Вранці глянула в вікно, ох дарма,-
Хижо в очі зазирнула завірюха зла,
І душі передалась ота її нестримність,
Її дикий шал і морозна зимність.
У душі змішалися усі почуття,
Навіть ті що відгоріли, пішли в небуття,
Раптом полум'ям жарким серце обпалили,
І болючі давні рани знову роз'ятрили.
Серце мається, не знає й хвилини покою,
То сміється, а то плаче, ролзмовля саме з собою,
Раптом, ніби схаменеться, на мить оніміє -
Наче і не б'ється зовсім, а ледь чутно мліє.
Лихоманить душу й тіло, розум каламутить,
За вікном танок безумний завірюха крутить...

А осінь брала за руку літо.
Сестра з сестрою зустрілись знову.
Я Вам писала, що моє небо
До Вас схилялось.

Не треба слів, то лише звуки.
Скрипаль чиїсь теж грає п’єси.
Найкраще жити без ґрат у серці.
Вільніше просто собою бути.

Країна пекла наснилась вчора.
Дощ гуркотів по збитій шибці.
Я Вам писала, що моє небо
З дощем вінчалось, з дощем вінчалось.

замерзають волхви
півдорога і є півдорога
так буває коли
ніч перейдеш і знову у ніч
неосвітлений день топить сонце в сусідньому морі
і душа продає всі неназвані ще імена

Загубилися люди і розклали багаття надії.
Хтось просив юрбу розступитись,
Щоб побачити першим світло.
Тіло плакало, билось об стіни,
І шукало вихід з безодні.
Всі загублені закричали:
“Не відпустим тебе сьогодні.”
А у сни ще приходили клени.
Сльози гілки упали в долоню.

Я думаю, прикинь а ти не знала
Про тебе думаю – чи ти таке чекала?
І з головою в мене все в порядку,
Хоч для мозку не роблю я зарядку.

Буває так, що їду я в маршрутці
Побачу дівчину у шубці.
Я уявляю, що то ти, -
В моїй фантазії з’являються думки…..

Закрию очі - і ми з тобою разом,
Йдемо під ручку лагідним морозом.
Сніжок політує і місяць світить,
Десь небо в тишині горить.

Але мороз дає про себе знати
Тому я вирішив тебе до бару взяти.
Не дам тобі я холод цей відчути,
Ти зіронька – не дам тобі згаснути!

І ось в кафе ми сидимо з тобою
Немов моряк з русалкою морською.
Який приплив у твоє водне царство
В якому ти - це все багатство.

Лиш варто глянути на твої губки,
Які торкались коміра твоєї шубки.
У них би жив, у них би вмер з тобою.
Їх посвятив би я свяченою водою.

Ти випила ковток напівсолодкого вина
Наблизилась до мене ти сповна
І насолоду цю мені подарувала
Мабуть думки мої ти прочитала.

Ти піднеслась зі мною понад зірки,
Туди, де вже не літають літаки.
Ми піднімаємось все вище й вище,
І ти не спинишся, а я тим більше.

Ми відчули ту магічну силу поцілунку,
Яка не дасть спочинку навіть на хвилинку.
Її ні з чим не мона порівняти,
Хіба що у поезії частково описати

Знову я торкнувся твоїх губ вустами
Іскра пройшла поміж нами.
Почув я твоє серце на своєму тілі
А ти його відчула моя Вілі?


Та все хороше має свій кінець.
І от настав вже наш останній танець.
Ще кілька раз і я зупинюсь
Ще кілька раз і я проснусь.

Моя зупинка, вже пора іти додому,
Ще є надія, що тебе в дорозі я зустріну
Та все це тільки сон, фантазія чи мрія
Цього всього нема – це все ілюзія!

4 лют. 07 р.se

Master © (ALL RIGHTS RISERVED)

Ой куме мій куме,
Де ти волочився?
Не було тебе неділю –
Думала женився.
І в шинках тебе шукала,
І в корчму ходила,
Від такаї біганини
Ледь не захворіла.
Вже тремтіли ноги й руки,
Та кололо в спині,
Як то добре, що знайшовся
Кумчику мій нині.
Як то добре, що знайшовся
Та прийшов до дому
Я тепер така слухняна
Кумчику в усьому.

