Важкий нічний метелик вдаряється об скло.
Тріпоче глухо крильцями, мов книга сторінками.
Мій милий чорний смертнику з пухнастим животом,
Я відчиню вікно, що мов стіна між нами.

Ми прагнемо з тобою того, що так кортить,
Загроза перед ризиком все тоншає й зникає.
Чи принесе нам знайдене очікувану мить?
Чи знайдемо ми те, що так давно шукаємо?

Ротова порожнина Ранку
Зберігає мої таємниці.
Я складаюсь із різних уламків.
Які різні у настрою лиця...

Переверну нагріту подушку
Прохолодним боком до вуха.
А на дні металічної кружки
Мокре листя без жодного руху.

У кімнаті настільки тихо,
Що я чую пульсацію крові.
І ще муха, неначе вихор,
Починає скорботну промову.

Я здалася. Несу білий прапор.
Віддаюсь з насолодою втомі.
Стиглий сон, наче транквілізатор
Поступово затягує в кому.

Ось крізь зуби прозорого Ранку
Ллється сонце і рот відкриває.
Не встигаю торкнутись фіранки -
Мене Ранок, мов ліки ковтає.

Кровоточать небесні вени,
Лисі голови ніде сховати.
Наших хвиль вже не ловлять антени.
Все життя заборонено спати.
Я роблю собі шрамування.
Білий бог проявив негативи.
І до біса усі зловживання
Де є вказане місце відриву.
Ми з тобою дійшли до кордону.
Дикі нерви під серцем лоскочуть.
Нас врятують з людського полону,
Якщо випадок, звісно, захоче...

Робоча форма мого характеру
Як небудь скинута лежить на підлозі.
Зодягну вії Максимом Фактором,
Щоб не стояти голою в чужім порозі.

Стихають ривки мої дресировані.
Кулак розслабився, мов квітка крокусу.
І в душу лізуть людьми посортовані
Всілякі тупі й примітивні фокуси.

Волоссям приховую корицю погляду.
Редактора нехтую. Вдаю, що нездужаю.
І якщо судити його по догляду,
То моєю наступна буде калюжа.

Зав'язує вузол, мов зашморг терпіння.
Мій кіт на грудях вуркоче, мов трактор.
Якщо від себе немає спасіння,
То який там, вибачте, в с...і Макс Фактор?

Зрада твоїх кроків - скрипуча підлога.
Жалоби та скарги; стаж її солідний.
Знов скидання вроків. Соняшник Ван Гога.
Клаптик мого неба. Місяць блідо-мідний.

Ти прийшов забрати ще одну цеглину.
Запах порошковий скроплений водою.
Цілісність - за грати. Підіпри драбину.
Дай зо два зітхання і пішли зі мною.

Молоко в каміння. Босу ногу в хмари.
Шифером-пінкфлойдом з головою крито.
Відміни старіння, я не вірю в чари.
Нас з тобою нині втричі пережито.

Синя атмосфера в порваних колготах.
В однієї чашки - мої й твої губи.
Ми у їх паперах в розділі: "Сволоти",
А вони у розділі: "Ангели у кубі".

Восковий дощ на твій кадик.
Біжить сльоза-гаряче олово.
Немов погашений сірник
Розбився німб об наші голови.

І я молю когось: "Прости",
І я комусь клянусь, що вірую.
Молочні вени, мов глисти
Заворушилися під шкірою.

Та ми з тобою лежимо
В кутах, одне навпроти одного.
І що б нам лиш не помогло, -
На шанс немає шансу жодного.

Життя солодке,
життя коротке,
Дарма що зимно,
Дарма що злидні!
Я як дитина,
радію днині,
радію нині,
що небо синє!
І ми живемо
на волосині,
між вчора й завтра
посередині.
Хоч ми живемо
за мить до смерті –
на довгі роки
цю мить роздерто.

Гадаєш, що я зовсім вже дурна?!
Не зможу ключ знайти від запитань?!
Зійти не зможу із шляху страждань?!
Я зможу все. Бо я тепер одна.

Мабуть, ти посмішкою зіпсуєш
Своє обличчя, янгольське таке...
Та випнеш серце, бо вогнетривке,
А я своє сховаю, бо зжуєш...

У свому світі ти живеш, мов черв
Та лестощі приймаєш від дзеркал,
Що возвели ТЕБЕ на п'єдестал -
Без звивин мозок і єдиний нерв...

Мої ж слова не варті твоїх вух,
Бо моя правда надто ріже слух.

