- Бо то була не злива
Тільки дощик...
- Але ж дрібна вода
Дахи не трощить!
І не заламує деревам руки...
- Ти помилилася,
То були просто звуки...
І катастрофа сталася не з нами...
- Чому ж я до сих пір
Лікую шрами...

Перекреслила ніч павутинкою.
Хай вона залишається згадкою.
Я тепер не прокинуся жінкою,
Що зів’ється твоєю краваткою.

Я зроблюся холодною мушлею,
До якої не матимеш доступу.
І не згадуй про іграшку плюшеву,
Що тебе проводжала удосвіта.

Я укриюся ковдрою з інею,
Розпливуся в тумані невинності.
Щоб побути хоч день недружиною,
Щоб забути про шлюбні повинності.

20.03.07

Не тільки я ішов стежками твого світу,
Не я один пронизував Тебе,
І тут сьогодні в серці наче сніг мете.
Невже...
Невже для мене залишилась тільки мить,
Яку згубити легше ніж вернути,
А Ти для мене кажеш:"треба все забути!"
Ну як же бути?
Єдиним словом не опишеш долі,
Але старатись треба день за днем,
Бо може завтра на єдинім полі,
Одною стежкою підем.

Скоро будуть тюльпани -
Я не рватиму;
І червоне кохання
Не питатиме,
Не спитає "Чи можна?" -
Розриватиме,
І червоні тюльпани
Серцем гратимуть...
Розкриваються вранці
Лиш до вечора,
У червоному танці
Я приречена,
Розгубити пелюстки всі,
Не боятися
До загибелі знову
Закохатися.

Я не люблю дружину.
Зá що її любити?
Нé народила сина,
Змучена від гонитви.
Нащо пішла до тіні?
Темрява - наш товариш!
Стоячи на коліні,
Щастя в ній не прогавиш.
Вчасно не став. До біса.
(Долі пекельні жарти)
Вже опуска завісу
Втомлений дух театру.
Знову у сни поринув,
Весни у них палають.
Я ж не люблю дружину.
В мене її немає.

холодні дні
початку березня 2007

Тепер ти живеш на фото,
Стіни оточили тебе ,
А та, що навпроти мене, знає
Тебе, як рідного.
На стіні прибита табличка
“ПЕРЕРВА” і три знаки оклику,
Тому, поки є час, підбираю фарбу,
Пам’ять продовжує робити копію цілунків.
І втішається.
Розрізане повітря, і лиш вісім кроків до
Продовження війни.
Чекаю, доки прийде юнак і запалить коло за вікном.
Встигну замалювати “ПЕРЕРВА” і почати молитись.
Годинник дасть відлік новій тимчасовості
І подовжить Різдво.

Колись давно, в галактиці одній
Була людина чарівна
Жила вона собі, у світі мрій
Всім сердцем так вона жила

І було добре їй тоді
Коли всі мрії неземні
Надією росли і розвивались
А сумніви липкі, ховались

Та раптом раз, в один момент
Всі мрії покотились під цемент
Людина занепала духом
Печаль росла в ній з кожним звуком

Але людина не сдалась
Жаллю вона не піддалась
Жалітись на життя не варто
Воно мине, хоч жити треба гарно

Рости людина стала стрімко
Хоч все одно їй було гірко
І важко було їй місцями
Мудрість розвивати місяцями

От так росла вона собі
Аж поки Бога не пізнала у душі
Та мудрість світлу, неземну
І душу чисту, чарівну.

* * *

…і хто ж це карту так здає,
що скільки граєм, - програєм?
В чужих руках по п’ять тузів,
вінок терновий із лози...

В тебе ж попереду і ззаду
із Гетсиманського, із саду
“пророки”, “судді”, “мудреці”
в них фарисейство на лиці.
Краплені біблії й талмуди…
Слова краплених клятв Іуди…
Краплені вірність, біль і страх…
І всі чесноти на словах.

Хто ж карт до рук не брав краплених,
ставав одним із прокажених…
Над ним сміялися потроху,
підштовхуючи на Голгофу,
де серед мух і пустоти,
понаготовлені хрести…

…і хто ж це карту так здає?
знов вибір мій і програєм.
Бо я, з усіх краплених карт,
знайшов немічену (не в жарт)…

Анафема, плітки в сто верст…
Я чесно грав – і йду на хрест!

