Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Симфонія погожих теплих днів
Змінилась блюзом сплаканого вітру,
Який урвав фінальні літа титри,
Покинувши полон безжурних снів.

Прислухайтесь: який тривожний спів
Збентежив вмить лісів мінку палітру!
Й ураз, вдягши свою злочену митру,
Осінню месу лист зашелестів.

Напнулись стебла, мовби арфи струни.
Й дві блискавки – дві донечки Перуна
Змигнули й сплакались дощем дрібним.

Безмовний сум здійнявся понад хмари,
Що збилися в стурбовані отари,
Багрянець вкривши пледом повстяним.

На килимі з трав ти мене позбирав по частинах:
Я бачила небо очей твоїх лагідно-синіх;
Обличчя топила у білих кудлатих хмаринах
І голосу твого вдихала швидку течію;

Ловила губами краплини пекучого літа;
Бажала тобою усі таємниці відкрити;
І ніби вода, що на спраглу пустелю пролита,
Очистити, змити усяку тривогу твою.

Я досі незмінно дивуюся тому, що сталось –
Чуття-павутинки від доторку лиш розірвались.
Нехай буде тиша, до вуст притулятиму палець,
І мало-помалу нову павутину зів’ю...

Залиште коньяк недопитим. Сідайте. Вже вечір.
Трамвайний вагон із депо повертає в мій сон.
Я, знову слабкий від неврозів, потворний, мов глетчер,
ніяк не вкручу в чорну тишу сльозливий плафон.

Не треба просити мене про звичайні трюкацтва.
Давно б зачинився від вас в кабінеті без стін,
без вікон, дверей; кабінет мій масонський — це братство
утіхи нічної й жалю на полотнах картин.

Димить сигарета нічна. Її полум'я — крига.
Не бачу себе у люстерку німого жалю.
Моя голова — це Бродвей, це нефритова дзиґа,
а я у малиновім мареві з вирію сплю.

Шпалери. На мене вони простягають очиська.
Потворні потвори химерних химерій пісків.
Я просто сиджу у фотелі і бавлю вітриська
новелами давніх пригод і невкурених днів.

Трюмо, наче сивий атлант, не витримує тяги
від неба мого кабінету і звуків вікна.
Так хочеться кинути чимось — немає шеляга,
щоб вибити світові око, пробити до дна.

Допийте вино в самоті. Я скурю сигарету.
Чи, може, все буде ізнову навспак догори.
На тлі театральних овацій приїде карета
швидкого спасіння. І вічні замовкнуть вітри.

Зима настільки тепла, що синхронно перетворюється в весну.
Моє щастя настільки велике,
що навіть ти не зможеш його утримати
Своїми бездоганними і неймовірно відвертими руками.

Знаєш, я настільки тебе люблю, що втрачаю свідомість
Від твого нічного дзвінка на мій мобільний.
Зараз ти настільки близький, що сніжинки на моїх щоках,
Тануть від твоїх частих видихів і вдихів.

У мене пульсує в скронях просто від твого погляду
З-під густих і довгих вій.
Вони настільки гарні, що мені страшно.

Я плачу, бо боюся тебе втратити,
і сміюся прокидаючись від тепла,
Яке ти даруєш мені лежачі поруч.

Мені страшно від думки, що колись ти втратиш своє притяжіння і охолонеш назавжди,
А я лише закрию кришку труни
і втрачу сенс майбутнього існування.
Адже лише твоє тепло розмальовувало моє життя
в барви безмежного щастя.

Поріз на щоці — це гра в божевілля.
О Боже, о Боже, о Боже,
о чорт,
ти вільний.
І кров на руці від страз — ще не біль.
І сльози з порожніх очей — тільки сіль.

Залиште пергамент, перо — і душу.
Заповнити б цей манускрипт і піти — я мушу.
Й навік відіслати у пляшці — без дна.
Хіба в цім абсурді Твоя є вина?

Вже руки втомились, і рух голови — залізний.
Нічне каяття — це молитва, але — грізна.
Засмучений місяць кричить в тридцять три голоси:
Залиште, залиште хоч трохи Краси!

