Згадай мене колись в житті, Кохана,
Коли у твою душу смуток забіжить.
Ти спогад приклади собі до рани
І біль покине твою душу вмить.

Згадай, коли тобі забракне віри.
Як на очах твоїх зійде гірка роса
Мій голос заспіває сміхом ліри.
Розвіється по небу громова гроза.

Коли життя опустить твої руки,
Коли реальність твої мрії розіпне,
З тобою розділю, Кохана, муки,
Якщо тоді згадаєш ти мене.

Останні новини чули?
Вчора якийсь дивак
В парку давав червінці!
Усім?
Так, та найбільше дісталось
одній закоханій жінці.
Гм... Від таких новин
чиниться тільки клопіт,
До речі, а як ім"я того пана?
Здається Листопад.

***
Розриваю обійми,
Відштовхую
І падаю вниз.
Може дорога з гори
Це і є шлях до Бога?

***
Хто поселив Бога на небо?
Йому там холодно і самотньо.
Лиш птахи пролітають у вирій,
А він ще пам’ятає драконів…

Це унизу – лагідне сонце,
А наверху – радіації пекло.
Спілкуватися із нейтрино?
Шукати порозуміння в протонів?

Пристрасті, війни, всілякі «сітки»,
Революції, як по нотам…
Спускайся, Боже, до нас на землю,
Погуляй з овечками разом.

Може ти – вівчар не найкращий,
Може іноді ти сумуєш,
Але сядем з тобою ближче –
Стане всім тепліше відразу.

Круглоголовий місяць
Повноналитий білим
Зілля пахуче місить
Чортополох-чистотілом.

Промені гладять шкіру
І в пори впорскують світло,
Щоби в глибинах тіла
Життя набухало і квітло.

Щоб я не занадто довго,
А ти не занадто спішно,
Сідлаю єдинорога
І прославляю Крішну.

Місяцю-батьку, вийди!
Винеси кухоль теплий
Хай я сьогодні вип’ю
За завтрашнє своє пекло...

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

Не незнаній дорозі, за вигоном днів

Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.

Що я, трепетом повен, сказати хотів,

Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в гаю, розметає стежки...

Захурделить на вулицях нашого світу.

Скрижаніє душа – й навіть потиск руки

За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні

Недорідним, убогим віддячує жнивом.

Загадкові й всуціль нерозгадані дні

Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?

Не дали нам у жили небесного струму?

Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,

Тільки душу надсадно стискає від суму.

Занадто розумний, щоб бути добрим.
Капають сльози із-під повік…
Це плачу я, бо я – лише жінка…
А ти – ні. Звичайно, ти ж – чоловік!

Занадто чутливий, щоб бути сильним.
І логіка твоя – повія з повій.
У мене, хоч інколи – серце ниє,
А твої страждання – всі в голові.

Занадто суспільний, щоб бути вільним.
Твій світ поневолив тебе навік.
А я – над світом, я все ж таки – жінка!
А ти – всього-на-всього чоловік…

Диво дивне нам зсилає
Сам Господь, і промовляє:
«Не лякайсь, мале дитятко,
Пастир дбає про ягнятко».

Відчинились брами неба,
І Отець лицем на тебе
Вже засяяв: «Ти нетлінні
Вспадкував дари безцінні!»

Більш, ніж рідні батько й мати,
Буде Бог про тебе дбати.
Під Твою опіку, Отче,
Ми дитя віддати хочем.

Щоб воно – земне насіння,
Новим сталося творінням,
Вмите купіллю святою –
Божим Словом та водою.

Тихше!
Чуєте? - Осінь...
мовчки йду по алеї,
Крик опалого листя десь озвався у серці.
журавлі в листопаді...
Як в сповільненім кадрі -
Так повільно спадають на землю листочки.
Ні, я зовсім не плачу,
Де ви бачите сльози, –
То останній дарунок
швидкоплинного літа.
Тихше!
Чуєте? - Осінь!
Я навік закохався
В шепіт ніжних берізок.

