Дві іскорки гуляли небосхилом,
Не помічаючи єдиної мети,
І тут одна із них запуталася з пилом,
А другу намагалася знайти.

Копалась довго у тенетах волі,
Втрачаючи подекуди себе,
І зупинилась на самотнім полі,
Тримаючи в долонях не мене.

А я лежала і чекала долю,
І бачила,що час кудись біжить,
Але, нажаль, не втратила я волю,
Не камінь в серці у мене лежить.

Дві іскорки зустрілись серед неба,
І засвітилась новая зоря,
Якій нічого в світі вже не треба,
Лише одна вона і біля неї я.

ЦЕ НЕ ТЕМА №5 і ПРОСИМО НЕ ВІДСИЛАТИ ТУДИ НЕ ТЕМАТИЧНІ ТВОРИ.

Якщо не я,то хто?
Пройде крізь Вас і не промовить слова.
Якщо не я, впаду?
То хто підніме Вас...
Не можу я прожити й час...
Щоб вільно дихати.

Не треба жити день за днем,
Що якось завтра проживем.
Не думай, що сьогодні мить,
І те,що завтра заболить.

Сьогодні.Завтра вже не буде,
Можливо дехто щось забуде,
А я залишусь назавжди,
З моїх думок слова:"не йди!".

-1-

Взаємне забування телефонних номерів...
Як хтось писав: рятує від любові.
Ти врятуватись з легкістю зумів.
А я зависла... десь у напівслові.

Безглузда втеча... Гублюсь між світів.
Там, де смереки від снігів небесно-сиві.
Чергова спроба забування номерів.
І фотографій. Тих, де ми щасливі.

24.02.2007

На тебе погляну -
І в'яну!
Не втримаю щастя і сліз.
Я вірю в слова,
У оману!
До правди я ще не доріс.

За руку візьму -
І тону
В бурхливому морі надій.
Кохаю тебе,
Лиш одну!
Сховай мене, я повністю твій!

На тебе чекаю -
Ридаю!
Ти не моя! Мені жаль!
Я знову втрачаю,
Я знаю!
Ти скоро одягнеш вуаль.

(Експозиція)
День - головна тема

Музика – їжа кохання!
Заграймо ж, бо я божеволію!
Застінки шлунку вже напнуті,
І соки вирують судинами.

Вечір - побічна тема

Подихи поперемінні,
А поскрипи ліжка вритмовані.
Звуки до ладу скликаються...
...Так твориться музика любощів.

(Розробка)
Ніч

Ось дисонанси* рішучі
В пустоти жіночі вриваються.
Губи ж медові жаданої
Настирливо флейту триматимуть.

(Реприза)
Ранок

В сфері екстазу – крещендо,**
Сексти*** блаженно лунають,
А долею двоє повінчані
Знов в тілі нірвану шукають.

(Кода)
Він:
-Десь музики чується дивне звучання...
Вона:
-Хтось теж грає вічну сонату кохання.

…………………
*Дисонанс – різке звучання
**Крещендо – поступове збільшення сили звуку
***Секста – милозвучний музичний інтервал

Вітерець провійнув, як спогад
Як знесилений слід безсоння
Спорожніла моя долоня
Вперся в обрій байдужий погляд.

І востаннє зірвався дощик
Вмити вкрай наболілу душу
Я до втоми блукати мушу
У сповитих журбою площах.

А на ранок зійде спасіння
Облетить посивіла туга
Зникне з болем моя недуга
І замерзне любов осіння.
5.11.04

Ти мені необхідний сьогодні,
Як повітря, як тала вода.
Марно гріючи руки холодні,
Пролетить, як завжди середа.

А в четвер повернеться утома,
Грубий дотик байдужих обійм.
І залишиться терпка оскома,
Сіль від того, що ти вже не мій.
25.01.05

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Можна подумати
І навіть повірити,
Що нами нічого не втрачено.
Що не все так погано…
Ми…плачемо?

Пробудження…ранок…
І дівчинка, наче серпанок
У тиші ранковій,
Беззахисна
Ще юна така і невинна,
Це… Україна?

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Подумки дівчині
Одяг приміряти
Пишний, багатий
І тішитись з того,
Що вміємо
так прикрашати?
І в бездіяльності вірити,
Ніби нам вдасться
Створити уявну
Ілюзію щастя..?

