Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

Dzieci stoją przy oknie

Słychać szepty w oborze

Nieproszony nie moknie

Szczęść Boże!



Pierwsza gwiazdka na niebie

Cicho czysto na dworze

Jest nakrycie dla ciebie

Szczęść Boże!



Sąsiad już się nie gniewa

I w potrzebie pomoże

Świat kolędy już śpiewa

Szczęść Boże!



Zakończone adwentem

Moje oczekiwanie

W mojej duszy już święto

Wejdź Panie.



Stół jest pełen pyszności

Posprzątane mieszkanie

Jezu bądź moim gościem

Wejdź Panie!

Щойно у серці зародиться
Гіркий корінь
І почне проростати
У твою свідомість і позасвідомість,
І ти стаєш уже питомо
Іншим, не таким,
Яким ти був досі –
Борись,
Стань воїном свого життя,
Арджуною на полі бою.

І коли розкриється душа твоя,
Перейде через місток
Земного-грубого-матеріального
І стане суттю й посуттю твоєю,

Тоді внутрішнє око
Осягне те, що доступне
Високоглибинному розуму.

І ти вирушиш
У внутрішній шлях
Пізнання себе.

Як і тисячі років
До цього.

Зі склянки сонця вибігла рейка.
Циферблат води відкусив ластик,
щоб тісто надряпало на стіні калюжу.
Пофарбувало скло на крапельках сережки.
Світлофори, обв’язані хустками,
розплющили свої обійми.
З маґнітофона висковзнуло кошеня.
Гієроґліфи рук на ковдрах дахів зігнулись
пірнати у штани панельних будинків.
Хідник вирішив зловити кроки,
де природа отримала атестат зрілости.
Вазон загорлопанив посмішками,
щоб слимак подивився картопляником гривні.
Літера ґ виструнчилась у зиґзаґ лінійки.
Зайойкали фарби, відокремившись од міста.
Стільчик хлюпнувся з трафарету,
оплесками відзначивши зайвою гайкою мундир.
Знічев’я пара стурбована знеживленим волоссям.
Поет присвячує віршований фантик пасатижам,
щоб листя об’ївшись мармеладом вітру
було умебльоване звуком вітання.
Вікна брешуть на малюнки дротів.
Наклейки вихорів гукають мостами вражень.
Порічки цифр наскубали цілий зошит пахощів
з остаточним елементом зниклого бублика.
Вказівні пальці дорожніх знаків утомились
свердлити думку до позеленіння.
Ґрафіка хмар продзеленчала бритвою.
Вихохохахахіхікали кораблики олівців музику дзиґликів.
У парасольках пошкарубились обличчя колін.
Крихточкою хліба опинилась в сопілці ґалактика,
призвівши до нежитю.
Відпочивають студенти на сесіях Ве. Ра.
Заскавчав кусень слів у маслі,
в хрускоті набувши кольору.
Булькою носа вигулькнув місяць з вістря антени,
повільно зсунувшись у тарелю щасливих опуклостей.
Наклеєні аґітки на крапочках симфоній
скоцюрбили останню шкварку гаманця.
Олівець вихлюпнувсь на обличчя претендента,
що дивився з перекинутого дивану (східних віршів).
Прислухаючись до нісенітниць свого відсутнього,
тумбочки пурхали над зміями павутинь.
Руберойд просмоктав череп кулака
до розґвинчених телефонних маслаків.
Тісто пірамід зачепилось за полотно світла.
Мед захтів сказати про прекрасне майбутнє,
та поліз великою ложкою за словом оптимізм.
З кишені штукаря вибігла до води копійка,
своєю публічністю ляпнувшись кізяком.
Повстянками набубнявіли леза вишень.
Сірники дощу реабілітували одяг спокою.
У банці тіні плаває монтаж серця.
Граючись, пісок винайшов бандуру повітря.
У калькуляторі зими пробудження слини.
Статуетки зірок не витримали реліґійної критики
і подали у відставку.
З праски подивився мовний потік
і перекинув адміністративність столу.
Листя гепнулось на взутих у лижі бліх,
розплющивши ґранітну зцементованість.
Видобуток упізнаваємости розподілили по трубах.
Коромисло поцілувало елітарність
за нові досягнення марсіанства.
Філософ захопився різьбленням по шинах.
Карикатура стіни кинулась на асфальт.
Над чимось прогигикав унітаз.
Вапняне яблуко посмакувало гусінню.
Натягнута криниця на вусик мурахи
хлюпнулась обличчям на сливи.
Рогачі вкусили землю
і вона, зойкнувши, вибігла на вулицю.
Бляшанка жбурнулась медитувати над книгою стель.
Автівка, набрякнувши проколотим повітрям,
намастила язикатість бордюру.
Квітка, вхопившись за цеберку,
поцибала в макаронність мікроскопічности.
Окуляри засідлали годинника
і побігли навперейми з чоботами за плечима.
Лінія зробила собі харакірі
і стала розпливчастою.
Сорочка фотозбереження вихлюпнула низькочастотність.
Уніфікація призупинення дискредитувала тубус,
завівши на манівці самопідмаґнічення.
Іржавий, атом розбещений різками,
стулив грудочку цяточки.
Фосфорність ґринджол ізолювала двигун очей
від періодичности обтісувань обчислюваного.
У гарбузинні думкають* форми гужів,
розтлумачуючи м’якоть своїм естетизмом.
Дзвін бемкає по відлунню.
Килим скиглить по космосу,
подбавши про хиби людської постаті.
Відрізалась підлога од смаків,
призвівши застібку до політики.
Слоняче мавпування свинства
навчає язика брехати на зміюватість.
Мильниця накаркала вайлуватістю погляду
на аеродинамічні властивості скель,
зумівши зловити хосен швидкоплинністю.
Кнопка насьорбала пір’я орнаментів,
вичавивши з головоломки бутерброд вугілля.
Захриплий аспірин відрізав доторком підвіконня.
Ножиці стрільнули флакончиком,
зателефонувавши на абетковий телефон.
Волосинка нагадує ґазетний водопровід.
Камінь, розуміючи холод павзи,
спостерігає розбурханістю драбин.
Плодоягідне спотворення подвоїло масу дотичности.
Долубіжний бумеранґ успадкував хіть сушарки.
Вуличні сутички дослідили орґію думок.
Караван імен залишив крикливі поцілунки
Одноголовому заблуді, що купився.
Чорнила не змогли закалюжити біле.
Над моїм містом висить психолоґія цукру.