І потяг у ніч стрімголов гуркотить без мене,
мій шлях — це зиґзаґ, і не в такт, тільки зсуви-крени.
Я чарку здіймаю в небесну німу широчінь,
о Зевсе, о Зевсе-Аїде, прилинь!

Тіло зламане.
Пручається дельфіном.
Його поранено примарним кораблем
Поржавілим,мов твій дотик.

Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи
І печаль світова обійняла руками роки.
Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива.
Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки.

Знову золото осінь розмінює на мідяки.
І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах.
Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки -
Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги.

Крути
Земля кричить,
Земля благає,
Не треба більше мертвих тіл,
Не треба болю і страждання,
І сліз, і крові, і зітхання,


Дітей погинуло багато
За Україну йшли вони,
За Україну ,помирати,
У бій нерівний,воювати,


Московське військо,п’яні хами,
У бій кривавий подалось,
Багато їх було,чимало,
І море крові розлилось,

Та кров орошувала землю,
І трупи всі лежали вряд,
А матері ридали, СИНУ!!!!!
Та часу не вернуть назад,


Дітей погинуло чимало,
І досі чути де-не-де,
Як там не Крутах,на тих шпалах,
Земля розірвана гуде.
Гуде і плаче, як та мати,
Що сина свого там гука,
Не прийде він, нема його,
Лиш слава є його, жива.

Та й ту хотіли вони вбити,
Змовчати, того не було,
То були підлітки- бандити,
А не герої, як воно,

Тут зараз кажуть,
Не було, брежня, те все,
І балаган.

Але якшо пронестись нам із вами зараз скрізь туман,
В ту саму ніч, поглянуть нам, на воїнів , що бились там,
То зрозуміли би, що може і не потрібно було того,
Що може б мати після школи побачила його живого,

Можливо й ні, не треба було,
Та забувати ми ті дні, не маєм права,
Бо в огні здобули ми там Україну,
І Крути мали в боротьбі там не останнюю місцину

нема мене давно на тій зупинці
де вітер дах, мов паперовий, зніс:
квиток віддав одній коханій жінці
і по життю водій, як Бог, повіз.

був мій квиток із місцем та комфортом:
кондиціонер у липні, піч – в мороз,
зупинка у ліску за поворотом,
набір книжок - поезій ачи проз...
всіх кольорів барвисто-чиста гама
в калейдоскопі зникла за вікном.
я не кричав «водій, тисни на гальма!»,
а довіряв тій жінці із квитком...

вже той старий задрипаний автобус
десятки раз у капремонтах був,
об’їхавши спіраллю земний глобус
давно перетворився на гарбу...
о скільки раз він застрявав в болоті
і скільки раз я підставляв плече,
а жінку із квитком, мов на роботі,
носив сам на руках героєм Че...

були часи... тепер ми на стоянці,
водій старий утік у дальній рейс -
нові колеса, руль, салон у глянці,
автоматичне відкриття дверей,
і стюардеса-краля - не кондуктор,
та й ходить по салону мов модель ...
і де ростуть ті екзотичні фрукти?
де той меридіан і паралель?

де були очі - та сказати годі,
коли у той автобус я сідав?
поаплодуєш матінці-природі,
позазриш тим, хто фрукт в руках тримав...
вернутись на зупинку б - і спочатку
купить квиточка у зворотній бік...
та пізно - син розмінює двадцятку,
а я - старий мрійливий чоловік,

та не жалію, що той дах зірвало,
і що квиток віддав одній лиш тій,
хто пасажиром вчора обізвала,
тренуючи свій голос золотий...



