Леоніди вимінялись
Ми біди боялись
Питали чи жовто-синій
Буде в Україні
Хто зна які то прапори
Принесуть Віктори
Та чи жити краще буде
Роздумують люди
Якщо підемо на Захід
Загрозою ляхи
А, як будем, осполі -
Знову візьмуть москалі.
Підскажи нам Всемогучій
Де до правди ключі
Щоб „брати” не поділили
Нас знова на Збручі.
11.11.2004р

Сьогодні ти будеш відданим
Як друг у хвилини відчаю
На таці гарячих спогадів
Мені принесеш не чай

А ніжну любов засвідчену
Тоненьку свічу запалену
Відвертість душі на сповіді
За втраченим щастям жаль

Як друг у хвилини відчаю
Сьогодні ти будеш відданим
В криницях відвертих поглядів
Утопиш мою печаль.
1.02.08

Коротка розповідь.
Замріяне лице.
Усмішка тиха.
Погляд мудреця.
Малюнок дива,
зроблений митцем.
Стрілою час.
Недовго до кінця.
Останній штрих.
Застиглий крок юрби.
В руках каміння.
Острах у очах.
Спокійна констатація:
«раби».
Нестримна лють.
Убивство.
Темінь.
Тиша.
Жах.

Балансувати на дротах,
зогнилих дошках і колодах,
на кручах, урвищах, мостах,
затамувавши насолоду.

Стрибати у хмарини мрій,
краплин і вій,
вогні холодні.
З клубком утомлених надій
зірватись
на кінець
сьогодні...

Ікарів тьма,
летять мов рій – до Сонця,
неначе тля, укрили все навкруг,
і прагнуть леза, влади, оборонця,
єлеїв полинових чи наруг?

Мабуть що світла.
Тут, внизу, так мало
його на кожного,
усім не прорости.
Безодня неба шкіриться зухвало,
спокушуючи кожного – злети!

Орда злітає,
під жалом проміння
повільно тане в крилах стеарин…
Я розкидаю бісер і каміння,
лишаючись між марева один.

Лишаюсь
бо не птах, а тільки звір я,
не бачу неба,
а мільйони ніг.

…а з крил ікарів облітає пір`я,
і я ловлю його як перший сніг…

No judgment in the pockets of mistakes
From reaching high to expectation and above.
The raindrop falling in the glass of wine...
Another day, another chance for Love
In simple laughter, quiet lullaby
She to the child sings at night.
Just kiss her hair... as summer butterfly
Touches your hand so suddenly...
One glimpse... and, on the wind to fly.
All things will pass... and opening the door
Your hand is warm, no trembling or guessing.
No need to count, there isn't such a score -
Once in a while, becoming someone's blessing...

10 April, 2007

Хоч заліплює втомлені очі
Дож, а може це й сніг,
Я не знаю, забути я хочу,
Ту секунду, ту хвилю, ту мить.
Він був поруч, отут незбагненно,
Немов ангела білого шум,
Дощ ішов, не спиняючи ходу,
Навіваючи пристрасний сум.
Тут до тебе руки не протягнеш,
Ти ось тут і далеко в цю мить,
Очі хочеться сильно закрити,
Бо так далі не хочу я жить.
Обі скло розіб’ються краплини,
Мов сльозини у мокрих очах,
Вже закінчились милі хвилини,
І прийшов нерозділений крах.
Та цей крах не закінчення – свято,
Прокидаюсь і знову живу,
Хай душа на шматки розіб’ється,
Та я далі у дощ іду…
Знову будеш ти тут – не побачиш,
Сліз холодних, пекучих моїх,
Знову будемо в дощ ми тікати,
В дощ, а може в морозяний сніг.

Розгублені думки, срібляста павутина,
Прочитані казки, зроста мала дитина,
Утрачені світи, туди в думках я лину,
Блукаю, як сліпий, в погідну, ясну днину.
Вже ноги позбивав і сонце палить очі,
І мозок п’яний вже, від ранку і до ночі,
П’яню його я сам, себе трую й не знаю,
Для чого я живу, для чого так страждаю.
Приходять і ідуть всі кольорові маски,
І граються в життя, у радості й поразки
Великі і малі, один поперед одним
Блукають по життю – за нитки їх хтось водить.
А очі в них сліпі, вуста нитками зшиті,
На купі у кутку лежать собі у тиші.
Чекають, що прийде, і за нитки візьметься,
Легенько потягне, і лялька усміхнеться.
Лялькар – це сенс життя, це Бог у тому світі,
Що сенсу надає, й енергії щоб жити.
Та час його теж б’є, старіє і вмирає,
А ляльки у кутку тихенько міль з’їдає.
Життя – дорога в світ, за масками всі лиця,
Та тільки не забудь, що бал колись скінчиться
І день новий прийде, і треба скинуть маску,
Аби не перейти з життя в примарну казку.