Очі заплющив... і хочу побачити
обриси твого лиця через місячні
промені, вилиті з мармуру, ранити
щоби себе в ці священні дні лічені,
поки тебе ще немає, мій янголе,
(тебе немає вже років із тисячу),
В Середньовіччі ти Гоффа Жа... Жака Лє,
в храмі, де хтось і моє ім’я висіче,
ну, повертайся, мій світе світесенький,
виринь зі світла і хмар заклопппппотаних,
хмари минулого дуже малесенькі,
їм не втримати мене, небо, всотане
в час, обіймає тебе, моє крилонько,
ти все у храмі минулого з Голосом,
я ж бо поганин, і там моя силонька,
де заправляють дажбоги і волоси,
виринь із хмар, хуртовина-хурделиця
очі і руки скує скоро холодом,
і все минуле зітреться і змелеться
і розіб'ється під сонячним молотом.

чи береш ти цю жінку у бідах та нещастях
у хворобі у голоді та спразі
у безвір’ї у злиднях
у печалях і горі
у днях чорних і безпросвітних
у друзях невірних і зрадливих
у світу
де тільки ті безсмертні що безсмертні і не більше
чи можеш ти сказати цій жінці
що все все все на землі просто
і що все все на світі обман і неправда
і після цих слів примусити
чи вірніше попросити її жити і радіти
чи береш ти цю...

Я вас пам’ятала,
коли стрілка запівнічно
гамувала свій рух.
Пам’ятала вас посміхом,
мов терпку виноградину,
холодні бризки води
по холодній бруківці.
Я збирала вчорашні звуки,
аби зв’язати в химерну мелодію
ваших голосів.
Я вас впізнавала
у лабіринтах чужих вуличок,
що дихали чужим спокоєм,
пахнули моєю тривогою...
У надсвітанковому маренні
я вас пам’ятала.

Зимовим вечором
у синьому садку
рожевий кінь
розпорошив холодний цвіт.
Терпкою парою із ніздрів
хотів зігріти
мертві руки ясенів,
обпалені колючим сріблом,
що ним порскала зі сміху
Новорічна ніч.
Потім блукав білою тишею
і дивувався: де ж квітуча вишня,
обнюхував сивий поріг – тихо.
Навіть лизнув
клямку на дверях – німа.
І вікна ховають пустку
за білими фіранками.
А голуби (у ваті з срібним дощиком)
все силкуються дістати
хоч ягідку шовкової калини
своїми гумовими дзьобами.
А горіх єдиною рукою
потягся в небо –
і завмер,
коли згоріла остання зірка
над комином.
Де ви?
Шелестить сухе листя під копитами.
Заплутались пелюстки
У срібній гриві.
Шумить дощ.
Де ви?