* * *

Мене розп’яли ще в дитинстві
не на хресті, а на моїм житті…
І вірний, Боже, сильний син твій,
я не здавався в каятті.

Я йшов з сліпих очей, з облуди,
з безглуздих слів, з невірних клятв…
Тікав з брехні людського суду,
з далеких і найближчих зрад.

Бувало, стеляться так низько…
і в очі – світ, за очі – сіль…
і дифірамби, й оди слизькі…
Я пережив любов і біль.

Я йшов стежиною в дорогу,
що зморшкою лягла в руці,
з німим питанням, як до Бога:
шлях – це життя,
а що в кінці?

Русоволосе сонце,
давню спрагу вуст
Молю, не випали до тла,
знайди душі віконце,
заплющ бажання.
Я не Фенікс.
Давай
Залишимося
Друзями?

17. 03. 2007 р.

мій ангел спить
уже сто років спить
у чорний плащ загорнений
від всіх
у білий плащ загорнений
від всього
йому болів учора
тихий гріх
подуманий
не зроблений
ще мною
неголосно
хай чують тільки сни
їм все одно ніхто уже не вірить
пообіцяю
в третьому житті
знайти не мертвого його
на півдорозі

Тесля

тесля ти в’язень
не озирайся
можеш нічого не говорити
я знаю ти плачеш
так як і тоді
так як не можуть щасливі
і не хочуть нещасні
за всіх
тебе вигнали
за місто
за село
за горизонт
і чим далі я
тим далі твої ліси
я зійшла із гори
яка вчора здавалась найвищою
а попереду тисяча гір
у майстерні ще холодно
ти умієш дивитись крізь небо
що ти в’язню
навіщо ти викликав дощ
можна тихо просидіти
перечекати
кат прийшов
я украду ключі
чуєш тесля ти можеш тікати
помайструєш деінде
toul мonde а Pаris
ти волієш послухати якнайбільше історій
я тобі розкажу
тільки ти після крапки тікай

(пісенька)

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас

Своїм сміхом сонячним
Цвітом весняним,
Гляне нам в віконечко
Співом радісним.

Дихатиме пошепки
В душі нам рядки.
Ще лишилось трошечки,
Скоро потічки

Потечуть веснянії
Із гори на діл.
Для весни коханої
Ми накриєм стіл

Сядемо-співатимем,
Радісних пісень,
Весну прославлятимем,
Славитимем день!

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас!

Блукаючи в зажмуреній долині,
Крізь листя, яке ще не проросло,
На гладдю вишивáній скатертині
Побачилось лише безбарвне тло.
Гасилось світло, бо для когось краще -
Тоді не видно ні сумнівів ні вад.
Не спить дитина смішна та не ледаща,
Щоб не торкалась недозволених принад,
Мабуть не плакала б потому...
Але напівзабутими стежками
Так повертатись солодко додому.
Теплом залишаться між нами
Ці дні, коли одним лиш словом
Ти повернути радість вмів людині...
Крізь листя, яке ще не проросло,
Блукавшій у зажмуреній долині.

Твої слова мене вбивають,
Іду насправді не туди.
Минають дні тепер за днями
І щастя зникле не знайти.

Збирати цю головоломку
На просто більш не має сил.
Її складаю лиш місцями,
Все решту покриває пил.

Бажання рухатись зникає,
Все зрозуміти й далі жити.
Не смій забавлятись з почуттями,
Бо можеш їх назавжди вбити.

І річ не в тім, що ти не та,
Коли говориш: Я люблю!
Та пам'ятай, що ці слова,
Належать не тобі - йому.

18.12.2006

Полетіти б на крилах вітру,
Розгадати найскладнішу загадку.
Побачити сім чудес світу,
На мить надіти невидиму шапку.

Перетворитись з попелюшки на принцессу,
Віднайти цілющу воду.
Написати б божественну песу,
В гидкому каченяті розгледіти вроду.

