Ти неймовірна, ти просто чудо.
Ти не дівчина, ти міраж,
який мені привидівся після довгої самотності.
Ти моя найзаповітніша сексуальна фантазія,
що розчинилася у променях сонця посеред туману.
Ти та,котрої немає.
Ти все і ти ніщо,
лише примарне місячне сяйво посеред темряви,
ти шматочок сонця посеред ночі.

Твоїй незрівнянній вроді
позаздрить сама Афродіта.
Твоє таке приємне муркотіння
дозволяє забути про все на світі.
Робити боляче мені не треба
Я ж стільки чекав на тебе.

Ти жорстока, як Крижана Королева-а,
Ти безжальна, як Термінатор-3 металева-а,
Ти ламаєш всі кохання дерева,
Тобі байдуже на всі почуття до тебе Лева.

Ти термінаторка металева безжальна
Ти вбиваєш всі стежки кохання
Ти породжуєш одні лиш страждання
Ти вважаєш, що все це нормально

Тобі пофіг, як сильно Лев тебе кохає
Тебе не гребе, як Лев мучиться, страждає
Це все тебе не обходить, твоєї уваги не вартує
Подружок ти запрошуєш, короля звірів ігноруєш?

Отже, з Левом ти не дружиш, дружба лиш лезбійська в тебе?
Ти дурнувата, безформенна амеба!
Не маєш ні розуму, ні мудрості нітрохи
Ну чому, ну чому ти така жорстока...

Ти зла й жорстока, неначе демониця з пекла
Ти зла й безжальна, холоднокровна і запекла
Ти Медуза Горгона, маєш сильне вміння,
Але Лев - Персей, не перетвориться в каміння
Чому ти ніяк не даєш мені спокою
Як ти можеш бути такою жорстокою
Ну чому - що за запитання
Ктулху з'їв усе її кохання...

Звільнення від проблем
Так кайфово звільнитись з роботи
Коли вже зовсім не хочеш боротись
Проти чужих тупих бридких пав
Якщо ти колись працював
З восьмої до двадцять третьої години
І жодної спокійної вільної хвилини
Тобою затикали всі діри
Та щоб знущатись до такої міри!..

Приходиш на роботу зранку і дзвониш у двері
Сторож заснув – глуха він тетеря
Дзвониш дужче вдруге, потієш в одежі
Сторож кричить п’яним голосом:
“Нащо дзвонити, якщо немає пожежі”
На обід ідеш в буфет щоби щось поїсти
Свята прибиральниця не дасть і присісти
Буде вчити, як працювати в команді
Таке враження, неначе вона голова банди

Приспів:
Вічна слава рок-н-ролу!
Хай живе свобода і воля!
Вічна слава рок-н-ролу!
Хай живе свобода і воля!
Хай живе рок-н-рол
Звільнення від усіх турбот!

Не хочеш програмувати за кухонним столом –
Вбий піема осиковим кілком
Отже, ти – недисциплінований працівник
Отож вдар того, хто це сказав під дих
О, так я проблемне дитя
Не хочу марнувати своє життя
Хочу дзвонити всім на халявний вільний лайф
І хочу працювати і жити собі в кайф

Мова епсилон-дельта.

Якщо я нахилюся на епсилон,
а ти наблизишся на дельта,
(а відстань між нами була епсилон+дельта),
то затанцюють у світлі яснім
всі інтеграли та диференціали.

Якщо наближуся до тебе на епсилон,
А ти не подолаєш відстані дельта,
То відстань між нами ніколи не досягне нуля,
послідовність намагань не досягне границі.

А якщо я знахабнію, подолаю відстань епсилон+дельта,
зітру точну верхню грань між нами,
То це може тобі не сподобатися більше, ніж на дельта,
І ніколи не взнаю, чи ти прямуєш до того ж, що і я.

Якщо ж я завстидаюсь, і не ступлю нікроку,
епсилон стане рівним нулю,
тоді я довіку буду мати мороку,
тоді я навіки залишусь один.

