У тебе вуста сірі бо очі насіння
бо дощ з роззявленою пащею сірою
на дні якої ми спинаємось навшпиньки
щоб дотягнутись до піднебіння

ти плакав би кругло та вишні вишні
літо завмирає на півдорозі до твоєї мислі
ти загортуєш своє серце у мокрі простирадла звислі
друзі мовчать десь далеко у них язики красномовні і кислі

і ти один на своєму заклечаному кораблі
бухнувши до цього вікна причалив пристав
вранці багато-багато яблук падає в туман
бо ти цілу ніч навіщось сидів не спав

Зберу докупи й вимету дочиста
Фантомні болі, конвульсійні пута.
З зірок багряних наберу намиста
Аби зігріти тіло. І відчути
Незмінний запах втомленого серця,
І відтиск на брудних, бездушних лицях.
Коли лиш дюйм, і, певна, доведеться
Втопити вічність у твоїх зіницях.
Спинити маятник життя, котрий щоденно
Вбиває сотні душ в любовній млі.
І ми на черзі, знаю, що, напевно,
Не перші й не останні на землі.
Та я чекаю, вперто, рівномірно
Щодня віршую і псую папір,
Бо ми не можемо кохати так наївно,
Про це давно вже написав Шекспір.
Тож дуримо самі себе спроквола,
Щоб Синю птаху втримати за хвіст
Вигадуєм якісь чарівні кола,
Де біль і ненависть танцюють твіст.
А меланхолія, що у душі захована
У каві топиться й тамує плач.
Я страхом та коханням екзальтована,
А ти – моє життя і мій палач
Водночас. Барабанить стиха злива,
Шматує мозок, ніби від похмілля
І я приречена, але така щаслива,
Бо донестями прагну божевілля
Аби забутись. Щоб єдиним махом
Гордіїв вузол розрубати в грудях,
Тоді звільнитись і до неба птахом.
Ну а птахи… їх і боги не судять…

Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться шуба із шиншили,
Шкіряний жакетик, туфлі на підборах,
І тепленький светрик, і хатинка в горах.
Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться сумка з крокодила,
Золоті браслети, ланцюжки й перстені,
Опери, балети, ну і ти на сцені…
Люляй, моя мила, люляй, моя кицю…
Я ж – бігом по пиво, доки тобі спиться…

Розпускаєш руки під дощем
Розквітають пуп’янки-долоні
Свій давно загублений Едем
Не знайдеш на жодному пероні

То не жаль – пробиті жалом скроні
Антиусвідомлення проблем
Твій Едем не схожий на Господній
Ні на жодну із земних систем...

**

Затяжного дощу місто –
Корито з брудом і червяками
Їм там не тісно
І звісно життя за планом
Дощ іти перестане
І висохнуть залишки бруду
Погляньте на місто –
У ньому не черви, а люди...

Чисте повітря бальзамом зцілює груди

Ти — мрець…
А лише одне твоє слово
могло знищити всесвіт
Авангардний герой взяв
довічний тайм-аут для смерті
І тебе вже нема серед нас, ти є — труп
І по-всьому хорошому завжди настає кінець
Друже, мій любий, сьогодні ти —мрець!

Я не буду лити сльози скорботні
Бо душа невмируща, вона вічно жива
Ти не вмер, це лише тлінність плоті,
Твоя мудрість й досі наповнює наші серця

Ти ідеш з цього світу прекрасним героєм
Усміхаєшся з раю привітно до нас
Ти страждав на землі від браку любові
Сподіваючись, що твій профіль замінить її анфас

Ти — мрець…
А колись ти навіть грав у карти
І хоча ти не був затятим гравцем
Ти міг визначити тих, хто блефував
А хто просто торгував своїм лицем

Ти бачив людей — лідерів у стосунках
І тих, що плазували, наче сучи сини
Ти пив горілку з багатіями на рівних
І не цурався злодіїв, що вийшли з тюрми

Хоч сам не знав, що на нас усіх чекає
Сума, тюрма чи Божа милість
Все життя сам від себе подалі втікав
А друзям здавалось — ти дуже сильний

Ти вмер…
Твій шлях не особливий — смерть в кінці тунелю
Я і твої діти — теж станемо мерцями
Але є завжди шанс уникнути борделю
У наших головах, прогнилих до нестями…

Добре уявляю тебе у одному зі стрип-барів
під музику Джо Кокера у напівосвітленій темряві
риси твої набувають деякої благородності
в оточенні красивих оголених дівчаток,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

Ще уявляєшся мені за кермом
космічної швидкості автомобіля
в оточенні пива, кількох псевдо-друзів
(тимчасово потрібних чи поки корисних)
та красивих дівчаток у коротеньких шортиках,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

В політиці, комерції... навіть у мистецтві
ти міг би бути кращим
але взаправду не уявляю тебе,
коли загортаючи в ковдру милуєшся
як вона солодко спить...

