Тебе шукала довго - довго
І ось тебе я знайшла,
Ти полонив моє серце
Тобі відкрилася душа!
Ти промінь мого світла,
Ти розбудив мене від сна,
Ти мій ангел хоронитель
Я назавжди тепер твоя!

Ти милий, ти такий ніжний
І в водночас такий твердий,
Ти не подібний на інших!!!
І романтичний ти такий.
Тебе зустріла випадково,
Тебе в обійми прийняла,
Тебе вітаю я сьогодні
І в подарунок я твоя!

Пусто і зимно в місті,
хоч людно.
Брудно і нудно у місті
і блудно.
Блукання самотнього звіра
під місяцем в гомоні тиші даремні,
як спроба буває даремною.
Свищуть стурбовані юрби на площі –
“На прощу! На прощу!”
У відповідь тиша, манить
в свої безпечні, безмежні обійми…
Нема вже нічого, лиш місяць,
і місто мертве й застигле
у архітектурі будинків,
площ і бруківки,
та блищуть небесної арки зорі.
Вони – це душі померлих,
до них не дійдем ми ніколи,
допоки на цьому світі
живемо, робимо спроби жити.
Пусто і зимно і тісно і нудно
людині самотній у місті
на самоті із собою і брудом.
Та все це не те,
усе якесь не сумісне ні з чим,
несправжнє, ненатуральне.
Подекуди смішно
робиться, як поглянеш
на спроби зробити хоч щось,
а чи просто жити.
Це не те саме, що час убивати;
убити, що є простіше?
Творити не-Богу дедалі важче,
та спроби робити?
Так, це потрібно...

Від ладану слід –
У торішнє вікно
І в серці, і в хаті –
Веретено.
Я не хочу дах долі зіткати.
Керую колесам – на дно.
Що з твоєю „сестрою” сталось
Тобі все одно.
Хто бажає сльози збирати
Моєї журби
Раз-у-раз на ослін
Відкидає розтин щирості
В тій солоній воді.
Що нам жити – боліти
Кожному болем своїм.
А любити – зотліти
І вже не воліти літати повік,
Шлях до Бога – закрити в чуттях?
Твою зраду назвати – „не так”.
Пили чай з глиняних чашок.
З них гарячі роси збирали
Ні півоберту твоїх масок
Твої башти тобі не вказали.
Було: не жити-говорити-любов.
А нині: жити-не мовити-не любов.
Зависла в недо-
розумінні
Я твій очіпок натягла.
Склепіння, пестощі, смітінням
Порошить приписів чума.
Тобі не треба ворушитись
І відживати межі-край
Ти віриш в серця золотіння
Ти хочеш чути лиш: співай.
Вповзаєш в мозок стихлим ревом.
Крокуєш кров.
Хизуєш хіть.
Й це варево для снів бентежних
Міксуєш в черепі моїм.

Моя гіркотна самота
Шкребе віршами на папері
Позаростали мохом двері
В мої нескошені жита

Моя гіркотна самота
Уже осіннє листя палить
Старе виймає з серця жало
Й нове шукає по світах

Моя гіркотна самота
Одна вона уже не зрадить
Хоча й німі її поради
Та все тісніше огорта

Моя гіркотна самота

Але з твоїх очей світає
Що буде завтра я не знаю
Люблю сьогодні
і не каюсь
Люблю – живу – несу хреста!

Даремно ми бились
мов риби об кригу,
об кригу байдужих сердець.

Воно не вартує,
всі наші старання,
я знаю, зійдуть нанівець.

Ми мріяли щиро,
ми мріяли сміло,
і мрії заходили ген у віки.

Що вийшло із того,
всі наші бажання, -
під небом байдужим мрій смітники.

Всі мріяли, що ж
така наша доля,
у мріях пустих пролітає життя.

А може не все тільки
біле та чорне,
можливо рожевий – це колір буття.

Що доля зараз нам готує –
Відверту й чесну боротьбу,
Або тихесенько чаклує
І гріє похапцем ганьбу?
Та хай там що! – не зрадить Віра,
Надія в серці та Любов,
Тому заграє пісню ліра,
І заспіває серце знов.
Слова, мов квіти в чистім полі,
Іди, збирай найкращі з них,
Шукай – знайдеш свій шлях до долі
В словах простих та чарівних.
Твори, співай, заграй на лірі
Ти пісню ніжну й чарівну,
Співай про все правдиво й щиро
І почуттям торкни струну.

Довершеності лаврського пейзажу
не вистачає переконливих ідей.
Та спокій знов огорне наче пряжа,
м’якою ковдрою сховає від людей.