Енеї не знали, куди вирушає їх човен.
Енеї пливли в самоту, боячись припливти.
Енеї дивились в минуле. Дивились. І кожен
Боявся спитати: навіщо їм треба пливти.

Навіщо іти в цю безодню, в це море безкрає?
Навіщо цей холод пітьми, як немає кінця?
Навіщо «навіщо»? Навіщо? Нічого не знає
Ні Бог, ні вогонь, ні душа кам’яного ченця…

Гойдалась гойдалка. «Ги» — гуси ґелґотали.
І Вавилон стояв, мов зілля снів.
А чорні круки з сонця вилітали.
— Полів!

Кудись ріка текла сивоборода.
І випинались пагорби й лани.
В ґерданів квіт вквітчалась майська врода.
— Весни!

Хтось помирав і вилітав у вирій.
І все село вривало рівчаки.
І білі хмари руки мили в миррі.
— Ріки!

А за селом — неходжена стежина.
Кульга тварина. Звати Фабіан.
Так цілий вік — повторювана днина.
— Пеан!

І, що було, що завше, віки-вічні,
Зникало в мар-
му-
рову каламуть.
І тільки взимку, 6-го, у січні...
— Пливуть!

Лишенько цап один всю правду знає.
Але його не випустить кільце.
За душу цапа ключ впаде до раю.
— Яйце…

Чи є безсмертя на Землі?
На перший погляд ні, немає,
Як умирали королі,
Так і диктатори вмирають.

Давно поснули диваки,
Що потонули у любові,
Та не відійдуть у віки
Палкі історії казкові.

Нехай же кров у жилах б’є
Від стріл Амурових влучання,
Безсмертя все ж на світі є,
Як на Землі живе кохання!



31.03.2008

Я так жіночки боюсь,
З нею зовсім не сварюсь,
Вдень мовчу, мовчу вночі -
Сплю тихенько на печі.

Зранку жіночка зникає,
Каже гроші заробляє,
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

А вона і у суботу
поспішає на роботу.
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

Вдень я хату прибираю,
Огірочки поливаю,
Наварю борщу смачного,
Та такого запашного.

Жінка каже: Не такий,
Борщ у тебе не смачний!
І картопля не смачна,
І горілка не хмільна!

Нас так вчора частували -
Повні чарки наливали,
Цілували й обнімали,
Дуже добре погуляли!

Завтра теж піду гуляти,
В тітки буду ночувати,
Ти на мене не чекай,
Двері добре зачиняй.

Домовчався, що й казати,
Не ночує жінка в хаті.
Та нехай гуляє мила,
Аби мене не сварила.

В туманній тиші дня нового
У барвах легких, чарівних,
У сяйві неба золотого,
В проміннях сонця осяйних
Прийшов світанок синьоокий
На схили сивого Дніпра
І пробудився Дніпр широкий -
У хвилях вже горить зоря.
Блакитний схід горить, палає,
В червоних барвах небеса,
В проміннях сонця Лавра сяє,
На схилах - тиша та краса.
Листочки клена затремтіли,
Заграли гуслі чарівні,
Зійшдо, всміхнулося Ярило,
І вже дзвенять пташок пісні.
Вже день новий іде, весняний,
І жайвір лине у блакить,
І спів натхненний та жаданий
З небес піднесених летить.

– Скажи, мій батьку, тільки не мовчи:
Чому згасає в погляді вогонь,
Чому тупіють бойові мечі
І опускаються безсило крила?
Невже героїв лицарів нема,
Котрим ніколи не торкнеться скронь
Байдужості срібляста сивина,
Котрі не проміняють меч на вила?