... і де тебе немає

Корвалол, валідол, барбовал
і не в рифму персен
не пробуючи жодного іншого заспокійливого
окрім подушки і (як це мило!) м’якої іграшки
я засну, щоб дивитися слайди
у негативі або позитиві проявлені...

Жаль, що ти практично ніколи мені не позуєш...

Які таємниці блукають у ваших очах?...
Натомлена ніч спочиває у вашім волоссі.
І пледом туман простелився на ніжних плечах…
То я через вас у відьомство ще вірю і досі.
Як вітер ваш стан обіймає і падає ниць
Приховані ревнощі в серці мені закипають…
Кохатися з вітром – то, певно, для вас, чарівниць,
Так само звичайно, як вранці напитися чаю.
Як пальці тонкі виплітають купальський вінок,
Захоплене сонце не може порушитись з місця.
І ластиться стежка до ніг, і сміється струмок,
І щось жартівливе на вушко нашіптує листя.
Та я не віддам вас ні стежці, ні сонцю, ні снам,
Не випущу з рук ваші ніжні тендітні долоні.
Усі ваші чари довірте холодним вітрам,
А серце залиште в моєму земному полоні.

Ніби небо спустилося нижче,
Щоб напитися радости,
І нізвідки з’явились вірші,
Коли ти поруч мене, ти!

Колия, колити, колипоруч,
Колими, колиразом, удвох
Свої руки піднявши вгору
Посміхається сонячний Бог.

Колидень, колисвіт, колиранок –
Все в тобі та усе в мені.
У зіниці колизагляну
І навіки лишуся на дні.

Колискоро кінчається літо,
Колиночі – холодне тло,
Те гаряче, несамовите,
Дасть обом нам колитепло.

Колия у вікно погляну
І життя свого сенс знайду –
Тодінаше коликохання
Колисатиме двоє душ...

Ніч нагнулася над нами смерековими гілками,
Ми крокуємо надривно: крок під верх,
Ти заголено руками держиш зірочку у склі,
Лунко темрява шурхоче камінцями вниз.
Місяць загніздився на верхівках деревищ,
Світить круглим оком, ти, коханий, не дивись!
Бо загубиш стежечку непевну - серед гір,
Притулись до мене серцем і йдемо:
Може де під каменем спочинем, загорни в тепло
Всі мої слова й печалі, як би не було –
Кроки в ніч лякливо, все ж удвох.
Захлюпоче дощем злива
І закрутить танець буревій, холод дряпа спину,
Морок під пеньок заліз –
Як би не було, все ж удвох, все ж удвох.

Прокидаюсь в теплім ліжку…
А тебе нема, десь полощеш свою долю
У незміряних морях.

І буде так:
Мій острів, я одна
І самота моя не вся згоріла.
Прощається тобі твоя провина
І книга закривається твоя.
Потому сніг ітиме цілий рік,
До неба руки піднесуть Пилати,
За що караєш, і за що узято
Оту вдову, що менша серед нас.
Мовчать затерті на крові слова,
І навіть півень не кричить,
А тиша
Ляга на острів мій,
І бачу: книга, і світлий дім , і чисте полотно.

Термальний спогад - твоє тепло
Тримає шкіра як щось сакральне
Співало тіло - добро і зло
Затемні вікна у автоспальні

І світло дальнє через туман
Проб'є дорогу до мого дому
Розсіє ранок сей дивний стан
Складу присягу тобі одному...

Москіти юрмляться надвечір
сто перешкод цупкої ткані
нервово натяга на плечі
бліда і споважніла пані

когось забачивши збігає
хутенько з плетеного ганку
та так що майже устигає
за власним тілом в водах Гангу

Спортивні змагання на витривалість
Байдуже, що за фінішем
Подивися, до чого ми дозмагались
Від гематом не рятує крем

Лікар сказав, що загострення буде
Виписав довгий нудний рецепт
Заборонив, застеріг, приголубив
Запропонував мені свій кабінет

Чистий і світлий, майже стерильний
Жодного вітру, дощу і травм
Майже готова була залишитись,
Але ж я не там... не там...

Можеш мати безлімітний доступ
Плата невисока, але завше
Хочеш ти мене переконати
В тому, що тобі усе по боку

Маєш свою мрію одиноку
Про яку я знаю, не питавши...

*
Можеш втратити когось або придбати
Проспівати соло чи дуетом
Та коли б я вміла малювати
Стіни всі були б твоїм портретом...

Насолода душі, а не тіла
Ніч темніла від твого волосся
Ноги босі, а крила
До грішних небес підносять...

