Сьогодні труїли щурів –
Та щур – то хитрюча тварюка,
Отруєне сало не з’їв,
Ще й хапнув, поганець, за руку.
А потім очолив протест:
Навів побратимів з підпілля,
Мовляв – ось на пузі вам хрест,
Ми тут живемо як бадилля!
Єднайтесь усі, хто гаразд,
І скинем диктатора з ліжка!
Шоб знав, як знущатися з нас!
До біса нам трунок і кішка!
Ми тут наведемо свій лад –
Введемо поняття щурячі,
А хто не прийме наш розклад –
Залишим без хати і дачі.
Рятуйтеся, людоньки! Ґвалт!
Вже сунуть щурячі загони
Під лемент і пискоту шквал
В домівки, міста й регіони…

Мій світ, непізнаний ще мною,
Величність й малість водночас.
Життя вінчає супокоєм
І мріями.

Ще день не згас.

Життя летить за обрій гранний,
Чекає свята – на межі,
Коли Душа Іншою стане,
Коли - лиш спогад

Світ земний.

Що їх чекає за порогом,
Хто вирушає вглиб себе?
Я бачу: там іде дорога.
Заходить сонце.

Завтра день.
6.09.2007

То сніг чи то пудра з лялькових облич
по коліях тіла вовтузиться. Зимно.
Овечий кожух під заставу позич
у хмарного неба чи в Божого Сина.

То сміх, то кусання голодних мурах
на мікрогектарах холодної шкіри.
Сховай свою голість під витканий дах
на сьомому небі, застрявши у ліфті.

То самість. То зимність поголених тиш
стискає твої необійняті груди.
Закрий порожнечу, самотність облиш
і чаєм зігрій цю підступну застуду.

* * *
Не вертайся назад.
Бо не знайдеш зворотнього шляху –
він засипаний пилом,
закиданий щебнем ущерть.
Ти – не Бог, не воскреснеш,
ступнувши на вишиту плаху.
Ти – не демон,
не встигнеш проскочити кулею смерть.

Не вертайся назад.
Хоч широкі дороги зручніші,
ніж постійне втискання
у вузькість небесних стежин.
Юнь садів відцвіла
і зотліли надкушені вірші
там, де їла цукерки
та пила солодкий спочин.

Не вертайся назад.
Хоч прожите посвистує п’яно,
хоча кроки випрошують
дозволу в пройдену путь…
Ти, як квітка,
що, вирісши в горщику, сохне і в’яне,
а тобі ще б рости і цвісти
не в минулому – тут.

Закралася у серце дика туга,
Бо Бог приготував Її для мого друга!
Жорстоку дійсність я прийняти маю,
Та як же мені бути? Я Її кохаю!

Коли Вона прийде і поруч стане,
А з нею мій суперник і мій друг,
То серце лихоманить, серце в'яне.
Кохання - найболючіша з недуг!

Як важко квітку радості плекати
Крізь невзаємного кохання грати!
Але жорстоку дійсність я прийняти маю.
Питання... Відповідь я знаю!

Де спалахнуло щастя між двома
І Бог благословив союз їх правий,
Там місця щастю другому нема!
П'ятнадцятий рядок в сонеті зайвий!

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

Пластилінові шальки Амура,
Вибухове шаленство пантери,
чорний саван нічного велюру
в гетери.

Запашні хризантеми Ундини,
чорні локони на узбережжі,
ніжне тіло з феєрії глини
в безмежжі.

Але мало мені цього шалу,
я втомився в постійному стресі,
ось купив на базарі кинджали
для преси.

Хтось напише про вчинок героя,
хтось знеславить мою піраміду,
а в саду на землі біла хвоя
з броміду.

Я пів ночі світила малим ліхтарем
Щоб лишень прочитати тобою розписані стіни
Опромінені тінями букви тепер мутували
І замість знайомих слів лиш провали у пам’яті, далі
Я не хочу читати, скажи мені вголос, щоб знали
Мої втомлені очі і ці рукописні руїни
Що хотів ти сказати постскриптумом після фіналу...

???
Звідки з’являються свідки
Ставлять печатки і мітки
Зрідка тебе споминають
Знаючим почерком тітки

Що у під’їздах судових з’їздах
На видачу візи нам накладатиме штамп „відхилити”
Будемо жити по різні Мадриди світу
По різні боки одної решітки меридіану
Якщо я не стану
Крутити глобус
Супроти вітру...

