Я не зламаюсь! Проти волі
Твоєї гордо я піду!
Не скаржусь, не прошу у долі
Шляху легкого… Я - знайду!
Сама знайду дорогу певну,
Крізь терни й гнів, та до зірок
Я йтиму впевнено і ревно –
Собі далá такий зарок.

Не плачте, Діво. Не про нас
Цей дивний морок і сльоза осіння.
Я знала Вас. Я знаю Вас. Я знаю, що
Ви одна печальніша за нас.

Зривайте голос, одягайте хустку.
Нам довго йти, за нами острови.
Чому ж Ви, Діво, сходите з ікони,
Не взявши квітів на моїм столі.

коли тебе не ставатиме
зійдуться усі непрочитані листопади
підуть у танок
снігурі зламають крила
і помруть
не побачивши снігу
на ранок
я захочу зітерти твої дні
перелиті у память стривожену
листопадове сонце
ні вперше ні вдруге
не зійде
десь далеко візник переправить дощі
в тепле літо
і стане чекати
просування на схід
і ходитимуть люди
і ридатиме щастя скалічене
а тебе не ставатиме
і мене не ставатиме теж
прокажи мені голосно
востаннє на цій переправі
ти не бачиш мене

коли тебе не стане
прийде грудень

якось не звично ходити до нього
дорогою болю
він дерева добілить
усі до останнього мертвого стовбура
вірить сиє оживе
після нас
за тим усе що мало бути всує
дні полином устелені згорять
кричать мені два голоси на спомин
тікай межа то страх
а небо на землі
не слухаю
мовчу
він бачить три вікна
я бачу три вікна
насправді то одна
трухлява рама світу
злетілись голуби
уже не вірять вітру
і гасять полотно
сплітаючись крильми

злови обличчям зливу
хмар занадто товстих
світ блідого наливу
вечір самотніх настиг
келих сповільнить повінь
стисне нестерпний біль
ніч підмішає крові
час домішає пріль
погляд так небо поряд
до тіні ближче земля
спокою вільна покора
тіла передчасна зима

я питав себе
тільки чесно
кому ми потрібні
і відповідав собі
чесно
але не вірив

Літо спливає, наче несправжнє,
сливи та вишні ростуть уві сні.
Осоловілий від сонця і справний
день, що втікає, збився із ніг.
Нас вивіряючи, спека, розчинить
жовтими смугами подивувань
тіл, що на відстані схожі на тіні,
від постаріння чи довгих вагань.
І віддаляються діти на захід,
трохи правіше, у світ суєти.
Сонях співає мінорно, як закид:
“Згадкою літа колись будеш ти…”

мовчати... слухати тишу,
зіткану з органзи.
не перевтілитись в іншу,
ховаючись в пів-сльози...

відчувати небо долонями,
зрікатись терпкого болю...
і у тиші пів-відстороненій
у пів-миті...
вдихати ДОЛЮ...

16.02.2007

* * *

Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!
Ми, вітаючись, протягуєм руку,
А в кишені тримаємо дулю…

Ми стелимось всім царям
І підставляємо спину.
Не орючи свої поля,
Шукаємо зернини…

Просинаємось під обід
І дивуємось де сніданок.
За сьогоднішній черствий хліб
Буде завтрашній чорний ранок…

Не вставали ми ще з колін,
Та гординя наче в героїв…
Все чекаємо, що вдарить грім
І дощем змиє сморід гною…

А над нами уже чорні круки…
Та рахуємо відгук зозулі…
Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!

Ти ідеш, як Cпаситель колись по воді,
по життю. І потрібна лиш віра,
щоб апостолом поруч з тобою іти,
щоб навколо крутились, як бджоли, світи,
серце - щире.

Розгорнувши, як лотос, свої пелюстки,
ти засяяв нам сонцем блакитним,
і на березі долі стрімкої ріки
залишився на довгі та світлі роки,
нашим світлом.

Кожен крок, що ти робиш - до себе є крок,
кожне слово - то мудрості вияв.
Мій учитель! Спасибі за кожен урок,
що до сяйва ясного наблизив зірок,
тьму розвіяв!

А коли ти, втомившись, залишиш життя,
упадеш, як солдат серед бою,
ти - я знаю! - не вмреш, бо безсмертя досяг,
бо нестимемо ми, наче сонячний стяг,
мудрість твóю!