*для читання цинічним та зверхнім голосом...:)

Не варото мріяти про краще,
Якщо ти розумієш те,
Що в тебе не мільярди баксів
Верховна Рада не чекає на тебе.
І Президент тебе ніколи не згадає,
Прем'єр давно уже забив на все,
А депутати лиш кишені набивають
Хіба це влада посміховисько одне.

відчим осені відчай
переболить повільно і витончено
закляття висєчено
розплющю очі
і побіліють шрами творчості
хоча мені не впізнати
примари ображеної
без жодної зморшки емоції
майже живе відображення
посивіє колір крові
прикро
і засмаглої шкіри золото
поглине тьма
зло вилито
і у пащі відчую холодно
то виростають ікла
мого оскалу срібло
у тиші мертвого голосу
не пробуди
ніби розпеченим оливом
її ім`я останнє слово
я маю дотерпіти сон свідомо

іду листям осені вулицею
мертві комахи в середині ліхтаря
жовтого світла розсіяна порція
на крила ночі чьорного пір`я
будинки заплакані дощ гратами
вона бажає моєї страти
довго ім`я забуватиме
"радій тіло втратив"
як сон вродливий
з очима темряви
іду прозорий
її запрошувати

вітер парасолю вириває
віддам нехай кружляє
троянди моєї крові
вірші дострокові
нарешті в очах вичита
"вона саме та"
хто спробує моє серце вбити
і знову забити
прийде сніг мене вдягати білим
час накладає грим пилом
декарують любов новоспечену
у тіло нареченого
буде весілля похорону
розцілуймося у цьому траурі
нашого поодинокого життя
на рушнику сліди подружжя

біль твоя вимога
відчути невагомість
втомлена злість
натомість
розгортається чьорне
двобій на одинці з собою
кровним напоїти зброю
лети нічний вороне
куля всевидяче око
у рані на лівому боці
глибоко
видуши душу з мене
як хочеш вимани
залиш мене видуманим

Надобраніч,
Хвилини-стрілочки.
Тепла ковдра
На тілі білому.
На повіках
Осяйні блискітки.
Тихий сум
Пеленає світ.

Надобраніч,
Думки акрілові.
Недосяжні
Квітневі зірочки.
Несміливі
Надії-крихітки.
І нової весни
Первоцвіт.
18.03.08

якби ти був
бомжем
а я – квіткою
ми могли б
зустрічатися
принаймні
раз на рік
на смітнику
після 8 березня

Моє місто – це ніч голодна
Із порожнім гнилим нутром.
Це будинків стіна холодна
І довгі хвости метро.

Тут умреш або житимеш вічно
В кам’яних постаментах безумців.
Не портрет, а діагноз клінічний.
Все життя – лише збіг презумпцій.

Лабіринти тунелів і арок,
Де відлуння тече роками,
Де іржава краса іномарок
Затуляє обличчя руками.

Тут розщепиться серце на сонці
На уламки, на друзки, на згадку.
Тут по венах біжить стронцій.
Ця агонія – знову спочатку.

Гей збирайся люд,
Із усіх усюд!
Розкажу вам казочку-побрехеньку,
Для науки старим і маленьким,
Як пішли ми смоли шукати
Обідраний бік залатати.
Десь бичок третячок узявся,
На чотири біди обіцявся,
Скільки ж нас було облуплених,
На бочок смоляний ось так куплених.
Не побачив ніхто червоточини –
На усіх ножа тепер точено.
Хтось хвостом прилип, а хтось лапкою,
Хто там знав про тих діда з бабкою?
А тепер дивись - начувайся,
Шкурою своєю ж викупляйся.
На постоли і душу подерли б,
Та в мозолях вся – буде терти.
Тож блукаємо тепер, болем світимо,
Сором нам… наука всьому світові…

Всем известно это имя,
Отклик клина журавлей,
Ведь её зовут Алина.
Имя девушки моей
Столь могуче и прекрасно,
Как вулкан и в небе ясном
Стаи белых вольных птиц:
Локон страсти, шаль ресниц,
Сила духа, дух свободы,
Эти руки, эти ноги…
Ммм… Готов упасть я ниц,
В знак любви и уваженья.
Но затем с земли подняться,
Отряхнуться, разобраться:
Кто хозяин положенья.
Обаяшка с силой воли,
Сладкий мёд души моей,
Задолбала видно в школе
Всех она учителей.
Да… не стоит сомневаться,
Родилась Алина где-то,
И восьмое чудо света
Появилось на Земле.
С ней общаться интересно,
Провокатор: «Каким местом…»
Не приходится скучать.
Скажет все в лицо,
Хоть лучше б иногда и промолчать.
В общем, человек с хоризмой,
А хоризма безгранична.
Эх! Вручу ей это лично.
Пусть прочтёт и бровь поднимет,
Бровь поднимет, закипит,
Или, может, улыбнётся,
И улыбка словно Солнце,
Всех в округе ослепит!

