Усі коханці двоєслови,
І ти мій усміх не лови
І погляди не шли на лови
За кожним рухом голови.

Я вже не раз у тьмі до щему
Комусь так само шепотів,
Що я залишуся дощем у
Пребілих косах юних дів,

Але минулися пещоти,
Кохання в муку проросло…
Та не дивися так, ну що ти –
Я теж коханець-двоєслов.

Свій вік проіснувавши, гинуть,
лишаючи руїни й дим,
колись непереможні в війнах
Єгипет, Рим.

Із відчаю останнім криком,
неначе в морі кораблі,
щезають дужі і великі
з лиця землі.

Історія до нас нещадна,
і хто розумний, зрозумів,
що завтра стануть жебраками
сини панів.

Уперто лізе у герої,
за орденами рве у бій
і подвиги великі коїть
лише дурний.

А мудрий бою уникає.
Навіщо йому слава ця?
Спокійне замість слави має
мудрець життя.

Та, чоловіче, неупинно
і твій наближується строк,
і кроком є до домовини
твій перший крок.

Яка мені різниця, отже,
чи пекло на землі, чи рай?
Лиш стати зрадником, о Боже,
мені не дай!

Однаково, чи буду паном
чи проісную у ярмі,
лиш чоловіком буть порядним
дозволь мені!

Життя мого Господар, Святе!
Хай проживеться так воно,
було щоб потім помирати
не соромно!

Ще б'ється в грудях серце-пташка
і чути шарудіння дум.
Відлічує годинник важко
кроки секунд...

Тихо Музика лунала,
Підіймалась в небеса,
Дивні чари насилала,
І вершила чудеса.
В хвилях музики стирались
Межі сутнього буття,
Й новим сенсом наповнялись
Ріки берегів Життя.

Вона ж ридала і сміялась,
То сердилась, чомусь, на всіх,
Сором'язливо озиралась,
А після - спокушала гріх.
Вона вмирала й воскресала,
В безмежності - її краса.
Так тихо Музика лунала,
Здіймаючись у небеса...

Пролягла поміж нами холодна пустеля змертвіла,
і слова, що ми кажемо – тільки повітря дрижання.
Нас лякає всесильна безмежність могутнього тіла
океану одвідчного, що називають коханням.

Його хвилі великі врізаються гамірно в серце,
намагаючись камінь розбити. А ми над водою
висимо, перед ними беззахисні. Піною б’ється
почуття у безодні, в якій ми загинемо двоє.

Ми за руки візьмемося і, посміхнувшись востаннє,
зробим крок уперед, нашій долі туманній назустріч,
щоб навік розчинитись в безкраїй стихії кохання...
Станем рибами ми... Ми є вічні... Ми вічні... Ми сущі...

Втікала, думала, ховалась
І мріяла літом про весну.
Стежка життя у вузол завязалась,
Раптом відчуєш дежавю.

Старовинне місто Лева,
Минає тут твоє життя.
Та якось зрозумієш, що невдома,
Що ти усім тепер чужа.

Будуєш плани на майбутнє,
Втілюєш якісь із них в життя.
Та тільки роки безтурботні
Не повернеш, нема їм вороття

Звук чарівний десь гукає
То кобзар любов несе
З нею він усе здолає
Все здолає, все пройде

Крик і стогін навкруги
Шаблі брязкають в ночі
Всюди полум’я і жах
Люди верхи на конях
Голови усім рубають
Серця кров’ю обтікають

То ординці нищать люд
Ріжуть, б’ють, плюють, плюють
На все: й совість, й Боа теж
Хижість їх не має меж

Люд знекровлений лежить
Татарва на це глядить
Й осміхаючись мовчить
Все затихло, ніби спить

Але тут встає мужик(Кобзар)
Ран в якому не злічить
Він встає, а них глядить
Полум’я в очах горить

До нього підходить хан
Величезний як бархан
Той кобзар його піймав
Міцно до себе притяг

Пару раз харкнувши кров’ю
Він тоді йому казав
Переможемо – любов’ю
Так мені Господь сказав!

10червня2007року

Ти – душе моя чорная, в тріщинах земних,
Поклади до серця, той день навіки закарбуй,
Як плакала по ночі сльозами захололими,
Кривилась в сумерковім ранку дівчинка.
Шовкові коси розплетені, вінець розірвано –
Криваво дивиться з-під вій лункою стратою.
Не гнівно, не з погрозою, а з тихим докором
Ввірвалася у світ колись маленька дівчинка,
Тепер вже жінка – медовокрила і зваблива,
Що у порочну ніч розчахнула солодку повінь.

