Вогню надії не зупинить
Буря брехні і вітрів злочин.
Камінь, якого Сизиф точить
Не здушить овочів калини.
Піднята, народ поєднає.
Збагнена правда стане квітом.
Нам соромитись перед світом
Причин ніяких вже немає.
З часом і віра в нас дозріє.
І добро брата, нашім стане.
Бог, який скинув з нас кайдани
Добро в усіх серцях засіє.
Лиш сестро, брате - будьмо разом!
Промиймо руки наші й очі,
Бо бруд і темрява торочить
Серця і край, наче зараза.
В бруді блоха й воша щаслива
Ми люди а не паразити
Попробуймо як люди жити
Просімо в Бога справедливість.
05.12.2007р.

Кого ж я зраджую із вас?
Коли сліди мої правдиві?
Змішала цноту й сором злива –
Не розберешся водночас
В чиїй розтала я долоні,
Хто отруївся хто сп`янів?
Черкнувся, наче кремінь, гнів,
Спіткнувшись об поріг іронії.
Лиш ніжність ця не на показ,
Ще повні пригорщі у лиха.
І я сміюсь, чи плачу сміхом:
Кого ж я зраджую із нас?

Покарала донечку...там на жменьку лиха
Киці не наплакати...розридалась тихо.

Жде кровинка посмішки, прощення, як свята.
Вірить в те, що мама на ніжність багата.

Стоїть чаєнятко від горя прозоре,
Все готове стерпіть, все простити готове.

Лясне сором, аж виляски - по душі бурунами,
Лихо моє лишенько, що ти робиш з нами.

Невдячна робота, маленька зарплата,
Давно аліментів не видно від тата.

І ніжки ростуть, дай бог вам здоров’я
А в дзеркалі очі ще тужать любов’ю.

А під серцем туги – возити возами,
Гірко плаче донечка моїми сльозами.

Я затаюся у сонних обіймах
Мого нерідного і некоханого.
Як я стомилась в постійних війнах
За місця на обіді званому.

Мій неєдиний, твої долоні
Ніжністю скрапують тихою,
Мов молока материнського повні.
Я завмираю й не дихаю,

Щоб не злякати – бо раптом розгубиш,
Диво таке не вертається знову.
В мене на грудях синці вже від туги,
А ти, мій чужий, гадав – від любові.

Спи... просто Мій... залишилось так мало нам.
Стрінемось ранком – холодна й байдужий.
Зникнуть в очах весняні проталини
Тобою на мить відвойовані в стужі.

Так. Я влітаю в світ дитячий
Де все було таке просте
І все що своїм зором бачив
Тулив душею мов святе

Правди батьків моїми стали
Їхнє слово хлібом життя
Воно минуле розсівало
Щоб зберегти від забуття

Вертаю в пам’ять. Там їй святість
Виловлюю кожного дня...
Ох, як батьки були багаті
Любов’ю лиш до СВОГО Я

Історія роками писана
Вона є книжкою життя
Молитва в кожний вечір, рано
Правд стерегла від забуття

Тому так любо там влітаю
В землю батьків в рідне село
З того що бачу я читаю
Все те що є і що було.

Що прочитав я вам співаю
Може де хто почує спів
Сина з Закерзонського Краю
Який своє так полюбив.
04.12.2007р.

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

У мене груди, повні молока,
Сосок рожевий щедро стікає білим,
І радості й жалі вбирає усім тілом
Моє мале продовження в віках.

Стіка душа у душу молоком,
Вростають мої мрії в оченята,
І мріється, що я не просто мати,
Я Україна, з вічності соском.

Ти надумав летіти – надувся і вперся у стелю
І не думай, що високо – кілька щаблів по драбині
В голові гвинтокрили ніяк не вгамуються, хмелю
Забагато, щоб втриматись на підозрілій дощині.

Я скрипучими скронями скрині розбуджу комору,
Розглядатиму довго обличчя старих фотокарток.
У зворотному відліку пиво і пляшка кагору -
За щасливий політ всіх закоханих в себе хлоп’яток.

