Cонце ховає опухле рило.
Сонце немов напилось абсенту.
Я корабель, та мої вітрила
вітер усі розірвав дощенту.

Сонце у небі – сп’янілий шершень.
В тілі терпіння мені не стане.
Я відчуваю уже не вперше,
що наближається день останній.

Схожий на мокре брудне ганчір’я,
на невідому людям хворобу,
я поринаю в туман знечів’я,
наче тікаю від свого гробу.

Рибою вислизну поміж стіни:
там, де прозорого неба казка,
там, де вночі увіходиш в сіни
де звіробою засохла в’язка.

Запах сушеної тої квітки,
начебто літа слова останні,
мене вколише. Скліплю повіки
й неба сягну обома руками.

В пам’яті грубі хліби-молитви,
я їх зап’ю молоком надії,
вийду тихенько, і двері рипнуть.
Будуть зі мною квітки і мрії.

Стану під небом, в якім повислі
понад землею, схилвшись друзі,
погляд відчую, почую пісню
і заспіваю за ними в тузі.

Відкрила дверцята авто –
На мене не схожа, несправжня.
Якась нафарбована жінка
В спідниці з ажурних тканин.

Ввійшла під безпечне шатро.
І так гордовито-поважно
Затиснула в пальцях кермо –
Влилась у шеренгу машин.

В оздобі прикрас дорогих
Обличчя застигло безкровне.
Кишені купюрами повні.
…Відкрила дверцята авто.
11.08.07

Трамвайні колії, вплетені в місто стрічки
Лінії долі, сьогодні комусь до кінцевої
Десь переповнені людом бредуть електрички
За вікнами осінь, а все ще ідуть до Травневої

Епіцентр буденної сутички міфу з реальністю
Колиска життя, що пропахла суіцидальністю...

А ті, що поети – вбирають свій біль в кольорову обгортку,
Подають на столи, частіше, мабуть, на сніданок.
І доки вгорі хтось триматиме їх за невидиму шворку,
Так схожу на душу - писатимуть. Ніч, чи світанок –
Яка їм різниця… Яка їм потреба чекати приливу,
Коли вже і повня сп’яніло сповзла в мармеладові вікна,
І човен прогнилий. Лиш болем їх серце щасливе
Та зрештою й ти вже до болю в цукерницях звикла,
Немов до солодощів з дивного східного краю –
Розгорнеш обгортку і підеш босоніж до раю…

Злодій-час натягає капронові дні на голову
І краде похвилинно таку швидкоплинну ніч
Під твоїми руками і я розм'якаю, як олово
Під твоїми губами не тіло - доменна піч

Першовересень кавові згустки в крові примножує
Стільки часу для роздумів, стільки під ноги мрій
Вже не перша без тебе осінь печаль народжує
Я погоджую з нею стратегію своїх дій

Не самій щоб провести обряд осквернення вічності
Недосягнення мрій у твоїй та моїй пересічності...

Слова близькі, по змісту різні,
з віками сплетені в одне.
Веду я пошуки непізні,
яке ж для мене головне?
Чи тепле слово Батьківщина:
дитинства спогадів туман,
сади квітучі і калина -
те, що нікому не віддам.
Там ллється пісня над садами
і перші звуки після сну.
В росі умиюсь, в кожнім грамі,
в прозорих краплях потону.
Казенне слово - це держава:
кордони, армія, закон.
Для громадян це не забава
бо кара ляже, як прокльон.
Слуга Феміда у держави,
із терезами у руці.
Сліпа розгляне наші справи
без тіні смутку на лиці.
Я розділяю ці два слова.
Мені близьке лише одне.
Беру росу. Зі мною мова.
Вона для мене - головне.

Ми були на Гаваях - скажу
І ти мене не питай
Давно бо було і Гаваї ці дуже близько
Ми були піонерами щастя
Першовідкривачами і першопрохідцями - баста!
Твій гавайський вінок висох весь до кісток
Паперові пелюстки, фломастер
Намальована радість фальшивих і мертвих квіток
...

Взуває серпень тепліші капці
А я в'єтнамки до сих пір ношу
На лавах гріють хустини бабці
І розквітають на хустках рожі

Бабусі голови нахиляють
Щоб їх онуки зривали квіти,
А діти бігають, не вгавають
Мов доганяють гавайське літо...

