Усмішка хитрого хижого звіра,
Сяйво, як лезо, гострих зубів.
Вводиш людей у глибоку довіру –
Справді не віриш самому собі.

Царство свободи – то царство ілюзій,
Міфи розвіє вітер, мов пил.
Ти ворогів загубив поміж друзів,
А віднайти вже не вистачить сил.

Вени пульсують на втомлених скронях,
В чорних очах – роздратований шал.
Там, де квітує полин беззаконня,
Ти – не людина, ти – хижий шакал.

Заховай поцілунок у впадинку в мене на шиї...
Доторкнися вустами ледь чутно і час зупини.
Така мить... невловимо-тонка і подібна до мрії.
І так само непевна, як перше проміння весни...

Розгуби свої дотики – легкі, мов подих, по тілу...
Переплетення долі вустами читай по руці.
Світ довершеним стане від ніжно-земних перевтілень.
І від подиху твого, що в мене заснув на щоці...


08. 04. 2007

Стукав дощ
Монотонно
Спонтанно
Просвердлював шибки
Нескінченно гриміла
Неспокій носила
Гроза
Помаранчеве тіло
Від люстри вгорі
Мерехтіло
На підлозі блищала
Незаймана ще
Бірюза.

Плакав час
В циферблаті
І цвяхом забитий
В неволі
Шаруділи папери
Знічев’я без діла
В руках
І кортіло позбутись
Як мотлоху
Зайвого болю
Замість сліз
Карбувати кристали
В безмовних очах.
6.04.07

Я бегу за утренней звездой
И топчу росу босой ногой.
Вдалеке остался город мой,
Спит ещё,- холодный и пустой.

Ты веди меня последняя звезда
Той дорогой, что ещё видна.
Пусть на небе ты уже бледна,
Но прекрасна ты и чиста.

Уже давно угасли все твои друзья,-
На рассвете небу только ты верна.
Благодарна ты и, как луна,
Светишь до последнего луча.

Я бегу за утренней звездой
По дороге грязной, но прямой.
Скоро я вернусь обратно в город свой
Выберу ли там я путь такой?

Із земної утроби
Народжувалася
Цілюща крапля
Живої води.
Її вхопив
Синій ворон
І ось, скропляє
Лева пустелі,
Що тримав
Вороненя
У слабкій лапі,
Чекаючи
Передсмертної
Судоми.
Цілюща вода
Торкнулась
Спраглих світла
Зіниць
І лев, піднявшись,
Струсив гривою
І сповнив пустелю
Громом,
Сповіщаючи
Про своє
Нове життя
(а вороненя
із батьком
полетіли
шукати
іншої здобичі).

Та невдовзі
Чорний лев
Пішов до
Райдуги,
Бо більше
Не міг існувати
В пустелі.

Назовуся, з честю, патріотом.
Й таким йменням буду дорожить.
Війте, вітри, покіль вам охота;
Не злякають осінь, і сніги…

Будьмо, друзі мої. Будьмо!
На своїй землі ми. З правіків.
І про те ніколи не забудьмо
Що звемось синами козаків.
Розквітай, Вкраїно, як калин;
Нам ще славити тебе щодня .
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.

Здавна в Україні у чеснотах
Жив ввесь люд; і рідний край любив.
Честь і слава нашим патріотам.
Й Україні слава назавжди!
Й Україні слава назавжди.

Будьмо, друзі мої. Будьмо!
На своїй землі ми. З правіків.
І про те ніколи не забудьмо
Що звемось синами козаків.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.

19.08.2003 року

Коли наступає вечір
чудернацька жінка
сідає у ступу
бере мітлу
і злітає у небо
Там вона
старанно витирає зорі від пилюки
обережно вимітає павутиння
з небесних закутків
Буває
вона задумується про щось
особисте
і зіштовхує ненароком зірку
тоді щоб виправитись
вона виконує комусь бажання
Інколи її помічають люди
і думають
що це відьма викрадає зорі
і складають про неї
моторошні історії
А коли чудернацька жінка хворіє
ночі стають
темними-темними
а ранки
сірими-сірими
Тому побажайте цій жінці
доброго здоров’я
бо хто ж тоді
прибиратиме вам небо

Знов ночами тиняються наші приховані риси -
Невимовний розхристаний біль із безсоння німого,
Он на розі стара продає очманілі нарциси,
Що зів’яли від того, що дихали старістю довго.