© Vasyl R, 18-02-2008

В темноте проступают звуки-
Эхо дальних годов и разлук,
А в душе - боль сегодняшней муки,
Что уснуть мне никак не дает.
За окном веет ветер могучий,
Жаль,что слабые мы.
Может кто те слова и осудит,
Но как прежде живет в сердце Боль.
Понемножку приходит усталость
После горькой молитвы о том,
Как печально и как одиноко
Постоянно молиться одной.
Я не плачу - закончились слезы,
Ведь ничто не навеки - на миг.
Жалко только, погасли все свечи
Что когда-то встречали любовь.
Едкий дым,постаревший от скуки
От отсутствия красочных снов,
Хочет пламени,теней на стенке,
Но,увы,ето все улеглось
Ето все как секунда ушло.
Только эхо напомнит что было
Напоследок оставит свой дом,
Пылкий ветер споет свою песню
И растает за тысячи верст.

Волошкова зима. Ну а скільки її в нас було?
Місяць… тиждень… чи день, а можливо, всього лиш година.
Ти навиліт пройшов, і опісля - усе замело,
Й обірвалося щось… лиш в зіницях німе: в чому винна?!

«Буде жити, – сказали - та рана не дуже страшна».
«Буду жити…» - подумала і посміхнулася косо.
І здається, живу, та чомусь уже котра весна
Не приходить і спокій мені не приносить.

Все сніжить і сніжить... Люди, людоньки, як зимно тут!
Моє серце німе, очі згаслі, а руки холодні...
Він навиліт пройшов – після цього уже не живуть…
-------------------------------------------------
З неба сиплеться час білим інеєм на сиві скроні.

18.02.08

Відпущу… Відпусти,
не роздам таємниці.
Не роздай же і ти…

Я лічив… Не лічи
промінці й блискавиці.
Повертаю ключі…

Я забув… Не забудь,
свої “я” на полиці.
Між спокус і полуд…

Вже не плекає мрії марні,
а лише згадує.
Щодня у затишній кав‘ярні
смакує кавою.

І вже, не знаючи навіщо,
себе виховує.
Коли минуле в ніч покличе,
зітхне відмовою.

Є нефальшива досконалість –
життя гортати сторінки.
Щось докорінно навпаки,
а дещо так, як сподівались.

Не боячись втомитись, впасти,
чимдуж прискорюється час.
Життя прекрасне, без прикрас,
хоч ми і скаржимося часто.

Я не відаю, мамо, може він вас любив?
Чи зненавидів вас за якусь там дитячу провину?
Вам, ще радісній, юній, він дитя загубив…
А сьогодні мені він не дав народити дитину.

Ви змирилися тихо, і чорно ховали свій біль,
Що заліг він на вік, наче траурний знак попід очі.
До сьогодні я чую на щоках своїх сіль,
Коли нишком мене цілували ви серед ночі.

Що могло тоді знати маленьке грайливе дівча,
Коли ви починали мені колискову співати,
Як зірвалася зірка у далеких холодних світах,
І хотіла присісти на порозі нашої хати.

Я усе розумію, один лікар, профогляд –
Що не скаже, повіриш йому наче богу,
Бо у нього освіта, диплом і розумний погляд.
А у вас щойно зірка попід серце знайшла дорогу…

Одного не прощу, як минуло багато літ,
І до мене зоря вже готова була злетіти,
Ви пустили мене до …нього, обірвали її політ…
І так тихо сказали: „Ну що вже тепер робити”.

Мамо, ви вже забули отой, в кривій усмішці рот?
Я ж так само безпомічно шукала надію в гримасі,
Як почула: була помилка. У вас вийшов аборт.
Доплатіть, там на виході, 30 гривен у касу.


У далеких світах обірвалася-зойкнула зірочка,
Обірвалася ниточка, десь там глибоко, аж попід серцем.
Я дивлюся в вікно… обмерз цвіт на вишневій гілочці…
Мамо, Боже, ну за що… ну за що нам все це?

Перечитай мої листи…
Я так хотів їх не писати.
А скільки їх іще, зім‘ятих
у руки полум‘я нести!

Але не варто берегти,
вони такі, як їх читати.
З життя уривки і цитати.
Перечитай мої листи!

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров’ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Не діліть Україну
В нас вона єдина
Полюбіть її так,
Як любити сина!