– Воюй, мій сину, доки молодий,
І доки Старість, лютий ворог твій,
Не виб’є в поєдинку з рук меча
Й не встромить в серце безнадії списа.
Візьми з собою в мандри до зірок
Єдиний спадок – батьківський клинок,
Хай янгол біля правого плеча
Благословить міць Білого Заліза.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ніколи не цвістиме
В квітні,
Коли прилетять журавлі.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ягід не зродить
В липні,
А стане зачатком багаття.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні…

…І спаси нас Всевишній
Він бо не знав,
Що зламав
Не на день
Не на два
На ціле життя…

Знесилився увесь мій організм,
Неначе ланцюгами скуте тіло
На волю рветься. Впертий егоїзм
З безсиллям б»ється. Вже світило
В кінці тунелю бачиться ясне;
Мов книжки сторінки перед очима
Життя назад гортається. Сумне
Лишається позаду, за плечима.
Лише приємні спогади в цю мить
Витають в голові вже так несміло
І серце вже не чутно стукотить
Й без ланцюгів вже нерухоме тіло.

Безкрає небо сірим полотном
Край наш оповило, сивиною наче
Вкрилась голова. Холодним сном
Весна заснула й сниться їй, як небо плаче.

Холодним потом вкрилася весна
Від сну сирого, мов ранковою росою.
Заснула босоногою вона
І застудилась. Наче мутною по щоці сльозою

Та нежиттю полився дощ із неба,
Поривним вітром стала пчихати природа.
Хвора весна з питанням: Треба чи не треба
Народу хвороблива її врода?

Пташиний голос кашлем та хрипінням
З грудей весняних гострим кричав болем.
Зів’ялих в холоді квіток сплетінням
У вінок застуда ходить по веснянім тілі, наче полем.

"Якщо не ти, то хто мене зупинить?
Якщо не ти, то хто мене знайде?"
Навприсядки...Обом бракує сили...
Та хтось таки зведеться і піде...
"Якщо не я - на те є Всесвіт, мила.
Забудь мене. Не плач. Та схаменись!"
Мовчали вдвох...Взялася звідкись сила...
З образами у душах розійшлись...

Ви бруд місили босими ногами
Під сміх товпи, що наче жало в спину.
Ви йшли до нас, по нас, а сталось – мимо,
Транзитом в небо, через Україну.

Юрба в смітті греблася і кричала:
“Ідіть, не стійте, вам до цього зась!
За вами слідом гряне тьма, навала!
А ми й самі живемо чим Бог дасть!

Якщо не хочете відчути в спинах вила –
Ніколи не вертайтеся за нами!”-
Кричали ті, хто ледь не зрізав крила
У янголів із брудними ногами.

Моє життя розбите на шматки...
Моя душа тепер неначе попіл...
Скажіть мені, куди тепер іти
Без кольору і радісних історій?
І серце десь обернене на лід,
Мені його ніяк вже не зігріти...
Чого тепер вартує весь цей світ,
Якщо не маєм права ми горіти?
Чого тепер вартує висота,
Якщо не маєм крил ми за спиною?
Сиджу тепер...Пишу кудись листа...
Прошу прислати нам нового Ноя...

горда…
ніколи не скажеш "прости"
ти…
може
забула як тиша шепотить.

хочеш…
з памяті стерти,
змити світу тло -
всього,
того,
що з нами
тоді не було...

вчора
чи може рік назад чи вік
вітер
торкався до твоїх солоних вій,
витер
подихом теплим і в даль відніс,
потім
втопив росу з твоїх очей
у морі сліз.

горда...
погляд ховаєш і мовчиш -
чи
знову приходять звуки
минулих тиш.
нащо
самій тікати в їх полон,
краще
вернути те,
що з нами було...

~:)

Щербатий Місяць татуює
Мільйон сузірь на грудях Ночі,
Чумацький Шлях згори ґвалтує:
Десь там згубив я свої очі.

А хто ввімкне зірок вогні?
Вже вечір, і світити треба!
Я маю крила на спині-
Але, сліпий, не знайду неба.

Планети падають з орбіт,
Я знову злий на цілий світ,
Шукаю істину в дешевому кагорі.