На порозі заснула весна, березнева приблуда,
Третій тиждень підряд їй одне і те ж саме все сниться,
А повз неї проходять надмірно напудрені люди,
Наче зморщені яблука в дуже похилому віці.

А у крані немає живої води... Я не в змозі
Залатати це місто сумне листопадово-лисе,
За якісь копійки он на тому (не бачите?) розі
Відкуповую старість у сивих зів’ялих нарцисах.

нумо швидкі зробімося
раз уже вийшли пізно
хто б нам поставив підписи
на марсіянських візах

хто нагороду б вибродив
в екзилях чотирилітніх
і кнопку швидкого виходу
шукав би на грудях квітня

хтось би міськими зливами
спогади будні вигрів
хтось би минуле виправив
а ми не ретроактивні

клич нас на поле квітами
цукром мани на сцену
доки з америк литиме
дощ на старі райцентри

обрій штрихуй нагусто
в обійми газет горнись
доки не стрінемся в люстрах
взаємно незнаних дитинств

Несамовита жага
і обурення світу
і все це в одному погляді
де гусне уява
і стає гіркою на смак
напевне щось не так
Сухий листок
розсипався у руках
розвію по вітру
його прах
тепер він буде повсюди
А на тому березі шосе
живуть люди
ховають в конверти
свої роки
відправляють в минуле
У голові міста
розриваються кулі
уповільненої дії
І чотири світових повії
Південь Північ Захід і Схід
не зваблять тебе
і загинуть від
усіх болячок планети
Ну де ти
де ти
ти
відпускаю тебе
іди
геть від потвор і примар
у тебе особливий дар
не бачити всього цього
так довго
А в небі
висить оранжева таця
об’єкт галюцинацій
і я захлинаюсь
повітрям гарячим
іди
поки не бачу
погляд на здачу
лиш
залиш

Чог ви лізете мені у душу?
Розпотуєте що, де і як.
Чому казати вам я мушу,
Цього я не збагну ніяк,
Що робиться в моєму серці:
Кого люблю, кого кляну,
Чий образ бачу у люстерці,
Яку спокутую вину...
Чи вам життя свого замало,
Навіщо вам іще й чуже?
Ви, мов отруйне гостре жало,
Встромили й кажете: "Невже?
Хіба болить. Не може бути.
Ми ж бо бажаєм лиш добра."
Та сповідей вам не почути,
Бо не для мене ваша гра.
Не відчиню дверей у душу,
Сльозинки болю не зроню,
Зі свого олтара не зрушу -
Я ще міцнішу одягну броню.

крок до відчуття на вени поцілунок серпня
за чорним кольором неначе сон
на повітря покосився дощ закохано п'яний
мене вплітає смерть в її вінок

уповільнений листопад розпускає волосся
змарнований вечір її монологом
на залишок ночі вино пролилося
стрілка годинника якась кривонога
її відверта небесність погляду
і час залишитись одною
на рану пам'яті лірика спогадів
починає кімнату нудити мною

В моменты боли
И слабости в груди
Бывает трудно
Свою судьбу вести.

Страданья доли
Учат ценить добро.
Ты понимаешь,
Что не легко дано.

Но в нашем мире,
На жизненном пути,
Ты или с правдой,
Или идёшь по лжи.

И этот выбор
Конечно, очень прост –
Для сильной воли
Нужен фундамент слёз.

Є не тільки неправда на світі,
Ще на світі і правда є,
Як же можуть спокійно жити,
Ті, що вбили імя моє?

Як же добре їм тут ведеться,
Їх всі люблять, а мене - ні.
Ну і що їм до того, що серце
Дужче й дужче болить мені?..

Я неправда, я вигадка, мева,
Ви повірили? Що ж, нехай...
Та насправді - я королева,
Я створила свій власний край.

І ніхто, ні наклеп, ні багнюка
Не спроможні мене убить.
Я прошу вас - подайте руку,
Поведу вас у власний світ.

Я прощаю, усіх прощаю.
Я така, як я є, і все.
Ви вважали, мене немає?
Що ж, нехай...
Я зникаю...
Все...

Діамантові сузір*я
Розплескались в небесах,
Білосніжне ніжне пір*я
Закружляло у руках.

Танцювало як уміло,
Може брейк, а може вальс.
Просто щиро так хотіло
Знову поєднати нас.

Але марно, не судилось:
Ти - на захід, я - на схід.
Тільки спогади лишились,
Та між нами срібний лід.

