Ти так хотів. Ти знав мене любити.
Так треба: гілка падає у сон,
На вечорах настояна молитва
І на вітрилах писаний закон.

Іди собі, мій Петре, по воді,
Зрубали клен, а дубові не видно.
Зрубали гілку, а ти сам рости.
Іди собі мій Петре по воді.

Я за тобою бо самій не видно.
Ти відійдеш. Відійдуть всі сильніші .
Позаду слабші і хиткі мости. Ти так хотів,
Хіба тебе я вище? Я проминаю. Я іду в сніги.

За кроком ніч сплітає чорні коси.
Ідуть старці, маленькі їх світи.
Я гляну вниз, там два орли самотні
Мій крадуть сон і плачуть по мені.

Я не живу. Я тільки йду, щоб гаснуть,
Така собі історія проста.
Ти так хотів. Ти так творив. Ти бачив.
Ішов за мною і палив мости.

у млина
три крила
з очерету
а четверте
обдерте
з піску
лиш на мить
захрипить
на багнеті
хтось на тім
на чужім
берегу
я піду
попід снігом
із вати
я піду
над водою
як дим
млин продовжує
крила
гойдати
чорна кров
на лиці
наче грим
а на березі
тому
чужому
домовини
колотять
як слід
і крилами
гойдає
невтомно
млин з піску
й очеретяних
віт
я біжу
вздовж ріки
я і тиша
заспиртований
погляд
несу
і не бачу
як вітер
колише
і мене
і зелену
траву
і русалки
руді
й безсоромні
захлинаються
сміхом
рудим
над водою
хвости
невгамовні
наче крила
розвіюють
дим
й очеретяні
віти
мов грати
крізь які
я свій погляд
несу
млин продовжує
крила
гойдати
я біжу
я біжу
я біжу.

Прогуркотів трамвай, я йду додому.
Хоча й невпевнений – чи справді я іду?
Наче усі навкруг живуть вже по-новому,
А я один – старим життям живу;

А я один – не дихаю, як треба,
Незграбно гойдаючи зябра на боках;
Й мені одному наче звичне небо
Здається перевернутим. Мій страх

Можливо й безпідставний. Так буває,
Ви скажете, що мертве серце б’є,
І, що на мертвому обличчі всмішка грає,
І що саме обличчя мов желе.

І що саме життя мов згусток болю,
Простого, трохи вільного, як ніж
Близ горла: він-бо знає мою долю
Уже давно. Хоч краще це, аніж

Як завжди бути впевненим, що люди –
Усі без винятку – ідуть як крізь мене.
Хай краще лезо розітне унавпіл груди –
Не можу більше відчувати це!

Не можу. Все спеклося. Все обридло.
Втомився очі підіймати од землі.
Втомився перетравлювати їдло
Десятків лиць у натовпі. Мені

Нестерпно жалить серце (хоч і мертво)
Коли тебе стрічаю близ помийних ям.
Що так на мене вилупилось, стерво?
Чи може краще називать тебе – життям??!.

*
і стався вибух. Хвилями жорстоко
прокочується в стислій голові.
І хочу вирвати од болю ліве око, -
Нащо воно тепер здалось мені?..

Нащо тепер усе, коли мені все рівно
Стискає душу шкіряний ремень!

Але вспливає щось – до сліз, до сміху рідне,
Кладе успокій на чоло поблідле,
Я засинаю. Завтра – новий день.

Я хочу посміхнутися тобі,
І тая посмішка мов цвіль вкриває губи
мої,
і трохи нудить
од звістки, що тримаєш у руці.

Ти простягаєш лист, а скрізь безодня,
Й мені начхати на усе, що є
Сьогодні.
А нутро і рве й пече.
Хапають пальці лист: чужі, холодні.

Ти повертаєшся, ідеш, мов і не було,
Мов вибачаєшся мовчазно, ти ідеш
Зсутуло,
Й комусь ще несеш
Болючу звістку, лист, а може – кулю...

Зупинись, постій серед вертепу,
Потім знову рвучко побіжи,
Наче ти один лиш серед степу
І густа трава – мов ті ножі.