Довершеність церковного подвір’я
не в змозі подолати смуток мій,
бо твердо знаю – то лише повір’я,
що ці хрести ведуть до виповнення мрій.

Але спинюся...
З пагорбу, де храми
побачу знову місто та вогні.
Авто й будинки –
декорації до драми,
яку розігрують у кожному вікні.

Колись давно,
в минулому житті,
коли ще світ був загадково-неосяжним,
а наші мрії –
ближчими й досяжними,
я вже стояла тут на самоті....

Сьогодні тихо...
Правлять службу в церкві –
ось знову долітає тихий спів...
Кому молитись?..
Наші боги мертві.
Та й ми самі – лиш персонажі снів.

Піду, мабуть...
На перехресті поглядів
незатишно і холодно стає...
Для вас – алтар,
для мене – місце спогадів.
Хоча й воно мене не впізнає.

...........................................

Я йшла, а вітер грав з моїм волоссям –
переплітав, розвіював, звивав...
Хтось крикнув: «Відьма!» (чи мені здалося?)
О, так, я відьма. Що ж із того вам?

присутністю відчуємо ми світло в тіні,
Тривалість часу - це лише суміжна даль,
О скільки ще потрібно нам " капризів" Паганіні
І щоб намалював Далі? Кого б обожнював Стендаль?


тривалістю життя не називай ти вічність,
не смій торкатись і до смерті за життя,
твоїми силами вдихнути в мене ніжність,
моїми ж силами змінити небуття.

в твоїх сльозах завжди присутня туга,
журливий сміх застигнув на устах,
в моїх лиш усмішка, як завжди перша й друга,
а на очах відбився тільки страх...

Не називай весну - потіхою для тіла.
Театром дії, хтивістю бажань...
Іди... Лети... ти ж так цього хотіла.
Почути вічність в вирії зізнань.

Твоїми голосами вкрите місто
Здаля відлунює... трамваїв чути свист
Усе прекрасне, що буває в світі зникло
Ти ж мовчки далі йдеш... Куди??.. У чому зміст??...

Ти потребуєш оплесків в кінці вистави,
Важких портьєр, антрактів, повних зал.
Старих людей, що носять золоті оправи,
Загублених у світі для "списаних" дзеркал...

Не ставте оцінки моїм почуттям.
Це все мені не потрібно!
Мені лиш треба знати, як Ви ставитесь до мене!
Це все не так, як Ви подумали.
Мої думки – вони лиш мою відчуття!
Лиш мої, і більш нічиї.

Знову, знову дістаю твоє фото з шухляди.
Дивлюсь на тебе,
Милуюсь! Милуюсь твоїми губами і карими очима.
Надіюсь! Надіюсь побачити, обняти, поцілувати.
Зневажаю! Що тебе поряд не має.
Втомлююсь! Від постійних мрій і невиконаних бажань.
Плачу! Що так усе сталось.

Ти далеко! Тебе я не бачу! Голосу твого я не чує!
Посмішка твоя зникає з моєї пам`яті.
Очі, ці очі зі мною будуть завжди.
У глибину моєї душі подивились вони.
Побачили біль і страх
І одразу ж втекли!
Знову, знову сховались від мене.
Куди??? Чому??? Навіщо???
P. S.
„Якщо побачите ці ніжні очка,
Скажіть мені прошу Вас.
Мені це вкрай потрібно!”

Старі, забуті цвинтарі,
покинуті на волю Бога.
На сотнях й тисячах кісток
ростуть міста і прокладаються дороги.
У світі вже мабуть так повелось –
покійників ми забуваєм досить швидко.
Плюндруємо останні їх місця
спочинку. Їх згори не видко.
Це досить зручно – жити в незнанні.
Волання до небес мерців даремні.
А ми, допоки ми живі – живем.
А що після життя, все темно.
Колись таки помремо й ми,
і наші кістяки топтатимуть напевно.
А зараз, зараз ми живі,
живих правами користуємося ревно.

Живим – життя,
небіжчикам – могили,
і домовини, й вічне забуття живих.

Відпирала руками поспішно
Його настирливі наступи,
Розстелилась в траві полетицею
Ніжною, чистою, звабною.
Білі стегна присоромлено стулені,
А уста піввідкритими вишнями…
Тіло - м’яке й молоде:
Груди стогнуть набухлими цятками,
Гнучко загнутий стан.

Розтривожено завмерла,
Щось шепотіла в останній момент,
Ще раз його відслонила –
Білі стегна піввідкритими вишнями,
А уста присоромлено стулені…
12.06.07

Сонце світить нам з небес
Душу зігріває.
Теплим променем пронизує серця.
Теплим подихом вічність звеселяє.
Теплим запахом до себе манить.
Сонце зайде.
Закінчиться день.
Прийде зоря і нічка настане.
Будуть усі засинати
І чудові сни побачать вони:
Хтось матінку свою,
Хтось віллу на Канарах,
Хтось осатаню любов свою,
А хтось збагне для чого нам життя.