Поглинула по тім ще з тисячу очей,
Що зачіпали поглядами, що силкувались –
Хоч доторк подаруй!
Одним пальцевим порухом –
Крути тим світом, допоки не обрид:
Що руці чоловічій подарований він,
То ти ж володарка руки – жона неправедна.
30.06.07

Бідна панно моя, переплутались наші дороги.
Як долоні, сплелись наші тихі туманні світи,
і несе течія нас удвох до святого порогу,
нас – додому, де ми будем тихим годинником йти,
все по колу, по колу, за руку, удвох – я і ти,

де ми будем дивитись, як час оксамитові брови
хмурить строго, бо ми непідвладні йому, бо живі
серед скороминучих народів, ландшафтів і вір.
І тривога затихне, немов переляканий звір.
В терпеливій строфі буде темне твердішати слово…

ja nie czytałem brudnych ksiąg
nie trułem się głupotą
uwierzcie nie mam brudnych rąk
lecz męczy mnie słów krwotok

idąc pod górę patrzę w dół
gdzie będę musiał wracać
na wyobraźni pełnej kół
gdzie trwa mordercza praca

ja wierzę w jutro pełne snów
bo płonie ogień wiary
lecz popiół do czyszczenia głów
być może już za stary

biorę co mi daruje Bóg
a On nie daje mało
czy ponad siły moich nóg
jest nosić własne ciało

ТИ і Я – епіцентр ночі,
енергеТИчне джерело темрЯви.
ТИ і Я – дрижаннЯ галакТИк,
безперервний імпульс всесвіту.
ТИ і Я – точка народженнЯ космосу,
найчорніша діра, з Якої
починаєтьсЯ і вибухає ВСЕ.

Еротизм оголених плечей,
Вже футболку не цілують груди;
Напівтемрява корисна для очей -
Бачиш те, чого не бачать люди.

Жар руки блукає по спинí,
Родимки рахує поіменно:
Цю - вже знаю, цю - поки що ні.
Познайомлюсь, - можна, коли темно.

Тільки ти, прошу, не говори -
Я тебе в беззвуччі відчуваю.
Казку тиші словом не зітри
(Може й справді вже тебе кохаю?).

Поцілунок стигне на вустах,
Пóстіль ніжна стомлено дрімає.
Розчинився у коханні страх,
Що зненацька хтось та й завітає.

Це так схоже на химерний сон... -
Але ж плечі ніжні обнімаю.
Ми тепер живемо в унісон!
Треба йти?.. Іди... Я зачекаю.

Розрослося нервами коріння
І бринить у гіллі темнота.
Над землею споночілі тіні
Вигнулись у танці живота.

Під плащем шматочок таємниці,
Пригоршня секретів в капелюсі.
Тіні танцюристи блідолиці -
Попід небом з місяцем у вусі.

Ці зірки вже знахабніли зовсім:
Морщать носа – падати не хочуть.
Над землею тіні голі й босі
Танцювали у обіймах ночі.

Твої очі пахнуть зорями,
Що на небі розростаються
І яскраво усміхаються
Кольорами світлозорими.

Твої губи пахнуть маревом,
І туманами серпанковими,
Що проміннями світанковими
У танок подаються з хмарами.

20.03.2007

Плаває вітер в сріблястім тумані,
Горне у жмені пелюстки сніжинок.
Грається в лови з тополі гілками,
Свище у вухах слухняних дитяток.

Вітер танцює у парі із снігом,
З твоїми очима він разом сміється.
Шовком зимовим він нас обіймає,
І віддає у обійми весняні.

24.02.2007

Ви залишилися б - надворі злива.
Не їдте. Ніч. Мені ж не всеодно.
(я з Вами точно буду нещаслива,
але без Вас я - каменем на дно).

На кухні є коньяк: чотири зірки.
Така негода... будете коньяк?
(із Вами мені, знайте, дуже гірко,
але без Вас, як в вакумі, - ніяк).

А ось і чай! Ви де? ...не попрощались...
Пішли... Ваш вибір. я Вам не суддя.
(можливо, з Вами я б і наридалась,
але без Вас - я точно вже не я).

Тремтять слова, що не злетіли з вуст
І я боюся втратити їх в звуках
Лиш подихом, вібрацією духу
Я передам, як сильно я люблю

Крізь вітру пісню і води вінчання
Останній спогад, перше сподівання
Моя душа твоєю стати хоче,
Щоб поруч прокидатися щоночі!

Я не боюсь, та сльози на обличчі
Твій голос тихий мене криком кличе.
Твій погляд довгий - Я втрачаю віру
У те що істинне, бо тільки ти важливий

Закрию очі, і злечу до неба
І запитаюся у Бога, що ж ще треба?
Щоб щастя розтягнулося до віку,
Щоб поцілункам бракувало ліку
Щоб кожна мить секунда, наче втіха
Заполонила серце? І признаюсь тихо
Нічого вже, крім тебе, не потрібно…

Тож обійми мене так сильно, як можливо
Щоб не відчула обрисів від тіла,
І щоб здалося на одну хвилину,
Що ми тілами, серцем і душею
На мить і вічність, на життя єдині!

Я будувала уночі
Красивий світ, подібний раю.
У ньому вільно я літаю
І крилами торкаюсь зір!

Та ось тепер я вже не знаю,
Де крила мої загасають,
Де та межа, що відділяє
Простий і мій едемський світ.

І він, обіцяний богами,
Що якось в серці вишив рани,
В якому світі проживає?
Чи має адрес на землі?