Ось ти впав, безсилий: твої ноги
Всі порізані, тече багряна кров,
А в очах і смуток і тривога,
Й ненависть! Вставай, мій друже, знов!

Знов біжи! Ти – не один із стада!
Ти достоєн бути більше ніж вівця!
Тож лягай скоріше на ковадло –
Хай із тебе викують меча!

Бо у цьому світі треба бути
Щонайменше: гострим і швидким.
Треба вміти пити мов отруту
Світ, і залишатися живим.

Тож не сподівайся вже на диво.
Краще будь готовим до війни.
Весь усесвіт перетворюється в лігво
Звіра, що у твоїй голові.

Він гарчить, вибльовує зневіру
І розмахує зазубреним мечем.
В цьому світі треба бути звірем,
Щоб не бути за життя – мерцем!

Поезія
це наче магія
буває добра
світла
біла
а буває чорна
Поет нагадує мені дивака
у конусоподібній шапчині
кольору його поезії
який повсякчас нацуплює
завеликі окуляри на носа
а вони
неслухняно з’їжджають
і не дають змоги
нормально вчитатися
у стару
запорошену пилом
книгу з рецептами приготування
тих чи інших віршів
У кожному рецепті
перший рядок однаковий
Спочатку було Слово
а от яке
це вже на смак поета
далі додати
оберемок емоцій
пригоршню ерудиції
образності рівно стільки
щоб вірш
не був перенасиченим
і на кінчику ножа
сарказму
Усе це поставити
на вогонь власної критики
але до кипіння
не доводити
усе зайве випарується
згодом
І якщо ваша поезія
перемагає буденну реальність
вітаю вас
ви справжній Чарівник
і я знімаю перед вами
свою конусоподібну шапчину
кольору
моєї поезії

Фантазії дивні
наївні
сумлінні
Мені, як намисто, вдягаєш на груди
Соломкою стелиш пастельні етюди
І сієш крізь сито блискучі слова.

А завтра, як сон, я усе це забуду
Поїду в метро із тяжким дипломатом
Піду монотонно, як всі, працювати,
Поклавши в кишеню вчорашні дива.

Ти будеш невтомно на мене чекати
Гірлянди з фантазій розвісиш на стелі –
І стане святковою наша оселя,
В якій буде мрія
І казка нова.
29.05.07

Квіти в саду засихають
Не розквітаючи знов
Липень надто жаркий
Де вона, Божа любов?

Флора благає:"Пити!"
Люди у спеку страждають
Де нам нещастя це діти
Мабуть усі гріхи мають

Дехто у світі давно вже
Легко керує небом
Треба - так дощик подовше
Або не ітиме, як треба

Де ж вона - наша наука?
Спить вона досі, може
Не бачить вона, яка мука
Людей без дощу тривожить

Незалежність - вона у всьому
Також і від погоди
Це всім давно відомо
Люди ж розумніш негоди

Кібуц дощу не має
Має крапельне зрошення
Засух у них не буває
Літо завжди хорошеє

Квіти в саду засихають
Не розквітаючи
Липень надто жаркий
Сонце у небі палаючи
Сушить наш мозок людський

Бачимо всюди навколо
Як наповзає біда
Тісно змикається коло
Де ж вона з неба вода?

Як її довго не буде
То перевернеться світ
Знову вмиратимуть люди
Так як колись много літ

Епітелій, на сонці розпечений
Задихаються вулиці
Вечір.
Сонцезахист від Gucci,
За п’ятдесятку куплений
Заломлює погляд
На звичні для ока речі…

Діагноз

Я випробувала вже усі методики,
Ти – безнадійний

***
По коліна у воду –
Глибоко для того, хто любить свою несвободу
На поверхні плаває кілька кривих зображень…

- Wait! Somebody’s looking for you
Someone’s hand is writing another leter…
- Its not new
And it would be better to burn
All this words with your pen…
(Colonel, you can try again with the princess Q…)

А ніч не влізає в якісь візуальні рамки
Засмалюєш знов запальничкою кінчик цигарки
Що ж, це теж непогано у певному роді
Якщо вже запалення серця тепер не в моді…

Банькате небо нахилилось
І задивилось в саму душу,
А можна я хоч трошки вкушу
Від райських яблук? Находилась

Земля круг сонця. Сил немає.
І тисячі холодних днів
Ти стати ангелом хотів,
А крила мохом обростають.