Весна останній день свого кохання
Відсвяткувала.Завтра тепле літо
До нашої господи завітає
І вранішніми росами заграє,
В душі розбудить трепетне чекання.
Та лиш смеркання.

Вже ніч лягає темними стібками
Додолу.Місяць,зорі,тихо...
І десь далеко чути: хтось сміється,
Чи, може, то лише мені здається.
Дрімота ходить між хатами
Стежками.

Скоро вже півні перші заспівають.
Під ранок. Та мені не спиться,
І в душу смуток стиха зазирає,
Та їй уже ніщо не помагає.
Щасливі ті, кого завжди кохають.
Мені не знать цього...
Зітхаю.

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

***
А я тебе майже забула.
Так, як ти і просив.
Бува лиш: здіймається буря
Знести нетривкі мости.

Розкисне душа від спогадів:
Їй то, що добра чарка.
Без тосту, наче на проводах,
Розіллється дощ у всі шпарки.

Ех, пити – не перепити,
Щоб там не трапилось – Будьмо!
Знов ти не просіявся в сито
Сірих осінніх буднів.

Може, й я колись ще буду морем,
просто морем, вільним і прозорим,
пароплавом вічности моторним,
всіх шаленств мілких амбасадором.
Може. Тільки буде все інакше,
і колись те море буде мною,
і тоді я вже не буду вашим,
я від вас себе сховаю млою,
світ летить, а час іде (ці кроки!),
море буде з Півдня, ви на Сході,
гармонійно вийде із мороки
наше завтра, нинішнє на споді.
Елегійно вечір промовляє
до душі занедбаного серця,
і я чинно знов його приймаю,
все, як є, ті ж децибели й герці,
ті шуми, той стогін, та примара,
все, як є, так і було, і буде,
тільки лиш не пахне тротуаром
ваша тінь, божественна заблуда,
неземна і трішечки святая,
ви не я, а час у міднім крузі,
що його ніколи не спіймає
перебутній у палкім недузі,
буде день, і буде синє море,
наче сніг вчорашній на балконі,

все колись святе з'єднає горе,
і самотній постріл біля скроні.

Я літала-здавалось з"явилися крила-
Піднялася високо в небо,
У душі почуття розбудила-
Ті,які будити не треба!
Я знаходила сили і мрії плекала,
Щоб чим довше не падати долі.
Але крила забрали-я впала...
Проти свого бажання і волі.
І єдина лишилася втіха-
Що не надто високо піднялась.
Що,грішивши в думках,не зробила гріха
Впала вниз...але болю не сталось.

Метелики зими запорошили снігом,

Знайомі всі стежки покрала крига,

І я іду один до свого дому,

Шукаючи нову для всіх дорогу.



Навіщо, я молився сонцю й небу.

Навіщо, я писав листи до тебе -

розвішав на деревах замість листя

Та в тебе не було для мене місця.



Я скрізь порозливаю зимну воду

Аби відображала твою вроду.

У серці відмира твоя сніжинка...

Моя любов - моя крижинка...

/Моїй донечці в день випускного вечора присв’ячую/

Пролетіли роки безтурботні,
Наче пташка у синьому небі.
Ще сьогодні ти в школі, а завтра
Стежка нова чекає на тебе.

Залишивши гніздечко тепленьке,
Полетиш щастя-долі шукати,
Але школа, як рідная ненька,
Буде вістки від тебе чекати.

Шкільні роки…Ще вчора ти мріяв:
Поскоріше б відкрилась дорога,-
А сьогодні, я знаю, не хочеш
Залишати шкільного порога.

Ще не раз ти згадаєш ту стежку,
Що вела тебе з дому до школи,
Ще не раз зайдеш в гості, та тільки
Років цих не повернеш ніколи.

Та куди б не закинула доля,
Де б тобі не прийшлось побувати -
Пам'ятай звідки шлях починав свій,
Школу ти не спіши забувати.

І коли полетиш ти далеко,
Коли будеш висоти долати -
Пам'ятай, що лелека що року
Повертає до рідної хати.

У житті може станеш відомим -
Не забудь перші букви кривенькі,
Не забудь свою вчительку першу,
Що з роками вже буде старенька.