*
Плід моєї уяви
Твоїми устами колисаний
Щойно приспаний мозок
Дрімає в обімах слів
Все ще снишся ночами
Та вирок давно підписаний:
Що зруйноване нами
Не зцілить милість богів...

*
Я знаю, болить не тому, що приходить розкаяння
Просто танець з тобою усе-таки протипоказаний
Із побічною дією – спокоєм аж до відчуження
Набуваю себе, тільки скоро гряде пробудження...

Я підіймаю очі до небес, дивлюсь
Уверх, на згаслу сонце-рампу,
Що вічно гріла темний, змерзлий світ.
Здається, треба поміняти лампу,
Бо все ущерть вже затягло дощем
І тільки зорі, ці мікросвітила
Залишила, як згадки про тепло,
І цвяхом діамантовим прибила
До струпів хмар, до чорних парапет,
Аби розбити вщерть людський склероз,
А я крізь скло дивилася на них
Й не помічала цих метаморфоз.
Бо гралася у піжмурки словами,
А потім цілу ніч молилась Богу.
Прохала кари, може, благодаті?
Й хреста з собою взяла на дорогу,
Аби не сумно йти, аби терпіти
І нести трішки того, що до болю
Роз’ятрить рани, страхом оповиті
І подарує ефемерну волю.
То хто я після цього? Ні, не янгол,
Занадто гарно, навіть ампірично.
Чортиця? Вже, подекуди, банально,
Я ж звикла речі бачити практично.
Яка з них користь, якість, кількість, сума?
Крізь призму днів все рахувала миті,
Не вірила в поезію і вічність,
Ескізи снів були, чомусь, розмиті.
До божевілля йшла невпинним кроком,
Бо знала, варто тільки захотіти,
Перестрибнути можна і безодню,
А дуже сильно – навіть полетіти
Кудись увись. На жаль, зів’яли крила,
Котрі ніколи справжніми й не були,
Як у французьких чорно-білих фільмах,
Романтику котрих давно забули.
Я ж закохалась у ерзацне «нині»,
Бо пишу вже не вірші, а халтуру,
Де все занадто награно красиво,
А ті, старі, здаю в макулатуру
Разом із справжньою любов’ю та жагою,
Де почуття ще свіжі, невблаганний
Ще час, що ранить глибоко, до болю,
Як той скрипаль завідомо поганий.
Тож все шукаю той життєвий вир,
Щоб з головою кинутися в нього
І йти до дна, чекаючи того,
Хто зможе дати руку допомоги.
Порятувати схоче з глибини,
Подарувати нові справні крила,
А ще надію, унцію тепла
І віру в те, що невичерпна сила.
Бо шторм не знищить крем’яного серця,
А тільки вихлюпне з очей печаль,
Самотність – це найкращий стан душі,
Адже його і втратити не жаль.

Мені не можна бачити тебе,
Ти як і я на службі у народу,
Народ не зрадить,
Зрада в однині сама приходить.

Куди від неї? В ліс? Мій ліс росте.
До нього йти мені кварталами квартали.
Мені не можна втратити себе.
Тебе? Не знаю.

Чекаю до неділі і мовчу,
Вигадую тебе як і раніше.
А ти співаєш:» Господи, помилуй».
А я співаю:»Господи, прийди».

Так буде завжди!
Я тебе не знаю.
Лиш чую подих в мене за плечем.
Навіщо разом. Краще Я окремо
І Ти окремо.
І Господь між нас.

Папером задуши моє обличчя
Пером пробий моє сердечко
Давай, ти можеш — я давно в уздечці
Рабом своїм мене ти кличеш

Над містом лунає хворий мій крик
Це не серце, а розум повільно згасає
І я лиш на Бога надію тримаю
Що не стисне мені раніше часу кадик

Твої страхи — це річка, в якій плаває риба
Що очима зжирає м’ясисту наживку
Я лякаюся снів, поцілунків і мрій
І моя установка — тікати. Куди би?

На музику рухів поклали слова несказані
Танцюєш неназвані танці ребром долонь
Крізь об’єктив проникає проміння лазерне
Твоїх очей прохолодою гасить вогонь

Крізь об’єктив проникає тілесна музика
По-між часом і простором фото-звук
Сьогодні для тебе чиєсь декольте позбудеться гудзика
Щоб привернути увагу жаданих рук...

***

Вектори погляду губляться
В темних твоїх окулярах
Чужі силуети на вулицях
Фокусуються і завмирають
Вбирають нові кольори чорнобривці у травах
Позуючи грають
Цигани на вбитих гітарах
Навіть дощ
Повільніше сплітає мереживо світле
У твоїх окулярах пів-світу
Але інша його половина у твоїх очах...

