...І пташкою заб'ється серце,
До ніг кленовий лист впаде.
В мені звучить осіннє скерцо.
Тебе шукаю я.
А де
Той погляд твій, що гріє душу,
Чи від розлуки не погас?
З яких країв чекати мушу,
Ти де? І з ким?
Минає час.

Міняє одяг ліс зелений,
Сміється райдуга з дощу.
Ідуть роки, а ти без мене
Живеш самотньо.
Я впущу
Тебе у дім. Покличу в долю,
Хоч прийдеш ввечері чи рано.
Давно у часу я в неволі.
Приходь.
Стомилась я, коханий.

Життя...Чомусь те слово так багато значить.
Чому?НЕ дасть відповіді на це уже ніхто...
Хіба що мала дитина,така наївна і проста,
Така ще не змарнована тим світом,тим життям.
Я часом мрію бути нею,знайти своє тихе я,
Не боятися бути собою,знаходити своє їм"я...
Я інколи себе питаю:Чому не діти ми отут?
Чому не можем голосно сміятись і плакати,
І тихо так страждати,щоб часом не почув ніхто.
Ми робимо щасливі лиця,а в кожного своя біда,
Свій хрест,свої страждання,своя покута і життя...

Що відчуваю,я не знаю...
Чому душа моя болить?
Чому те серце так страждлає?
Чому є я і оця мить?
Не розумію я нічого,
І відчуваю лиш одне...
Що все що є - є не для мене,
Що я лише абсурдна мить...

Я не страждаю,лиш сміюся,
Не відчуваю,лиш дивлюся,
Як лине час,як світ міняє,
Людей чужих,а потім знаю,
Що ви не будете зі мною знов.
Усе іде,усе минає і час пливе,
І світ міняє людей чужих,
А з ними і мене,а потім все...
І більш нічого,нема людей,
Є лише слово,залишене комусь...
А час іде,а час минає,
І світ чужих людей міняє,
А я сміюсь й не помічаю,
Що світ й мене отут міняє,
Коли отак стою й чекаю,
Коли й тебе вже поміняє...
А час іде,а час минає,
І світ чужих людей міняє,
А з ними і тебе,й мене...
Минає час і світ змінився,
Немає нас,поволі сниться,
Що час іде і час минає,
Ми вже чужі і нас немає...

В нас однакове щастя на колір,
Ше, воно мені пахне тобою...
Скільки ж зайвих в житті було кроків,
Скільки холоду, сумнівів, болю
Хоч на мить одну - станем щасливі!
Тии пробач мені той поцілунок,
Я згубився у світі без щастя,
І твій погляд, то був, мій рятунок

У вітру спитала:
- Де він?
А серце вгадало
З ким він...

Очима вдарився об очі
Й відчув шалений біль в душі.
Хитнувся – і надія в клоччя,
А щастя – шасть у комиші.

– Скажи, ти з ним чому? – Мовчання...
А серце – птахом із грудей...
І погляд , як німе прохання
У біль самотності впаде.

– Ти ж так кохала, мила, люба,
І раптом – сонцем об траву...
Я навіть погляд твій голубив
І річки росяну канву,

Бо в ній твої купались руки,
Й від них ішов п’янкий той хміль.
І раптом – погляд до розлуки,
Удар очей, нестерпний біль...

Пройшла, минула, і далеко
Несла так витончено гріх.
А він стояв, немов смерека,
З коханням, кинутим до ніг.

***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо – наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки –
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка – не думка, – сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, – людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь – ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ти десь там… Де ти, де?
( Леся Романчук)

Мов божевільний виє, хрипне вітер,
Викручує, лама деревам віти.

Думки в мені сплелися, як вужі,
Тривожні всі, холодні і чужі.

Ти де?
Мій телефон мовчить давно.
Сичить змією зрада у вікно.

Ти з ким?
Стогну, кричу в усі світи.
Як біль оцей до тебе донести?

Невже ти з ним, розлучнице моя?
Мою любов взяла підступно, як?

Не вірю я!
Цього не може бути!
Не зможе він уже мене забути.

Мій крик, мій біль душа його відчує
І він повернеться до мене! Чуєш?!

Білопілля моє, синьоокий мій край
Із лісами, сокирками в житі.
Босоноге дитинство, над Виром розмай
Спілих вишень у теплому літі.

