Твою друзі подумали, що я божевільна,
Чи накурена…
Чи може п`яна..
А я просто ще досі не вільна,
від свого комплексу – безмежного мов океани…

Я для тебе давно уже гола,
скоро стану і не цікава
І піду собі зламана й квола,
…Ти хотів щоб ще і зухвала… !?

Так складав мене - наче пазли,
Перед друзями вихвалявся
та напевно не зауважив,
Що фатально в мені помилявся…

Я божевільна, накурена і п`яна
Ну навіщо тобі здалася…?

P.S.
Твоїм друзям скажу, з`їм тебе - всі шматки
А за пафосом глянуть нехай в смітники...

Від понеділка до суботи
Повзуть секунди
Чути спротив…
Таке нудне над нами небо,
Скропило снігом,
Нікотин - потреба!
Контрольний постріл,
Фрази биті…
Не бути…бути…
Чи забити?
Кохаюся у тому телефоні -
Там пів життя
А інша де частина?
Колишня я...
В екрані моргнУла світлина…
Від понеділка…
Губляться неділі
Питання, відповідь, зусилля…
Початок тижня – фраза з некролога…
…Замислилась…що я проситиму у Бога…

Не став мене більше на паузу
І так ми погрались з часом,
Всесвітнього тони пафосу
Торкнулися снів завчасно.

Не грайся мною у ігри,
Я точно не з пластиліну,
Переступаючи зухвало прірви
Ми ледь дійшли – а тут руїни…

Не викарбовуй на мені ноти,
У мене немає слуху…
Ховала я за пазуху клейноди
Тримаючи тебе за руку…

Не даруй мені більше мрії,
Безліч їх – вже нема де діти…
Адже знаєш, що я не умію
Так як ти – крізь сльози радіти…

З жасмином зелений чай,
Ледь тріснуте горнятко
І ллється сум із нього
краплями на стіл,
Я розташую блюдця по порядку,
Окраєць хліба
поділю навпів...
Сум постелю на підвіконні,
Позатуляю спогадами шпарки
І не помічу відбиток на скроні,
Рахую мов зірки - цигарки...
Такі тобі незвичні ритуали,
Для тебе чи для себе зачинаю?
Кохання простелила при порозі
...Облиш...
Дверей не зачиняю...

Під наглядом ночі
Як завжди не можу заснуть,
За позовом серця
Вірші недолугі римую...
Бродячі думки
Нерозумні надії несуть –
Калічать строфу
І слова по порядку ґвалтують.

П’яниці-дощі
Захмеліли і ллються вином,
А збочинець-місяць
Тихенько з-за хмар підглядає,
Як осінь зібрала
Вітри всього світу разом,
Приспала дерева,
І одіж з них тихо знімає.

Замріяний час
Зупинився на позначці „stop”,
А я не чекав
І, як завжди, не буду чекати:
Я буду робити
Іще не одну сотню спроб
На сірих листах
Недолугі вірші римувати!!!

Він загубився непомітно,
Його шукав я день у день,
А він беріг у собі світло
Та знаки невідомих ймень.

Я щось писав,
колись,
до когось
Та стрічки сплутали слова.
(Коли заглиблювався в логос
На аркуші творив дива!)

Та, що ж тепер? А є лиш згадка!
І клаптик незгорілих слів
Ще й досі в серці бережу відгадку
Хоча вже сам я спопелів.

У тебе нема води і світла?
Мабуть тому, що ти не платиш вже близько року
за комунальні послуги.
Тобі світить сонце і не потрібен телевізор.
Тебе не цікавлять новини?
Бо у тебе нема опалення.
У тебе є тепла ковдра, брудна підлога
і велике вікно, в якому зараз світить сонце.
Замість ліжка - великий матрац,
який лежить на брудній, обшарпаній підлозі,
Старий, пошкрябаний дерев"яний стілець
і гірсть попелу біля ліжка.
Ти або спиш, або палиш,
інколи щось нотуєш у зелений радянський зошит.
Ти півроку не виходиш з дому,
бо боїшся розчаруватись
Тремтиш під душем,
в якому давно вже немає води.
В туалеті їржа, ванна покрита грибами.
В горшику на вікні росте ганжа.
Сірників не вистачає.
Грошей давно нема.
А виходити на вулицю стрьомно.
Там закінчується простір
І загораються ліхтарі.
Вони освітлюють тобі шлях,
Так і не дізнавшись,
Що тебе такого давно вже нема.
Тебе взагалі нема і ніколи не було.
Бо це лише мій сон.
Тихий і страшний...