Йду мокрим лісом, наче небом,
І пріє зморщена душа,
А ти коли-небудь лежав
На хмарі? Що тобі ще треба?

Всі зайві кроки утекли.
Торкаюся спокуси ніжно,
А яблука лишились грішні,
Якщо їх перед цим спекли?

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Отруєна кров.
Потрощені ночі
Моїм голосінням.
І ти не прийшла
Врятувати спасінням.
І я в самоті
Свій натиснув курок.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Осінній орнамент
На вичахлім склі.
Крізь вікна і рами
Влітають діези.
Я чую самотність і смерть
У вогнях Марсельєзи.
Я бачу себе у вікні,
Сном набитий ущерть.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Ти врешті прийшла.
Не моя хоч жона.
У чорнім сукні,
Перев’язанім ніччю.
Акорди і свічка.
Ліхтар на узбіччі.
І місячне сяйво,
Мов туга тяжка.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

СВОБОДА

Свободі притаманні не падіння,
А злети високосного кінця.
У спину хтось кидає нам каміння,
А потім тратить день на каяття.

Свобода-це не сон і не реальність,
Не стан душі в передпокої сну.
Свободу, волю, індивідуальність
Крізь все життя своє я пронесу.

Без гордості, без щастя, без образи,
я знову відкриваю світ новий.
В пустелі біля світлої оази
Ніхто мені не рідний, не чужий.

Свобода-це залежність від кохання,
Від серця і від власної душі.
Прийми свободу і відкинь страждання,
Хай страх і рабство стануть нам чужі.

Прийми свободу з радістю у серці,
Візьми за руки волю і життя.
Колись, можливо, ехом озоветься
Кидаючого-камінь каяття.

Хай світ тремтить від вільного польоту,
Відкрий себе для авантюр буття.
Ми всі-частинки одного потоку,
Та в кожного із нас своє життя.

Ти справжня і антигламурна,
Підкурюєш від сірника;
Хтось мажеться у манікюрних,
А ти не така, не така!
Ти тихо запитуєш долю:
Що буде, як ще один крок?
Із пляшкою пива - на волі,
Не в клубі кумедних ляльок.
Ти плачеш за втраченим літом
Самотня в мереживі сліз
Солоним безсонням накрита,
Без нього й грошей на проїзд.

Гіпнотизер мусить мати
Глибокі, виразні очі
Швидше за все синюваті,
Але можна й кольору ночі.

Гіпнотизер мусить мати
Кучері довгі чорні
Можна звичайно білі,
Але чорні було б прикольно.

Гіпнотизер може бути
Схожим на когось із вас
Слова, як краплі отрути
З побічною дією - транс...

Ви, нащадки нерадиві,
За що Україну
Розікрали, розпродали,
Створили руїну?
Колись щедрі хлібом ниви
Бур'янами вкриті,
А звитяжнії фортеці
На кирпич разбиті.
В чисту, як вода джерельна,
Прадідівську мову
Домішали сурогатну
Російську полову.
Ви ж, таким своїм каліцтвом,
Хизуєтесь всюди -
Не ганьбіть себе, безпутні,
Позбудьтесь полуди!
Озирніться, подивіться
На рідну вкраїну,
Котру в світі попихають,
Як ту сиротину:
Діти ріднії, невдячні,
Її одцурались,
В чужі землі, за багатством,
Блукати подались.
Годі, годі, схаменіться,
У вас ж бо є мати,
Вчитись треба своє щастя
Вдома будувати!

Ніжно, ніжно, ледь відчутно,
Колихала душу тиша,
Місяць у вікно вливався мутно,
У кутку шкреблася миша...
Але сон не йшов у очі,
Серце калатало в грудях,
Мов розповідало ночі.
Про що мовчатиме при людях.
Відкривши ночі всі секрети,
Під ранок серце утомилось,
Й, оплакавши гіркі сюжети,
Воно нарешті вгомонилось.
А душу й далі колихала тиша,
Й шкреблася зовсім поруч миша...