Білопілля моє, там солодка вода,
Білі хати, привітні садиби.
Давнина через товщі років прогляда
Із подвір’я Олеся Кандиби.

Ясноокий поет. В українській сім’ї
Вже ніколи його не забудуть.
І співають у віршах його солов’ї,
І піснями лоскочуть нам груди.

Тут квітує земля, вітерець повіва.
Сонце, літо, промите піснями.
Білопілля моє, в нім Олеся слова,
Що навіки залишаться з нами.

Я питиму ніч,
Цей коктейль із любові і льоду.
Що твоє, що моє
Розгадає світанок, а втім
Я піду крізь дощі,
Заховавши примарну свободу
За палким і пекучим
Божевіллям нестримним своїм.
У фотелі років
Задрімало холодне безсоння.
На долонях печаль
Нам розкреслює лінію змін.
Спіле листя з дерев
Ще влаштує нові перегони,
Покидаючи сад
З поцілунком холодних вітрів.
Літо тане, шкода,
Що впіймати його не зуміла,
Не впізнала в тарілці
Гіркоту романтичних приправ.
Розміняла на дні
Такі звичні, такі традиційні
Фантастичні пригоди.
Які серпень мені обіцяв.
Та нітрохи не жаль,
Не розплачусь дощем за тобою.
Не розсиплюсь до ніг
Пелюстками гірких хризантем.
Пригорнуся плющем
До грудей твоїх рідно-зболілих,
І попрошу у неба
Крихту долі
Розбитої вщерть.

Мовчить телефон у пошуках рішень,
Зв*язок загубився у тіні думок.
Хочеться літа й солодких вишень,
Й зробити перший сміливий крок!

Дощ сьогодні знову стіною,
Вода віддзеркалення ясності дум,
Я знаю - хочу бути з тобою -
Ділити радість, надію і сум.

Кодований виклик закоханих пальців -
Німа передача важливих слів.
Вустами для вуст малювати зайців
Й аби ти малюнки мої розумів.

Бажання мої зумовлюють дії
і світ стає схожим на нас.
Час реалізує нереальні мрії
Мільярди, мільйони, тисячі раз.

Моя любов до тебе була абстрактною
Намальована фарбами з канцелярії
На дешевому полотні ватману
Ти цілував мене вище талії
Відсутність чіткості, граней, лінії
Твердіють дотики, м’якнуть відстані
Назвемо краплі рожево-спілими
В передпокої святої вічності
За тими краплями, за циферблатами
За тими буквами і за буденністю
Моя любов була абстрактною
Моя любов була безмежністю…

Кусок паперу винесли в смітник
Дощі цілують і змивають фарби
Із двох колись усміхнених облич
Видніються зелені страшні жаби
Розмокло все, розхлюпалось душа
Поплив годинник і рожеві краплі
Й до болю заціловані вуста
все загубилось там поміж абстракцій

Цей вітер не вічний, ці хмари на нині
У твому житті буде світла весна
А у мене все добре на цій гільйотині
Я дуже щаслива, що досі жива…
Я можу за тебе потішитись друже
Я можу тебе підбадьорити брат
У мене все добре. Всі сльози в калюжі
Скотились давно як чужий плагіат…
І сни відшмагали і ночі відбавились
Минуле минулому треба віддати
Як данину того, що не сталося
Між нами в ту ніч у холодній кімнаті

Ці очі вже старі. Я їм не вірю.
Мої сини католики? Ніколи!
Зреклись? Мої сини - Іуди? Звірі?
Пустіть мене. Я сяду. Серце коле...
Так важко дихати, в очах темніє...
Нехай... Не хочу я води. Так краще -
Я так не бачу цих Іуд, цих зміїв
За що ж це, Боже? Бідний я, пропащий...
Та ж за які гріхи, які провини?
Не зрадив ні батьків, ні побратимів,
Ні Бога, ні меча, ні України.
То що ж за гріх такий вже непростимий?
І що тепер, сидіти склавши руки?
Та ж ні, ще не пора в могилу,
Це не за мною ще так крячуть круки,
Я ще живий, я все ще маю сили.
Я випрошу, я вимолю, я змушу!
Сини мої, якщо цього вам мало,
Я все продам - Вітчизну, віру, душу,
Аби лиш ви своїх не продавали.