Life. Turning stairs in opposite directions.
Steps up are hidden in the clouds,
Only four visible - assuming to perfection...
But unfeigned souls avoiding blindness,
Are there for unpredictable connection
Instead… twelve down to kindness…
And yet another turn…

Усе сплелось в квітковім хорі:
Волошки, маки, нагідки,
Й жовтець, немов небесні зорі
Сипнув хтось з щедрої руки.

А ще хліба, хліба довкола:
Пшениця і ячмінь вусатий,
Й козацький нащадок Микола
Несе конюшину до хати.

В саду щось порає Галина, -
Ото і є жива Вкраїна,
Окрім АЕС, мереж, науки,

Ще є природа й з нею тет-а-тет,
Хоч кволий – все ж менталітет...
Отож, візьмімося за руки.

Щось тут уперше, щось в повторі,
Життя міняється і ми,
Не помилитись би в опорі,
Щоб бути справжніми людьми.

Теорій безліч, як і квітів,
А практика завжди одна:
Все починаєм розуміти
Коли в висках вже сивина.

Снуються дні і в’януть квіти,
Пливуть роки, старіють діти,
Минає час, стихають звуки...

Й колись осінньою порою
Ми пригадаємо з тобою
Всі наші зустрічі й розлуки.

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі?
Чи десь навік душа погасла?
То плаче небо зорепадом.

Нічого тій душі не треба…
І горе навіть не клекоче.
Горіла зірка і погасла –
Душа злетіла понад садом…

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі!
Так… То навікú душа погасла –
Ридає небо зорепадом.

Лиш у твоїх обіймах
Мені відкрилась радість,
Лиш у тобі побачив
Я ніжність молоду.
Я знаю, що у інших
Виникає заздрість,
Коли з тобою я по вулиці іду.

Мов пелюстки троянд
Твої вуста солодкі.
Як оксамит, гладенькі
І такі м'які.
Коли зі мною ти,
То дні такі короткі,
Як аромат весни, привабливо-п'янкі!

Лиш у твоїх обіймах
Тепло кохає ласку,
Лиш у твоїх очах
Горить палкий вогонь.
Я лину в далечінь,
У неймовірну казку,
Як мимоволі я торкаюся твоїх долонь...

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Лише сьогодні ми єдині.
Відчуй усе, що змінить час,
Чого вже не змінить людині!

Торкнись мене! Заглянь у вічі,
Відчуй мелодію мою!
Кохання перше не приходить двічі.
Не гинуть двічі у бою.

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Весь світ сьогодні за плечима.
Лише для нас лунає вальс!
Сьогодні ти неповторима!

Торкнись мене! Торкнись востаннє,
Бо пройде час і згасне мить.
Залишаться лише бажання,
А свічка наша догорить.

Дай обняти тебе, сину… в добрий час,
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.
Цю ікону чудодійну одягни –
Береже вона в воді і у вогні,
Станеш мудрим ти та сильним в боротьбі,
Найцінніші це в житті твоїм скарби.
Хрест святий від тебе кулі відведе
І у душу чисту віру покладе.
Шаблю гостру ти мою візьми у бій,
Погуляй у чистім полі, сину мій,
Ворогів завжди відважно зустрічай,
Честь військову над усе оберігай.
Будь шляхетним та сміливим у бою,
Не показуй спину ворогу свою.
Бранців наших із неволі визволяй,
Побратимів, наче батька, поважай.
Хай Господь направить всі твої думки,
А найперша з них: ми - вільні козаки!
Серцем думку протилежну поважай,
Не про все, що є в душі, розповідай,
Балакучість, сину, губить козака,
Як і зради закривавлена рука.
Бережи себе та друзів від біди,
Так навчали козаків весь час діди.
Пам’ятай про тих, хто Січ побудував
І відважно Україну захищав:
Вишневецький, Сагайдачний та Нечай,
Наливайко, Дорошенко пригадай,
Славні лицарі та віддані сини,
В нашій пам’яті живуть тепер вони.
Хай щастить тобі, мій сину…в добрий час!
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.

Цей вірш я написав перечитуючи Тараса Бульбу Гоголя.

Тебе вже немає. Немає?
Я бачу Тебе, відчуваю.
Пішов не у пекло-до раю
Я знаю. Я знаю. Я знаю.
Твоє недоспіване небо.....
Не хочу без тебе, без тебе.
Лишайся зі мною одною,
Бо хвора Тобою. Тобою.
Нехай Ти-прозорість і тиша,
Ім я не Твоє! На афішах,
Листи не Твої в моїй скрині
Ти тут. Назавжди і віднині.

