Дощитиме далі. І дні на холодних колесах
Кружляють по колу… Калюжі розбризкує ніч.
Сумні парасолі причалять на вранішню месу,
Де звуки органні розвіють приземлений кіч.
І перші акорди послухають вікна і вітер,
Зашторені мрії лишають сліди для живих.
Душа упокоєна, вільна від нас і від світу,
Спиняє хвилини для інших краплин дощових.
По той бік порогу – нема клопотнечі й гонитви,
Німа порожнеча за бабине літо хапа…
Душа упокоєна просить тепла і молитви,
І світ заспокоїть листок, що на клавішу впав.

Я знову на піску будую
Палац із вітру і роси...
Свій спокій мріями руйную
І в тиші чую голоси.
Ті голоси мене все звуть,
Я опиратись їм невзмозі,
Та як мені про біль забуть -
У нього я давно в облозі.
І круг палацу виростають
Кущі тернові і полин,
А в небі ворони кружляють,
Та сповільнився часу плин.
І я не знаю як зарадить
Протистоянню почуттів -
Кохання своїм світлом надить,
Та на шляху біль стіну звів.
Ту стіну я розбить невсилі
І сльози у очах бринять,
Й лиш мрії мої сизокрилі
В чарівний той палац летять...

Україно-нене, біла лебедиця...
Висиха при старій хаті
Дідова криниця...
Онучата ж подалися
До міста шумного,
Де чекають їх розваги
Життя дорогого,
Їх чекають ресторани, клуби,
Різні "party"...
Не побачиш рушника
Ти у "стильній" хаті,
Не потрібна нині франту
Вишита сорочка,
Й про своє коріння в батька
Не спитає дочка.
Загубилися в минулому
Звичаї й обряди,
Та й тому, що залишилось,
Ми не дамо ради.
Навіть мову прадідівську
Забули нащадки,
Й про своє страшне убозтво
Не мають і гадки.
Що з тобою буде далі,
Нене - я не знаю,
Та щоб схаменулись діти твої
В Бога я благаю.
Щоб побачили, незрячі,
Яка ти багата,
Як прекрасна земля твоя,
Як мова строката,
Як історія звитяжна
Славою покрита,
Предків кровію полита,
Сльзами умита.
Щоб не сміли, юродиві,
Тебе розпинати,
Бо не знайде щастя той,
Хто глумиться з мати.

Дивишся страху в очі бездонні
Правди шукаєш у забобоні,
Камінь надії точиш сльозами,
Віриш, бо любиш її до нестями.

Сумно вдивляєшся в очі веселі,
Бачиш байдужість в душевній оселі.
В Бога питаєш:
– Як жить мені, Боже?
– Знай, що життя за любов завжди довше!..
08.02.07 :)

Я просто пила чорну каву,
Думками гріла аромат.
Душа вела розмову жваву
Із серцем… Серце – автомат…

Не квітне нещасливо-ніжне,
А гине у пустій журбі.
Хоч добре знає, що не пізно –
Ще можна все сказать тобі.

Але ж те Серце гордовите…
Воно страждає, та мовчить.
Із пам'яті твій гріх не злити –
Воно ніколи не простить.

Знов розминулись руки,
Мряка німа й пуста.
Тонко прославшись бруком
Сніг учорашній тане.

Мряка, немов розлука.

Сонно дуби чорніють,
Вітер збиває з ніг.
Вірити вже не смієш –
Хто я і що в мені?

Двері тобі відкрию...

Та поміж нами знову
Прірва на двох одна.
Вичерпано розмови –
Так буде легше нам.

Я не сказала слова.

3 лют’ 06р.

Розлогі шляхи
нас манливо зовуть,
звабливі і гарні.
Та гірше трухи
і зміїних отрут
є правда вульгарна.

Не знають прості,
що в своїй простоті
грабують не себе.
Що плачуть святі:
завдяки глупоті
мілішає небо.

Ти ж легке відкинь,
і живи в боротьбі,
бо ти є - людина.
бо ти є - один,
бо - сам по собі,
бо ти є - не з ними.

Іди через біль,
через холод і град,
та ночі безсонні.
Попереду - ціль,
тож ні кроку назад,
тамуй в собі стогін!

Ти бачиш сліди
тих великих мужів,
обранців високих,
що шлях свій пройшли,
не схиливши голів,
карбуючи кроки.