Коли у вікна сонце зазирне,
Коли запустить світло у кімнату,
Коли вода крізь пальці протече…
Прийде весна – ти будеш знати.

Розтане лід, і серце запалає,
Коли вона відкриє очі.
І знову радість пролунає,
І знов не спатимеш щоночі…

Захлинається
Кров.
Серце
Дні свої
Пише
Із тривоги,
Печалі,
Любові
Й жалю.
Я ніколи,
Коханий,
Тебе
Не залишу
І нізащо
У світі
Не розлюблю.

Найважче зруйнувати стіну.
Особливо, коли ця стіна між тобою і твоїм Богом
Хоча, що я кажу — Господь один для всіх
Про це знають усі, навіть Жадан
Який по молодості фарбував Ісуса
у колір комуністичного стягу…

Внутрішню стіну,
яка відмежовує тебе від самого себе
Іноді важче зруйнувати
Ніж бетонну перешкоду
на шляху до земного раю

Інша стіна, яка назовні
Віддаляє суспільство від твого власного «я»
Може впасти, як тоді, у Берліні, у 89-му,
Якщо звичайно постараєшся
І тобі це, справді, потрібно.

Істина каже: «Стукайте і вам відчинять».
Малося на увазі двері
(щонайліпше серця пастви)
Але там нічого не йшлося про стіну,
за якою — інший бік;
про непробивну стіну
людських комплексів і страхів.
Стукайте і вас почують
за стіною. Але пробивати її
доведеться тільки вам

а знаєш
тут львівська кава
з приємним присмаком
степу
де коні пасуться
і пахне маком

тут доня
мабуть уже раз четвертий
іде виглядати
із Січі (чи шахти?)
тата

і нам вже не чути
що шепче цей очерет
у сріблястім жупані
бо зорі падають у Дніпро
щохвилини

загадуй бажання
і ворожи на каві
щоб скіфська баба
не плакала тут щоночі
від того болю
що її розриває
на берег лівий
і берег правий

Мій дід і батько
З роду гончарів.
І їхні руки
Так любили глину -
Що пестили і гріли.
У майстрів
Був кожен горщик
Любим, як дитина.

Крутився круг.
Лунав батьківський спів.
І барви трав
Цвіли на всіх макітрах.
На горщиках і глечиках
Тих днів
Залишилась
Мелодія нехитра.

А батько
Мружив очі і співав.
І разом з ним
Співав і круг гончарний.
З'являвся глечик,
Вився, виростав,
Неначе стан дівочий,
Ніжний, гарний.

Рука злітала
Над столом,
Як птах.
Він гладив глину,
Наче рідну жінку...
На мисниках
у селах і в містах
Стоять батьківські
Глечики і ринки.

Вже тато інші
Пізнає світи,
Й горнятка
Не лишилося
Од нього.
Та на Сумщині
Можна віднайти
Про батька згадку -
Горщика старого.

Багато літ
Цей горщик
У печі
Варив борщі,
Картопельку і каші.
А поряд з ним -
І хліб, і калачі,
Що годували
Рідні сім'ї наші.

Я бачила - в музеї!
Горщик цвів,
Який прогодував
Усю країну...
То, може, батько мій
Його зліпив,
І в ньому душу залишив
Нетлінну.

Любов Вороненко написала
2008.03.01 21:33
Старенька бабуся просить милості.
Хто радо дає, а хтось неохоче,
А дехто не може дивитись їй в очі.
Ніби боїться, що це його мама,
Що в спину їй протягом дихає брама.
І вітер холодний летить до грудей
Чужий і байдужий, як душі дітей.



(З книги " Помаранчеві дзвони)
Я з вікна виглядати боюся,
В ньому чорна правдивість буття.
Я дивлюсь, як старенька бабуся
Хліб шукає у купі сміття.

В неї руки натруджені, сірі,
Ледь помітний промінчик життя.
Як це гірко – на кожнім подвір’ї
Хліб шукають у купі сміття.

А багаті проходять тихенько,
І не знають вони каяття.
Бо не їхня знедолена ненька
Хліб шукає у купі сміття.
23.04.1999р

Прийди, весно,
Прийди, сестро,
Серце моє засвіти.

Стань зі мною
Над водою,
Відображенням спливи.

Надай крила,
Надай сили,
Щоб злетіти в небеса.