Я не за правилами граю
В моєму світі їх не має,
А в цьому лиш людські, банальні
Закони сильних і слабких.

Я їм на розсуд залишаю
Усе, що маю і не маю.
І тільки душу забираю
З собою, в зоряний політ.

Нема крил у моєї любові…
Тільки зорі прозорі і море
Знають скільки сліз у любові,
Знають скільки мрій у любові,
Що тримають її на землі.

І немає бажань у любові…
Тільки полум’я, іскри і гори
Знають скільки вогню у любові,
Скільки пристрасті у моїй крові,
Заважають палати у сні

І немає у неї надії…
Тільки горлиці сизокрилі,
Тільки квіти невинно білі
Знають скільки було пролито,
Знають скільки було убито,
Щоб в любові втопити гріхи

Я молюся своєму Богу,
Щоб забрав у неї дорогу,
Щоб забрав у моєї любові
і свободу, і навіть сни.
Щоб усе, що людське, пропало
І жага, і душа, і провина.
Щоб любов моя вільною стала,
І легка, неначе пір’їна,
Залишила кордони світу,
Поєднавши мене з тобою,
Стала вічною серця любов’ю.
І коли проминуть віки,
Ми і тілом і серцем єдині
У любові цій були живі!

Жодне слово не буде повним.
Жоден дотик не буде достатнім.
Я, можливо, занадто пізня,
Ти, можливо, занадто ранній.

Хто вгадає із часом й місцем?
Та чи є саме та хвилини?
Ти для мене сім’я й родина.
Ти мій друг коханий, дитина

Я не знаю ні правди, ні віри
І не вірю у жодні причини.
Але щось нас усе ж сполучило
Щось звело нас докупи, в міру…

Я тримаю тебе за руку,
Я шепочу тобі «Назавжди…»
І нехай нам пророчать розлуку!
Буде мить - і це буде щастя!

Чи я чекала на тебе?
Говорила з байдужим небом,
а воно все вітром шумить :
«Забудь, не треба, не треба…»
І мій демон казав вороже:
«Моя люба, це так не схоже
на кохання таємне, вічне.
Кинь це, вирви! Так буде ліпше!»
Ну а я опиралась тихо,
склала в купу усе розбите,
поховала в могилі світла.
Я минула тебе, як століття.
Потім щось знов верне до болю,
я всміхнуся, а демон з горя
заридає дощем осіннім.
«Все мине - заспокою, - в липні.»
Тільки серце тремтить раптом,
відчуваю себе птахом,
що зрікається неба і волі
у руках сильних, теплих, добрих.
Кличе птаха сонце і вітер,
Долинають мелодії квітів,
А він томно прижмурив очі
І шепоче „Не хочу не хочу”

вона ховає заплаканість очей
у темряві великих окулярів
ніяк самотність не втече
на всіх не вистачає лаврів
вона звикла до об'єктивів погляду
але більше до цигарок та кави
мліє збуджена від танення льоду
і відтворення у ліжку подій вистави
вона цілує лише героїв
але найкраще божевільну грає
смакує ніби міцні напої
коли говорить про вічність раю
присутньо-ревнивий на репетиції
шукав фальші у її грі
ніби втішав птаха у в`язниці
що не існуе неба взагалі
лунає постріл на сцені кров
але справжня як мої почуття
по обличчю дощ пройшов
не знімаючи взуття
останне побачення на цвинтарі
відчуття незвичне
зустріти у нічному траурі
її омріяну вічність

Не говори, что знаещь все на свете,
Когда-нибуть, столкнувшись с пустотой,
Ты вдруг заметишь - Солнце все же светит,
Хоть и забытое-давным давно тобой.

Ты шел по миру гордо улыбаясь,
Столкнувшись же с изменой на пути,
не думал, что такую боль познаешь...
И сможешь дальше все-таки идти.

Но кто ты без того, кто впереди ступает?
Кто заслонит тебя своей спиной,
Кто жизни не жалея станет рядом,
Вступив в последний - смертный бой.

Но кто ты без того, кто позабыв про гордость
Попросит на коленях за твою судьбу?
Ты не узнаешь с стороны той подлость,
Ведь за тебя он прыгнет в пустоту...

Ты назовешь его не другом и не братом!
Он будет дополнением тебя.
Как две реки становятся потоком
И вместе к морю катятся журчя.

И как деревья корнями сплетаясь,
Основывают новый, сильный лес.
Так ты в очередной поход пускаясь,
зать будешь - рядом дружний мечь.

Спина к спине в бою, плечо к плечу в походе.
Не нужно говорить про дружбу! -
в разговорах ее нет!
И как сказания хранящиеся в народе
О ВАС веками песни будут петь...

Нас мрії до зірок весь час ведуть,
А перешкоди швидше загартують,
Великі справи з нами не помруть –
Вони, віками пам’яті мандрують.

Повага розцвітає із турбот,
Багатством справжню шану не купити,
А влада над мільйонами банкнот
Примусити не зможе полюбити.

Гріхів важких не змиє каяття,
Ганебні вчинки пам’ять не стирає,
І королів за справи називає
Зневажливо чи з шаною життя.