У лабіринті сірих вулиць
Вчорашній день блукав,
Минулого сумний прибулець
Все відповідь шукав.
Імлу накинувши на плечі,
Це сивий пілігрим,
Був схожий на зимовий вечір,
Закутаний у дим.
Вдивляючись в міський орнамент
Із сплетення доріг,
Читав їх, мов старий пергамент,
Що таїнство беріг.
Та і будинки і дороги
Мовчали все про те,
Як допустили людські боги
Замах на святе.
В самісінькому серці міста,
Зовсім ще дитя,
Хлопчина, щоб знайти поїсти,
Ворушив сміття.
І зовсім діла не було нікому
До тих поневірянь,
Що те хлопча не має дому -
Не повід ж хвилювань.
Вчорашній день людей спитать
Лиш про одне хотів -
Яким майбутнім йому стать,
Щоб світ прозріть зумів?!

не мій це сніг, і не мої дощі,
і не моя земля, свята і дика,
і площа не моя, і ті плащі,
що прикривають живлену дволикість,
і не мої слова, які давно,
чекають часу мовить несказанне,
і не мої веранди за вікном,
в яких росте трава з Луїзіани
й самотній дуб, що виріс із трави
і вкрився часом, наче павутинням,
я, наче й він, не маю голови,
лиш бронзу-листя, вкрите ластовинням,
і маю серце, наче очерет,
воно живе і крутиться за вітром,
і все життя — смертельний пірует,
важка вода із ромом, бромом й сидром.

на зимові квартири ніколи курінь не зміню,
бо на кухні в шість метрів від ватри не виживе блиск,
від ялинок тепло із прадавніх родовищ вогню
пірамідно не здійме у небо думок обеліск...

я не зможу шпалерно тулитися тут до стіни,
чи висіти у просторі неба як штора крива,
і ловить в телевізорі зорі каналів війни,
де на "серці" "кулак" "антрацитову гниль" розбива...

і чадіти від дружнього газу з комфорок брудних,
павутину торкати схололих ребер батарей,
і вмирати, закутавшись в клітчаsтий коц як в рудник,
видихати сто днів про-метанову смерть із грудей...

краще в гори піду - у полон смерекових газдинь,
занесе до колиби снігами у зворах мій слід :
тут залишусь і з лісом, і з небом - один на один,
щоб не чути як стогне від старості дивний цей світ.

© Vasyl R, 24-12-2007

Влетіла віхола в прочинене вікно.
Ти не допив своє вино
В похмурій кнайпі.
Ти вийшов просто у пітьму
Дивитись слайди,
Які відсвічувало біле полотно.

А січень сипав із кишень сухий поп-корн.
І ти ловив його
Холодними губами.
Ти намагався відтворити
Дивні гами.
Вбирав по нотах цей засніжений мінор.

Крилата віхола тремтіла на плечі.
Твоє волосся цілувала,
Як царівна.
А потім зникла у безмежності,
Невірна.
Пішла на поклик відчайдушної душі…
23.12.07

Ми були навіть рідними...
Терпимими й люб'язними...
У спробах ненав'язливих
Знайтися у листах,
І просто необхідними,
Сердечністю заразними,
В холодних і уразливих
Зимових вечорах...
Із вікон тягне холодом...
Нас плющить часом-молотом...
Гартуємось у пролісках,
У серцевинах снів,
Щоб відливати золотом,
Терпким п'янити солодом,
Щоб стоячи навколішках
Знайти потрібних слів.
І може все закрутиться,
В наш біг планета втрутиться,
На швидкоплинність, з огляду,
Ввімкне зворотній хід...
Щоб тільки не забутися,
З надією відбутися,
На ввипередки погляду
Залишити свій слід.

крокую по бруківці-клавішах
і терцію вистукую шалено:
знов довіряю ритм твоїм віршам,
що крок тримають в напрямі до мене.

і згадую осінню моросінь,
що на пательнях смажить калабані -
одні осадки на душі, мов тінь
від тих творінь, що освятила Панна...

а Місто, де господарі дощі
протяжно-сірі слід змивають давній,
у вічність зіллє всю печаль з душі
й поклін віддасть єдиній своїй Панні...

у мушлях музику почорнівших морів
клавіатури клавіш (фортепіанних ?),
відчує дотиком той вордовський папір
у «Аrial-і», де творила Панна...

із мушельок намисто восени
собі плетеш - і світ радіє явно,
бо тягнеш невід з тої глибини
де (о) Садко тобі співає, Панно...