Полюбіть вершини
Карпатські гори,
Придністровські долини
І чорне море


Полюбіть Чернігів
Там Ігор рать вів,
Полюбіть Харків,
Полюбіть і Львів.

Полюбіть Київ
Вугільний Донбас,
Не діліть країну
Дуже прошу вас!

Ми з вами українці
Єдина сім’я.
Україна матір!
Це – наша земля!

Наступний день ти проживеш в надії
Наступний тиждень добивають почуття
Наступний місяць допоможе зрозуміти
Що навіть роки не міняють це життя

Наступна думка буде відпочинок
Наступний крок продовжити життя
Наступна помилка надіятись на зміни
Коли не можу ставить крапку у словах

Словах в яких нема ні краплі сенсу
Безглузді всі пояснення у них
Ти тільки не забудеш знову
Наступне дивне слово схаменись

Для тебе в серці є окреме місце,
Яке ніхто ніколи не знайде,
Таке таємне що не можна влізти
І не можливо викинуть тебе.

Я на цьому правічному дереві брунька.
І не страшно мені,
Як морозом пече!
Бо на цьому правічному дереві — цвіт я,
Що крізь мене тече.
Бо на цьому правічному дереві — плід я,
ї хто зна.
Може, з цього правічного дерева
Починалась весна?
Може, з цього розкішного дерева —
Смак спокуси й гріха?
І, здається, правічне те дерево — я.
І душа того вічного дерева — я.
І коріння моє в рідну землю вросло
Не одних поколінь.
Якщо падав народ мій —
Завжди піднімався з колін.
Катували і били народ мій —
Завжди піднімався з колін.
Доки є іще сили!
Доки будуть ще сили!
У мені воскресає, із мене народ мій — з руїн!

У сутінках сонця згорала свіча
Самотньою смертю валькірій.
Єднання тілесне крізь доторк плеча —
Це небо, що втратило вирій.
Свіча догорить шумовинням небес,
Зжадавши холодну безмежність.
Свіча, мов Христос, що із духу воскрес,
А може, й його протилежність.
Метелик німий із рубіновим тлом
Повітря протне метеором.
І тінь із промінням за древнім столом
Розставлять китайські прибори.
І гра розпочнеться. Знесилена гра.
Очей і принад божевілля.
А потім під ранок приблуда-мара
Насипле у чай чорне зілля.

похила хвіртка і дахи поснулі,
плантації амброзії - бренд-клас...
тече життя законами Бернуллі
як ріки сліз і бід в мільйон пуаз...

хрести віконниць дивляться крізь шибку,
ціпком підперті двері - комунізм!
не тягне дід із бабою вже ріпку
з землі... тепер в землі самі...

...і тільки мишка у кривій стодолі
сплела кубло сімейне в лантухах...
немає казки - є життя і доля
...і пустота старих і рідних хат.

казок герої усіма забуті
та тільки часом - як приходить сон -
дух як дідух сідає на покутті
і вигляда когось через хрести вікон...

© Vasyl R, 13-02-2008

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то – їй-право!
А на ставку – тобі це невтямки –
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка – це ж таки не горобець,
І гаїчки – лиш на загал синиці.
Й трава – не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою –
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав’юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, – прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь –
І не спасли б „гламури” та „респекти”.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови

Ніч обнімає холодом дощу,
Принишкла тінь ховається від світла,
Над прірвою розлуки і плачу
На павутинні розпинають літо.
Прибиті до землі вітрила мрій
Обвітрені гіркою самотою,
Махнула птахом в пам’яті моїй
Колиска снів, розгойдана тобою.
А потім впала листям на траву,
Стекла сльозою поміж рук гарячих,
Вмирає літо, але я живу,
Живу, кохаю і від щастя плачу.

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

Різдвяний ранок
привів мені тебе…
Запахло змерзлими трояндами,
памороззю на вікнах
і небом.
У відкриті двері
закучерявився мороз,
посміхнувся
льодяниками у цеберку,
а піч дихнула пирогами
і дитинством.
Твоя рукавиця гепнула,
розбудивши дідуха,
і з неї висипались персонажі,
на кутю з медом
і щедрувальним маком.