Widać wakat był w niebie
Drogi mały Marcinie
Bóg powołał tam ciebie
Żal zostawił w rodzinie

Płacze tatuś mamusia
I dziadkowie są w smutku
Tyś do nieba iść musiał
Chociaż taki malutki

Tam wśród grona aniołów
Będziesz uczył się latać
By zlatywać do dołu
I tu czuwać nad bratem

Ty kochany Marcinie
Ze swą duszą nie dużą
Pozostaniesz w rodzinie
Pąkiem wiosennej róży

Żegnaj dziecię miłości
Żegnaj duszo bez skazy
Nie przyniosłaś radości
Tylko smutek na twarze.

Намоклі кульбаби свої попсували перуки
Намоклі стоять і чекають на дотики вітру
Себе віддають у чиїсь незіпсовані руки
І сивими нотками вкраплюють зелень-палітру.

Каштанові факели оду виспівують літу
Почесні доріжки, алеї вітальних маршів
Там поміж кронами сонячна спрага розлита
Мазками густої сліпучої фарби-гуаші.

А пух тополиний танцює у п'яному вальсі
Під звуки відчинених навстіж кухонних вікон
І хтось зафіксує на плівку аматорські танці
Прихопивши з собою на вулицю кенон чи нікон...

Дорожчає життя від спеки діалогу,
Чим гірше буде людям – тим краще аргумент
І вже везуть людей, везуть на допомогу,
І знову на Майдані порівнюють процент,

І долі переваги, і шанси перемоги,
І платять безробітним сто гривень за юрбу,
І знову на коні, і в лаврах демагоги
Готують наш народ іти на боротьбу.

цикл "жіночі портрети"

Ти – світлий пуп’янок волосся,
Зав’язаний вчетверо
Синьою гумкою;
І чорно-перкалево-ситцева
Вуальна маска;
Ти – тіло, трохи обм’якле
На литках і передпліччі;
Біла намітка, що влітку
Натирає чоло,
Належить до приданого
З іще двома,
Хусткою з дому,
Бабусиною, як і вона
Обмотуєш в келії крижі,
Затерта молитовна книжка
З образком посинілим ангела,
Що тобі у десять років
Подарувала шанована вчителька,
Недопалок свічки з торішньої
Прощі,
І одна червона панчоха,
Що роздерто хиталася
На кущі під чернечим домом…
Ти – ніби наречена,
Ти – ніби матір,
Ти – ніби дочка,
Ти – ніби трохи боїшся жити.

Гріховна панчоха завстидано
Зміряна,
Так гарно прилягла до ноги.

Задуха... знічев’я. Холодний коньяк.
Ілюзія ночі. Момент насолоди.
Акорди небес. Клітемнестрові оди.
Хропе очманілий від сонця собáк.

Ілюзія миті. Потомлені руки
Стискають у пальцях манірний кришталь.
Стоїть на полиці обідраний Даль.
І тільки в середині — голос... чи звуки.

Покличуть і змовкнуть... Останній прикажчик
Цей голос, що виник зі змучених ран.
Я — тінь віддзеркалень, квадратний екран,
Я — пам’ять, я — ера, маршрутний покажчик,

Який розлетівся. (То був ураган:
Підняв над землею, підняв над морями.
Я виринув з пекла. Я сонце на плямі.
Я голос, який увійшов у Коран).

Пустеля. Коралі. Стихійні циклони.
Адепти магічних хоралів і знань.
Вони помирають, не маючи клонів,
Вони помирають без зайвих змагань.

Мене вже немає. Я в космосі. Атом —
Це я. І не треба шукати причин.
Така круговерть. Не вдалось лише взнати,
Що буде, як світ перетворять на тлін...

як мені самотньо
наче зжерли небо
наче я убивця
а Бога немає

спокій винуватих
лицарі омани
правда люципера

як мені самотньо

18. 05. 2007 р.