Біля картин Новаківського
Треба життя починати
Жити, творити,
Себе по краплині віддати
І знати, що нами
лиш доти
нічого не втрачено
Допоки ми віримо
Йдемо вперед
І не плачемо.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось як відлітає птах
А так хотілось разом…вище неба
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
І, розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити…
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати
Своє життя комусь не дарувати
Не шматувати на лахміття крила
Знайти гармонію душі і тіла
І жити просто
І собою бути
Забути інших
А себе почути
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити «знаю, можу, хочу»
Щоби життя проживши не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Сьогодні запахло осінню,
Всі дерева залляло золотом.
Жовте листя - проміння сонячне -
Спалахнуло жар - птахом на гіллі.
Ти йшла серед того вогнища -
Починала вересень ранній.
Судомно вуста мої сіпались
Юнацькі: і боязно, й збуджено.
Нічого тобі не скажу я,
Голос мій із грудей не прорветься.
А сердце з надшвидкістю б'ється -
Ні до чого чуттям тут критися!

Проводжу жадану поглядом,
Птахи свідками стали боязні.
Астрологам зорі повідали,
Що дороги десь наші сходяться.
Зроблю нерішучий перший крок,
Дочекавшись коди осені.
Дівчиську, що в мене поцілило,
Чуттів власних цноту повідаю.
Дерева вже снігом втрусило.
Я обіт дав кохання міцного -
Вона вже здобуток чужого...
Своє щастя прогавив, сплинуло!

Сьогодні запахло осінню -
Гидке те осіннє місиво!..

Долоня вітру,пестячи грайливо,
завісу білопінну вигинає,
щоб небо чорнолике, безголосе
в кімнату поміж рам могло вливатись,
і пити звуки, як вино червоне,
які розбризкує фортепіано.

У такт із форте полум"я лякливо
здригається і ноти оживають.
У дзеркалі відкинутої кришки
метеликами пальці блідосвітлі
легкосповільнено перелітають
між чорними та білими квітками.

І з цим польотом в лад слухняні струни
то муркотіли ласкавим коханцем,
то буревієм билися об берег,
то щось оповідали непоспішно ...
Зненацька безтурботний вітер
здмухнув листок і полум"я погасло.

Упала тиша. Лиш у рамці старовинній
щось шепотів сердито композитор.

На роздоріжжі
там де два світи
З душі моєї в’яжуть перевесла
Зустрілася з тобою я, а ти
За руку взяв мене
І я воскресла
Без болю, без жалю, без вороття
Мов птаха Давидовської трикрила
Я пізнавала, що таке життя
І плакала
Бо я тебе любила

Ріжуть очі тумани осінні.
Замість бруку - потрощене скло.
Біле сонце купається в ліні,
Загубивши останнє тепло.

Пролітають події зім'яті,
Запорошені спокоєм дні.
Б'ється м'ячиком болісне свято,
Що бальзамом здається мені.

І несуться багряні конверти
В пряних пахощах дивних вітрів.
І так хочеться тишу роздерти -
Задля інших, гучних почуттів.
12.10.04

Чому до мене ти прийшло,
Чи я рідня тобі, сестра, дружина?
Ти, невгамовне хиже зло,
Облуда, фальш, тупа вітрина.

Чорний вогонь – твоє підступне «Я» -
Несе ідею на пекучих вилах,
А я ніколи не була твоя
Й не буду в лапищах і крилах.

Є і подяка, прокляте, тобі:
Без тебе я життя б не оцінила.
У правди очі синьо-голубі,
А ти між нами… ти – нечиста сила!

В душі людській – родюче поле див,
Майстерно свої зерна висіваєш.
Той не боровсь з тобою, хто не жив,
Ти скрізь, завжди і діло своє знаєш…

Нас всіх вражає чистота,
З якою родиться на світ дитина.
Тіло й душа – це ж не спроста –
Приходить в світ без зла людина!

Планета гине, молодіє зло,
Прогрес не знає, як його здолати.
Може, не тим шляхом життя пішло?
Забувши Бога, радощів не знати.

Прочитав по очах- "Я тебе не тримаю...",
і пішов у сиру нерозгадану ніч.
Та я знаю -
ти вітрильця , як чари з ромашки зриваєш,
і піддатливий віск
з догоряючих свіч
таємниці ранкові тобі розкриває.