сягати ниток небосхилу
порвати гострим їх крилом
подарувати вічність тілу
чи засторогу перед злом

шубовснути до снів прозорих
не потривожених ніким
перетирати в пальцях зорі
немов листочки від ряски

літати в товщі океану
тонути у безхмарній млі
і знати що зронити рану
не можна вродженцям землі

Корвет хвилі розсікає,
В трюмі дівчина співає.
"Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Де ущелина глибока
Битва відбулась жорстока -
Під самотньою сосною
Милий наклав головою.
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Мертвих де лежить дорога,
Чи є друг мій у порога,
Мене й в смерті він кохає,
Чи забув, чи ж дожидає?
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
В потойбіччя шлях ти знаєш,
Душам браму відчиняєш,
Вірний Смерті провідник -
Чи по мені той твій крик?"
В трюмі пісня обірвалась,
Буря люта розігралась,
Ще не зайнялась зоря,
Як не стало корабля,
Лиш над чорною рікою
Ворон кружляв самотою.

Набридло зранку прокидатись
Щоб знов прожить безглуздий день
Безглуздо людям посміхатись
Набридло це вчорашній день

Набридло бігати по місту
Набридло жити як завжди
Сидіти з ранку теж набридло
Набридло думати мені

І зі словами все набридло
Проходить кожен новий день
Навіщо з ранку прокидатись
Набридло це вчорашній день

До сповіді без каяття…
На глум людський
очима в спину.
Блукає в мороку,
тиняється між свіч,
той гріх,
що хочу до світанку
причастити.
Перехрестити
руки рушника на Богородиці
і впасти у поклоні.
Хрипить незспіваний крилас,
зриває дяк на півня
під склепінням.
Розіпнутою тишею
дзвонар
зі всього розпачу
гатить у мідні дзвони,
а ті…
надтріснуто мовчать
скликаючи
у Бога вільних
до поклону.

Влітати
В Карпати
Шукати
Де тато
Родились і рослИ
Над СЯном
ВеснЯним
Вже рАнок
РосАми
Співа молитвИ

Там жити
Молитись
Любити
Тужити
Не перестАну
Вертаю
Бо знаю
Чекають
На краю
Думки веснЯні
08.02.2008р.

Місяць на небі хитається в срібному човнику.
День засинає, поклавши натруджені руки.
Все засинає навкруг від холодного подиху
Вітру нічного, що ніжно торкається губ.

Смак почуття враз спинився на дні невимовності.
Вітер, здійнявшись, роздмухує низку думок.
Ніч розпорошує запах тепла і гріховності,
Сипле на голови втіхи сріблистий пісок

Місяць на небі хитається в срібному човнику
І сфігмографія вже не відстежує ритм.
Все затихає навкруг від холодного подиху
Вітру нічного, що враз заспокоївшись, стих.

Цілуй мене, моя любове,
Під ноги кинувши печаль.
Життя терпке і полинове
На мідяки не розміняй.
Не вбий у серце біль остроги,
Не оступися край гори.
А порох курної дороги
Поміж роками розітри.
І разом з вітром босоногим
Напни рожевий небокрай,
Шукай мене, моя любове,
І серед інших розпізнай.
Не дай сльозі додолу впасти,
Не загубися між думок
Бо, як колись , стікає щастя
До наших ніг, немов пісок.
Прямуючи із літа в осінь,
Під ноги кинувши печаль,
Цілуй мене, моя любове,
І трунок з губ моїх спивай.

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Напівжиття, напівземля...
Чомусь все стало менше вдвоє!
І навіть те, що звуть "буття"
Не перекриє наші стони...

Не має сил для боротьби!
Та й не існує... тільки втома...
Немає мрій, нема мети.
нетреба це напівпустому!

Передранок.
Дум серпанок
Огорта.
Ти не та,
Не з коханок,
Непроста.

Гаснуть мрії
В безнадії.
Повиса
Сліз роса.
Ох, ці вії…
Ця краса…

Холод миті –
Вже розбиті
Чари слів.
Примари снів
Розповиті.
Не зумів.