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Вже ні до чого нема діла,
Коли душа заціпеніла,
Коли від чистого кришталю серця
Залишились лиш биті скельця...
Кохання чарівна країна
Уже давно лежить в руїнах,
І над понурим попелишем
Тільки вітер образ свище.
На паперті ж зруйнованого храму,
Серед звалища святого хламу,
Милостині просять Мрії -
Діти кволої Надії,
Та навіть пари мідяків
Ти їм кинуть не схотів.
Ти геть пішов, не озирнувся,
І за тобою Рай замкнувся,
Уходячи - ходи не стишив,
Хоч пустку по собі залишив.
Й Душа, ображена, заціпеніла,
Та серце болем защеміло...

(присвячується дружині)
Щось у образі Вашому знову ловлю таємниче –
Чи засмагле облиичя, чи розріз сливових очей.
Теорема вогню, не доведена з-за протиріччя
Криги сказаних слів і розпечено-спраглих ночей.
Щось у голосі Вашім боронить зірватися з місця –
Кожне слово намистом низає то жар, то мороз...
Крок за кроком топчу ще не Вами настелене листя,
Обриваючи сни із не Вами посаджених лоз...
Щось у Ваших руках завагомим було аргументом,
Я запізно прийшов, для хоробрості впившись вином...
Як же вміло тоді скористалися Ви тим моментом,
І огріли мене по спиняці старим казаном...

Годинник на стіні
Вже вибив час до краю
Щось тихо пробубнів
Спросоння... і завмер
Тепер я маю час
Забути все, що знаю
Історія мовчить
І спить в кутку Гомер

:: Оголошення::
Познайомлюся з чесним і порядним музичним гуртом
Для спільних поїздок містами України,
Відвідування усіх вечірньо-нічних закладів,
Спання у готелях і транспортних засобах...
Можна зі шкідливими звичками,
Інтим не пропонувати.

Я бачу уві сні
Як тіло йде під воду
Покірне і важке
Не втримати в руках
І ти мабуть сп’янів
Затримавши свободу
У широко заплющених очах...

Твої ночі - звабливо-прозорі,
Твої дні - непристойно-розкішні,
Ти зриваєш незаймані зорі
І вкладаєш у росяні вірші.

І на зимно-байдужих мольбертах
Ти малюєш уквітчане літо.
Твої спогади - стигло-відверті,
Твої мрії - п*янкі й соковиті.

І гойдає нестримне натхнення
Твою долю у шлюпці туманній.
Ти - не Я. Ти іще незбагненна.
Я - не Ти. Я уже невблаганна.

Який хмільний невиброжений вечір
І сонний погляд диких кажанів,
Яких ти приручити не хотів,
Таких удень беззахисних, до речі.

У пісні десь на рівні ультразвуку
В аматорському співі кажанів
Захований секрет вчорашніх снів.
В порепані всоталось небо руки

І розтеклося венами. Еге ж?
Розгойдується вечір захмелілий,
Та як же ви подумати посміли,
Що всі жахливі сни не мають меж?

І знов відро бажань порожнє. І в
Криниці сновидінь нема води,
Давай ми разом підемо туди,
Де зграї диких сонних кажанів.

В зелених вербах тиша вечорова,
Розчавив сум потріскані вуста.
На кінчик дня присіло ніжне слово,
Колись відтяте з першого листа.

Коли печаль спонтанно-невловима
помре щемливо в радісних судомах,
Картатий ранок з"явиться без гриму,
І ти з-під ковдри вилізеш - удома:

Візьмеш своє горня по вінця повне,
До ніг потреться тепле кошеня,
Як ти, запухле і ще трохи сонне,
Шукатиме початок цього дня...

Коли осінь тужливо
Останнє намисто зриває,
Коли стомлена злива
Опівночі спати лягає,
Коли ти біля ліжка
Безсило стаєш на коліна,
Коли молишся нишком,
І просиш у Бога терпіння,
Коли зрошені очі
Тривожно блукають по стелі,
Коли тіло тріпоче,
А серце - щодуху об скелі,
Крок зробити у прірву -
Єдина можлива розрада...

То вмирає довіра
В безжалісних пазурах зради.

Ти знаєш свою дорогу:
від себе - углиб - до себе,
від бога - увись - до Бога,
від самості - до самоти.

Терпіння терпкого треба,
щоб мати печальну змогу
іти - під відкритим небом -
за сонцем, як сонях - йти.

Навколо - природи врода.
Темніють на небі плями -
твоєї душі розводи,
і світить в руці свіча.

Величними йти шляхами,
якими лиш ходять горді,
упитись своїми снами,
на доторк відчути час.