ніч напекла калачів
сіяла їх по небу
скільки ще їх у печі
скільки впаде без потреби

падають зорі вниз
внизу помирають люди
переходять у пил у слиз
переходять у попіл буднів

там на небі є мій калач
я його обгризаю зроду
ніч підступна як демон-палач
крихту зоряну кида у воду

я скручусь як калачик в траві
цвіркуна поцілую у вухо
ходять мертві і сплять живі
зорі падають в землю глухо

Плач моє серденько,плач моє любе,
Осінь на дворі і сум на душі.
Він вже з тобою ніколи не буде,
Ви тепер знов незбагненно чужі.

Він промайнув і зникнув як дим
І дарма що ти ніпрощо не шкодуєш-
Він вже ніколи не буде твоїм
Більше нічого ти не відчуєш.

Плач моє серденько ,плач моє любе-
Розірвись на дрібні частини
В твоєму житті вже ніколи не буде
Такої як цей чоловік людини.

Дивіться на нього мої любі очі-
Він в цьому місті як сонце ясне
Плач моє любе серце жіноче-
Це сонце ніколи не буде твоє.

Дивіться на нього,ніби в останнє
Минається все,минеться і це.
Як шкода що це не взаємне кохання,
Як шкода що ти не кохаєш мене.

Плач моє серденько,плач моє рідне-
Він забуває про тебе.
В нього вже є усе необхідне...
Йому від тебе нічого не треба.

Він такий сильний що не зламається,
Він здійснює сам свої побажання.
Навряд чи такий чоловік закохається...
Хібащо він сам шукає кохання.

Проводячи нікому непотрібні паралелі,
Я мріяла про те, що не збулося…
Немає в нас с тобою жодного подібного алеля
І ще дивніше звідки почуття взялося…

Я божеволіла коли тебе не знала,
Пророчила тебе собі
Чекала…
У хаос почуттів я поринала,
Відаючи себе тобі
Я оживала…

Плекаючи нікому не потрібні мрії,
Себе обманом калорійним годувала,
Тебе я для якоїсь істини зустріла?
Тебе я для якоїсь місії чекала...?

Шукаючи нікому не потрібні рими,
Пишу тобі листи, нечутним словом…
І всесвіт наш комусь такий незримий
Із мого ока скапав болем…

маленькими кроками
по зв*язкових дротах
бентежила душі героїв
в книжках
шукала майбутнє
у душах людей
які потопали
у світлі
ідей
не було
не бачили
але хотіли
плювали
топтали
а потім летіли
здавалось що риби
та крила росли
діагноз:
ви мабуть духовно зросли

02.2007

Я перестала молитись…
Ти віриш у Бога…?
Втомилося диво у мене з під серця
мені шепотіти про вічність…
Лиш пустка…
Так тихо в моєму житті як ніколи…
І ніби здавалося спокій це добре…
Та трішечки страшно, що з смертю межує…
Було - проминуло і спогадом стало,
В долоні залишилась тільки світлина
Коли мала все то було замало…
Я грішна…
Ти – Всесвіт, а я лиш людина…

ПАМ’ЯТАЮ
босоніжний біг по бруківці порослій квітами
                ПАМ’ЯТАЮ
тишу, що пчихала опалими пелюстками
                                ПАМ’ЯТАЮ
гострий погляд розпечений у кропиві,
та розбризканих по гойдалці сонячних зайчиків
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
КРИК
Незрячого, що побачив сонце
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
ПОГЛЯД
божевільного Ікара,
що летить з балкона до сонця… в калюжі
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
ВІДЧУТТЯ
рук, що розгрібають жар
                                                … ПАМ’ЯТАЮ
зіниці корови по дорозі на бійню
і очі- ґудзики немовляти
                                … ПАМ’ЯТАЮ
трамвайну колію із кольорових стрічок
                … ПАМ’ЯТАЮ
смагляве сонце,
тремтливий крок,
кашель вітру.
        … ПАМ’ЯТАЮ
міст із провалля в провалля…
ПАМ'ЯТАЮ ТЕ ,
ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО…