:)

© Vasyl R, 14-12-2007

...уже не чекає нікого ніхто -
чекання ліміт закінчився раптово...
і погляд холодний, і кинуте слово
кит-час підібрав і ковтнув, як планктон.
між нами німе чорно-біле кіно,
дарма віддали гонорар сценаристу,
а той діалоги пропив всі дочиста -
є Чарлі,
є Мері,
осіннє вікно...

---------------------

...крізь шибку сльозливу по вулиці доль
у кадрі сонливім сумні перехожі,
як пари сновид, що зійтися не можуть,
обличчя ховають у тінь парасоль,
і згорблені ношею клаптиків неб,
що разом з дощем над їх душами виснуть,
шукають себе, поки рак ще не свисне
чи хтось на горі
не встругне
НЕП
чи реп...

------------------

на ліжко із стін відбиває екран,
межа володінь розрива простирАдло:
- «аусвайс покажи, і проходь»
- «прости, ладо,
у мене шенгенська у твій Ам-стер-дам,
то може запалиш червоний ліхтар,
бо свічку здається ще ставити рано,
і ноги піднімеш у рухах канкану -
нехай сценарист
пропива
гонорар...»

------------------

... сьогодні дощить безлімітний четвер,
то може повернеться П’ятниця завтра
і звук поряд з титрами з’явиться раптом,
ще й чергу словесну
дасть
твій
машингвер...

розкажіть про свої рожеві плани
тендітні переживання
розбризкані ілюзії
розчулені галюцинації
опосередковані враження
оповиті мокрим рядном
спомини / що
збіднілі на славні емоції
сопричасні з зовнішнім світом
упом’януті на знеконструкціях
вчасного занепокоєння
прийдешнім вчора
минулим завтра
у довготривалих позатекстах
ниністояння
не переконуйте
що движок вічности
не здатен до схиб
врешті-решт
ми не годні зловживати
його безмежною присутністю
в нашому житті

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам’янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти –
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Упала крапля на капот авта.
Червона, мов сльоза. Так плачуть вишні.
Лиш музика почулася з авта.
А з неба поглядав на все Всевишній.
Дві вишні, дві душі, два кольори.
Обi немов одна. Одна — мов пара.
Два серця, два могутніх кольори.
Дві тіні, дві душі — одна примара.
Росли вони, коли цвіла весна,
коли буянням світ пашів і ніжив.
Була весна! Оце була весна!
Не час, а просто повна дивовижа!
А потім літо — вік смиренних благ,
коли усе несеться, мов під струмом,
розкішний час неперебутніх благ,
який ріка часу вдягає сумом.
От осінь вже, холодна і свята.
І раптом вдень, не знаю, може, вчора,
упала вишня, чиста і свята,
упала вишня з лагідним докором.
А та лишилась, друга, нагорі.
Навіщо це? Лишитися без друга?
Їй так було самотньо нагорі,
аж сонце сіло за червону смугу.
Вона ридала ридма, вдень, вночі,
вона просила друга повернути,
і тільки тиша. Тиша, уночі,
не чутно друга, час не перемкнути.
І вишня впала з силою униз,
сама взяла себе і обронила,
вона упала з легкістю униз,
і в смерті руку друга ухопила.

Присвячено С. Шишкіну

Ти той самий молодий одинак, але вже сивієш.
Про життя знаєш все, та не розумієш.
Але якщо читаєш газети,
То розкажи, що діється на планеті.
Чи правда це, що є місця, де душа твоя ще не була?
І острів не відкритий космонавтами.

Десь поряд з нами живе жінка,
яку ти любив.
Весь твій п’яний джаз написаний для неї.
Де та пляшка віскі, яку ти не допив?
Де твій вірний друг, якого ти не знаєш?
Мовчиш. Рояль відкритий. Ти знов граєш.

Я не знаю нічого, бо є речі, які в серці вічні.
І є люди, які не пишуть в нікуди.
Ось як ти і він, які так нас любили,
Але не почули тих жаданих слів.

Бо це речі, які ні на що не подібні –
Ваша вічна любов, наші несказані слова.

Навіщо голосом своїм
мені нашіптуєш на вухо?
Мене чекає херувим.
А тут душі самотньо й глухо.

Ти не дививсь, що я сумний,
я скоро лишу і полину...
А ви радійте запашним
медам із запахом жасмину.

Той корабель мене схова
в Одеськім морі в шквал і бурю,
і тільки зболені слова
тепло любові марно збурять...

На морі сніг мов і не йде...
Чому ж так холодно в каюті?
Той, хто шукає, той знайде,
всміхаючись тяжкій минуті.

