Вже весна медовим духом зиму відганяє,
А до свого подвір’ячка шпак не прилітає.
–Де ти, шпаче, забарився, де блукаєш досі?
Чи тримаєш напрям інший, закликаний в гості?!
Під балконом у чеканні зітхає кубельце,
А у мене ...вже помітна тривога на серці:
Ти образився, можливо? Чи загинув може?
Хто додому повертає, –помагай їм, Боже!
А якщо забув дорогу до рідної хати,
Де високий красень ясень в розкішші крислатім
Плете віти, –
згадай пісню, що доля співає,
Коли серце закохане –весняним розмаєм!
2000 р.

Чому думки перетікають в вірші,
Чому так тягне їх в сплетіння рим,
Від того не стають вони світліші
І не зникають тисячі проблем.

Душа вмивається віршами, як сльозою,
Перетікає з вічного в святе,
І кинувшись у нього з головою,
Ти розумієш, що життя не те.

Що мало в нас духовності і цноти,
І щирості, любові, як в Христа,
З’їдають сірі будні та турботи
Натомлені, знесилені серця .

Думки перетікають плавно в вірші
Очищується стомлена душа
І ми стаємо за що раз добріші.
І чисті, як розкаяння сльоза.

2010 р.

Біля мого двору, поруч, недалеко,
Дід-сусід наважився й ...відтворив лелеку:
Розгорнувши глиняні відчайдушні крила,
Щоб постійно очі та душу веселили.
А лелека був на роздум нетерплячим
І з гнізда ...злетів, чим майстрові віддячив.
2009 р.

Квітка дивиться на вулицю крізь скло:
–Ну, чому мені отак не повезло?
Адже в полі
квіти знають вітерців,
Скельні –бачать відображення в ріці...
Вітер сердиться, гуркоче через скло.
Квітка рада: –Як же нині повезло!
2006 р.

***
Забарилось сонечко у гаю,
Де співала пісеньку я свою.
Залюбки насипало квіточок,
Зачепилось променем за дубок,
Ластовиння кидало на носи,
І раділо: –Це я вам для краси!
2008 р.

Що зрозумів, неначе Бог,
Та розігнав сердечні хмари,-
Вона до ніг кладе вінок
Жіночих, незбагнених чарів,
Кохання вічну чистоту
І незатьмаренність чудову
За мрії здійсненість, за ту
Презагадкову випадковість!
2006 р.

А березень тлумачив липневі:
- Квітчай, як я!
Повітря поглинало миттєво:
– Я твій! ...Твоя!..
Липневий настрій не зіпсовано –
Важлива мить:
Йому інакше намальоване –
П’янка вагіть!
2006 р.

Накрий мене з головою,
Зігрій моє змучене тіло!
На тобі ярлик із ціною -
Без грошей не буде діла.

Банальності цього світу -
Ласощі існування:
Які ж дорогі у вас квіти!
Яке ж тут дешеве кохання!

Тримай міцно мого мізинця,
Заблукаю в великому місті.
Занадто вузький битий шлях цей,
Без тебе мені тут тісно.

2005

Не усміхайся так звабливо -
Бо промайнуло стільки літ...
Невже тепер ти - нещаслива?..
А на моєму серці - лід...

Боліло все - благав я небо! -
В душі і серці весь той час,
Горів я пристрастю до тебе -
На жаль, вогонь кохання згас.

Йому удруге не горіти,
Як в річку двічі не ввійти:
Зів'яли щастя ніжні квіти -
Мені навіщо зараз ти?..


29.04.2010

Кладовище польотів. Куди наш літак торохтів?
Перелатане плямами поле, попалені плани…
Фіолетовий попіл… і неба холодний архів…
І червона трава на долонях убитої панни.

Хто зі мною тепер? Мій цинічний Господь – нашатир
та нажиті слова, канонічно уцвяшені в давність,
марсіанська вода, тридесятого світу пунктир
попід шкірою пнеться і хрін його хто передавить.

Я би тільки травинкою гралась тобі по щоці,
я б поцілила в тебе, щоб тільки ділитися кров’ю.
(Тиха курво кімнатна яких іще треба рубців,
щоб урешті навчитися Тишу ділити натроє?!)

Хто з тобою? Дівчата пливуть і пливуть і полин
перестиглої слини повільно приводить до тями.
...Викидаю набої і небо стираю з колін.
Хай тобі буде хакі. А я обійдуся синцями.