...нема без Тебе мене сьогодні
І завтра теж не буде мене!
Як ти підеш, то десь у безодні
Побачиш обличчя моє сумне!

Безмежний океан твоїх очей
Мене поглинув... я не бачу неба,
І сотні днів, і тисячі ночей
Нічого не існує, окрім тебе.
Безмежна прірва твоїх фраз та слів
Заворожила тишею своєю,
І серце полонити ти зумів,
Мене розвіяти між небом та землею.
Безмежне щастя дарував щодня,
Моє кохання пестив, як дитину,
В тобі навік залишилась душа,
Тебе в думках ніколи не покину...

Останні простúрадла сірого, темного снігу,
Розтанувши викрадуть крижини вини...
Струмків відголосся не стримати бігу
Живою водою наповнять джерела вони.
І паростки-гілля вогні запалять зелені
Кору пробиваючи, зморожену до глибини.
Магнолії пупляхи цвітом іще незбагненні
Щойно достигають у теплих долонях весни.
Усі запитання і бруд зима забере з собою,
Залишивши теплі й такі неповторні дні...
М’якою з-під ніг вони проростають травою.
Світ тихої музики знову належить мені.

Розпочинаю все з початку
Складаю в скриню біль, минуле
Натруджено малюю крапку…
Душа щемить – я не забула…

Розпочинаю все з початку.
Молюся Богові: дай спокій
Знедоленій душі, а згадку
Хай гонить вітер в степ широкий.

Розпочинаю все з початку.
Папір вражає білизною…
Заб'ється серце ластів’ятком –
Чи прийде спокій за весною?

я люблю це нестерпно коротке кіно
де вождів вибирають із племені смерті
де всі ролі завчили дублери
і грають дублери
а вмирати не їм

чи насправді є справжне
на дні цього міста
проклянеш
не почую
я знаю
не побачене важко судити
не відчуте можна вигадати
або
ще раз зіграти
по тому сценарію
що вже був
і так сотні разів
для нових облич будеш першим
і для них буде перше зізнання
для початку я добрий скажеш
для початку я добрий для всіх
я триматиму твою руку
я завчатиму лінію ліній
і скидатиме осінь зношений
плащ на поріг

і я знатиму
імя твого у титрах мого життя немає

Зірки - це Сонце уночі
Мільйони сонць печуть, кричи...
Мільярди поглядів, мовчи,
Зітхань і ран - зціли, навчи...
Або - втечи...Це вибух, чи?
Зірки. Розсипалося Сонце вмить.
Давно б пройшло, але болить.
Віки - розсипані секунди днів,
Сліди від слів, твоїх вогнів.

***
чи можеш
заплутатись у пляжних пісках
коли босоніж
женеш
хвилю спокою
до кривавих подихів вітру
тіло своє впускаєш
гупаєш його жорстоко
об підлогу
старезної халупи
над якою титри
„шашл...ая” чи „закус...чная”.
смачного
приємного відпочинку
під дивовижні маніпуляції
жіночих стегон
уздовж ватерлінії

відсутністю боліло мені
літо
нашої першої радощі
незнайомства

Блукаєш вулицями
Ще не названого міста
Твоїми снами
Замісилась ніч у тісто
Це не фантазії
А просто твоє тіло
Бажає більшого,
Ніж недолуга смерть
Бажаннями
Заповниш небо вщерть
І полетиш на бутафорських крилах...

Два сонця,
І вибір між ними. Життя...
З віконця дивлюся на поспіх -
Стривожені люди снують навмання,
Даремно штурмуючи простір.
Вар'яти...
А сонцем жагучим є Ти,
До страти чекатиму днину,
Коли повернешся для мене цвісти...
А люди снують без упину.
До слова -
Стрибати над Божі чуби -
Основу ламати життєву.
Шукайте себе, не зовіте журби
На райської плоті богему...
А мрія -
То сонце небесне. Спаси!
Месіє, прости Свого сина!..
Аби не замерзли од злої роси,
З'єднались навік воєдино.