Твоє кохання, милий мій,
Всякчас пишається в розкошах,
Моє, ти тільки подивись,
На жебрака, сердешне, схоже.
На твому - оксамит червивий,
На плечах - золота парча,
Моє ж - в полатаній свитині,
І срібло чисте - лиш в очах.
Те срібло чисте - то сльоза,
Мрій нездійсненних щедрий спадок,
Сховав ті мрії старий склеп,
Та, все ж, лишилось кілька згадок.
І хоч твоє вінчає зоряна корона,
На мому ж - з терена вінок,
В кохання мого лик святий,
А в твого - маска із кісток.

Заглянь під старим диваном
Десь там завалялося щастя
Дешевим бульварним романом
Забутися знову не вдасться

Дощу прохолодою літо
Зваблює в довгу дорогу
Дорослі плачуть як діти
Благають смертності боги

Вмивають стомлені ноги
В брудному лоні фонтану
І йдуть, не маючи змоги
Зректися святого сану

Розчинюся в тумані сивому,
Припаду до землі горілиць,
Дивуватимусь всьому дивному,
Буду слухати пісню дзвіниць.

Я пройдуся по водах босою,
Упаду поза краєм ріки,
Настраждалася вже удосталь я,
Най же кануть в минуле роки!

Край дороги я стала тополею,
Прислухаюсь до шуму вітрів,
Не вдалося життя моє долею -
Мабуть,Бог сам цього не хотів.

Якась істота малознана й нескорима
Пообіцяла в лісі темному без страху
Геть покінчити врешті із вовками злими
І врятувати весь звірячий люд від краху.

Її прихильники зібрались і без стриму
На царство ідола пропхали, давши маху:
Не з’ясувавши до пуття, хто ж перед ними,
Зволіли бачити главою черепаху.

Назустріч кроки швидко мала б їм робити,
Але ж зо триста літ живе - куди спішити.
То й годить спершу любим друзям - крокодилам.

Тварини, звісно, з темпом змін таким
не згодні -
Мабуть, тому багато хто з них вірить силам,
Які "покращують життя уже сьогодні".

Липень 2007

Я своїми руками покрию щілини наших відносин
Своїми повіками очі твої закрию на інших
Щоб ти дивився як для тебе танцюю боса
Я бачила кращих, багатших, добріших
Загадала, щоб ти замість них
А воно не збулося...

*
Накладу трафарет, зліпок, знимку, портрет
Прирівняю на тебе доволі невдалого клона
На одного Ромео занадто багато Джульєт
Ними просто кишить захолусла вкраїнська Верона

Толерантні закони як білий в Ромео манжет

Бог роздмухав на обрії армагедон.
Булькотіла на брудній конфорочці кава.
Вчора я не ходив, де світився неон
Але сьодні’ вся днина була дещо заспала.

Мерехтів та пищав мій старий телефон
(Спершу думав – пацюк вогняний із підвалу)
Абонент, що розлив свої вина на трон
Сам він пив беззмістовність. Моє царство упало.

Википає з-під кави вся зайва вода.
Своїм кращим струмкам повертаю я сухість
“Божевільний!!! Ти прагнеш, щоб вічно жила
Їх першого подиху довершена стрункість?!”...

...Так гриміли в шибки всі небесні вуста
У розбещену плоть вже готуючи каву
Коли вкотре молив я віддати листа,
Що у вічність не тим адресатам відправив.

Волинський край, священний край
Тут весни квітнуть зазвичай,
Співає літо , зими сплять.
Діди про вічність гомонять.
Тут Лесині живуть русалки,
Тут „греблі рве” цибатий дід.
Тут найсвітліші днів світанки,
Калини червоніший цвіт.
Живуть тут легендарні вчинки
Шановних нами прадідів,
Тут пісню я співала змалку
Тут є земля моїх батьків!

...І в той же час Всевишнього благають прокляті -
"о Боже!"
Подай хоч день натхненний твоєму творінню
Ковток води і прохолоду вітерця тонку
Посеред цих пустельних і осінніх місць душі
А там - вже навіть і з останнім днем ти поспіши
Бо наш фінальний бій - він не супроти тебе
І наші душі - не у вічному вогні.
Хоча й не моляться овечому спасінню,
Та все, знай, найгнівнішим своїм риком
Боронять світ від зголоднілого "Ніщо"."