Загадково у дзеркалі місяць всміхнеться,
опівнічно зітхне засинаючий сад.
І здригнеться,
затуманіє Усмішка
скельця - озерця,
розітнувши збіжить - чи сльоза чи роса.
І здається -
земля під ногами хитнеться...

Невсипущим чеканням,як знак запитання,
біля скроні дівочиться твій завиток...
До світання
ця солодка у грішній цнотливості тайна -
перший крок на хиткий і зрадливий місток,
від незнаних бажань- незвабливе вітання.

Між зірок мерехтіння - знайоме обличчя
віддзеркалить поверхня чарівного скла.
І все ближче -
ці лякаючі очі,
бентежні,незвичні...
Перед тим ,як в зіниці опуститься мла -
Тихо скрикнувши , ім"я моє ти покличеш.

Мені здалось, що я самотня в світі,
В цілому світі, де одні вірші,
Страждання, радості, що болем оповиті,
Та всі історії з життя мого сумні.
Здалось? А, може, дійсно це не казка,
Не сон, що наздогнав мене вночі,
І бачиш, Болю, не твоя це ласка,
Що я самотня в полум'ї свічі.
І тільки дощ співає гімн кохання,
І тільки сльози неба на вікні,
І він єдиний буде тут до рання,
Та навіть дощ вже зраджує мені.
Він грає тихо з сонячним промінням,
І вже не згадує, що десь сумую я,
В душі тягар самотності камінням
Заліг на дно. О, радосте моя,
Коли ж повернешся? Тебе не проганяла,
Та лиш на мить здалось, що все дарма,
Не покохала, болю не зазнала,
Була щасливою, та щастя вже нема.
Хвилини вічністю постали перед мною,
Я чую кожну нотку самоти,
І смуток стане ранньою росою,
Та дивний сон не зможе вже піти.
Нема нікого, хто би був весною,
Та навіть вітру, що б мене приспав,
Душа залишилась в цім світі сиротою,
І вже нікого, хто б мене кохав.
І не здійсниться мрія заповітна,
Яка вела за руку по життю,
Тепер душа порожня та безплідна,
Я келих смутку на прощання п'ю.
Я поховала заживо свободу,
Не вірячи, що серце затремтить,
Що зможу я відчути насолоду,
Позбутися самотності та жить.
І вже не плачу, а сміюсь у вічі,
Усім турботам нездоланних мук,
Хто програє, той переможе двічі,
Усі нещастя – це порожній звук.
Тепер не буду я листком осіннім,
Таким самотнім та сумним весь час,
Не буду дощиком... таким наївним,
А я щаслива, бо живу лиш раз.

Ллються цівкою фарби каштанові.
Як пожежа, горить полотно.
Все одно, що надії розтанули.
Що весна не прийшла, все одно.

Творять пальці прозору гармонію.
Свіжим диханням вимите тло.
Що було, те сконало в агонії.
Розчинилося в дим, що було.

Сяє іскрами болісне зарево.
І останній мазок ще бринить.
Творча мить так нагадує марево.
Як солодкий бальзам – творча мить.
24.03.05

Надсадний гуркіт і гострий свист,
Вагони тремтять у такт.
В повітрі гамір людський повис
З цигарками на вустах.

Зненацька, мов гострий ніж,
Під ребра мені впорснув,
Старенька читає вірш
Із пам’яті, про весну.

Крізь голоси і крізь гуркіт шпал,
На позір – ледве жива
Вона читає. Я майже спав,
Та раптом почув слова.

В проході у напівсні,
Балака сама ні з ким,
Шепоче гугняво в ніс
Забуті всіма рядки.

У грудях родиться щось нове,
Що топить німі сніги:
Поки читає – доти живе,
Зупиниться і загине.

Нехай хтось сміявся вслід,
А хтось промовчав і все.
Я сам обернувся в лід,
А хтось відвернув лице...

Під лютий гуркіт і гострий свист,
Під гамір пустих розмов...
Доки читала – були живі,
Пройшла – і поснули знов.

Моя Бабця носила в очах озера,
кожне ніби бездонна прірва.
Моя Бабця збирала вранішні зела,
всеодно виростало що не зірве.

У Бабусі коси чорні як ворони,
як уся темнота найсліпішої ночі.
І від тої краси не відвернеш в сторону
чорнотою засліплені очі.

Моя Бабця співала мені колисанку -
дивних слів огортала мережка
щоб зійти з оченят Божого ранку,
дарувати сну спокій безмежний.