Мати завжди сім вірних гномів,
Спокусливого яблуа не вкушати.
До ладу звести магічні числа,
Квітку папороті б відшукати.

куди їдемо
за океан
за о-ке-е-а-а-н
там де немає слідів людських підошов
ліпитимемо замок із піску
скажи мені
чи ходять туди кораблі
ти махаєш головою у різні боки
здалося
зупинка п’ята
дубль дев’ятий
ти занадто далеко
за сотні кілометрів від мого острову

десять разів місяць ставав молодим
шукав наречену у себе в домі
а зірки показували на землю
сонце від ревнощів перестало світити
тоді знайшла Біда дві яскраві квітки
і дала вінець мені в руки
стали інші питати хто ти
танцювало листя в парку
то був вальс
плакав гріх
він тільки народився
все було як завжди
тільки поряд ІНШІ спитали
чуєш хто ти
як житимеш
і чи житимеш далі

Стукав довго
господар знав і мовчав
я боявся
торкнувся дверей
де сліди від долоні
невиліковно
хворого на сон
я казав листя зметено
я нагадував дубу сховати
жолуді
для білого рицаря
на чорнім коні
на вікні мій Авва розіслав
квітки
рожеві й червоні
тільки він у цьому домі знає
як не гине їхнє коріння
та вже білий вершник
заходить
востаннє на зморену землю
Авва плаче
гукає мене від сусідських дверей

Я тільки вчусь викрешувати зорі
Із чистих душ яскравих, небайдужих,
У них серця джерельні і прозорі,
Своїм корінням з генним кодом дужі.
Я тільки вчусь мелодії мажорній
У первістки-вірші свої вдихати,
Бо сподіваюсь - буревії чорні
Вік не торкнуться батьківської хати.
Я тільки вчусь в собі себе долати,
Коли діймають смуток і зневіра.
Так хочу я, щоб Україна - мати
Була гарантом мрій моїх і віри.

Білими стрічками рами
Перехрестя на тілі скла,
Пусткою древнього храму
Дише поверхня вікна.
Дивно,якось підозріло,
Дивиться в очі ліхтар,
Дихати нічим від диму
Туманних серпанкових хмар.
Вечір.Гуртожиток,Холод.
Так хочеться свіжості дня....
Відкрити вікно-і на волю
Крізь твердість бетонову дна?

Кімнати біле підвіконня,
Шовкових простирадл мана,
Холодні стіни колихають
в мені
моє дитяче "Я".
Благають ніжно не пручатись,
І пити морфій із горнят,
І опустити тихо вії,
І погасити іскропад
З очей вологогрізних
і дитячих...
Та "Я" моє не слухається,плаче
І проситься на руки,як дитя,
А я стою,і страх бере на руки взяти,
Бо у очах його
     кипить смола мого життя.

Ніч на небі зорями гаптує,
Тихо падає на плечі сон.
Місяць з неба тінь свою цілує.
Десь троянда в закутку сумує
І співає тихо вітру в тон.

Ну, а вітер-звабник вcе танцює
З іншими в сусідньому гаю′.
Пестить ніжно пелюстки, цілує,
Бавиться з листочками, милýє,
Забуваючи любов свою.

Крихка свобода вікон,
Туге сплетіння рами...
І штори,як повіки,
Ледь зрошені сльозами.
Тонка скляна прозорість,
Що ловить неосяжність,
Вночі п'є спрагло зорі,
А вдень, як сонце майже,
Розсіює проміння
В моїй сирій кімнаті,
Ілюзією вабить
Думки сумно-крислаті,
Пускаючи коріння
В мою хвору свідомість...
Хотілось трошки правди -
Лиш фальш одна натомість.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі.
Смичком не смикайте безжалісно струну:
Печальний крик віолончелі
Встеляє атласом
мені труну.
А атлас-він шорсткий й холодний,
І коле шкіру,мов гірський кришталь,
Ви краще застеліть сріблястим шовком,
Сплетіть із павутин
мережану вуаль.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі,
Смичком легенько смикайте струну:
Хай тихий плач віолончелі
Не будить душу одо сну.......