\
як? просто
буде пicля лiта осiнь
буде пiсля зливи сонце
так наче
усе усе
й нiчо не значить
дратує те що насправдi
немає правди
а добре те що й не треба
бо є небо


\\
передати нiжнiсть просто
через волосся
передати бiль
через погляд холодний
передати тепло
через ноги
складно передати любов недоречну
тобi передам iiii
своєю смертю
навiчно

\\
не вмирай через цi очi
грiшнi (як море)
ти можеш падати
щоб стати вищим
вгору.
принаймнi маєш на кого дивитись
коли заплющуєш очi
буває й гiше
тут наприклад де я
пiд твоiiiми заплющеними повiками
вдень
вночi

\
Я.Я
наче це все на що здатна
думати про тебе
боятись не варто
не треба
вночi
коли дощ (небо плаче)
тобi
якщо хочеш
вiддам своє значення
боюсь
бути складною
i весь час коли не з тобою
боюсь
ти так менi потрiбен
чомусь

Вечір
Печаль у чорному плащі
пошитому з вчорашньої ночі
підкрадалась до мого будинку
Вікно відкритою кватиркою
сердито кліпало на незнайомку
наче хотіло гавкнути
Печаль
намагалась залишатись непомітною
але раптово
наступила на хвоста
старій облізлій заздрості
яку я вигнала
ще минулого затемнення сонця
але яка час від часу
приходила вночі
і своїм нявчанням
не давала спати
Я виглянула надвір
і може б навіть
не помітила гості
якби гудзики блискучими зірками
не підморгнули з рукава плаща

Ми приходили з моря підкошені
за солоною щулились шибою
і сплітали зі слів не кошики
а відразу кошики з рибою

нині ж пам’ять про море дрижить
за автом шовковою хусткою
і обабіч пшениця біжить
од хліба за нашою музикою

Може завтра мене не стане
Як на сон затулю повіки,
І ніхто мене не згадає,
Відійду в небуття навіки.

Не промовить ніхто ні слова
На надгробному темному ложі,
Може зітре з лиця хтось збоку
На сльозу щось віддалено схоже.

Вир життя від цього не стане,
Не померкнуть на небі зорі...
Я не думатиму про завтра,
Краще житиму вже сьогодні!

За руки узявшись йдем ми
Кудись у тінь.
Рука у руці тепліє
І в серці жар.
Живе у душі надія,
А може й ні
Була колись спільна мрія -
Вже в давнині.
Можливо вернеться знову,
Надії знак.
Заповнює світлий розум
Сивий туман.
Я вірила людям просто -
Кругом обман.

і якщо упливеш акулою,
і якщо пропливеш океан,
я гулятиму в полі з мулами,
веселитимусь, наче Пан...

і якщо твої очі стомлені
у мої зазирнуть на мить,
то побачать кістки оголені;
їх сточила сердечна гидь...

і якщо ти мене дослухаєш,
то збагнеш, що мене нема,
якщо в мозку вогонь роздмухаєш,
то від цього згориш сама...

і залишиться квітка з мармуру,
чорна квіточка, диво з див,
наймиліша німому варвару,
що її захистить від злив...

Ріки терпіння вийдуть за межі
Очима-озерами пройде дощ
Згаснуть зірки і зійдуть пожежі
В самому центрі тілесних площ

Швидше заб'ється ядро гаряче
Стогоном вирветься в небо біль
Сьогодні планета з тобою плаче
А завтра з вологою прийде цвіль...

тобі не вдіяти нічого тут все марно
тебе немов немає тільки хмарно
що ти кохаєшся або пішов у вечір –
підкаже лиш розташування речі
година сьома не впадай у відчай
бо все навколо безумовно свідчить
що ти живий їси легкий сніданок
і вже сумлінно європейський ранок
в газети загорта прогірклі мови
що світ цей жебрає та не твоєї крови
ввіп’єшся нігтями у тулуб апельсинний
й на кілька хвиль обдуришся що сильний

Того вечора ніч зреклася
Запеклася гарячим тромбом
Невідома секта у білому
Зайнялася твоїм вже гробом
Поминальних мовчань співали
Ритуально сиділи поруч
Для розваги ножі кидали
І плювали завжди ліворуч
Потім встали і вийшли в небо
Ти лежиш, тобі добре видно
Що забули вони про тебе
Із триденним терміном згідно...