Ми на кожному місці актори
Тої сцени, що зветься життям.
День і ніч – то лиш ряд перетворень,
Перевтілень одного буття.
Знов на вікнах опущені штори,
Сотий раз копіюється гра,
Імітуються радість і горе,
Буря оплесків й дружне «ура»...

За вірність нині келих підіймаю,
За щиру ніжність наймиліших рук,
За те, що ти до нинішнього маю
Так берегла кохання від розлук.
За те, про що ніхто не знає в світі
Крім нас обох, щасливих назавжди,
За ті листи, що так чуттям зігріті,
Котрі мене боронять від біди.
За те, що ти так можеш зрозуміти,
Жіночість, біль віддати до кінця,
За цю весну й зігріті серцем квіти,
Що так тобі, кохана, до лиця.
Ну що я сам, розчулений до краю,
Життя без тебе, – доля не моя.
Ну що я сам без твого "Обіймаю",
Без слів оцих в листах: "Завжди твоя..."
Кохана, від розлуки до розлуки
Живу тобою, рідна, увісні
Цілую наймиліші очі, губи, руки,
Навіки подаровані мені.

Сиротіють батьківські хати,
І ще довго у снах мама й тато
Будуть нас до воріт проводжати,
І назустріч подвір’ям іти…

Здається часом – винен, що живу,
А вас немає – Ігоре та Юро…
Я бачу вас не в снах, а наяву,
Розбивши забуття товстезні мури.
Я чую сміх ваш щирий і дзвінкий,
І в котрий раз дивлюся вам у вічі,
А ваші недоспівані роки і весни
Вже ніхто не перелічить…
Але і з Лети пам'ять проросте,
Щоб стати птахом, променем, травою,
І знову забрунькує й зацвіте
Древо життя у вас над головою,
І світлий шлях ваш вкриє первоцвіт…
Ви ждете не печалі напускної,
А радості, що наповняє світ,
Одвічно розтривожений весною.

Так сяють зорі на світанні
В оці жовтневі тихі дні!
Нам осені пора прощальна
Отвіт дарує – «так» чи «ні».

Чи те збулось, чого жадалось,
Чи марно страчена весна?
Які чуття в душі зостались
Як келих випито до дна…

Ні, не здолає безнадія
Наснаги сповнені серця,
Коли вони плекають мрії
Й вбирають осінь по вінця.

Хай біля тебе будуть ті, що розуміють,
Надія, віра і любов в душі зоріють.
Не оглядайся на літа – старі чи нові,
То просто час збирать настав плоди любові…

Щасливий той, хто друзів вірних має,
В житті і смуток замикає круг.
Коли в надію віру ти втрачаєш,
Тобі на поміч завжди прийде вірний друг.
Умій цінить за різним – найдорожче,
І суть простих, невишуканих слів,
Бо в цілім світі, знаю я – ніхто ще,
Без друзів залишитись не хотів.
Я дорогих дарунків не чекаю,
Бо слова щире – найцінніший дар.
А є слова, що наче окриляють,
Й злетіти хочеться аж до найвищих хмар.
Правдивим будь і в кожному діянні
Ти найсвятішим запали свій дух,
Нехай завжди – у щасті і ваганні,
З тобою поруч буде вірний друг.

Присвята Роману Купчинському
* * *
Хіба не чудо ці пісні,
Написані поміж боями,
Як кров лилася ручаями
В одній за одною війні?

Хіба не диво та любов,
Що серце кожне наповняла,
Стрільця і цісаря рівняла,
Вмирала й воскресала знов?

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І розквітнуть, я вірю, в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття,запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совіть пречиста і пам'ять свята...

Нечутно попід вікна ходить вечір,
Поміж сестер засяла зоря...
Я ніжно обійму тебе за плечі,
Коли останні промені згорять.
Радітиму, як діти, й щохвилини
Дивитимуся в карі озерця,
Впаде роси вечірньої краплина
У хмелем переповнені серця.
А потім, на прощання, коло хати
Я поцілую дорогі уста
Й подумаю: невже ще хтось кохати
Тебе у світі зможе щиро так?