На віях - сліз безсилих сіль,
Незрячі сни вбиває хміль,
Одна за одною у склянці тонуть зорі…

привіт
ми давно не бачилися
твої сумні очі не давали мені спокою зі старих світлин
твої жорстокі ігри вилилися мені у порожній гаманець
і я вирішила прийти
я зараз живу сама
у будинку з дерев'яною підлогою і водостічними трубами
з яких стікають лікери
привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не чекав на мене
ти не згадував мене
коли викурював першу цигарку вранці
не згадував мене
коли ставив старенький чайник на плиту
не згадував мене
коли одержував листи від нових коханок
в колись нашу зелену поштову скриньку
не згадував мене
коли кішка починала плакати під дверима нашого східного балкона
не згадував мене
коли тобі приходили квіти з твого улюбленого квіткового магазину
я просила присилати тільки блакитні
ти ж так любив блакитні квіти
і мене
я точно пам'ятаю
мене ти теж колись любив
але
ти не згадував мене
коли я дзвонила тобі
а ти вішав трубку
навіть не впізнаючи мого зламаного плачем голосу
ти вішав трубку
а я
я кричала
що ми розлучилися
а я все ще люблю тебе
я кричала
що напевно у тебе так багато пилу на підвіконнях і книжкових полицях
у тій моїй кімнаті
я кричала
що у мене відклеїлися шпалери
а під ними твої картини
ти вішав трубку
ти не чув моїх сліз.
ну привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не згадував мене
і може
може ти більше не любиш блакитні квіти
може ти
ти більше не любиш мене(?)

Повертаюсь без тебе,
Гашу ліхтарі,
Осінньою ніччю знекровлені.
Ти далі щомиті,
І серце щемить.
Попереду - вічність чекання.
Твої поцілунки
В обличчя моє
Як камінь наріжний вмуровані.
Відлунням коліс
У грудях стугонить
Коротке, болюче прощання.

Ти забрала частину
Моєї душі -
Я тобі вибирав найкращу.
Тліє вона,
Обсипається попіл
І мітить собою дорогу.
Озирнуся -
І решту услід запущу,
Зарядивши у нервів пращу.
Залишусь порожнім,
В пилюці дорожній
Прокльони співатиму богу…

розбери мене
на атоми і пусто_порожні обіцянки
мене і так вже лишилось на денці
мене і так вже розтягнули плаксиві дівчатка
на цитати у щоденники

розпиши мене
на іменники і приторно_солодкуваті метафори
мене і так вже критикували далі нікуди
мене і так вже сприймають
як брехливу чутку або вигадку

а все що лишиться
мільйонно_сказане "отченаш"
тричі_несказане "ятебекохаю"

Повертаюсь додому пішки,
Набігає на очі сум,
На вустах - гіркоти усмішка
І запалений мозок від дум.

Все гадаю про те, що було,
Те, що є, і що буде знов,
У душі моїй все поснуло,
Ніби осінь всмокталася в кров.

Я все йшла і летіло листя,
Облітала думок полова,
Горобини червоне намисто
Нагадало, що скоро зима...

Похололо в душі - і надворі,
Заморозило всі почуття,
Я любила... й чекала на долю -
А вона принесла каяття.

От якби мені стати птахом
І звільнитися від почуттів -
Лиш тоді я б тебе відпустила,
Відродившись в країні снів.

ти знаєш
смуток він такий

він приходить
сідає на крісло поряд з тобою
не запитавши закурює
бере твою чашку і допиває ковток кави
що залишився на потім

попіл з його сигарети падає на килим
і від цього його присутність стає ще нестерпнішою

ти намагаєшся вигнати його
б'єш майже безсилими руками цьго нахабу
а він тільки сумно посміхається
і продовжує душити тебе своєю присутністю

знаєш
смуток як крихти
ось ти ворочаєшся всю ніч
відчуваєш
що щось заважає спати
а встати і струсити простирадло лінь
хоча ці чортові крихти абсолютно не дають спати