Куди ти йдеш? подумай – ще є час,
Життя земне даєтся тільки раз.

Вона бездоганна своїм полірованим тілом
Перша в заїзді – мадонна вуличних драгерів
Твоя кохана пахне ваніллю-вінілом
І тримає дорогу з точністю профі-снайперів

Твоя кохана виспівує альтом арію
Поки ти возиш дівчаток в дешеві готелі
Вона не влаштує ніколи скандал-аварію
Знайшовши чужі чохли у твоїй постелі
Від нової моделі…
Мадонни дуже покірно старіють…

У борделі біля дороги – три в одному:
Душ в туалеті “for loving” –
Старому й малому…
Є багато бажаючих зняти з тобою втому
В літнє турне
Не бентеж цим абсурдом мене…

А у нас не буде будиночку
Не цвістимуть для нас ромашки
І не наші діти на гойдалці
Колихатимуть наше щастя
І над нами не буде неба
Лиш окремі і різні клапті
Хмари стануть на шмаття схожі
Які шваброю змиють асфальти
І нічого. зовсім не буде
У світі для нас із тобою
А з будиночка тільки - буда
Як музей для віршів і болю

Шалений лет безумних літ...
Зима вже вкрила твої скроні.
І юності бездумний цвіт
Обсипавсь на твої долоні.

Ти на порозі небуття
Згадаєш помилки колишні,
І мерехтливе забуття
Тебе, мов немовля, вколише...

Ти мусиш жити в місті гетсиманій,
у місті-інкубаторі іуд,
де триголові риби у лимані
священу кров Твою ковтками п’ють,
де стан шмагають виноградні лози,
де продають усе й усіх без меж.
А Ти крокуєш по вузькій дорозі,
по зорях у калюжах Ти ідеш.
Твоя хода не знає втоми й спину,
щоб зерна сипати в ґрунти віків…

Ти в Гетсиманському саду Єдиний,
хто не продасть за тридцять мідяків.

Ви не вірите у казку?
Що ж зумовило цей спокій
ваших душ?...Впізнати важко
в них політ дитячих кроків.

Де ж ця ваша небайдужість
до розквітлої ромашки?
Де співзвучність ритмів серця
до дзвінкого співу пташки?

Загубили ніжність й щирість,
проросла в вас недовіра...
Ви вважаєте за зрілість
вашу посмішку нещиру?

Де ж залишили ви ласку?
В ній плекали свою мрію.
Ви не вірите у казку?
... Я й сама уже не вірю.

Мої мрії виростали у світанковій росі.
Щирих друзів вибирала, що кохались у красі.
На узліссі зустрічали ранні промені весни,
а ночами мені снились кольорові чудні сни.

Відлітають в сивий вирій милі серцю журавлі,
туга в погляді прощальнім - поклонилися землі.
На покоси впала осінь, пов'язалась у снопи...
По стерні б пробігтись босій - закохатися в степи.

Опадала білим цвітом черешневих мрій весна,
домлівав у спілім літі смак нектарного вина...
Смакувала до схід-сонця, аж проснулись солов'ї...
У ранкових росах мились мрії втомлені мої.

А що таке життя ??? Всього лиш пару років....
Хоч декому щастить прожить до ста...
Коралові вуста, щасливі карі очі...
У дзеркалі дитяча вся краса.

А потім, час пройшов...Пішов десь із роками...
А звабливі вуста вже не такі...
на них багато фарби, мабуть, не тої гамми...
Тому що, очі теж якісь «слизькі».

Вік знов летить, у піжмурки все грає.
І хочу, я сказать Вам - виграє...
І тіло вже не те, і часу вже не має
У дзеркальце всміхнутися своє.

Ідут роки... куди? Може спитати???
Агов!!! Не хочуть слухати мене...
Я їм всміхаюсь ... та зморшки винуваті.
Так сильно обіймають все лице...

Хто не дійшов, той впав униз,
і кості тих давно уже зогнили,
і канули у вічність, кості тих
хто не зумів, і хто не зміг,
на те можливо і були причини.
Можливо, що так доля повелась,
можливо, що роки були важкими,
можливо біль, можливо совість, страх,
можливо брак можливостей їх вбили.
Це шлях самотніх, вдвох тут не пройти,
занадто вже вузька стежина,
тож кожен має вибір – йти, а чи не йти,
коли ж іти, то тільки так, щоби дійти
аж до вершини.

Тобі вже трохи за сорок,
Руки золотаві в дрібному полиску сонця
Скидаються на втаємничених, в змові.
Твій смак – то є добрий коньяк,
Що настоювався десятиліття у дубовім
Полоні, у бочці із вічності.
Щоб пізнати відчуття аперитиву –
Варто лише просунути злегка язичок
До склянки, пригнувши її так,
Щоб рідина не пролилась між груди
І носом втягнути п’янкий випар,
Що густою плівкою покриває бажання.