Зоря буде їм світити
І розказувати казку про любов:
Любов Андріса і Фарадеї.
Любов , яка закінчиться, а точніше почнеться
Новим, світлим життям, яке буде звати Аракей.
Син-нащадок двох богів.
Богів, що порушили усі закони.
Закони, які написав у книзі життя Зевс.

Казка ця нескінченна тому,
Що боги живуть вічно
Так і любов їхня буде вічна.

Зоря засне.
Прокинеться день.
І кожної ночі з Андрісом і Марадеєю
Будуть траплятись різні дива і пригоди.

Кожна зірка буде розказувати по-своєму цю історію.

Моє життя –
як дипломат з подвійним дном.
Ховаю там те,
що мені відтепер не належить.
Я пильную слова
і боюсь зловживати вином...
Ну а решта...
на жаль, не від мене залежить.

Знову згадую парк –
дощового осіннього дня,
В тому місті,
де завжди вважалась своєю...
Все вже знала –
і просто йшла навмання.
Тільки дощ на щоках
й нескінченна осіння алея.

І якийсь перукар,
що сушив мені потім волосся,
Запитав: „Вам погано?”
(проявив, так би мовить, турботу)
Я відрізала:
„Ні. То вам, мабуть, просто здалося.”
Що поганого?
Дощ у жовтневу суботу...

Ще був плащ. Дуже світлий.
І темне думками безсоння.
Як намисто збирала я миті
на нитку ночі...
А на ранок – нарешті спокій.
Багато сонця.
Знов гірка необхідність –
ховати від світу очі.
....................................

В той день я не шукаю вороття –
Хіба що в парк, де відцвітає фрезія.
Ти говорив – проза минулого життя...
Не чула я – в мені жила поезія.

І знову дощ… сумні слова
Зриває вітер прохолодний,
З сумним дощем сумую й я,
Цей стан речей цілком природний.

Несуть похмурі хмари нам
Минулі спогади журливі,
І відчуваєш серцем сам
Акорди суму в літній зливі.

Краплинки суму б’ють в вікно,
Негода в душу поглядає,
А тлінне тіло зігріває
Масандри сонячне вино.

Коли в душі йде дощ весь час
Вино найкраще зцілить нас.

А місяць, чаруючи, жде посланців
На березі білого моря...
І древо схилилось, туман загустів -
Наповнились хмари журбою.
Хатина під древом гука молодих
(Хатині болить порожнеча).
Чи любі забули дорогу сюди?
Вже й древа опущені плечі.
Чия в тім вина, що спізнився юнак?
Прийшов же, і кликав кохану.
Заплакав, не знав, що вона не прийшла.
І сяйва напивсь наостанок.
Заснув і шукає її поміж снів,
Хатина змирилася з горем.
Лиш місяць, чаруючи, жде посланців
На березі білого моря.

Ночь растаяла новыми веснами.
Я с тобой так хочу побеседовать.
Вот бы мысли читать научиться,
Вот тогда все могло б получиться…
Хотя кто его знает, что вышло бы -
Все закончилось – может быть, к лучшему.
Ты теперь только боль и прелюдия.
Без тебя все как-то обыденно…
Я с тобой так хочу побеседовать,
Только ты для меня not available…
Будто все с тишиной сговорились,
Одиночество мэром назначили.
Так хочу знать, что все это значило;
Неужели вокруг лишь предатели?
Мне в окно слепят два «Юпитера»,
От того тяжело засыпается.
Даже если закрою жалюзи -
Все равно мечты не сбываются.
Мы давно уже разные разницы.
Наша сумма равняется казусу.
И осталась лишь добрая память.
Или мне это все только кажется…
Я читала газету – астрологи
Говорят, что еще все наладится.
Только верить уже не можется -
Мы давно уже разные разницы….
Вспоминается буд-то вчерашнее.
Все на сердце… (или в сознании?)
Почему-то, в народе считается,
Буд-то время – лучший из знахарей.
Только мне в это больше не верится -
Это поза моим восприятием -
Я уже не вхожу в эти правила -
Я и время снова приятели.
И так хочется верить в лучшее,
И ему в меня верить хочется.
Надо было мне сердца слушаться,
Ведь оно и есть мое лучшее.

Королево-кондуктор, продайте квиток на місяць
Звідти можна побачити зеленооку Землю
Посадити в космічний грунт паперові квіти
На безводному руслі поставити вічну греблю.