Ось вона, весна -
За вікнами.
Ось вона, цвіте
Квітами.

Ось вона співа
Птахами,
Ось вона, пливе
Хмарами.

Ось вона, в душі
Кожного,
Навіть Юрія
Перехожого.

Ось вона, в тобі
І в мені,
Ось її світанки
Весняні

Rozumiem. To nie wasza wina.
To zbrodnie dziadów i pradziadów.
Dziś, gdy jest wolna Ukraina
Tam wciąż szukacie swoich śladów.

To ojcowizna, tak jak Niemców ,
Których wygnano z Ziem Zachodnich.
Pamięć wciąż pozostaje w sercu
Pamięci tej jesteście głodni.

Krew ojca, brata, czy sąsiada
Wciąż pozostanie krwią niezmytą.
I o niej będą opowiadać.
A gdzie przyczyna? Po co pytać?

A warto zajrzeć do historii
Pisanej prawdą nie mitami.
Pisanej w ciszy nie w euforii.
.Popartej żywymi faktami.

Powiedzmy innym kto i komu
Rujnował domy, cerkwie, krzyże...?
Wszedł nieproszony do ich domu?
Kto nad Rusinem chciał być wyżej?

Kto jego duszę chciał zniewolić?
To ręka polska , styl łaciński...
Ja wiem , że to może zaboleć.
Tak myśli naród ukraiński.
Lipiec 2004r.

вогні міста
фейєрверк
у небі пекло
пристань
туманний спокій
сльози стоки
на ребер рядки
ніж
кровоточить вірш
без болю
вперше голі
почуття

чи для потіхи
чи лихо манить
тихо
слони ідуть у море
вулканічне жерло хворе
горло
кашель довго

Кольором смутку потовчених днів,
Каменем гніву і деревом болю,
Крилами пекла тебе я неволю...
Коні осінні несуть поготів
Чорні троянди із білого лісу,
Чортів батіг підганяє вогонь,
Чад твого світла торкається скронь,
Чужих і сильних, властивих Наркісу.
Очі самотності, повні пустот;
Осінь майнула зимовим світанням,
Одноманітно проходять змагання,
Одномоменто замовк ехолот.
Я пропустив свій ранковий концерт,
Яструбом вилетів... і забарився.
Янгол із сонця на місяць скотився,
Яства — для вас, я придворний Лаерт!
Вже не поспіти на карний бенкет
Вічного ранку,
ранкової цноти
Вільного руху вже не проминути...
Впав у тінь присмерку з лілій кашкет.

Десятий вокзал. Поміж люду і мій провідник.
Не бачив квитка та читає дорогу на скронях.
Морозний перон, але серце горить... І щемить.
Спинилось життя на дві миті у теплих долонях.

"Столиця - Весна" оголошено. - Я подзвоню.
"Чекатиму" мрійне, мов місяць, говорю рукою.
Рушаю в печаль. На віконні малюю "люблю".
За обрієм зникла статура - царівна спокою.

* * *

Жде столик на двох, я замріяно збився в кутку.
"Тут зайнято, вибачте" кажу устами дитини.
Мереживо сліз спішно гріє для Тебе весну.
А серце вже стелить до долі червоні килими.

Єдиний світ для нас наука
Єдиний простір для життя
Ми йдем вперед без вороття
І не тримаємось за руки
Природа швидко дасть реванш
І хай не зараз не сьогодні
Та ми крокуємо в безодню
Це лиш омана, гідний фальш
На всі оті безглузді вчинки
Ми діти вічних теорем
Та всеж мільйонами проблем
Щодня хворієм без зупину
Зневірена безлика маса
Забули Бога, що тепер?
Наш дух давно уже помер
Душа з зосталась як прикраса
Своє життя не уявляєм
Без марно створених дрібниць
Без нуликів і одиниць
Тепер вони керують нами
Своїм ідеям даймо волю
Душа ще є і є краса
І варто вірить в чудеса
Збудуймо разом власну долю