Я заварюю чай за звичкою тільки на двох;
Залишається в чашці розмита водою смужка;
Зацвітає вже у вазоні торішній мох...
Прошепочу „приходь” я чашці твоїй на вушко.

Одягатимусь швидко і вибіжу до зірок,
Щоби пити розбавлену снігом схололу каву.
Заметіль допоможе забути про твій дзвінок;
Заметілі уже давно це все нецікаво...

Розмальовані стіни у кольорі Інді руж,
Розляглась на подушці нечитана досі збірка.
Витиратиму довго розмазану снігом туш,
І гадатиму довго, котра в небі моя зірка...

Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

Опять пишу стихи. Пишу не о событиях,
Не о красотах и явлениях природы,
Пишу о тех души моей открытиях,
Что вдруг, как озарение, приходят.

Я вечно мыслью жажд и голоден душою.
Хоть горьких неудач микстуру часто пью,
Но, не успев допить, опять готовлюсь к бою,
Опять уверен я, что своего добьюсь.

Мой звездный час придет, я в это свято верю.
Предчувствую триумф тех сказочных минут…
Приди скорей! Я жду. Я – открываю двери.
С тобой придет успех, и все враги падут.

Успех мой Бог, кумир, ему я поклоняюсь
И на его алтарь свой разум отдаю.
Перед успевшими я голову склоняю,
А преуспевшим – славу воздаю.

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

ІІ
Сидить стара бабуся у садочку,
І сонце гріє лагідно її.
Онуки поряд граються в пісочку,
порозкидали іграшки свої.

Онука плаче: - Бабцю, в мене горе,
Сашко мою фортецю потоптав.
Горохом сльози ллються, ціле море,
- І ще у ляльки ручку відірвав.

Онуків мирить і до себе горне,
Стирає слози зморщена рука.
- Не плачте, дітки, бо хіба ж це горе,
А справжнє горе... хай од вас втіка!

І спогад вдарив, наче біль жорстокий,
І стік сльозою по її щоці...
Згадалися страшні тридцяті роки...
Опухлі діти... Голод... І мерці...
....
Сов. Секретно Лично
Председателю ГПУ УССР
тов. Балицкому
... Зафиксированы случаи
употребления в пищу
собак и кошек. Наряду с этим
прогессирует людоедство
и трупоедство...
...оставшиесяв живых родители
употребляют в пищу трупы
умерших от истощения детей.
... смертность настолько приняла
широкие размеры, что ряд
сельсоветов прекратил
регисмтрировать умерших. ...
НАЧАЛНИК ХАРЬКОВСКОГО ОБЛАСНОГО
ОТДЕЛА ГПУ УССР
подпись КАЦНЕЛЬСОН
....

ХV
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги...
А на печі в лютневій каламуті -
Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама...

Хто слово скаже, пом'яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? -
Сама холодна й мертве янголя.

ХVI
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас "святого Октября",
Вам вистачає випити і з'їсти,
А люд стражденний з голоду згоря...

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,
І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!
Бо мав ти насолоду від судовищ,
Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилася руїна,
І мертві села, і пусті поля...
Ніколи не пробачить Україна
Замерзлу матір, мертве немовля!

* * *
У коханої сотні прохань,
У розлюбленої – вже немає...
Рада я, що в сьогоднішню рань
Лід тонкий на воді завмирає.

І я стану – Христос поможи –
На цей лід, ще хрумкий, слабосилий…
А ти вірші мої збережи,
Для нащадків, щоб нас розсудили.

Хай роздивляться в гущі подій,
Що сміливим ти був, наймудрішим.
В біографії славній твоїй
Білу пляму не можна залишить.

Засолодка вже чаша сія,
Вже затісно коханню горіти.
Хай моє невідоме ім’я
Прочитають в підручниках діти.