Себе залишаєш в небі,
зростаєш з піску до сонця,
собою руйнуєш греблі,
новий віднайшовши шлях.

Надіються на оборонця
горішнього знизу землі,
а ти відкриваєш сланця
громади - твій сміх в горах.

Орлом над печаллю спеки
піднявся - легкий і мудрий.
Але, як казали греки,
ті крила людські - хисткі.

На твій розрахунок грубий
віки накладають вето,
змиваючи з правди пудру.
У вічність - твої кістки.

Якщо зимою йти тобі припало
До теплих і далеких ручаїв,
Візьми мене ведмедем похожалим,
Якщо ласкавцем не взяла своїм.

І хай тебе нітрохи не бентежать
Зимові невмолимі холоди,
Бо шуба тепла в мене є ведмежа,
А вітер тільки завіва сліди.
…
31 травня 2007

Електронні листи стомили
Ватрувало б живого комусь написати
Щось таке в них повільне холодне і дивне
Не листи і не мова. Лише цитати

Електронні листи про співпрацю
Це щось схоже на згоду чи то відмву
Щось второпати правильно справді важко
І здається що вчили ми різну мову

Електронні листи дурнуваті
І не варту шукати в них змісту
Їх є купа але читати......
Їх дражливо тому всьому своє місце
На вінчестері флешці оперативці
Але вже зовсім не на папері
Це як голос чийсь дружній почути
Подивитися у вічко. Закрити двері.

Електронні листи важливі
Категорій кілька та все даремно
Жодних пісписів. Дякую, вдячний, вдячна
Щиро ваші, заходьте буде приємно,
Вас побачити, і уклін вам низький
Проте значно миліше читати
Впізнавати почерк, і марку, місто.
Спілкуватися живо. І все пам’ятати

Електронні листи дуже наглі
Тобто швидкі (так у нас часом кажуть)
Без намагань і вагань. Зрозумілі
Тим хто писав і мабуть нікому
Більше. І не буде нам легко згадати
Що у листах ще бувають коми
Що мову слід знати і дуже кохати

Що за Дуєнаєм чи серед Дунаю
Є цікаві і мудрі люди.
Ми електронні листи надсилаємо
Один одному швидко
Тому ми є всюди.

коли я зможу бачити тебе
я пригадаю доторки і фрази
минуле раптом в голові мине
гарячим спомином кохання чи образи

коли я зможу бачити тебе
і не залишиться нікого навкруги
щасливим почуватиму себе
чи зрадженим. і неквапливо

коли я зможу бачити тебе
пролине час, вологими вітрами
моя душа твоїй у очі зазирне
і вітер пролетить між нами

коли я зможу бачити тебе
я зможу вже про все розповісти
про те що ти кохала лиш себе
а не мене а всі оті мости

коли я зможу бачити тебе
я відбудую. наново і швидко
тебе любитиму бо трачу лиш себе
тобі себе як мотлох я залишу

одним гарячим. випадковим доторком
ти зруйнувала всю будівлю тіла
мене на атоми розклала подихом
і зверхньо, вперто, тихо полетіла

а я зостався. тупо сумувати
залити морду пивом у журбі
щоб може зрештою якось догнати
що не належу більше я собі

гіркими краплями самотнього дощу
вплітається у мої вікна ранок
терпке повітря в'яне. вітру досхочу
тремтіння мрій і забаганок

розписані гарячим вістрям сну
на склі вікон вологі візерунки
примхливо нагадали про весну
гарячі погляди, обійми, поцілунки

торкаючись леганями вогню
холодного повітря ззовні
повітря ранку спрагло проковтну
і нічку заховаю у долоні

вологим поглядом дощу
спрокволим, стомленим, стататечним,
холодним гомоном плачу
останнім поглядом що впав на плечі
минулим запахом роси
який минув повз нас востаннє
гарячим струменем холодної сльози
ми будемо ридати про кохання
не зрадивши розплющенням очей
про милість і минулість говорити
та ніби ти остання із людей
задля якої варта було б жити

заблукали ми з тобою
в нутрощах старого парку.
невимовна і чарівна
бачу в тобі паву, мавку
бачу в тобі ніжний спогад
днів яких нема й не буде
відчуваю кожен подих
ми разом, навколо світ і люди
відчуваю нібий дійсно бачу,
ці хвилини здатні нас змінити
я не проти був доторкнутися до уст,
до рук, разом у нік плисти

зачарований вологістю й туманом
я хотів тобі про все розповісти
чи сказати: "я не той кохана
я не той кому потрібна ти"
за туманом стін та урбанізму
стомлених порталів і колон
я б кохав тебе усе життя так ніжно
як лиш можу уявити. але сон
розвіявся над містом невблаганно
тай зрештою не ніч,...то вечір був
і ми не впали в неї стомлені коханням
хоч коло тебе я про все забув

повернення жахливе. травматичне
якого біса лізе в нас цей світ?
я міг би бути твоїм ніжним вітром
а ти дощем ми пестили би цвіт
якихось квітів. що ж нам ще потрібно
самотність ніжність вітер і слова
я б ніс тебе закохану і ніжну
у своє серце. там би заховав
і там би жив захоплений тобою
і ти б не знала що існує світ
а зараз ми у парку і любов'ю
не пахне навіть...........