Сталось те, що мало статись:
Я - не сам, ти - не сама.
Тільки пір*я намагалось
Дати нам обом тепла.

Танцювало знову й знову,
Сподівалося на щось,
Та не чуло серця мову -
А у нім вже інший хтось.

Не кружляй, прошу, не треба -
Краще помандруй в світах,
Може там ще є потреба
Танцювати у руках.

Скоро північ. Існую своїм ще недоспаним сном,
І купається місяць в бокалі з холодним вином,
Гороскоп за півроку назад не збувається досі,
Мені маришся ти, прокидаюся - поруч спить осінь.

Недописаний вірш позіхає у стелю трикрапкою,
Він знущання мої ще потерпить до ранку чи довше...
А надворі туман в окулярах смішних і з краваткою
Залицяється знову до тих, що кохають за гроші.

Засинає гербарій в долонях зеленого кошика,
Відчуваючи запах осінніх парфумів у тиші,
Я вже майже прокинулась, тільки полежу ще трошечки
І у місячнім сяєві свого вірша все ж допишу.

Для того, щоб відкрити суть
Думок усіх таємних,
Та істинних, натхненних.
Звільни свій розум від сміття
Для свого ж кращого буття

Бо повна чаша - розум твій
Знаннями не своїми,
Переконаннями чужими,
Людськими думами важкими.

Щоб вчитись мудрості і правді,
Забути мусиш їх назавжди.
Опорожнити свою чашу
І заварити нову кашу.

Темно в лісі, срібними проблисками
Падає світло крізь похиленні віття,
Третій день вже ідеш –
Ноги попечені від землі,
Ноги скалічені повінню,
Ноги роздерті повітрям.
Розітри між пальців м’яти пучок,
Уберися в барвінкову печаль,
Печаль відірваного від кореня.
Сядь на зелений мох-пух,
Зазирни до трухлявого пня –
Там танцює від дня до дня,
Танцює, танцює, танцює…
Носить вогонь на черевці,
Ніби корону зісподу,
Вогняну корону, вогняну…
Світляк – червак.

Попереду будуть просвітки,
Попереду…
Коли очі звикли до темряви?

Давай обернемось на захід!
можливо, пройдуть ще роки...
та чутиму я тяжкий гуркіт,
та предків полумні кроки.

Давай обернемось... та підем
туди, де сонце не встає
і Землю всю... коханням вкриєм.
візьми для себе все моє!..

Віддам тобі, своє я серце,
Ти надаєш йому життя!
Від тебе тільки воно б"ється,
Чи це не сильне почуття?

Віддам усе! І навіть волю!
Хай проклянуть мене діди...
Я на коленях їх помолю
Про розуміння на віки...

Не кажи мені
Що житиму довго
І лиш у сні
Побачу нещастя
Я на дні
Повної чаші
Наче снігом
Вкриюся білим
Хай ця чаша
Розіллється сльозами
Доля наша
Не дасть
Послизнутись
Ми ночами зими
Землю вкрили
Лиш на путь
Лягло позабуте
Лиш дорога
Під Небом
Скривить інієм
Сльози
І крізь скло
Новим
Я встану
І боріння
І страждання
І грози
Нам наблизили
Царство
Казкове
Наша казка
На лебедях срібних
Білим млеком
По шляхах
Розлилася
Кажуть важко
А насправді
Так легко
Іти туди, де
Зоріються
Люди
2005 р.

Перед Великоднем
Коли Христос
Зійшов у пекло
Визволяти Адама і Єву
На самоті
Я мерз у хмарах

Коли ж смеркло
Полились рядки піснеспівів
Біля полум'я
Слухав янгольскі співи
Але Христа не чув
Він був унизу
За горами
За розмовами дощів
Серед людей
Святкував Великдень
Диво з див
Світле Воскресіння
2005 р.

Від кохання, від кохання
Нас лікує тільки час,
Позабудуться страждання
Ті, що мучили так вас.

Все минає, все минає,
Серце знову оживе,
Ніжним цвітом розквітає
Почуття у вас нове.

Як бузок п’янкий, весняний
Зачарує погляд твій,
Погляд ніжний та коханий,
Дивовижний та палкий.

Любовне сафарі скінчилось –
Вловив невловимого звіра.
Та потай собі дивувався –
Людина кохає тварину?!