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами ,
але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні , а з тої далекої ночі.

Ні кінця,ні початку - несхибна розміреність часу.
Лиш політ в нікуди і ні звідки, без коми ікрапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин , як непотріб.
Антисонця гігантська діра пережовує їх у минуле.
Щоб в новому житті немовляти душа не пімнула
і з нуля починала це пекло життя - уже в котре...

Не прокліпнувши ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті-звідки
це пізнаваності відчуття,передбачення втрати ?

Я спалюю мости -
Не повертайсь, не треба.
Як любиш - відпусти,
Не перекроюй неба.

Тут, бачиш ось, - зірки
Вже не твої - геть інші.
Не холоду шматки,
А іскорки... Тепліші...

Вгору, вгору, вгору й навпростець
І не стомляться тоді ніколи ноги.
Бо в житті важливий не кінець,
А важлива до кінця дорога !!!

* * *

Ми уміємо іти тільки строєм!
Ми в шерензі навіть на цвинтар!
Ми впиваємось життям, як грою!
Нетверезі повземо на вівтар!

Нам цар-батюшка – Бозя й Мати!
(Але іноді навіть ближче)
Нумо ноги йому цілувати!
(Якщо зможемо то і вище).

Ми уміємо іти тільки строєм!
То плюємось строєм, то плачем!
І чомусь ми схожі, порою,
На колону тупих і ледачих.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Тут не треба твоїх талантів…
Не орати землі весною -
І не треба відповідати.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Так і легше й не треба думати!
Навіть наші палкі герої -
Це скоріш того строю сума.

Але вірю в свою перемогу!
(Хай для когось це - параноя…)
Вибираю одну дорогу -
Буду битись в стіну головою,
Але вирвусь із цього строю!

(у відповідь Юрію Перехожому
та Олесю Холодному)

О ви! Що правите світами!
І ви, що знаєте усе!
Нехай вам радість принесе,
Хоч те, чого немає з вами.

Нехай неложними вустами
Буде розказано життя
Для вас. Без гриму і сміття,
Простими, добрими словами.

Я не ловлю крикливих рим,
Гучних епітетів. Між тим
Я дуже хочу вам повісти.

Усе-усе, що маю я,
Скоріше, в душу мені лізьте,
Душа відкрита є моя....

Я подивилася, що таке сонет і
написала спеціально для вас
одного сонета у класичному вигляді.
Правда, там написано, що окрім кількості
рядків, все може змінюватися...

Здалося доцільним чіплятись до перехожих-
«намалюй мені баранця»
Одна мила пані,
в очах до африканський дітей співчуття,
навіть, потягнулась до гаманця
звичним рухом
так змахують муху.

Мабуть, вона теж не вміла намалювать баранця
Чомусь, ніхто не вміє,
а хто вміє, той воліє
трудитися над масштабнішими полотнами
писати маслом, обрамляти різьбленими рамами
блискучими вітринами
глянцевими сторінками
і телекамер очами
і словами словами словами словами
половними, що як стіна між нами
глуха

мабуть, щоб приховати,
що й ці
неспроможні намалювати
баранця

Вологий пил втамовує мій подих.
І на зупинці власного життя
Дивлюсь у двадцять... В сорок трохи згодом...
Штурхнули в спину діда - шістдесят.

В шаленім русі місто затремтіло.
Поглянь навколо й гордо зупинись.
Онуче, знаєш, стільки наболіло...
Та посмішка Твоя несе увись.

Напевно Ти зі мною просто грала
В дорослі ігри: хід один - і "мат".
І зовні досить легко вигравала
Без допомоги, хитрості, порад.

Ти не гросмейстер - просто відчувала,
Що кожен хід - то пружний літ стріли.
Красиво, елегантно блокувала
Раз-по-раз мої спроби контргри.

І кожна партія - моя нова поразка.
Можливо зараз нічия?... - Знов "мат!"
Я вперше визнавав своє фіаско -
Недовгим вийшов наш чемпіонат

Ти чемпіон - тепер нові завдання:
Медалі, рейтинги, контракти... Ну а я
Не буду більше грати у кохання -
Кар*єра закінчилася моя.

Нестримна нічна Мадонна -
Холодні очі, модний одяг,
Зверхності повуха повна,
А у душі байдужий протяг.