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,

Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,

Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,

А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.

Перемітка в вікні – наче драми остання заслона,

А за нею – пустир, нескінченний холодний пустир,

І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, –

Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...

Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.

Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,

Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,

Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,

А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Порізати каву шматками в сніданок,

Спалити святкове вбрання

Зібрати всіх мух - на снодійне до банок

І вийти. І йти навмання.



Ні, блін, це не істерика!!!

Ціляти ключами в Дніпро.

Давай, пливи, аж до того берега

Або стрибай у вікно.



Ні, блін, я просто налякана!!!

щирістю твоїх думок

І як ти міг за час поки плакала,

Зірвати із серця замок?

Тематика математики закінчується цифрами...
Семантика слів вичерпується кількістю...
Вода висихає парою...
Вона висихає порою...
Коники ті, які стрибунці, живуть в польоті...
Мандри-мантри і ті завершуються зранку...
ТАМ…
Собаки квакають на місяць,
А жаби виють на інших жаб...
Герої існують тільки в історіях...
Легенди бувають лише в історії...
...А Риби спокійно мовчать про все на світі...
... А Риби тихо живуть про інших риб...

Вже сотні літ навколо йде війна,
іде війна не за життя, за душі,
і душами смакує сатана,
мов суші.

І роздирає Пекло рибу-світ.
Нема човнів для втечі-порятунку.
А людство все тримає динаміт-
пустунку.

Блакитний птах гніздо собі зробив
на Евересті, щоб ніхто не стрівся.
І впав спокійно. Спокій йому снив,
і звівся

вселенський демон, чорний і німий,
якого ми тоді не розуміли,
але несли йому дари самі,
і скніли.

А він приймав, і музика була,
і проливали кров Земля і Небо,
Хто різав вени сантиметром скла,
хто ребра

ламав і викидав, мов щось гидке.
А птаха спав, забутий у нещастя,
і світ був Пеклом, Пекло те бридке...
з причастя

постало світло з темряви-трави,
і в мент все стихло, наче зблідла мара,
та лиш позалишалися рови
..........

Примари придурків
шукають
де закопана лопата
на цвинтарі ідей живих людей…
…
неони бронзи з пластмаси
все в маси!!!!!
До ялинки бруднозелені прикраси
«Оди» вусатим підерасам!
….
Вірші і полюції – не революції.
Свідомості резолюції
Змінюючи законів трапеції!
…
Пози цензури
…..
Глянцеві портали
П”єдестали із латексу-сталі
…
Копали шукали
Не знали
Дістали?
Нівроку…
Морозносонячна повінь, можливо,
буде ненароком
пророком!!!!
на порозі пісочного Нового року!

На вулиці міста сонного
Спускалась зима напудрена
Сніжинки вплітала в кучері
Дивилася в гладь калюж.

Далеко тікало сонечко
Згортаючи білі промені
Оголений світ засмучено
Ховався у теплий плюш.

А ти годував метелика
Нектаром своєї ніжності
В просторій вітальні з мріями
Де вікна виходять в сад.

Зима пропливала човником
І кожну зустрічну вулицю
Торкалась густими віями
Наводила сніжний лад.
7.12.07

у моєї душі напевне скінчився бензин
я не підпалю собою навіть цигарку
запальничка згоріла у темряві власних сторін
одноразовий біль викинув долю в сміттярку
і витекли сни, ніби прокислий кефір
забродила всередині ще ненаписана осінь
а я може слабка??? бо вдягаюся тільки в папір
хоча тільки вогонь десь всередині глибоко ношу
запальничка, запал... феєрверком осяйний політ
і за гривню для мене маленька пластмасова ємкість
я туди запихала бензином розпалений світ
закінчилось пальне мій режим перемкнувся у "темно"

Під іконою в кутку свічка догорала,
Дідом різблену колиску мати колихала.
Колихаючи співала: про далеке море,
Про ласкаве небо синє, про високі гори,
Про священну землю рідну - щедру і багату,
Не співала лиш про горе, що прийшло у хату.
Те, що змусило чоботі катові лизати,
Щоб залишив хоч ті крихти - дитя годувати.
Не за себе ж, а за сина нелюда молила,
Бо родину всю сховала вже спільна могила;
Навкруги пусті хати мертвяно біліють,
А проказою по Україні дощечки чорніють...
...Поступово у кутку свічка догоріла,
Траурним покровом хату темрява сповила,
Але й далі колискову мати все співала,
Хоч дитина вже давно сном одвічним спала.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

десь небо пахне яблучним сиропом,
солодкі хмари огортають ліс,
в якому я живу старим циклопом,
бо вже давно зустрів свій бенефіс.