Як пашіє! А гори — мов пащі.
Сонце в небі ховає свій лик.
Пробирається лицар крізь хащі.
Він дереться крізь віття; він звик.

Чорна птаха все кряче і кряче,
Чорне небо. Морелевий ліс.
«Ти не йди, ти не йди, мій юначе,
Зупинись!». Він іде. Кроки. Тріск.

Теремок. Без дверей. Чорний-чорний.
А на ґанку самотнє дівча.
Чорні очі. А погляд — потворний.
Не дівча — павуча, потерча.

«Чом прийшов? Наче легко долати
Чорну стежку крізь темряву гір?
Нащо хочеш габу цю зірвати?
Подивись! Я даю тобі зір…»

Іржавець. Болота. В небі зірка.
Вовк завив, наче хто його звав.
І стікав ароматом горицвіт,
А Петровий батіг все куняв.

Купина із небесної пашні.
Пролилися на землю зірки.
Тільки тіні звивалися пташні,
І дерева були говіркі.

«Не підходь, як не можеш віддати,
Свою силу, свій гнів, свою млість!».
«Я віддам, все віддам. Як віддати?
Все бери, тільки дай мені вість».

Потерча подивилось крізь мару,
Крізь морелевий цвіт іржавцю.
І прикликало чорну отару,
А в руці простягло чебрецю.

«Залишайся навіки в цім світі,
І не май ти назад вороття».
Вмить розрісся буркун, його квіти
Устеляли шляхи в небуття.

І на тілі з’явилися цифри.
Знак-лентиго, чаклунське знання...
Сів візник. І розсунулись рифи.
Їде вершник, але без коня.

Їде вовком у світ незнайомий,
Бо назад всі шляхи розгубив.
І рокочуть небесні огроми:
«Чом ти долю свою незлюбив?»

Поринь зі мною в сни !
Давай підемо разом берегом піщаним,
Станцюєм румбу на піску,
Окутані легким туманом.

Давай побіжимо в зелені трави,
Нап’ємся пахощів, медових чарів.
Я коси розплету, вдягну вінок з конвалій
І вільним лугом ми полинем далі, й далі…

Давай ми злетимо в блакить небес,
Внизу під нами будуть білі хмари,
Вони підхоплять легко нас…
Чи хочеш ти,
Щоб ми так солодко літали? :)

Мій любий, ніжний друже,
Мій рідний ти, земний причал!
З тобою моє серце всюди,
Твоїх обійм тепло – моя душа.

Не відпускає мене, коханий,
Ти не пускай, як пташечку, на волю.
У грудях твоїх – сила і тремтливий жар,
І ніжність невимовна й спокій.

Так трепетно, так ніжно обнімаєш
І до грудей тих сильних
Пригортаєш, наче скарб,

І тихо щось мені розповідаєш,
Муркоче твоя біла кицька
На моїх руках…

Зимою квіти теж цвітуть!
Ось сипонули пелюстками
Білими у ніч,
Я чую, ангели сміються зусібіч,
Таке затишне й рідне небо!

Вночі, буває, також світить сонце
І з вуличного ліхтаря.
І в тому сяйві йдуть у танець
Сніжинки, зірки, ти і я…

До неба очі підіймаю –
І засипає сніг лице.
Солодкою й зима буває…
Так ніжно сніг мете…

Вночі, коли спочиваєш
По важкому дні,
Прийду до тебе, милий,
Я вві сні.
Я принесу тобі своє тепло
І поцілую солодко в чоло.
На втомлені плечі голову схилю,
Руками м’яко обійму.
Нехай тобі присниться
Неозора даль,
Блакитне небо,
Теплий вітер грається
З волоссям.
Білий голуб б’ється у віконце,
На горизонті золотисте світло –
Сходить сонце…

А під покровом ночі –
Пісня двох сердець.
Духмяна ніжність
Керує думками,
Цілує
Пристрасть у повіки
Солодкими тремтливими губами.
Зникає
У твоїх обіймах час,
Так тепло мене обнімаєш,
До мужніх грудей горнеш
І стукіт серця мого
Відчуваєш.