так і смуток
тільки крихти ці в серці
і лінь витрусити
і ходити важко

вирви з мене
протяги
скрипи
сніг біля ліхтарів
лабіринти і лабіринтики
кілометри
кілограми
кілобайти
міста
вірші
все
все

забери мій головний біль
зацілуй мене в чоло там де пульсують звуки набата

я ні в чому не винна
але готова випасти з кожного розкритого вікна в цьому місті
у весну
у повітря
вниз

ми
ті що підсіли на кайф від чужої ніжності "ніби_люди"
що закрили очі на світ
вимикаємо звук у всього стороннього
є хвилини
коли окрім тебе нікого більше не немає
натовп неіснуючою миттю розпливається
і все що чутно
це твоє дихання
і все що відчувається
це твій скажений пульс
небо джинсового кольору
що вводить голкою у вени принципи
звикай малюк
це такий наркотик
дотики побіжно
безглуздість фраз
і ми підсіли

у нашому випадку ломка
це те що буде після "я_йду"

ось така нісенітниця кошеня

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер листочки гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

Дні пролітають журливо–сумні,
Вже й соловей не співає,
Як же без нього прожити мені?
Серденько знову питає.

На чужині все не так, як у нас,
Вітер не той та хмаринки,
Як то поволі чекання йде час,
Швидко як ллються сльозинки.

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер сердешну гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

– Де ти, де ти, дорогенький,
Та й блукав всю нічку?
– На місточку, на вузенькім,
Я зустрів Марічку.

А вона така весела,
Щедра на цілунки,
Пригорну її до себе –
Маю подарунки.

Пригорну її до себе
Подивлюся в очі,
І чому такі короткі
Влітку, мамо, ночі?

І чому такі короткі
Ніченьки на світі,
Як мені тепер, матусю,
Без Марічки жити?

Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.
Дай здоров’ячка та ладу
В нашу стомлену громаду,
Дай наснаги ще до діла,
Тільки в єдності ми – сила!
Кажуть: бідні – то не вада,
Краще бідність, та не зрада,
Є в нас руки працьовиті
І сусіди несердиті.
Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.

Відлітають птахи в теплий край, в теплий край,
З ними пісня злітає журлива,
Золотаво-червоний задумався гай,
Похилилась калина вродлива.

Зажурилась вона у осінній красі,
Жовте листя тремтить, опадає,
З неба линуть до нас журавлів голоси
Так, що серце на мить завмирає.

Завмирає серденько, сумує й болить,
В тиші сонячній верби зітхають,
Спів сумний небесами на крилах летить –
Рідний край журавлі залишають.

Вже радість промайнула, мов весна,
І насолода серце залишила,
Краплиночка солодкого вина
Зажурою на сонці забриніла.

Від радощів лишилася біда –
Без віри серце вже не покохає,
Зникає в спеку сяюча вода,
Струмок дзвінкий від спраги помирає.

Минуле ще горить вогнем, болить,
У пам’яті згасає поступово,
Як сказане розтане в тиші слово,
Як ніч зникає вранішню блакить.

Зникає біль – як чорна, дика ніч
У мареві засмучених облич.

у мене
нове ліжко
старе безсоння
відсутність снів

повинно стати легше

у мене
нові парфуми
старі спогади
відсутність відчуттів

повинно стати спокійніше

у мене
нова музика
старі проблеми
відсутність надій

-а ще говорять, що надія вмирає останньою
-брешуть
безсовісно брешуть
останньою вмирає любов
-а якщо її немає?
-тоді віра, що вона є

Пісня

Келих по колу, по колу пускайте,
Друзів червоним вином пригощайте,
Смуток з журбою за двері женіть,
Свято, панове, у душі впустіть!

Келихи повні – так будьмо здорові!
Ще не палають вогні світанкові,
Хміль ще підступний нас з ніг не звалив,
Будьмо, панове! щоб вік я так жив!