Невимовність
Мов коштовність
Десь на дні.
Не мені –
Я не той гість.
Ні – то й ні.

Коли незвична страшна сила
Нагрузить голову і вмить
Ти бачиш світло бачиш мило
Навіщо мило дивна мить
Ти бачиш як летять тарілки
Так швидко наче кінь біжить
Ти відвертаєшся щосили
Навіщо це всього лиш мить
А під собою бачиш світло
Це світло наче від вогню
За мить відчуєш як горить коліно
Це відчуття не болю а жалю
Цей жаль тебе примусить голосно кричати
Лиш крик тебе рятує від вогню
Відкриєш очі і за мить побачиш мило
Про дивну мить забудеш за хвилину

Стискає холод, огортає душу,
Глузливий погляд у зрячках проскаче.
А я долоні простягати мушу,
Бо хтось там з-за спідниці гірко плаче.

Бо хтось там з-за спідниці гірко плаче,
І щось шукає у моїй кишені.
Хоча б цукерку, хоч якийсь калачик,
А в мами там лиш клопоти щоденні.

Яку печаль несуть жебрацькі очі,
Того не зрозумієш ти прохожа.
Того не зрозумієш і не схочеш,
Бо наші долі зовсім не похожі.

Ти виростала у теплі й турботі ,
Мене ж щоночі холодом вкривали
Ті вбивчі очі . Так, ті кляті очі
Чогось у мене блудно вимагали.

Тебе до школи завжди проводжали,
А я всю школу бачила лиш в далях.
Тебе кохали , ніжно так кохали ,
Мене ж за пляшку мати запродала.

І зовсім не тому я зараз плачу,
І не тому я милостиню прошу.
“Будь другом дорогий палачу “
І тільки вітер заміта порошу.


Вона ж бреде, немов “причинна”,
З малим малятком.І не зна дороги.
Вона ж не винна , бо й сама дитина.
Скажіть, за що їй всі оці тривоги ?

Була б вона найкращою дочкою,
Сестра з якою біди всі прості.
Можливо, і дружила б із тобою,
Можливо тільки - в іншому житті.

З яким гріхом прийхла вона у вічність ?
За що отримала те покарання ?
Чому БОМЖем зовуть її, а гідність
Давно замінена жебракуванням.

А може нам не варто обминати
Чи бігти геть не наче від чуми ?
Та замість того, щоб допомагати,
Ми навіть не вважаєм їх людьми.

Це не проблема - це болюча рана,
Яку пов’язкою не заліпити.
І ти, як біля жебраків ітимеш ,
Подумай : “Як їм важко жити”.

До мене охолола? В серці лід?
Любов'ю розтоплю його, єдина.
Хто... що без тебе я? Чи інвалід,
Чи взагалі лиш тіла половина.

Ага - одна рука, одна нога,
Півголови, півсерця, півпечінки...
В мого життя журналі, дорога,
Без тебе більше - жодної сторінки.

І знаєш - припини цю дивну гру:
"Збирай негайно речі, їдь до мами!"
Без тебе, люба, серцем я помру,
А небо нас обох поб'є громами.

В життя журналі тьма репортажів
Без жодних перебільшень з поля бою.
Мабуть, уже і тілом я б не жив,
Якби Усеблагий не звів з тобою.

Відкрив я дещо із таємних знань -
І це для мене нині аксіома:
Не мав би звершень, перемог, долань,
Якби з походів ти не ждала вдома.

А хто зліпив з невдахи всіх мастей
Своєї долі суперчемпіона?
Кохана, мила! Я - твій Галатей,
Ти - золота моя Пігмаліона.

30.01.2008

Молочне сонце у зморшках полів.
Я йду. Я творю вЕсну раніше,
уже з середини тягну струну до землі,
та дух ховаю на потай десь глибше.

Кидаюсь природі назустріч, свідомо даюсь
поранити серце холодним коричневим лісом,
як враннішньо радо потяг начистить свою колію,
так я пробуджену виграню пісню.