Все ж вірив в приборкання серця
У нетрищах порпався диких:
Просіяв інстинкти крізь сито,
Найкраще залишив назовні.



Любовне сафарі скінчилось,
Десь зник Купідон, мій товариш,
Не здобич у мене – ДРУЖИНА.
Кохання Взаємне, Гаряче!

Пів-кроку до Твоїх очей...
І сяйва сонячного нитки
Розтануть тепло й непомітно,
І час крізь пальці протече...

Пів-думки до відвертих слів...
І вітер тихо прошепоче:
«Я передати тільки хочу,
Що Він сказати не зумів...»

Пів-погляду ще до тепла
І пів-дороги до любові.
А вітер стих зі мною в змові...
За подих до Твого чола.

29. 03. 2007

Ох і важка для мене переправа
На берег твій, де цвіту білий світ,
Де голос твій заплутався між трави,
І млосну весь, коли іду я вбрід,

Бо серце мліє, бо зболілось смутком,
Воно без тебе п’є гірку печаль.
І я в свій човен укладаюсь хутко, –
Десь коло тебе стати на причал

Лелію мрію, тішуся думками,
Що буревій не вирве якір мій,
І ми удвох незгасними роками
Пробудем там, де вічний є постій, –

Між трав і квітів під зеленим небом,
Де світ ясніє над хрестом святим.
На боці тім горнутимусь до тебе,
У всіх світах мені потрібна ти.

Страшно. Холодно. Сумно.
Навкруги лиш вода і шосе.
Довге.Сіре. Страшне.
Вони огортають мене
І мені страшно.
Страшно від того,
Що я не можу зупинити машини,
Які їдуть у безнадію.
Страшно. Сумно. Холодно.
Кожне деревце на цьому шосе
Відраховує час до загибелі.
Загибелі нашого народу.
Народу, який зневірився в собі.
Кожна пташка,
Яка летить назустріч нам запевняє,
Що далі шляху немає.
Кожна людина,
Яка йде по цій дорозі,розуміє:
"Треба зупинитись.
Повернутись на правильний шлях.
Забути минуле і йти вперед.
Минуле тягне за собою ворожнечу."
Страшно. Холодно. Сумно.

Fatum Immutabile
Livius*
Для чого ця доля
Тобі б краще в поле
Дорогу і волю
Бродягою б жить.
Але все від Бога
Розквітчену тогу*
На білу… й пороги
(а снились дороги)
…по вовчому вить.
Твій друг – імператор,
Твій брат – тріумфатор,
А ти їх оратор…
І тішиться мати
За сином живим…
…
…
…
Плебеї* розіпнуть
Патріції* зіпхнуть.
Дай Боже хоч зітхнуть
Дай Боже хоч вдихнуть
Доріжній пил і дим…
А спеку літ
Та холод зим
Не поміняєш
Вже на Рим.
І Палатинський горб*
На подорожню торбу.


* “Долі не змінити”. Лівій.
* Палатинський Горб – центр Риму,
його початок, символ влади, багатства…
* Розквідчена тога – юнацький одяг,
який в 16 років,
відзначаючи повноліття, змінювався
на білу (дорослу)
тогу.
* Плебеї і патріції – нижча та вища
касти римського
суспільства.

Зміни серце моє кам'яне
на серце полотняне і дух мій освяти Духом Твоїм"
(Пророцтво Езикіїліно)


Зелений простір, вогники лампадок,
Що заквітчали клір мов дивом, ладом
Перед іконами – вєтвія в сльозах…
Душа блукає співом, немов садом,
І - дивний, первозданний той порядок,
Що осідає в піщаних серцях.

Які тріпочуть, зібрані докупи;
Ангели тчуть камінь, в плоть і кров.
І люди - люди. Люди!- наче
Зліта з ікони їм із хрестиком покров.
Й дух немічі побачить в згубі,
Як небом сходить відповідь
молитві з плачем.

Каменяре наший! До тебе звертаюсь
В тебе патріота поради питаюсь
Як же врятувати Вітчизну рідненьку?
Підвести на ноги Україну неньку?