Пісня весела злітає між нами
Будьмо у щасті та горі братами,
Радість розділим, як хліб та вино,
Сіймо, панове, поваги зерно!

Щастя сидить десь ось тут, поміж нами,
Міцно тримає свій келих руками
І солоденьке по крапельці п’є,
Вип’єм, панове, за щастя своє!

Душу як хочеш свою звеселити –
Треба і друзям по повній налити,
Треба налити, що там не кажіть,
Років по сто ще, панове, живіть!

Любо гуляти – сьогодні субота,
Хай відпочине ще трошки робота,
Свято веселе і радісна мить,
Будьмо, панове, сто років живіть!

Світ ліхтаря в перегарі міста
Над головою змикає простір,
Гамірний вечір у вухах тістом,
Ми в цьому місті – непрохані гості.

Серпень розсипав зірок намисто
Дрібних, як вечірня роса на ружах,
З них найдурніші впадуть на місто
Й розтануть до ранку в масних калюжах.

Десь угорі Його Святість Місяць
Тихо конаючий день сповідає.
Втікаймо, в цім місті не знайдемо місця!
Та… В розкладі нашого рейсу немає...

знімай
стоденну блокаду
зношений одяг
документальне кіно
роздираючий біль

спалюй
сірі міста
ненадійні мости
лякаючі калорії
своїм поглядом

прощай
назавжди
і так як прощала тебе завжди я

Жодної паніки – евакуація снігу:
Небо свої вимітає сьогодні комори;
Вітер розкручує срібно-фарбовану дзигу
І насипає химерно збудовані гори.

Сніг із приставкою нітро уже не смакує:
Хтось покуштує і виплюне – страшно сказати;
Хтось називатиме безліч імен, але всує,
Інший стискатиме сніг у округлі формати

Наосліп блукати кривими засніжених вулиць,
Коли за спиною лише одинока завія,
Коли усього непотрібного ми вже позбулись,
І тільки сніжинки гойдаються легко на віях...

Конвульсивність стежок світових епох.
Здригнулась мускатним спалахом.
Потому настали сутінки, сніг, самовизначення.

Комп'ютерні геніталії, цифри грошей.
Нам обрахувати все і принести в жертву.
Заповнити сторінки і строчки. Заснути.

Власні історії, назви, оточення.
І кожен із нас – привласнений власним чином
І вся ця епоха маразму – суцільне збочення.

Свобода. Вибір. Пробірки. Рабство.
Нам помирати у різних обставинах.
І стрічатися спорадично споріднено.

І суничний твій смак за стіною кабелів.

Сонет

Наш світ – сплетіння все нових й нових вистав,
Маленьких драм, антрактів та гірких уроків,
Я подорослішав на безліч сивих років,
З тієї миті, коли думати почав.

Наш рід не терпить тих, кому помислить дАно,
Тож він вбиває носіїв нових ідей,
Від повсякденності змиршавів Галілей,
І у вогонь забрав нові думки Джордано.

Звичайно легше просто існувати
Сидіти мовчки чи байдикувати,
І тихо жити серед бовдурів своїм.

Не хочу впасти за буденність нижче,
Нехай цей світ мене нещадно знищить
Але не прийме онімілим та сліпим!


24.03.2008

Час вимірює простір
Годинника кроками.
Простір міряє час
Руйнуванням планет.
Кат роботу вимірює
Крові потоками,
Гонорарами – вірші
Бездарний поет.

Бедуїн цінить воду
Безмежжям пустель.
Артерій теплом
Цінить жертву упир.
Залишком піни
Цінується ель.
Війни необхідністю
Ціниться мир.

Геройство в боях
Визначається шрамами,
Жертовність –
Останньою кулею в скроні.
Боговбивство –
Колючими гексаграмами,
Месіанство –
Отвором у долоні.

Сила крил
Вираховується висотою,
Досвід бою -
Сточенністю клинка,
Цнотливість -
Наївною наготою,
Публічністю -
Злодія втята рука.