Я твій, я повністю відвертий
для тебе, лише тобі я довіряюсь,
не залишу тебе – я впертий,
не маю сил забути, я повертаюсь.
Я знову відкриваюся перед тобою,
я заново кохання відкоркую.
Не в силі я боротися з собою.
Я так люблю, я так сумую,
я вірю так безмежно,
я так обожнюю, я так переступив
через свою любов необережно.
Пробач, я завинив.
Я грішник, ти дорогоцінна.
Тебе кохаю, себе згубив.
Пробач, моя провина,
що я не вмію відкривати,
не пориваюсь.
Жорстоко залишати.
Я повертаюсь.
Люблю. Ти оскаженіла.
Мене до болі закохала
і залишила
і чкурнула,
мене забула,
мене не помічаєш.
Можливо ти кохаєш
і теж шукаєш погляд мій,
змальовуєш на полотнищі мрій.

Назавжди твій.

Чого шукаєш у житті?
Мій вірний учень, залюбки
Я дам тобі таку пораду,
Щоб подолати всяку ваду
Та страх у сердці і в душі
Ти смерть пізнай, на самоті
Тоді здобудеш ти відвагу
І справжнього життя наснагу
Відчути зможеш ось цю мить
Немов гірський орел летить
У височінь свою крилату
Так ти думками полетиш

І кожен день, якби останій
Ти проживатимеш сповна
Та піднімати дух свій давній
Із пекла страху і гріха.

Заметіль

Чути крики й стогін заметілі,
Щось шепочуть стомлено уста.
На стіні – картини застарілі,
В закутку ховається душа.

Догорає свічка одинока,
Знову темно, страшно і тремтить…
Заметілі постать синьоока;
Темпераментом душа горить.

Смуток знов поріг переступає,
Падає на землю і у мить –
Десь на дворі вітер завіває,
Свічка догорає і тремтить…

8.03.2005 р.

Сто сімдесят на годину
Життєвої швидкості
Дихаєш так,
Ніби кожна хвилина – остання
Бажаєш сліпого кохання
За межами звичності
За межами правил
Дихаєш до завмирання
Квіти – запізно,
Бо це не твоє зізнання...

Помовчали трохи для вічності

.................................

Небо стікає кольором крізь повіки
Характерний для тебе рух,
А для мене – ліки
Врівноважені до взаємності –
Бути разом...
Від одної шальки до іншої – перелазом...

Гірка кава на губах
зновути в моїх думках
разом з згубним нікотином
проникаєш всередину

Чашка з фарфору в руках
знову ти в моїх очах
наче сизий, гіркий дим
ти не хочеш буть самим

Сонце світить в небесах
знову ти неначе птах
вверх і вниз назустріч світлу
ти летиш як вільний вітер

Тріщинка у почуттях
знову я лише твоя
п*ю самотня свою каву
я назавжди постраждала

Сон кульбаби кульбабово
в’ється жовто
Довкола кучерявої голівки,
Потривожений пасмом дощу
І розбуджений косою блискавкою,
Ховається під зелений листок,
Допоки кульбаба кульбабово
приймає душ
На людський манер.

Руко-пагін відгортає
пелюстя-волосся
з людського обличчя,
що по-квітковому
відлічує час,
бо життя для них довге,
бо їм ніхто не сказав,
що вони не вічно животіють.

Квіти – по-людськи,
А люди – по-квітськи.

Романс співає вітер десь далеко,
Фальшиві струни та зірвав слова,
На серці стало чомусь сумно й легко,
Злетів би в небо та нема крила.

Залишиться лиш стукотом у скронях,
Шум поїзда ,який тебе повіз,
Перекидає вітер на долоні ,
Пусті сніжинки-забутий твій каприз.

Сніжинкою розтане на долоні,
Іскорка надії на любов,
Та серце- у твоїм полоні,
Стукоче все сильніше знов і знов...

Приспів:
Любов!Любов!Гаряче серце б'ється!
Любов!Любов!Хтось плаче,хтось сміється!
Любов!Любов-сніжинка на долоні!
Любов!Любов-в твоєму я полоні знов і знов!