Ще тисячі разів зійде та зайде сонце,
І наші посмішки ще заживуть
У пам’яті ранкової імли.
Ще ніжний шепіт
З вітром пролетить світи.
Як роки пропливуть,
Сховаються у млосному тумані,
Згадаємо солодкі вечори,
Як падали каштани,
Як дощ співав старі пісні.
Так тепло очі твої палали,
І такі ніжні були руки твої…

Лиш тихі звуки тишу колихали,
Лиш ніжна музика звучала,
І голова твоя
На моїх грудях спочивала.
У легкій темряві
Духмяна свічка догорала…
Ти наче майже засинав,
Та потім очі відкривав і посміхався.
І мої руки ніжно цілував.
І час немовби зупинявся,
Весь світ на білому човні плив в даль.
Не обертався, не прощався,
Нас на одинці залишав,
А ти неначе знову засинав…

Із ніжним шелестом спадає листя,
На сонці ніжиться осінній парк,
Ранкове тихе безголосся
Буденний з серця струшує тягар.

На сонці теплому запахли квіти,
Із млосним шепотом запрацював фонтан,
Здригнулося повітря – впав каштан.
І хто сказав, що осінь –
Не пора любити?

Я думаю, ти повернешся
Свіжим ранком тихою ходою
І часточку твого життя
Ти принесеш з собою.

Я думаю, що ти прийдеш.
Як завжди несподівано, зненацька,
Подаруєш мені шматочок щастя
І ціле море ніжних почуттів.

Мені не скажеш про кохання
Та говорити й нічого не треба,
Адже я бачу, як всміхаються ангели з неба,
Коли ти дивишся в очі мої.

І тільки тихий шепіт…
Прилинув легко ,мов сиза вуаль,
Здригнулось повітря і полетіло
Кудись в мінорную даль…

І тільки тихе відлуння…
Сказало слів так мало,
Проплило нічкою і серцю до ніг
Все золото зірок поклало…

Так мало слів…
І тільки серце б’ється без упину
Не відпускати б твою руку
Ще хоч хвилину…

На небі рожевий серпанок,
Шепочуть квіти про світанок,
Десь гомонять старі ліси,
Ніжні вітри розвіюють тумани.

Гірською стежкою іде душа моя,
Моя душа ранкова,
Ступає тихо, як прозора тінь,
Щоб не збудити гори й Бога.

А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.
І мерехтіло срібне павутиння,
Горіло в полум’ї цілюще коріння,
Хтось тихо ходив старим садом,
Туман зливався із дурманом.
По озеру вальсував човен пустий,
Старі весла глухо скрипіли,
Місяць ткав доріжку для зір,
Вони по ній до озера сходили
І глухо світились в імлі.
А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.

Зов’ялими трояндами твої листи не пахли,
І не тремтіла при письмі рука твоя,
Та ніжність всю твою і ласку
З відкритим серцем прийняла душа моя.

Через тебе я море сліз пролила,
Не раз душа розривалась з одчаю,
Але й не раз від щастя цвіла
І з насолодою кохання вдихала.

Бувало, я мовчала й дивилась у даль,
А ти на мене дививсь й посміхався,
Мого волосся ніжно торкався,
І погляд твій з моїм зустрічався.

Коли ти був далеко,
Я серцем з тобою була,
Всю душу тобі віддавала.
Проходила вічність…

Як завжди не впору
Ти повертався.
Тільки на мить…
Мій погляд ловив,
А потім йшов знову.

Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

Я думала, що стихли грози,
Розтанув сніг, стекла вода.
Та лиш почую голос схожий,
Аж серце защемить. Біда...

Хотіла все забути. Бути
Без тебе, з кимось, вдалині.
Ти чимось так мене обплутав.
Ти завжди поряд. У мені.

У серці невигойна рана,
І вічний біль в душі моїй.
Ти за любов пробач, коханий,
Й за вірші - пам'ятники їй.

Назви мене так, як не боляче буде для мене,
А іншим незболеним словом Господь нарече.
Чого тобі треба, якої біди, супермене,
Коли вже від тої, що є, аж між ребра пече.

А я позбавляю свободи усі радикали,
Аби, порозкидані світом, блаженні, вони
З”єднавшись в єдину систему, рядочками стали,
І ми увірвали бодай би шматок таїни.

А хто і якого походження – марні то теми,
Пізнай, розчаруйся, кричи, та сльози не рони.
Чиї то проблеми, коли озвірілі тотеми
Обличчя свої змалювали з твоєї спини…

Звернусь до неба поглядом нескореним
І полетить у вирій дирижабль.
То покажи мені свою історію,
Коли тобі показувать не жаль.

Із ложки сліз просвітлено й замріяно
Підводним човном спокій виплива...
Якщо не жаль, то подаруй мені його,
Аніж казати правильні слова.

Тобі не втямить, віриш, не подужати,
О, друже мій, одружений з нічим,
Що однією фразою байдужою
Ти сам від себе вічне відлучив.