Іде по вулиці, не обертається,
Ніс вище голови, вона прекрасна!
Опівночі все починається.
Ніч така коротка, але класна.

Заманливий погляд, нафарбовані очі.
Клеїть олігарха в казино.
Вона королева цієї ночі -
Хто буде з нею? - Їй всеодно!

Товстий гаманець Барона
Її поведінки єдина мета.
Нестримна нічна Мадонна
В своєму стилі - вона така!

Холодне шампанське і біле вино,
Гар'яче тіло, дикі бажання.
Сьогодні вона в обіймах того,
Кому за гроші подарує кохання...

Ніч пробудилася. Холодна і сумна!
Заснуло сонце десь на небосклоні.
На землю опустилася зима
І тане сніг, цілуючи долоні.

Ти йдеш закохана, замріяна, щаслива,
Не обертаючись, все розуміючи без слів!
Така чарівна і така красива -
Міледі для мільйонів королів.

Є межі, які не можна переступати.
Є люди, яких не можна любити.
Я тебе не можу не кохати
І серце від почуттів закрити.

Є миті, які не можна забути.
Є речі, які не варто пам'ятати.
Є слова,які так важко збагнути,
А я тебе не можу не кохати.

Є для рук тугі зав'язані пута.
Є для тіла стальні холодні грати.
А я тебе не можу забути,
Бо тебе не можна не кохати!

Чи поважатимуть тебе
Якщо ти сам не поважаєш
Країну, мову, сам себе?!
Тому ти й маєш все, що маєш.

Кохав я дівчину одну,
За жартівливу вдачу,
А зараз, друзі, не збагну
Чому так гірко плачу.

За ніжність, ласку і тепло
Дружина б’є та сварить,
Гримить, мов грім, на все село,
Вареників не варить.

Співаю сину я пісні
І в хаті прибираю,
Від неї тільки у ві сні
Я відпочинок маю.

Якщо з’являється на мить –
Ховаюсь у коморі,
Бо мила грізно так гримить,
Мов буря в Чорнім морі.

Навіщо сватав я її,
Вродливу, незрівнянну,
Було б дивитися мені
На неньку її Ганну.

*

Між нами стіл. Твій біль на тім столі.
І кава нецукрована холодна.
Курю й мовчу. Зате думки мої
Такі чутні невпинно, зріло горді.

Пусти сльозу. Нехай тече, і слід
Залишить мов тавро на тім обличчі,
Що ніжно цілував... А зараз лід
між тіл й сердець... Та сонце - на узбіччі.

* *

Між нами дим - це смуток твій і гнів.
І недопита показово кава.
Ти вибухнув та вмить перегорів -
Так пристрасно любив, і так лукаво.

Лиш двічі помилилася весна...
Чому повільно серце полонила?
А друга - ще болючіша, гірка -
Навіки розлюбить заборонила.

Останній келих випитий до дна;
Дарма, що так гірчить твоя отрута.
Ти так схотіла - залишаєшся сама.
Спасибі, що дозволила - рву пута...

Скоріш піду від сірості дверей,-
Занадто гордий - помирати вдома.
Уже "наївся" фальші від людей
До нéсхочу, до скрипу від оскоми.

Не хочу більше меду ніжних слів,
Не треба цукор сипати до солі.
Навіщо виплавляти ночі з днів
І птаха позбавляти вітру, волі?!

Спасибі, що мені допомогла,-
Тепер я знаю - ти мене кохала.
Кохаючи отруту налила,
Кохаючи назáвжди відпускала.

…лід ламаєш під собою
що ж … Іди!
та якщо колись
повернешся сюди
перед тим як відчиняти двері –
стукай!

…в холодні осінню дощі
про тебе згадував
і брів у мокрому плащі
шукав розради я

моя самотня осінь тут
згорає золотом
я не чекав на самоту
душею грію пустоту
на два розколотий…

Я бачила, як одинока лавка
Приймала всіх в обійми, а між тим
Ночами непомітно сумувала
Коли ж прийде єдиний той askim...

Я бачила, як непокірне листя
Ногами розгортала дітвора
Сидів на лавці ще малий хлопчисько
І лавка та щасливою була...

Коли помирають люди
Стає якось дивно сумно
Стає якось дивно щемно
Здається, що винен ти.

Коли помирають люди
Здається, що світ безумний,
Здається, що світ у прірву
Зривається з висоти.