Любов.
Назвіть це почуття словами,
торкніть його руками,
очима уявіть.
В якусь конкретну мить,
цю сцену зупиніть
і фарбою на полотні її творіть.
Ліпіть любов мистецькою рукою,
під серця музику спокою.
Підносьте піснею любов,
звеличуйте помпезністю промов,
нехай у музиці звучить любов,
нехай кричить і шаленіє знов і знову,
нехай малюнком на екрані червоніє,
хай кожен про кохання мріє,
хай кожна квітка, хмарка, капля і листок,
коханням до ниточки душі промок,
погоду настрою мінливу, змінила,
додала свіжості весняна злива,
весна у серці кожного із нас
відкоркувала п’янощів запас,
кохання червоного вина.
Мій тост – п’ємо до дна.

Хоч як ми будемо старатись,
і у мистецтві за коханням гнатись,
серця ніколи не наздоженуть,
і тіло зроду не піймає
те вічне, що душа кохає.
І жодні квіти, жодні поцілунки,
слова й всілякі подарунки,
кохання тіл фізичне,
віршів, пісень звучання романтичне,
не дасть нам змоги сповна зрозуміти,
що означає „по-справжньому любити”.

Ось і настав той час розлуки,
Журба в убранні наготи.
Сумуй, страждай, вмирай з розпуки, -
Не зміг ти щастя зберегти.

Як ми прощались на пероні,
В останнє сумно подививсь.
"Прощай, кохана моя, зоре!" –
Й сльозами дрібними заливсь.

В твоїх очах блукає горе,
До болю стиснуті уста.
Рікою сльози – ціле море...
Пробачиш... Знаю... Пустота.

І поїзд мчав крізь ніч сурову –
Мене поніс в далеку путь.
Шепочу тихо знову й знову:
"Пробач, коханий, і забудь!"...

Прощалися під ранок дві свічі...
Цілує вечір. Обіймає ранок.
Самотній звук зі спорожнілих склянок.
Прощалися під ранок дві свічі...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Лоскотний шал. Химерність килимів.
Сидить фотель, сховавши білі руки.
Порожність ночі прочиняють звуки.
Лоскотний шал. Химерність килимів...

Годинний бій. Усміхненість хвилин.
Ранкове ралі спрощених реакцій.
Світанок суму, повний сатисфакцій.
Годинний бій. Усміхненість хвилин...

Безжурність фраз. Проломи без дверей.
Рослинний запах збудженого двору.
Блакитне сяйво прочищає пори.
Безжурність фраз. Проломи без дверей...

Зимовий лет. Без сумніву. Без нас.
Палац із льоду. Луна-парк ілюзій.
Кристал води. Сніжинки, впалі в шлюзи.
Зимовий лет. Без сумніву. Без нас...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Холодний звук. Альтанка. Едельвейс —
Немов живий... малюнок на шпалерах.
Порожня чаша. З’їжджена галера.
Холодний звук. Спекотний едельвейс.

Коли до Сибіру лягла їм дорога,
То двір всиротився й задумався сад,
Поменшала хата, і цвів лиш город.
Лежав на стежині побитий собака,
Якого підстрелив наїзник лихий, —
Пес жалібно гавкав і вив од розпуки,
Не міг ланцюга перегризти завчасно,
Аби боронити невинних людей.
Забрали корову, кобилу й лошатко,
Погнали гуртом у голодний колгосп.
А кролики білі у клітці стенались,
І порпались кури на грядці ясній,
Яка усміхалась цибулею й кропом,
Вмивалась росою і грілась бузком.
І сад онімів, і дерева старіли
Під грузом зчорнілих галузь.
Не чулося слова господарів добрих,
Що, наче дитину, той сад берегли, —
Вони розмовляли з ним тихо й печально,
І, певні розлуки, що статися мала,
До кожного дерева клали уклін.

Дикобраз та їжачок
Мають сотню голочок.
І задумалась Маринка:
- Може, їм сестра
Ялинка?

Наталка - це моя сестричка.
Вона мала, як рукавичка.
для неї казочки читаю.
Її від півня захищаю.

Весняні крапельки дощу
з долонь своїх не відпущу
і питиму їх чистий смак
із губ твоїх, що ніжно так
торкнуться солодко моїх.
Цю мрію в серці я зберіг.
І номер телефону твій.)
Приємних снів, солодких мрій...