Потрібен час, щоб оцінити втрату
Людей, котрих любив ти стільки літ,
І за життя не встиг їм це сказати,
Яке минуло, наче первоцвіт...

Думки долають про добро і щирість,
Що дарувать вагаємось,на жаль,
І журавлі, які летять у вирій,
Бентежать знов забуту вже печаль.

Одні відходять, іншим треба жити,
Так було завжди на оцій землі,
Запали в душу спомини і квіти,
І ця прощальна пісня журавлів.

* * *
Перша осінь без тебе і літо…
Простяглися у вічність роки…
Розлетілись у світ наче діти
Надруковані другом книжки.

Розділились на «до» і на «після» -
Кожен день, кожна мить, кожен біль,
І лунатиме синова пісня,
Як присвята любові тобі.

Тихим щемом бринітиме нота,
Що в останнім акорді згаса,
Даруватимуть спомини фото,
Наче яблука – батьківський сад…

Вже залишили гнізда лелеки,
Як судилось і нам залишать,
Нині тут десь твоя недалеко
Поміж нами витає душа…

Перша осінь без тебе і літо…
Простяглися у вічність роки…
Розлетілись у світ наче діти
Надруковані другом книжки.
2006

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута –
Й загніздилася в верхів’ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути б я не зміг.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

В тобі – небезпека
І спека
Спалює ліс дощенту.

Я так помилялась!
Здавалось:
Ляжеш на землю дощем ти.

А в мèні – пустеля.
І стеля
Давить на плечі Атлантам.

Я мала надію
І мрію,
А ти володів талантом.

А ти володів мною…
Весною
Я стати бажала.

Та ти – небезпека
І спека
Паростки спалить без жалю.

Озирнусь на хайвей, де зустріла тебе -
весняна прохолода і сирість.
Далі - джаз і вірші, звечора зрошені пивом.
Спазми пристрасті, як лише потепліло.
Твої друзі і їхні трикляті дзвінки,
коли в ліжку валялись ми голі...
Я тобою жила, ти для мене творив.
Ти творив, а я дивувалась поволі.

Катав на машинах, на байках, на трайках
Безстрашно ішла за тобою.
От дурепа!
... і що?
Почесне звання "пасажира"??
Вибачай, не моя то є доля!
Я, напевно, на наступній зійду,
бо тебе розлюбити я встигла.
Як чому?? Ти не знав?
Я ж недавно мопеда купила!

Я цілком розумію:
Напевно, в неї є діти,
І чоловік, і кішка,
А може навіть собака.

Щоразу я переконуюсь:
Її вини тут немає,
Вона безперечно має
Чемний приємний голос.

Але та пухнаста сонька,
Що звила гніздо у серці
І зараз керує мною –
Вона ненавидить люто

Чужу безневинну жінку,
Чий лагідний голос каже,
Коли я до тебе дзвоню:
«Ваш абонент недосяжний».

Спочатку стріли – дрібні секрети
І таємниці – болючі ранки.
Моє роззброєння було довгим,
Допоки в вікна постукав ранок.

Списи – наступні – вразливі теми,
Комплекси, слабкості – грізна сила.
Усе без жалю я віддавала
І тільки вірити попросила.

А наостанок – меч із різьбою,
Важкий смертельний – ти спробуй втримай!
Ключі без бою подарувала
Вийшла і встала перед дверима.

Тепер ти можеш мене знищить.
Тепер ти можеш мене любити.
Я перед тобою і я чекаю.
А ти уже вирішив, що робити?

Ах мила молодість моя.
Куди женеш ти, безупинно?
Як стрімка, сильна течія,
Посеред гір, летиш нестримно.

Постій, та зачекай хоч трохи!
Хоча б сповільни свій потік.
Бо встигнути за ним, я вже не в змозі.
Коротшим все стає мій вік.

І пролітають швидко скелі,
Ліси, річки, сади, поля.
У вирі давньої пустелі,
Що іменується життя.