І не буде для неї поминальним це слово,
бо жива і здорова й дай Боже їй віку.
Хай і моїм малятам співа її голос,
і не буде чудовим пісням тим ліку.

Ты приходил песком и засыпал мне руки
Глаза и окна, стены и слова
Я для тебя спою и стон сладчайшей муки
Нам прозвучит как гимны Рождества.

Дай мне войти в твой сон с текстурою пустыни
С колодцами без влаги и без дна
И я пойму тебя и я приму отныне
Целительство твое – с тобой прекрасна тьма.

Ты собираешь свет от многих полнолуний
А я ступаю вслед движению Луны
Но принося ко мне плоды своих раздумий
Не опускай высокий тон струны.

Не отпускай меня – я слабое созданье.
Куда несет опять движение песков…
Насилие твое нежнее созиданья
Я буду наблюдать смыкание оков.

Безумия всегда так много и так мало
Как охры для песка и кобальта для сна
Я для тебя спою откинув покрывало
И ты забудешь все – со мной прекрасна тьма.

Упевненість, що шлях веде кудись
увись до раю на землі, у душах -
людей загубить. Друже, придивись:
вже тоне суша.

А ти бредеш, неначе неживий,
не маєш пари - на ковчег не візьмуть.
Повторюєш лише: "О, Боже мій,
не дай загинуть!

Не дай повірить серцем в Вавилон
у вежу, що впирається у хмари!"
Шляху звивається німий бустофедон,
не смисл - забави.

Простіть мені. Я не тримаю зла
ні на кого. Боюсь лише, що сон це,
і що на всіх не вистачить тепла,
як змерзне сонце;

що не відчути погляду Творця,
і рух зірок зупинеться навколо;
що огорне і душі, і серця
одвічний холод.

Боюсь, що знову незбагнений Хтось
віддасть тендітний Рим кривавим готам.
Що ми йдемо, як йшов колись Христос:
Голгота.

По одному підходячи за сібазоном
Ми знайомилися, ішли дні,
Всі козявки у жовтому домі бунтують,
Але я удаю, що ні.
Хтось надіне з картону маски,
Зірве бірки, зліпить горбатого,
Вип’є чачи, всміхнеться, як мачо,
Хтось напише собі, хтось накрапає…

Я ж тут, я з вами, камінці
І всюдисущиї мурахи,
Хробак, мій милий логопед.

Мовчання - золото природи,
Ми лиш її вонюча брага,
Що ллється в небо несвободи.

весна 2001 р.

знаю знаю
це ви вчора приходили
сказали моїй жінці
будь-ласка
мої закінчились сірники
чи нема у вас коробочки
я вам принесла сирників [за це]
знаю знаю
це ви стояли сьогодні
на зупинці
(не на тій що у суботу
на тій
ви стояли на позаминулому тижні
здається у четвер
чи вівторок
а на тій що ви стояли у середу
пам’ятаєте
тоді дуже погано ходила дев’ятка)

знаю знаю
це ви сміялися
коли я проходив поруч
тендітної білявки
хоча можливо
то був широкоплечий брюнет
знаю знаю
це ви дзвонили
паскудно дихаючи у слухавку
пам’ятаю
а як же
тоді ще телевізор замовк
у
нашому маленькому місті
іноді
вимикають світло
знаю знаю
це ви бажали
угнати асфальтовий каток
точно
я ні з ким вас
не сплутаю
знаю знаю
ЦЕ ВИ СКАЗАЛИ БУДЬ-ЛАСКА МОЇ ЧИ Я ЗНАЮ
ЦЕ ВИ НА НЕ НА ВИ ЗДАЄТЬСЯ ЧИ А ЩО
ПАМ’ЯТАЄТЕ ТОДІ ЗНАЮ ЦЕ ВИ КОЛИ БІЛЯ
ТЕНДІТНОЇ ХОЧА ТО ЗНАЮ ЦЕ ВИ ПАСКУДНО
ПАМ’ЯТАЮ А ТОДІ НАШОМУ ІНОДІ ВИМИКАЮТЬ
ЗНАЮ ЦЕ ВИ УГНАТИ ТОЧНО Я НЕ ЗНАЮ

червень 2001 р.