**
Глибина, якої не знав Кусто
До занурення повного ближче аніж до смерті
Ти – мертвий листок
Що валяється десь на поверхні три чверті
Якого зігнили від надміру вогкого стану
Після сто і одного півкругу осядеш на дні
Німфомани
Кохатимуться у намулі, яким є ти...

чорних ліхтарів напівсвітлий шал,
вулиця тепер моя чужа,
ти — забутий сон, тільки твій овал
залишився в лезі ножа...

я іду крізь пустелю гріхів,
розмовляючи з янголом вдень;
він сказав, що не може мене
залишити хоча б на Божественну мить;
розлітається попіл віків,
а в кишені пожовклий женьшень,
хай печера мене проковтне,
якщо серце загубить навощену пліть

я іду сама, напівжартома
заглядаю у вікно своє,
там тебе нема, розляглась пітьма
на дивані у моїм фойє

я іду, хоч із ніг юшить кров,
забуваю про болі образ,
то забудь же про мене і ти,
— ну то що я кажу??? подзвони мені! ну! —
тільки порожнє дихання змов,
а ще більше — спорожнених фраз,
ти ж не можеш мені віднайти
запізнілий світанок, вчорашню весну...

стомлений поштар не приніс листа,
день цей — недопитий коньяк,
забирай мене, тільки тінь постав
там, де, мов ліхтар, стоїть маніяк

я іду, витираючи піт
на обличчі, посушенім днем,
проминають мене ліхтарі...
...каравани із висушених хризантем;
але ти не тривожся, свій брід
подолаю без зайвих проблем,
проводжають мене поштарі
в казино, те, що зветься “Пекельний Сан Ремо”;
там я знову в пустелі гріхів
розмовляю із кимсь уночі;
він сказав, що не може мене
залишить ні на мить, ні на прокляту мить;
розлітається попіл віків,
все мине, хоч кричи, хоч мовчи,
хай рулетка мене проковтне,
у смертельнім азарті в розпечену кліть

Поцілую хрест твого мовчання
Білий льон сьогодні твоя ряса
Як впаде завіса сповідальні
Стану на коліна коло Спаса

Оберемок свіч святим тримаю
Щоб зігріти образи холодні
Хто кого сьогодні сповідає
Не питай... Мовчать вуста Господні

Кожної ночі шепоче бруківка
Під копитами твого коня металевого
Зі знанням і спокоєм вершника
Ти сідлаючи гладиш темні його округлості
Контури пружності знаєш
Наосліп звикаєш тримати в руках цю силу
Як тонни тротилу взірватися може терпіння
І тоді ти помчиш втікати назустріч долі...
Чи шукати власне насіння в обіймах тої,
Чиї молитви берегли тебе в твому падінні...

*
Капрале, ви слово забрали й поклали в кишеню
І так вигравали війну не одну ви напевно
Що ж, вам неприємно персоною бути нон-грата
Щоб вміти судити ще бажано вміти прощати...

Коли кохаєш можеш все зробить.
Дракона вбити, море переплить
Для неї все на світі згоден ти віддать
Чарівну зірку з неба її дістать…
Усе життя носити на руках…
Все легко це, - тому що тільки в снах!

Моїй ж коханій буду я робить.
По перше, до скону життя любить.
Допомагати їжу їй варить
Ніколи не палити і не пить
Із хлібом-сіллю тещу зустрічать
Нехай гостить, про неї теж я буду дбати.

29липня2007року

білий мармур ваших палаців
сотні сонць у чорних віконцях
я вриваюся, спокій зірвавши,
я запалюю вас, я — сонце!

краще стійте, мої горили,
ваші душі — нікчемні шмаття,
не купуйте уже кадило,
мої світсько-безбожні браття,

я натхненно-несамовито
прожену самоту аскези,
сатанинська зі мною свита,
у яких люті зуби-леза

не біжіть, а прийміть шляхетно,
офіцери німої смерті,
розірву ваші ребра-штахети,
ну а м’ясо зберуть лаерти,

ваші душі... мені не треба,
я не ВІН, набагато гірше,
мені треба із крови неба,
із крові напишу я вірші.

захлинайтеся, засинайте,
вирву ваші думки і очі,
проклинайте мене, проклинайте,
серед білої темної ночі

нульова... скоро бал почнеться,
і розквітне несквітла квітка,
все згадаєте, все озветься,
я о першій приїду... чітко.