Show must go on…
Прорви цю прірву різко до кінця
Нехай розверзнеться вона і заволає
Всіма алфавітами світу заспіває
Хвалебну пісню грішного ченця
Відкрий лиця всі отвори
Всі діри
Ти прагнеш віри... жаль, що не в отця...

Постріл — дозріла вишня.
(Кремнієм по обличчю).
Більше не бачу Вішну.
Ніччю...

Треба іти нагору.
Листя на діл опало.
Пeречитать Гонгору
мало!

Стомлених і пропитих
проблисків смолоскипу
викинув у корито
кипу...

Яблука після кулі
сонним не пахнуть кмином.
В очі лупи, розгулі,
кпином!

Вийди нічною ніччю...
...Там Гінгамеш самотній.
Бути його навіки
зичу!

Постріл — доспіла вишня.

П а ф о с н а
Прапороносець свою відчуває вагу
Міць висотою флагштока гербовані крила
Лезо меча перетворює страх на фольгу
Але відвага і з простині зробить вітрила

Гнізда, що звила в нутрі змієвидна нудьга
Хтось розстріляє з рогатки шарами зі сміху
Після дощу так пасує над стягом дуга
Кольору смак – курага достигає на втіху...

П о р т р е т н а
Підгорілі цибулеві кільця очей у білку
Живоплотом вростають вії в тілесний грунт
У зіницях-колодязях бачу підземну ріку
Глибина якої - і спокій, і вир, і бунт

Така повноводна ріка – не дістати дна
Таким тобою втамовую спрагу днів
Але заважає колодязь – міцна стіна
Щоб ти крім очей і серце моє напоїв...

І д и л і й н а
Наповни ущерть спорожнілі трибуни фанатами слова
Прихильниці плачуть скидаючи спіднє зі своїх сердець
Хай ніч у сутані тебе не застане безмовним раптово
Тобі до розмови дубовий скрипить стілець

Залишив лискуче взуття під старими дверима
Своє красномовство забув за кухонним столом
Із втомленим придихом вогник у спальні заблима
Це сон херувима, що спить під своїм крилом...

О с і н н я
Тоді, як замерзне помпезна Кіліманджаро
А голуб на голову згубить пір’їну з крила
Я випущу в небо ручної роботи хмару
Хай ближче до сонця вона назбирає тепла

Бо скоро зима і нема раз один чим накритись
І нема з ким любитись – Амура остання стріла
Виплітала моєю рукою орнаменти китиць
Торочила примхливо і заново в хмару плела...

О Львів, мій милий Львів!
Без тебе жити я б не зміг.
Без тої магії життя,
Що навіть є серед сміття.
Без твоїх затишних кав’ярень
Без давніх стін, де кожен камінь
Ввібрав у себе глибину,
Опору, міць, старовину.
Без твоїх вуличок вузеньких,
Без твоїх лавочок низеньких,
Без пляшки пива для душі,
Без музикантів на землі.
І без дощу, який звучить.
Це моє місто шепотить
Свою прекрасну вічну тугу.

Одна хвилина змінить все життя
Знесе усе, мов руйнівне цунамі,
Із корнем з серця вирве почуття
Брудними, безсоромними руками.

І дикий біль, нестерпний принесе,
Минуле та майбутнє роз’єднає…
Зробити у житті хвилина може все,
Якщо тебе, вона, переконає.

Ти думала, що ти жила?
Насправді, то був тільки сон.
Душі твоєї унісон
Співала інша тобі в тон.
Кермо своє ти відпустила,
Усі дороги загубила.
Пропала, ти ж бо йому мстила.
А може ти його любила?
Тільки про це не говорила.
Та ні- кричала, що кохала
І взаємності шукала.
Тепер несеш свою самотність
Поміж людей, а потім в постіль.
У сни ховаєшся чим дужче.
Це ти жила?-Давай пропустим...

Світу бачити не сила,
Нестерпний біль на мозолях.
Мовити вранці? що щаслива,
Завадив чийсь замок в дверях.
В полоні днів людського роду
Живу, люблю, іноді каюсь.
Ну хто придумав таку моду,
За будь що іти в облогу.
Дідів і прадідів життя
Взиває до поклону.
Передбачати майбутнє
Нескладно,
Бо вже пємо забруднену воду.