А мені - лише трохи проминуло часу
Від дня виходу на шпацер до світу.
Лякливо-сполохані очі вигукують:
Бажайте мене всі, розривайте поглядами –
Але не торкайте.
Бо я ніби цитрина прицукрена,
Надкушено ляжу на блюдечко,
Як добрий сигарний дим,
Розчинюся з дубовим напоєм.
19.06.07

Знов весна. Тільки та, що не радує,
Відкликається болем глухим.
Кожен ранок про тебе нагадує
Свіжим вітром - приємним, легким.

Ти далеко. Це те, що не зміниться.
Розмовляю з тобою вві сні.
Бо з тобою творилось і мріялось,
Оживали бажання й пісні.

Без натхнення, у сутінках, сумнівах,
Без любові, без світла живу.
Непривітними, сірими буднями
Зустрічаю самотню весну

Можливо я вже не такий, як був колись.
Можливо світ колись був не такий, як зараз.
Можливо зорі – це не тільки лиш зірки.
Можливо небо – лише купол що над нами.
Можливо сонце – це всього лишень ліхтар.
Можливо щастя – те чого немає.
Можливо, що не задля нас,
цей світ був створений колись, не знаю.
Можливо люди, так насправді й не живуть.
Можливо, що насправді, й не вмирають.
Можливо сон – це явність, явність – сон,
чому ж, тоді, у мене снів немає.
Можливо місто – то великий цирк,
в якому клоунада процвітає.
Можливо вся наша планета – божевільний дім,
чому ж у ньому лікарів немає.
Можливо, що Господь створив цей світ
як насмішку, як жарт, собі на втіху.
Можливо, що можливе й не таке.
Можливих відповідей ми маємо без ліку.
*
Можливо на ранок залишиться
тільки лиш тінь і попіл,
можливо до ранку дотягне
лиш думка без слів.
Одна одинока, пуста і самотня
як ніч чи як сльози,
як я уночі без світла, без сліз,
без жалю і без снів.
І знов повертаюся я до речей,
що можливі
у світі, в якому існую (живу?)
я щодня.
Бажання нестримне зробити
щось дуже важливе,
і славу здобути, а може
й безслав’я, хто зна.

Ти "прощай" сказав мені,
Й загубився день в імлі,
Кликнув журавель журливо,
Та зайшлася плачем злива...
Ти "прощай" сказав мені,
І відтоді у огні
Моє серденько згорає -
Сум його безжально крає.
Те гірке твоє "прощай"
Спопелило навіть рай,
Душу в пекло поселило,
Й сплячих демонів збудило.
Але пекло я покину,
Ти не думай, я - не згину,
Трунок не доп'ю гримучий,
Й віднайду Едем квітучий!

то був Ступка старий доброокий
підійшла до нього сказала
відправив вчитися
зібрала документи довідки копії черги заяви
за один останній день шансу - в Франка на акторський
монолог поезія проза танець етюд готувала костюми
Федоришина переодглядини у "Воскресінні"
вподобав собі мене трагічно "Лілеєю"
одягнулася хлопцем і провалилась на вступі

щастило в коледжі квитки по дві гривні
квитки в Заньковецьку
то була пані Марія мила чутлива
на один квиток за дві гривні ішли вчотирьох
дивилась вистави плакала
хотіла акторкою а не вчителькою
щоб грати чоловічі ролі

ще з дитинства мені дуже щастило на то "високе"
на ТАКЕ високе
перше зближення з мистецтвом явилось мені мистецьким кітчем
то був Костирко славний художній
виставка в спортзалі маломістечкової школи
картини висіли прикручені дротом до шведських драбинок
вздовж обшарпаних стін спортзалу
ніби-дитиною-мальовані люди на брудних щаблях драбин

події останніх місяців ..навіть років доводили
ілюзії справджувалися
..все що виникало в уяві виникало й на яву
боялась чогось боятися ..знала що страхи самопритягуються
хотіла бути почутою навіть якщо й використаною
впевнено крокувала до людей прирікаючи себе на самотність
була нестримною в своїх "пориваннях до високого"

байка

Бобер, Бабак і пан Борсук,
не для забави, а для діла,
залізли на високий сук,
і вже давненько там сиділи.

Їх діло поважав лісок,
бо добру й славну справу мали, -
пісні складали для пташок,
спів соловейків підправляли.

Про давню єдність Бо-Ба-Бо

вони все марили у мріях -
тягли старих пісень або
кохались в лісових повіях.

Рівняли всіх на власний смак:
все вище ставили вульгарних,
провадячи ґламур отак, -
огидне правили за гарне,

старе давали як нове,
хто геть цнотливий - виганяли,
хотіли ж бо à la Kurvaie,
пісні пташки щоб їм співали.

В курвівстві більш Борсук приспів,
бо хвацько з мемуар-фантазій,
розпусних він пісень наплів,
і мав до всяких їх оказій.

Навчив Зозулю й Горобця
як до пісень цих рвати гланди,
й мав нагороду від лісця
за розвиток юрких талантів.