А у мене в хаті нині – замерзле кошеня:
Воно схололим тільцем тулиться
До банки з теплою водою,
Шерсть закустрана і мокра збилася
У кульки повні бруду й болю,
Так до мене як до Бога, замолено
Мнявчить – кричить…
І навіть сили, щоб відкрити очі вже нема,
А просить порятунку…
І ніч прийшла, лежить в коробці,
І я боюся ранку,
Щоб не побачити на власні очі
Стрімку, незміряну ніким,
Всемогутню, присутню навіть в радості –
смерть …

А якщо не лягати спати?
Може злякається, нащо їй це мале
Непотрібне нікому життя?

Потрібне мені…
То чом би їй не принести зайвого
Пекучого болю, в догоду собі?
11.07.07

Був гарний час: ти любив мене, я любила тебе,
Дарувала тобі все, що колись було моє
Ти казав «О, це клас!», а що ж взамін давав?
Я забувала, розуміла – ти ж весь вечір грав.

Ти дивився на мене і друзям розповідав,
Що я дівчинка що треба і що я лише твоя.
Вони кивали і бажали мати теж такі призи,
Та я одна в своєму виді, тож хай і заздрять тобі.

Я теж любила тебе, в тебе гарна обгортка,
Маєш світле волосся і гарнесеньку попку,
А всередині – це що за горе? Там живуть одні рок-н-роли,
А вечорами там лунає блюз (сама чула, тому знаю, що кажу)

Було в нас в ліжку все прекрасно і в серцях все ОК
По особливому якось, не так як в інших людей.
Мабуть тому, що ми обоє глузду не з повна,
А за спиною скаже хтось: «Це все її вина».
Ха!!!

Та одного дня, коли ти подзвонив,
Я накричала на тебе – ти мене тоді довів.
І справжній блюз ти ніколи, ніколи не грав,
Бо блюз – то сум чоловіка за жінкою, яку він кохав.

Я зла на тебе була, бо ти трубку поклав,
Тобі я потім написала, щоб ти мене не шукав.
(ну я ж хотіла, щоб ти хоч іноді страждав)

Ти плакав і пив, на підвіконні курив,
Страждав, страждав, страждав і цим себе мало не вбив.

І лиш сьогодні зрозуміла для чого був весь той фурор -
Для мене помста є солодша ніж наша любов.
Я пила твою кров, щоб ти пізнав
який насправді цей ля мінор.

Зрада

Вітер свище, море віє
Беремо гітари і лягаймо на весла
Допоки ще не сутеніє
І човен буря не занесла

подалі від Дністра і річки Прут
у напрямку Дунаю.
Я п’яний, а тому не знаю,
Який із мене буде Брут.

Чи здатен я на зраду?
І хто мені в цьому зарадить
КогÓ зречуся я? заради
КÓго я стерплю цю ваду?

1

Коли твоє перше кохання
Раптово підставляє тобі губи для поцілунку,
(а з моменту закоханості минуло більше 7 років)
Ти розумієш, що мрії збуваються,
(хоча ти зовсім про неї не думав)

Коли її ніжність полонила тебе
Наче шокова терапія
І ти не можеш оговтатися...
Почуттів немає, лише твоя шкіра
Випромінює позитивні флюїди
А губи прагнуть віднайти її запах

Моя улюблена школа
Час безтурботний і...безпорадний
Тоді, я ще не займався сексом
І не вмів цілуватися
Вживав крихти спиртного
І добре знав англійську мову

Я покинув цю клітку після 9 класу
Все решта — лишається у думках...

2

Одного разу, прокидаєшся у ліжку
І відчуваєш себе дорослим чоловіком.
Вчора не було еротики й романтики
Ти нікого не бив (причому ніколи),
Щоби відчувати себе мужнім
Алкоголь і жінки(загалом) тут теж ні до чого
Причина в тобі: ти зустрів своє перше кохання...

3
Моя улюблена школа
Мій улюблений друже, Павле
Недодумані мрії і невимовлені слова
Доросле життя було таким далеким
Я не думав про майбутнє і так формувався мій стиль
Моє світосприйняття не варте уваги чужих людей
Проте свої — намагаються зрозуміти мене
Лишень не беріться за коректор...