мені було ніжно і самотно стояти коло тебе.
не торкатися тебе випадково я не міг
торкатися навмисне я не смів
та все змінилося умить. раптово
хотів покласти світ до твоїх ніг

терпким ароматом нічного дощу
який протікає по мені до низу
злітає із мене надія. з плащу
злітає все літо. у мою мармизу
волого, нестримно летить сірий дощ,
нічний несподіваний і невловимий
мабуть кольоровий як літо як сни
як ти у обіймах моїх і нестимно
його доторкнуся і випаду з ним
на стежку якою ти ходиш щоранку
на шибу вікна. буду марити ним.......
і я буду ним бо крізь твою фіранку
побачу як ніжно дихаєш ти
як сон леть торкнувся твого обличчя......
я ти в ньому тонеш. у ньому летиш......
немовби кохаєш все вища і вище
я підіймаюсь з дощем уночі
аби знову впасти на сежку якою
підеш завтра ти щоб поглядом не
розбудити прекрасну і аби ти йшла
по тілу дощу по тілу моєму і я тебе бачив
і все розповів і були досхочуми знову разом
в цьому сні. сон прекрасний............

Мені видається можливим
Заплющити очі і довго ридати
Місто здається зрадливим
Кровавим і злим. Я не буду кричати
Бо знову здається що мало мене
Що я одна крапля забракла для чогось
Мене знову вітром з дощем віднесе
А тіло моє прагне подиху твого

Мені видається важливим
Те що я один і нікого немає
Отут коло мене. І сотні краплин
Терпкого дощу мене омивають
Здається тепер що ти стала іншою
Що всі мої вірші ти палиш вогнем
І палаючи ним ти стаєш квіткою
А я як завжди залишаюсь дощем


Мені видається не вартим
Хотіти хоч щось та хоч якось змінити
Рятунок здається примарним
Марити легко, та важко ходити
В долонях своїх тепле сонце тримаєш
Я мрію про подих і погляд і доторк
Ти ніжно і гарно мене забуваєш
А я лиш блукаю. Тут дощ і скорбота.


Мені видається ймовірним
Забути про жаль, і про травми сердечні
Хоч буду тобі завжди вірним
Ти знову шукаєш шляху до втечі
Мої намагання тупі і незграбні
Я врешті не знаю що буде з нами
Я знову стаю на ті самі граблі
Бо нас вже немає, залишились рани.

Старий професор стомився
Він бачить, що все сталося
зовсім по-іншому
Він довго і вперто молився
Усім кого знав:
Цьому та іншому.
Колись навіть він уявити не міг
Що справа всіх формул
Буде нездатною
Змінити хоч щось,
або часу весь біг
і все те життя буде справою марною

старий професор напився
він знав що іншої ради немає
усе на що він дивився
перед очима раптом зникає
усе в що вірив змінилося
і згідно законів

Я люблю осінь, коли зимно й мокро
Блукати, дивитися в дощ, і у краплі
Листям, вітром, дощем, милувати око
І вдивлятись в кущі цілком пропащі.
Хочу спати накрившись її промінням
Хочу марити вкрившись її листям
Мене можна помітити за тремтінням.
Ще не вмію ховатися в листя як миші.

Я люблю осінь, коли не є можливим
Залишатися в дома, сидіти у мушлі
Мандрування робиться чи то важливим
Чи то просто мандруючи чистимо душі
Та все легше і легше рушати на Захід
Південь, Північ, чи Схід, чи може
Усередину неї, вбираючи в подих
Всі ці краплі дощів на людей не схожі

Я люблю осінь, коли усі дерева
Поволі, стиха, злипаються гілками
Весь ліс ніби птах, летить до неба
Летить щоосені. Як дощ, устами
Цілує краплями, леть чути пісню
Проспівану бескидам на прощання
Я хочу спати на його вологім листі
Чи бути ним. дощем і листям раннім.


