Страшно жити , але страшніше полюбити!?
А потім в душу почуття закрити …
Почуття в душі літають то появляються а то зникають !
І коли з тобою не розмовляють !,
Коли словами тебе вбивають
Хочеться впасти й не підводитись
Хочиться страждати і молитись ….
Але хочиться знати чому, як, дочого просто - знати
Чому-чому потрібно брехати якшо можна сказати
Всю правду словами сказати ...
Душа вічна душа , роки буде чикати !

Была, когдато у меня прекрасная жена
И мне завидовали все мужчины.
Ещё, два чудных ангела, послушных и красивых:
Моя прелесная дочурка и мой сын.
Семейная идилия и образец для подрожанья.
Но, правда, и была одна беда,
И я, как раз, и был этой бедою.

Я хрон, которому не нужно счастье в личной жизни,
Не нужен мне ни детский смех,
Ни комплементы от жены,
А так же, мне не нужно думать,
Как заработать деньги для семьи.
Мне самому не много надо,
Лишь на рассвете накатить
И в хлам готовым, можно ждать заката,
Когда, такие же как я, мои друзья,
Меня готовы будут угостить.
Но, что то ёкнуло во мне и всё сломалось.
Я – прозрел!

Мне стало стыдно за себя,
За то всё, что я делал.
За то, что пил и позабыл своих родных,
За то, что потерял я счастье,
Судьбой дарованное мне:
Свою прекрасную жену и восхитительных детей.
Перед которыми в долгу за их ненастье.
Но я исправлюсь, я смогу.
Я стану лучшим папой мира
И, обо мне, никто не будет плохо говорить.

Услышал я, что, есть один целитель,
Который может вылечить любой недуг,
И очередь к нему всегда большая,
Всех тех, кто хочет сразу же лишиться своих мук.
Избавлюсь в раз я, от своих забот и нынешних проблем.
В глазах своих детей я стану лучше
Не буду просто пьяным папой, стану я отцом.
Готовым жертвовать собою ради счастья.

И вижу я, что очередь становится всё меньше,
И ближе я к своей мечте.
И, наконец, то, передо мной порог.
Я – исцелён!
А исцелила меня смерть.

15.04.2010

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Ти невчасно пірнув у травень
Поміж білих дерев вітер
Оксамитовий шлях віри
Позолота німих слів

Я така, як завжди, щира
Я ще маю на вірність право
Тільки там, де в шипах квіти
Півлюбові і нас “пів”

Ти невчасно пірнув у трави
Між рядків перемін світу
Запізнілий конверт літа
З побажанням ясних днів
13.04.2010

Давно світ зрушив з місця;
Все не так як колись.
Він швидко вдаль однісся,
Він зник од нас кудись.

Дивна тепер мить кожна —
Яке все дивне стало.
Знайти вогню не можна!
Де істини начала?!

Багаття вже погасло;
Та тільки не ці іскри!
Чарівно сяють — нащо?!
Поглинуть чорні піски.

Навколо нас пустота,
І всюди ця темрява,
Породження болота;
Земля — це хаос, а я?!

Я бачу штучність всюди,
Чужий контроль над нами.
Заблукані ось люди.
Їх дурять всіх дарами.

Ви всі спите в дорозі,
Вас всіх везуть до прірви.
Ніхто вам не поможе,
Вуаль пітьми не зірве!

Виходьте швидше зі сну,
Зірвіть саван облуди!
Відкиньте думку пусту,
Закрийте шлях в нікуди.

Бурхливі слова, Бурхлива вода І тіні тіней На світанні. Чия це вина? Чия це вина, Що зараз Говорим в останнє? Що плаче роса І в'яне трава Від поглядів Наших в останнє... Чия це вина? Чия це вина? Лиш тіні тіней На світанні... (2005)

Знову небо лягло в сумку
Сумно в білому йти в холод
У мережаний спів ранку
У прозору, як сон, росу

Зачепити виток звуку
За тонкий парапет ганку
За не схоже на сніг соло
За містичну твою красу

Знову небо лягло в сумку
Налякати мою втому
Сумно в холод іти з дому
Щоб шукати нову весну.
12.04.2010

***
Якщо віриш мені, то повір - це мине.
Стане легко тоді, як ніколи раніше.
Ти побачиш в юрбі ще здалека мене,
але серце відмовиться битись частіше.

І я стану для тебе такою, як всі-
невиразною, сірою, просто чужою.
І каблучку, оту, що на правій руці,
не ховатимеш більше, зустрівшись зі мною.

***
Вже з тобою нічого не трапиться,
якщо навпіл весь світ не розколеться.
Від вина ще гіркіше плачеться,
плед не гріє, а тільки колеться.