Запуцовані вікна
у старій кав’ярні
твоє скупе «дякую»
кинуте мені під ноги
наче милостиня
убогій.
Вмієш гадати на кавовій гущі?
поглянь туди, колись
там була любов,
тепер – зневага?
Мереживна шапка офіціантки,
широка таця
і ледь прочинені ставні –
тягне холодом і ти загортаєш мене
у знайдену хустку.
Це так цинічно:
і усмішка
і подих,
і годинник, на який ти крадькома поглядаєш.
Та одного ти не передбачив
… грюкнувши дверима
я залишила тебе, допоки ти
мовчав,
калатаючи в горняті
холодну каву…

Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?
Де ви друзі, де ви, де?
Чи живі ви, чи здорові?
Пам’ять знов мене веде
У години світанкові.
Знов корогви полкові
Вільний вітер розвіває,
Січові ідуть полки,
В довгих списах сонце сяє.
Крутить вуса кошовий:
Погуляємо, панове,
З Богуслава джура мій,
Вже везе вино медове.
Ще й бомбарди вогняні
Серпентини та гуфниці
Без гармати на війні,
Як у спеку без криниці.
Шаблю, панночку свою,
Я з собою взяв гуляти
І рушницю дорогу
Не залишив друзі в хаті.
Чисте поле то наш дім,
Наше війско - то родина,
Як синам кажу своїм
Батьківщина в нас єдина!
Вірю в вас мої сини
Разом й чорта подолаєм,
Раз не можна без війни,
То ж давайте, погуляєм!
Славний був наш кошовий,
Став би гетьманом панове,
Наче келих золотий,
В поле впав козак шовкове.
Похилилася трава,
Вийшла мати виглядати,
Вийшла жінка удова,
Вийшли горе зустрічати.
Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?

Як Грім вбиває Тишу серед ночі,
Як Хвиля в морі Скелю розмива,
Так Серце мучать твої Очі
І ранять боляче Слова.

Ніч вже закрила Сонечко ясне,
В обрії тихім День уже гасне.
Місяць зійшов на свій п'єдестал,
А Зорі навколо зібрались на бал.

Вхопити б пір’їну від синього птаха
Торкнутися щастя хоч лівим мізинцем
Спустити курок, попрощатись зі страхом
І зайняти чергу на місце під сонцем
Не будемо грати в російську рулетку
Ми ігноруватимем будь-які знаки
Я з глини зліплю нам обом статуетку -
І будем радіти й складати подяки!
Розстріляних нами буденних проблем
Не буде ні в каві, ні в дУші, ні в крані
Ми візьмем відпустку й махнем в ФШМ
Там будуть нові, але досі незнані
Привезений з Вегаса синій жетон
На пачку цигарок собі розміняю
А втомлений часом, старий грамофон
Нам реквієм тихо по мрії заграє…

Мені не спиться. Стукає безсоння
З вишневим тютюном...
І курить люльку
В мене за столом.
Ми п’ємо літо із бездонних чарок.
Я наливаю. Після суперечок, сварок
Я вже пліткую про
Чужі провини
Думки
Слова
Показую світлини

А потім... блим!



Безсоння заглядає в ліжко
І я соромлюсь роздягатись. Ніжно
До ранку я отак мовчання ріжу.
Безсоння позіхає мляво
І залишає мені трохи кави.
Кориці б ще... і цигарок
Чи може поцілунок?

Крок...

Фарбую губи, швидко одягаюсь.
Пробач мені, що зрання не кохаюсь...

залишилось так мало кроків
до кінця
поговори зі мною
ні, пробач, то не сьогодні
ще стільки справ

листи мовчать і дихають
у спину
дні
поговори зі мною
ні
давай на завтра

у вікнах плаче чиясь тінь
я набираю номер телефону
твій
поговори зі мною
стій!

залишилось так мало кроків
до
кінця
мене

поговори зі мною
ще

(дзеркало в моїй гримувальній)

під ранок прокидаюсь і не сплю
в задусі надоїдливих думок
та вкотре день мені дає урок
я скаженію, навіснію, злюсь

я все не вірю, що усе не так
я злюсь на себе (а на кого ж злитись)
то хто ж примусив дзеркало змінитись
що скільки не стараєшся дивитись
а сам себе у нім не впізнаєш

отой старий, що дивиться на мене
то ще не я, але, але, але…
і хоч життя, здається, не мале
та схоже на трагічну сцену…

Як весело біжить струмок
І сонце в хвилях сяє,
Дугою вигнутий місток
Два береги єднає.