2010

Замаленька ковдра для двох дорослих -
Мерзну в ноги і сон неглибокий.
Сходити б якось до тебе в гості...
Лишити б тобі життєвий спокій...

Мариться юністю, дурістю, казкою,
Весняним сонцем й вишневим цвітом,
Тонуть тривоги у ріках з ласкою,
Бажання жити стелиться світом.

Напоєна мріями, не озираюся:
Було, що було, буде, що буде.
В тихій задумі акорди здригаються -
Я ніколи тебе не забуду.

Тисячі знаків, мільйони символів -
Бути чужими доволі просто,
Грати в в мовчанки, бавитись в ідолів,
Тягнути карти, кидати кості...

Шукати сенсу... Навіщо? Ми ж знаєм.
Скільки побачили? Кого почули?
Все непотрібне лишилось незнаним,
Накреслене долею ми вже відчули.

Почуваюсь малою-малою дитиною -
Замаленька ковдра для двох дорослих.
Давай мовчки притулимось спинами
Й полежимо разом. Посунься ще трошки...

квітень, 2010

Тихо вмирає нація
Шкода, що маю рацію
Дивне бачення
Повне збичення
Хворе збочення
Порожнє значення
Минуло цвітіння
Занедбане вміння
Засохле коріння
Пусте насіння
Посинілі лиця
Брудна криниця
Не кров - водиця
Байдужість - криця
Наївна дурість
Смішна похмурість
Бездонна ницість
Гидка дволикість
Курви політичні
Вірші цинічні
Брехня органічна
Ментальність - вічна...

Ображені часом, до біса зайняті люди,
Живуть на стрілках годинників...
Їм хочеться мріяти, любитися завжди і всюди,
Багатим заручникам мурів будинків...
Їм хочеться ласки й, заразом, горнятка кави,
Естетики в п’ятому розмірі секретарки.
Їм хочеться грітись в промінні дешевої слави,
Із німбом на носі минати вуличні сварки.
Їм конче парфумитись Кензо, вбиратися в Кляйна,
І “штори” на очі, як мінімум, поларойди,
Літати щотижня в справах у Франкфурт-на-Майні
В розмови про секс впихати теорії Фройда.
Їм інколи хочеться згадати забарвлення неба,
Та шкода – підняти очі немає хвилини...
Небо як небо – кому воно, в задниці, треба?!
Хіба, при нагоді, підніметься дах машини.

Дрімають парасольки,
А дощик тут як тут:
–Для вас я танок-польку
Із бульбашок сплету!
А потім з краков’яком
Підемо у гопак –
Лявониху зустрінем:
На танці я –мастак! –
Почули парасольки
Й зраділи: –Ми з дощем
І під гопак й під польку
Станцюємо іще!

–Чом наїжилося, небо?
- Розсердилося!--
Вже давно снігам у очки
Не дивилося!
Дуже сонечко спекотне,
Досить з ним життя ...турботне!
Заховатись під кущі?!
Не скуштую ласощів!—
Ні грушок, ані медку
Не торкнуся у садку...

Ходить літечко ярами,
Вабить житніми шатрами.
Грає з хвилями тепла
Бджола.
Між смугастим переліском,
Біля тебе, поруч, близько,
У смарагдових прикрасах
Ясень.
Пелюстками золотими
Сяє соняшник нестримно.
Мед тече –злизать забувся! –
В вуса.
А Михайлик та Марічка
Коливають спокій річки,
Викликаючи ногами
Гами...

Ворожіння

В вікно навшпиньки зазирає місяць,
Зірками втомлений, вже очі не хова.
В кімнаті тільки тиші є сьогодні місце,
Чи є душа тут хоч одна жива?

А тиша в темряві, як казка, причаїлась,
І чорні тіні завмирають на стіні.
Лише зірки, немов ліхтарики, світились,
І карі очі зір були сумні-сумні.

Ніщо, здавалось, сивий спокій не порушить,
Ніщо не збудить ніжний тиші сон.
Та сум дівочий ту бентежить душу,
Та шепіт вітру за нічним вікном.

І ось тендітна постать зо страху застигла,
І затремтіла свічка в дівчини руках.
Куди ж ти йдеш, дівчино, юна, мила,
Свій ще дитячий переборюючи страх?

В кутки розбіглися всі чорні тіні,
Несміло вогник свічки запалав.
Тремтить серденько і страшні хвилини,
Дівчину тільки місяць зустрічав.