Не проходь мимо вчителя свого -
Поклонися низенько-низенько…
Де б не був, ким б не став - не забудь же
Свою школу, Вкраїну і неньку.

/Моїй колишній вчительці
О.О.Мартишук присвя'ячую/

Не віриться, що так біжать літа,
За днями дні і роки за роками.
Минуло літо й осені пора
Прийшла до нас з холодними дощами.

Пожовкло листя, луг уже відцвів,
Летять ключі вервечками сумними,
А я лишаюсь ждати журавлів
І холодів, що вже летять за ними.

Скільки стежок, широких і вузьких,
Проклала я зеленими лугами.
Невже зима усі мої сліди
Засипле білими, глибокими снігами ?

Невже одна в холодну заметіль
З сумними позостануся думками.
Кому відкрию серця свого біль
І хто душевні залікує рани ?

Як боляче на схилі своїх днів
Себе відчути в світі сиротою.
Хто другом був - мене не зрозумів,
А темрява так низько наді мною.

Та голос чийсь так ніжно промовля:
"Не плач, дитино, Я тебе кохаю,
Я і за тебе покладав життя,
В мені однім дорога є до раю.

Я перед тебе хрест тяжкий проніс,
Тому й тобі поспівчувати можу.
Як боляче на душу давить гріх -
Лиш я зніму цю непосильну ношу.

І не сумуй, що осінь вже прийшла,
Що скоро снігом слід твій зарівняє.
На цій землі ти гостею була,
А там весна і юність не згасає".

Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку – до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною –
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів – кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: „Облиш...”

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся – курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?

Падав смуток сірого
кольору
заволокуючи своїми
випарами
прохожих на вулицях
Бруківка витирала
об мої ноги
свої не
навмисно
викочені сльози
Поки спали птахи
у нас був час
щоб кохатись
Поголименіноги
я віддамся тобі
назавжди.

Той стукіт з’їдає мене
я відмовляюсь
від болю
не хочу чути і бачити.
Пальці здирають час
який нам виділено
Куди я дінусь?
крізь мій мозок
продерлось сотні дротів
що несуть в собі не
інформацію а
Смерть
кожен з них прорізав мою голову
торкаючись тонкими залізними
Нігтями
моїх спогадів бажань снів
я роздираюсь бо
не хочу
виношувати в собі
штучний
скрипучий
холодний
Світ...

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

По-вчорашньому пахнуть губи
З присмаком мрій твоїх.
Ми для себе вчинили згубу,
Затаївши у пам'яті гріх.

Ще одна партія в карти -
Червоний туз і пікова дама.
Почуття нічого не варті,
Це лише еротична драма.

Між нами був секс і ніжність
Зранку, вдень і вночі.
У цілунках тонула вічність,
У замку заржавіли ключі.

Ті дні пролітали без тями
Крок за кроком міняли пору,
А ми об'єднавшись тілами
Догравали дорослу гру...

Боже мій! Як багато моїх ворогів!
Кожен злого для мене шукає!
І багато хто каже про душу мою:
-Йому в Бога спасіння немає!

Але, Господи,- щит Ти для мене
І Ти, Господи, слава моя,
Мою голову Ти піднімаєш,
Не боятимусь більше вже я!

Своїм голосом кликав до Бога
Й Він озвався до мене з Своєї гори.
Коли сплю, чи зі сну пробуджуся-
Скрізь опора, Господь, моя Ти.

Не злякаюся я ворогів,
Скільки б їх не ішло проти мене,
Бо Ти , Господи, захистом будеш моїм
І притулком надійним для мене.

Тож хіба подолають мене вороги?
Яка сила мене налякає?
Я спасіння від Господа жду!
Він в усьому мені помагає.

/Моїй донечці Наді на день
випускного вечора присв'ячую/

Пролетіли роки безтурботні,
Наче пташка у синьому небі.
Ще сьогодні ти в школі, а завтра
Стежка нова чекає на тебе.

Залишивши гніздечко тепленьке,
Полетиш щастя-долі шукати,
Але школа, як рідная ненька,
Буде вістки від тебе чекати.