Одинокая, некоханая,
знов до інших твій сон горнеться.
Тихо з ран твоїх біль капає
під розпачливий крик горлиці.

Вся квартира просякла отрутою,
що її називала ти спокоєм.
Що ж ти вдієш з судьбою зіпсутою?
Некоханая. Одинокая.
2009р.

Шоколад і вино,
Холод, місяць і дим.
Все на світі жило лиш тобою одним.

Пелюсточок свічі
Погасав-догорав.
"Все інакше вночі" - п"яний вітер шептав.

Шоколад і вино,
Посірів небозвід,
Тепле літо пішло за тобою услід.

А мені ти лишив
Холод, місяць і дим,
Щоб мій світ завжди жив лиш тобою одним.

Шоколад і вино.
Пелюсточок свічі.
Вітер, осінь, вікно.
Все інакше вночі.
2009р.

Серп місяця повісить на межі
Небесна діва, купана у росах.
Чужі знамена, кулі і ножі
Посіє ніч у осені покосах.

Повернеться і знищить ту межу
Журлива діва білим диким танцем.
Вже мед розлито у ріку чужу
І витоптано всі поля коханцем.

Серп місяця погасне у траві
Стрімкого ненаситного світанку.
Небесна діва вклониться тобі,
Щіпки зірок збираючи у склянку.

2010р

...Затаились у высотки враги.
Битва - некогда снимать сапоги,
не до сна бойцам и не до еды.
Ига вражьего нет хуже беды.

Припев: Дети: молодые -
нет и двадцати.
А уже - седые.
Тут им - бой вести.
Долг - превыше жизни.
Лишь бы иногда
вспомнили ли в Отчизне
их через года...

Атакует ненавистная рать.
Ой как рано паренькам умирать...
Пули свищут - и туда, и в ответ.
Всех, кто выжил, сосчитает рассвет.

Припев.

Милый Отче... Жить - всего три шага...
Поднимается... один на врага.
Надо пальцы на чеке разнимать.
Не увидит сына более мать!..

Припев.

Млеет солнце над землёй не дыша.
Хоть одна бы отозвалась душа...
Где наутро те бойцы полегли,
и сегодня голосят ковыли...

Припев.

Апрель 2010

* Тема ожидает музыкального
решения.

Цей степ. там бігали босОніж.
Приємно ступні лоскотав.
Цікаво ніжив підвіконня
і дивно в хату заглядав.

Він проникав крізь скло колоссям,
корінням двері відчиняв,
безсмертником квітчав волосся
й зерном нестиглим годував.

У серці він плекав ромашки,
і їх щоліта дарував.
Яким для нього було щастям,
коли до річки ним я йшла!

Вмивався він росою вранці,
і небо цілував удень.
І п"янко снив собі в тумані.
У снах він бачив знов мене.

Мій степе мрій! Простори рідні!
Твій життєдайний колосок
і досі сниться мені в місті,
як я не йду з твоїх думок.
26.02.2010

Не замечая дней совсем,
Живёшь ты тенью в этом мире.
Да так, что ожидаешь смерть,
Ведь там - иначе: мысли шире.

Ты - человек: лишь груда слов,
Пустая оболочка тела.
Ты и на подвиг не готов -
Уж создан слишком неумелым.

Ты - пустота. Ты - человек.
Ты - безобразное творенье,
Что разрушение и смерть
Несёт всему в одно мгновенье.

Ничтожен ты, но ты - творец!
Ты - парадокс из парадоксов!
Где всё разрушено вконец,
Там возрождаешь без вопросов.

Ты создаёшь себя и мир,
В котором жить тебе удобно.
Да только есть ли в этом смысл,
Когда духовно ты убогий?
07.04.2010

паперові почуття.
пластикові мрії.
як тобі таке життя?
як іще ми вмієм?

поцілунки поштою.
есемес зізнання.
скільки зараз коштує
кілобайт кохання?

сєкас із комп'ютером.
потім друк емоцій.
вдавись аудіобутером!
чотирнадцять порцій.

2010

Сумний тягар
одна лиш тінь,
забутих слів,
твоїх хотінь.
Нечутний шепіт,
близькість снів-
все це пройшло,
нема ярінь,
бездумних порухів,
зітхань.
Як світла мить -
ось тут було
і вже летить,
кудись далеко, там де ніч
і морок тихий...