Вона до столу сіла, запалила свічки,
Зітхнула важко – знов душа болить,
Немов занурилась в холодну річку,
Немов спинилася жорстока мить.

Вона розклала карти швидко й вправно,
Вже ворожіння почало свій хід...
І вже зникає страх дівчини марний,
А коло ніг муркоче чорний кіт.

Згадалися бабусині поради,
Що відьмою її вважали у селі:
“Запам’ятай, онучко, відьмувати –
то бути вигнаною з білої землі!”

Але горить нескорений вогонь
В очах дівчини, темних, наче ніч.
“Я віддаю тепло своїх долонь,
Тобі, мій милий, лиш мене поклич”

І щось вона шепоче тихо-тихо:
“Я зможу, я кохання віднайду,
і не боюся жодного я лиха,
і не боюсь накликати біду.

Чи божевільна я? Чи це мені здається?
Що ж я роблю? Бо ворожити гріх.
Та будь що буде, хай лиш біль минеться,
І знов почую милого я сміх.

Вже байдуже – коханий, друг чи ворог,
Вже байдуже, що думають навкруг.
Без нього світ, неначе чорний морок,
Без нього доля, наче сто розлук.

Без нього сонце вже мені не миле,
І зорі не всміхаються, мовчать.
Що ж це було? Невже його любила?
Якби спочатку нам життя почать...

Якби він тільки був постійно поряд,
Якби ж бо бачити його очей блакить.
Вже байдуже, що люди всі говорять,
Коли ж кохаєш – гордість твоя спить.

Вже не найкращий друг, і не коханий,
Раптова зустріч змінює життя.
Мабуть, ніколи легше вже не стане,
Не подарує доля забуття.

І вже до розпачу не можу я забути
До болю рідний погляд тих очей.
Сторінку прагнула перегорнути,
Але від серця свого не втечеш...
Я божевільна. Час зупинитися давно.
Пора вже розпочать без нього жити.
Вже місяць з сумом заглядає у вікно
І просить ворожіння припинити.

І справді. І навіщо те кохання,
Коли це тільки магія, це пил.
Все, досить. Це було востаннє.
Я сподіваюсь, ти мене простив”

Сказала дівчина так сумно в тиші,
Що покотились кришталеві сльози зір.
Вже навіть місяць спокій свій залишив:
“Ти не сумуй, дівчино! Ти в кохання вір!”

Та правду кажуть часом люди,
Що ранок вечора мудріший.
Ця ніч пройде і легше буде,
Не стане це життя ще гіршим.

На ранок теплий промінь сонця
Волоссячка торкнувся ніжно,
І лагідно всміхаються в віконце
Пухнасті хмарки білосніжні.

І посміхнулась дівчина на ранок,
Хоч біль душі і досі не минув.
А юне серце злікував світанок,
Як тільки місяць з зорями поснув.

Блукала дівчина привітним своїм містом,
Що найрідніше місце на землі.
І шепотіли вулиці зеленим літнім листям
Будинки посміхались, сиві і старі.

І найніжніший літній теплий вітер
Дівчини сльози кришталеві витирав.
Та про людину, найріднішу в світі,
Й мандрівний вітер, навіть той не знав.

Та раптом серце затремтіло, наче птаха,
І озирнулась дівчина навкруг.
Вона не відчувала болю й страху,
Лиш тільки ніжність милих рук.

І ось блакить очей, близьких до болю,
І посмішка, мов лагідність весни:
“Я сумував так сильно за тобою,
а ти приходила лише до мене в сни.

Занадто довго я шукав тебе
І в почуттях не міг я розібратись,
Я вже звертався навіть до небес,
Лишень про тебе хоч би щось дізнатись.
Ти не зникай. Мені ти так потрібна,
Без тебе все життя моє сумне.
Моя найближча, найдорожча, рідна.
Пробач за все. Кохаю я тебе!”

А дівчина від щастя розсміялась
І не потрібні жодні чари їй.
А ворожінням більше не займалась,
Лише в кохання, а не в магію повір.

Коли кохаєш – не потрібні чари
Вони любов велику зводять нанівець.
Кохання – це не ворожінь примара.
Любов – це магія людських сердець!

Хтось вдає печаль, хтось радість,
Всі в житті смішні актори.
Випромінюючи святість,
Ми минаєм світлофори.

Забуваючи порядність,
Ми ідемо навпростець.
Кричимо без перестану:
Відійдіть всі, хай вам грець!