Торкаєш німе каміння
Де висічене наймення,
Де пам'ять хранить наймення,
Якого нема ніде.

Гортаєш грубезний зошит,
Шукаєш чуже натхнення,
Натхнення ж – цікава штука,
Як треба, ніяк не йде.

Коли помирають люди,
Лишаються тільки рими,
А від когось нема і рими,
Лиш один перекислий ямб.

Та найгірше, коли з людини
Делікатно і невмолимо,
Коли із живої людини
Зішкрібають ножем ім’я...

10 лют’07р.

Пройшло… Та котиться луною:
Уже пройшло... Чи перейшло?...
Душа дзвенить, чомусь струною
Що б'ється дзвінко враз, як шкло….

Навіщо подих душить злива
Прогірклих сліз?.. Надмірний біль
Не відпускає… Неможливо –
Це рани роз'їдає сіль.

Ні, не пройшло… І не покине -
Заснуло так, лише на мить…
Як вирвати? – Ніяк не згине…
Чи я навчусь без тебе жить?!?

З кожним днем усе важче і важче з тобою прощатись.
З кожним днем усе вищим і вищим стає поріг.
Мої нерви обтягує туго, неначе латекс,
Усвідомлення того, що все, що роблю я, - гріх.

Ти мені на прощання встромляєш погляд у спину,
Я до тебе вертаюсь уривками власних сліз.
Ти клянеш знов того, хто краде мене половину,
І маршрутки моєї гальмуючий скрип коліс.

Наша зустріч урвалась неприйнятими дзвінками.
Моє енне "пробач" було сказане вкотре дарма.
Я угадую пульс твоїх губ своїми губами.
Моє серце не б'ється: у мене його нема.

Вітер висвистує з хати прийдешніх.
Сині вуста, подорожню — одну,
келих утиснуть у свіжу труну,
і захитаються хіттю черешні.
Бабця злягла, та пустує онук.
Світло шаманно від свічки відскочить,
скаже: куди? Закудикає всіх.
Спогадів капай березовий сік.
Голову буду буддизмом морочить,
і не повірю ні в смерть, ні у вік.
Навіть палке цілування дівоче
не повертає до щастя охочих —
вигорів весь у душі чоловік.
Гість, що на радість, і гість, мов татарин,
і у світлиці то сонце, то хмари.
Нами закінчать, бо ми починали
у відчутті, наче справжності мало.
Сині вуста — не свистів, не тонув.
П’ю подорожню — уже не одну…

Мрії -
в розшиту торбину,
в руки -
потерті сандалі...
Набережна...
Романтичність...
Запах терпкого сандала.
В водах -
розніжений місяць,
зорі -
солодкі родзинки
падають
у пейзажі
мріями без зупинки:

любити - воліти
жадати - кохати
літати
літати
літати
літа -
ти....

Бісером
щастя падає -
сиплеться
без упину
ніжність,
тепло,
довершеність-
мріями
у торбину.

Запах - терпкого
сандала,
золотом - вишитий
Крішна.
Бій барабанів...
Північ...
В чому, скажи,
я грішна?
Ношу в розшитій
торбині -
мрію свою
відчайдушну,
сотні богам молюся
чим дужче
чим дужче
чим дужче

В руки -
потерті сандалі,
Мрії -
в розшиту торбину.
Зможеш, скажи,
кохати
навіки,
завжди,
без упину?

Це день не той і сонце злісно гріє,
Та якось збуджено літає вітер.
Він не торкається думок – не сміє.
Дерева простягають в драмі віти.

Застигло все в очікуванні лиха.
Щось має статися… щось має… має…
Незнані і чужі сліди так тихо…
Навіщо хтось так сильно обіймає?!

Зламалось небо… Сонце з нього впало -
Від розпачу душа з грудей втікає...
Зчорнілий світ… Убите серце знає,
Що сталось так, як статися не мало..

Цей вітер доторкнувся легко до чола
І так нестримно захотілося додому...
Туманом долу перекроєна імла
Що непомітно надбавила оскому.
Я зупинилась... Близькість цих воріт
Мене заполонила, мов відсутність руху
Накресленого та небаченого наперід.
Здавалося не було сил, забракло духу..
Та в захисті і затишку високої трави
Ледь чутно, тихо розквітають орхідеї.
Крізь мене проростає струменем живим
Кожна билинка - що присутністю своєю
Наповнити так здатна світ. Ці сутінки прозорі
Випила ніч... обличчя оросила прохолодою
Й на тлі своєму проявляє теплі зорі...
Життя правдивою відбившись насолодою.