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Я смерті не відав. І був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені крім любові ділитись було іще нічим,
І чув я тоді ще самої землі голоси…

І я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
І в небо здійнявши, розмаявши полум'я кіс,
І сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс…

Весь світ мене бавив, як мама в роботі лишала, –
І братичок-вовчик, і грізна коза-дереза…
І ті яворята, що з лісу під хату підкралась,
І погляд повсюдний, що нині цвіте в образах…

Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин.
Пливуть за водою безмірного щастя кружала…
І скльовують птахи кровинки замерзлі калин…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі,
– Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Задихнуся здається... і більше не стане мене

я навчилася дихати тишею, мороком, болем

і чорніє довкола... і падає попіл з небес

на мої розпечені дотиком й вітром долоні

я не прагну нічого... не марю... не мрію... я НЕ...

у дві букви впирається сіра похмура значущість

тут усе надто хворе... це Чорнобиль у серці Тебе

ти протягуєш свої подерті пошарпані руки

а до кого тепер??? до якого з присутніх богів???

і у кого вимолюєш світле для мене прощення

чи потрібне мені лікування розбитих колін

аскариди давно зжерли душу, нема!!! не поверну!!!

не хвилюйся за мене!!! я була... я буду... жива

я ще дихаю вітром, що спалює моє обличчя

я збираю у зашморг молитв твої світлі слова

і стрибаю із прірви, у затінки твого століття

***
у кожному дотику трави
поминально сумісні краплини
це ти проростаєш в мені
з-під землі оченята дитини

ти було, (був, була) у житті
я не взнаю якої ти статі
я позбулась тебе у собі
не побачиш сніжинки патлаті,
не почуєш як гавкає пес,
не потішишся сонячним ранком...
а мені залишається секс
з кимось з тих, хто неназваний батьком...

поцілую холодну траву
з мене так і не сталось мами
хоч запізно, тебе полюблю
приголублю нехай хоч віршами...
а над містом вже падає сніг
чи змете? чи загубить минуле???
в тебе очі були б голубі
і щічки - рожеві пампулі.....

а нема... нічого нема
просто сніг, холод і сиро
моя внутрішня біла зима
заморожує совість і тіло


***
егоїстично, таки заради себе
виправдань сама вигадуєш слова
говориш, що щось схоже на амебу
вишкріб лікар із твого єства

все забути. Так згорає пам*ять
кров згортається і більше не болить
тільки заміть плоду - тепер камінь
і душа так схожа на граніт
ти не підеш, не поставиш свічку
не замолиш, не зітреш гріхів
лиш мале заплакане обличчя
вже ніколи не покине снів.


***
вбивця!!! надто тихо для вироку
прошепоче неназваний гість
сяде тінню на краю столика
ніби скинутий деревом лист
докорятиме сірим мороком
виливатиме в ніч полин
це могла бути твоя донечка
це міг бути для тебе син

Ненаспівана колискова
до світанку тепер болить
а вночі гість приходить знову
плаче, тулиться і не спить...

Сонце сходить, потім знов заходить,
Воно ніби з нами в піжмурки грає.
За днем одразу нічка приходить,
І джерело виблискує блакитним водограєм.
І знову сонце хмарина заступила,
І капає дощ на перехожих,
Він нам показує, що він є також сила,
Що може день хороший зробити він негожим.
У цім житті природа є всесильна,
І все чомусь залежить тут від неї:
Буде мороз – то буде нам всім зимно,
Й змінити це не зможуть навіть феї.

Пролетіло літо, як колись весна,
Знову лист кружляє, як сніг в зимі кружля.
Час летить невпинно, - на душі печаль,
З кожним днем старієм і не помічаєм.
Весна, літо, осінь... потім і зима,
Нема часу жити, радості нема.
Все воно то так, але є й інакше:
Мрієм ми, що все зміниться на краще.
Що знову прийде осінь, принесе нам радість
Й хоч на мить забудем про свою ненависть,
Кажуть, осінь – пора смутку, але це неправда,
Це пора для роздумів, пора для кохання.

Осінь... Ніжна і безмежна.
Чомусь вона навіює надії.
І як би там не було, а не можна,
Прожити все життя без мрії.
Бо мрія – це і є весь сенс життя,
Вона і є його основа,
Ось чому потрібно взяти в майбуття,
Все те, що є у мріях, те, що нове.
Бо мріючи – ми віримо і любим,
Й купаємось в безмежностях надії.
І все ж таки найбільш в житті ми губим,
Все те, що полонило наші мрії.