Праворуч ліс густий стоїть,
Ліворуч - луг зелений,
Між вербами струмок біжить
Всміхаючись до мене.

А теплий вітер у траві
Здіймає тихі хвилі,
Вплітає в трави запашні
Ромашки білі-білі.

Спішу до тебе знову я,
Іду моя кохана,
Зі мною усмішка твоя
Квітуча та весняна.

- На грані Смерті і Життя
Стоіть Душа моя!
Жити?
Чи померти?
Біль із серця стерти?
А може залишитись,
щоб Любові добитись
Від тих кому зробив добро я?
Живи Любов-Душа моя!

Скінчився дощ…
чудові акварелі
У сутінках ховає тепла ніч…
В міжгір’ях снів так п’янко пахне літо
І терпне слово на вустах твоїх
І мить збігає І немає нас
Дорога щастя на твоїй долоні
Ще не скінчилась…
Крапельки роси на серце впали…
Ланцюги червоні
Вже пов’язали ніч
І день новий
Вже дивиться на нас
Крізь призму часу
І загадковість у твоїй душі
Ще не розгадана ніким
В дорогу кличе
На аркуші життя
Твоє обличчя
Не розпізнати поряд Із моїм …
Ще на губах
палає поцілунок
- гарячий слід розлитого вина
Ще пахне ніч, але тебе нема
Лише любові непоборний трунок
Що шаленіє у серцях
Ще й досі
Так щедро розливає тепла осінь…
Скінчився дощ,
але тебе нема…
І ніч стекла до ніг моїх сльозою
Перемішавши спогади з любов’ю.

У старій кам’яниці,
з виноградом і дикими рожами
З дерев’яними сходами
І зеленим плющем у дворі
Проживаєш мій ти
Добираєшся тими дорогами
На які нам не вдасться
Одночасно ніколи зайти.
На одному шляху
Ми сьогодні зустрілися різними
І тому у твій дім
Поцілунок мій не долетить
Проростемо колись
У подвір’ї ми квітами пізніми
Але наше життя
Вже на жаль промайне і згорить.

Ти любиш цей світ на дотик
Вдихаєш його аромати
Слухаєш музику вітру
Ти знаєш, що значить кохати
Я візьму тебе попід руки
Відкинеш все зайве набік
Відчуємо ритм вулиць
І злиємось в міста потік
Не бійся, тебе не залишу
Без захисту поміж людей
Тобі допоможу збагнути
Хоч крихту незнаних алей
Ти носиш тягар за плечима
А струни душі грають скерцо
Дарма, що не бачиш очима
Ти вмієш побачити серцем

Я мерзну у цих стінах,
ніщо мене не зігріє,
покрити усе матом,
напевно мені треба,
можливо у цих змінах
воскресне меотва надія,
я сам собі буду братом
я житиму просто неба...
і буду зранку вітати
з неба упавшого птаха
на клапоть старої газети
нам хліба накришать люди,
я теж невмію літати,
я, як і ти невдаха...
ми просто померлі комети,
ми просто забули про чудо...

Розпродані всі добрі жести,
Розкидані по номіналах,
Себе у гору не піднести,
Ховаю очі у підвалах,
Я знов стою серед лайна,
Коли ти бавишся словами
між нами точиться війна,
Між мною і всіма світами.

Із рани леза не виймай,
Щоб не сконав занадто швидко,
Життя, як дріб’язок-на чай,
З пробитим серцем жити гидко…

Одним ривком до долу маски,
Чиїсь зідхання у партері,
Йде до фіналу в нашій казці…
Життя триває… на папері.
Розпродані всі добрі жести,
Розкидані дурацьким пазлом,
Життя петлю втомилось плести,
Ми з ним втомились бути разом…

* * *

Наче стріляний вовк, я зведусь на утомлених лапах…
Посивілим загривком потрусь у самотню подушку свою…
А життя все рахує роки по рубцях і по втратах…
Та й знаходить собі найвірнішого ката -
До сумління лицем серед ночі стою…

Наче загнаний вовк, я кидаюсь то в клітку, то з клітки…
Я чекаю біди, наче кулі, не знаючи звідки…
А годинник - життя не зупиниться дні рахувати
І веде до останнього дня, як на страту.