Ніколи, ніяк… уривками
золотом сипалась осінь
вітер гуляв між будинками
заплутував рими в волосся
забуто… забито… втрачено
малюй не малюй пастелями
калюжа набула значення
своєї межі під стелями
заплющено і зачинено
квадратними сантиметрами
байдужо і безпричинно
залишилося померти
депресія… ні! Сто крапками
відлуння вбива струною
а я відбулась жартами
у війні, що вела з собою…
нашкірена і невиспана
макіяж все ж бажає кращого
я кохання твоє залишила
для життя, не свого – інакшого.

[ СПІВ - автори ]
***
пастель осіння...
подихи розмиті,
тіла сплелись плющем -
і під дощем
від почуттів гойдає...
стилий вітер
обійми рве
і парасолю вщент
з «трьома слонами»...
омофóр Покрови
вкриває нас...
ти долю не кленú -
нам добре разом...
ліпляться кленові
листки на груди
ніби ордени
за те, що небо
нам сьогодні стеля,
а «три слони»
розірвані - тотем...
тут долю
- поцілунками пастельно -
ми пишемо
в співавторстві з дощем!

[ віддзеркалення ]
***

а журавлі летять…
і ти летиш…
і осінь
відлітає за тобою…
«курлú» прощання
туляться до болю
крилом багряним
у смерканні тиш,
до дзеркала душі -
в живу глибінь,
де плин вільги
відмулює джерела,
старих корінь
підживлює дерева,
що в рінь
років
ховають голу тінь,
бо листя відлітає...
і думки -
у рідне небо
з щирим Миколаєм -
до дзвонів
великодніх
повертають,
немов у гнізда
з вирію птахи
до тих дерев...
в брунькову березіль,
лишаючи у жовтнях
літ простуди,
ти знов летиш...
і забираєш біль
та ...
пустка, що лишилась,
коле в груди...


[ ностальгія по старому вину ]
***
осінь по вінця -
налити і випити...
чути вже пóдих
зими -
пари гуляють
всі «пари» до іспитів
(навіть здалося:
це - ми?)

пам’ять листи
присилає ще досі нам
в кóсу лінійку
дощів...
двадцять ключів
загубилися в осенях
від не відкритих
замків...

знов парасолі
над парами вигнуті,
парк розмальовує
хна...
осінь по вінця -
налити і випити
мовби старого
вина.

Переповнена ніжністю,
Я до твого обличчя торкаюсь...
І боюсь... що ось-ось відсахнешся,
Але ти дозволяєш...
Ти мені дозволяєш-
І як пташка тремтиш .
Ти як голуб, що в небо зірветься
І ось-ось полетить...
Ти ось-ось полетиш,ось-ось полетиш.

Залишається лише водити пальцем по слідах дощу
Танцюючи з ним допізна від небажання йти
І всеодно нема куди вертатись
За плечима завіса, ти герой у німому кіно

Якраз саме сьогоднішнього дня
або минулої ночі
Розпечений немов метал, осінній дощ
завісою упав на очі

Сіро-сіро навколо
і розбиті діаманти
зливою ллються повз тебе
застеляючи шлях

За завісою-ти примара
за завісою -тебе нема
Я статуєю по той бік міста
ти - силует,твій білосніжний фрак покрила імла

Якби хтось,кому немає вороття,
забажав сховатись разом із тобою
І цілу ніч під рівномірний стукіт
невпинно вальсом гарцювати...
Якби хтось, кому немає вороття,
міг вивчити усі потрібні реверанси
щоб відчувати зливу такт у такт
і порухом руки богів небесних спокушати

Серце моє б щеміло
від усіх нещадно порізаних рук
які з безнадії торкнутись хотіли
завіси дощу і коштовного скла

Сіро-сіро навколо
і розбиті діаманти
знову ллються повз тебе
загороджують шлях

Як приємно,мабуть, під дощем
Потекти краплинками бруду...
Дивне сонце в шоколадному ореолі
розпускає стріли палючі свої...
Як приємно мабуть у дощі із тобою
кимось іншим перейти-потекти
Я не дощ,я не спогад
не вір, імені мого немає
Я весь у тих краплинках бруду
що голочками обпікають ніжні вигини тіла

Спека, нестерпна спека
заполонила все моє нутро
Води...Холодної води...
Чуєш, я холоду благаю
Я згідна стати його нареченою...і навпаки
Водоспад тобі сниться
Гучний шепіт
Не дає загубитись
Лови губами струмінь води
Та ні..це веселка...ховай, бережи...