Де у хмарах,
В білих марах,
Спочива твоя краса.

Біло

Слухати сутінки.
Мити вікна
Від сліз солоних мокрого грудня.
Назустріч холоду, що не
зникне
набрякне пуп’янком
в білих грудях.


Молитись поночі
а надранок
осколки рим заганяти в шкіру.
Плястерко місяця між туману
немов крижина,
сміється біло.


На перехресті доріг і колій
гублю розгублену
свою душу.
Приношу жертву химерній долі:
промінчик світла
І білу ружу.

Ти живеш, людино, на цім світі,
Та не бачиш, окрім снів, нічого -
Геть нічого - ні старого, ні нового.

Ти встаєш із ліжка все ще сонна,
Та блукаєш містом, мов сновида -
Та нічого мозок твій не віда.

Ти їси, ти п'єш, та все ж без тями.
Ти співаєш і танцюєш вільно.
Рухаєшся швидко, чи повільно,

Але наближаєшся до прірви,
Що поглине кожного живого,
Кожного - і доброго й лихого.

Мені у зимі запахло стиглими гарбузами,
І синьо від тих волошок, шо в збіжжі у нас цвіли,
Життя вже відрізало кадри
Та ба, хоч вони і в архіві,
Та всеж там тихо ворушаться
Принишклі, але живі...

***
за мною в постіль
йде вдалих рим натхнення
три ночі поспіль

***
закляк чекати
стояв до пів на шосту
забув яка ти

***
не в позі щастя
і так як молодості
вже нам не вдасться

Моє подвоєння не скромного реваншу,
І я в житті як в морі - як Колумб
Так мало є окрім одного шансу
Знайти ту землю!Хоч не мало мук,
Не мало страху, слабкості за кадром
Знайти ту землю, Чи лягти кістьми!
Та доля, все ж вітає реверансом,
Таких шалено впевнених, як ми!
Ну, шо поробиш, нам тісний той вимір,
В якому всі шліфують крок в одне...
І хоч вже Час давни-давно посивів,
Такі, як ми, і є Його лице...

Задовгі зими,
Закороткі весни...
Тепло і сонце зродяться в мені
І попри все, я з небуття воскресну!
І затанцюють весняні дощі!
І пісня тиха, вранішнім туманом,
Зжене зажуру зимну із душі
І хай Весна, прийде не чемно - рано!
Я все це бачу...
У своєму сні...

От і все, вже чорним гріб оббито
Панотець молитву прочитає.
І земля відкрилась горем вбита,
Вороння по небу лиш шугає.
Все скінчилось..., стрілки зупинились
І навіки стали на прикол.
Не побачиш більше сонця, світу,
Не почуєш грому грізний гул.
І сади тобі вже не розквітнуть,
Не пройдеш босоніж по росі.
Не тобі цвітуть духм"яні квіти
І у річці бешкетують карасі.
Все спинилось, мозолясті руки,
Не візьмуться більше за рало.
Не всміхнуться вже тобі онуки,
Похилило голову село.
Ти пройшов немало і нелегко.
Зтишив кроки і навік почив.
І побігли не твої вже роки,
І блідий по небу Місяць плив.
Лише бджоли все гудуть натужно
І життя біжить, біжить, біжить.
І без тебе скрутно і сутужно
По землі, цій грішній, нам ходить.

Над Карпатами осінь світає багрянцем
І курличуть у вирій далекі ключі.
Там горянка струнка, на щоці із рум"янцем
Тихим голосом ночі всміхнулась мені.

Ті далекі години, мов повінь весняну,
Черемош десь далеко за гори поніс.
Не забути мені твої очі,кохана,
І трембіту, що вітер з вершин нам приніс.

Нелегкі наші дні і незвідані долі,
Тільки пісня жива у душі вирина.
Я напам"ять дарую рядки ці поволі,
Щоб розлукою нас обійшла сторона.

Гори снігом покрили далекі вершини,
Полонина спустіла, холодна..., німа...
Тільки скрипочки плач, тужний скрип яворини
У душі едельвейсом тендітним луна.