Часом плакала б від суму,
Від підступності людської,
Та набралися всі глуму
І нахабності мирської.

Все бурлить, кипить навколо,
Не встигаю просто жити.
І життя зійшлося в коло,
Де кінець, як зрозуміти?

Хтось тихенько пащекує,
Про людей,життя, події.
Хто сьогодні світ врятує?
- Все шиплять отруйні змії.

Та лишається втішатись,
Що це все, лиш на сьогодні.
Нам потрібно перейматись,
Хто є ми, не просто ззовні.

Без прикрас, парфумів, гриму,
Фешенебельних авто.
На словах дійшли б до Риму,
Як на ділі то ніхто.

Вже стомилися актори,
Знявши маски лиш на мить.
Не працюють світлофори,
Й жодне світло не горить.
7.08.09.

Сонечко сідає в гай,
Каже Каті: –Прощавай!
Вранці знов прийду до тебе
З сходу, де драбинка в небо!
–А ти зараз не впадеш?
По захóдинці ідеш?

–Біла хмарко! Ти куди?
–Я –від річки –на сади,
На кульбабок іменини,
До городини, калини,
До тварин і до людей
Дощовий штовхаю день!

Хто там стукає у шибку?
Вітерець!
Він свою шукає скрипку
Між дерев.
Чи забув, куди повісив,
Чи гука,
Що знайшлася його скрипочка –
...В руках!

–Де ти , дощику, блукав?
–Серед трав!
Листячко їм обмивав –
Не гуляв!
Фарби тішив на землі
Досхочу!
Як втомився і заснув –не почув...

Ірина Петрушанко м.Полтава


Моя роздерта Україна
Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Вже перетворена в руїни,
Та й досі прагнеш тої волі.

Ти все несеш через століття
Свої страждання, сум гіркий.
І вже не вбрання, а лахміття
Залишили тобі віки.

І на обличчі посірілому
Застигли всі образи зрад.
І вже самій не зрозуміло,
Як може йти на брата брат.

І вже зника твоя усмішка,
Немов сумливий літній ранок.
І дотик рук тремтить той ніжний,
Неначе осені світанок.

І втомлені ті очі зажурились,
Що бачать, як свої ж сини
Шматують неньку, нагрішились,
Не хочуть визнати й вини.

Собі, собі, і все для себе.
Нікому Україна не потрібна...
Але чи вічне це блакитне небо,
Чи вічна ця країна бідна?!


І скільки їй ще залишилось
Триматися з останніх сил?
Ніщо з віками в світі не змінилось...
Чим край наш Бога прогнівив?

За що нам всі оті страждання,
Кріпацтво, що Кобзар ще там ридав,
Та панщина і праця з рання?
Якби Тарас майбутнє знав!

Хіба б палали його вірші
Гарячим, праведним вогнем,
Коли б він знав, що буде гірше
За кожним роком, кожним днем.

Якби він знав, як люди гинули
Спочатку з голоду, а потім на війні,
І Україну як покинули –
І Бог, і влада – знов одні...

І знов боротися за волю,
До скону, розпачу, до смерті.
Хіба такої хочем долі,
Щоб Україну всю роздерти?


І в кабінетах посідали,
Чекають знову хабарів.
А всі ж кричали, добре знали,
Чого народ завжди хотів.

І знову жодної надії,
І тільки темрява навколо.
І знов зруйновані всі мрії,
Напевно, замкнуте це коло...

Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Ми все чекаємо на зміни,
Чекаємо нової долі.

Але ти йдеш і не схиляєш голови,
І гордо сяє погляд твій.
Ще трохи і настане день новий,
Повстане знову той народ німий.

Прийдуть часи, настане та хвилина,
Ще будемо пишатися як слід.
Що є така держава – УКРАЇНА,
І що відома всім на цілий світ!

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...
БУДЕТ ДОЖДЬ НА КЛАВИРЕ ПЕЧАТАТЬ
НЕНАПИСАННЬІЙ МОЙ
БЕЛЬІЙ -БЕЛЬІЙ ЛЮБИМЬІЙ СОНЕТ..

БЕЛОВЛАСАЯ НОЧЬ
ЗАТАИТСЯ НАД ВЗОРВАННОЙ ЧАКРОЙ
КАК ГОНИМІЙ БУМАЖНЬІЙ КОРВЕТ..

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...