Можна бачити сни про минуле і про майбутнє
Змайструвати собі календар без часу і дати
Без надуманих свят і без сіроманітних буднів
І за ним будуть жити усі нові космонавти.

Королево-кондуктор, продайте квиток на місяць
Не кажіть, що погода сприяє хіба до Львова
Бо зірки під дощем грязюватих доріг не місять
Напишіть на квиточку “туди і назад” – два слова…

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Ридала Україна гіркими сльозами,

Ридала за померлими її синами.

Ридала й ,мабуть, до тепер ридає

І де втопити свій біль, не знає.



Ридала на порозі сивая мати,

Бо не хотіла сина на смерть пускати.

Бо знала, що не вернеться він ніколи,

Й не виборе жаданої всіма волі.



І от, сидить на його могилі

Спинити сліз тих не має сили.

Всіх померлих у молитві згадає,

Про криваву волю Бога благає.



Щоб тільки жорстока війна скінчилась,

Щоб всі здорові й живі лишились.

Ох, скільки бід нам війна завдала,

Скільки невинних життів забрала.




Коли Україна оце згадає,

Гіркими сльозами ридає, ридає…

По склонах гір, по хвилях неба
Тече вона - вода зі стелі.
Тече по вулицях по місту,
Тече по парку і по лісу,
Тече у морі, у квітках,
Тече в руках і у ногах,
Тече в безмозких головах.
Тече в повітрі як вологість -
Стікає потом по спині,
Стікає нам до водогону -
Стіка в стакан тобі й мені.
Тече до кожної квартири,
Тече, заповнюючи діри.
Тече в акваріум до рибок.
Тече до вас в "сістєму скідок".
Тече із серця у серця
Цілющая, жива вода.

Искусство гениев людских
В великих истинах простых
Без мысли той недостижимо
А вместе с ней несокрушимо
Ту мысль зовем мы все мечтой
Как рыцарь храбрый, удалой
Она надежду в нас вселяет
Уныние и тьму сгоняет
И вдохновляет на дорогу
Которой ми приходим к Богу.

Пелюстки солодко відкривають шлях
Для непримиренного мандрівника,
Що вибухами зірок прокладає дорогу,
Змітає рештки сорому,
Розгортає квіткові принади:
Припадає до нектарового потоку,
Розгладжує і зіжмакує найтемніші
Проміжки солодкої щілини.
І вершить свою справу олімпом,
Котрий перероджується у звуки
Щойно розпуклого пуп’янка.

Округлений жіночими формами,
Пурпурно-рожевий, він приємно
Пробігає фруктовим пагоном,
Заковтуючи налиті життям плоди,
Розкошує на принадах достиглої
Плоті, котра вибухає найтривкішим
Задоволеним струменем літа.

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Вогонь не перетвориться на лід,
І я не знаю: треба, чи не треба
Лежати і вмирати на землі,
Коли таке над головою НЕБО!
Коли не знаєш - бігти чи зостатись,
Коли не знаєш - мовчки, чи кричати,
Коли не вмієш зупинити відчай,
Так боляче смерть дихає в обличчя.
Але я зможу розгорнути крила,
І в небо, під яким незрозумілі
Людські стосунки і людські прощання,
Людська байдужість і людське кохання.

Люблю солодкий смак кохання,
тремтіння тіл і чисті відчуття,
таке легке, незаймане бажання,
люблю закохане життя.
Любов мені дарує крила,
відкриє простір і мету.
Я вільний птах і ці вітрила,
мені не подарують висоту,
те справжнє, всеосяжне відчуття любові,
яке я маю в серці завжди тут,
де кожен світ у кожнім слові
завжди у серці моєму живуть.
Відмовитись від світу де кохаю,
тебе забути, повернути все,
не зможу я, кохання – це єдине те що маю,
це відчуття ціную над усе.
Любов, яку я відчуваю,
пробач, більш досконаліша ніж ти,
безмежна, хоч як тебе кохаю.
Ромео закоханий у світ. За це прости.
Пробач мені мою недосконалість.
Пробач, що я не так кохаю.
Пробач мені мою цікавість,
Я твою досконалість пробачаю.

Стрімкий і свіжий вітер, крапельки дощу,
шум листя, грім і сяйво неба -
це все що мені треба.
Я кожному усе прощу.

Прошёл январь - и больше нет тюрьмы.
Нет больше коридоров, стен и камер.
Прошёл январь - и вдруг остались мы
Наедине со странными стихами.

И мы глядим, как вместе с январём
В неведомые дали ты уходишь.
И, жизнью заключённые, поём:
"Один из наших братьев на свободе!"