Я люблю осінь, коли мури вологі
І хмари місто вкривають рясно
Цілунками дощ всі вкриває дороги
І пестить землю, стару, прекрасну
Кущі пропадають, останній листок
От-от відлетить. А мої мокрі ноги
Мене усе далі ведуть у танок
До неї простують усі мої кроки








Я люблю осінь коли здається
Що я не самотній. Що вітер зі мною
Так легко блукається, сниться і п’ється
Повітря густе, опадає водою
На місто, на листя, дерева, на мене
В її глибину я втікаю поволі
Тримаюсь за листя. Жовте, зелене.
Червоне, яскраве. Ліпшої долі

Мені не знайти бо не буду шукати
Я виходу з осені, це неможливо
Її можна дужче за мене кохати.
Усі її примхи, вітри, роси, зливи.
Я втратив шлях а це ознака певна!
Що я буду ще йти долаючи втому
Загубитися тут буде дуже приємно
Так я швидко потраплю додому.

Я люблю на тебе дивитись,
Коли на очах нема сліз
Ти вчиш мене не коритись
Хоч навколо страх. І крізь

Твої сльози я бачу муки,
Я бачу як любиш мене,
Цілунками вкрию я руки
Й обличчя твоє сумне.

Коли ж я колись остогидну
Чи іншою зробишся ти
Твій біль і поранене тіло.
Я буду у серці нести

Поранену вкрию сльозами
Хоч може мене ти зречешся,
Я буду горіти вогнями
Для тебе моє серця б’ється.

У гори знову ніч прийшла холодна
густим туманом впала на дерева.
Блукають тіні ...І зірок безодня
Яскраво сяє. Нчка кришталева
Шепоче казку місяцю новому
Ковтаю ніч в легені і до мене
Приходить сон і я лечу до дому.


Зостались вікна, що горять вогнями,
Все решту ніч густа в собі втопила.
Будинками, немов човнами,
Пливемо в сон, повільно а вітрила.
Тріпочуть тихо. Спокій, ніч і вітер
все впало в сон, і все накрилось снами
Тут сон годинами панує мов віками

Втопилась в ночі промислова зона.
І сняться їй старі руїни Трої
стара облуплена стіна холодна,
набрякла ранком, А там, за стіною.
Сон на долівку впав густим туманом
Згасають зорі, місяць відпливає
І гамір дня з собою забирає.

Осінь жовтим листям пестить місто,
Воно в траві, повітрі, під ногами
Від нас повільно відлітає літо,
розпещене, розбещене, кохане.

Ще тепле сонце ніби догорає,
Вже ніби сон усе поглинув,
А панна літня всіх нас покидає
і ми їй мовчки дивимось у спину

Вона танцює з нами на прощання,
Вона торкається до нас руками,
Небачена, ясна, мов зірка рання,
Злітає в гору, і пливе з зірками.


Вже осінь з листям і дощем танцює
Над дахом міста, на його долонях
Дарує посмішки і всіх цілує,
Сумна і радісна, гаряча і холодна

Повільно відлітає сон холодний
Все далі й далі: тіло, ліжко, ґанок
Старого місяця кавалок жовтий,
В тарілку падає. Приходить ранок.

Уста ковтають подихи туману,
Руками зорі очі розкривають.
І сонне тіло, як велику рану,
Хвилини ранку тихо роз’їдають.

Повітря гусне, опадає потом
На землю. Роси мовби сльози
Стікають мною, листям, дротом.
Весна і вітер, ранок і морози.

По шкірі струмом пробігає вітер
І язиками вабить, ніби будить
І мого сну, ще не зів’ялі квіти.
Зриває, топче, мне і крутить.

Покинувши старі кохані землі.
Не втративши любов
І взявши хліба
Крокують вперті, ніби сонцем вчені
До смерті, хмар, землі і неба.

Наспівуючи два старих мотиви
Забутих часом. Нині
І востаннє
Ідуть, крізь метри, дні, хвилини,
До смерті ніби до кохання.

Ховаючи мрії, як зраду ховають.
Під натиском часу,
Сили і смерті.
Знають і вірять. І помирають
Зраджені, стомлені, сильні і вперті.


Вони нам часто дивляться у очі
І часом проростають
Між рядками
Цієї суєти і дня і ночі
ті, котрі боронили наші храми

Лунають звуки у палкій пожежі.
Ледь чутні подихи і голосні зітхання.
Я вже втрачаю свого тіла межі,
Це сон? Це божевілля? Це кохання?

Я тут заснув і спатиму віками.
В тобі, з тобою, і тобою вкритий.
Обплетений руками як гілками.
Не дихаю. До дна тобою впитий.

Я ніби сплю, і сон мені наснився,
Що відриваю клапті насолоди.
Я цим танком занадто захопився,
Танком спокуси і твоєї вроди.

Я відлітаю.. Сон до дна допивши,
Про подих коло тебе забуваю,
Себе в тобі, назавжди загубивши
В тобі я сплю. Лечу і помираю.