Хто цю повість сумну прочитав –
Той нехай посміхнеться лукаво…
Коли щастя й кохання не дав,
Цю гірку подаруй мені славу.

***
А я навчилась просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго пішки вечором ходити,
Щоб непотрібну притомить тривогу.

Коли бур’ян в яру почне буяти
І горобини грона звиснуть рясно,
Веселі вірші буду я писати
Про це життя, що тлінне і прекрасне.

Я повертаюсь. Лиже у долоню
Пухнастий кіт, мурликає барвисто.
Яскравий розгоряється вогонь
Над озером. Веселий, променистий.

І зрідка долинає з темноти
Лелеки крик, що у гнізді ночує...
Якщо постукаєш до мене в двері ти,
Мені здається, я і не почую.

Коли вечори довгі,
Неначе віолончельний акорд
Тягнуться пронизливо.

Коли вечори довгі,
І з-під повік ще без надмірних зморшок
Ллються сльози.

Коли вечори довгі,
А ти вже навчилась читати кроки
І із книги тікає текст.

Коли вечори довгі,
І ти зрісся кабелями з стіною
Замкнувши кільця.

Коли вечори довгі
І ви недобачаєте, двоє сліпців
А янголи літають зовні

Коли вечори довгі
І морфій думок розтікається
Стелею

Коли вечори довгі
Капає на потилицю, пальці
Стікає тілом.

Колише вітер жовтий день
І спіють в теплому осонні
Поміж осінніх снів-пісень
Калини кетяги червоні.

Із золотавих давніх літ
Знов листя в осінь відліта.
Я п'ю тепло. Цілую світ -
Твої калинові вуста.

Гірка калина на мосту
Чомусь нагадує розлуку...
Та цю жадану гіркоту
Я п'ю, як найсолодшу муку

Ти квітка пристрасті й любові,
любити – сенс твого життя.
Пливеш життям, як човен повен
любові двох до забуття.
В тобі – те дане є від Бога –
з усіх світів, і ти – то все:
твій розум, красота, епоха –
що пристрасть і любов несе.
Усе до ніг – тобі – любимій
за розум твій, твій божий стан,
твої безмежнії обійми,
твої гріховнії вуста.

4.08.07

Сільські Донжуани у пляшці горілки тонучи
Стають красномовними, наспіх словами озброєні
Торкаються жару чийогось нерідко й боляче,
А вранці уже й не згадають слабкі та зморені;

Палкі Казанови сідлають авто на пошуки
Прикрас до салону, міняючи їх за графіком,
Тоді ж, коли писанки вже не влізають у кошики
Себе виправдовують швидкісним надто трафіком;

І вже не ковтають отрути Ромео-хлопчики,
Вдягаючи маски та каски слабкої вірності,
Коли розглядають глянцевих краль навпочіпки
Очиці блищать усіма відтінками сірості...

Я крихтами гідності ліжко засію звечора –
Нехай мені муляє і заважає спатоньки...
Не буду будити на тому кінці диспетчера –
Відштовхую знову тебе за законами статики.

Окрайця щастя
вистачить мені.
А цілим буде -
то вже забагато...
Не випало
розквітнуть навесні,
Авже під осінь...
неймовірне свято.

1
Згоріло все...І догоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі, де не глянь, одні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
Розсипалось, розбилось в мить єдину.
І викинуті в річку ті ключі,
Що нас єднали у одну родину.

Були й нема... один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну зраду!
І не розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів залишитися саду.

2
Згоріло все...Та не згоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі не побачиш ні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
З'єдналося, злилося в мить єдину.
І вийняті із річки ті ключі,
Що нас з'єднали у одну родину.

Були і є... Один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну раду!
І вже розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів не залишитись саду.

Ми дружим давно, чи лиш просто знайомі
Ти можеш любить мене, чи зневажати,
Ти можеш робити все, що бажаєш.
Я прошу лише мене не ображати.


Не ображай мене, бо я наче сонячне небо –
Я раде усім і мені всі радіють,
Якщо хтось погане, щось скаже про мене
Мене назавжди темні хмари закриють.


Не ображай, бо я теплий вітер весняний –
Я добрий, я ніжний цілую повіки,
Якщо поважать хтось мене перестане
То я прохолону назавжди, навіки.


Не ображай, бо я наче місяць вечірній.
Закохані мріють про зірку єдину.
Якщо я піддамся ганьбі недовірній
Я просто погасну і небо покину.