Прощавайте птахи...
Спека втомила, зморила мене
На самоті...Куди?
Повіє вітер холодом?
...Уже недовго до зими...
Лети за нами, лети
Не смій...
Згубити птахів посріблені сліди
Ми вісники богів
Ми знаєм, де пітьма
Бо живемо небесними дорогами
..Знаєш, смерті нема..

біль на тонких підборах
по серцю пробіг галопом
мрії сховались по норах
нерви розплакались хором

біль пробирається нишком
длубає пальцем в утробі
мрій обпатрані лишки
в дранті дитячих фобій

скільки до тебе метрів
скільки триває вічність
хукають теплі светри
на льодяну потойбічність

скільки до тебе болю
скільки в тобі отрути
скільки від тебе колій
треба мені минути

біль голосить як мати
серце толочить ногами
скільки я мушу тривати
в просторі поміж нами

кава безсонням задушить
стихнуть синці під очима
я за квиток в твою душу
чорту продала риму

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, –
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті – куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.

Тінь від трону – всього лише тінь,
а не привід для провидінь та ілюзій...

Короновані особи гублять будні
Вповноважені посли не знають шляху
Кимось послані? Чи все-таки приблудні?
На підвищення ідуть, а чи на плаху?

Рахуватиму
Мураху вати
(мало тобто)
Золота придбати
На третину зламаного зуба
Золотом покрити мідні труби
Щоби через них пройти
За плату
В кілька сотень ювелірних сліз

І чекати, поки з моря прийде бриз
З легендарним післясмаком нафти...

і про легенди...

На тій горі, що була чоловіком
Ростуть сини уже нового віку
І квітнуть дочки, споєні росою
Іще не стяті вічною косою

На тому вістрі, що уже не ріже
Краплини соку раненого дуба
Як на старому виростає свіже
Нове життя лише опісля зрубу...

так, опісля...

Хтось не висушив листя
Тай залишив лежати
Мокрі клени лапаті
Руки – ламані кисті

Поміж висохлі трави
Стежка, топтана літом
Гарно клени ловити
Там, на березі ставу...

Можливо, Ти ніколи й не була,
я видумав Тебе на півсезонні,
Ти слабовика дівчина мала.
Твій білий погляд ліг на підвіконні.
Ти тільки є, у миті, у вікні,
але ніколи бути ти не зможеш.
Між нами храми. Храми ті міцні.
А ще вони божественно-безбожі.
Який гротеск! Цілую Вашу тінь.
Крізь фа-дієз. А може, трохи вище.
Із мого серця висипалась рінь,
а ще у ньому чорний вихор свище.
Самотність мук. Самотність висоти.
І тільки Ви, ай, тільки Ти прекрасна.
Буття як є. Воно таке, як Ти.
А я на вас дивлюся куртуазно.
Холодна тиша. Немічний лікер.
(Чи то коньяк?). Уже не знаю, Боже.
Холодних вулиць вічний піонер,
я випиваю місто з чаші-ложі.
Іду у Тебе, серце на зірках.
Іду-іду, бреду, немає краю.
Я випадкових марень падишах,
я наче острів із твого розмаю;
колише ніч мене, колише сон,
в якому Ти, Долорес, оживаєш...
Я знову в храмі, в храмі без ікон,
але ж, мій друже, ти про це вже знаєш.
Ти знаєш, що не мій розп'яття знак,
ти знаєш, не для мене цей Свят-вечір,
вступити б у якийсь там Інарак,
загинути б і всі спалити речі,
загинути...
Та так, щоб не знайти.
Щоб не співати по мені сльозами.
Я винен тим, що я ще можу йти,
і можу впасти десь під образами.

Чому заплакана?Не знаю...
Чому душа болить?Страждаю
Сиджу удома ледь жива,
Кусаю губи,прощавай...
Ти не прийдеш до мене більше.
Не будуть ночі повні сміху,
Твоє життя не з того світу,
Ти як прийшов так і пішов.
Та тінь твоя ще тут літає.
Не будеш вже стояти поруч,
Не скажеш ти що з тебе досить,
Що я погана,потім з сміхом...
Всерівно скажеш що твоя.
А я ще досі посміхаюсь,
Кажу твоя,хоч нас немає...