Можливо, це ефект дощів,
та не горить із дружби комин,
він у малиновім плащі
пішов у ніч, забравши спомин,
ще вчора був мені живий,
і огляд дзеркалом здавався,
тепер його вогонь німий,
він в камінь чорних тіней вбрався,
рука була в моїй руці,
мій друг, що так хотів до неба,
сльоза порізом по щоці...
хай кров тече, спинять не треба,
він переходом зараз йде,
у ніч блакитну, синьооку,
ніхто його ж не проведе,
пустіть мене, ну ради Бога,
я захищу, я обійму
і покажу той світ померлий,
зі срібла я візьму сурму
і простягну пучечок мерви...
Можливо, це ефект дощів,
що я його тепер не бачу...
...його в малиновім плащі,
що він вдягав лиш на удачу,
ну повернись, не можу я,
коли вже вдруге за півроку
втрачаю вірності рілля,
ще не зробивши хибних кроків.

Можливо, це ефект дощів.

Я сам себе роблю, підношу своє ім"я
До тих імен, що знані у світах.
Я є світилом, а не чиєюсь тінню
І своє щастя держу в своїх руках.
Мене поетом часто називають,-
Вони праві, я сам це зрозумів,
Але не знатимуть вони як і не знають,
Що цим поетом я сам себе зробив.
Що я не раз на тих шматках паперу
Дрібними буквами творив своє життя...
Й воно пройде! Одне, що не заберу:
Мої вірші - їм світить майбуття.
Тому, мій друже, коли ти їх читаєш,
То не цурайся істини, що в них,
Ти сторінки мого життя гортаєш,
В твоїх руках одна з найбільших книг.
Свої вірші я посилаю у майбутнє,
Мов естафету, що йде до поколінь,
Що головне в моїх віршах і незабутнє
Це світла правда, гіркіша за полин.
Цій світлій правді в житті ти й підкоряйся,
Хоч це не заповідь та з нею ти живи,
Ніколи правди у житті ти не цурайся,-
Про це й говорять усі мої вірші.

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх…
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено…

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька…
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх…

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой, мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливитися.

Бо краса твоя – то пісні мої,
В серці тьохкає тонше солов’їв…
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! –
Що є щастячко – не спитаємо…


…Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горілоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки…

Не важка судьба, не страшна мені…
Ти у серці там, де живуть пісні…
Бо краса твоя – то землі листи…
У моїм роду буде сходити…

Бо краси твоя – із вогню й роси…
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине…

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю – і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути –
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска – мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу –
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху –
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

Дуже самотньо, хоч поруч стільки людей,
Голос коханий, ще пам'ять його не забула,
Не вистачає мені твого сонця й тебе,
Я вже відчув все сповна, ти ще глибше відчула…

Списано сотні листів, есемесок смішних,
Я не навчився ще плавити в щастя самотність,
Доля готує для нас стільки фокусів злих,
Тим випробовує нашу життєву готовність.

Я ще не винайшов формули вічного руху,
Знаю лише, що в тобі я знайшов сенс буття,
Не існування для тіла, а прагнення духу,
Стати єдинопрекрасним поривом де ти є і я!..

Просто торкнутись, відчути всю велич поверхонь божественних,
Око своє милувати і бачити сонце в тобі,
Тисячі іскорок нами невидимих,
Від поцілунків злітають у космос з землі!

Дуже самотньо, хоч небо сміється привітно,
Ти лише знаєш як добре нам вдвох,
Я все приймаю на себе, проте все не згідний,
З тим, що все тут і не можна торкнутись зірок!

Дай мені руку і довго не думай,
Посмішку милу свою подаруй,
Дві непомітні божественні тіні,
В світлі зірок! Ти люби! Не сумуй!..

Коли востаннє приходила муза,
І стукалась тихо в твоє вікно,
Ти знову проспав усе, що було,
Вона прийшла, а тебе не було…
Ці ноти нагадують лінії смерті,
Акорди застрягли в волоссі бруднім,
Ти любиш писати пісні відверті,
Лиши від них хоч щось собі…

Ти тільки тінь,
Кольорова тінь!
З блиском погасло твоє мистецтво!
Немає слів!
Правдивих слів,
Для твоїх відчуттів…
Дитя гротеску.

Коли востаннє приходили люди,
Щоб зазирнути у вікно твоє,
Ти не злякався, проспавши свій вихід,
Не забажавши ділитись чим є…
Ти думав можеш сам зробити,
Все те, що іншим не дано,
І ненавидіти й любити,
Життя творив немов кіно.