Хилитайся на віттю, розпускай волосся,
Бо флояра грає!
Хто ж її губами торкає?
Так ніжно, так пристрасно…

Крутилася дівка, гой, крутилася ладная!
Тай згубила намистечко слічнеє,
Тай згубила хрестика мідного…

Парубочок пас корівоньки –
Місяцеві ріженьки,
І зогледів блискітку,
Сред каміннячка.

На флояру заграв, думає,
До чиїх до грудоньок,
До чиїх то біленьких,
Намистечко прилягало…

Забути все і всіх,
поринути в безодню –
у свій підробний світ,
у свій фальшивий день.
Не можу бути тут,
дивитись на людей –
хай краще буде все
уявне і порожнє.

У серці біль і щем
від кривди і обману,
від зла, брехні, що нас
затоплюють дощем,
і повінню несуть,
і хвилями – до брами,
ім’я якій – Кінець, –
у неї ми й пірнем.

Ти від мене ховаєш своє обличчя,
Про кохання пісень не співаєш.
Я тобі розкажу про свої почуття –
І тоді ти недолю здолаєш.

Я тобі розкажу про проміння очей,
Як я сльози ковтаю щоденно.
Я тобі розкажу про всі фарби ночей,
То безбарвних, то світлих, то темних.

Вечорами буває голубить журба,
Сонце б’ється крізь штори кімнати.
Хочу про позабуті останні слова
Я на вушко тобі прошептати.

Я тобі розкажу про надії мої,
Ту, єдину велику надію.
Про це мідне листя крижаної весни
Хай розкажуть тобі мої мрії.

Так хочеться весни, тепла і насолоди,
Розтріпаного вітру вільного в гілках.
Рябеньке сонце незалежно від погоди
Щоб сміючúсь скакало легко по щоках.
І кожен ранок пробудився б щастям,
Скотившись віями до заспаних долонь.
Освячений цей день життя причастям...
Дощами теплими торкнеться моїх скронь.

Тебе мені повідав сон:
У таїні хмільної ночі
Я цілував вуста і очі...
...Тебе мені повідав сон.

Мене тобі повідав сон:
В сплетінні наших тіл гарячих
Я шепотів слова найкращі...
...Мене тобі повідав сон.

Мені й тобі наснився сон –
Найкращий сон одної ночі.
Хай стануть марева пророчі
Для нас обох... Не просто сном!
..................
Мені й тобі наснився сон...

Ми сліпо підкоряємося Долі,
І вчинки нам диктують Небеса.
Чому би нам не поміняти ролі,
Костюми, декорації – на нові,
І змити грим, де на лиці сльоза?

Життя – театр, та ми в нім – не актори,
Ми – сценаристи – кожен про своє:
Закреслює, виводить кожне слово,
Сторінки вириває, пише знову,
Помилки виправляє, і…здає.

Зорі – срібні медузи
Небом нічним пливуть.
Грають на арфах музи,
Янголи хмарки перуть.
В озері ночі - спокій,
Тоне в глибинах світ.
Серце сповільнює кроки,
Сни забирають в політ.
Доки на білі плечі
Ранку впаде зоря,
В‘язнями в чарах ночі
Будемо ти і я.

Ім’я тобі – сонце,
Коли посміхаєшся вранці
Примружуєш очі,
Теплом зігріваєш своїм.
Ім’я тобі – злива,
Коли ми з тобою – коханці
Вологу даєш ти
Моїй благодатній землі
Тебе називаю
Всіма іменами на світі
Та тільки не можу
Тебе я назвати своїм
Залишаться сльози
Колись на подушці пролиті
Коли ти зникаєш безслідно
Ім’я тобі – дим...

А сором підносить на вила
Знівечену гордість
Усе, що колись говорила-
душевна кволість...
І дощ не змиває вкотре
Кислотні сльози
Дістали вже вірші
Прозорої прагну прози...

Лісова пісня,
Лісова пісня,
Я закохалася в дикому лісі,
Я заховалася в дивному листі,
Я зустрічалася з добрим і чистим;
Лісова пісня -
Лесина пісня;
Світло і розпач,відоме й незвісне,
Я розтікалася сном променистим
Диво-коханки під сяйвом барвистим.
Лісова пісня,
Лісова пісня,
Я загубилася в темному лісі,
Я розлучилася з рідним і чистим
Зараз у місті...без лісу, без змісту...