Та не лети ти так вже швидко!
Ти хоч на хвильку зупинись,
Щоб зрозумів я, як це бридко,
Не цінувати молодість колись.

Щоб зміг відчути я твій дотик.
І близький серцю теплий сміх,
Який затамувавши подих,
Я б слухав наче райський спів.

Щоб я згадав твоє дихання,
Бадьоре, радісне, живе.
В останній свій момент прощання.
Нехай же молодість цвіте!

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

Тут усе вже було:
І забуте кіно про війну
І старіючі зморщені лиця
опалого листя
Тут усе ще високі ідеї
Стоять на кону
І можливо у натовпі
Десь заблукали пречисті...

Мармеладно всміхаються Памели крізь монітор
Одягаючи німби фальшиві в тісній гримерці
В цьому фільмі хтось дуже давно ще сказав „Мотор!”
І покинувши камеру Всесвіт тримав у серці...

У телескоп дивися чи в лорнет,

Не розгадаєш вічності секрет...

Не вартий шеляга душі порив –

Ніхто з-за річки Лети не приплив.

Вижебруй срібняків у майбуття,

Пиндючся, чванься – це і є життя...

Цурайся мрій, корись лихій рахубі –

Що вдіяти, ми світові нелюбі.

...Судомне тіло опанує шал –

Віддаленіє в безвісти душа.

І тільки зорі на мільйони літ

Вкарбують в небо наш незримий слід.

На Егегейському морі
Мабуть найвищі хвилі
Ми серфінгісти, погодься
Ти вгору, я вниз
Ти вниз, а я вгору
Робіть ваші ставки, панове
Як вам підказує ваш гаманець...

*
Ми з тобою перетнем кордони
І без документів і без свідків
Для прощань потрібні не перони
Для завоювань не треба клітки

Ми з тобою перетнем кордони
На уламку криги і без весел
Для образ не треба мікрофону
Треба, щоб ріка ілюзій скресла...

в осені є
лише два дива
вересень і
жовтень
листопад
це просто відірвана голова

котра гиготить

поки не замовкне

вже вкотре сірий день
мені подобається ця сіра кофта
у нього сухий характер
сьогодні суха погода
у неї м"яка вдача
зрубали сухе дерево
воно впало на розм"яклу землю
але ж сірий день
але ж сірий день коли м"який туман
тобто не характер сухий
а вдача м"яка
тобто погода не суха
і дерево не сухе
і його не могли зрубати
і воно не впало
перестаю носити сірі кофти

С.
Вітер гіллястим стовбуром
Витиснув мідь із марева,
Хмари, зелені бовдури,
Висоталися з варива
Дня і нічних сумбурностей,
Вічних питань надламаних,
В мислях лише ажурності,
Їх вітерець полагодив,
Вітер, немов схвильований,
Мов Дон Жуан із прерії,
Вірний прислужник Богові,
Біс, німота, артерія —
Він, що тече у просторі,
Перетинає виміри,
Знищивши всі компостери,
Віями синьо-білими,
Він, небезпечний страчений,
Голос німих розтерзаних, —
Вітер, потроху втрачений,
Тут, на землі зачерзаній…

О.
Колом побитих пломенів,
Вийнявши кіготь з пазурів
В час мережевих доменів
Очі дракона лазером
Вітер пустили в назем’я,
Вітер такий оранжевий,
Стогне од вітру полум’я,
Тишею дня заражене,
День, потонувши в нежиті,
Випивши ліки самості,
Не розібрав мережності,
Звів небуття до малості,
Вітер гуляє поглядом,
Все зазирає в темряву,
Вітер тепер бездоглядний,
Вітер — голодне черево.

Ж.
Якщо десь почорніє зелень,
То це тільки перша ознака,
Що навколо немає ладу,
Посміхається висікака,
Жовтий велетень велетенський,
Наче мрець (їх хіба ховають?)
Він один притискає палець
До губів, що мовчать і знають,
Де сховалась його отара,
Він — це вітер, жовтастий, грізний,
Вітер — наче лице Льотара…
Різне.