Прилітав до мене Перелесник
І купав у місячнім промінні.
Темно було так, що його очі
Я ніколи, певно, не згадаю.
Тепло було так, що його руки
Я ніколи, певно, не забуду.
Ми тремтіли з ніжності й спокуси,
І тремтіли в зимнім небі зорі.
Часто билось виснажене серце,
Змовкли всі годинники у домі.
Тихо було так, що тільки шепіт
Розтинав між нами порожнечу.
Серед ночі зник мій чорний янгол,
І хоч я не присягла на вірність,
Та щоночі слухатиму тишу
І чекатиму, що залопочуть крила
Й прилетить до мене Перелесник.
2009р.

Був лелека на даху, був.
Чув лелека лайку ту,чув.
Полетів на другий дах він –
Не чекай від долі змін.
-Дзвін?
То до серця мій струмок тік.
Мов життя тихенько збіг вбік...
Де не йдеться до ладу – дах
Не приймає немовлят-птах.

Туди ангели не йдуть – нудь.
Там думочки не цвітуть. Звуть
Їх далекії світи. Ти
Чуєш кроки німоти?
2005 з.

Радіє світ, відгородивши темінь.
А темрява – що відгорнула світ.
І час, у правоті вселенській певен,
Складає опис: світо-тіней звіт.

Не філософствує. Премудрий калькулятор
Все врівноважено на тереси кладе.
І в підсумках не знає батька й матір:
Рахує кроки кожного з людей.

Рахує перемоги і падіння –
Можливо, далі щось із них збере.
... Гублюся я у нього в володіннях, -
Кидаюсь до завітних оберег.
2006 р.

Злетіла рідна пісня-колисанка
В гарячий простір неба і землі,
Та згодом повернулася світанком
У край перлиноросних кришталів.
В ній –голос мами тужить і радіє,
У ній –родинне втомлене чоло.
Та ще батьківська заповітна мрія,
Що підіймає й ставить на крило.
Присіла там на золоте колосся,
Ввібрала терпкий присмак полину.
В руках плекалась, що отаву косять,
Вливала дзвони в степову струну.
Відпрацювала день. І знов до ранку
Біля дітей, що мов з води ростуть...
А хто вона, селянка чи міщанка, –
Невтомно від усіх жене біду.
А голос мами квітне десь за ганком.
Я перед ним знімаю свій шолом
В бажанні щирім, щоб усім слов’янкам
Від колисанок
у житті везло…

Я люблю по мужицки, я люблю по-простому:
Ты болеешь – мне больно, ты смеешься – я рад.
Не имею я злата, да и нет миллионов,
Но готов разделить с тобой все, чем богат.

Разделить с тобой землю, разделить с тобой небо,
Посмотри на звезду – я тебе подарю.
Улыбнись, дорогая, потому что звезду ту
Назло всем астрономам в честь тебя назову.

Ты прекрасна как ангел, но душою ранима,
Оголенный свой нерв прячешь в жесткости слов.
Только знай, моя милая, ты мной любима,
Что бы ни было с нами, я приду на твой зов.

Я прорвусь сквозь туманы, продерусь сквозь завалы,
Назло бурям и граду я к тебе доберусь
Наплевать мне на ливни, ураганы и шквалы –
Обниму тебя нежно, твою боль заберу.
(19 марта 2010)

Я вырву боль твою зубами,
И высушу глаза губами,
Не дам в отчаяньи уснуть.

Согрею душу, вытру слезы,
Оберегу девичьи грезы,
Позволь в тебя мне заглянуть…

Открой сердечко, дай напиться,
Твоими чувствами упиться,
Помочь тебе найти свой путь…

И разреши в тебя влюбиться,
С Любовью к жизни возродиться,
И в новую Судьбу шагнуть…
(весна 2008)

Как часто мы имеем не любя,
Лишь терпим рядом тех, кто нам не дорог,
В любовь не верим, и без оговорок
Отталкиваем чувства от себя.

Как часто мы имеем не ценя,
А ценим только то, что не имеем.
Завидуем другим, себя жалеем,
В своих проблемах ближнего виня.

Не думая, как просто потерять
Все то, что нам подарено судьбою,
Мы рушим счастье собственной рукою,
Но пробуем осколки подобрать.

Осколки режут пальцы до крови,
И из осколков мы судьбу не склеим.
Но все-таки надежду мы лелеем,
Что не минет и нас огонь любви.
(июнь 2009)

В этом бешенном ритме
Сумасшедшего мира
Ты летишь, как комета,
Отметая кумиров.