Льодисті вітри
збивають із ніг,
засліплюють очі.
Та треба іти,
через дощ, через сніг,
і вічне "не хочу",

іти до кінця,
поки сила в ногах.
Іти, бо так треба.
Дорога оця
є до Істини шлях,
є шлях твій - до себе.

***
В день коли нові ти черевики одягнеш
Мудрості й думи твоєї не стерти з лиця…

***
Краще важко без боргів, ніж легко з боргами.

***
Тупий меч більше б’є, аніж ріже.

***
Хто вам сказав що я ідеальний
Ні! Я потвора така ж як усі!
Інколи навіть гасаю по спальні,
Так як і ви, - без трусів!!!

***
Не плач і будеш великим. Терпіння і праця – найвища сила.

***
Ти схожий на героя, але не герой.

***
Жіноча логіка: «Секс – тільки через почуття. Але… за гроші».

***
Об вершину яка здавалась далекою
мені я збивав ноги, а на верху вони
заживали і лишались рубці – благість
і спокій не дають досвіду.

Двори весною цвітом пишні.
Густа ховає їх листва.
Я до кринички біля вишні
прийду напитись із відра.
Старим дістану із криниці
прозорість вічної води.
Трудами вітру бджіл та птиці
пливуть пелюстки - дар весни.
Пелюстки білі, ніби сукня,
в якій пішла ти на рушник...
Все потемніло - вітром грудня
тепло розвіяло, цвіт зник...
Чи невгамовна моя спрага,
чи долі виклик - знову ти.
Юначий пил, моя наснага,
мій перший дотик до краси.
Ти і в самотності красива,
хоча несеш життя тягар,
сама виховуєш ти сина.
І він для тебе - божий дар.
Вино червоне, запах кави,
чудовий ранок із вікна,
за довгу ніч ми все згадали.
Покірна, ніжна ти моя...
І кожен крок нестерпні муки.
Мій шлях весною - дикий мед.
Я знову йду у світ розлуки -
в кишені є на це білет...

за добу наскільки життя знищую
рахувати хвилини відкуплюся годинами
собі здаюся живою мішенню
між сном та божевіллям полює людина
свідомість забавка заможний уявою
під заставу відпустять гріхи
вдивляюсь у дзеркало спотворений славою
я на прицілі
сон у шприці

…жалібно плаче
на душі
самотня скрипка
моїх віршів…
…сохне скрипка
віршів моїх.
Боляче їй,
боляче струнам,
бо не беру скрипку до рук,
не граю нових,
не вигадую чудернацьких
мелодій.

Ще чути протяжні плачі
покиданих на землю хуртовин.
Ще хочеться до вуст печі,
та тулиш ноги на малий камін.

Ще мрії рвуть під кригами траву,
живуть на хмарочосі стріх.
Зліпити бабу снігову?
Та я доросла… То спокуса - сніг.

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Я вірю в янголів.
Комусь це так незвично!
Я вірю в янголів,
А в моді все "готичне" -
Червоно-чорне під похмурим небом...
Я вірю в янголів
І в тебе, і у тебе!

Сьогоднішнього дня чекав я так
Як астрологи чекають з неба знак
Від друзів наших галактичних
Та відкриття секретів їх незвичних

Уявляв його я весь свій час
В ночі з тобою говорив про нас
І в голові повис такий процес
Від нього чуть не став я mindless

Хотів реєстр почисти я свій
Але не вийшло стерти мрій
Я втратив апетит до їжі та життя
Думки мої були одне ниття

Мені все якось стало не цікаво
Нічого радості мені не дарувало
Я навіть кинув пити ненадовго
Ефект ніякий а похмілля ні до чого

Проблему в форумі я описав
Шоб хтось мені пораду дав
Можливо в них жорстока голова
Почув від них страшні слова

Які для мене було важко прочитати
«Буха була і їй просто наплювати».
Здавалось, їх мені із рупора кричали
Думати про тебе мені забороняли.

Я не послухав, бо можливо все не так
І дивувався як у наших друзів все ніштяк
Вони мабуть й за місяць не згадають
На сентименти час вони не гають

Від себе я такого стану не чекав
Але ні секунду ні про що не шкодував
В пам’яті лишилось все як гарний сон
Поїзд пішов і мені лишив пустий перон

Мені вже краще - мене варення вилікувало
Але не то що в баці від літа пролежало
В свій день варення я на крилах знов літав
Мене весь світ з варенням привітав

В кімнаті з вікнами у завтра
Підлога встелена листами,
Скупими, наче телеграми.
По граму драми. З нами правда.
Дає і б‘є моє сум‘яття
В кімнаті з стелею у північ
Півночі граємось у Грінвіч,
А ніч дарує лиш прокляття.
В кімнаті з поглядом у себе,
Тебе нема - дарма всі рими,
І Грім гримує небо
Ніби. Німбом...
Обом.