Вот ты уже ступил через порог,
Вот за собой закрыл тихонько двери...
Толкаясь, мы спешим смотреть в глазок,
Срашась невозвратимости потери.

Глядеть на снег - невмоготу глазам.
Вот-вот непрошенные слёзы брызнут.
А ты, лицом поворотившись к нам,
Глотками пьёшь ещё причастность к жизни.

И как во сне, за чередою лет,
Бредёшь задумчиво без финиша и старта
В ту дальнюю страну, где больше нет
Ни января, ни февраля, ни марта...

(1996)

Пальці знають лінії обличчя,
Тіло прагне знов твоїх долоней..
Решта все – на потім, на узбіччя.
Сльози щастя – дивно – теж солоні.
Та, що знала все про почуття
Без жалю ламає ритм звичний,
Щоб вивчати знов нову алхімію:
Рук твоїх, в яких моє життя,
Вуст моїх, що п’ють вогонь правічний...

* * *
Душа - то рiчка.
Пам'ять - береги.
А спогад - пoнад рiчкою оселя.
Пливеш i бачиш:
Селища, снiги,
Мiста, веснянi хащi та пустелi.

А у твою хатину я завжди
Могла, як до домiвки,
Повернутись:
Ввiйти, зiгрiтись,
Випити води,
До тебе пiдiйти
Та пригорнутись...

А зараз -
Чом на ганку я стою?
Чом дверi замкненi
I не ввiйти?
Невже ж i пам'ять
Сивую мою
Покинув ти?

***
А свiт зненацька збожеволiв
I я також разом iз ним.
Земля здригнулася вiд болю,
Вiдчувши доторки вiйни.

Земля вжахнулася, бо дiти,
Що завше гралися з вогнем,
Зумiли врештi запалити
Щось невимовне, щось страшне...

А свiт зненацька збожеволiв
I ми разом iз свiтом теж.
Затьмарилися нашi долi
У попелi близнючок-веж.

Передчуттям душа затерпла
I серце вражене болить:
Яка ж ти лагiдна i тепла -
Життя передостання мить...

* * *
Степ вистелює пiд ноги
Рiзнобарвнi килими.
Рiдний степ!
Але ж вiд чого
Квилить серце:
"Звiдки ми?"
Квилить серце:
"Де коріння
Роду, племенi, життя?"
Квилить серце:
"Чи ж ми виннi,
Що немає вороття..."

* * *
Хай моє тiло порається звично
Серед марноти зайвого життя:
Немов у вирiй, мрiя мене кличе,
Народжуючи дивне вiдчуття.

Менi здається, ген, за небокраєм,
Є незбагненнi сонячнi свiти.
Мене одвiку доля там чекає,
Та, за якою довго треба йти...

О, зваба зваб - шляху тремтливе лезо,
О, прикрощi - буденностi полон.
О, днi мої - тужливо довжелезнi,
О, рятiвне занурення у сон...

Поміж тисячі слів є лиш кілька, що топлять каміння.
Між мільйонів доріг лиш одна, що не має кінця.
І хай темінь, сніги чи гроза хай, все ж маю уміння -
Йти, летіти по ній, щоб сказати ці вірні слова.

Що коли не дійду? Упаду на коліна? Застигну?
Що як губи малинові змовкнуть посеред лісів?
Ти не бійся, молю, бо кричатиму серцем нестримним!
І почує весь світ, якщо досі почуть не зумів.

Стопроклятий, я сто разів прокляв.
Нехрéщений, я став вогнем у церкві.
Я замість Бога душу розіп’яв,
Я мертвий!

Здивований, закоханий у час,
Переливаюсь у фонтанні світла,
Я фа-дієз, я ніжність, я молитва,
Я прірва!

Незломлений, нескорений, — живий,
Я кидаюся в ніч безжурним птахом,
Я відчуваю вас і лину ахом...
Я вільний!

Нажаханий самотністю очей,
Холодний погляд і холодні руки.
Мої думки — не голоси, а звуки!
Я музика!

Звеличений до образу Твого,
Неперевершений і одержимий,
Я світ тримаю у своїх зажинах.
Я тінь Твоя!

Я! І Не-Я! Матерія і жах,
Логічний Логос і містичний Ерос,
Старий чудак і вічний кабальєро,
Я!
Я?
я...

Жорстокий світ кохання!
Кого кохаємо – назнаємо!
Кого бажаємо – не відчуваємо!
Навіщо любити? Кохати й страждати?
Навіщо почуття, якщо ти хворий?
Хворий від кохання!
Любов то тут то там спалахує
І все ... щезає в мить,
Коли найбільше її треба.
Любов – це не хвороба, це – діагноз.
Це може помогти, а може і біди втворити!
Й забрати те,
Чого втрачати ти не хочеш.
Що найбільше в серці бережеш!
Кохання! Що таке кохання?
Мені дісталась лиш одна краплина ,
лиш одна краплинка, лиш одна...
А серце бажає кохання, але не краплину ...
Лиш не краплину благаю...