Шкільні роки…Ще вчора ти мріяв:
Поскоріше б відкрилась дорога,-
А сьогодні, я знаю, не хочеш
Залишати шкільного порога.

Ще не раз ти згадаєш ту стежку,
Що вела тебе з дому до школи,
Ще не раз зайдеш в гості, та тільки
Років цих не повернеш ніколи.

Та куди б не закинула доля,
Де б тобі не прийшлось побувати -
Пам'ятай звідки шлях починав свій,
Школу ти не спіши забувати.

І коли полетиш ти далеко,
Коли будеш висоти долати -
Пам'ятай, що лелека що року
Повертає до рідної хати.

У житті може станеш відомим -
Не забудь перші букви кривенькі,
Не забудь свою вчительку першу,
Що з роками вже буде старенька.

Не проходь мимо вчителя свого -
Поклонися низенько-низенько…
Де б не був, ким б не став - не забудь же
Свою школу, Вкраїну і неньку.

«Бо зо слів своїх будеш виправданий
і зо слів своїх будеш засуджений.»
/Мт.12:37./

"Ну що б здавалося слова,
Слова тай годі, більш нічого..."
/І.Я.Франко/

Слова, слова... О скільки в світі слів
Сплітаються у речення і фрази.
Не всі слова я зразу зрозумів
І розібрався в них я не від разу.

Я не від разу зрозумів добро
Й від ніжних слів душевну насолоду;
Вони як в землю кинуте зерно,
На схилі літ приносять нагороду.

Не сам навчивсь я цих чудових слів,
А в Книзі Правди й Вічної Любови.
Слова, що дав мені Творець світів,
Сьогодні всім звіщати я готовий.

Коли навчишся й ти творить добро
І важить слово на вазі сумління,
То пам'ятай звідкіль воно прийшло,
Тому не жди від світу розуміння.

Жорстокий світ не силі зрозуміть
Правдивих слів Христової любови.
Хоч в повний голос Слово це звучить,
Та світ його прийняти не готовий.

Та ти іди, іди і знову сій
Слова спасіння й Божої любови.
Нехай мільйонам будеш ти чужий -
Один можливо слухати готовий.

Коли весна дзвенить пташиним співом,
В розкішному вбранні квітує гай,
Тоді як клич проноситься над світом:
Співай, душе відкуплена, співай!

Співай! Прослав Творця піснями!
Співай, душе, ніколи не змовкай!
Хай буревій проноситься над нами,
А ти співай, душе моя. співай!

Хіба не бачиш, що поміж туманом
Видніються вітчизни береги.
Тому, на перекір всім ураганам,
Ти підніми свій парус догори.

Хай лине спів твій величаво, дзвінко,
Хай знає ворог - ти, душе, живеш,
Надією і вірою зігріта,
В оселі вічні радісно ідеш.

А там весна повік не перестане,
Наповнена нечуваних пісень...
Співай, душе, хай пісня свідком стане,
Що недалеко вже жаданний день.

Тиша, мов пензель вмочений у фарбу,
Рішень полотна недостигло чисті.
Ляжуть й мовчанням стогнуть барви,
Нежить в сиво-білистім падолисті.
Втома - наначе-наче... просто - втома.
Вдома двома привітами від "звідти"
Крихти. Від соль до мі і досі в тому
Жити. Словами ми ховаєм вітер.
Снігу вчорашнього позичив трохи,
Книгу недолистав бо не до Риму,
Везуть, ведуть мої дороги,
І суть обличчя в грамах гриму.
Тиша, як пензель вмочений у фарбу,
Пише за мить митець своє митарство.
Лиш полотно незаймане, як лярва,
Руно без золота і царства.

/Донечці в день 18-ти річчя/

День, як нині, раз в житті буває,
Вісімнадцять більше не прийде;
Хай Господь з тобою пробуває,
По житті за руку Сам веде.

Радуюся донечко за тебе,
Що цвітеш як вишенька в саду,
Та молюсь, щоб Бог з юначих років
Відвертав і горе і біду.

Щоб в твої земні шляхи - дороги
Смуток і нещастя не вплелись;
Присв'яти своє життя, дитино, Богу
І Йому всевишньому молись.