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп'янком
вранішнім зав'язалось -

моє кохання...

Ніжно
над плесом
озера
вибухнуло
багаттям
срібними пелюсточками
вузликами латаття -

твоє кохання...

І у вишневих
сутінках
листям
рудого
клену
долею
заплелося
у запашні
гобелени -

наше кохання...

Не цілуй холодне скло,
Не ховай обличчя в долоні,
Все мине - що учора було,
Заберуть в далину білі коні.

Зафарбує вітер сліди -
Фарби білої в нього досить.
Ти за ним босоніж не йди -
Ноги снігом тобі заросить.

Не даруй оченятам кришталь;
Очі скла не люблять - бється.
Зкинь із плеч холодну шаль -
Все одно на морозі рветься.

Подаруй діаманти снігам -
Вони їм значно більше личать.
Не для тебе цей срібний крам -
Тебе інші дороги кличуть.

Поцілуй у вуста свій біль
І не стримуй гарячі сльози:
Це остання твоя заметіль,
Це останні твої морози.

Залпом випити кохання
Й краплі не залишить на потому,
Охмеліть палким бажанням,
Розчинитись до росинки в ньому.

Всмак насититись коханням,
Лиш єдиний раз… один-єдиний…
Знаю, що прийде страждання –
Плач навік облише лебединий…

Сьогодні можу йти, але іду не так
Стою я в черзі на кінець життя
Сонце в очі - як побачити маяк?
Стануть явні власні відчуття!

Одяг ховає могилу в мені
Овечка у лісі тікає від світла
Осколок лікує поранене серце
Очима я бачу нас всіх у вісні

Не можна йти й не треба бігти
Нізвідки вибух там де голова
Навіть не думав як мене зробити
Найгірша інформація це ці слова

Точили ножі
Жінки і мужі,
Ховали корів по підвалах.
Роз’ятреним ґрунтом лежала
Країна ота, чекала покою.
Та сунули орди рікою.

Лоби у найтящім гріху,
В багні копирсаються коні.
Змирився лиш в долю лиху
Ще теплий мертвець на ослоні.
Отой, що без рідних, коханої й дому.
Отой, що пропав у безслав’ї одному,
Як в хаті горілій тривожились діти.
Їх душі точніш, що не сміли горіти.

Багрянить мак у літнім полі,
І колисанкою ті зорі
Вгорнув у сон блакито-тихий:
«Ой люлі-люлі, спіть, бо лихо,
Ой люлі-люлі, спіть маленькі,
Ми чим багаті й тим раденькі,
Росу із маків вам в намисто…»
На вишиванці хрест повиснув.

Ніхто не винен… Може винен?!
Що ми не разом вже давно…
Та з пам'яті чомусь не сплине,
Давно пройшло – п’янке вино…

Напевно сніг, що надлітає,
Тебе далекого згадав.
Щось запекло, щось там співає
Про те, як ти колись кохав.

Ніхто не винен… Може винен?!
Але так краще – певна річ.
І десь минула пісня лине,
Вертає в нашу першу ніч…

На Івана Косиченого, на Івана Лопошника,
Я замаїла хату полином та рум’янком.

Моє віно зурочене, не для того складане,
Щоб пролежати грудою серед непотребу.

Перекладу сороченьки, полотно домоткане
Тютюнцем сушеним та пахучими травами.

Бо на другий день весіллячка,
Я ся вдягну білєнку –
Чисту, як моя душенька,
Білу, як мої помисли.

Виллю в горнєтко молоко тепле,
Засиплю глегу, колотівкою виб’ю:
Сирні мої коники,
Чи ж бо ви забулися?
Летіть з бербеничками,
Дзвоніть про весілля!

Про що співатиме плей-лист
Мого-Твого життя?
Я створена з тонких намист,
Не розірви, дитя...
Про що не знає ця зима?
Дізнається колись.
То крига - ти, то діамант.
Не загублю, не бійсь...

***
Об вершину яка здавалась далекою мені
я збивав ноги, а на верху вони заживали
і лишались рубці – благість і спокій
не дають досвіду.