Я пам’ятаю твої приходи і втечі,
Труся личком об твоє плече:
Запах зігріває мене, бо ти є у ньому.
Розгорнеш мені рукою привабу
Всесвіту, а я пірну під неї.

Як обгортки скидаєш з мене
Лукаво, раз за разом –
Злетіла додолу спідниця,
Приречено дивиться
Незримими очима моє тіло.

Під дахом старого дому -
Тобі єдиному.
Дощ барабанить кроками,
Лункими краплями
Стікає крівлею долі.

Насичено загортаєш в ковдру,
Я є твій несціненний скарб,
Що його граниш ритмічними,
Гарячими, пульсуючими
Поштовхами.
7.06.07

Сон.
Мені сниться сон про кохання.
Не звідано б`ється серденько моє...
Чому так все так сталось?:
"Забулися мрії, кохання пропало,
Настрій змінився і тяжко так стало..."
Це все через тебе,
Ці сльози, страждання і біль у душі,
Якої давно уже немає ...
Цей сон, сон віщий і пропонує мені він
Замислитись над своїм життям...
Яке стало поглинати думки, зжирати чуття.
Це божевілля, це все не правда, омана і брехня.
Я не забула тебе ні....ні.
Я лиш ... кохала тебе до нестями...
Кохала правдиво, ніжно й ласкаво...
Любове моя тебе не забуду .
Буду кохати і ждати з роботи.
Буду любити і поважити ... тебе!
Лиш тебе моє серце шукає.
Шукає у темному світі пітьми.
Лиш ти один у моєму серці , лиш ти один, лиш ти...
Люблю тебе моє кохання....

Ти зникала в темряві кімнати,
Розчинялася у отворі дверей,
Не уміла на прощання цілувати,
Не дивилася у дзеркало очей.

Після себе не лишала згадки,
Що було - тогó уже не буде, ні.
Лиш фольга й дві плитки шоколадки
В сяйві місяця всміхалися мені.

Тихий голос кроків по підлозі,
Скрип дверей мов ніжне "прощавай".
Битим склом лишалось на порозі
У сльозі завмерле "вибачай"...

Тиша мозок їла кислотою,
Розривав свідомість срібний дзвін;
Я душею линув за тобою,
Ти ж верталася туди - де ВІН.

Я думаю про тебе день і ніч,
А ти про мене навіть не згадаєш.
Сиджу зі свóїм смутком віч-на-віч,
А ти напевно іншого кохаєш.

І срібні переливи солов*я,
Мов гострим лезом - по життєвій нитці;
Ось тут душа лишилася моя
Разом із серцем у химерній клітці.

Даремно зорі плачуть із небес
Не змити біль небесною водою.
Тобі завдячуючи я воскрес,
Тож і вмиратиму - як жив - ...тобою.

Життя і Смерть - вічні коханці,
Злилися у жагучім танці,
Кохання отим танцем править,
Чи щиро то, а чи лукавить...
За роком рік віки минають,
Світи з'являються й щезають,
Народ знов змінює народ,
Для них ж епоха ціла - епізод:
Над ними влади Час не має,
Що із небес зірки стирає.
Вони обіймів не розіймуть
Й коли пекельні вітри здіймуть
Піски святого Небуття -
Лиш тихо-тихо зарида Життя...

Серце моє, дай підказку,
Чом душа заціпеніла,
Але правду, а не казку,
Ту що я б почуть хотіла.
Сум безмежний чом в очах
Віднедавна поселився,
Чом шукаєш ти в ночах
Забуття, щоб біль упився
Цим цілющим диво-зіллям?
Не потрібно, не прощайся,
Моє серце, з божевіллям,
Ти в полоні залишайся
У жагучих почуттів,
Аби холод порожнечі
Душі спустошить не зумів.

В рожевім трамваї,
У сивім віконні
Усмішка сіяє
Дитяча спросоння.
Це дума про сонце
Школярка мрійливо -
Заглянь у віконце,
Даруй мені диво.
А поруч старіє
Маленька бабуся
Усмішці радіє
І плаче... Дивлюся,
На відблиск зіниць їх
Старечі, дитячі -
Життєві дрібниці
І клопоти натще.
І крикне недоля -
Несхожі панянки...
А доля поволі -
Лиш ззовні, лиш зранку.

Ми зараз судим Доріана,
Вважаємо, що він - суспільства рана,
Що він – це монстр, не людина,
А в чому ж суть його провини?

