Василеві Стусу

Тримаюсь прірви між буттям і смертю,
Уперсь душею в опертя думок.
Поганий настрій я зумію стерти,
На слід його не вийде пан Шерлок.

Тримаюсь прірви над високим ранком,
І він мене не пустить в небуття.
Я не піддамсь спокусним забаганкам,
І світ мене не зловить.* Ні, затям!

В мені не гасне, прибуває сила,
І не страшить безодня літ гірких.
Тримаюсь прірви... На широких крилах
Готов піднятись до вершин гірських.

Це вам не цирк. І я не на канаті
Вишу, підпершись владним гаманцем.
Моє сумління і моє завзяття
Незрадно світять у твоє лице, -

На мене ти надієшся, Вкраїно,
Що не впаду до прірви, а спасусь,
Бо я тобі, допоки не загинув,
Мою любов і вірність сам несу.

Не питайся нікого
чого тобі треба,
Чи то сонця жаркого,
чи то синього неба,
Чи то серцем торкнутися
серця чужого,
Чи віддати комусь
половину від свого.
(25.04.07)

Бувають дні коли не має сили
Надіятися, мріяти, іти,
А почуття невтомні, легкокрилі
Вже не турбують думкою мети.

І руки опускаються поволі,
І серце в груди молотом не б’є,
І не чекає посмішки від долі
Безчинням тіло знищене моє.

І тільки сміх дитячий знову й знову
Відроджує і віру й почуття,
І змін я прагну знову від життя,
Вкраїну дітям щоб лишити нову.

Байдужість до людей великий гріх
У Раду занесіть дитячий сміх.

Вулиці знахабніли,
Чи то од люду, а чи від тиші.
Снилося наболіле -
Іду... назустріч - іде колишнє,
Давно минувше, назад непрошене,
Між слів загублене, припорошене...

Думоньки налетіли,
І трощать душу, і гріють очі.
Ангела? Чорта стріли?
Чиї ж для мене тепер дорожчі?
Чиї миліші? Вчорашні? Нинішні?
Стріляй-но, чорте, нехай вже згину я.

Стрілили та й чекають...
І мучить вибір. Душа - п'янюща.
Темний зове до Раю,
Інший, сумуючи, - шлях - колючий.
Куди ж хилитись? До сліз? Вже-радості?..
Сестра* штовхнула. Без слів, нежадібно.

* - Мається на увазі "четверта сестра",
що уже зустрічалася в іншії поезії цієї збірки.

Однією білою лінією
Небо розсікається навпіл
Розходиться по шві
І дарує нам
Свої ультрафіолетові поцілунки
Сотні літаків розпорюють небу живіт
Поки пасажири мирно виригують
Залишки їжі в пакунки...

Китайські ресторани
Грузинські кухні
Та українські забігайлівки
Співіснують на Хрещатику...
Така от політика національних меньшин,
Що переростає в комплекс
власної меншовартості...

Знаєш,
Коли постійно дивишся на небо
Ризикуєш втратити рівновагу:
Зламати собі підбори
Або розбити носа...
Але його поцілунки того варті...

Пенелопо, жінко, твої нитки
Посивіли разом із волоссям
Непутящий Одіссей блукає досі
Шле телеграмовані відкритки.

Пенелопо, вірності богине,
Розмовляєш знову з синім морем
Замість в серці виростити втому
Ти для нього виростила сина.

І забула зовсім про години
До світанку вечір приплітаєш
Ніч до ранку рвеш і проклинаєш
Свій чеканням вигорілий килим...

Під небом чистим, де зірки
і місяць дивляться ласкаво,
торкаюсь ніжної руки
і падаю в зелені трави.

Цілунком губи затулю,
щоби ніщо не говорили,
бо всі слова – окрім «люблю»
давно вже знаю, моя мила.

Торкнуся до твоїх грудей,
які в напруженні чекають,
котру вже ніч, котрий вже день
від нетерпіння зомлівають.

Все тіло в пристрасті горить
від ніжних доторків й цілунків...
Солодка мить, коротка мить -
найкраща від усіх дарунків.