Гіркий у роті присмак сигарет,
Розбавлена любов'ю у крові горілка.
Нову поезію витворює поет.
Поезія нова, але стара сторінка.

Рука стискає жадібно листок,
Окреслює слова невисохле чорнило.
Він написав для неї сотню сторінок.
Її байдужості це так і не змінило.

Вже вкотре обіцяє він собі
Забути все і більше не страждати.
Хоча розбите серце, почуття живі
Не дозволяють цю сторінку дописати.

До сонця молилося листя
Розтоптане під ногами
Щоб наші шляхи розійшлися
Чи друзями чи ворогами

Вже скоро стікатиме снігом
Іще один рік без тебе
Я молюсь щоб стати лінком
Недоступним для твого вебу

*
Отримай свою недоторканість
Повісь і дивися у рамку
Ховайся за цю ламінованість
Як джин у затерту банку

яневикличу
я не викличу
більше
не
викличу...

І не келих вина, а задумлива пляшечка пива,
І ніяк не панянка, а так – провінційне дівча.
І якби не одна – то була би напевно щаслива,
І якби не коханка – то чиста була б, мов свіча.
А назавтра впаде на бруківку нечувана звістка,
Перехоплена вітром, добрехана в тисячу див:
Пам’ятаєте дівку, що стрíчки носила у кісках –
То її позавчора літак десь між хмарами збив…

Тятива – не струна
Лук – не арфа
Мир сьогодні –
Війна на завтра
Хоч і влучно –
Стріляю мимо
Все, що звучно –
Іще не зримо
Все, що первісне –
Тонше нитки
Лічить вересень
Золота злитки...

Генералісімус пива
За талію шклянку
Ловить незграбними пальцями
Ніби коханку
Ревнощів спрагу тамує
До губ притуляє
І відганає від неї
Набридливу зграю
Мух що кружляють довкола
Надщербленим німбом
Пива нема
А тому вдовольняються хлібом...

Навколо мене лиш густий терновий сад,
Колючі стебла ранять незагоєні сліди
І одночасно б’є тяжкий холодний град
Хотілося б втекти на край Землі.

Проблема, що планета кругла, а навколо сад-
Оточують щоденні важкості життя
І сльози не врятують, бо небо тільки над,
Туди пускають, лиш коли пройдеш буття.

І плач, не плач, кричи, мовчи,
Тернина швидше допоможе,
Людина так самотня як глибоке дно
Туди плюють, як тільки цього хтось захоче.

У безвітряну ніч
Я нагою піду на приховану пустку,
Що пастками густих чагарів затулилась від вражого ока,
І під третьою повнею
Стану чорним примарним вовчиськом,
Завиватиму гучно, щоб тобі аж по спині морозом…
Допомоги не клич,
І тремтяча рука на гачкові для спуску
Не натисне його… і закапає дощ-невидимка об жерсть водостоку…
Не дивися на зовні,
Де була я кумедним дівчиськом –
Там лиш чорна вовчиця завиває, втрачаючи розум…

Танок життя та смерті...

Я скажу, як молитву, склади твого імені
Я відцураюсь брехні та всіх істин простих
щоб народившись уранці з маленького сімені
пальцями свого коріння у тебе врости

жити в тобі невідомою досі рослиною
грунт для якої ти рясно сльозами змочив
і харчуватися поглядом,стогоном,слиною
щоб зацвісти тобі білим колись уночі

з кінчиків пальців твоїх розгалузитись квіткою
стеблами,стрілами рук піднести тебе до небес
пахнути болем,бажанням,травою,трояндою дикою
і пелюстками опалих губ осипати тебе

і відцвісти за цю ніч як весна,проминаючи
не залишивши тобі урожаю цілунків-плодів
ти,як земля,поглинаєш мене,обіймаючи
я відцвіту,я загину а ти? Що тоді?