Хоче Він, щоб ти з весняних років
По житті прямим пішла шляхом,
Злом за зло ніколи не платила,
Кривду покривала лиш добром.

Щастя не в земнім добрі-багатстві,
Не в красі, що по весні цвіте,
Щастя - воно Богом нам дається
І ніхто його в нас не візьме.

Тож спіши придбати вічне шастя,
З юних літ щаслива, доню, будь...
Слів моїх, батьківської науки,
Не забудь, дитино, не забудь.

сивий ранок у тихій кав’ярні...
пізня осінь напилась гербати...
і дівчата, що вечором гарні,
роблять каву старому вар'яту.

вже волосся давно треба стригти,
бо дерева і ті уже лисі,
до фриз'єра учора не встиг ти
і скребочеш рукою по стрісі.

«баки» крутиш, що той циган сонцем,
і збираєш думки всі докупи:
"co to będzie jak będzie po koncu,
do jednego to miejsca - do dupy..."

крізь сумну заґратовану шибу
чути фірмана випите «гайта»,
та не треба додому спішити,
бо чекає отут твоє «завтра».

бемкнув дзиґар на ратуші гулко,
птаха тьохнула десь під жилетом -
після кави приймати піґулки,
то не добре є, пане поете.

парасолька- коштурка, як п’яна,
притулилась горбата до стінки.
сивий ранок у тихій кав’ярні,
пізня осінь - поетова жінка...

© Vasyl R, 30-10-2007

Нарешті забула.
Було – не було…
Час обвиває кільцями осінь.

Нарешті змирилась.
Билось – не билось…
Зрубані гілки болять і досі.

Нарешті згоріло.
Крила – не крила…
Мишки, можна до вас, у нори?

Нарешті відчула.
Було – не було…
Але надія помре не скоро.

Танго з дощем…
Мокре волосся…
Робити вибір
Не довелося.

Краплі стікають
Вниз обличчям…
Бути нещасним
Тобі так личить.

Мовчки Всесвіт
Кружляє в танці…
Ми програли
В останнім шансі.

Помре корабель
Без капітана…
Але наостанок
Під дощ і – танго.

Немічний і досить ніжний,
Ти з’явився, наче мара,
Камінь відхилив наріжний
Тінню серця,
з тротуару,
Там, де завше стільки люду,
Зараз тиша невротична,
Я вже й не чекала чуда,
Я, така багаторічна.
Самота в мені сумує,
Сумочку нову купила,
В ній слова і речі всує
Я в безодні утопила.
Горда і ще трохи люта,
З безголів’ям і манірна,
Аполлонова я лютня,
Елітарним духам вірна.
Ти ж не схожий ні на кого,
Мій маленький Термінатор,
Все життя стоїш за рогом,
Щастя шлюбного секатор,
Але все, тепер не буду
Я просити в тебе сили,
Будь що буде, будь що буде,
З пилу-жару, жару-пилу,
Я, яка згубила марно
Двадцять років, може, більше,
Що вдягається шикарно,
Вряди-годи пише вірші,
Ти ж такий ото нікчема,
Все.
Спинилась каруселя,
На, читай свойого Лема,
А мені дай Семюеля,
Той, що Бекет, хай, абсурдний,
Як і все, що поряд мене,
От чого я не Гертруда?
Але краще все ж за Ксену.
Налюбилася вже вдосталь,
Треба думати й про себе…
О! Смачного, їж свій тостер,
А мені дай в руки неба,
Діма, Дмитрику, Дімусю,
Хочеш, відчиню я вікна,
І злечу в музичнім русі,
Я ж не ти, я трохи вільна!
Ну хоч встань, бо люди поряд,
Ай, сиди, тобі не вперше,
Полетіла. В Небо, в гори!
Все, цілую!
Арьвідерши!