Ми станем єдино
Як дружнії браття
За нашу країну,
Добробут і щастя.
Бо ми – люди волі
Ми любим свободу
Ми в серці єдині
Усі патріоти
Несім правди силу
В розкритих долонях
Хай нашу країну
Від лиха боронить
Нове покоління
Що йде на заміну
Ми разом піднімим
На ноги країну
Бо ми – люди волі
І я щиро вірю
Що ми зерна щастя
Успішно посієм
Настане той день
Прийде та хвилина
І знатимуть всі
Що таке Україна
І знатимуть всі
Цю могутню державу
Відновимо разом
Козацькую славу

Воскресай, моя, матінко, мова
Я листок у твоєму саду
Я з тобою живу і росту
Кожну букву і кожнеє слово
Кожну пісню твою калинову
Кожну думку твою непросту
Я у душу назавжди вкладу
А без тебея я миттю зав’яну
Мов сніжинка в долоні розтану
Жовтим листям додолу впаду
І тоді вже тебе не знайду
Воскресай, моя, матінко, мова
Я з тобою живу і росту
Хай буяють ліси і діброви
Я ж листок у твоєму саду

Нудне безмовне каяття
Куди ми йдем? В яке життя
Такі надії покладаєм
З дитинства у душі плекаєм
Оті ідеї. Забуття –
Найкращі ліки від невдачі
Самим собі ми не пробачим
Таких поразок і падінь
Сховатись від людських прозрінь
Не кожен зможе. Я не бачив
В житті іще таких людей
Що не зреклись своїх ідей
Та навіть Бог, у чому ж сила
Що вічні чвари породила.
І той завзятий Прометей
Хіба бажав він вічні муки
Ті монотонні серця стуки
Це як мотор старих машин
Лишень закінчиться бензин
І все. Яка там вже наука!
І хоч ти цар чи простолюдин
Усі п’ємо з одних посудин
І не вклоняємось землі
Такі от вічні бунтарі
Постійно б’ємо себе в груди
Обіцянки які собі
Чи іншим, в вічній боротьбі,
Завжди даємо. Чи траплялось
Щоб все задумане збувалося
У повній мірі? У журбі
Не бачим ми ніколи краю
Брехня завжди і скрізь встигає -
Ілюзії болючий жарт
Не слухайте чужих порад
Вони лиш жити заважають
Ті думи, ті важкі думки
Що всі залишені роки
Лише вбивають нас – вітаю
Якщо від краю і до краю
Хоча б на відстані руки
Прийдеш від бажаного раю

Нас немає. Ми не маємо власної тіні.
Ми її загубили,
вибираючи довго ім’я.
- Знаєш, восени не цвітуть вишні біло.
- Знаю, тільки падають яблука глухо
не на наші сліди.
- Не у наші сади.

А до моря далеко. Забагато каміння
В долоні.
Я прошу тебе кидай на стежку.
Я молю тебе йди у сніги.
За дев’ятою явою не буває
перерви на сповідь,
За дев’ятим життям
Тільки перше життя в однині.

Ми ще будемо. І до себе прийдемо в гості,
Тільки там нас впізнають і гостинно запросять за стіл.
Серед тисячі тіней я твою неодмінно впізнаю.
Зацвітуть вишні біло
І простоять отак до зими.

Пройди повз мене і іди,
лиш не гадай що там позаду.
Пройдеш і ти, пройдуть світи,
Лиш я думкам не дам всім ладу.

Пройди повз мене і мовчи,
Нехай не буде глас прокляттям,
Хай не почуєш як кричить
моя душа в муках каяття.

Пройди повз мене і забудь,
Забудь що ти пройшов повз мене,
Бо як згадаєш як-небудь
Той спогад вже мене не верне.

Пройди повз мене – я молю,
Не знаєш що готує доля,
Не знаєш як тебе люблю,
Та й нащо тим знанням є воля.

Пройди повз мене – заклинаю,
Бо втратиш все й погубиш нас.
Повір, бо я про то вже знаю,
Відкрив на долю очі час.
3,03,07

* * *

Я знов відчув як пахне смерть…
Як лащиться мені до горла…
І кольоровий світ, ущерть
Став знову чорним!

Я знов відчув як пахне смерть…
Її обійми, як колючий терен…
Залишились вірші, як дерть
Від тих найкращих зерен.