Щось наш друг – поет затятий,
Цілий ранок ходить злий.
Несміливі віршенята
Хочуть гратися із ним.

Він втикав у вуха вату,
Каву пив і нюхав сіль,
А трикляті віршенята
Обступали звідусіль.

Зненавидів все на світі
Й нумо, чорт йому не брат,
Інтегралами давити
Несміливих віршенят.

А вони лише сміються –
Ти, мовляв, такий, як всі,
Що спочатку задаються
І записують в кінці...

Їхня правда. Засинаєш
На межі нового дня
І до серця притискаєш
Несміливих віршенят.

Я прийду до тебе вночі
Візьму пензель і місячне срібло
По твоїй щоці розтечеться
Тепер ти мольберт

Залишу чолом на плечі
Я відтиски власних думок
Ти від мене за крок і знаєш -
Тепер ти поет...

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Солодким, ніжним поцілунком
торнусь твої приємних слів,
натхнення сповненим малюнком
ввійду до вільних твоїх снів,
внесу у ритми твого серця
свій неспокійний тихий стук,
і ехом почуття озветься в серці,
від твоїх теплих ніжних рук...

Свавільна свобода загнала у кут
Сиро надворі. Хочеться спати.
Сиру недоїдки у рюкзаку.
І закритий блокнот - охолоджений кратер.
Вже дев"яту годину просиджую тут.
Кава на стінках. Зламана паличка.
6 хвилин до дощу. Але скінчено flood.
Пусто. тливо, як тлінно. Краплі кави, мов марочки.
Річка мікросекунд. Заповільнений фон.
Як же мало потрібно, щоб хотілося спати.
Щоб знайти свою тугу поміж спалених крон.
Щоб примусити руку ніякОво черкати.

А на тій межі не з'явився ти,
я ішла роки, я пливла роки, щоб тебе знайти,
але все крізь сон розчинилось і
ніч сказала: у іншу зіроньку закохався ти.


Золотом гримить сонцесяйний храм,
я пірнаю в ніч, виринаю вдень, але не віддам
я тебе, та вже не побачимось,
ти забув мене, змарнував, навік тепер будеш сам.

Тільки дню боюся зізнатися:
як не хочу я з чорним лебедем розлучатися,
але темна ніч тебе викрала,
та й ти вирішив у моїм краю не зостатися,


Будь щасливий хоч у новій воді,
я стерплю усе, буду крицею у своїй біді,
має бути так: не повернешся,
тільки холодно у галактиці самоті-звізді.

Осінні хмари втікають у правильному напрямку
Втікають зграями кутаючись у ватнику
Зачіпляються за електродроти – перебої зі світлом
Платити біженцям не потрібно – вони втікають на схід
Такі ж дикі дарма що вагітні дощем...

II

Ти
Всюди порозкидав свої сліди
Бо земля мокра
Бо землі прикро
Показувати на тебе
Не ходи більше землею
Твоя дорога – небо...

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.

Вона писала книгу заклинань древньої Індії
Живучи в тісній лондонській квартирі
Вигадувала все нові і нові містифікації
Купуючи в супермаркеті молокопродукти
І не лукавила, що добре знає Схід
Кожного ранку сонце сходило просто у її прочинені вікна
::
Ти купиш книгу
Зі знайомим імям у епіграфі
Зімяті сторінки кидатимеш
Одну за одною
Потім вистигне серце твоє запалене
Знатимеш усі заклинання напамять...

Струйовий вислів - „Моя хата скраю”!
А кредо це безпечне і зручне.
Повторюй лиш: „Нічого я не знаю”, -
При цих словах і сало більш смачне.
Ледь що, мовляв, - башку в пісок сховаю,
І все: ніщо у світі не страшне.
Хай вічні правдолюби - недотепи -
Самі постійно влазять у халепи!

Я б також був тихішим од трави,
Холопом, що не лізе в феодали,
Та от рахуба: поки ґав ловив,
Усі краї для хат вже розібрали.
І лати, на біду для голови,
Дісталися з бракованим забралом:
Його закрити годі, далебі, -
З відкритим треба кидатися в бій!