Діоптрії твоєї сліпоти
Не вилікує жодна терапія -
Розгледів би хоч літо серед злив!
Доводити тобі уже несила
Пахучу синь осінньо-спілих слив.
Громи і співи, тінь старого дуба
Ховала нас від дійсності дощу...
Для чого? Щоб цідити через зуби
Слова відпущення?
Коли ж не залишу?

Що буде?
Може, ти одягнеш шкельця?
Закриєш очі? Голову в пісок?
І хтось таки зів’є тобі кубельце,
Народить двійко файних діточок.
Люби себе сліпим, навіщо сливи,
Коли у серці вічний полонез?
Мені мабуть таки забракне сили –
На плечі давить вся вага небес -

Це нетто правди,
Брутто почуттів.
Беру тебе на вістря гострих слів,
Сама в собі не викликаючи довіри,
Та не до правди вже мені і не до міри –
Мій час обмежений падінням стиглих слив...

Дорога... тікає за обрій манить кличе
Розпалює в спраглих свободи очах вогонь
Веде від забутих степів у краї мальовничі
І в'ється мов лінія долі на карті долонь

Ще трохи й зіллється душа у свобіднім польоті
Із вітром пустельним
Що батьком для неї вже став
І буде блукати в безмежних просторах...доти
Допоки не вибере роль в розмаїтті вистав

Й осяде бунтарський пил на один з континентів
Зімкнеться у коло безмежний колись горизонт
І йтиме годинник заради щасливих моментів
Що в спогадах вже
Та дають на майбутнє дисконт

Своя між чужинців хоч в жилах пече інша кров
Ти раптом усе зрозумієш що щастя не в тому
Не тут не на цих берегах й поведе тебе знов
Покличе поманить дорога - дорога додому...

Не певен коли це почалось, можливо навіть увісні,
Втратив сенс, полинув в забуття, оступивсь, ступив.
Який був тоді час, день, зима чи літо, скоріше осінь
Туман, перевищена вологість, а потім дощ полив.

Зробив ще крок, не втримавсь, полетів
Зі швидкістю вільного падіння
Це не було видіння
Я падаю униз

Лечу я й досі,
Затриматись вдавалось
Так, не надовго, хоча здавалось
Ось, це вона, я втримаюсь, хоч зараз…

Та завжди чогось не вистачало
І знову я зривався вниз

Ясна, побачивши тебе я зупинився
Із легкістю за руку ти тримала
Манячи до близькості
То жорстко обривала
Ніхто не міг так бути моїм щастям
Нещастям ти мене вбивала…
Насправді ж ти летіла
В падінні цьому були ми поруч
Так «ми» і «поруч», гучні слова
Але на мить, хіба так неможливо?
І ось в котрий раз ти зупинилась
Тримаєшся тепер за нього,
Проводжу тебе
Чи поглядом чи криком, не важливо
Ти зараз там,
Я далі полетів.

А поки я у вільному падінні
І поглядом її шукаю
Відчуй мене в своїм видінні
Ти поруч десь, я знаю.

Схопи, затримай, не відпускай
Заглянь у вічі, і поглядом…
Прошепочи і подихом…
Руку поклади і доторком…
Вустами теплими вологими
Цілуючи мене тримай.

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

особливо особиста
ніби молитва до Бога
до того
висота
безодня навпаки
ми мрійники
окрилені пелюстками лілії
мандруєм океаном сну
я на хвилину
визерну
ще за очами ніч
цілуймося скоріш:-*

ми зустрічались на Йордан,
коньяк і кава - час обмежений,
не хочу йти та щось мене жене,
де хлюпа із хрестів вода
в калюж очиці... губим слід
серед будинків, що вернулися
по древніх та забутих вулицях
у мокрий сніг
від сліз
та слів...
пробач, що нині я мовчу,
бо час для сповіді не знайдений...
ти світло бачиш в млі? то знай де я
розпалюю тобі свічу...

© Vasyl R, 01-02-2008