Поглядом суворим ти поглянь із неба
Бо, сумним нащадкам поміч твоя треба
Слово гострокриле вийми із кишені
І думки розумні кинь нам, хоч по жмені

Щоб змогли державу із колін підняти
Тебе, Каменяре, гідно вшанувати
Щоб ту незалежність, яку так чекали
Кревні українці все таки пізнали

Мова солов’їна щоби зазвучала
Мати колискову сину заспівала
Не було вже більше бідних і багатих
Брехунів, лінивих та і ще пихатих

От тоді, Титане, будемо щасливі
Люди засіяють, мов ячмінь на ниві
І тоді лиш зможеш ти відпочивати
З неба на Вкраїну рідну споглядати

Я закрила очі на своє життя
Й полетіла тихо в темне небуття
Ти мене не спиниш, не зупиниш й край
Краще вже до іншої приязнь відчувай
Я вже стала інша, чиста мов вода
І душі, і серця в мене вже нема
Я мов гарний лотос кличу всіх зірвать
Та нікому в світі мене не дістать
Я лечу в повітрі зірваним листком
Між людьми коханими стану я містком
Краплею останньою в білому вині
І гвіздком безжалісним у домовині

Ти – це Ромео
Я – Джульєта
Трагічні наші почуття
І душі наші, мов ракети
Покинуть станцію життя
І будем поряд
Разом в небі
На світ нікчемний споглядать
Й про все, що хочу
Все, що треба
У Бога зможу запитать
І хай всі плачуть
Хай ридають
Бо ми пішли з цього життя
Хай все на світі проклинають
А ми летим у небуття

Невже назавжди посварились
Під осені мінорний лад
І десь кохання загубилось
Серед сумних, похмурих хат

Пожовкле листя пролітає
А з ним сльоза моя бринить
Тебе забути сил не маю
Та вже не можу і любить

І дико вітер завиває
І сірі хмари звідусіль
Дощ стрімко почуття змиває
Лишає лиш нестерпний біль

Дерва гілками хитають
Така ж оголена й душа
Сопілки смерті тихо грають
Й кістлява йде вже не спіша

Останній подих, погляд дикий
Легені, наче запалились
Навколо тихі рідних крики
Невже назавжди посварились...

Віддай їм сльози. По холодних травах
Ступає осінь з фарбою в долоні.
Ти ще не знаєш - прийде князь бубновий
Поза водою.

Ой рано-рано. У четвер Пречиста.
Солодкий камінь не стане хлібом.
Іде твій проханий, іде твій званий
Чомусь так довго.

Вмочає сонце в чорнило руки,
Ніхто не бачить фальшиві рани
Фарбує осінь самотні луки
Темночервоно.

Символ смерті з мене ще не знято, -
33 затемнює чоло.
Перед Храмом я з’явивсь розп’ятим
Під недолі звихненим крилом.

Бачу матір, що ридає гірко,
І не владен із хреста зійти.
33 злетіло до задвірку,
Щоб вночі в оселю увійти.

Я себе ніяк звільнить не можу,
Руки в’януть, тане тіла міць.
33 вдивляється ворожо
До моїх негаснучих зіниць.

Чую голос, що із Храму лине,
Та чи встигне він спасти мене?
33 не меркне, слабо гине,
33 чадить вчорашнім днем, -

Бруд і сморід випаряться скоро,
Дух лукавий свій докінчить скон...
За рікою стогнуть сиві гори,
За хрестом вмирає рабський сон.

Символ смерті знов рачкує мляво,
Щоб зійти на мОрщини чола.
Враз хитка роз’ятрилась заграва,
Під хрестом – скривавлена зола, -

33 розбилося об камінь,
33 конає у вогні...
Вітер долі витер сльози мамі
І під крила залетів мені.

За вікном рида тужливий день…
Небо, ніби з горя, почорніло…
Десь притихла пташка – без пісень,
Від яких ще вчора серце мліло.

Тільки вітер безсердечно рве
Мрію, що в душі була остання…
Ти одна… Коханий не прийде….
Дощ зливає смуток аж до рання.

Він безжально б'є в твоє вікно,
Стукає жорстоко і нещадно…
Ти щезаєш, мов летиш на дно,
Глянеш, як востаннє, – безвідрадно…

Сонце висуше дощі! Однак,
Не розвіє всі душевні хмари.
Мить... Її не виправиш ніяк,
ЗалишИвшись назавждИ без пари.

Подивися як падають зорі
На долню твою кожну мить.
Вони будуть блишати у морі,
Пробиваючи темну блакить.

Ти відпустиш їх в світ поблукати,
Подивитись, що доброго тут...
А вони вже не хочуть літати,
Лиш слозою додолу впадуть.

Та сльоза лікуватиме рани,
Очищатиме чорні серця.
Бачиш - в світі існують лиш драми,
Та вона буде чиста, проста.