Ти поїдеш далеко-далеко,
У не наші - чужинські краї
І лишень з України лелека,
Серед ночі насниться тобі.
Він кружлятиме в рідному небі,
А внизу -- колосяться хліба.
І встають гострочолі тополі
Вартовими на курних шляхах.
Промайнули над хатою роки,
Мов хмарини в безмежних світах,
Тобі чуються матері кроки...
Чорноземна, з відблиском рілля.
І далека у юності стежка,
Потривожений спів солов"я,
Та єдина у світі дівчина,
Що світила тобі, мов зоря.
З джерела покуштуєш водиці,
Глянеш в грізнеє небо на Шлях
І зірвеш у ставку ти лілею,
Сон урвався, в ти -- не чекав.
Піднімаєшся, смутком умитий,
Одягатись на службу пора
І стрічає тебе за сніданком,
Невкраїнська твоя дітвора.
І не може ніяк зрозуміти
На чій мові у сні говорив,
І кого цілував, щастям вбитий.
Пісню з ким на весіллях водив.

Коли гроза не з неба, а з очей.
Коли вогонь не з попелу, а з серця.
Волає натовп: « Крові!» - ще і ще.
І з вітряками відчайдушно б’ється.
Коли під ноги все, що дотепер.
Коли з порогу все, що буде після.
Коли лякають постаті химер
І друг, що гострить лезо, наче ніндзя.
Коли вітрила рвуть на прапори
І розпинають душу край дороги.
Коли бездумно падають згори
Гіркі слова прокляттями під ноги.
Тоді здіймаєш руки до небес,
І молишся так віддано й завзято,
І віриш, що впаде камінний хрест,
Той, на котрому твій народ розп’ятий.
Без розпачу, скорботи і жалю
Ламаєш золоті примарні замки,
Ще не збагнувши, як любов свою
Ти міг тримати на правах коханки.
Коли ж захочеш віднайти себе
У довгім лабіринті задзеркалля,
Побачиш небо сіро-голубе
І глибину духовного провалля.
Чи, може, доторкнувшись до небес.
Піднявши вгору руки занімілі,
Сказати: «Я живий, бо я воскрес»,
І відродитись у душі і тілі.
Вітрила пошматовані знайти.
І друзів у химер відвоювати.
По гострому без остраху пройти,
І хрест важкий на зраду не міняти.
Бо як скінчиться дійство , зазвичай,
Ті, що творили, будуть вже далеко.
Позаду себе залишивши пекло,
А людям так хотілося, щоб рай.

Падаю, падаю разом з тобою
У височінь березневого неба.
Висне наплічником день за спиною,
Вечір любов трансформує в потребу.
Сон поглинає містерія світла.
Рух віддзеркалює срібне люстерко.
Руки знімають умовності з тіла,
Очі туманяться.. Тепло.

Сiдай, красуня, бiля мене,
Я буду стан твiй обiймать,
Твiй слух словами цiлувать,
Я ж знаю слово надто вчене.
Крiзь щем сердечного биття,
Воно як крапля почуття
Твоїй увазi буде тепле,
Твого зiтхання сум розщепле.
Моїй любовi довгий вiрш
I неозначений й нетребний,
Для друзiв славних вiн ще гiрш
За тон нав'язливий й молебний.
Ще ранок не задув свiчу,
Ще чуть прозорий гомiн ночi
По свiту ходять сни пророчi
Я ними тебе збагачу.
Твою звабливiсть, твою вроду
В зiрчисту сукню одягну,
Пiд смiх iсторiю сумну,
Ще розкажу до сонця сходу.
Не хочу сам, щоб пiснi звук
Пролився чарiвним шербетом,
За незакiнченим сюжетом
Ти не шукай душевних мук.
Я не продам минулi болi
Вони для мене оберiг,
Вантаж розплат за спроби кволi
Нещасних мрiй на серце лiг.
Та певна будь, природа-мово,
Тебе ця доля обмине,
Менi твiй смiх, для тебе - слово,
Сiдай краса бiля мене.

Із ненькою я зростала щоденно
з тобою моментами лиш.
Я з сонечком спати лягала
тоді як із зорями – Ти.
Проснувшись тебе не впіймала
ранковим світанком, зникав ти мені.

У вихідні я світанки з тобою зустрічала
не хотіла момент упостить
і тоді,до сутінків за тобою гуляла
і сонце з тобою вкладала я спати
і зоряний шлях показав - Ти мені.

І любити свій край,научав - Ти
І уважно дивившись на тебе
Я вивчала усе, до деталей малих
Усмішку,манери,погляд.
За руку з тобою-із гордістю йшла,
Хотіла я схожою бути на тебе.