Я цнотливо забув, що ти - хижак.
Стікаю по стінах нижче плінтуса
Своєю, приторною тобі вже кров"ю.
А ти не куриш і дарма не п"єш коньяк.
Шкода, що в комплекті немає вантуса.
Мій умивальник повний...

...Любов"ю.
Моє місто повне її місцями.
Моє "не резинове місто". Перетинки поцілунків.
Я і вона - ми станемо камінцями.
Розміром з твоє серце.

В темнім небі сяють зорі,
Ніч прийшла вже на село,
Товсті миші у коморі
Гречки з’їли три кіло.

А в калюжі кіт дрімає,
Наче п’яний чоловік,
Може він не добачає,
Чи в калюжі спати звик?

Ні дороги, ні стежини,
Глина клеїться до ніг,
Повалив старі хатини
Ще зимою білий сніг.

Повалив старі хатини
В них ніхто вже не живе,
Із села зникає нині
Все розумне та живе.

В Рим, Мадрид або Афіни,
В США, Канаду, чи Париж.
- Ви не їдьте з України,
Ми турбуємося, ми ж...

А може сьогодні нам легко так буде і панна у білому прийде
Збирати каміння із рук
А може я вам ще не все розказала мій пане
Послухайте пане
А круки летіли на захід
А круки летіли на захід
І падали падали падали
А панна у білому йшла
І світ розкривався уперше і всоте на ранок
І ми так любили те тихе мовчання душі
Коли я скажу вам усе мене напевно не стане
Ви тільки не плачте мене не вертайте назад
а панна у білому прийде
і може сьогодні так легко нам буде
і білою білою білою
вишнею стане в саду.

Медовий паркан від хмелю -
Осінь веде свій тан…
Жолудів повні жмені,
Теплий між них каштан.
В густому багровому парку
Плащ обійме мій стан,
Листя вимостять арку,
Дуб біля неї – пан,
На своєму старезному бонго
Найпрекрасніший ритм відіб’є,
Закружляю у листянім танго,
Парасолька до ніг упаде.
Ялини нагострять списи -
Закрито до скверу браму,
Павутино-димову завісу
Опустить осіння Мадама.
Почую, під сріблом неба,
Як звучить золотий орфеон,
Дуже мало для щастя треба -
Гармонійний, осінній тон.

Спав. Спав і не прокинувся зорею тихих неділь.
Заграв каскади стелились над океаном.
Вулкани бавились. Всміхались зорі.
Кожній любові, телебаченню, болю.

Колеса. Котились кінськопедальні знесили.
Фрактали оперних співів колисали тротил.
Дощі напували пісок. Розмай.
Троянди. Травень. Казав "чекай".

Цифри. Множились цифри у цифроблуддя.
Колони янголів гинули в бою божевільного.
Бог має владу звільнитись.
Людина йде в волошкові поля. Трудитись.

Прокидався. Кидаючи об камінь камінь.
Заграв мікросхеми пашіють смаленим.
Вулкани бавляться. Всміхаються зорі.
Цим ранковим невтомним незціленим болем.

Правознавство - це наука,
Що потрібна всім в житті.
А життя - то дивна "штука",
То ж старайтесь в майбутті.

І коли у вас проблеми -
До юристів ви ідіть.
Вони розв'яжуть всі дилеми,
Лиш ви гроші покажіть.

Лиш копійок не давайте,
Прожене за це юрист.
На майбутнє добре знайте,
Що юрист - авантюрист.

Що б не сталось - намагайся
Йти вперед в своїм житті.
Свого друга не цурайся
І не плач на самоті.

Пам'ятай, що є десь люди,
Для яких ти дорогий.
І ніколи ти не будеш
Сам, єдиний і чужий.

Ти довірся свому другу -
Зрозуміє він тебе.
Вилий з серця свою тугу,
За сльозою сміх іде.

І не бійся ти любити,
Бо душа закам'яніє.
А без дружби важко жити.
У самотніх серце мліє.

Разом легше бігти шляхом,
Що нам даний небесами.
Разом! Горе впаде прахом
Перед нашими ногами.