Ты не стонешь. Ты бьешься
До последнего вздоха.
Ты не веришь друзьям,
Ожидая подвоха.

Абсолютно один
В этом веке маразма,
Сам себе господин
В балагане соблазнов.

Ты стремишься к вершине,
Упиваясь победой.
Отрицаешь любовь,
Заменяя монетой.

Отвергаешь условности,
Пряча улыбку.
Ты хмельной от свободы,
Не прощаешь ошибки

И не знаешь пощады.
Ты жесток, как воитель,
Ты проходишь как танк,
Чьих-то судеб крушитель.

Оглянуться не хочешь,
Тебе не за чем жалость.
Всё вперед и вперед,
Отметая усталость.

Закаленный в боях,
Гордый рыцарь баталий,
Одинокий как волк,
Без ненужных деталей…

Но закончится день.
В тишине кабинета
Остаешься один,
Ожидая ответа

На вопрос – В чем же смысл?
Для чего ты бунтуешь,
А не ищешь покой?
За кого ты воюешь?

Разбередится сердце,
Не улягутся страсти.
Будешь биться об стену,
Разорвешься на части,

Но ответ не найдешь,
И себя изломаешь,
Потому что один…
Сам себя не обманешь……
(октябрь 2007)

Котить з-за горба
Кішечка ряба
Прямо у ставок
Свіжий колобок..

Щоб охолодить(!)

Колобок пала!
Лапки попекла...
Слізки-кап та кап
До бідненьких лап..

Ой! Пече.. щемить..

В воду полетів..
На латаття сів..
Жабок розлякав..
Глузувати став...

Та ще й..гиготить..

У наших серцях - згасла тінь.
У наших очах -розгорівся біль.
На наших вустах -образи і сум.
У наших руках -кров та бруд.

Темна межа, від щасливої долі,
в руці цигарка й краплина волі.
Земля залита кров’ю від болі,
Нам залишається чекати...Годі!

Можна мовчати, можна кричати,
серцю, від нас, допомоги чекати.
Хто ж міг знати, що сонце від крові,
теж затухає, як очі від болю.
Губи німіють, очі темніють,
десь, може нас, теж розуміють.
Темна земля прийме родину,
Кров’ю батьків нагодує дитину.

У темній землі, схован страх,
У чорних очах –біль та жах.
В руці темний сум і пляшка вина.
Війна йде і я одна.
Можливо ножем можна вигнати страх.
Усіми думками зруйнувати дах.
Тикнути пальцем в невинну людину,
Що б випити кров, ми ж всі вампіри!

Київ
2010 Р.

Ти, більше не прийдеш.Чому я так сумую?
Чому у своїх снах, вуста твої малюю?

Ти, більше не прийдеш.Чому тебе чекаю?
Гойдаючи колиску в вікно я споглядаю.

Ні, більше не прийдеш. І сльозі душу ранять,
мені, хоча б в останнє, торкнутися тебе.

Чому ж ти не ідеш?Чи може все забулось,
а спогади торкнулісь лиш мого серця, так?

Коли вже ти прийдеш?Не маю більше сили,
втрачаю я надію, я ж так тебе люблю!

Та знову ти підеш. Ненавидіти буду,
а потім, все забуду, й чекатиму тебе.

Київ
2010р.

Ти вела мене за руку,
У цей світ і у життя,
Відчувавши болі муку,
Ти дала мені буття.
Найдорожче дарувала,
І в буденні негаразди,
Ти святой для мене стала,
Доброй феєю із казки.
Я люблю твій голос ніжний,
Я твій запах пам`ятаю,
І коли мені самотньо,
Я твій номер набираю.
Коли гірко на душі,
Хочу плакати шалено,
Твої очі я згадаю,
І загоять вони рани.
Ти моя гордая птаха,
Що у небі тім кружляє,
І мене як пташеня,
Під крилом своїм ховаєш.
Мамо, вибач за помилки,
За слова які казала,
За ті сльози що тихенько,
У ніч темну проливала.
Я люблю тебе так сильно,
Як ріка об камінь б`ється,
Як від галасу гучного,
Луна в темряві озветься.
Ти для мене найдорожча,
Ти як промінь сонця мій,
Я люблю тебе так сильно!
Мене усмішкой зігрій.

Она ходила слепыми шагами,
Она искала пустоту сердец,
И на пути моем постала,
Нашла что нужно, наконец.