ай, танцюйте, несіться в зграї,
поки часу лишилась нитка,
вам обрізано шлях до раю,
а вготована пекла сітка

Отец, якби зрозуміли,
Што си думат коник сивий.
Покивали не молодв юж головов
І так до коника повів:
- Ти є кін, а я чоловік.
Тішся коне, жес не вордився коровов.

- Чоловіче, чоловіче.
- Хтів бис жебим іщи ричав
І що рана хтів бис іщи ня доїти.
Але, але, коню - друже,
Сам знаш як тя люблю дуже.
Але що там. Віо конику. Треба іти.

Отця привітала їмусть,
Коникови дала сіна.
Їмусть тепла, до змерзненого ся тулит.
Отец зїв. Напився вина.
-Що за зима , що за зима.
Рад би знати як ся чує малий Юлик.

З охрещеним місяц, рочок.
Юж сам входит на горбочок.
Всьо, що видит в руки бере, тата питат.
Тато вшитко му повідат,
Думат вести го до жида.
Бо жид мудрий. Навчит Юля як ся читат.

Коли Юль мав десят років,
Клима мучив юж неспокій.
Юль мудрішшій ниж “Климиха” разом з Климом
Зна писати і читати.
Знає дні, місяці, свята.
Знає чом ся небо сварит коли гримит.

Ще кус підріс, гварит тихо
Він до клима і “Климихи”
-Пустьте тату, пустьте мамо, я в світ піду.
Я не буду сіяв зерна.
Мамо, тоту, - пустьте, верну
Поки заспівают отец панахиду.

- Юльку, ти нас хцеш лишити?
- Як ми сами будем жити?
Плаче мати до подолка слези їмат.
- Юльку, сину, бій ся Бога,
- Не лишай свого порога.
Тато хворий, а ту сину іде зима.

Дармо мама , тато просит.
Юль не слухат. Його носит.
Хце йти там, де ноги несут, а Бог веде.
Зморщив лице милосерні.
-Ой не плачте, я ту верну
Та лем товдиль як ту пахти буде медом.

Непомогли слези мами.
Вона не спит юж ночами.
Просит Бога щоб залишив Юлька в хижи.
Юль не чеє і не бачит
Як старенька мати плаче.
Він хце іти, бо він читав о Парижі.

Так і зійшов з гір в долину,
Своє рідне гніздо кинув.
Як відходив то ся навіть не відвернув,
Щоб слез вітців не видіти.
Вес час гварит, треба іти...
Не плач мамо, не плач тату, я ту верну.

Ішов Юлько до вечера.
По дорозі слези втерав,
Што му личком, якби струги дощу плили.
І хтів іти і вертати,
Шкода мами, шкода тата.
Думат, як без нього вони будут жити?

Сонце на горах сідало.
Так і він ся спер о скалу.
Хотів ногам дати хоц кус відпочити.
Вкусив хліба разового,
Зітхнув і погварив з Богом.
Кус подумав,. Але що там, треба іти.

Вечір ся на гори кладе.
Здримнув би ся лем нема де.
Став моркотним і му ся не як зробило.
До села іщи далеко,
Думат, ляжу під смереком,
Кус ся здримну, та хоц кус відпочне тіло.

З-за галузи звізди світят.
З-за гір вийшов повний місяц.
А Юль лежиті якось не годен спати.
Ні, не боїться нічого,
Добре зна, коли є з Богом,
То нич му ся не повинно товдиль стати.

Якос приснув під звіздами
Снит му ся же між хмарами
Собі літат як той орел барз високо.
Снит му ся, же вшитко видит,
Гори, море і Бескиди.
З високости вшитко тішит його око.

Юль ся збудив. Протяг кости.
Смотрит, хтоси іде в гості.
Кус ся боїт. “З нами Бог...” до ся повідат.
Волос їжится як стерня.
Смотрит а ту мале серня.
А він думав, же то іде якас біда.

Кличе серня на бесіду.
Серня стоїт і не іде.
Ой не менше воно боїтся від нього.
-Нехцеш іти, лем стояти,
То си стій. Я буду спати.
Заран чекат ня в світ далека дорога.

І зас приснув. Крас сон має.
Снит му ся, на гуслях грає
Штос такого, што ся вшиткім барз подобат.
Купа люди смотрит, слухат.
Граня трафлят їм до вуха.
Але грає, але співат та хвороба...

При нім його шапка стара,
А в ній франи і дуляри.
Люди мечут, а він тягне смик і співат.
Боже, сам ся з себе тішу.
Як то добрі жем ту прийшов...
Я ту граю, а в нас в селі хібаль жнива.