Хтось когось залишив одну,
Хтось когось зрадив.
Хтось пропав у тенетах сну,
Мрій заради.

Хтось застряг в суєті життя,
Хтось не виплив,
Хтось пішов збирати сміття,
Когось вбили.

Хтось забув, про все, що любив,
Хтось кохання навік загубив,
Може, хтось знайшов.

Хтось від світу серце закрив,
Хтось у когось надію убив,
А ти просто пішов...

Стривожено дивилася земля,
уже вагітна ранньою весною,
як два безгрішно-білих журавля
на небосхилі грали між собою.

Солодкий вітер крилами дзвенів,
і тріпотів, закоханий в висоти,
і стрімко пролітали стріли днів,
як бджоли, несучи нектар у соти.

Хмілію від повітря і вітрів,
любові крила в грудях бьють мені.
Я журавель! Усе чого хотів -
забулось, мов згоріло у огні.

І я в ті дні не міг вкусити сну:
стривожена, крилата, оп’яніла,
була душа закохана в весну,
і та любов душі давала сили.

Давала сили відчувати біль,
що люди ним заповнені по вінця,
і віддавати себе всю - тобі,
весна моя, глибока, як криниця.

«Нормальний вовк у людський ліс
не дивиться – там одні пеньки». А.Заблуда

Я навчилась ходити по линві вагань,
Вже не страшно ступати і вмерти не жаль.
Можеш вдосталь хитати. Сміливості грань
Не дозволить упасти у темінь проваль.
Я зуміла пізнати терпіння і час,
Не спинили хронометр хвилини незгод.
Пережите викохує віру в очах,
Не дає похитнутися в царстві колод.
Трухляки оминаючи, можна іти.
Не такий вже й тісний цей озлоблений ліс.
Хоч ідуть канібали і скиглять вовки,
За плечима талан і напохваті кріс.

“…но продуман распорядок действий
и необратим конец пути…”
(Б.Пастернак “Гамлет”)

Все затихло. Я іду на світло,
знаючи, що вкотре упаду.
Я давно завчив свою біду
наче текст. Та перед смертю крикну…

Я б і радий хоч на крок змінити
кимось вищим вигадану роль.
Але я лиш принц, - а не король…
Ну хіба що в келих труту влити,

і рукою твердою велично
випити до краплі гіркий яд…
Це життя не повернеш назад,
то ж дивлюсь старій в сліпе обличчя.

Можна і отрути не боятись -
пити свою чашу сміючись.
Плач не плач, плазуй…- Та вік учись,
щоб красиво впасти – слід стояти!

В цьому світі стільки знад і зрад,
що якби не починав, то нащо?…
З кожним днем стає все важче й важче
вирватись за п’єсу, як з-за грат.

Так що, друг Гораціо, хоч знаєш
чим скінчиться твоя роль, а все ж…
Ти хоча б її як слід зіграєш,
хоч не все побачиш і пізнаєш,
то хоч на коліна не впадеш!

В морозній тиші ліс стоїть.
Блакитне небо обіймає
Міцні дуби тисячоліть
І сосни, що аж в небі сяють,
Мов діаманти сніг блищить.

Нестало суму і жалю,
І на душі так тихо й чисто,
І душу зцілює мою
Вже промінь сонячний, іскристий
Коли я в тиші цій стою.


І сяє сніг на гілочках
Тонких берез, могутніх сосен
На стовбурах і на кущах,
І там, де бігав заєць босий,
В його заплутаних слідах.

В морозній тиші ліс стоїть.
І тихо так, неначе вдома,
Коли мала дитина спить,
Коли її приспала втома,
Усе живе тоді мовчить.

Тільки один раз приходить любов
До кожного з нас.
І після того – ніколи вже знов,
О, лютий час,

Чом ти ламаєш і топчеш мене,
Рвеш на шматки?
Чи то колись тая туга мине,
Кане в віки,

Чи ще багато чекати мені
Відпуск гріхів,
Довго ще вірші будуть сумні?

Боже, зроби так, нехай хоча б він
З цих почуттів,
Не посміється, але й не буде один...

…доживу до весни і проп`ю
капелюха
там вже буде сонячно
і сухо
там не буде ні дощів ні
завірюхи
та ще мороз як та лиха
свекруха
і капелюх
ховає вуха…