чи нам боятися
ставати проти
поганих дій
топтаних надій
коли брехливий змій
минулого гріх
сіє
а мудрі вчинки німіють
бо їх
творить свій
щоденним хлібом
як в молитві
такий то вчинок
йде в болото
а правда й світло
пропадає
на стежках
які ведуть нас
в наше майбуття

ні
нам не боятися
гордості брата
ні плутанини
слів його
незабаром
на них ржа сяде
як на меч ката
і замовкнуть вони
а ти
надіє моя
не проклята
будеш жити
своїм життям
в обіймах
нового вже нині
вільного світа
який співати тобі готов
МНОГАЯ ЛІТА!
23.11.2007Р.

Коли навколо скаженіє хуга

Й морозом кидає в усі кінці,

Найперше, вчителю, звернись до друга,

Аби не збитися всуціль на манівці.

А друг для вчителя – звичайно, учень,

Трима кебету він напоготів,

Коли у класи холодок їдучий

Ввірветься, наче різь до животів.

Бо учень заспокоїть, мов припарка –

Мовляв, хіба навчання в цьому суть?

Стає у класі тепло й навіть жарко

Від знань, що вчителі нам принесуть...

В морозі – знову ж – є таки відрада:

Бурульки-соплі вже не пожуєш

І від сидіння не відірвеш заду,

Щоб дати драла, – вже що є, те є...

Писати, правда, просто неможливо,

Але і тут учитель не в ганьбі:

Є ще підручник – незрівнянне чтиво,

У втісі не відмовимо ж собі...

А ще зігріти вчителя ми в змозі,

Коли урок піднімемо сторчма.

Не вибирати ж: бути на морозі

Чи на уроці, хоч його й нема.

До дрижаків не хочеться звикати,

Тому і вчителю зажевріє талан,

Коли з уроків дременем до хати,

Довершивши його робочий план.

Від холоду у грудку збита думка,

Це не горох, що відліта від стін.

Хто й не хотів, тепер уже дотумкав

Про Президента, Раду і Кабмін.

Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій суті наших днів.

Куди діваються демони під ранок?
Хіба їм не одиноко? Їм не треба компанії?
Не треба коханок?
Світає…
А я все ще у сукні вечірній,
закинувши ноги на стіл, – «Честер» у лівій руці –
читаю Хемінгуея,
слава lost generation, без тебе.
Як ви вже знаєте, демонів ранок не має.
Як не містить домішок ввечері «Daniels» у деяких барах.
Бездемонний ранок! Такий же прекрасний,
Як мій манікюр,
Легкий і прозорий,
Ніби він haute couture.
Через пару сторінок (я знаю!) всі герої помруть.
Закінчиться свято, яке було з тобою.
Підірвані мости заповнять очі журбою..
Чуєш цей подзвін?
Він дзвенить за тобою, за нами, за кожним.
За кожним із нас.
Попрощайся зі зброєю,
Засип її снігом гір і віскі запий,
щоб поет не образився.
Але все це роби краще звечора,
бо ранок, він, курва, бездемонний
І майже без косметики.
А якщо бути чесною, то він просто холодний і сірий,
з розтопленим снігом на грудях землі,
із залишками повного місяця десь нагорі,
зі сліпими вікнами сусідських домів..
Цілком тверезий і без цигарок
Під музику із назвою гард-рок,
Якщо точніше – 7 трек
Альбому третього Led Zep.

Нехай моє щастя буде осіннім,
Нехай прийде разом з дощем.
І від цього стане безцінним-
Як це листя і сонечко золоте.

Як повітря,яке я вдихаю...
Як ранкова роса на траві.
Я про нього вже майже знаю
Моє щастя-осінні дні.

Воно ніби пташиний вирій,
Що піднявся високо в небо.
Його бачиш і ледве віриш-
Так далеко ,як я до тебе.

Моє щастя тремтить у повітрі.
І здається вже відчуваєш,
Щось реальне і непомітне-
Те на що вже так довго чекаєш.

Дороге як моя дитина,
І приємне як поцілунок.
Щось що з неба до мене лине-
Долі й осені подарунок.

Неймовірне,неждане ,невідане...
Щось,що прийде з неба з дощем,
Що прилине з осіннім вітром,
З чоловічим сильним плечем.