І прийшла пора вибирати мені
Чоловіка,соратника,друга.
Вдивлялась у тисячі образів я
шукала схожість з тобою.
Тоді зрозуміла,що я не знайду
таких як ти, Батько не має.

І доки я житиму,твій образ зі мною,
а у природі знайду я його,
У місяці ясному-усмішку щиру
У волошках –очі твої
У дереві котре не тремтить на вітру –
силу й мужність знайду
У сонці –тепло,ласку,ніжність –твою.

Моя весна вкрита різнокольоровою глазур*ю.
Мій день поділений на хвилини.
Що змушує тебе мене любити?

Цей погляд, який не зустрінеш
у жодному віконному форумі міста,
Голос, що видає не довершену дорослість,
Майбутні можливості з минулими досягненнями моїх рук?

Що хочеш знайти зустрічаючи зі мною сонце на березі?
Скільки хвиль вплетеш в мої коси?
Яких драконів присудиш на смерть?

ПРО ЩО ДУМАЄШ???

Транскрипція душі в моїх очах,
А тіло – просто маска карнавальна.
Останній спогад – свічка поминальна,
Що рвала воском у німих руках.

Не перетишить пульсу жоден звук,
Який за мить у вічність вже тікає.
Трикляті зорі жити заважають,
І навіть смерть не припиняє мук.

Мудрець сказав: безумство править світом.
Піґулки вранці, краплі перед сном.
Лиш витирає сльози за вікном
Скаліченими пальчиками літо.

Нащо тобі любов, коли ти весь – омана?
Шукаєш зиску, а вона – печаль?
Ніколи у житті ти не бував коханим,
Коханих рук не відчував, а жаль.

І ранок не стрічав ти любим і жаданим.
Нащо тобі любов, як в серці спить зима?
Збудить весну в комусь, щоб стать коханим,
А в тебе сили на любов нема.

Нащо тобі любов? Ти звик в неправді жити,
В притворстві, без добра – простіше чи бува?
Лиш з паростка любові виростає жито,
Вона ж у тебе – навіть не слова.

Пірнає день у річку ночі,
А зорі пахнуть полинами.
В росі настояні, пророчі,
Літають мрії разом з нами.

Оцих ночей застиглі гами,
Які почуті й пережиті,
Кудись у світ летять з вітрами,
І на узліссі сплять, у житі.

Мені тебе не повернути –
Чужа тобі ночами, днями…
У долі є моя спокута –
Колись розіллється піснями…

I чорнобривці, i тюльпани
Цвітуть у маминім саду.
Із електрички ранком раннім
Я знов до матері іду.

Несу я їй м’яку хлібину,
Пакет кефіру, молока.
Вона чекає на дитину,
Якій вже більше сорока.

I поцілує, i пожурить,
Спита про внуків, помовчить.
Подасть борщу, нарве цибулі
I жити правильно повчить.

А у неділю йде до церкви
Молитись за дітей своїх…
А я – у місто, як присмеркне.
А мама знов одна в селі.

У серці затаїлася печаль.
Гадюка-смуток перегаром душить,
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов -
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б"є у дзвін: йдуть на вокзали люди,
А я не йду - мій потяг вже пішов.

жінки чомусь приходять мов дощі
без стуку
підборами проколюючи кульки тиші
святі напівсвяті й тим паче грішні
пускають навздогін їм рій цілунків

трухлявіють міста й надщерблені
горнятка
в собі ховають цілий пласт культури
про яйця Фаберже у кублах мріють кури
й лежать жінки мов нерозгадані загадки

о скільки зваби в них і скільки
грації
і кожна спита родимка смертельна пастка
на бильці ліжка забуто вогку казку
жінки втікають мов дощі крізь пальці

Як думаєш, а часу не болить
Старіти і вмирати кожну вічність?..
І хто зупинить цю війну в циклічність
На три століття чи коротку мить?..

Мов риба, б’єшся крилами об лід.
Якщо не так, тоді хоча б за гроші.
Твій імплантант думок – найважча ноша.
Розбовтуй сонце і молись на схід.

У вікнах темно, тільки ніч не спить,
П’є каву, курить і малює вірші...
Погано? Не зважай. Бо буде й гірше.
Як думаєш, а часу не болить?!