Тато з мамов топчут стерня
І думают, коли верну.
Юлько в сні, в великім місті ся не сміє.
І ся збудив. І заплакав.
Жаль му мами, жаль му тата.
- Сходит сонце, лиш воно ня не загріє.

Юлько сів. Зїв скибку хліба.
- Жаль родичів. Верну хибаль
І поможу їм зібрати з поля збіжжя.
Звезу ярец і пшеницу,
Товдиль піду за границу.
Хто зна, може дійду до Парижа?

Там в Парижі в місті велькім
Носят мешти, носят шельки.
Вшитко файне, лем не гварит никт по-руски.
Я там волю своє село
Де хоц бідно а весело.
Волю керпці, но і сподні на мотузку.

Ту мі співат жайворонок.
Ту своя літат ворона.
Тота земля пахне потом моїх дідів.
Ту хоц бим і не мав хати
То я все буду багатий.
Святий Боже позволь вернути в Бескиди!

Дай клякнути під капличков,
Дай слезами вмити личко.
Позволь п*ястуком ся бити в свої груди.
Прость мі Боже гріхи мої.
Дай жити у правді Твоїй.
А не як той син, што колись зблудив.

Ту я в себе. Всьо ня тішит.
Што мі там пінязи мішок.
За границев вшитко інше і хоц яке.
Там пес гавкат як каліка.
Муха кусат а не бзикат.
Ту ядлівці, ту смереки. А там кряки.

Мавєм іти, а не піду.
Жаль кинути крас Бескиди,
Жаль кинути своє гніздо. НЕ ПОКИНУ!
Зроблю так, як ті лелеки,
Што вертают все з далека.
Я теж верну в свою рідну ЛЕМКІВЩИНУ!!!

Відкрито ноги несуть засмагу
Танцюють джагу де рампи вулиць
Від кабаку до універмагу
Ліхтарні хмари комах запнулись

І вечір літній в бокалі пива
Малює обриси візитерів
Пусті їх посмішки трохи криво
Пасуть у сутінках сутинерів

Паркети скверів чекають балу
Дрімають лави деревобриві
І муха плавати вчиться в’яло
На дні бокалу в п’янкому пиві...

Тобі, коханий, я скажу півслова
Із цих півслова зрозумієш ти:
Заради тебе я на все готова,
Крізь терни я доб’юся до мети!

Моє кохання береженим буде,-
Його Господь поклявся берегти,
І не чекаю я подяк від тебе
Лише боюся перспективи самоти.

На тебе гляну – і радіє серце,
Тебе почую – і співа душа,
Кохання пісня до небес проллється
І серце оживе в цього вірша!

Нема краси такої більш ніде
Як наша рідна ненька Україна.
Столітній де Дніпро гуде,
Де голубіють неба схили.
Де рік найглибша глибина,
Де кинулись Карпатські гори,
Трембіти звуки там луна
На необмежені простори.
Тут пісня ллється солов’я,
Дністер тече у Чорне море.
Козацька воля тут гуля
І не страшне ніяке горе!

Коли на вулиці холод дощу – ти теплий
Промоклий, але запеклий – не закричу
Заобіймаю до напівсмерті – і в пекло
Я з тобою і світ за очі лечу

Неспокій покликом викрикну твоє ім’я
І на тім’я собі заплету я малий вінок
Біла фата проростає із твого сім’я
Образами над нами боги на спицях зірок...

Біла, без жодних домішок,
Стеля в твоїй кімнаті.
Сонна байдужість стін,
Чисто протерте скло.

В рамках світлини посмішок
Крихти уваги варті.
Колір твоїх гардин,
Наче стальне крило.

Тиша в легкому атласі
Кличе нудьгу погратися.
Важко від них сховатися –
В стелі,
В стіні,
У склі.
19.08.07

Терпкий поцілунок, до губ прилипає волосся
Можливо здалося, але твій настояний трунок
П'янить, проникає і плавить неспокоєм досі
Таврує усіх етикетками "нижчий гатунок"

І я пам'ятаю, як дзвони гуділи тривожно
І як захлиналися криком пророки і круки
Бо наперекір всім законам і кодексам Божим
Червоним браслетом були опоясані руки...