Міра старості –
Шлейфом заплутані милі,
Смерті страх –
Понадмірний багаж марноти.
Міра пам'яті –
Квіти живі на могилі.
Чим СЕБЕ в цьому світі
Вимірюєш ти?

Ми так мріяли в путь - та не встигли,
День промчався повз нас на захід.
На загублений місяць-підкову
Осідає пилюка дорожня.

Серпень. Сливи сливе достигли.
Осінь ос прижене до ягід.
Важко в світ народитися слову -
Моя гальба чомусь порожня.

Хміль вивітрюючи, блукаю
По річок пересохлих руслах,
По морях жалюгідно-прісних,
Сповідаюся зірці кожній.

Полетів би до Вирію-раю
На запряжених клином буслах,
Щоб не бачити видив зловісних
В моїй гальбі ущент порожній.

Все проспати і все пропити
Зазираючи в спину Долі.
Засипає пісок зневіри
Мрій померлих могилу безмовну...

Чи за гриву Удачу вхопити,
Вісь зламати у замкнутім колі,
І крізь Всесвіту латані діри
Нести гальбу по вінця повну?

У флейту комина осінній вітер свище,
Зриває зжовклу черепицю з даху.
По сходах мрій я дерся якнайвище,
Гадав до неба, сталося - на плаху.

Жену думок меланхолійну зграю,
Топлю у склянці ніч і часу плин.
Я за її гріхи себе караю,
А на покуту залишаюся один.

Зі мною будуть лиш примарні тіні,
Фата-моргана Раю у каміні,
Листів горіння і тривожний тріск вогню.

Скрипуче крісло, тютюнові хмари,
І кислий запах згаслої сигари…
Вона постукає, а я не відчиню.

Епоха величі плебеїв.
Епоха ницості владик.
Епоха влади фарисеїв.
Епоха де не чутий крик.

Епоха купленого суду.
Епоха зрад і стукачів.
Епоха блуду і облуди.
Епоха мічених тузів.

А раз дано тобі вершити
По різні сторони добра,
Зумій свій келих так допити,
Щоб і в останнє прохрипіти
Рабам: « - Я Цезар, а не цар!»*


* - вислів Юлія Цезаря, яким він говорив,
що він впершу
чергу – людина (Гай Светоній Транквіл).

Знову сон прийде про все забуте,
Образу до твого простягне долоні......
Я сьогодні думала про тебе,
Ці рядки пишу тобі на спомин.......
І був день, і була поруч ніч,
І були слова, і обіцянки......
Сонце було і була пітьма,
І вогонь до самого світанку.........
То було давно і вже неправда,
Але коли сумно-серце просить
Пригадати марево кохання
І таку далеку НАШУ осінь.....

Який-то дивний ліс жовтіє
і зеленіє в далині.
Чи доля вже не животіє,
чи то є знову сон мені?
Чи то прокинувся здоровим
і сильним на своїй землі?
Траву доскубують корови,
стирчать з землі хати малі.
Всі під соломою.
Під стріху
злітають ластівки.
Гніздо
будують –
свого віку віху.
Весь день будують.
Дзьоб-гвіздок
єднає слиною будівлю,
і небо крилами бринить.

А я чекаю на неділю,
святу неділю, на ту мить,
як вийде дівчина до церкви
з червоним бантом у косі.
І де ж та церква – аж у центрі.
Туди і тягнуться усі.
І я іду, та далеченько
та дівчина-краса іде,
вже як доросла, тихо, чемно
із батьком бесіду веде.
То і мені б із нею поруч
та з батьком –
все ж не сирота
в оту лиху дитинства пору,
де горе горше на свята.

Та ось і церква, наче мати,
старенька мати між людей,
не більша від старої хати
та більша Всесвіту.
І де
тепер оті красиві люди
і мужні силою землі?..
І хто мене од цього збудить?
Вже і душею я зімлів,
вже серце стисло – аж до болю.
Ковтну сльозу, змахну біду.
І знов до матері іду
на цвинтар той, що йде по полю.