І хоч доля залишає
На шляху нам перепони,
Та ми разом все здолаєм
І дійдем до перемоги.

Любий, друже, я з тобою.
Пам'ятай, що разом ми.
Станем разом ми горою!
Станем справжніми людьми.

Я дивлюся на тебе все тими ж очима,
В них і ніжність й тепло, в них усе як тоді.
Мої очі ніколи не будуть пустими,
Але знаєш, вони вже не вірять тобі.

Вже пройшло все, як бачиш забулось, простилось,
Болі в серці нема і нема почуттів,
А насправді ж було, та чомусь не лишилось,
Я спитаю одне: – то ти цього хотів?

Щось між нами не так, хоч давно вщухла злива,
Ти не вмів те що було в житті зберегти,
Все пройшло, і тепер я вже справді щаслива,
Я без тебе насправді щаслива, а ти?

Дисконект
вимикається світло
Гаснуть зорі
приходить пітьма
Ти чекаєш нове повідомлення
Та з глибин каже голос
«дарма»
Крізь дроти передач
темні вулиці
Десь туди
де вогні майоріють
Електронні думки надсилаєш
Там
напевно
тебе зрозуміють
Живучи в мережі
забуваєш
Про світ сонця
про дні і про ночі
Знов згаса монітор
Дисконект
Ти в безсиллі заплющуєш очі

Там небокрай
де нас нема
Візьми мою руку
І підемо туди
Відкинувши сумніви зробимо
крок
Крок назустріч невідомому
Доженемо сонце
І знайдемо спокій
під його вічним
промінням
Не відпускай мою руку

Гіркий аромат
солодкої кави
Відкрита душа
зажди
не минай
Холодні обійми
гарячого літа
Без тіні жалю
назавжди залишай
Яскраві думки
похмурої днини
Сумління давно розгубило слова
Крізь біль
у коханні
знаходиш натхнення
Між мертвих зірок
знов вогонь ожива
Гіркий аромат
солодкої кави
На захід
на схід
згадать чи забуть
Безбарвну веселку опівдні побачить
Зробити ще крок
і назад повернуть

Хочеш дізнатися
КУДИ
сховалося сонце
Я
НАПЕВНО
теж
Біжи до обрію
Стрибни зі скелі
що зветься ТВОЇМ ЖИТТЯМ
МОЖЛИВО
ти наздоженеш і мене там
Але зажди
ЗАЖДИ
доки твоя дорога
Ще біжить до сходу
ДОКИ тобі ще цікаво
КУДИ СХОВАЛОСЯ СОНЦЕ

Простий сюжет – вона пішла від нього.
Так прозаїчно як усе в житті.
І клятву, що удвох давали Богу,
Перетворили на слова пусті.

Здавалося, що разом будуть вічно,
Що хепі енд звичайний як в кіно,
Та все скінчилось більше ніж трагічно,
А їм обом вже було все-одно.

Вона хотіла чути: “Повернися”,
Вона хотіла, щоб її догнав.
Та він стояв, мовчав і мовчки злився,
А значить він насправді й не кохав.

Хотілось їй бодай хоч озирнутись,
Щоб прочитати крик його душі,
Але зуміла навіть не здригнутись,
Закривши двері, вже такі чужі.

Вони не разом, хоч були одним.
І враз умерло все що проросло.
Вона тоді не плакала за ним.
Йому не дуже боляче було.

А де ж любов? Те вічне і незриме?
Ніхто не зрозуміє до кінця.
Була любов, тепер стіна між ними,
А об стіну розбилися серця

Христос вмирав, мов злодій на хресті
І сонце не могло на це дивитись
Тобі нічого не лишалося в житті
Лише повіситись, або хіба втопитись

Ах, Юдо, Юдо, Він ж тебе любив
За тебе вмер, за тебе був розп’ятий
Невже ти думав, Він би не простив
Він – що згодився за цей світ страждати

І зло втішалося, - воно перемогло
Учитель мертвий, учень лізе в петлю
Ти вже не відчував Його тепло
Тоді ти думав “Бог покинув Землю”

Та Він воскрес, ти чув, Христос Воскрес!
Він всій Землі приніс таки спасіння
І радість ніби сипалась з небес
Ох Юдо, ти ж не бачив воскресіння

Мокрий сніг… Сніг з дощем…
Ми прокинемось вранці спустошені вщент
Й коли хтось за вікном прошепоче: "Іще…",
Ми вдамо, що не чуєм.