Не ображай мене, бо я наче квітка у полі.
Щороку я квітну і сонцю радію,
Та якщо зірвати й тримати в неволі
Я просто засохну – від горя зомлію.


Не ображай, бо я пташка, що в небі літає.
Я маю усе, в мене друзі веселі,
Але якщо хтось зла мені побажає
Я безсила впаду й розіб’юся об скелі.


Не ображай, бо я річка, що в море впадає.
Дарую я всім прохолоду жадану,
Але якщо хтось в мене брудом кидає
Вода забрудниться й болотом я стану.



Не ображай мене прошу, бо я немовля,
Бо хочу я пить молоко материне.
Не ображай мене – я плодородна земля
Врожай від образ в’яне тільки і гине.


Не ображай мене квітку, не ображай мене небо,
Не ображай мене ким би я зараз не був,
Не ображай я не бачу в цьому потреби.
Навіщо? Я це до сих пір не збагнув.


Не ображай мене, бо попереду ціле життя,
Не ображай, бо станеш схожа на свічку.
І воском тектиме сльоза каяття,
Якщо ти образиш мене – пташку, річку...


Навіщо слова злі? Без них обійдемось.
Навіщо когось ображати? Не треба.
Давай все забудемо і посміхнемось,
Повір я постояти зможу за себе!

Вони ішли розпеченим камінням,
і, не помітивши, згубили компас,
один сказав, що в них скінчилось зілля.
І час їх зрадив. Це був сивий Орвас.
А другий — Райнос, молодий, веселий,
Ішов, хоч і не бачив сонця в хмарах,
його рука, м’язиста і дебела,
тепер ціпок тримала, щоб примари
їх не спинили на шляху великім
(бо ліс такий, що й не пізнати повно,
в його блискучій величі безликій
колись юнак згубив міцну підкову.
І не знайшовши, втік, змінивши ім’я.
Підкова ж досі зберігає цноту,
на тій підкові проростає сім’я
Святого Духа з лісової ноти).
А третій — Мор, середній, вайлуватий,
ішов спокійно, тільки все хилився
кудись упасти, він любив гербату
зі м’яти и кмину, а тепер от зжився,
в похмурій думці, що уже ніколи
вони не вийдуть з лісу на дорогу,
вони згубили образ виднокола,
вони ввібрали бруд доріг, тривогу.
І їм ніколи час не перекриє
в минулу вічність оберемок завтра,
вони ішли, у піні, наче в милі.
Було спекотно. (Розпливався растр).
Не сутеніло там і не ясніло,
усе невпинно рушило в безодню.
Одного дня вони знайшли кадило,
а поряд тіло, у воді, без одягу.
Самотнє тіло, що в руці стискало
німотний хрестик, чорний, звироднілий.
Не зупинились. Часу було мало.
Та й той утік від них, оскаженілий.
На другий день до них прибігла видра,
І щось хотіла мовити, небога.
Її ж не чули, бо знайшли клепсидру,
але розбили…
Вбили однорога,
який мовчав, не маючи образи
на світ німий, який хилився в прірву
і все чекав, що прийде до оази,
і все ішов, заривши в землю віру.
На третій день, коли гроза гриміла,
знайшли рюкзак, в якім була підкова.
Її лишили, і пішли без діла,
вони і досі йдуть, ідуть ізнову.
Але вони не знають, що у лісі
серед безмежжя тромпів і стежинок,
уже нема тієї — що до міста,
в якому Бог живе в садах жоржинок.

Бо так зійшлося, що коли розтанув сніг,
І серце теж зігрілося, на сміх
Відповіло, зажевріло як промінь,
І десь посеред ліній телефонних
Заплутався один малий дзвінок;
Тривожитися – пізно, я за крок
До чогось первісного. Скільки їх ще буде?
Отих невпізнаних героїв. Гріє груди
Маленьке сонце – генератор почуттів.
Я думаю: якби ти захотів...
Але радію пошепки із того,
Що ця прелюдія триватиме ще довго...
:::
Щось в очах засяє і вмить я осягаю –
Я син Гагаріна...(ВВ)
:::
Догори ногами – горизонти в руки;
Смикаєш, як віжки, виноградний вус.
Догори ногами – так простіше буде
Покидати землю, завбільшки з гарбуз.