8.11.06

З долоні дерева - і птахою у небо.
до зір, яких нема і не було.
І Саваоф підкинув чорний жереб.
Збулось...

Нічна самотність. Голоси пташині.
І чути стогін юної води.
Холодний камінь обіймає глину.
Іди!

І тільки ніч буває випадкова,
Уже і Він обличчя відвернув
і в кулаці розтер вогонь з підкови.
Жбурнув.

....Співаю.А у залі плаче жінка.
....І це дорожче за усі жюрі.
.............Леся Романчук

Артист читає вірші про любов.
То голос ніжний, то злітає дзвінко.
А в залі непомітно плаче жінка -
Ковта сльозу, а та зринає знов...

Артист читає вірші про любов.
...Ріка... І ніч... З весла стіка сльозинка...
У віршах тих сміється й плаче жінка,
Що він не попрощавшися пішов.

Гине, гине наше людство!
Самовбивчою рукою
Тягне до ножа долоню
І вдаряє. Прямо в скроню.
Втім дивує, наче зброю
Вигадано Сатаною.
Проте Пекла, зла оселі,
Вже немає під землею,
Пекло на самій Землі.
Ви це бачите чи ні?
Катаклізми у погоді,
Не властиві що природі, -
Це тепер не дивина,
І не глюк після вина.
Це природи дика помста –
Світ вкриває сивина
За жадобу й віроломство.
То не дурість, то – війна.

Ти навчилась втрачати,
навіть тих, хто зникає навіки, –
В передсмертя світанку
відходять непевні сліди.
Ти й сама залишилась
порожня, беззуба, безлика…
Ще б хоч промінь впіймати,
і можна уже – туди.

Кажуть, щастя – воно не варте
всіх тих, хто поряд.
Та й для чого потрібне те щастя,
коли ти сама?!
І кому прочитати казку,
і хто перехопить погляд,
Якщо внуки твої – два коти,
а донька – зима?..

Є один лиш маршрут –
тролейбус, що йде в нікуди,
І автобус, що був вінчальним,
а став з вінками.
Якось дивно – в квартирі твоїй
позбиралися люди.
Якось дивно – приносять квітки,
а весна не настане…

Ще непомітні часу зміни
Там, де жили мої батьки…
Ростуть кущі бузку й калини
І дмуть вітри із-за ріки…

Кущі зігрілись у заметах,
А навкруги – льоди й льоди.
І по зимових цих прикметах
Думками линемо сюди…

Снігами вкрилася долина,
Вже Водохрестя свято знов.
У домі, де в вікно калина,
Нас гріла батьківська любов…

…В печі вогню пломінчик б’ється,
А в хаті – щастя і добра!
Згадай, як батько наш сміється,
А мама яблука збира…

Де світять зорі над водою
І дзвонять дні – нас там нема.
Поліг над хатою старою
В моїм селі густий туман.

Щоночі дощ тобі співав,
Малюючи по склу сльозами.
А ти на неї лиш чекав,
На ту, що мандрувала снами.

У снах приходила, легка.
До себе тепло пригортала,
Весела, лагідна, струнка
Тебе до ранку цілувала.

Та тільки тиша дзвони била,
Вона лякалась, наче птах.
Ти шепотів: «Добраніч, мила»,
Згадавши знову денний страх.

Змахнувши поспіхом рукою,
Щезала разом із дощами
Щоб знов зустрітися з тобою,
Щоб знов вночі прийти за снами…

Відтвори мене глибоко синьо.
Досягни мене силою духу.
Я б хотіла від тебе сина)
Ні пера тобі ані пуху.

Загорни мене в темні сувої.
Розігрій мене. Спряж мене. Випий.
Так як ти - лише пахне хвоя.
Так як я - лише пахне липа.

Одягни себе мною на вечір.
І вдихни мене на повні груди.
Заливайся в мої порожнечі -
Нині має трапитись чудо.