Руки митця торкаються серця,
Його слова залишають сліди
Рубцями на тілі нової людини,
Гротеск помирає від світла пітьми…

1.
Голос перший
Якби дав мені Бог смирення
і надії, що знову буду,
я би випросив всі прощення
пред Тобою, святий Іудо,
ми з тобою ходили б разом
у садах не мойого світу,
я готовий зустрітись з Плазом,
і полишити цю орбіту.

Другий голос
Відійдіть і мені дайте простір,
зупиніть цю ходу безупинну,
подолавши біблійні форпости
я у ніч демонічну полину,
я готовий просити прощення...
але той, хто пробачити може,
вже не тут, він пішов у свяченні,
він не вільний, як Ти, о мій Боже,
все волає про слово знічев'я,
тільки голосу того не чутно,
заклинаючи духів межев'я,
я у очі вдивляюсь Іуди.

Перший голос
Ти не він, ти ще маєш провини
й демонічне смирення гієни,
ці святенно-безбожницькі кпини
лиш жорстокі оманливі трени,
голос Дому з верхів'їв химерних
вже не кличе мене на верхів'я,
захлинаючись чадом печерним,
я іду у світи безголів'я,
і вогонь мої лиже зап'ястки,
і чадить голова, наче громом
її били, дробили на чáстки,
заливаючи виразки бромом,
в підземелля іду я бадьоро,
не нагору, пробач, Люципере,
він тебе розідрав, о Лауро,
а з Тобою загине й ця ера...

2.
Другий і Перший голоси
І якщо я колись буду вільний,
то впаду до землі, до ручаю,
і нап'юся води, стану сильний,
хоч вода та із Річки Відчаю,
але то вже мені ні до чого,
я знання заховаю у рясті,
і піду знову в пошуках Бога,
хоч давно він продав моє щастя.

Скорботно, впевнено і емоційно

Писатиму, бо є та мить.

Не знаю, чи тепер доцільно

Сказати вам, що ще болить.



Іти від вас, та якнайдалі.

Тому, що хочеться знайти

Жагу, невтоплену в печалі

І так, не впавши, не дійти.

Сказав хтось: "Засумні вірші,

Тож треба про веселе написати"

Але ж ідуть їх витоки з душі,

А звідки в ній ті радощі черпати?



Я можу на лице щодня

Щасливу маску надягати.

Інакша є поезія моя.

Вона, на жаль, не навчена брехати.

Усе пройшло, нічого не лишилось,

Лиш пам'ять в серці і пекучий біль.

Усе пройшло, у бездні загубилось.

І старі фото вже поїла міль.



Але навіщо ж треба пам’ятати

Все те, що завдає страждань?

Болючі рани зачіпати

І потім кожну ніч не спати,

І задихатись від ридань?



Я спробую про все забути.

Лишилося ще трохи – лиш життя.

І слід його прожити чи хоча б пробути…

А ти – це доля, жаль лиш – не моя

Мені не треба у руках синиці,

Я створена для іншої мети.

Я обрію свого відсунула границю,

Та так далеко, що і не дійти.



Я не чекаю милості від долі.

Я звикла все в житті робить сама.

Нехай неспішно і нехай поволі,

А я дійду до переможного кінця.



Можливо аж на фінішній прямій,

Коли залишиться вже зовсім мало,

Дивитсь буду в небо - там же мій

Такий далекий і омріяний журавлик.

Так ніжно осінь дихає сумнівністю...

І свіжі краплі на вікні ваблять прозорою чарівністю.

Але чому ж мої думки мене вражають примітивністю?

А хмарне небо день у день так очі сліпить безнадійністю?



От знову ніч я вип*ю в тихій одинокості.

Чом не скінчається вона, коли я вже у надприродності?

На дні лишається ще крапля давно прогірклої солодкості.

І знову вкрию я себе, обпікшись ковдрою холодності...

Серед нічних тонів мене ніхто не бачить...

Але й не треба. Я цього й хотіла.

Моя присутність тут нічого вже не значить.

Втікаючи від всіх далеко я забігла.



Є я. Є світ. Мене нема у ньому.

А я в душі замкнулася у себе.

Хотіла з неї я вернутися додому,

Та вдома світ, а він мені не треба.



І я також вже не потрібна світу.

А ми ж із ним колись були на "ти".

Але за "ти" багато треба заплатити,

А він того не вміє берегти.



Отак тепер: є світ, є я. Тепер ми з ним нарізно.

Може характерами не зійшлись.

Я не шкодую - шкодувати пізно.

Занадто ми назавжди розійшлись...