І хай про мене йде погана слава,
Брехні крик шепіт правди хай дола, -
Не зліва моя хата і не справа,
Вона у центрі самому села!
А ще якщо не області й держави,
То світу - точно! Буде, є й була.
Гадаєте, здурів? Жартую? Де там:
Не знаєте, що кругла в нас планета?

Та це не все далеко. От в чім річ:
Мій дім - таки фортеця, тверджу сміло.
З бійниць летять постійно навсебіч
Сатири гострі та отруйні стріли.
І хоч яка довкола темна ніч,
Хоч як людці маскуються уміло -
Мов пугач, всіх побачу, і мій лук
В гузно колючку завжди всадить злу.

Втім, значення не варто надавати
Великого цим діям бойовим.
Бо хоч яких ударів завдавати
Я здатен людям, явищам лихим,
Вони й надалі будуть існувати -
Не знищиш і не виправиш їх цим.
Про силу слова тьма рядків гарячих -
Її в них перебільшено добряче!

До того ж, припинити без проблем
Можливо мою творчість сатиричну.
Фортеця в мене хоч міцна, але
Лиш на словах: вона ж метафорична.
Мурло високопосадове зле,
„Давити” неугодних вельми звичне,
На мене миттю знайде „компромат”:
Не маю я ні мурів, ані лат...

А мої твори (геть самооману!)
Сягають аж ніяк не всіх кутків.
І знаменитим я хто зна, чи стану -
Так, щоб ЗАГАЛ жадав моїх рядків.
В зеніті слави лиш зірки екрану -
„Аншлагів”, клубів-клабів, „Городків”...
Не заздрю їм - добра всім і наснаги.
Але такої ще мені б уваги!..

Проте... яка різниця? Все одно
Планета наша має форму кулі
І крутиться усе-таки давно,
Хоч єресь це була в часи минулі...
„Є в творчості моїй якесь зерно?
Пожну снопи я - чи наб’ю лиш ґулі?” -
Питаю хату, та дарма: не зна.
Чому? Бо в центрі так чи так вона!

Рахую скурені тобою цигарки.
Ховаю спогади з майбутнього у осінь.
Стискаю час до відстані руки...

Ти забагато палиш. Аж болить.
Моє мовчання вересень розносить,
І безпорадно зливами сльозить...

Провини тінь у кутиках очей.
Довіра недопалком гасне втрачена.
Ще одна осінь через серце протече.

...Я не сказала?
Я тобі пробачила.

12. 09. 2007

Зрожевілося небо над Бердою чорною.
Обізвались музики гобоєм з валторною.
Клен скуйовджений танець вивершує,
Фалди верб підлітають над вершею.
Горобці трипровіддя унотили щебетом.
До ромашок євшання освідчуєсь шепотом.
Тихий плескіт по плесу - то оплеск вітання,
То нечутна хода, то ранкова літанія.

Берданка, бердянка і сумка трофеїв,
І лови до ранку раненої феї,
Вона олениця, і сарна вона,
І кров із аорти бокалом вина,
У листя зжовтіле скотилась навзнак,
На небі в очу став новий зодіак.

(Арія*)
В бабці старенької козлик жив білий,
Козлика бабця дуже любила.
Хлів непоганий мав, влітку скрізь бігав,
Але життя все ж було не миле:
Корму, здавалось, мало давали
І називали білим козлом.
Ха-ха! Ха-ха! Білим козлом!
Ха-ха! Ха-ха! Білим козлом!

Якось у хлів його звір дивний вскочив -
Козлик ще дужче зблід з переляку.
Гість помаранчевий шерсті мав колір -
Всюди, від морди і до хвостяки.
Та прогарчав він: „Ви не лякайтесь,
А дослухайтесь до моїх слів.
Гей-гей! Гей-гей! До моїх слів!
Гей-гей! Гей-гей! До моїх слів!

Богом я посланий правити світом
П’ять або, може, всі десять років.
В проміжок часу цей мушу зробити
Людям назустріч я десять кроків.
Я Вас вітаю: адже віднині
Ви є людина - Ви не козел!
Так-так! Так-так! Ви не козел!
Так-так! Так-так! Ви не козел!