***
глина грядущого генія
хапає повітря легенями.
кроки висять попід стелею...

я - невпольованій звір -
дмухаю пошепки сіро -
відбитки на стіни розстелюю.

стіни м'яки до не хочу...
підошву до болю лоскоче
глина грядущого генія...

перестигає до чорна,
щоб народити воїна,
щоб сонця замало в очі.

Німіє вечір та худіють свічі,
і кожен хоче бути перед нас.
Та чи заглянеш страхові у вічі,
та чи приймеш ти незворотній час???

Пройде життя у дикому сторіччі,
де кожен гонить віру і любов.
Чи ти згадаєш як німіє вечір,
і як заграва студить в жилах кров???

Чи як не стане нас на цьому світі
уже не буде так цвісти захід,
чи не дзижчатиме цвіркун у житі
коли пройде опала наших літ???

Ні, вже тожі не так німіє вечір,
і свічка тіло губить вже не так,
і не спаде зоря надією на плечі,
і не злетить у небо мрії птах.

БО НАС НЕМА
у новому сторіччі,
німіє інший вечір,
худіють чужі свічі!!!

Залишаю позаду твої сторінки.
Мене в тобі тягли лиш обрамлення.
Кожен дотик твоєї до смерті блідої руки,
наче знову творить у мені надломлення.

Як тобі так виходить писати рядки,
що ні сенсу, ні серця ні ані ідеї.
У твоїх теоремах завжди здогадки,
про чужі почуття чужих ще людей.

Я прощаю тобі всю бездарність останніх листків,
всю нескромність твоєї пихатості.
Та не стане життя лиш так як хотів,
воно вимагає собі лиш повної вартості.
12,05,07

Зайшла у гості подумки до тебе
Хотіла запитати: як життя?
Ти не забув ще ті плакучі верби,
Що пильнували наші почуття?

Ті верби… Знаєш… Вже посохли…
Їх порубали й вивезли дрова.
На місці їх дуби порослі,
Оберігатимуть чужі слова.

Я… Так, лиш на хвилинку прилетіла –
Загляну в твóї очі і – вперед,
Бо довго не живе душа без тіла…
На місці квітів виріс очерет.

Питаєш, як це я живу без тебе?
Чому літаю до сих пір у снах?
Понині відповідь шукаю в небі:
Як віднайти тебе в чужих світах?

Я хочу з міста геть,
Щоб верхи їхати
По узбережжю див -
Така потреба...
Усе б закинути
І геть поїхати
Туди, де дихати б
Змогла без тебе!

*****
Тобі так пасує любити мене -
Мої номери, заборони, кредити,
Мої тисячі есемес - не тобі,
І цю безнадію так жадібно пити;
Тобі не сховати сумних таємниць,
Я бачу крізь ночі очима хижачки,
Я п*ю біль і щастя із чистих криниць,
І думаю: як це - любити дивачку?

Розвіяв вітер мигдалевий цвіт
В світанні сонячнім, барвистім.
Гілля шепоче йому в слід,
Що квіт той – то життя намисто.

Згубились у твоїх очах
Туманні, весняні світанки.
І багряніють на вустах
Червоні маки літнім ранком.

Згорають десь вдаличіні
Зів`ялі здогади, надії;
А разом з ними танеш й ти,
Стлівають радості та мрії.

Даремно зазираю я
У чудирнацьку, сіру тугу
Ти, мов не ти - я, мов не я
Блукаєм опівнічним лугом.

Збагнути тяжко нам усім,
Що в один одного на серці;
Та ми шукаєм радість в тім,
Що ніжно так коханням зветься.

Я обійму тебе крильми,
Коли нестане сил терпіти.
Я пошепки скажу – “ Живи!”
Кохай – і завжди будеш жити!

Хоч серце рветься на шматки;
І розум відчайдуш тікає,
Зостанся, зупинись, не йди
Хтось завжди є; завжди чекає...

Немає в відчаю думок;
Немає прагнень та надій.
А ти зроби наступний крок
Піди на зустріч світлу мрій.

Росяний квітневий ранок;
Місячну червневу ніч;
Пожовклий осені світанок;
Зимову казку - ти поклич.