Корида на двох, не скандує пуста вже трибуна
І порвано стяг, і осліплений болем звір
Кому усміхнеться сьогодні продажна фортуна?
Кому відрахує зароблених єн чи лір?

Твоя перемога до часу, нещасний тореро
Лови захоплені погляди поки "біс!"
Тобі пощастило зустріти свою Венеру?
Можливо і їй пощастить не пролити сліз...

Лед, говорите? Он не помеха.
Смерть, говорите? Это не про нас.
Боль, говорите? Не страшнее смеха.
Свет потух? Но пепел не угас.

Пол, говорите? Посмотрите в небо!
Крыльев нет? Так будут плавники!
Черный, говорите? Лучше все ж, чем серый.
Нет цветов? Полейте сорняки!

Без черного не видно белого.
И мира не бывает без войны.
Из искры зажигаются костры.
И лишь измена нам находит верного.

Прощання тісно зв'язане з тугою.
З сльозою витертою стиха вмить.
Із помахом руки біля останнього вагону.
Та з голови кивком із літака, що майже вже летить.

У цей момент ти мусиш все забути.
І водночас згадати все, що лиш було тоді.
Так хочеться глибоко і засмучено зітхнути.
А потім кинутися кораблю вслід по воді.

В середині щось взяло і розбилось.
На тисячі шматочків, що так просто не збереш.
Вони з поривом вітру розлетілись.
І ти, щоб склеїти те знов, їх більше не знайдеш.

Ти йдеш, закривши щільно очі.
Не думаєш, не дихаєш, а просто йдеш.
Хтось в голові тобі шепоче
Якісь слова, що їх ніяк не розбереш.

Щось змусить тебе раптом обернутись.
І твоє серце призупиниться на мить.
Ти знаєш – тепер має навіть дощ всміхнутись,
Бо ти побачиш хто до тебе під дощем біжить....

Что ты хотел сказать,
Когда расплавил лед?
Зачем пустил меня
В заоблачный полет?

Куда ты вдруг исчез,
Когда запел прибой?
Кто для тебя придумал
Слова «смерть» и «герой»?

Где след от твоих ног,
На каменной земле?
Как мог сказать: «Люблю!»
Ты призрачной луне?

И почему же сердце
Мне никогда не врет?
Я знаю, что тебя
Мне море не вернет…

Надежда… Дым и тонкий лист свинца.
Или стекло.… Хотя оно не бьется до конца.
Как больно сердцем ощущать порезы
От тех осколков из тяжелого железа.
А как приятно спать на шелковой постели
И чтобы звуки нежно только пели.
А иногда звучат басы так громко,
Что и не слышно звуков слишком тонких.

Надежда… Может погубить и воскресить.
Поднять наверх и так же опустить.
Повесить крылья за спиной большие.
И из свинца сковать две золотые гири
И привязать к ногам цепями.
Дарить цветные сны ночами.
А иногда кошмар послать ужасный по утру,
Что просыпаешься ты весь в сплошном поту.

Надежда.… Губит. Оживляет.
Бросает. Любит. И находит. И теряет.
В надежде сердце замирает.

А все зависит от того, что будет.
Надежду оправдают, иль погубят.

Солоний вітер випитих очей.
Холодний шлях. І білий морок серця.
Вулкан. І грім... І лінія плечей...
І сонце проливає сміх з відерця.

Мене немає, як немає й Вас.
Така самотність, хоч смереку гризти.
Ви вже без мене. Чути білий вальс.
Чи може, танго? Океанські бризки?

..............................
Він вибігає, береги зломивши.
І тільки погляд випитих очей
Мене ув’язнить, спогади накривши.

Самотній дощ. Холодний очерет.
Червоний кущ із випитого серця.
О ваші очі! Рандеву планет...
О ваше серце! Тищі кілогерців...

Душа спорожніла,
Завмерла,заснула,
Чи може, нещасна,
Про радість забула?
Бідненька стомилась,
Нехай одпочине,
Допоки образа
Із серця не згине.
Допоки отруту,
Що кров отруїла,
Злісттю гіркою
Думки обпоїла,
Не вимила чиста
Гаряча сльоза,
Щоб зуміла розпуститись
Прощення лоза.