Зашла тихонько в саму душу,
Так незаметно, как то враз,
И полонила мою сущность,
И подарила мне блеск глаз.

Любить я стала и ослабла,
Я стала слабой пред тобой,
А на дворе весна настала,
И распалила вновь любовь.

И я с ума потом сходила,
И по ночам рыдала вспять,
Я же любила, так любила,
И не могла любовь унять.

Но слабость была непогрешна,
Её лекарством одолел,
Ты просто мне испачкал душу,
И этим вылечить сумел.

Как крылья птица поднимает,
Я поднимусь на пьедестал,
Теперь по правилам сыграем,
А может ты уже устал?

Может, заплачешь в койке ночью?
Или удавишься слезой?
Я победила, знаю точно,
К тебе любовь пришла грозой.

Теперь, над кем смеялся раньше,
Уйти смогла тебя влюбив,
И чувство, но уже без фальши,
Тебе оставив, подарив

Уйду. И буду наслаждаться,
Как ты страдаешь с далека,
Пускай тебе будет казаться,
Что я сурова, я жестка.

Мою любовь зло переменит,
Но чувство, то ещё живет,
Её ненависть изменит,
Но ведь она не пропадет.

Я буду дальше ждать терпенья,
Любить, в себе тая обман,
И как сказали б англичане:
My life, my love always for One.

Гаптувало сонце тіні,
Вітерець в кущах дрімав,
А в госпóді солов’їній
Тьохи хтось порозсипав...
Як зібрати? Бідолаха
Ледве встиг спіймати «Цьух!»,
А два інших – від невдахи:
Чуба смичуть вітерцю.
Розкотились вередливо,
Ніби соя чи горох,
Непокірні, сперечливі
Пісні «Ті-рр», «Ці-цьух» та «Тьох!»
...Полягали спати тіні.
Сни гойдає вітерець...
А в господі солов'їній
Ловлять нотки “до”, “мі”, “ре”...
2006 р.

Розвіялися вії віт.
Бруньками сад гукає втіху.
Уранці квітня
дід бувалий
взирає світ
очима юнака...

2010р. квітень.

Смарагди нив колише мокрий вітер,
Веселка віддзеркалює себе...
Посеред рим і різномовних літер
Згинаю вдвоє стомлений хребет:
Складне відкину, виберу простіше,
Аби життя трималося в борні.
І ...зринуть з неба найзначніші вірші,
Які не підкорялися мені.

Найпершу книжку я гортав,
Малюнками строкату,
Неначе віднайшов в світах
Із кольорів багаття.
І забажалося мені
Розкрити всі секрети
Єднання літер у вогні
Чарівників-поетів.
Вже згодом я читав: «Сім’я,
Родинна і багата...»
Найперша читанка моя –
В складанні: «ма-ма», «та-то».

відкоркую любов
не дограла
сп’янію швидко
пута серцю зніму
як набридлий за зиму шарф
нароблю помилок
наче вперше
весна за свідка
перевишу у швидкості
випише літо штраф

я нап’юся безпечно
усім заплатити сила
за світанок
на сотні світанків лише один
я готова на все
бо свою самоту зносила
наче сукню до дір
ні години
ані хвилин

не чекатиму більше
по вінця наллю у келих
різнотрав’я любові
невигране молоде
залпом вип’ю до дна
розіб’ю на рожеві скельця
то на щастя
коротке
бо скоро похмілля йде

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами.
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами.

Ну, а згодом фіранку вікна відірвав
Та у жмурки ховався за двéрями.
Я сердиті до нього кидала слова –
Пустував, ніби так йому звелено.

Виганяла з квартири, а він –по кутках:
На балкон не хотів вибігати.
Бавив квіти, що сіли по білих хустках –
У моїх царював він палатах.

–Ну, чому нині ти негостинна така?–
Спантеличено в мене питався, –
Виганяєш, у спину товчеш тумака -
Лиш за те, що забіг і погрався?

...Непомітно проліз крізь дверну шпарину’
Та двором покотився розумник,
І до яблук зелених, зітхнувши, майнув...
А без нього мені стало сумно.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
cпівав з асфальту до неба лист.
А сквер весінній приймав вітання,
виводив вітер художній свист.

Ти у віночок вплітала вишню,
щоб благодійним було життя,
волосся хлопця торкалась ніжно,
благала зорі про почуття.

...І досі в шафі вбрання весільне,
окрайок крейди, трикутник ... слів:
„Він був героєм!”. Тепер ти сива.
Та не вщухає болючий гнів.