***
Трава і салат у своїй суті одне і теж.
Як всетаки багато для нас важить
зовнішній вигляд /форма/.

***
Імперетори частіше працюють аби
не бунтували плебеї, а не аби вони
були ситі...

***
Життя – це рука, яка дає нам розпоясатись
і тримає в узді...

***
Не можу зрозуміти в собі схильності,
йдучи по весняній вулиці, любуватись
симпатичними жінками з заду. Але ще
більше не розумів би себе, коли б
любувався чоловіками…

***
Живеш, живеш, а випити так треба…

А ночі стеляться шовковим колоском,
Муркоче киця на розстеленому ліжку.
Сідає темрява розмотаним клубком.
Без тебе затишно… хоча, самотньо трішки.

Зриває штори з вікон вітер - і дзижчить.
Повітря зимне, тільки ковдра вже не гріє.
У грубці вогнище, танцюючи, тріщить.
Без тебе звично, хоч від сліз намокли вії.

І пролетить ще сто ночей таких без сну.
І кожен раз мене навідає утома.
Та я чекатиму щодня нову весну.
Я запрошу тебе вернутися додому.
21.08.04

***
Відхворію...
Насправді
ностальгія нічного,
нічого,
що місяць
марно замріяний мандрами,
тавром – на танок Творця.

Тільки тіні тенет
титуловані,
перешкоди руйнують реміксами –
зайвий захист від золота,
осені рими – злослів’я, темрява...

Не турбуйте...

***
Вітер у темряву ввійде крізь небоколо
Розповсюджувати голоси.
Десь зірветься з даху сизий голуб
Й заблукає у безмежжі зим.
На стіні незайманій повиснуть
Два прозорі зовсім силуети.
Я почую, як впускає місто
Дзвоном у небоколо: "Де ти, де ти?...".

***
-------------- мамі

граюсь думками...
чи спокуса – у пазуху –
каменем

зоряна Кармен...
музика – карма –
хай мені...

хай мене, мамо,
лай мене...
пелюстками

зимними,
ніжними,
вкриється пам’ять

тільки мовчання –
неперевершений
злочин

з ночі

Мені так сумно,
Час пливе,
Не можу я його відчути
Бо він для мене є ніщо,
Як все у цьому світі.
І навіть рима у вірші
Для мене не існує
Я сплю, моє життя ніщо
І також не існує.
Скажи мені чому все так
Чому життя прекрасне?
Та хай би спокій вже настав,
Хоча і він нещасний.
....................

Я поки що тебе не люблю, тільки хочу любити...
Ще зима розсипає сніги... та вчувається літо.
Вже світило, завершивши рух, відродилось на Сході.
І проміння його золоте цілим світом проходить.

Ще слова, ніби перші шпаки, обережно-обачні.
І тепло, що від них струменить, не набуло означень.
Та вже щемно завмерла душа від цих звуків пророчих...
Я поки що тебе не люблю, але так цього хочу...

4. 02. 2007

Здавалося розігране, подолане, і не покрите тайнами
Все прощене, промовчане, словами сказане звичайними.
А решта - запорошені шляхи снігами часу високими і рівними.
Дні повернулись на свої круги думками, почуттями вірними...
Що залишилося незнайдене, невипите чи неосягнене?
Що загубило спокій Твій в байдужість не одягнене?
І мабуть зайві всі слова, коли відома відповідь...
Історія новітньо не нова, розказана навідворіть.
Ступити крок незмитий за поріг дорогами майбутніми.
Прикрити двері й закінчити біг, лишитись самобутніми.
Де нерозгадане й незміряне, хоч не покрите тайнами...
Відбуте і домовчане словами тихими, звичайними...

Горіла яскраво зірниця
Ти щось говорив таємниче
Під гуркіт свинцевого грому
В моєму похмурому домі
Безслівно, беззвучно, незвично.

А ніч листопадила площі
Ліхтарик тремтів одноокий
Пускаючи стріли в підлогу
Ховаючи крила вологі
Ти знов каламутив мій спокій.

Десь голосно били у дзвони
Прощаючись страшно і грішно
Неначе і справді востаннє
Вбиваючи цвях у Кохання
Нещадно, нестерпно, зловтішно.
31.01.07

Не замовкай – скажи іще півслова.
Скупа розмова,
Хай вона бринить.
Нехай тече засніжено-зимова
Ця добра мить.

А за вікном шумить,
Мов канонада.
В кімнаті пахне свіжий мандарин.
І Новий рік. І ти.
Яка я рада,
Що ти один.