Ангелы…
Двусмысленное слово.
Слово любви и волшебства.
Добра. Загадки.
Света. Чувства.
Мне грустно…
Знать, что их крыльев не увижу никогда.
Не на земле.
Может во сне?
На берегу мечты?
Где через вечность брошены мосты.
Прикосновенье…
Когда тихонько плачешь ты.
Лишь на мгновенье.
Не думай.
Почувствуй свет любви.
Замри.
Открой глаза и посмотри.
Кто тот, что очень вовремя пришел.
Как и всегда.
Нашел.
Он пролетал случайно мимо.
И вдруг почувствовал незримо
Тебя…

Я знаю, було б дивно це кричати в твою кригу.
Питати в неба, слати на домашній та гадати по очах.
Я просто хочу знати і знайти тебе у комусь.
Побачити в юрбі за сотні миль, залізши на найвищий дах.

Де ти? Кричу, намагаючись стати водою.
Пливсти і шукати тебе по слідах на землі.
Де ти? Стану пташкою, але німою.
Вслухатись і чути усі голоси.
І твій…

Твій голос поступово я забула.
Він злився із моїм в моїх думках.
Найбільше боюсь, що скоро скажу я:
«Це просто минуле, далеке минуле…»

Де ти? Поверни мені рештки моєї свободи!
Я хочу віддати її, а вона не моя…
Де ти? Ми мали з тобою даремну нагоду.
І кинули геть як звичайне сміття!

Дождь смоет все:
Хорошее, плохое.
Он смоет образы и сны
Не смоет лишь твои следы.
Ты мое сердце унесла с собою.

Там ты прошла давно когда-то,
Оставив след от каблуков.
Прошла тихонечко, без слов.
А дождь все плакал виновато.

Но ты ушла, ушла навеки.
Дождь плакать вскоре перестал.
А я без сердца жить устал.
Там на земле воды остались реки.

«Вернись!» - кричу я из последних сил.
Так год за годом, умирая.
Как птиц замерзнувшая стая.
След каблука на сердце…
Роковым он был.

Ты не вернешься никогда.
И ложь про то, что время лечит!
Жаль не спасет во сне нас встреча.
Все лишь вода, кругом вода…

Емоційність розбійною хмарою
З вихром, шквалом, вогнем і дощем,
Лютим ворогом, чорною карою…
Душу крає безжалісний щем.
Що ти робиш, просвічена логіко,
Як осикове листя тремтиш?
Чого варта твоя педагогіка?
В тяжку мить – наче риба мовчиш.
Хвилювання надмірне, безсовісне,
Я у нього, як кінь у вузді!
Научи побороти чудовисько,
Щоб не рвались літа молоді.
Світлі мрії, духовність, емоції…
Як розумно це все об’єднать
В гармонічні життєві пропорції?
Я не знаю, а хочеться знать!

Часто буває – згадуєш все, що було.
Дні, як термометр – міток і цифр каламуть…
Напередодні спекою в світі несло,
Нині тумани сипнули холоду ртуть.
Місту самотньо. Звідси дощі утекли.
Дипломатичний вересень ще не прибув,
Втім, вже серпневий ґазда віконце засклив
І на балконі сушить хтось зілля-журбу.
Часто буває – тихо наблизиться сум.
Літо минає… В сушених травах – казки.
У передмісті в сіні Телесик заснув,
Вітер подрібнює вічність у ступі Яги.

Душа і метелик припнуті шпильками до світу.
Війна вже позаду. А ти – таки любиш життя.
Опершись на літо, ідеш, оминаючи сіті
Дволикого щастя. Минув біль – і відчай відтяв.
Дрібні перегони. Абсурд коліщат. Метушіння.
А дійсність, як правда. Все просто і ясно, як день.
Поскрипує тихо твій пращур дверцятами в сінях.
Душа, як метелик. І сиплеться збіжжя зі жмень…

Я повільно стікаю бажанням
Безжально жити в твоєму вимірі
І не бачити переходу
Як з однієї станції метро на іншу
Тісно навіть у власній шкірі
Тому живу твоїми перфоменсами
Інтересами, телефонами і твоїми знайомими
Цікавлюся - ніби займаю чужу нішу
Тільки місця там вже немає... Того я схожа на тінь
...

Солоними хвилями з новими силами б’юся
Об твої холодні слова і гарячі цілунки
З морськими пейзажами на моніторі зіллюся
Хай сонце південне зігріє це тіло дикунки...
...

Байдуже... греблю прорвало і ллються сльози
То голод, то дике бажання вживання глюкози
І втратили сенс усі форми і зовнішні риси
То сльози прощання, а не загравання актриси...