коли
[зів’яле
зілля
зустрічей
забутих
гербарієм мовчить між сторінками
вся книга пам’яті нагадує тобі
« to be or not to be»]

коли
[потоки
почуттів
піснями
перебродиш -
той берег не впізнаєш, бо з роками
потік зіллється в річку, річка в море
«Memento mori»]

коли
[мажорна
містика
минає
манівцями,
а ти у друзів просиш допомоги.
то пам’ятай завжди - судилось нам
"cherchez la femme"]

коли
[ялинки
ятрять
ядом
ями
в заплетених вінках - звернись до Бога
з душі гріхів останніх камінь
скинь
Амінь]

© Vasyl R, 08-08-2007

тік та не так борюкаються сни на постелі
ніжні пастелі твоїх мандаринових рук
мала би воду пливла б по ріці акварелі
мала би щастя – не знала би зараз мук

там ти не сам зазираючи в твої вікна
досі не звикну поставити мінус ти
півень до ранку три рази і диво зникне
крутиться глобус і сплять голубі кити...

Ти посилаєш меседжі у шибку -

Реальність розбиває на шматки.

З тобою упіймали рибку -

На згадку, бережем її кістки.



Без відповіді, всі мої поради,

Без догляду, твої всі почуття.

Ти як метеликів, збираєш мої вади,

І як молитву промовляєш каяття.



Буденність знов на нас полює,

ношу на серці амулет,

Давай повернем рибку золотую,

І викинем із шафи той скелет.

Коли свічки схилять голови,
Коли сірники втратять полум’я,
Коли зневіра впаде зливою –
Залишиться в мене твоє ім’я.

І більше нічого, що можна втримати,
І більше нічого, що можна втратити.
Жодного слова, щоби молитися,
Жодної краплі, щоби заплакати.

Жодної стежки, щоб повернутися,
Жодної хати, щоб сторожити.
Треба купити собі собаку,
Щоб твоє ім’я залишилось жити.

І кожне нове місто –
Це просто нове місто.
Зачарування і подив
Давно вже не мають змісту.

І кожен новий погляд –
Це просто новий погляд.
Багато очей навколо,
Немає нікого поряд.

І кожен новий вимір –
Це просто новий вимір.
Думки залітають далеко,
Та не долетіти у вирій.

І кожен новий досвід
Це просто – черговий досвід.
І він не приносить щастя, –
Тому непотрібен. Досить.

Це станеться одного дня-
Без попередження і погроз.
Буде літо чи рання весна,
Осінній холод чи лютий мороз.
Ти не чекатимеш і не повіриш,
Не шукатимеш і не знайдеш-
Навіть тоді,коли зрозумієш
Що це сталося врешті-решт.
Опаде яблуневий цвіт.
Сонце висушить краплі роси,
Обірветься пожовклий лист
На байдужі,холодні сніги.
Може станеться диво і ти помітиш
Як швидко плине жорстокий час-
Осінь,зима,весна і літо-
Все як колись,та не має "нас".
Може станеться диво і ти зрозумієш,
Що це не лише моя вина...
Тільки тоді вже нічого не вдієш-
Весну міняє літо,а осінь змінить зима.
І "ми" залишимось "там",
Куди стежку знайти не легко.
Де сонце світило "нам"...
Аж страшно як це далеко.
Може станеться диво і ти збагнеш,
Що не правильно жив ,не тих цінував.
Бо "нас" вже не має і не вернеш
Якби цього ти не хотів,Якби гірко не шкодував.
Може станеться диво і ти...
Відчуєш хоч щось з того що я відчувала.
Як розривалась між "бути" й "піти",
Як сподівалась і як чекала.
.......

А може дива не буде-
Рани загоїть час...
Я швидше повірю що ти все забудеш,
Так як щодня забуваєш про "нас".

Я далі від тебе на цілий крок,
Я вища від тебе на цілу голову.
Я ближча до неба і до зірок,
Тобі просто більше дозволено.

Я краща від тебе на цілу душу
І я набагато від тебе добріша.
Я більше нічого сьогодні не мушу-
Сьогодні я майже інша.

Ось-ось зацвітуть мої квіти,
І ластівки зів"ють гнізда...
Я буду і далі хотіти-
Навіть тоді,коли буде пізно.