Ти копитом розбила пута
Менше кроку було до волі
Та зуміли тебе закути
Жмутом сіна в тісній стодолі

І приборкали дикий норов
Ніби спокоєм ніби їдлом
Тільки іноді за спиною
Досі кривляться „бидло бидлом”

Знаєш добре, що є на світі
Свіжі трави і вільне небо
Що життя часом варте миті
І що ти є сама для себе

Знаєш, терпиш, живе молитва
Із тобою за стіл сідає
Та якщо назріває битва
Знай, що Бог із тобою, мій краю!

Космополіти читають журнал Космополітен
Нам би радіти що ми від космосу порівну
Одержали світла
А літо на шворках гойдається
І попрані квіти на майках цвісти не встидаються
Усе ще скидається справжнім
Допоки не випито
Ти випитай в літа коли то летіти нам висланим
До нового світу
Із новозимовими рисами

*
Ми з тобою збудуємо дім із круглими вікнами
В ньому можна хоч завтра іти у відкрите плавання
Перестати бути комусь і в чомусь підзвітними
І не виявляти жодного зацікавлення

Задля чашечки кави у відкритому космосі
Перекреслити всі закони земної фізики
Щоб тримаючи руку на картонному глобусі
Відчувати всю землю і без жодної містики

Через круглі віконця-ілюмінатори
Нам з тобою усе довкола не заокруглити
Ми з тобою не космонавти не авіатори
Та корисно хоч іноді ролі місцями плутати...

When pain is inside of you
Like water in a boat,
Don’t say there is no hope…
Just sing your song and you’ll see
The river flowing through a desert…

Лісовая ти, лісовая
Тепла осінь тебе гойдає
Над водою у верболозах
низько-низько.

Відтужив та уже неблизькою
Клен порожньо скрипнув колискою
Впустить-вгорне тебе в серцевину
тихо-тихо.

Дно озерне застленеє ласками
І волосся зеленими пасмами
І по плесі розписуєш пучками
рівно-рівно.

Лісовая ти, лісовая
Тож дерева тобі співають
За молитвою світлу пісню
плинно-плинно.

7 жовтня, 2007

Мицю, же ти як сонце ясне,
Розгорни ми хмари:
Рипає відерками,
Рип-по-рип,
Хмара в злості, хмара сопуча.
Як же за цебер вхоплю!
Та потягну, та потягну, та по…
Чом ті рученьки та до неба –
Білесенького-святого, чи то
Чорного-злого, раз-по-раз.
Тягнуться, тя-г-нуть-ся –
Та дотягують.

Мицю-кицю-миценько-киценько,
Кітко мій злотний, срібельцем
Маяний та в молоках митий –
Моїми рученьками –
Та до весіллячка.
А я в барвіночку паренім –
Пахучо коса спада на плечі,
А я в медові мазана –
До твого батога, до твого…
Прирученая, присмиреная.

По бавлені, по Покрові –
До престола, під віночок,
Під хусточку,
А ти, любчику, в перстеник,
Що до інших гонор маю,
Бо лиш тя, милисенький,
Бо лиш тя…

Недостатньо для смутку
Лише вечірнього неба,
Замало для перемоги
Тільки сили сліпої,
Не вистачить для зневіри
Тіні в сонячну днину,
Одна краплина води
Спраглого не напоїть.

Усього буде замало:
І зради, і непокори.
Навіть зламаним криком
Не зможу тебе дістати.
Ватра перегоріла,
Залишились дим і попіл.
Не вистачить для любові!
А для ненависті ¬¬– достатньо.

Коли ти відчув владу?
Відразу? Чи трохи згодом?
Коли запитали: «Хочеш?»
І ти відповів: «Згоден!»?

Коли забуття закляття
Наділи тобі на шию?
Грізно спитали: «Зробиш?»
Прошепотів: «Не смію…»

Подарували мрію,
Занапастили душу…
Хитро спитали: «Твориш?»
Зніяковів: «Служу…»

Коли ти відчув владу?
Коли ти відчув втому?
Перепитали: «Прагнеш?»
Сказав: «Хочу додому».