І як на серці не боліло б;
І на душі як не пекло б
Хай як втекти тобі кортіло
Ти зупинися все одно.

Лиш озирнися на хвилину,
Лиш обернись і завжди хтось
У тебе вірить безупинно,
Щоб, що бажалось все збулось.

Пройдуть холодні затяжні дощі
Забравши за собою туги та тривоги.
Залишимось лиш я і ти,
І наші паралельні дві дороги.

Доторкнутись поглядом до народженого первоцвіту каштану...
глибоко вдихнути пригорщу дощового вітру...
вхопити з губи теплу крапельку весну і,
усміхнувшись на мить, засумувати...
що життя - одне, навіть у каштанів...
Та опісля знову безмежно зрадіти,
захотівши просто дарувати себе Л Ю Д Я М,
мовляв, каштани теж так роблять щовесни!...

Зупинялися на заправках
Пити каву, яку не готують з медом
І ховати запахи тіла
Під в’язаним светром
Всю дорогу – метр за метром
Відміряли поглядом
Повертались дуетом,
Щоб стати єдиним голодом...

Перший том
Ненаписаних мною відвертостей
Залишаю для тебе сторінку нотатків-записів
Сантиметри паперу білого
Для відбитків зневоднених губ
Поцілуй мою книгу, але не клянися у люб...
Ти любитимеш тільки коли прочитаєш повністю
І відчуєш бажання колись погортати знову...

Тепло відчути твоїх рук,
шалений серця твого стук,
відчути ніжність губ твоїх,
почути твій приємний сміх,
у серці погляд твій відчути,
в очах твоїх так хочу потонути,
тепло відчути твого тіла,
торкатися тебе несміло,
в обіймах ніжних потонути,
так хочу я тебе відчути...

Сумую.
Шукаю твоїх слів
серед мовчання і вітрів.

Хвилююсь.
Відчути хочу дотик твій,
тебе шукаю серед мрій.

Бажаю.
Тебе торкнутись, твого тіла,
коли тремтіла, коли хотіла.

Кохаю.
Твої слова, твої сліди,
усю тебе. Прийди...

Спинити серце, спинити рух,
відчути дотик твоїх рук.
Відкрити душу, закрити очі,
зробити все, чого ти хочеш.
Вдихнути ніжний аромат
волосся твого,
наповнити красою сад
кохання мого.
Краплинкою роси по щоці скотитись
торкнути носик, зупинитись.
Щось ніжне і пестливе губкам розказати.
„Я так тебе кохаю” прошептати.
Легким мов вітер поцілунком
наповню серце твоє трунком.
Ледь доторкаючись ковзну у низ
немов морський легенький бриз
буду пестити твої плечі, руки.
Ця стриманість - солодкі муки.
Зефір, цей ніжний, теплий вітерець
дійде до лінії сердець,
наповнить подихом плотських ідей
красу твоїх грудей.
Немов незайману краплиночку роси
торкаю поглядом ці лінії краси.
Немов ранковий холодок
впаду на твій оголений пупок,
обійму мрякою світанку твій животик.
Який солодкий тіла твій наркотик.

Пливу на хвилях твоїх ліній,
але на серці твоїм іній.
Легенький флірт пробуджує мої бажання.
„Це не кохання” –
скажеш ти.
Я не виконую твоїх умов, прости,
але пройшов я всі колізії кохання:
було знайомство, погляд і мовчання,
були думки і певні намагання,
сьогодні – тіл тремтіння,
не було лиш страждання.

Я знаю їхні імена
але не пам'ятаю
жодного обличчя

коли вони минають
повз чи може для
я забуваю
втрачаю їх
сьогодні та навіки

вони тікають з мого світу
до чи може від
і залишаюсь я з розкиданим по тротуарі
відчаєм
що віддали мені всі ті
кого я
так а може й ні

забула назавжди

Малює крапелька мені
малюнки дивні на вікні
і ледь помітне світло ночі
більш не тривожить мої очі.
Я засинаю.
Приємних снів тобі бажаю,
цілую ніжні губи твої,
беру тебе у сни з собою...