В напруженні в мільйони вольт
сплелись тіла, думки і руки,
і проситься жагуча плоть
звільнити неповторні муки.

І в завершальний битви час
звучать слова мольби до Бога...
І щастя огортає нас,
як виллється п’янка волога...

Стомлене місто
Дихає важкістю днів,
Вкотре невдало
В буденності правди шукаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю.

В кожному дні
Відчуваю шаблонність подій,
В кожнмх очах-
Ідеали набуті з роками,
Створені купкою
Хворих статево "месій",
І подаровані світові
Тими ж шляхами.

Смерть-не кінець-
Це один з незакінчених снів...
Входить у звичку:
В буденності правди питаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю!!!!

Ти з іншою, я з іншим,
Ми разом і окремо
Ми аквареллю пишем
На небі... Ці проблеми!
Ти з іншою, я з іншим,
Це вже старе, не нове,
Ми віршами розпишем...
З тобою все казково.
Згадав, чи забуваєш,
Шукаєш зустріч знову;
Я знаю, що ти знаєш.
Без тебе все попсово.
Розмиті акварелі
В незрозумілім небі!
Зірватися б зі скелі
Тієї. Через тебе!
І наші білі квіти
Посипляться із неба,
І поховають діти
Колись саму. Без тебе!

Даруючи тобі свої слова
я не казала
що дарую з ними їхні значення
а лише букви
_____________звуки
___________________і паузи між ними
що вимірюються тишею
яка помножена на
_________________нуль
багатозначний ззовні
та всередині пустий

повний рот набрав тиші
ведуть до стіни чекати постріл
пов'язка ночі на обличчі
востаннє зорі зникає простір

Тепер я вмію падати з-за хмар,
Ламати крила, кров*ю умиватись;
Я майже знаю хто такий Ікар
І як воно - Ікаром називатись.

Тепер хожу, як решта, по землі -
Ногами довго вчився дибуляти.
Вже не болять криваві мозолі...
(Ходити значно важче ніж літати.)

Тепер я майже свій серед людей -
Навчився випивати і брехати,
Паплюжити, не зводячи очей,
Умію з розрахунку вже кохати.

Тепер я майже вірю, що прожив
На цій землі з народження й до скону.
Та знаю: так нічого не любив -
Як неба позолочену ікону.

Тепер я майже повністю зітлів,
Лишилось тільки вітру зачекати,
Щоб знову в безкінечності світів
Разом із ним хоч попелом літати.

Великими волами володію
Виорюючи власні віршугани
І власне вірую
Востаннє
У весну
...
Літаючим лелекам літо личить
Ластує личко
Літерами лічить
Логарифмічний літній лототрон
...
Надворі непокора, ніби небо
Над нами непомітно наболіло
Навіяло недавню ностальгію
Наснилось, ніби небо нас накрило
...
Зимову змову заспиртую
Значним зневодненням зусиль
Заради зради зацілую
Зустрічну заметіль...

Як жаль: цей світ - не для пророків.
Тут у пробірках рік за роком
Вирощують псевдолюдей.

Твій храм помер. На тому світі
Йому судилося ще жити,
А ти небажаний ніде.

Ти знаєш сам, чого ти вартий,
Тебе давно програли в карти,
А в тебе, як завжди, "хрести".

Ти мусиш в чомусь теж зізнатись,
Землі набридло обертатись,
Візьми хоч глобус покрути.

Душі торкнувся - кришталевої струни –
Розлилась піснею в міцних обіймах…
Ти тільки на півслові не спини…
І вилитись дай їй – смутнíй і вільній.

Хай все стікає і згорить в сльозі,
Скипиться до останньої краплини.
І спопелиться хай тугА в тузІ.
І може вже тоді…. Навіки згине?!