Серед зір далеких загубитись легко –
Вистигає скоро міжпланетний слід...
За тобою в небо полетять лелеки –
Трісне під дзьобами атмосферний лід.

Дивлюсь в вікно на місто сонне -
Його прогрес не оминув,
А дух мій знову у бездонне
Море минулого пірнув.
Так ностальгія душу в'яже,
Що іноді хоч вовком вий,
Але ніхто мені не скаже
Звідкіль узявся сум такий.
Чому так хочеться взлетіти
В сідло, й пришпорити коня,
За вітром навздогін спішити,
Крізь барви танучого дня.
Поринути у вир шалений
Із небезпеки і пригод,
Відчути - ти не полонений,
Нема для тебе перешкод,
Тебе не зрадить шпага вірна,
Любов у мандрах вбереже,
Й, раптом, Фортуна непокірна
Обере своїм протеже.
Але коли душі досягне
Той запал й серце спалахне,
Одразу дійсність назад тягне -
Надвоє бідолашну рве.
От дух притулку й не знаходить -
Між дійсністю й минулим бродить.

Ясна ніч – це мій день.
В ній я розквітаю,
Піднімаюся й у небо,
Наче птах, злітаю.

І лечу на крилах вітру,
Від турбот звільнившись.
І зірки, неначе квіти,
У волосся вплівши.

По Чумацькому шляху
Поглядом блукаю.
Свою зіроньку одну
Там я відшукаю.

Дихаю на повні груди
Повітрям з кришталю
І зникають у нікуди
Всі тривоги й жалі.

Якб ти був небом,
Я б хмаркою стала.,
Я б із тобою завжди літала.
Якби ти став вітром,
Тополею б була,
Твою ніжність і ласку повік не забула.
А якщо ти грім,-
Я – блискавка твоя,
Бо ми нерозлучні з тобою.

Ти не з’явився тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти не з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти не з’явився тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти не з’явився тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти з’явився не тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти з’явився не тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти з’явився тоді, коли…
Ти з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен не ти.
Ти з’явився тоді, коли ти найбільше був потрібен не мені.
Ти з’явився тоді, коли ти був мені найбільш непотрібен.

Чи все у цій вправі правильно з точки зору граматики?
Чи все у цій вправі правильно з точки зору життя?

Ти голодний? - налий собі чаю,
Не займай, будь ласка, фіранки.
Ти такий незграбний, мій Каю.
Скільки льоду? Всього півсклянки?

Ти прийшов - і вікна розквітли,
Тільки стало холодно спати;
Попсувала в домі всі мітли,
Щоби вимести сніг із хати.

Пригорнула - губи холонуть:
Поцілую очі сніжинки...
Ти підеш - нестимеш в долонях
Теплі сльoзи слабкої жінки...

“Горе, краю, тобі, коли цар твій –
хлопчина,а владики твої спозаранку їдять!”
Книга 10

Ми знову вагітні революцією
і знову виродимо мертве дитя.

вересень 1990 рік

… то тільки сльоза може сказати усю правду про душу, вона єдина не злукавить і не одурить.
Петро Сорока

Приглянься. Скинь свою сльозу, -
Хай кільканадцять слів каймою
Змережать біль. І я тобою
Присплю бентежну ніч ясну.

Ознамени серпанком сни,
Хай не беруть печаль на кпини,
Щоб не відчути там провини,
Позич комусь хоч пригорщу весни.

Подякуй Богу, й берег обійди,
Знайди любов, добрішу за чекання
І щоб позбавитись (на зло) вагання,
Буденний день з художником живи.

Ніяких стрепень, бо ж не видно дня!
У друзки крик. Й німотно пережити
Тебе й твій усміх. Бо ж мусить відштормити
Усе чуже у купі торжества.

З фати зжени октави суєти,
Аби вгадати завтрашні тумани…
… Щось ще не вщухло – знаю – поміж нами,
Бо ця сльоза не може далі йти.

не зустрітись не мóжем,
бо в одній площині
наші лінії доль
перехрестяться вчáсно -
у молитвах про щастя
відігрáємо роль
у виставі одній,
де сюжети так схожі
в перших актах і діях...
до ожúнових зір
прикривав нас горіх
в діалогах п(р)обачень,
що набули означень
дивних праведних втіх,
це ж не гріх - ти повір,
бо стрічання – надія...