Біжить потік годин –
А може, втома.
Не замовкай – думки твої рясні.
Мені так тепло, затишно,
Як вдома.
Як уві сні…
21.12.04

Я зголодніла на поезії, на звуки.
Мені бракує знавіснілих маскарадів.
А ти стоїш закам’яніло на заваді.
І не даєш мені ні радості, ні муки.

Спітнілі ночі закликають до спочинку,
До екзальтованих учинків і безсоння.
А ти сидиш, як листопад, на підвіконні.
І відбираєш в мене вічності хвилини.

Мовчать уста моїм знесиленим проханням.
Так важко склеїти нерівні половини.
А ти лежиш, як всі закохані мужчини.
І не чекаєш ні розлуки, ні єднання.
20.03.06

Ви, хто проходите повз,
дивні і самонатхненні,
купка рабів, купка полозів,
кілька гримас на монеті.

Граєте, биті, помолоті,
джаз зі змутнілого скла.
Холодом вієте, холодом,
з жил - кажанова імла.

Сонця на листя шкодуєте,
холодно дивитесь в ніч.
Холодно, з вами так холодно,
холод в корості облич.

Киньте монетку, холоднії,
Киньте - цигарку купить.
Холодно, як з вами холодно!!!
а доведеться любить...

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

Вона була із тих моїх думок
Якими думав багатію
Щовечора серцебиттям

Вона була із тих моїх пісень
Якими лиючись із серця
Торкало тіло і жило

Від неї і до неї нею

***
Шкіриться березень кішкою,
Танцює по вікнах льодом.
Капці крокують від ліжка,
Шикуються капці навпроти...

Капці чекають на справжню:
Щоб здивувати ходою.
Вона у куточку. Лячно їй.
Крім неї в кімнаті хто є?

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

***
Амадеус, твій бокал вже на столі,
А реківієм ще не готовий...

***
Шляхом пилюка улягається.
Батюшка з гульок повертаються...

***
Імператорам не цікава наша музика.
Їм цікаві вони коло музики...

****
Я, якраз – нормальний, це всі інші …- ненормальні.

***
Щоб у сексі мати лад
Треба їсти шоколад!

***
Ти навіть не уявляєш як я собі тебе на уявляв!

Небо сяє над землею
В зорянім убрáнні,
Сон летить над усією
Тишею в коханні.

Вже дріма трава пахуча
І дерева свої віти
Похилили в сні, і кручі
Стихли – снять, неначе діти.

Дума з думкою снувала
Й колихалась, засинала.
Ніби хочуть зазирнути,
Зорі в душу і... заснути.

Нічка тиха і чарівна...
Незмірéнне небо сяє.
Нічка чарами царівни –
Все у сні заколихає…

Епітафія
( на пам’ятник загиблим солдатам)

По чужій волі
на твою долю
випало. Випало
в чужі гори…
А матері горе
серце випалило…

* * *
наснилось знов минуле літо
піском на литках
доменним пляжем
як злитки
стегна
груди
люди
куди не глянь - лиш голизна
…хто зна
чи ж ви на зиму
смердючу нафталіном
витягнете з шафи
одіж?

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

***
Там, де від часу тісно
До клекотіння в горлі,
Чорний у небі Місяць,
Змученій від агонії.

Струшую пил колишній
Я нецензурним словом...
А на планеті нижче
Свято Різдва Христового.

* * *
дощ за вікном
тиша
лиш відлуння цокоту крапель
відмірює час
чекання сонця…

* * *
це ти посеред ночі
мої вуста тривожиш
це ти шепочеш
ніжності мені
а то грайливо
відкидаєш коси
і усміхаєшся
я прокидаюсь
холодною водою змиваю
тепло твоє – марево сну…
…і на вулицях міста
в потоках машин і людей
я ховаюсь від тебе
затамувавши подих
в самотньому сквері…
…від сигарети нову сигарету…
з-за рогу будинку
виходиш ти
я відвертаюсь
і вгадую твою ходу
тебе
в юрбі людей
в вікні навпроти
у ритмі музики
в своїх віршах

Це місто мене з'їсть,
як сендвіч на сніданок,
вдоволено зап'є
компотом із калюж.
Йому замало тіл
мальованих коханок,
що пазури свої
розкрило і для душ.
Це місто мене з'їсть,
але чи буде смачно -
нейрони зіпсують
тваринний апетит.

...Можливо, утекти,
щоб місто це не бачить?
Лише б не з'їли інші
із супом на обід...