Ти тільки… Чуєш? Тільки не спини…
Нехай біда ридає… Це – востаннє…
І вільно вже по килиму весни
Ступатиму… Назустріч – сонце раннє…

Пробач мені за все: за дощ і сонце,
За осінь, за весну і за вітри,
Пробач мені, що я вже не всміхаюсь,
Пробач мені за все. Aле не йди!
Пробач за спів, за радість і за ревність,
За поцілунки, пристрасть, почуття…
Не йди, прошу, залишся біля мене!
Без тебе я існую без життя.
Пробач за вірш, за риму, романтчиність,
За сльози, сміх, за вдячність, доброту,
За всі слова, не сказані до тебе.
Пробач, що досі ще тебе люблю.

Не посміхнувся ранку -
Ранок завжди взаємний.
В нього роса - коханка,
В мене ж нікого... певно.
Дню не вклонився гречно -
Нащо йому увага?
В нього клини лелечі,
Навіть твоя помада.
Вечір прийшов невчасно...
З ним не ділюсь думками,
В нього зоря не гасне, -
В мене ж болючі рани.

Ждатиму тої днини,
Коли кінець дорозі...
Вітер заграв мрійливо
Реквієм по тривозі

Під Лук’янівським СІЗО черга:
З клумаками рідні та друзі.
Поїсти несуть та одежу,
Цигарки на десерт ув’язненим.

За високими мурами – біль.
Деринчать металеві грати,
Відлуння це пульсу вмурованих,
Дротами від світу відсічених.

В пропускному ж пункті – оргія:
Хто на кому – пройти б поскоріш...
Черговий звіринно всміхається
І слина тече, мов у цербера.

А частинка Світу Божого
На той світ переправи просить.
Миттєво побачитись з близькими
Й назад готувати все наново...
……………………………
Під Лук’янівським СІЗО черга...

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни, -
Їх кликать треба. А в небеснім
Краю не чути боротьби.
Покірно до чужого сну
Ти йдеш. А там не буде сміху
І навіть посмішок... Лиш тихо
Помрієш... і назад - в журбу.
Не вірю у правдивість слів,
Лиш серце знає справжню правду
Вона між мрій тепер розраду
Шукає... Та знаходить біль.

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни.
Тому зову! - Вертайсь! Воскресни,
Й домів дорогу віднайди.

За вікном давно вже ніч,
Та не спиться щось мені -
Я в полум'ї високих свіч
Лічу пройдешні дні.
У верениці днів отих
Усюди слідує за мною
Ностальгія, спогадів блідих
Сумною чередою.
Розрадити нічим не можу
Цю дивну спутницю свою,
Й на ласку уповаю божу,
Що перед нею устою.
А вона усе про щось шепоче,
Малює сцени іншого життя,
Мені мов нагадати хоче
Те, що давно забула я...
...Я відчуваю дикий раж,
Безумного галопу шал,
Аж раптом - поряд мене паж,
А навкруги розкішний бал,
Бал змінює дуель кривава,
Дуель - прогулянка в човні,-
Це розігралась так уява,
Було все наяву чи в сні?
Оце примарне відчуття
Терза мене безжально,
Й можливо на таке ниття
Хтось скаже: "Як банально..."
Ну що ж, банально - може бути,
Та ж як це відчуття забути?
Було зі мною то чи ні
Досіль ж невідомо мені!

***
Всесвіт викохує воїнів,
Здобич багатогранна.
Ті, що позаду, хто вони,
Чим прогнівили хана...

Стріли нерадісно послані...
Передчуття колиски –
Степ, від останньої осені
Змученого Чингіза.

Всесвіт викохує воїнів,
Щоб півстоліття втоми...
Спрагою нагодований
Задля чергової коми.

І четверта сестра порятує від щему у грудях.
Не цілунком - лиш подихом долі... Спинися на мить
І згадай не печаль, не хвилини розлуки й не будні, -
А усмішку закохану й чисту згадай, не журись.

Одпустити минуле і жити сьогодні... для себе
Не судилось мені, бо занадто ця правда гірка...
"Чи брехня?" - не корюся й тривожно запитую в неба.
"Чи, брехня..." надто тихо промовить четверта сестра.

Замри! Зупинись! Обернися!
За спиною Ангел і я.
В смертельній дуелі зійшлися
Мій розум і
Любов божевільна моя.