У мене чистіша совість
І кохання моє набагато цінніше.
Нічого не хочу натомість...
Нікого не хочу більше.

Все те ,чого ти не бачиш
Я скоро комусь подарую!
Тоді ти назавжди втратиш,
Але навряд чи відчуєш.

Бо у тебе маленьке серце,
У ньому занадто тісно...
Ти більше ніколи не сердься-
Вже пізно...вже надто пізно.

Я щодня намагаюсь простити
І в мене вже майже виходить...
Минулого не повторити-
Ти люби,кохання не шкодить.

Спіши,будуй і живи-
Я майже вже не сумую...
Прощаю.Іти,якщо можеш,прости!
Відчувай...і може я також відчую.

Набігають як хвиля за хвилею
Не сумісні з моїм життям,
Ті що роблять мене безсилою
Заборонені почуття.

Неочікувані,недозволені
Зі сторінки уже перегорнутої,
Волі силою заборонені,
Залишені жінкою гордою.

Я нічого не можу збагнути,
Відкидаю таємні бажання-
Повернути,пізнати,відчути
Уже втрачене мною кохання.

Те що вигнала з серця-назавжди,
Наказавши не повертатись...
Зазирає у нього і важко-
Не хотіти,не пам"ятати.

Не згадати,не сумувати,
Відпустити і не боліти.
Ніпрощо більше не запитати...
Ні про кого не знати і не любити.

Шахтарі сміються рідко
Шахтарі працюють чесно
В нікуди ідуть нізвідки
Вірять, що з могил воскреснуть
Шахтарі відводять очі
Після місячної ночі
Закопали в землю щастя
Відкопати його хочуть
А жінки самі у хаті
Вугля трохи зосталося
Лише іноді зимою
Рвуть на голові волосся

Із зорею у чолі
сходять в лаву шахтарі...

Босоніж по плитах,

Ступаю непевно

У літньому платті, серед снігів.

І подив в долонях,

І гордості зевно

Аби розпізнати мене не зумів.


Не бити на сполох,

Не йти за тобою

У літньому платті серед снігів.

Носити мінори

І клаптик спокою,

Питати поради у сивих дідів.


Тримаюсь міцніше,

Шукаючи погляд

У натовпі тисяч байдужих голів.

Я змерзла,

Ховаюсь під пильний недогляд

У літньому платті серед снігів.

Ілюзія свята
Втомилась від танцю
Примарою тихо
Ступила в безсоння
Безсило розкинула
Крила-долоні
Безпечним метеликом
Думала стати.

У центрі кімнати
Як спалах пожежі
Блискуче свічадо
Відкрило пороки
Вологими стали
Напудрені щоки
До ранку лишилось
Так болісно мало…

Ілюзія свята
В задимленій залі
З приреченим захватом
Сіла за карти
В найгіршому світі найкращого варта
Вона незворушно і вкотре програла.
10.11.07

Ти хочеш сексу,
Ти ж коханець…
Ніяк не вдовольнишся тілом,
А я ховаю у обручці палець
Чи справді я цього хотіла?



А вдома на столі холодна кава
Очей відбитки на підлозі,
Чужа, усміхнена й лукава
Жду чоловіка на порозі….

У полум'ї вечірньої зорі,
Котра крізь стіни наростаючого шторму
Трояндою розквітла у горі,
Горіло море і приймало форму
Дракона, що звільнився віді сну,
І вибирається тепер на сушу.
Страшними кігтями шкребе по дну
Так, що з землі виймає душу,
Огненні крила підійма у вись,
Й щосили опуска на берег...
Іще в прадавнії часи колись
Він витяг нещасливий жереб,
І в володіння богу Посейдону,
Мов пес, посаджений на цеп,
Став сторожем кораловому трону.
Та він до волі духом креп,
І, врешті решт, розбив кайдани,
Розвіяв кабали мару,
І не зважаючи на рани,
У цю вечірнюю пору,
Протяжним ревом наповняв простори,
Та спалював піски в огні,
Але... це було лише море,
Змальоване на полотні.