Упаде за майбутнє, за долю.
І за Всесвіт! Нехай ще бринить!
І я хочу, я прошу, я молю
Подаруй Землі ще одну мить!

Упаде... І Земля посміхнеться
Проросе, зацвіте, запахтить...
І від спогадів, трохи, здригнеться
І засне на століття-віки

Живе на світі вулиця без люду.
І тіло її стоптане ущент,
Засмічене, та поміж цього бруду -
Дивак один співа сумних пісень.

Про вулицю самотню скам'янілу,
Про хлопця що приходить навесні,
Щоб люд збудити вранці тихим співом,
Аби повісти, бачив що у сні.

Наснилась хлопцю вулиця без тіней,
З одною лиш, од скрипки, та без струн.
Та грав сумних дивак невпинно, вміло.
Ще й звав із пляшки душу молоду.

Ця вулиця - душа, а спів - чекання.
Дивак - остання мрія, люд - думки.
А пляшка недопита - то кохання...
Судилось чи тобі її знайти?..

Чорни лебідь плив крізь ночі,
Плив в гнітючій тишині,
Лише сяйвом дивним очі
Пломеніли, що святі огні.
В тих очах любов зоріла,
Душу спалювала вщент,
Біле пір'я смоллю вкрила,
В кров влила гіркий абсент...
...Закохався лебідь в ранішню зорю,
Він в її промінні душу всю втопив.
- Зоре моя, озовися, я тебе молю,
Більше за життя ж тебе полюбив!
Так щоранку він коханій в небеса кричав,
Та між інших голосів той щораз тонув,
Й до зорі лиш ехом слабким ледве долинав,
Зрештою, що марно все те, з болем, він збагнув...
Попрощався тоді лебідь з дня яскравим світлом,
І полинув в безпросвітні теміні ночей,
Але, наостанок, серця пісню відпустив із вітром,
Й лиш вогонь собі залишив, що пала з очей...

Ми люди, ми - вінець творіння,
Кожен має унікальні таланти і вміння,
Кожен має свої мрії, надії і віру,
Всі ми прагнемо любові, здоров'я і миру,
Але в клопотах щоденних про це забуваєм,
І на чужі нещастя, часто, зовсім не зважаєм.
Але, людино, озирнутись, усе ж, час знайди -
Повз знедолену дитину мимо не пройди!
Допомогти що ти не можеш - казати не смій,
Цю іскорку життя святого не лишай надій,
У душі оцій тендітній ти не убий віру,
Привнеси яскраві барви в її буденність сіру.
Ти в ясні дитячі очі ніжно зазирни,
Їх турботою своєю міцно огорни,
Обігрій ласкавим словом, подаруй любов:
Співчуття - це людяності основа з основ!

що з того що смерті не боюся я
от ти. ти ж сильний
ти точно маєш знати
як знайти
вихід
звідти звідки ти
НЕ ПОВЕРНУВСЯ
там завжди світить сонце
і вихід є а входу вже
НЕМА
як у метро, ти знаєш,
сходи вниз чи вгору.
вихід на праву платформу..
громадяни пасажири..
інвалідам, людям похилого..
свої речі..
і рейки під напругою.
страшно

Чом ти, Петре, загорнувсь у смуток,
Між смерек тиняєшся в імлі?
Не один-бо видиш владну смуту
На вкраїнській подраній землі.

Я не вірю, вірити не хочу,
Що згораєш в самоті живцем.
Я недавно із петлі зіскочив,
Щоб твоє розрадити лице.

Хижі люди, вовчі побратими,
Насукали з жил моїх шнурок.
Він мене століттями тягтиме
Не в могилу - до ясних зірок.

І коли побачиш, як шугає
Хтось в карпатській ранішній імлі,
Знай, Петруню, - то тебе шукає
Побратим, що вискочив з петлі.

Пішов...
Ти просто розвернувся і пішов...
І поступ твій давався дуже сильним.
Чому? Чому потрібних слів ти не знайшов?
А вечір був засніжений... і дивний.

Пішов! І наче не було тебе...
Проте, в душі так боляче і пусто,
Коли? Коли ця пустош у душі пройде?
Від неї тільки холодно... і душно.

Уйди! Уйди з думок моїх навіки!
Не тронь прошу! - я спогади закрила.
Ну де знайти від цих думок ті ліки,
Щоб надали і розгорнули крила?