Забудь! Поцілуй! Пригорни!
Я завжди буду з тобою.
У небі відчутні кроки Весни.
Вона йде,
Щоб життя увінчати любов'ю.

Схилили голови хрести,
Обтяжені вагою неба,
І що тобі від мене треба,
Жорстокий світе? Відпусти
Мені гріхи, свята Маріє,
Я в снах не бачу кольорів,
І на руках моїх зомлів
Останній промінь. Я не смію
Тобі у чомусь відмовляти,
Я свій протест тримаю в собі,
Життя перетворилось в хобі -
Збираю світло душ строкатих.

Переплелись тіла у танці насолоди
Це просто секс, це дань нової моди
Не можуть вдовольнитись один одним
Стосунки справжні падають в безодню

Нічні забави – там вино й дівчата
Для задоволення їх завжди так багато
Кохаються і п’ють, щоби забути
Що їм потрібно зранку кимось бути

Налий їй повний келих – вона віддасть любов
Віддасть і пристрасть, і своє тепло
За золото продасть невинну цноту
А вам потрібна будь-яка робота

Розпущеність, гріхи, болючі ласки
Нема людей, щоб не носили маски
Краса із часом все одно зів’яне
Мені ж все рівно, я нарешті п’яна

Віддам усе тобі лиш за увагу
Я не зумію пережити зневагу
Віддам і честь, і сили, і ім’я
Бо мною вже керує оргія.
23.11.2006р.

Лавровий вінок обміняю на зашморг поразок.
Зійшовши з Олімпу визнань, я постану Ніким.
Навиворіт ляжуть солодкі улесливі фрази,
зітерши з мальованих душ нашарований грим.

Щоб бути Ніким, все міняю, аби тільки БУТИ(!),
Аби не збирати по краплі життєву снагу,
Аби не відчути вустами цілунку цикути
Я буду Ніким! Але БУДУ на Божім даху...

Лавровий вінок обміняю на...

В.Я.
Двері навстіж тобою відчинено -
ти існуєш на протязі протягом
між земними званнями і чинами
Божим полум"ям сили й супротиву.

Карі очі тобою розплющено,
щоб не йти по дорозі з нездарами.
Тільки душу суєтно замучену
не сховати ніяк окулярами.

Моє ж серце згора в небайдужості
і зринають слова-застереження,
щоб не став ти назавжди простудженим
під крихкими елітними вежами...

Я посміхнуся, хоч хочиться плакать
І сьози рукою не буду спинять...
Як я пішла! - красиво і гордо,
Хоч ти й не хотів мене зупинять...

Мне больно! И жить вдруг охота отпала,
И камень прям в сердце как будто растет!
Я в карты счастье свое проиграла...
Хотя... Разве счастье вот так-вот уйдет?

І хочеться вірити, що вже не повернусь!
І хочится вірити, що вже не люблю!
Я вірю! Я знаю, що все це миттєве,
Та все ж сльозьми себе видаю...
13.04.07 (0:16)

Dziś świat wie
skąd się wziąłeś
Ty byłeś człowiekiem Boga
Nigdy się nie potknąłeś
O kamień na swoich drogach

Ty grzmiałeś
gdy świat się burzył
Ty rozpędzałeś chmury
Tyś swemu Bogu służył
Dźwigając swoje purpury

Dzisiaj kiedy Cię nie ma
Tysiące pytań się rodzi
Jaki będzie poemat
Dla Tego który odchodzi

Odchodzi by służyć Bogu
Na łonie też swojej wiary
Lecz czy tak myśli ogół
Który niósł Twoje sztandary

Dzisiaj się chyba nie dowiem
Kto przyjmie po Tobie fotel
Czy będzie to mądry człowiek
Czy będzie miał myśli złote

Czy będzie Twoim śladem
Przemierzał kontynenty
I światło niósł jak Aladyn
Czy też omijał zakręty ?

Весна говорить
Майбутнім днем,
І шлях нам творить -
По ньому йдем.