Бабак частіш сидів в норі,
не пхавсь до піснярів горластих, -
він сам талант, - душа вгорі,
пісні в душі, в піснях - контрасти,

То не для нього шум лісів, -
він розумів лиш пісню квітів.
І хто б і скільки б не просив,
він не для них. Один на світі

із власним Богом у душі.
Він сам є Бог.. Він вище неба,
він не побачить - не проси,
Йому крім себе птиць не треба.

Бобер, що з них найрозумніш,
зродив для лісу Бобренятко,
пані Боброву вставив між
рядків пісень, й червону цятку

лишив по собі в далині,
що розпливалася містично.
Хор розливав його пісні,
і до ладу, і хаотично:

співали Сойка й Повзунок,
і Соловей курвівські трелі
горласто ширив над лісок, -
їх чули в полі, й поза скелі…

Старіли стиха з плином днів
Бобер, Борсук, Бабак… Швидкоруч
ще лебединії пісні,
складали. Ще тримали поруч

слухняних птиць що вдвох чи втрьох
ще ними навчені співати.
На тих гілках зростав вже мох,
де мали звич вони сідати.

А купка юних пташенят
сиділа на сусіднім гіллі
співали про думки малят,
про жовторотиків весілля;

складали власне - про думки,
про душу, про сердець каміння,
в піснях не мали слів гидких,
і творче шліфували вміння.

І зроджували ті пісні
у слухача не хіть тілесну,
а перші почуття весни,
і зліт душі допіднебесний.

- - -

нехай ж не гине молодий
талант в погоні за сарказмом,
й за старцем, що glamoure старий
він ширить нетривким міазмом.

гірке відчуття безповоротності подій
воно виникає вже потім
з нестерпним присмаком жалю
з неймовірною злістю на себе
з запевнянням себе що більш такого не повториться
з надією на себе на свій досвід

що наступного разу це не повториться
ти не залишишся осторонь
але приходить трохи інший випадок
з`являється котрий несподівано
у незручний час
і тоді знову душа вибухає жалем
за нескоєним

бабуся
старенька бабусечка інтеліґентного виду
низенька тремтяча
мабуть колишня вчителька чи й професорка
вона повільно
трусячись усім тілом і ледь переставляючи ноги
крок за неслухняним старечим кроком
вступала по сходинках у маршрутку

врешті зайшла
всі терплять водій нервує

- у мене посвідчення - промовила
маршрутка неповна
ніхто не стоїть

- у мене вже є з посвідченнями - вибухає хамством водій
- то що, мені виходити - непевним чуть гордим голосом
- так, виходьте

бабуся стиха повертається
тремтячим повільним кроком
суне від водія в бік дверей
крок за кроком неслухняними ногами намацує сходинки
всі терплять водій нервує

врешті маршрутка їде далі

о Господи!
чому ж я така юна і така невпевнена в собі дура
чому я мовчки не підійшла до водія
не всунула йому в хамську пельку ту гривню
цю одну кляту гривню
ту єдину гривню за проїзд
чому я не взяла
ту стареньку інтеліґентку по-під руку
і не посадила на своє місце
чому-у-у-у-у?!

Боже, як гірко

можна самовиправдовуватись
казати собі що бабуся горда й образилася б
ні вона б не образилась
якби я зробила це з гідністю
але ж тої гідності в мені, курва, як кіт наплакав!

Ах, это слово – красота
Та, что от женщины исходит
Бывает разной, хоть всегда
Мужчин на подвиги приводит

Вот есть кокетливость смешная
И смена масок, разный грим,
И привлекательности дым
Огонь горячей южной страсти
Эмоциональной до напасти
И томный взгляд из-под ресниц.
Как будто пение всех птиц,
Есть тонкий голос над землей,
Который, двигая горой
Себя ничуть не утруждает
Мужчинами повелевает.

Но есть и красота другая
Духовная и внеземная
Любви она приносит свет
Прекрасный утренний рассвет
После унылой, долгой спячки
Во тьме грехов и прочей качки.
Она не носит масок, грима
Она прекрасна и невинна
Как солнце, зори, и луна
Свой свет она дает сполна
Всем тем, кто сердцем слышать может
Ту песню дивную, любви.

Коли заходить сонце,
З’являється вона…
Блукає по околицях
Сама, зовсім сама.

Сміється дивним сміхом,
А на очах сльоза,
Аж поки понад світом
Не заблищить зоря.

Тоді вона ридає
Над містом і людьми,
І сліз не витирає,
Що ллються, як струмки.

Ніхто її не знає,
Не чує її слів.
Вона вже не шукає
Загублених надій.

Вона не завжди плаче –
Коли згадає дні
Свого людського щастя,
Всміхається тоді.

Iз образом в думцi, у пам`ятi, в серцi
Живу все життя i молюсь кожен день
Творiнню тому, що iконою зветься,
Що в тайнi явилося з давнiх-давен…

Мiж хмар протирiч i в канонiв кайданах
У майстра руках багатiла й цвiла -
Пролилася кров`ю в Iсусових ранах,
В язичницьку темряву з свiтлом прийшла.