І все це тут? На цій землі? Зі мною?
Мов краплі радості, твої зітхання.
Я сплю щасливий у твоїх долонях.
Це щастя, чи, можливо, це кохання?

До дна допивши подихи тендітні,
Тебе заливши теплою рікою,
Я знову відлітаю в хмари літні.
Злітаю зачарований тобою.

Не дочекається село
Від вас заможнього життя,
Вже й розкулачене було,
В Гулагах смерть свою знайшло,
Зникаючи у небуття.

То, зневажаючи людей,
Іх мову, звичаї селян,
Заради праведних ідей,
Голодомор вбивав дітей,
Вбивав живих, немов тиран.

А інших всіх, без паспортів
В’язали міцно до землі,
Хто трудоднів не заробив
Того з дітьми, як ворогів,
На схід країни відвезли.

За слово, чи за колосок –
На десять років у Сибір!
І вже безжалісний урок,
За легковажний навіть крок
Дає селянам конвоїр.

Для рідних всіх тягар важкий
На все життя лягав, мов гріх,
Бо ворог – вже не родич твій,
То, вже людина без надій,
З тавром зневаги він для всіх.

А зараз з гордістю в очах
Минуле згадують вони.
Хоч груди їхні в орденах,
Та кров не змити на руках
Як і не змити їм вини.

Неправда в них найкращий стяг :
“До комунізму в майбуття”,
Через терор, через Гулаг
Невинні залишки ватаг
Ордою йдуть через життя.

Заосінилось, затуманилось,
Багряніло, дощило, плакало,
Ворушилось, літало, падало,
Шепотіло, гуло, балакало,
Підіймалось, зривало, дуло,
Засмутилось, лягло, поснуло…

Розвиднілось: прокинулась, встала,
Чепурилась, цвіла, поспішала,
Бігла, дихала – задихалась.
Встигла, сяяла, привіталась,
Слухала, думала і писала,
Переживала, розповідала….

Закінчилось. Змучилась, поверталась,
Глянула, глянув: здивувались.
Знала, не бачила, скучала,
Забула: побачила – пригадала.
Подорослішав, виріс, змужнів,
Підійшов, посміхнувся, зрадів,
Пам’ятали, любили, дружили,
Розуміли і дорожили,
Веселішали і гомоніли,
Обійнялися і присіли,
Роздивилися, поділилися,
Посміялися, загубилися,
Сумували, зітхали, прощали,
Обіцяли, клялись – не зламали…

Попрощалися, сподівалися,
Розійшлись, але дружба зосталася…

Як манускрипт тендітну в’язь мінускул
і почерків тоненьку чорну в’язь,
я збережу у вірші кожен мускул
і кожен пломенистий м’яз.

Я запишу, немов діткливу прозу,
Цей погляд по-гермесівськи леткий
На пограниччі слова і неврозу,
На теплому маргінесі щоки.

Неначе ноти дивної токати,
немов гебрайське алеф або тав,
твоє я тіло хочу записати
дзвінкими інтервалами октав.

У тілі цім краса живе шалена,
і ода пломенисто виника,
як виника тканина гобелена
чи вірші на форзаці словника.

10 червня 2007

Ми підійдемо до брами Іштар –
Там є у мене знайомий вратар –
І, непомітні поснулій сторожі,
Вийдемо геть за міські огорожі.
Скоро вдихнемо повітря солоне...
Прощай, Вавилоне!

Стіни твої не розкажуть про втечу
І про загорнуте в шкуру овечу
Батька її – дукача і владики,
Що не стерпів би моєї мотики, –
Скровлене тіло. Воно вже холоне...
Прощай, Вавилоне.

Може, в Єгипті, а може на Криті
Знайдемо спокій, неславою вкриті.
Вкаже нам ворон на землю незриму,
Так, як показував Утнапіштиму.
Молим: не дміте, густі аквілони!
Прощай, Вавилоне!

Наше страждання, напевно, даремне,
Бо тільки вигадка – щастя наземне...
Хай же нащадок, читаючи глину,
Знайде історію нашого згину
Й скаже: „Кохання – ось клин на долоні –
Було в Вавилоні!”

гарячий вітер лице торкає
і сонце в зеніті пече,
примружені очі тіні шукають
у сумці, що за плечем.

виймаю темні як ніч окуляри -
зіницям надійний щит,
та промінь світла злодійно-примарно
у шпарки під них біжить.

ховаюсь за спину розкосого хлопця,
що вправно веде мотобайк,
у тінь, в прохолоду, від щирого сонця
тікаю неначе в рай

із пекла, в якому смолою пахне,
можливо, сьогодні втечу
до тебе, бо знаю чекаєш на Скайпі
і в компі, що б’є по плечу.

Ханой, 14.07.07