* * *

Стрілятися в осінньому вогні
Банально так, але чомусь так вчасно…
Щемить…
Душа…
Ще мить…
І все…
І білим снігом занесе…
Банальні всі слова мої про осінь
Як рима давнього вірша…
Проте мені…
Стрілятися в осінньому вогні
Банально так…
…але чомусь так вчасно…

За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.
Промайнувши крізь тінь у космічнім оркестрі,
Погасивши вогонь, полишивши борги,
Я вривався у світ на коні-палімпсесті,
Крізь руїни і сельви без краплі снаги.
Монотонно іде сонцесяйний годинник.
Замирає на мить, щоб почути мій пульс.
Моя тінь — це сестра, а мій вирок — племінник,
А все інше — мішень для невипитих куль.
Я почую тебе на узбіччі у смерті,
Я побачу твій образ крізь звук пірамід.
На шанхайськім базарі індійці уперті
Замість кави мені пропонують бромід.
Замість смерті — нудьга, заміть ружі — лілея.
Одурманений чад світової іглу.
Крижаніють мури на збруднілих алеях,
І несуть на олтар людожери хулу.
Проклинається світ без мити і спочинку,
Семафори доріг у нічні засвіти
Не показують шлях до потомлених інків,
Що усе наперед вкарбували в листи.
Не горять смітники, тільки гине пергамент,
На якому іще був розпливчастий знак.
Із-під ніг випливає лавинний фундамент,
І пливе по землі з-під небес аміак.
Хуртовина жахів, голосів трясовина.
Заїдає замок до людської душі...
Тож не треба чеснот на імперських руїнах,
І не треба води набирати в ковші.
За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.

Моя віолончель втомилась грати.
Я просто знемагаю.
Я течу.
А ти мене продовжуєш кохати –
До краплі,
До останку.
До схочу.

Полопалися струни від бажання.
Від збудження запінилась блакить.
А ти не припиняєш загравання.
Ти прагнеш цілий космос охопить!

Накочується хвиля божевільна.
Ще мить,
Іще секунда – й полечу…
Так легко, непомітно і покірно
Я зникну.
Я зірвуся.
Я втечу.
11.11.03

порожні вени схлипують порожнім
гарячий відлік п'ятами хвилин
шукає компас вічний подорожній
на мапах тонкошкірих спин

миттєвий спалах у лице окропом
як аромат розріджених доріг
колючий зойк підстреленим польотом
в підніжжя недосяжних ніг

ховає лампа очі в абажурі
весняних хвиль проникливий потік
вдавився компас у квітучій бурі
і пальці дзвоном місяця обпік

збирає миті теплий подорожній
напівпритомно гаснуть ліхтарі
повзуть хвилини як завжди тотожні
і він
чужий
на відстані зорі

Розтопилися дроти замерзлих колись телефонів,
Розтеклись по асфальті поломані криги слів...
Під дощем залишилася лавка на далекім пероні
І розгорнута книга – тлумачником денних снів...
На сторінці відкрита де все вже здійснилось.
Решта - злиті чорнилом і не прочитати рядка.
Тільки шепіт незмінний – Тобі це не снилось...
І рядками наступними пишеться тепла ріка.

Як добре прокинутись вранці від подиху вітру
І враз зрозуміти, що в місто приходить весна
І бачити - тануть спотворені залишки снігу
І ніч поглинає прозорих небес глибина
Як добре впіймати грозу у великі калюжі
Побачити в небі своїх, не чужих журавлів
Йти поряд із тими, що вірять, які не байдужі
І не марнувати життя своє поміж років
Як добре тримати весь світ у маленькій долоні
До мрії своєї нові будувати мости
І сонцю радіти, і бути у щастя в полоні
І знати, що наша весна розцвіла назавжди

так буває
я бачила
гора стає не горою
по шпалах
на осліп
знову починають вештатись люди
хто їх знає
чи знають вони
переведено стрілки без відома
марно брати квиток
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
мій маленький фантом віддаляється
мій суфлер замовкає
я шукаю тебе
на пероні зникаючих колій
я тримаю твій голос
мій недовгий рінктон
я не Я
Ти не я
Я немає
Тільки рупор вокзальний кричить
Хто забув попрощатись - простіть
На кордоні дощі
Ти мовчиш
Ти впізнав мої сльози
На декілька весен
Поміняє твій Юда
жовтої панни косу
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
зарахує мені Боже за гріх його сліпоту