Марiiнi очi й обличчя в стражданнi
На нас споглядають з глибин доброти;
Iсус зосереджений в вiчнiм чеканнi
Вiн бачить Голгофу, йому туди йти…

Краса невимовна, душевна, багата
Пiдносить у вись, окриляє серця.
Тут навiть стоiть кат пекельний на чатах
Й благає: звернiться до Бога Отця!

У ризах ошатних чи в простiй одежi
Чекають на нас Миколай, Гавриїл…
Святпогляд з Карпат чи з готичноi вежi
Готовий завжди до добра й чудних дiл.

Погляньмо ж на те, що у Божiм натхненнi
Створили майстри в загадкових вiках -
Щоб нiжнi серця нашi в благословеннi
Горiли, як серце в Марiї руках...

Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в сімейне наше свято…
І нагадав відтак твій поцілунок,-
колись вітав так матінку мій тато.

Був батько ґречним завше і веселим,-
нікого не минув, не привітавши.
В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-
той, хто падлюка або геть пропащий.

Не дозоляти лишній раз нікому
він намагався, - був бо ж балакучим.
Він достеменно знав, що краще дому
немає, й поспішав, з роботи йдучи

у зашкарублих чоботах, по стежці,
що карколомно вилася в болоті.
Йшов із піснями в люблячому серці,
в картатій, вицвівшій з часом сорочці.

Й прочинена кватирка, мов негайно,
зі скрипом кликала його до хати.
Й не маючи під вечір справ нагальних,
Вже батька виглядала моя мати.

А як діждалась – швидко накривала
на стіл, аби не охолола страва.
Наказувала мити руки й звала
до бульби з м`ясом всю нашу ораву.
. . .
Не завжди мовчки їв вечерю тато,-
натомість злився і махав руками,-
то так було як випив забагато.
Наріжним каменем у сварках мами

було оте його пащекування
під хмелем. Батько спроби недолугі
робив миритись,– до самого рання…
А не виходило, то спроби другі

йшли в дію: ниці марних звинувачень
разки, що сипались у докір мамі…
Пересічний фінал із сліз-пробачень
був післяплатою в сімейній драмі…
. . .
І все дитинство поспіль ми із братом
любили маму, поважали тата
і не боялись сварок, хоч багато
було їх. Позаяк в сім`ї розбрату

не мали справжнього. Ми знали певно,
що ремствувати й плакати не варт,
бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни
і крізь чарунки злободенних ґрат.
. . .
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в одне з сімейних свят…
І я зламала злості обладунок,
й слова образ жбурнула в задній ряд…

Була весна весела, щедра, мила...
Леся Українка
Була весна... І вгрузло у болото
все місто,- люди, коні і візки...
Плюючись, поспішали на роботу
чуть зім`яті недоспані дядьки...

Вона стояла вранці у віконці
розпатлана і гола, як весна,-
Горнятко чаю сьорбала на донці
була самотня й зовсім не смурна..

Так одиноко тішилася щастям,
що вже прийшов кінець недозимі,
що сліпить сонце очі ..й ось-ось здасться
на милість сонцю зір, і у пітьмі

розтануть очі колами барвкими,
і груди вхоплять повний свіжий вдих,
і зазвучать тонами нетривкими
пташиний спів ..й акорди дум сумних:

згадається стара ламка калина,
що ревно зсохлі грона берегла
всю зиму.. І червоним сиротинням
висять вони тепер, бо не змогла

їх здзьобати та зграя горобиння,
що весело щебече на гіллі..
Нанизанки кривавого камінння
на пташому весільному столі...

Позбулась так прикрас останніх милих
стара калина.. Та прихід весни
давав надію.. І вливала сили
земля в тіла, що вмерли восени..

І тіло грілось, і від соків мліло,
оголене на радість промінцям,
і в нього сонце входило несміло,
і ковзав сонцезайчик там і сям...

Чи зацвіте вона ще раз цьогоріч..?
Чи то вже їй останніх стиглих грон
судилось відректись на радість зборищ
веселих гороб`ятства і ворон..?

Зима ніяк не кориться весні...
Не хоче люта впасти на коліна:
Морозом вкутує весняні дні -
То заметіллю у поля полине,

То льодом обійме кусок землі,
Притрусить снігом по брудних калюжах,
Не дасть ожити бруньці на гіллі, -
Чаклунка біла ще достоту дужа.

Вона так довго сіяла красу:
Узором білим вкрила синю річку,
Вплітала срібло у степів косу,
Закутувала в віск тополі свічку,

Сплела накидки пустунам-вітрам,
У небо кинула густу мережку,
Снігуроньку наповнила життям,
Новому рокові втоптала стежку,

Крижинки ніжно-сніжні роздала
Усім красуням-гілочкам для втіхи,
Долини в білі шуби зодягла,
Розвісила бурульки попід стріхи…

Зима-білявка безліч срібних шат
Так щедро світові подарувала -
Аж тут грайливо, кроками невлад
Весна-пустунка в поле прискакала:

Галопом на гарячому коні,
Згубивши в калабанях всі підкови, -
Стоптала геть мережки крижані,
Скропила теплим дощиком обнови,

Розлила повінь, граючись в ріці,
Дерева напоїла теплим соком,
Шпака принесла на брудній руці,
Розбила землю, не змигнувши й оком!