Зараз у ліс біжіть - в центр, на галяву,
Щоб допустили мене до влади.
Там попасетеся Ви на халяву
І на підтримку нового ладу
Крикнете сміло: „Годі, набридло -
Ми вам не бидло, ми не козли!
Агов, агов - ми не козли!
Агов, агов - ми не козли!”

Козлик послухався дивного звіра -
Хвостик задерши, з двору дав драла.
Та не один-бо він в щастя повірив -
Сотні особин в лісі зібралось.
Вівці, ягнята, муні, телята,
Кози й козлята - сотні голів.
Ого! Ого! Сотні голів!
Ого! Ого! Сотні голів!

Мекали й мукали звірову кличку,
Влади для нього всі вимагали.
Ще вони скубали смачно травичку:
Адже її там не бракувало.
І все кричали (з гордістю, видно):
„Ми вам не бидло! Ми не козли!”
Отак! Отак! Ми не козли!
Отак! Отак! Ми не козли!”

Трохи худобонька лиш розпаслася,
Звір той поважно публіці мовив:
„Вже вовча мафія врешті здалася!
Поздоровляю - це перемога!
Будуть віднині сірі бандити
В тюрмах сидіти - наша взяла!
Гіп-гіп ура! Наша взяла!
Гіп-гіп ура! Наша взяла!”

Звісно, на слові цім стадо радіє,
Від ейфорії дехто аж плаче.
Жовтогарячому звіру-месії
Всеньку дарують ніжність телячу.
Ніжність телячу, вдячність ягнячу,
Шану козля... ой! Шану людську!
Авжеж! Авжеж! Суто людську!
Авжеж! Авжеж! Суто людську!

Щойно потішилось стадо те трішки...
Сірі вовчиська раптом напали!
І залишилися ріжки та ніжки -
Козлика в бабці швидко не стало.
Ріжки та ніжки - це лиш останки,
Це вже не бидло і не козел.
Еге ж! Еге ж! Вже не козел!
Еге ж! Еге ж! Вже не козел!

А помаранчевий диво-звірюга
Потім купався довго в ставкові.
Вовком Фарбованим був той хитрюга -
Схожим на Лиса в казці Франковій.
Часом людей теж дурять так підло -
Вибачте, справді наче козлів.
На жаль! На жаль! Наче козлів.
На жаль! На жаль! Наче козлів.

________
*Виконується на мотив
"Жил-был у бабушки серенький козлик" -
подібний до "Сердце красавиц склонно к измене" (прим. авт.)

Минуле, воскресаючи, зрізає
Нашарування зроговілості на плоті
І залишає глибоко на споді
Рожевотіле немовля в трухлявій соті
Беззубим ротом витікаючі зізнання –
Нашарування первісних мелодій
Минуле, при нагоді стане лезом
Малих і гострих манікюрних ножиць
Вони майстерно так врізають мозок
Підчерепним глибоким ірокезом
Коли сама доводиш божевілля
Коротким влучним тезисом про безум...

Вона буває дикою,
Вона буває ніжною,
Вона буває чистою
І водночас грішною.

Вона кохає щирість,
В її очах краса,
У ній горить невинність,
П'янкі її вуста.

Вона керує світом,
Вона хвилює кров,
Мінлива наче вітер,
Її ім'я Любов.

Напам'ять сльози і слова "До побачення!"
Зрада кохання не знає пробачення.
Мовчання і біль тому на прощання,
Хто мав і не втримав свого кохання.

Години суму і пошук розради.
Гіркі поцілунки жахливої правди.
Обірване щастя, розбиті мрії.
Шалений крик душі без надії.

Ангел кохання стоїть за плечем,
Поранений в серце зради мечем.
Кинутий час за самотності грати,
Той, хто зрадив - не сміє кохати!

Гойдає човен чорна хвиля,
Вітри вціловують обличчя,
Змокрілі крила-весла квилять
І б'ються об солононіччя.

Зі слухавки - його сухий привіт.
Він говорив по справі. Ані слова
про особисте. Чи жива, здорова
не запитав. А ви ж бо сотні літ

не бачились. Ось так. Невже болить?!
А ти хотіла царського прийому?!
Отямся! Ти для нього - просто втома,
Тягар, минуле, непотрібна мить.