Запряжу норовистих
Жовтневих вітрів,
Щоб зорати покинуте поле.
І засію віршами його
З добрих слів,
Щоб не виріс там
Кукіль ніколи.


Засаджу я садами
Найближчий пустир,
Щоб птахи свої гнізда в нім вили.
І, готуючи діток своїх
В дальній вир,
Дарували й нам
Мужність і сили.


Намалюю я місто
З конструкцій легких,
Де у вікна всі сонечко сяє.
Де панують і радість,
І щастя, і сміх,
Де підступних людей
Не буває!


Олександр Морщавка

ти не читай моїх віршів
ти не дивись на моє небо
ти не сприймай.... це сивий біль
забутий біль самої сЕбе
ти не приходь... ти не дзвони
ніколи більше не нагадуй
але й нікуди вже не йди
захмарна ніч для зорепадів

Я ненавиджу місто
Через те, що тебе тут нема.
Я ненавиджу долю
За те, що вона розлучила...
Я засуджений Богом:
Це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани
І спалюють крила.

І від болю різкого
Буває не хочеться жить,
І годинника стрілки
Завмерли на місці одному.
У самотні хвилини
Розірване серце болить,
А стриножені ноги
Шукають дорогу додому.

Перелітні птахи
Переплутали гнізда і сніг...
У холодному місті
Вмирають останні надії.
Павуки-кораблі
В"ють слизьку павутину доріг,
По якій іммігрують
Грабіжники і повії.

Відкриваю вікно -
Бачу лиш ворогів навкруги,
Стаю на коліна
І шлю сто прокльонів до неба...
Я зруйную всі мури,
Розірву на руках ланцюги,
І клянусь найдорожчим,
Що я повернуся до тебе!!!

Сміятися від того, що болить.
У полум"ї страждань і бід горіти,
Закутавшись від холоду в думки-
Цигарку за цигаркою курити.

Писати на снігу свої вірші,
Шукать навпомацки утрачене кохання.
Грішить на кожнім кроці, а за тим-
Молитись Богу до самого рання.

Змінити день на ніч і навпаки...
Закінчить фразу і поставить крапку,
Від променів цигарку прикурить
І спробувать почати все спочатку

Замало сили
Пережити ніч.
Нема натхнення,
То уже й не буде...
Горять вірші,
Запалені від свіч,
А в душу лізуть
Незнайомі люди.

Облудний вітер
Стукає в вікно-
В пустій кімнаті
Я та чорні тіні:
Говорим мовчки,
Пошепки мовчим,
І щастя віднаходимо
В курінні.

Нема нічого,
Лиш бездумний флірт,
Думки панічні
Ріжуть без наркозу-
На рани сіль,
А у горлянку-спирт,
Що вбереже
Від стресу та психозу.

Останній намір
Спробувать піти...
Остання радість-
Це закрити очі,
Послати все та всіх
І назавжди
Сховатись від життя
У лоні ночі.

Що більше є, аніж людське кохання,
Що дужче, ніж обійми двох людей?
Що довше за блукання у чеканні,
Коли нема ні сенсу, ні ідей?

Що у тобі є – щастя чи печаль,
Чи й те і те, об’єднане думками.
Не знаю я, ось тільки лиш, на жаль,
Вся правда залишилась поміж нами.

Ти не забув, і ти не розлюбив,
Ти не знайшов, хоча й не загубив,
А тільки лиш в тобі однім живу я!

Нехай же Той, котрий тебе створив,
Пробачить мені пристрасний порив,
Адже до тебе знов сама іду я...

Позбутися журби, як зайвих кілограмів,
Вдягнути легкий шарф з відтінками весни,
Ділитися теплом (так ніби це востаннє),
І ніжитись у сяйві, що з неба струменить.

Спиняти погляд твій і мружитись на сонці,
Ліниво відпивати гарячого вина...
І сонячного зайчика на малюка долоньці
Побачити й почути
Твій голос:
«Вже весна...»