Якщо ми вірим
В весняний жест,
То добре знаєм
Христос Воскрес!

Вести нас буде
Через життя -
І стануть люди,
І скажуть "Я".

Все те що маєм
Дарує Бог,
Він нас кохає,
Він Наш Острог.

Тому приймаймо
Що Він дає -
Чуже шануймо...
Славім своє.

Славімо Бога
В Словах батьків
Твоя дорога
Не лічить днів.
10.04.2007р.

Я ув’язнила мрію тут колись,
А вікна навхрест спомином забила.
Навіки жаль в кімнаті залишивсь
За тим, кого я понад все любила…

Тут рвуться голоси, що з темноти
П'ють спокій до останньої краплини.
Я падаю в обійми самоти –
Напевно, це – в мені уже не згине.

Тут, наодинці спогадів і ран,
У стінах, що ввібрали біль і смуток,
Всотали сліз юнацьких океан –
Молитва болю в них ще не забута.

Хмільна моя сестра-печаль
За мною ходить, наче тінь.
І павутинкою вуаль
Закриє неба височінь.

Налиє суму ще зо день
Не з медом, - з смаком полину.
І вітру сивого пісень
Наслухаюся замість сну.

Розбризка срібло темнота –
Це маячки моїх доріг,
Щоб, як набридне самота,-
Ступити босо на поріг.

Я вірю в райдугу,
У сонячне проміння,
У перемогу кольору
Над чорно-білим,
В день завтрашній,
В відродження й спасіння,
У перевагу наших душ
Над тілом!

Я досі вірю
В дружбу і кохання,
Що пісня завжди
Розбиває тишу.
Також я вірю
В чесність і зізнання,
І віру цю
По-собі я залишу!

Заглядає місяць
в щілини покинутого храму
там
чиїсь тіні
правлять месу
Стиглі яблука
лунко падають
репаються від болю
прикладають боки
до холодної роси
пахнуть солодко-солодко
навіть місяцеві заздрісно
Тіні виходять з храму
і збирають яблука
у сріблясті кошики
і знову повертаються в храм
жадібно задивляючись
на повний місяць
на те найбільше яблуко
яке ніяк
не зірвати

Якась неправильність...
Розквітли абрикоси
І раптом холод...
Недоречна осінь.
Серед весни запахло самотою
І я прощаюся з тобою....

Якась неправильність...
Світ раптом посивів.
Хто ж знав,
Що коли ти мене зустрів,
(До речі, пам'ятаєш? Була осінь.
Вона прощання зазвичай приносить)
Я непомітно звикну до тепла...
(Ця напів-сказаність...)
Я так і не змогла...
Сказати... і розмазане,
розгублене «не йди...
Я хочу бути там, де ти»
Розтане в осені...
Чи у весні...

...Скажи несказане мені...

12. 04. 2007

Ненависть, войны, убийство... печаль
Верю лишь в прошлое,
Жизни не жаль.
Хочется снова вдохнуть небеса,
Хочется видеть, но снова нельзя...

Вспомнить прошедшее, вернуться домой,
Встать на рассвете, увидеть прибой,
Пройтись по дорогам, что были тогда,
Но тени ушли, ушли навсегда...

Уходят, но слышу я их голоса,
И вижу следы, где опала роса.
Мне в прошлое хочется вновь заглянуть,
И может удастся что-то вернуть...

Увидеть, услышать и снова пройти
Узнать все что было, дорогу найти.
Не ждут впереди - есть дорога назад!
Вернуться, что б снова пройти сто преград.

И сесть у камина, и тихо вздохнуть,
И осторожно в себя заглянуть.
Сесть и послушать звук тишины,
Может заснуть... и запомнить все сны...

Увидеть себя в отражеьи зеркал,
Понять - насколько мир наш устал.
Пройтись по великим ошибкам людей,
Узать сколько было в мире потерь.

И оглянуться... а там, в далеке -
Лебедь оставил круги на воде.
Взмыл в небеса и крылья сложил,
А он ведь, жизнь еще не прожил...