Ховаєш сльози, пророчиш успіх.
Портрет настінний давно поблід.
На нім коханий, іще безвусий, –
Минуло стільки змарнілих літ.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
З очей не сходить пожовклий лист...
Чаклує нічка аж до світання...
Танцює вітер нестримний твіст...

Стало жарко сонечку – котиться до річки
Чи зника за обрієм, там, де синь-гора.
Крутять спостережливі молоді смерічки
Кучері на сонечку та семи вітрах.
Жито вуса змовницькі лоскоту навчило.
Вітер травам шовковим зачіски зробив.
І таке приємне все, і таке все миле,
Як же хвильку радощів можна не любить?
Човен ходить берегом, щастя виглядає.
Мамина хустиночка здалеку махне, -
З татовою піснею, босоногим плаєм,
Всі ведуть закохано по життю мене.
2009 р.

Злива хлюпала хлестко,
А в очах була мама,
Що зриває шовковицю –­
Спогад сумний.
А життя її фрески
Візерунком лягали,
Розпашілою повістю
Гріли серце мені.
Мама, милая мамо,
Відцвітають каштани.
Тепле бабине літо
Обіймає сльота.
Буде сніг, буде лід,
Що прийдуть і розтануть,
А до серця злетяться
Наймудріші літа.
Серце з розумом в змові:
Різне в кожного поле.
Неприборкане щастя
Нас шукає в світах.
Мудре мамине слово
Відсуває всі болі,
Наче долю веселка
Обійма золота.
Як незібрані ягоди,
Час зів’яне поволі.
І на маминих скронях
Вже не стануть сніги,
А крізь них – її лагідність,
Наче всупереч долі,
Й калинами – червоння
Моїх берегів.

У піснях вишневі та калинові
Сповіді та розкіш буйних трав.
А про неї – запашну, вродливую –
Щиру пісню рідко хто співав.
Плещуть пелюстки весні овацію,
Китицями - ніжна бахрома.
Білопінна степова акація
У медах ховає дикий смак.
Але вчора, коли захід ластився
Та в її хороми заглядав,
Серед квітів цілувались ластівки,
Вітер в подих пахощі збирав.
Вигравав каштан на скрипці – звідки це? –
Запалив дивуючи свічки,
Безсоромно через парк освідчився,
Простував крізь натовп, напрямки.
І палкий юнак дівчину-грацію
Обіймав... Горнувся, бо любив.
Називав: - Коханая, акаціє..,
Погляду з очей не відводив.
Сонце посміхнеться померанчеве,
Затяжіє в росах бахрома.
Білопінна степова акація...
Незбагненний запах, дикий смак...

Страшно жити під прицілом почуття,
Ще страшніше під прицілом арбалета
На волоску життя , кожного дня .
Ні випити ні покурити ні піти кудусь
Ні поговорити страшно за своє життя
Коли тебе мають з дня на день убити ,
Серце і всі органи вирізати і їх спалити
Але проходить час про все це забувається
І виходиш на вулицю і в очах все зявсяється
в тобі знову страх прокидається …………….

Гра добра і зла «людське життя»..
В цю гру вже вічність грає доля!
В цій грі немає переможців …
Ця гра не маю ні почтку ні кінця !!!
В цій грі все вирішує вона !!!????
Це гра чи може це прокляття ,
І все ж таки це знає тільки доля !!!
І доля знає про життя
Життя в цій долі тоже гра
Життя безглузда штука -
Любимій дівчині ти кажиш це!!
Насправді думаєш інакше .
Насправді хвалиш ти життя!?
А інколи частя приходить ,
І це вже відкриє новий горизонт.
Ця смуга відкрита вам допоможе!
Покаже дорогу до счастя життя .
Ця смуга розкаже дівчині правду
Що брихав ти колись і простить тебе за все……..

Смерть любовним почуттям!?
Страх перед проклятттям дам!
Секрет кохання нерозкритий ,
Секрет кохання для людей закритий .
Ця смуга скритого життя ,
Яка відкриється тільки смертельного дня .
Тоді дізнається моє кохання ,
Що жити я без неї й день не міг .
Про неї думав і за нею серцем млів .
Одна складна проблема виникала ,
Сказати я про це її не міг ,
Тому що страх пронизував всі мязи
І повз проходила вона
І пронизувалась її голосом земля
Життя моє тихенько завмирало
І мову в мене відбирало
коли проходила вона