14.03.2007

* * *

Коли мій вітер втихне – я прийду
До сповіді, а потім до причастя.
До тебе... На коліна упаду
І спробую, хоч словом, вибачатись.

А може статись так, що й не прийду
(Буває з вітром так, що він вмовкає)…
При штилі бриз відчує, хто чекає…
А в довгому безмірному снігу -
Як не шукай – тепла немає…

* * *
О.Клочку- справжньому другу, брату,
«чєловєчищу»…

Самотній вовк з-поміж вовків…
Мисливець з-поміж хижаків…
З облог виходити умів
І вмієш…
Ти під прицілом зуби з’їв…
На місяць з іншими не вив…
Змітаєш сніг із сивих брів
І над багаттям душу грієш…

* * *
О.Є.Опанасюку

Скільки стріляних гільз
Ми знайшли на осінній дорозі
Скільки втратили тут
Між серпневих ночей і грудневих снігів
Скільки раз ми тікали
І ховались у цій золотистій облозі
Та знаходили тут
Перше слово із нових найкращих віршів.

Вітер – бешкетник. Квітень на сум провокує.
Зимно, хоч плач. І на вікнах похлипує дощ.
Ти – мій невільник, а я болячки полікую
Витертих крил і безглуздих буденності нош…
Крутить щоденно дійсність легкі коліщата.
Наші слова вже напевне у серці хтось мав.
Вкотре ті самі неба розпластані шатра,
Вкотре зірок позолочена часом тасьма.
Сяє над нами вічність. Усе, як належить.
Місяць мовчить. А любов залишає сліди
В душах і в небі. Спалах емоцій бентежить…
Музики плач. І ми будемо разом, не йди…

Кохання й Ненависть – як дві сестри, дві влади,
Що вперто борються за першість на Землі…
А ще підступниця між ними третя – Зрада,
Коханню створює проблеми чималі…

Навіщось Душам іспити важкі складають,
Інтриги в'є лукава Зрада раз у раз.
Закохані серця чомусь перевіряють.
Вальсує з Боязню в переживанні Час.

І ніби Ненависть любов перемагає.
І тануть в грудях найніжніші почуття…
Страждаючи, Душа немовби помирає…
Ти думаєш, що вже немає вороття...

Та як би всі вони Кохання не гнобили,
Воно живе, черпаючи в Довіри сил.
Щасливі ті із нас, котрі хоч раз любили,
Перетворивши Ненависть і Зраду в пил.

СкорИвся День вечірньому Спокóю,
Зайшов тихенько в графство Темноти.
Усе заснуло, окрім нас з тобою.
Усі підвладні Ночі. Я і ти

Милуємося блиском неба – в зорях
Ми губимо земну боязнь, страхи.
Розсіємо минулий біль по горах,
Очищуєм, колись сумні, думки.

Сьогодні вперше, через стільки часу,
Ми розуміємо усе без слів.
Переродилось все і Долю нашу
Змінити містер Випадок посмів.

А Ніч – царівна творить власну казку,
Голублячи, ховає під крилом.
Беру в дарунок, неначе скарб, я ласку,
Наповнююсь чарівним, тихим сном.

Контрасти нашого життя:
Яскрава розкіш золотава,
Яка не має співчуття
І попирає норми права.
Байдужість сіра до людей,
До міста нашого, держави,
Та показовий шарм ідей
У ностальгійнім сяйві слави.
Наживи щупальці стальні
І вседозволеність, як право,
І допомоги незначні,
І міліони для забави.
І неймовірна щедрість слів,
І обіцянки щось зробити…
Але, щоб я щасливо жив
Ще скільки треба говорити?

Безсоння, ніби покарання,
Та от за що - не розумію.
Я винесла такі страждання!
То за які ж гріхи я скнію?

Мов лиховісні чорні круки,
Мене терзають власні біси.
З безсилля опадають руки,
І утекти не можу звідси.

Як в зачарованому колі
Блука мій дух незримий,
Втрачає віру він поволі,
Стає сумний і нелюдимий.

Що серце стугонить від болю,
Того ніхто не чує.
Ніхто не випустить на волю...
Ніхто вже не врятує...