© Vasyl R, 13-01-2008

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

Відволікай.
Від сну. Туману.
Буди провину дощову…
Я винна, що таку кохану
Мене ти любиш.
Як грозу.
Не починайся із хмарин.
Промінням ніжним
Починайся.
Кожніську перлу
Із перлин
Ти одлюби і закохайся.
Я вже не можу – той бурштин
Твоїх очей
Мне тривожить…
Я сумнів свій жену
На клин,
Тебе збираючи у кожен…
Відволікай.
В собі губи.
Я дозволяю –
Тобі можна.
І все життя – люби, люби…
Одчайно,
Скраплено,
Безбожно!

Думки уже живуть окремо,
Та хоч не діє мій контроль,
Я знов доводжу теорему
І граю знов знайому роль.

Мій грим стирається вже трохи,
І з ним стирається лице.
Куди ви зникли, скоморохи?
Лиш ви повірите у це...

Ви все життя на сцені грали,
Все забавляючи народ,
Щодня себе перемагали,
Який знайомий епізод!

Я роль свою чудово знаю,
Хоча сценарій нелегкий,
Сторінки знов перегортаю
І роблю висновок такий:

"Коли душа не стерпить болю,
Що розум завжди завдає,
Вона повернеться на волю,
Або ж всередині згниє...

Навіщо нам дане життя,
Життя суворе та безкрає?
Навіщо йти у майбуття,
Якщо нічого там немає?

Навіщо вірити у ціль,
Яка здійснитися не може?
Навіщо нам терпіти біль,
Якщо ніхто не допоможе?

Навіщо в небі та блакить,
Що завжди нас до себе кличе?
Навщо серце так щемить?
Хіба йому щеміти личить?

Навіщо у вечірній час
Я задаю ці запитання?
Чекаю відповідь від вас!
Бо вже хвилина йде остання...

Споконвіку Україна
У чужих руках була,
Та не встала на коліна,
Честь свою не продала.

Захищала рідну мову
І традиції свої,
Захищала знову й знову
Волю рідної землі.

І нарешті незалежність
Не минула рідний край.
І попереду безмежність...
Що ж, поете, оспівай!

Але як ти оспіваєш?
Де твоє завзяття? Де?!
Мову поки пригадаєш,
Півстоліття вже пройде.

Сумно споглядать картину...
Адже кожну, кожну мить
Бачу: вільна Україна!
Та чому ж вона мовчить?

А раніше як співала!
І в неволі, під ярмом.
А тепер, хоч вільна стала,
Та не чуть пісень кругом...

Але ми піднімем мову,
Побудуємо майбутнє.
Зробим так, що рідне слово
Стане справді незабутнім!

Вірш то ключ від моїх дверей
На шиї, мов нагрудний значок
Тепер не відводьте від нього очей
А я від дверей, де відсутній замок.

Вірш – кінцева зупинка в означенні пі
Всі коми танцюють довкола нуля
Три крапки далеко, в самому кінці
А нуль на табло, значить я нічия.

Вірш то заперечення власної смерті
Цитата дзвінка, баньката, потішна
До сказали б ви “надто відверто”
Після – “покаялась, як і всі – грішна”

Вірш то шпалера на моїй стіні
Пожовкла як преса від вчорашніх сенсацій
Жовтодзьобий поет помер у мені
Не зніс тягаря троянд жовтих овацій.

Вірш то розмова мене із собою
На “ти” чи на “ви”, мені не звикати
Чи буде осіб дійових колись троє
Хто хоче запасним/зайвим стати?

Вірш то спосіб спілкування зі світом
Світлом знання чи темнотою під’їздів незнання
Я говорю зі світом на мові вірша
А у відповідь лиш білосвітне мовчання.

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…

не мовчи - говори,
бо мовчання - це біль,
що тріпоче безвільно,
як зв'язана птаха.
кожне слово як порух,
як дійство в тобі
є звертанням
до Будди,
Ісуса,
Аллаха...

не мовчи - говори,
вибий подихом клин,
із легень, із гортані,
з аорти, із серця...
кожне слово твоє –
почуттів дивний плин,
твоя пісня-ріка,
що до моря ввіллється...

не мовчи - говори,
видихай, шепочи,
той хто чує -
відчує твоє тихе слово...
якщо можеш мовчати –
мовчи,
та кричи,
якщо маєш у собі
краплинку
любові.