...твоя дитина просить води
у мене є жалощі сиві і давні
так звично падати в тенета сатани
і плутатись
і зникнуть на світанні
короткий день
дзвонар вже долі зводить
у всіх своя
у тебе дві в одній
душа німа
душа н-і-і-м-м-а
а тінь іще говорить
твоїй дитині що вже сліз нема

тільки клаптик неба
тільки всоте розговілись
небеса та осінь
за розлукою розлука
за душею
ангел сірий
острів чорний
крихти болю
я до тебе
я з тобою
а на північ відлітає
знову чайка гріти крила

Слова, слова -
пустопорожня злива
дурної мови і доречних слів.

Огидні всі
коли душа зрадлива
співає іншому догідливі пісні.

Черпнувши щедро
підлощів натхнення,
у вірші впершись диким табуном...

Копитом - вщент
траву степів буремних,
де сіє вітер - правду - полином.

Гіркого зілля
ні не вам пожати:
оскома ріже, і верне з душі...

А гідний, хто?!
Лише - хто бачив грати,
і хто даремно словом не грішив!

Та чи знайти
можливо ще такого,
що коням гіркий випас влюбував?

І сам грішу
словами перед Богом,
а Він - усіх - мовчанням вшанував.

Зів'ялим пелюстком троянди
Душа летіла в далечінь,
Їй так хотілося літати...
Лети, душа моя... поринь
У нескінченний вир свободи,
Простих, розбещених думок,
Людської втіхи, насолоди,
Візьми свій шанс, зроби цей крок.
Відкинь самотність на хвилину,
Відчуй: ти в світі не одна,
Тебе кохаю, як дитину,
Не забувай... твоя Весна...

* * *

… я всіх акторів впізнаю і в гримі…
Але в театрі завдання моє -
Побачити у храмах велич Риму,
Владик сучасних голими й смішними -
Плебеями розваленого Риму…

А час сьогоднішній вже іншим постає!!!

я беру в руку яблуко,
воно жмуриться зморшками в’ялими,
гниє і розповзається черв’яками,
тож я беру в руку камінь ...

між гірлянд, цукерок і фруктів,
протиснуті щупальця спрута,
повсюдно дзенять і звисають нізвідки,
гойдаючи терпке повітря.

суцвіття нашіптує аромат,
мов причин для підозри нема,
і сонна свідомість кришиться ...
але ж квіти бувають хижими !
а надто, якщо не колють і не ріжуть...

«нізвідки» насправді приховане,
поховавши мене в розцяцькованість,
пижиться жиром під жилами;
пузатим і в фрак начиненим,
вульгарно пахнучим тілом є,
де пузо без одягу – вим’я...

у спрута асортимент безмежний,
але я хам підсвідомо і за собою не стежу –
хапаю той плід,
який би брати не слід...

тож коли в руці моїй яблуко
зіжмурилось зморшками в’ялими,
згнило й розповзлось черв’яками –
я взяв в руку камінь...

Ти знов знайшло мене у сні
Й зовеш у дні вогне ясні,
Але стомилась я йти за тобою
В щасливі далі вкриті млою.
Твого багаття дивні чари
Страшніші будь-якої кари,
Та все ж, наказ твій не порушу:
Мене зовеш - іти я мушу.
Кохання - поводир підступний,
Останнім стане крок наступний.
Немає в минуле мені вороття -
Душу затопили хвилі почуття...

Я зову, зову тебе, та ти мене не чуєш,
Я горю, горю в огні, а ти - не рятуєш.
Твоїх очей небесна синь моїх не освітила,
І темрява порожніх снів душу вполонила.
Твоя ж душа, як вільний птах, так високо літає,
Що крик, з палаючих грудей, туди не долинає.
Якби ж то я могла б злетіть, туди - у височінь,
Та я - то вже не я, а лиш тремтлива тінь...
Із висоти свого польоту не помічаєш мене ти,
Тож серце спутують моє зневірення тенета.
На попіл, поступово, душа моя згорає
Та, всеодно, що ти озвешся, надій не полишає,
Й продовжує до тебе ввись, прохаючи, взивати,
А ти летиш все далі геть, тебе не наздогнати.