--------------------------------
Зі слухавки летять пунктири.
Ну що, бувай, вчорашня згубо.
... а пальці стрімко ...п*ть...чотири...
- Ало. Привіт. О котрій будеш, любий?

Ми віримо всім вам, а особливо тим
Хто мав нагоду в Раді щось зробити,
Податки зменшити, щоб в найми не ходити,
Чи дітям збудувати щось малим.
Не бар чи казіно… не тільки для розваг
Ми народилися і будем жити й жити.
Базарами як довго нам ходити,
Збираючись під чийсь непримусовий стяг?
Європа вся давно підтримує Китай,
Будує там заводи та дороги,
Ми ближче … та такої допомоги
Непотребує, бачимо, наш край!
Питання із питань - куди і з ким іти?
Пришліть їм ради бога окулістів,
А краще шліть до них економістів,
Щоб почали прибутки в нас рости,
Бо в них вже є усе… крім правди, як завжди,
Крім голосу твого, можливо золотого,
Не продавай за гривню їм святого,
З любов´ю Україну відроди!

Не ворожи.
Не лий міцної кави.
Гіркої долі повна філіжанка.
Як на біду, ця болісна заграва.
Хор автотраси в тебе за вікном.

Я допиваю вирок до останку.
Тепер кортить дізнатись таємниче.
Страшним вогнем пашить твоє обличчя.
Червоний обруч в тебе над чолом.

Поворожи.
Відкрий могутні двері.
Моє майбутнє, наче на світлині.
Хай світить бра до пізньої години…
Фатальна ніч у тебе за столом.
9.09.07

Біль… Мов знову застигає кров.
Пам'ять про покинуту любов.
Мука на залишене життя.
День рятує – ніч для каяття.

Ніч. Приходиш в снах, мов наяву,
Якось вже без тебе, та й живу…
Знаю, що минуле не вернеш.
Знаю: не побачу, не прийдеш.

Приспів:
Зірка в небі мерехтить. Не так…
Знову снишся. Просто так чи знак?!
Туга розкотилась по життю…
А я тебе… А я тебе… люблю…

Я лечу за хмари, до зірок.
Там до тебе крок… Один лиш крок…
Доторк губ і доторки сердець,
Та приходить ранок. Знов кінець.
Приспів:

сьогодні мало
питної води.
рани болять
бо вже крови немає
я би хотів постирати сліди
всі що зосталися
в моїй пам'яті

дощ нам погрожує
ніжним
спогадом літа,
роси і світанку
так хочеться стати
мертвим
на все забити,
поставити крапку
воскреснути
з сонцем і раптом
летіти у гору
зашити всі рани
чи впасти до долу
згадти
твій запах
і доторк
волосся і голос
збагнути
що все це
ймовірно
можливо
листа відіслати
тобі на мило
і цвяка втиснути
собі
в
домовину

Та ніч була найкраща.
Та ніч була чарівна,
Де ми з тобою вперше сам-на-сам.
Над нами ясні зорі,
А ти – морська царівна.
За мить таку я півжиття віддам.

Приспів:
За хвилею шуміла знову хвиля
І чайка в жалобі кричала раз-у-раз.
Не покидай мене – ти шепотіла.
Слова твої зривав жорстокий час.

Останній поцілунок
Із присмаком солоним
Я досі зберігаю на губах.
І рвуться в серці струни,
Душа, мов лід холоне.
Зігрій мене, кохана, хоч у снах.

Приспів:

Я не пробачила! Не мрій..
Ховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…

В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада -
Мені відлунням: зрада…. Зрада…

Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала –
Бо зраду я не вибачала.

Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада -
Стоїть між нами зрада… зрада...

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...

Я знову самотня, без тебе блукаю,
І поглядом ніжним тебе я шукаю,
В душі лише біль, а на серці - печаль,
Ми разом не будемо... знаю! А жаль!

Коли тебе бачу - в душі аж тремтить,
В очах сльоза болю й розлуки бринить.
Мабуть, це кохання, мене ув`язнило,
Тебе я любитиму, люблю і любила!

Прости мене, бо я згрішила…
Я долю нашу знов кляла.
Ця тиха ніч мені немила –
Образа в серці розцвіла.