Ніжно сніг – на кленові гілки…
Ми кохали – ненавиділи навпаки,
І хоч зрада роз’єднує на віки,
Ми в ній ночуєм.

Теплий сніг із холодним дощем…
Ми наповнили один одного вщерть
Й коли хтось за дверима скаже: "Іще!",
Ми втечемо із дому.

Нарешті зима. Залишились самі.
У власних спогадах – на чужині.
Наче всередині падає сніг
І почуття – невідомі.

Патологія світобачення
віддзеркаленням до зіниць,
Хмари купчаться, а віддалено
Горизонтом стелиться ліс.

Закорковані залізними рамами,
Ми ховаємось до кишень.
Називають сміливими дамами,
Але ми боїмося мишей.

Динозаврами наших зачісок,
Віддаємося горілиць,
Демонструємо на побаченнях,
Розфарбовування облич.

Рідше плачемо, більше сваримось.
І шукаємо себе самі.
Патологія світобачення
У сучасних жінок в крові.

Свого Духа нині, Отче,
Ми благаємо - зішли
Твоїм дітям, що навіки
Присягнуть Тобі прийшли.
Поєднай серця в молитві,
Що не матиме кінця,
Хай приймуть благословення
З рук небесного Отця.
Дай їм радість і надію,
І у смутку не лишай,
Кожен день, - у щасті й горі
Завжди з ними пробувай.
Довгих літ життя земного
Дай їм, Боже, перейти,
Аж допоки не покличеш
Їх в Свої оселі Ти.

вікно облізлої осені дощить депресією
я перед ним вже котрий день думки розчесую

Щось в мені сьогодні обірвалось.
Гострий біль. Мене від тебе нудить.
Жовте листя нас не врятувало б,
Я піду і ти мене забудеш.

Все сьогодні у густім тумані -
Я не знаю, де тебе чекати.
І хоча зима ще у ваганні -
Хочу снігу, а натомість вата.

Прокидаюсь у ранковій каві,
Сплю весь час дорогою додому,
Що після зими чекає далі,
Хочеш крапки, але ставиш кому,

Падали зорі вранці
Так гарно
Ніби просили тебе не тікати
Від долі
надії
від себе самої
У чорну пітьму
на вогонь нарікати
Горіли
палали у небі над вечір
Ті мрії
яким вже не збутись ніколи
Крізь стіни вогню
навіки проклинали
Зрадливу
оманливу їхнюю долю
Куди ж ти побігла
Чи може втекла
Від чого
Від брани
Що серце пекла
Та ні
залишися
Постав тут свій слід
Допоки пітьма не ковтнула твій світ

Шукаєш світла
бачиш день
Як ніч
відкрий свої долоні
Як ранок
заховайся в тінь
Залишся у моїм полоні
А ще
залиш тут своє серце
За стінами моєї вежі
Залиш тут і любов
і волю
Собі ти більше
не належиш
Залишся поряд
доки півні
Не сповістять про час світання
Я зникну краплею туману
І заберу твоє кохання

Ти не знаєш за що можна вмерти
Підкажу тобі
за КОХАННЯ
За його гарячі обійми
З твої відверті зізнання
Ти спитаєш
чому треба жити
Знову відповідь дам
для КОХАННЯ
Щоб а КОХАННІ заплющити очі
І світанок зустріти в КОХАННІ
Щоб щодня прокидатись
як вперше
Чуть як серце в грудях шаленіє
Знать
що в світі існує людина
Котра в будь-що тебе зрозуміє
Пливучи по життєвому морі
Не зважать на людське нарікання
Просто жити і просто любити
Берегти в своїм серці КОХАННЯ
І якщо попри всі негаразди
Ти в КОХАННІ зумієш прожити
То тоді вже
я думаю
можна
Свою смерть у КОХАННІ зустріти

Триста спартанських спин
Дружно усі розвернулись
Сорок розбійницьких пик
Косо дивилися вслід
Єстем уже не вільна
Лиш би роти заткнулись
Лиш би замкнулися очі
В плеєрі грав би Фліт

Музика знайде вихід
Стане в пригоді осінь
Крихти чужого щастя
Підло лоскочуть в носі...