вільний крок по клітинках щоденних - не біг,
не спіши – на війну не зібрався Мальбрук,
хід обдумай не раз, щоб суперник не зміг
мат у відповідь дати...
до потиску рук.

в чорно-білих тонах дні і ночі розпук,
з краю в край королівства - чорнОзем і сніг.
ні морозам, ні спекам не стримати рух,
орють «чорні воли» -
не один з них поліг.

їхня доля одна - до межі перти плуг,
та вона, наче марево, суне десь в бік,
бо беруть і деруть дупло-мати за «фук»,
і ні в свиті, ні в світі
їх не меншиться лік.

на гросмейстерський «рейт» не вплива якість вин,
в чорно-білім вбранні у сорОк карнавал -
тільки брязкальців блиск золотої канви
їх п'янить... і шумить,
мов шампань, голова.

у таємних інтригах дворів королів
в комбінаціях розуму - крики «пся крев!»,
а прості пішаки на роздоллі полів
офірують на примхи
своїх королев.

Крісло викреслює нас із кімнати –
Так, ніби вікна не п’ятого поверху;
Так, ніби можна пройти через грати
Променем світла, частинкою пороху.
Можна гасати з вітрами над кронами,
І споглядати себе у зірках...
Тільки от стіни глухими кордонами
Стали – розставили нас по кутках.

"""""::"""""

Ми звіряли годинники з тими, що є на вокзалах;
Зупинялися потяги – ми їх заводили знову;
Крокували по колу і кожну годину, як спалах
Розбивали об стелю скляну і сталеву основу...

Переламані стрілки ще досі ідуть нам назустріч,
Але ми, як колись, не гойдаємось більше у часі,
І від того, що ти цей годинник сильніше потрусиш
Може випасти серце – і лишиться слід на матрасі...

"""""::"""""

І хочеться, щоб знову він прийшов;
І хочеться таки його прогнати;
На стінах написати „кров за кров”,
І більше вже ніколи не чекати,

Але і сміх, і стогін водночас –
Співжителі ночей, коли сама ти;
Коли втомились м’язи від гримас –
Зіжми в кулак роз’ятрені стигмати.

Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,
то що з того?
Те. шо загублено з часом-
ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе,як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам,
Слово найперше було, і ми знову на варті з ним.

Розлився січень
По всіх площинах
Нового Року
Дарить кому що
А то снігу підкине
Щоб діти погрались
А то кригами
Замостить
Ріки і потоки
Дерева інею
Прикрасить у ранці
Морозовим вітром
Помалює лиця
День скоро минає
А ніч не спішить
А лютий
Вже з далека
Руку подає
Мороз обіцяє
То зима
Білою хустиною
Гріє сади
Щоб могли
Діждати весни
Яка прийде
Незабаром
І засіє
Вимріяні квіти
На лицях світа.
09.01.2007р.

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

На перетині наших его
Хтось пильнує злими собаками;
Здичавіле від сутичок небо
Полохливих птахів відлякує;
Тільки ми із тобою – відчай,
Незакрапаний ще буденністю:
Два крила - і вітри зустрічні
Віють ревністю...

Віють попелом, пилом, тирсою,
Вже не очі – два чорних кратери;
Я тебе в заповіт записую
Троюрідним хрещеним матері;
Я тобі залишаю відблиски,
Ті, що перші зіниць торкаються –
Ставлю підпис, вологі відтиски
І сама в тобі залишаюся...

Навіщо накинув на плечі мені обладунок? -
Він тисне мене до землі, я стою на колінах.
Навіщо ти дав мені в руки щита золотого? -
Його крадії відберуть при теперішніх цінах.

Я - зовсім не воїн, я хочу плекати майбутнє
Мале і крикливе, рожеве, приємне на дотик...
Нехай наступають на п’яти порепані будні, -
Жага до життя – то уже незамінний наркотик...

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

не обминай
мене, любове,
на перехресті не звертай,
не покидай,
не холодú
іскронадію цю останню -
живу ще крапельку кохання,
як стúгму,
в грудях галайдú -
торкнися мого серця та й
тепла дай
зашпорам терновим.

Всі Роки
Потоком
Пливуть

Їх Сила
На крилах
Летить

До Бога
Дороги
Ведуть

То й Слово
Чудово
Звучить
01.01.2008р.