Він щастя змалечку не бачив,
Не знав любові матері своїй,
Ночами плакав він від жахів,
Шукаючи спокій душі малій.

Ви дорікаєте йому багатством,
Жахаєтесь нестримності його бажань,
А як позбутись юнакові «рабства»,
Що лорд безжально нав’язав.

Чи винен Доріан у тому,
Що доля, дарував красу,
Забула і про силу волі,
Яка так необхідна юнаку.

Він наче човник без вітрил,
Який потрапив у бурхливе море,
Він нісся по життю на мріях крил,
Бажаючи позбутись горя.

Але до берега пристати він не зміг,
Бо "вчитель", показавши всі шляхи,
Забув про компас, який би допоміг
Знайти зернятка правди у житті.

І врешті-решт він заблукав,
Заплутався у власних вчинках,
І від краси він вже страждав,
І вічна молодість – це теж помилка.

А ось тепер у залі суду,
Виносячи на світ «сміття»,
Ви на потіху люду,
Руйнуєте його життя.

Флористика

Коли говориш щось важливе
Хлопчики посміхаються і дарують ромашки
Що, коли не говорити?
Хіба вони зацвітуть бур’янами?

Пояснюєш:
Важливо тільки те, що ти відчуваєш
І кожної ночі цвітеш кольоровими снами,
А на ранок пахнеш конваліями…

Шкіра

Я
Люблю тебе
На дотик
Навіть з набором дурних анекдотів
Дотикай частіше
Моя шкіра не буде проти…

Пап’є-маше

Щось пусте всередині,
Ти не любив під дощем.
Розмокають форми у паперового принца.
Залишаються тільки слова –
Беззмістовні кліше
Я не хочу втрачати...і ставлю тебе на полицю...

Вже цвіте бузок білим ніжним цвітом,
Ластівки літають над зеленим житом,
В небі пропливає чарівна хмаринка,
Нас у мандри кличе та веде стежинка.

І біжить за обрій, за поля зелені
Там дуби могутні та сріблясті клени,
Там високі сосни вітер зупиняють,
Мов Атланти небо у руках тримають.

Джерело там чисте та прозоре небо,
Що скажіть для щасття ще людині треба?
Від турбот життєвих серце відпочине,
А душа, мов пташка, у блакить полине.

Боже мій, Боже, як ти витерпів,
Коли мене мучили,
До трактора припинали,
Терзали,
Виривали з корінням,
Проклинали чужими словами,
Устами п’яними
Накликали біду
На мамину хату,
На чисте подвір’я?!
За велінням парторга,
З благословення учителя,
Який вів уроки рідної мови,
Хрест піддавали тортурам,
Ад наступав на Загвіздя,* –
Перевертались в утробах
Недоношені діти,
Спивалась незбудно
Химерна майбутність,
Топились у Бистриці
Хлопці невинні,
Вмирали хрущі на деревах,
В’янули вишні без запаху глею,
Згорали хати,
Спалахнула і Церква,
Щоб люд схаменувся
І вивільнив з серця
Вогонь наш мовчальний,
Що тут спричинив до свавілля,
Щоб хрест мій,
Молитву,
Святиню живу і опору духовну
Ламати, топтати,
Щоб шлях до небес засмутити…
Боже мій, Боже,
Прости і помилуй,
Відкрий сліпі очі
Дурним бузувірам,
Що нині ще ходять,
Що досі ще бродять
Повз Церкву,
Воскреслу в новітню годину.
Прости і помилуй
Вкраїну велику,
Бо впала на неї
Отруйлива хмара,
Яка заплодилась в Загвізді.
Прости та помилуй
І грішника-ката,
Що хрест понівечив,
Що землю скалічив,
Що в душу нам плюнув,
Що в серце заліз нам,
Що дух Твій незгасний
Хотів погасити, –
Його Ти помилуй,
Дітей і дружину.
Довічную пам’ять
Воздай, наш Блаженний,
Тій жінці, що діток
Своїх всиротила…
Помилуй нас, Боже.
Ім’ям твоїм вічним
Клянусь дорожити!
___________________
* Загвіздя – село, що поблизу міста Івано-Франківська

Що сталось з нашими чуттями?
Де лине наша любов?
Де скажи?
Тебе люблю, обожнюю, кохаю...
Не чуєш ти як серце моє б`ється.
Шукаю посмішку твою,
Ці очі, носик, ніжний ротик...
Люблю тебе, лише тебе...
Ти чуєш милий!!!
Де є ти ?