Пусти мене! Я сни не бачу знову!
Я хочу повернути все своє!
Свої думки, свої слова, свою основу...
Та ні ж! Все втратила святе!

Піти самій? Неможу я! В мені живе надія!
Вона укріплює і створює життя.
Що станеться? яка іще подія?
Щоб відновилась віра в почуття?!

Ти хочеш бути квіткою у полі,
Відчути подих вітру навесні,
Забути серцем смак гіркого болю,
Не чути тиші, лиш птахів пісні?
Ти хочеш знати, чи любов існує,
Чи можна доторкнутись до зірок,
Чому лиш мить усе життя руйнує,
Про що складають тисячі казок?
Чому розбите серце не співає,
Безжалісно катуючи себе,
Чому не винен той, хто не кохає,
Хто думає, що все в житті мине?
Щоб взнати, як життя уміє бити,
Не треба підставляти дві щоки,
А треба просто в цьому світі жити,
І всі помúлки принесуть роки...

Я чекати могла б тебе
Довго-довго і вірно-вірно!
Ніч безсонною хай буде
Рік і два… Все життя незмірне.

Хай листочки в календарі
Облітають, як листя в гáю.
Тільки б знати, що все тобі
Це потрібно… Тебе кохаю…

Я могла б за тобою йти
По гущавинах, перелазах.
І пісками, що без доріг,
Через гори, хай зіб’юсь з ніг,
Де і чорт не бував ні разу.

Усе, без дорікань, пройду,
Подолаю всі перешкоди.
Тільки б знати: те, що люблю –
Недарма! Не зрадиш ніколи.

Я віддала б за тебе все,
Що було вже у мене й буде…
Я б прийняла на себе й ТЕ,
Найстрашніше в житті – до згуби.

Дарувала б тобі життя –
Кожен день, кожну мить щасливу.
Тільки б знати: любов моя -
Так потрібна тобі й важлива!

Потримáйте мого капелюха,
Я знову хочу дівчиськом бути,
Босоніж помчатись щодуху,
Усім посміхатись розкуто!

Іще потримáйте хвилинку,
Я буду Вам вдячна довіку!
Я мріятиму без упинку,
І час хай спливає без ліку.

І Ви зніміть свою маску.
Отак – набагато краще!
Пригощайтесь життям, будь ласка,
Смакує? То ми не пропащі!

Волочуся за тобою тінню –
Сходинку за сходинкою вниз.
Я – не сенс життя, лише каприз,
Чи думок запалених сплетіння.

Жебракую на твоє кохання
Уночі, бо соромно удень.
Не почуєш більш моїх пісень,
Ані щебету, ані зізнання.

Під дверима я уже замерзла
Білим сумом стіни витирати.
Я піду і буду святкувати,
Як зумію, наче вже воскресла...

Я дивилась на сад у барвистому цвіті
Опинитись хотілось в цьому дивному світі.
Де весна і де світло, де радість життя...
Де провини колишні забере небуття.
Я гойдалась на гойдалці й тихо всміхалась
Мріям лагідним, ніжним і все доторкалась
Того шкла, що здавалось неначе крижина
Не пускало. За сукню колючки ожини
Зачіпались щоразу, та стиглої ягоди смак
Все тремтів на губах незабутній ніяк.
Я хотіла в цей сад і в молитві просила
Щоб дозволила доля й туди пропустила.
І не знала, здається, що у дзеркалі бачу
Сад в якому й гойдаюсь і раптом неначе
Обернулась за себе, навколо весна...
Дощ раптовий посипав - цвіту повінь рясна.

В скопец хлюпоче молоко –
А на порозі я.
Стайня – стара і мала,
Освітлена скупо.
В кучі порохкують свині,
Кури на банті лунко
Підтверджують півню
Присутність, бо ніби забули,
Що не вірний він
Жодній із них.
Кицька вилизує лапку
Подаль від мене .
Руки вміло мнуть
М’яке вим’я –
Заледве донесла корова
З підлісних пасовиськ
Цей клунок із сиру, сметани,
Масла, добра, добра, добра…

Космос у оці,
Сливова корова,
На рогах тримається світ.
В горнятко налиють сестричці,
У мисочку – котику.

Вечір. Впаде яблуко, в друзки
Розіб’ється.
Молоко щастям перелиється,
Поки роги запитливо крутяться –
Доти тримається світ…
21.03.07