Мене ж, як холодильник, розморозило,
Ніхто й калюжі втерти не зумів...
Нехай тобі всміхнеться риба з озера,
Як їй не жаль показувать зубів.

2006

Течія днів безупинних підступно
Персонажі життя тимчасові проносить
Зі швидкістю потяга з шумом і цокотом
Залишаючи лиш стовбури пилу по собі

І звеш ти на поміч невпинно благаючи
Єдину хто здатен хоч в чомусь зарадити
Та не підвладна ця тимчасовість пам’яті
По піщинці вітром без зворотно зникаючи

Забуло швидко волосся твій дотик легкий
Світлий погляд по малу в очах розтанув вже
Тільки долоня все ще пам’ятає чомусь
Як тримала в поцілунку твою голову.

А нам же було весело, мабуть посміхалися
За руки тримались весь час їх гріючи
Скільки днів яскравих, ніжних вечорів
Напевно були у нас, десь там, в минулому.

Три хвилини журби,.. і хвилина лиш радості.
Чи невірні сліди? Чи знайдемо до старості?
Чи то просто сльоза, що упала, бо байдуже?
А чи погляд - "пітьма"? Що не став чомусь райдужним.

Три хвилини журби... Та за що ж так заплачено?
Чи то гнів з висоти за три мрії, що страчено?
Прилетіла весна, та у зиму закутана.
А усмішка твоя поміж сліз вже й забутая.

Три хвилини... спинись, і облиш свої роздуми.
Хай летять в темну вись. Хай приходять апостоли.
І нехай принесуть (по хвилині хоч) посмішки,
Бо з'їдає мов ртуть, і молю бо... навколішки.

Дозволь розділити цю зиму з тобою,
Повір, що для тебе я стану весною,
Тепло подарую і зелені свіжість,
Тобі я віддам усю свою ніжність,

Тебе я здивую, якщо ти захочеш,
Повір, по-новому поглянеш у очі,
Коли я скажу про все те, що мовчав...
А може, тебе я всі зими чекав?

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок,
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука,
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

Іще сутеніють сумніви,
Ще ллється вагання зливою.
Торкається тиша зачіски.
Летить яблуневий цвіт.

Я стану малою бджілкою,
Що буде колись щасливою
В медовому хорі пасіки,
Де власний існує світ.

Нехай сутеніють сумніви.
Хай зливою ллються здогади.
Нічні полуничні чоботи
Вже йдуть до моїх воріт…
12.03.08

Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Прости мене, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла. Я жива.
Розлукою, буває, і лікують.

Я, як звіря лікуючу траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

Бард:

Ти вистрілив у мене,
Як я була в польоті.
Що зрадиш – не чекала.
І я вжахнулась: хто ти?

Невже ти – той мисливець,
Що птахів приручає,
І випускає в небо,
А потім в них стріляє?

Я пташеням убитим
До ніг твоїх упала…
Життя моє повільно
В траву перетікало…

***
Цей дощ – волоцюга, якого розбещує ніч…
Я майже за бортом.
Роздмухую хмари, бо ж, мабуть, страждати зручніш
із певним комфортом.

Ця ніч обертається деревом, вітром, хрестом.
Налий мені чаю.
Я просто надгробна скульптура, що дихає знов
і скніє печаллю.

Той вихор, що вперто засів у моїй голові
розхристує дверці.
Депресію слід вигрівати у ліжку, в теплі,
схопившись за серце.

Прости мені… просто ця мряка розвінчує міт.
Додому, сьогодні!...
Краса облізає і тіні пірнають умить
В озерця безодні.

Ти казав, що сонце зрідка
Десь гуляє між степів,
Що у косах його квітка,
Із якої лине спів.

Ти казав, що в нього є
До моїх подібні очі,
І що втоми не взнає,
І не бачить снів щоночі.

Ти казав, що сонце може
Розливатись по руках,
Що воно на мене схоже,
Що живе в твоїх думках.

Ти казав, за ним слідкуєш,
Як воно блукає зранку
І любов йому даруєш,
Щоб вставало на світанку.

Осінніх квітів жар горить,
останніх квітів.
Пташина зграя десь ячить
В яснім зеніті.
На землю осінь знов прийшла-
дорога дальня.
Торкає світлого чола
пора прощальна.

Уже весна...
А я цвісти не в змозі...
Допоки вже мені цей гострий біль нести!
Не впасти б на слизькій оцій дорозі -
Надію й віру зберегти змогти.

Все змиє дощ, ріку очистить повінь,
На дно осяде мул, шо так мені пече.
...Розквітне сад у білім цвіті, новім.
І ми з тобою - до плеча плече!