Наче мічений (ким?), ще виходжу не битим з облоги…
Не кривавлю слідів і не падаю з втоми в снігу…
Ще плюю на гадання і перестороги!
Вся надія на Бога і трохи на збиті ноги…

Ще годують вони і мене не зігнути в дугу!

…Поразка не дає відпочивати
І розум хворобливо, наче жорна
Перетирає в звивинах ті зерна,
Які за мить мукою уже стануть.
І ця мука холодним білим снігом
Минуле запорошує й хвилини
Що вже відбігли від самого болю
Лише недавно - й посивіли раптом …

І думка про поразку водограєм
Із скал високих падає «до нині»,
Хоч плетиво думок відносить у минуле,
На поле бою, де лишились друзі,
На ті дороги, що ведуть додому,
Дощу краплини, де в слідах кровавих,
Знайшли собі притулок тимчасовий,
Поки ще сонце не зійшло на небі.

Як вітряками, що від духу вітру
Ті жорна-сонця тишу обертають,
Думки на крилах відлітають в небо -
Сьогодні чисте, вчора було в хмарах,
В громах всесильних рвалось на частини,
І в блискавках, що ніби божі палі
Встромлялись в серце в подихах озону
І полум’ям згорали в зливі болю.

Ти переміг у битві з ворогами,
Та ти програв в бою супроти себе,
Супроти духу свого… Досить, Пірре,
Свої думки сльозами виливати,
Як крокодил у Нілі зжерши жертву,
Бо сльози ті не варті тих краплинок,
Що з неба вчора пролились на поле,
На житнє поле, що так просить сонця…

…Над житом спілим райдуга сходила,
Стокольорово фарбами всміхалась
І небосинь моргала у півока,
Теплом торкала біль твою вчорашню…
Від перемоги до поразки мить або півкрок…
Від болю, що на серці ліг у шрами,
До радості, що може і не прийде,
Є ціла вічність. Час - твій лікар…

Лютий, 19, 2007

Недовезені наші тіла
до країв, де б хотіли лишитись,
недописані наші життя,
бо паперу нема,
та серця наші будуть ще битись…


Протерлися спогади, треба купити нові.
Розбити б вітрину й тікати. І гріти в долонях
Роки, не розтрачені марно, хай навіть чужі,
Вони не залишать ні смутку, ні болю у скронях.
Позичити б в банку можливість зробити собі,
Хай, навіть, не вартий подяки і слів подарунок.
Зробити й тікати, від себе до тебе, від снів –
В світанок новий, у не сповнених мрій візерунок.
Забракне повітря? Своїм поділюся охоче!
Мені для обох не забракне ні сили, ні крові...
Для тих хто йде поруч крізь час і розплющує очі -
Достатньо одного життя й однієї любові.

Заплакані очі
Туга і біль
Втрачені ночі
Погляд німий
Тане поволі
Келих вина
Іронія долі
Кава до дна
Довге безсоння
Дим сигарет
Щастя в долоні
Квітів букет
Усмішка неба
Сонце в вікно
Пісня для тебе
Гарне кіно
Зустріч, прощання
Шлях без кінця
Вітер скидає
Маску з лиця
День під ногами
Завіса спадає
Що буде з нами?
Вистава триває…

На бруківці – колеса
У долонях весна
Тихо йде поетеса
І сміється – дурна:


Не пробачили -
серця не було,
Загубили -
пекуча журба,
Прокляли,
або просто забули.
Перекреслили грубо
життя.
Заштовхали.
Заплутали коси.
Розірвали святкове
вбрання.
І обідрана, боса
щось просила у Бога
півдня.
Полишили.
Спаливши слова,
що душею вона
римувала
І пішли,
наплювавши у очі,
В яких радість
вона заховала…
Піднялась,
розпрямила коліна
З тіла бруд повтирала
І пішла, заховавши у серці,
правду, яку промовчала…


На бруківці – колеса
У долонях весна
Ти згадай поетесу
Як сміялась вона…

Зрадливий вітер промайнув,
Опікши вмить сумні думки.
Погрався – в нікуди чкурнув,
Заплутавши мене в сітки.

Чекаю стомлено його –
Верни мені солодкий хміль!
Нема вночі тепла твого,
Обійме в день господар-біль.

Бринить потомлена струна
Мого кохання – в’яне спів…
Озветься тихо десь луна
Твоїх солодких давніх слів.

Вже сонце в небі погасило
Свої проміння немов жар,
І наче коло, закотилось
За дикий обрій сірих хмар.