Тепер зима кляне все довший день,
Міцним морозом ще війне ночами…
Та вже під відгомін дзвінких пісень
Весна до сонця припада устами.

Дерева цвіли: перші пуп`янки, перші листочки..
Фіалки, що зсохли не в вазах, а на пустирях..
Капличка, де Павлік Морозов стояв на горбочку
колись... Парк купався в нестримних пташиних піснях..

Весна була тиха і мила, й така поетична…
Аж молота гупання вчулося раптом смутне,—
майстри руйнували будинок... Старий... Історичний...
Так гуркотом в серці відбилось,— невже не мине

і наше містечко зла доленька Києва й Львова,—
де легко купити контрфорси, балкон або дах;
де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,
як тільки потраплять у власність приватну... В віках

лишається їх неприступність і сірість столітня,
бо нині "не в моді"... Тепер ядовитих тонів
прийшло панування,— тож геть давнину непривітну!
Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.

І на реставрацію жоден понести витрати
не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак
він має. Щодня каталог европейський гортати
він може. Всі ж прагнуть Европи,— то зробить відтак

він рідному місту Европу свою, неповторну,
й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.
Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!
Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!

Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!
Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук
відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить
його наш приймач, котрий змушує нас власних рук

прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів
до прикрого знищення. Наче в глухий телефон
ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри
за несмаком ницим в краї, де багатий барон

ніколи не знищить у власності древній будинок,—
бо ним він гордиться, і кожний старий камінець
плекає... Старе відновити, підняти з руїни,—
то чи не найбільший життю рукотворний вінець!

А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,
що очі пече й перетворює в камінь серця..?!
Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних
прямий результат? Очевидна неправда, кінця

котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,
апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі...
Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?
Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.

У власній енергії внутрішнього пожадання
до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.
Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання
берімо! Бо тільки за нами наступний етап

історії стане реальним.. Ми ще не програли.
Нам ще б побороти у бійні самих же себе!
Історії ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..

Ти, жалієш тепер, невже?
Я довго цього чекала!
Та чи щастя мені несе
Твоя печаль та страждання.
Ти, жалієш тепер, а я
Сумую за тобою
Хоч знаю, що не вернусь
В нас не має з тобою долі.

Забуду я забудь і ти
Всі Наші дні та вечори
І як би важко нам не було
Ми б вже нічого не вернули.

Ти жалієш тепер, чому ж?
Ти цього так добивався
Коли отримав чого хотів
То вже сам засумнівався.

Зима нагадає мені тебе,
Як впаде перший сніг
Тоді починалось у нас усе
Прекрасним був весь світ.
Ти мило сміявся, мене чарував
І на руках носив,
Ти щастя мені таке дарував,
Що сам аж завмирав.

Сніг літає, сніг кружляє,
А тебе вже не має
Вже не буде поцілунків
Та обіймів твоїх,
Прощавай кохання миле
Та на жаль не взаємне
Я тебе так любила,
Що ж мене ти не зміг.

Сніжок чарує світлим сяйвом
І запалює серця,
Як у тій дивній казці
Колись так були ти і я,
Як ми були у Карпатах
Ти обнімав мене тоді
Серед ялинок сніжистих
Я підкорилася тобі!

Коли обнімаю тебе, то відчуваю,
Що мене колишуть зорі,
Вільне сяйво у небесному просторі.

Коли цілую тебе:
Це неначе морська вода,
Несе мене на хвилястих просторах
І сонечко гріє лагідними промінчиками.

Коли доторкаюсь до руки твоєї,
Значить весь світ у моїх руках,
Бо ніщо не в змозі зробити мене щасливою
Лиш дотик твоїх рук, твоїх губ, твоє тіло та серце.

Ти єдина у світі втіха,
Для мого серця
І тільки б твоя воля

В коханні нашому ти сумнівався

Не має в нас з тобою долі
Не будемо разом ми ніколи
І у думках тебе Я відпускаю,
І щастя у житті тобі бажаю.

Цього Ти хотів і добивався
В коханні нашому Ти сумнівався
Було колись воно у нас прекрасне,
Але тепер обоє, ми нещасні.

Живи, радій, смійся, веселися,
Назад в минуле більше не дивися
І хай в майбутньому тебе чекає доля
В якій Ти будеш впевнений доволі!

В душі моїй осінь наступила,
Листям чорним серце накрило
Я забути тебе не в силах,
Я лиш трішки тебе розлюбила,
А погляд твій пам’ятаю
Добрі очі, карі, глибокі
Як у душу вони заглядають
То серце втрачає спокій.

Серце плаче від болю,
Серце плаче за тобою,
Серце вже не хоче волі
Забери його з собою.

Листя шелестить зелене
І поля вкривають квіти
Невже весна приходить
Так у серце непомітно.
Ти прийшов, я не чекала
Ти обняв, я не гадала
Я кохала та не знала
Все життя тебе чекала.