Скатится тихо на землю слеза
За чистое небо, за те небеса
Что дали птице крылья сложить,
Что не смогли дать надежду... что б жить!

Жизни не жаль, только нужно беречь
То, что в прошлом можно прочесть.
Жизнь не вернется, уходят года
В пыль растирая дома, города...

Прошлым становятся эти мгновенья,
Снова уходят мечты дуновенья.
Ветер промчится - и памяти нет.
Нет ничего! И выключен свет.

Пройти все пути с дорог не свернуть,
Развеять мечты, и память вернуть.
Открыть небеса... и выкинуть сеть,
Сердце очистить, но помнить про смерть!

Що лишається...
Кілька гарних віршів, які він вже не буде читати.
І завісою дощ, що розмив світлі контури свята.
Кілька снів, що розквітли словами, і майже збулися.
І дороги весняні, що хрестом врізнобіч розійшлися.

Що лишається...
Просто життя. Телевізор, робота… буденність.
І терпке відчуття, що любов – це таки нездійсненність.

Що лишається?
Кавовий смак самоти.
І за шибкою дощ.
...Не іди...

12.04.2007

Біля річки
стоїть фортеця
стара наче втома
і ліниво позіхає
у сухе надвечір’я
і останній серпневий день
знесилено падає
в обійми осені
і тягне туди спогади
забутої фортеці
що обросла мохом давнини
наче бородавками
Ніхто сюди не приходить
окрім хіба місяця
повним
він нагадує молодість
а щербатим
зруйноване Зараз
але сьогодні
якась нахабна хмара
сховала місяць за пазуху
і у суцільній темряві
зітхає фортеця минулим
глухо і протяжно
їй болить її кам’яна голова
напевне на зміну майбутнього

На музику Баха, під купалом залу
Зібралися тіні, прозоріше снів.
Світились вони яскравіше кришталю
Прийшли проставляти вони матерів.

На "Аве Мрія" вони заспівали.
Їх спів було чути крізь музики грім!
Хоч ні! Не співали - вони ПРОМОВЛЯЛИ
Бо був тут колись їхній дім.

А на "Молитву" вони танцювали!
Їх вальс бачив кожен, хто очі підняв.
...потім ще, янголи довго літали...
Та янголів в них ніхто не впізнав.

Малесенька мрія... Де острів гріз,
Де море врізається в скелі.
Де є місце любові без сліз,
І сни в кольоровій перлі.

Малесенька мрія... І острів надій,
Де все вмить стає реальним.
Перелік таких неймовірних подій
І завжди все буде "охайним".

Малесенька мрія... Про віру в життя,
Про те, що майбутнє настане,
І те, що серцебиття
В любові тих рук розтане.

До неба... До неба, де зорі ясні
Пішов Він втомившись скитатись.
Крила розправив, й до неба злетів,
Щоб там назавжи зостатись.

Земля не приймала Його у ночі,
А вдень, Йому зорі сняться...
Свій німб він отримав! Хотів-нехотів,
Та янголом мав остатись...

Та все ж, летіла душа лиш туди,
Де є і печаль і горе,
Де є сподівання, і де по весні
Хвилюється синє море...

Де є кохання, тепло батьків,
І друзів веселі пісні -
Усе, що цінуєш лише тоді,
Коли втрачаєш останні миті.

Нависла хмара – цигарковий дим,
Сухе вино замішане із ним.
Наближення чи флірт, можливо, гра?
Гіркі вуста, немов гірський полин.
Заплющу очі – ласки і любов.
У поцілунках трепет знов і знов.
Гукає тиша скреготом вітрів,
Чим зігріває гарачущу кров.
Лунають про кохання поп-пісні.
Обійми – танець. Наче у вогні
світає... і пройшла ця ніч.
А я лиш посміхнулась уві сні.

Кобзар оповідав
нецікаву казку:
крізь заражене
вибухом ядерної
квітки
місто
переганяли
солдатів
-виживуть чи ні?-
і вони згодом
зустрічали дембель
в могилі.