На небі місяць, наче човен,
Собою простір розрізав,
Чарівним сріблом, наче повен,
Його по небу розсипав.

Пробив годинник пів на третю,
В купе сидів я сам-один,
Шукав у чарці ліки серця,
І пив гіркий-солодкий джин.

Душа летіла, наче потяг,
У голові крутився хміль,
І лиш холодний в серці протяг,
Мені нагадував про біль.

В думках зринала та картина,
Коли вона сказала: "Ні!"
і... Я заплакав, мов дитина,
Що десь сама у темноті.

Крізь очі гірко виливався
Гіркий-солодкий, з болем джин,
Бо та, в котру я закохався,
В душі посіяла полин.

А за вікном летіли хмари,
Їх буйний вітер хилитав,
І срібний місяць свої чари
По небу все ще розсипав.

І зорі лагідно світили,
Немовби манячи в полон,
Мене безсилля охопило,
І ось я бачу тихий сон...

* * *

Мінлива мода марить месіанством,
Щодня міняючи палітру кольорів.
Пройдисвіти, чужинці, самозванці
Та лжепророки ницих королів…

Запроданці Іуди, дармоїди,
Криклива шушваль, слизняки,
Голодні воші, розжирілі гниди,
Нечисті нігті царської руки…

Чужих царів наложники дешеві,
Чужих земель захисники…
Манкурти, зрадники і фарисеї.
Напівхохли – напівжидки…

Напіввладики рвуться лиш до влади,
А не щоб нести важкого хреста.
І «месіанство» - тільки – «напівзрада»
І половина та що від хвоста…

…
…
…
Але історія дешеве месіанство
Повісить на ліхтарному стовпі,
А нас терплячих голодранців
Залишить голими в юрбі.

Жити у обмін
Кохати у роздріб
і з’являтись щоночі у чужих снах –
це такого «щєстічка» ти
мені бажаєш?
Щиро дякую
низько вклоняюсь, замітаючи
бруківку полою старого пальто.
« Ще дозвольте протерти
Ваші черевички ганчіркою!
Я б здувала пір’їнки з чола,
якби Ви хоч трохи схилялись
Я б цілувала мізинці,
якби Ви хоч деколи скидали рукавички
Я б …»
Старий саксофоніст, дотулившись
до будинку
щось сумно грав.
Він не знав, та може просто відчув
як від нас пішло кохання…

Тут стіл від пилу майже канонічний,
ніч із вікна намацує нетлінне.
У діалекті наскрізь нестоличнім
густіє час, і котиться, мов слина
на слід примхливий з намірами зливи
в навішених чи масках, чи вітринах.
І зчесана земля чуттям розриву,
і тіло — некероване вітрило,
щось безперечно не своє відкриє.
Однак непередбачений світилом
перерозподіл душ, мов тиск од криги,
переполохом гряне.
Відсвятили
таку журбу між “не було” й “не буде”,
і стіни жах той четвертують.
Годі
трощити стіл, де темрявою пута
взамін прозріння повертають подив.

Бувають миті чарівні,
Коли вночі співають зорі,
Коли стеляться по землі
Серпанки легкі і прозорі.

Бувають миті чарівні,
Коли шепочуть квіти у вазоні,
Коли згортаються пелюстки запашні
У соковитому червоному бутоні.

Бувають миті чарівні,
Коли із місяцем фліртують зорі,
Коли іскряться лілово-попільні вогні
На безкраїм небеснім просторі.

Коли з очей стікають сльози,
Коли зітхає серце у журбі,
Буває, що приходять миті чарівні,
Як сонце заховається на небосклоні.

Любити тебе... так сумнівно і так недоречно.
Як зі скрині старої дістати пропилені речі.
Одягти і себе не впізнати в свічаді навпроти,
Хоч постава та ж сама і вигнута лінія рота.
Тільки очі змінились: з зелених зів’яли в пісочні...
Згадка наших побачень бурхливих осінньо-наочна.
Коли душі – загострені леза, й чуття – обопільні.
І твій видих – оголена пристрасть:
«Ми – божевільні...»
Почуття, ніби плаття старі, які вийшли із моди...
І тобі віддавати себе... ніби проти природи.

Знов любити тебе... Чи можливо? ...цей страх обпектися...
Але ще неможливіше твого кохання зректися...

***
Під впливом Забужко

18.02.2007