Забулось серце, все пропало.
В моїй душі лиш ти один, лиш ти...
Ти чуєш!!!
Чуму ти в серце моє вліз, як злодій?
Чому забрав мою ти душу?
Як жити я тепер не знаю,
Чуєш я страждаю!!!
Плачу...
Боже милий, чого так серденько болить,
Болить і плаче, знову плаче, знову...

Люблю тебе, люблю ти чуєш!
Забудь, забудь, що говорила.
Це кінець!
Ти знову приходиш до мене на світання,
Коли я сплю!
Сон - це лиш сон, тебе не має.
Це все сон!!!
Ти - ти лиш думка, думка волі.
Забудь, прошу забудь , що було!
Це все омана, сон, примара!
Цього не було...все пропало!
Сталось...
Омана, омана погубила нас, ти чуєш
Це - омана!

Затьмарився розум, і думка пропала...
Що це зі мною?
Примара, я лише примара - без розуму і любові!
Я примара....
Страждаю, чуєш я страждаю...
Плачу, знову плачу, знову...

Чому нам важко жити?
Чому так важко нам любити?
Чому фантазії нас не хвилюють?
Чому серця уже не мріють?
Чому ж фільми на екрані
на казку більш не схожі?
Чому ж в життєвому тумані
нас не цікавлять звичні нам прохожі?
Чому пташина висота
для серця нашого уже не та?
Чому ми ігноруємо красу?
Чому забули про очей росу?
Чому сьогодні ми не плачемо
від щастя? Невже краси не бачимо?
Невже черстві наші серця
забули про прості слівця,
слова ласкаві, ніжні, звучанням жалюгідні,
звучанням вбогі, але такі потрібні?
„Люблю”, ця скромна обіцянка,
не зрівняється із „кохання лихоманка”,
але, яке глибоке значення
у слів „люблю” призначення.

Життя просте безмежно,
але його прожити треба обережно,
щоб жодний вчинок, жодне міркування,
не понівечило чиєсь кохання.

Кохання важко шлях пройти,
бо важко справжнє нам знайти.

Фантазія нас не торкається,
бо серце більш не непокоїться,
бо нас нічого більше не дивує,
ніщо міфічне не хвилює.

Серця не мріють,
бо не вміють.

В житті казок не має,
бо більш ніхто не знає,
бо більш ніхто не покладається
на підлий світ. Ніхто, нічого не міняється.

Людей ніхто не помічає,
бо що таке „людина” ніхто не знає.

Нас не хвилює вишина,
бо нам земля брудна
всі очі забруднила,
запетлювала крила.

Краси не бачимо, не маємо,
бо поспішаємо.

А очі більш не плачуть,
бо зачерствіли, бо не бачать.
Жорстокий світ навчив як жити,
вбивати вміємо, не вміємо любити.

Це не життя змінило нас –
це час,
це люди, ми провинились,
ми не живем – ми зупинились
ми просто загубились.

Куди ви пнетеся, куди
Ілюзії сини й доньки?!!
Яке з призначень не шукали,
І звідки сенс не діставали…
Ви щастя й радості зазнали,
Лиш мороку не смакували.
Та чи той морок по зубам
М’якеньким тільцям і лобам?!

Одного разу, тихо-тихо
Покличе вас Цікавість Дика.
І просто так, заради втіхи
Заманить діточок у степ.
А вам маленьким, небувалим
Захочеться переступить пороги,
Поцілувати вітер в щічку,
Топтати по стерні дороги…
Та та стерня поколе серце!
А вітер вистудить запал…

Матуся ж ваша добра жінка,
І не залишить вас вмирати
Посеред поля і без хати.
Відмиє, вибілить сорочки,
Зітре помітні чорні ріжки
І намалює вам усмішки,
І не без щирої зловтішки,
Закутає маленькі ніжки
У серпанкове полотно.

Назвіть ви мені пору року
Яка з них найкраща для Вас
Чи всі читачі одностайні
Чи дружно підтримають нас

Мабуть, назвете весну Ви
Вона є прекрасна для всіх
Багато на неї чекають
Бо вносить всім радість і сміх

Довго тиша зимова стояла у полі
Дрімала під снігом озимина
Під сонцем зима відступала поволі
Все ближче і ближче підходить Весна

Сонце до нас вже приходить не в гості
Воно як господар все бачить кругом
Дбайливо посвітить, погріє де схоче
Дарує природі тепло і любов

Коли оживає природа від сну
Все більш зеленіє травичка
Пташки пожвавішали вже у саду
В кущах заспівала синичка

Дерева все вище підносять шапки
До сонця звертаються боком
Вони розправляють зігнуті гілки
Бруньки наливаються соком

В саду відчуваються зміни життя
Дерева все більш оживають
Не можна забрати в природі буття
Не можна спинити її процвітання