Цілуєш губи... Пристрасть-страх...
З благанням заглядаю в очі…
Бажання – іскрою, в свічках
Горить, палає гріх дівочий.

Спливає образ на стіні,
Та він чомусь такий незримий.
Гублюся в правді істинній
Як це… прекрасно… Милий…

Горить душа, забракло сил,
А серце вистрибнути хоче…
Ще мить - злітаєш ти без крил -
Цілуєш губи вже – жіночі.

Кажуть, що коли людина дізнається всі імена Бога,
то зможе знищити світ.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже існує.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже знищила світ.
Я точно знаю, що ми всі живемо у чудернацькій фантазії
людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що наше життя не є життям у чудернацькій
фантазії людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як можна ненавидіти людину,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що вона ходить серед нас,
людина, що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як бажає кінця самотня людина,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
І тоді я кажу: "Зустрінеш Будду - вбий Будду."

ти у вогні стоїш і плачеш
пожовкле небо без дощу сухе
і чай приносять у купе
але спасіння смерть
за смерть і платиш
потяг до життя втрачає силу
незмінною з плином часу
з погляду з першого класу
берегтиму пам'ять світлу

Моє життя – сторінка непочата,
Моє життя – півкроку до зірок,
Що від небес землі їм не пізнати,
Це такий дивний та життєвий рок.
Без крил не можна птахом полетіти,
А з крилами – ходити по землі,
Як не можливо зрадивши любити,
Так не сприйняти почуття чужі.
А хто зуміє серце приручити,
Навіки втратить людяність свою,
Без щастя в серці зможе він прожити,
І вже вуста не скажуть: "Я люблю..."
Ніхто не може бути ідеальним,
Подвійно жить, обманюючи всіх,
Цілунком теплим, та на жаль прощальним
Історія закінчує свій біг.
І вранішня зоря не дасть поради,
Як повернути втрачене життя,
Таке важливе, що тебе заради
Розпочало небеснеє буття.
Що з попелу постало для кохання,
Як фенікс народилося на світ,
Щоб зустрічати вечори, світання
Та, як любов, прекрасний сонця схід.

Моїми вустами ти втягуєш грубі сигари.
Кружляє над нами в білизні із диму інтим.
І рвуться від пристрасті струни гітари,
І вечір здається таким нетривким.

В далекі світи нас відносить ця темна кімната.
Витають між нами тонкі аромати гріха.
І стукає в шибки картата розплата.
І рветься на волю спокуса легка.

Завбачливо місяць освітлює сплетені руки.
Вітаються з нами родзинки сліпучих планет.
І тіло тремтить від солодкої муки.
І сповнений збудження наш менует.
27.02.07

Доріжки зійшли асфальтом,
Залежаний сніг розтав.
То весни у строгих пальтах
Розходились по містах.

З дахів осипались жужмом
Недотанки сніжних крис
І гналися пари кужелі
З розчахнутих вікон ввись.

Замаяло прапорами
На синьому тлі відлиг –
З розгорнутими серцями
Розхристані люди йшли.

І кожен тоді мав силу
Усесвіт в собі зігріть,
І невідь-чому світили
Сполохані ліхтарі.

І хтось у душі виносив
Найперше своє „люблю”,
А місто весніло сонцем
І райдугами калюж...

25 лют’ 07р.

ЦЕ НЕ ТЕМА №5 і ПРОСИМО НЕ ВІДСИЛАТИ ТУДИ НЕ ТЕМАТИЧНІ ТВОРИ.


Я коли-небудь заткнусь…
Так було, так є, так буде!
Прохриплю в розбиті груди,
Носом в теплий дерен вткнусь…

Відспіваю-відкричусь…
І молитву прошепчу…
Ну а поки, як собака
Вию, іноді гарчу,
Щоб мене хоч хтось почув!