Нецікаву казку
про те, що
біля полігонів
ядерного упиря
були міста,
але їх доля
також нецікава.

кобзар прохав-
дайте,дайте доказати
казку,
нецікаву й безладну,
про те, як жебрак
залишив
свою медаль
у пащі
урни
і вмер поряд
із собаками,
не дочекавшись
гуманітарки
з Німеччини.

Кобзар прохав:
дайте доказати
нехай нецікаву,
зате правдиву
казку,
та його забрали
за жебракування.

Але і в капезе
він перебирав
уявні
струни
і продовжував
розповідати,
як у муках
конали солдати,
як сів в мерседеса
лисий
чиновник соцслужби
колишній

Вечір дарує згадку,
Іншим - непевну мрію.
Сльози... Усе спочатку -
Фото в руках лелію.
Вечір заходить в гості,
Щоб запалити свічі,
І на четвертім тості
Думи зігнать на віче.
Вечір вгамує серце,
Змочить покірно скроні...
Блисне зоря в озерці -
Мрія - Твої долоні.

Ледь вирвавшись з ярма біжиш
Щоб не догнали ті кати прокляті
Порав ти поле не собі… для них
Щоб мали в писки ситі що покласти
Сягнули демократії…. А толк???
Розплодилися тільки дуполизи
І до корита через трупів полк
а до народу всміхнені мармизи
і так живем. За що мій дід помер???
За що прадід отримав кулю в серце???
О мої рідні, були б Ви тепер
Ви б ще раз не відмовились померти
Від тих подій, від владних пацюків
Що корабля не можуть поділити
Потонемо ж… а нам потрібен бій
Вже зі своїми виродками в свиті

В нас був Майдан і прапор і пісні
Нам було зимно та нас не здолати
За наші відморожені носи…
Нам влада дала дулю потримати

Під серцем не твою дитину
Я буду носити любий
Не для тебе вечерю ситну
готуватиму в свята й будні
не для тебе сорочку шити
не твої вуста цілувати
не для тебе коханий жити
і чай не для тебе з м’яти
і для тебе в житті моєму
навіть спогадом місця мало
не твоя дитина під серцем…
не твоя ніжно скаже «Мамо»
і не ти уночі пригорнеш
не з тобою сягну до раю

що ж за кара для мене Боже???
Що ж за???... сльози ковтаю
2002р

Поранена істина мого я
навколішки
п’є з джерела воду
наче косуля
і боязко оглядається
на смугастих тигрів реальності
що прикидаються мрійливими зебрами
а потім раптово
впиваються в горлянку
Чому вони мене переслідують
я знаю
вони мене ненавидять за те
що я здалеку відчуваю
їх хижий буденний подих

Думки серед інших думок.
Ідеї заради ідей.
В минуле даремний стрибок,
В майбутнє – заради людей.
Куди? Вдалечінь, у туман?
Чи просто згубитись в імлі,
Вдихнувши повітря дурман,
Відчути лиш біль в голові?
І все у духмяності трав,
Ще й разом із звуком полів,
Що розум на мить осягав,
Мов сон побороти хотів.
Захоплено кличемо фей.
Не бачимо лиха і зла.
В майбутнє – заради людей!
В майбутнє – заради добра!

у темряві
завтра сонце
полонене
на сторожі
страчені гори
море випите
дракон зморений
йому гроші
заплатять скоро

Врятуй мене від божих нарікань
За те, що не здобув твоїх кохань,
За те, що втік від сонця під дощі,
Сховався нишком в тінях – і мерщій
Без бога в серці сам же став творцем…
Не знаю я – навіщо мені це?

Вогонь любові у мені прочах,
Застиглий погляд кригою в очах.
Пробач, кохана, я так не хотів…
Нема любові, щастя – й поготів.
Можливо, я в твоїм житті не той?
Нещасний я, нещасний мій герой…

Врятуй мене від божих нарікань
За те, що не здолав любовну грань.
За те, що зруйнував усі мости…
Прости, кохана! Сонечко, прости!

Спокутую гріхи перед тобою
Віршами. І підписуюся кров’ю…