Учора січень, а сьогодні лютий,
В обід – сніги, під вечір – течія.
Учора я могла б твоєю бути,
Не склалось так і я вже не твоя.

Вчорашній день, сьогодні вже забутий,
А ти встигав зробити стільки справ.
Хоч бігла стежка вгору круто–круто,
Ти подолав, бо ти її обрав.

І ні подагри, ні болячки в спині
Тоді у тебе й бути не могло.
І ти творив, мов граючись, а нині
Отут вкололо, там от запекло.

І міг тоді ти ким завгодно стати,
Лиш забажай і не забракне сил.
Найкращу жінку йти й завоювати
Й літати з нею, маючи сто крил.

Учора ще ти міг дістати зорі –
Одяг скафандр, навчився і злетів
У всесвіт, де такі як ти в просторі
Живуть у вирі сонячних вітрів.

Усе було доступне ніби вчора,
Бо в юності усе летить вперед.
Здоров’я нині – то вже не опора,
Гіркі п’єш ліки, а в уяві – мед.

Що принесе тепер тобі майбутнє,
Залежить все від тебе – вибирай.
Хоч безрозсудство юності відсутнє,
Та все ж нікому мрій не віддавай!

04.02.08 Волосянка, Захар Беркут

Лежать на снігу
Заморожені квіти,
Волають нечутно
Крізь холод і сніг.
Я поряд стою
На розпеченім вітрі
І вечір лягає
Вкрадливо до ніг.

– Немає його! –
Свищуть сто сорок віхол.
– Не прийде, не жди! –
Ще й мороз пропіка.
І сльози на віях
Зрадливо і тихо
Льодинками стали –
Замерзла ріка.

Одна серед світу
У всесвіті синім,
З чужими трояндами,
Вмерзлими в сніг.
У горі чиємусь
Троянди не винні,
І їх не оживить
Любов навесні.

02.02.08 Волосянка

Порожні
думки заповнені кавою
темрява,
стікається,
,
до мозку
і думається
мені
ніччю
, в якій крізь Тишу
пробиваються зірки;*,*
шумлять вокзали & мовчання,
Зливаються;
в порожню,
думку,
І
Поклик
Ночі
.

Далекий Місяце, чом сховавсь за хмари чорні?
Ранок настає і повтікали зорі.
А ти мовчав всю ніч, хоча був поруч...
Та чом так рано знісся сонця обруч?
Чому світив очима ти під землю?
Не там шукав собі нову оселю.
Чи, може, ти хотів з небес спуститись
Та назавжди в мене в серці оселитись?
Твоїм є небо та безмежжя тихе.
Моя ж земля та божевілля дике.
Чому зустрілись ми і вмить завмерли,
Неначе ми є камені померлі?
Та доля не розсудить, як нам бути.
Гукаєм в далечінь, та нас не чути.
Коханням та розлукою закуті.
Із неба вигнані, а на землі – забуті.

Я розучився спати уночі,
Бо кожен раз ,коли я засинаю,
Я бачу дивний напис,це ім"я Софі,
Чому софі? А я і сам незнаю,

Можливо спогади відновлюю старі,
А меоже це моя дурна й нестримна юність,
А може дурень я,але ж закохані-вони дурні,
Виходить,це моя сердечна дурість,

Але якщо я дурень,то виходить,
Що я закоханий,НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!
Виходить не засну я більш ніколи,,,
Засну,але для цього треба все забути.

Я в дитинстві росла
у бабуні-ворожки,
Чорнобриве дівча
в українськім селі.
Поряд з нашим селом
ще старіша Ворóжба,
Що напоює верби
у теплому Пслі.

Знала чари усі
від бабусі-чаклунки,
Що навчала мене,
як розвіять печаль.
Хто напився мого
полюбовного трунку,
Все у світі забув:
і тривоги, і жаль.

Псел голубив мене
і красою тривожив,
І на хвилях своїх
колихав Сейм-ріка.
Я літаю у снах
з Ворожби до Ворόжби,
Де чаклунство моє
з двох річок витіка.

Я засинаю на твоїх руках
Під тихий шурхіт у стінах,
Під воду з крану,
Під дощі.
Заколисай мене мерщій,
Бо вислизає з пальців сон.
Але під весь цей унісон
Я все ж таки засну…