Я знов одна, а ти - із нею.
Я знов чекаю, ти – мовчиш.
Сльозами постіль я застелю,
А ти, напевно, з нею спиш.

Себе примушу розлюбити!
Вже ранок згáшує свічу.
Бо скільки ще тебе ділити?
Ти подзвонив і я - лечу…

Я знаю (це не міф дурний, не казка):
Міністри, депутати, „пахани”
Перед законом рівні! На чини
Не дивиться Феміда, бо - пов’язка.

Не „проканає” будь-яка „отмазка”,
Якщо вже є склад злочину й вини.
Накрав, набрався мзди - в суді тони!
На адвоката ждатиме поразка!

Та міфотворці, втім, не мають звички,
Щоб правосуддя зображалось так,
Немов у вухах є якісь затички.

Тож декого із нас дарма дивує
За ґратами бандитів явний брак:
Суд шелест їхніх баксів добре чує!

Лобом пробиваю стіну… лоб кам’яний, а стіна з порцеляни –
Мрія ідіота. Але мені не стало ні того ні іншого,
Тепер тільки голова болить, а стіни –
Як стояли, так і стоятимуть ще добру сотню років.
Ти можеш писати мільярди рядків
Про людські життєчка та їх ціни,
Вимагати гуманності чи навіть чого більшого,
Але стіни стоятимуть там же, почуватимуть себе непогано,
А твоя голова болітиме з моєю в унісон…

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.

Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Ти чуєш музику тиші?
Вона легка.
І ллється вином беззвучно,
Із темних струн.
І тиснуть на тебе звуки,
Тихих дум.
І тихо охоплює душу
П’янкий дурман.
Бере в свою твою руку
Легка рука.
Веде тебе за собою
Музика струн.
Ти йдеш у ложе спокою –
Тиші раб.
У темряві світла бачиш
Промінь-алмаз.
Ти знаєш про це.
Лиш раз –
Ти чуєш музику тиші…

[Замість епіграфа]
Карооке на майдані -
Гра для хитрих та «лохів».
Щогодини в скриньку Тані -
Десять-сорок гривняків!
Кіндрат ІГОРЮК
***

Коло церкви на люднім майдані
Ігри добре приховані йдуть:
За законом «просіть - буде дАно»
Жебраки подаяння беруть.

Хтось співа голосочком високим,
Бубонить молитви інший Хтось...
А маленьке дівча карооке
За плакатик обіруч взялось:

БРАТІК ХВОРИЙ! ПРОШУ НА ЛІКАРСТВО!
ПОЖАЛІЙТЕ ЙОГО І МЕНЕ!
ХАЙ ПРИЙМЕ ВАС ГОСПОДЬ В СВОЄ ЦАРСТВО,
ХАЙ ВСІХ ВАС БЛАГОДАТЬ НЕ МИНЕ!

Добрі люди шкодують дівчатко,
А чимало їх, що не кажіть!
Щогодини не менше десятки
Виграє мала в гру «Поможіть!».

Копійки все шпурляючи в скриньку,
І не думають подавачі,
Що з них мало хто стільки й за днинку
Заробля, тяжко спину гнучи.

Скажу більше: я був би готовий
Присягтись (от якби це не гріх!),
Що той братик без ліків здоровий -
Ще й на кпини бере нас усіх.

А прибуток, що нам і не сниться -
Сотні гривень це, не копійки! -
Йде на випивку мамі-п’яниці
Й брату «хворому» на цигарки.

І хоч краще сидіти, як миша...
Чи бодай «фільтрувати базар», -
Не змовчу, що й банди... тьху ти! «криша»
Має з дівчинки кльовий навар.

А насправді нещасних і хворих
Не злічити дітей, далебі,
Та вони не стоять під собором -
Мовчки терплять і злидні, і біль.

...Нащо все це сказав я, читачу?
У самого полізти рука
В гаманець може, щойно побачу
Десь малого гравця-прошака.
2004

Казала мати метал кувати
А син подався в поети
Свої куплети не вмів ховати
Як в рукав сигарети

І хай бюрократи цілого світу
Довідки свої строчать
Скульптору дайте кусок граніту
І воду, що камінь точить

Переберуться щаблями вгору
Збиті "вершки" народу
Дайте художнику мідну гору
І, як скульптору, воду...