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Не плач, не бійся, не мовчи,
Від болю голосно кричи,
Не бійся просто полюбити,
На думку інших всіх - забити!!
Не бійся жити і кохати,
Своє життя в руках тримати,
Не комплексуй, вмій гідно жити,
Себе,таку як є, любити.
Собою завжди будь в усьому -
Ніколи не соромся цього!
Собою будь будь-де й коли:
Кохай, борись, живи, люби!!
Іди вперед, не переймайся,
Ні перед чим не зупиняйся,
Не бійся плакати, кричати,
А бійся під час мук мовчати,
Люби себе завжди такою:
Щасливою і молодою,
Люби себе й усіх люби,
Собою будь будь-де й коли))))))

Де Ти? Я так до Тебе хочу...
Моє життя пусте й німе...
Тобі щодня усе шепочу
І віри шлях мене веде...
Ти там, на небі, серед щастя,
Між янголят і між людей...
Моє життя – це чорні масті...
Та сліз не видно з-під очей...
Я знаю, Ти мене чекаєш...
Як кожного посеред нас...
Теплом своїм Ти зігріваєш
І нам даруєш світлий час...
Прости нам, ми не гідні цього...
Ми лиш мурашки на землі...
Ми тіні тих, хто був до цього
Їхнім шляхом нам треба йти...
Ти ж знаєш, ми у Тебе вірим...
У Твої вчинки і слова...
У ніг Твоїх вся Україна...
Та що там...навіть вся Земля...
Ти милосердний до прокляття,
Ти віриш всім єством у нас...
Твоя наснага і завзяття
Дарують нам цей довгий час..
А потім ми йдемо до Тебе...
В Твої обійми, вічний шлях..
Прощення молимо у неба
Й несем гріхи в своїх руках..
І Ти їх щиро пробачаєш...
Ти віриш в нас, дітей Твоїх..
Ти нас, мов батько наш, плекаєш
І любиш, мов дітей Своїх..
Тож Боже, поможи нам знову...
Дай силу шлях життя пройти...
Даруй життя й любов усьому,
Що в світ змогло з життям прийти...
Де Ти? Я так до Тебе хочу...
Моє життя пусте й німе...
Тобі щодня усе шепочу
І віри шлях мене веде...

Ти приходиш до мене в ночі,
І даруєш - сон диво-казку,
Проганяєш печалі сумні,
І даруєш мені ніжну ласку.
Ти немов би Принцеса чи Фея,
Ти неначе цілунок п`янкий,
Ти для мене велике є щастя,
Хвала Богу ти моя , я твій!!!!!!!!!!!!

они простятся, стоя у метро,
и разойдутся разными путями.
а завтра он пойдет с другой в кино.
а завтра у нее другие планы.
недели через две она звонит.
и он согласен, он сейчас не занят.
увиделись. он курит и молчит.
она лежит, как кукла, на диване.
они опять простятся, как всегда.
и он уйдет, не думая о завтра.
и ее жизнь не определена.
зависти от того, как ляжет карта.
единственное точно суждено:
им друг от друга никуда не деться.
их порознь двое, вместе - как одно,
и на двоих одно большое сердце.

2009

Пам'яті
загиблих у голодоморах
1932-33 та 1946-47 років

Ні. ні, мій брате: не для страти
Живемо на землі оцій,
А щоб вона була багата,
Плекала наймудрішу ціль.
Хай не лякають нас гармати,
Дітей виховують батьки.
Ми – не для того, щоб страхатись,
А щоб жилося залюбки!
Покиньте нас, біда і горе,
На безліч років і століть.
Вже зачиніть себе, пандори,
С е б е навічно заморіть!
Не забувайте, герострати:
Загибель людства й вас зведе!
Ми не для страти, не для страти:
Щоби ж и л а Земля Л ю д е й!
Кому Європа, кому НАТО -
Побачити б: а щастя де?
Ми не для страти, не для страти,
А щоб настав, нарешті, день!
2004 р.

Чумась для нас всі найрідніші
Такі чужі такі не наші
Чомусь не можемо сказати
Що ми – вони, ми всі рідня.
Наш дім для нас є наймиліший,
Та в ньому з нами вороги
І кожен раз все більш сильніше
Ми хочем бігти в даль від них.
Мій друже, кажеш це невірно
Що це усе ще перейде?
Що можуть рідні зрозуміти?
Мене ж притягує чуже.
Чужі, вони як рідні душі
Що попливуть на дно пізнань
А рідне, сидячи на кухні
Словами б є і крає. Жаль.
Коли наш батько десь далеко,
А матір лиш для нас живе,
Завжди залишиться людина
Котра у гроб тя зажене.
Усе говорить і говорить,
Усе кричить. Нервує нас.
А в помислах хочемо смерті
Щоб в спокій відійшла душа.
Є люди котрі можуть жити
І їх не б є кулак рідні,
І помисли у них є чисті
Ну а у мене підлі й злі.
І у житті не пожалію
Що ця людина відійшла
Я буду жити, жити вічно!
Без неї в помислах добра.
Не вір собі що ти не правий
Як злюща злість полонить ум,
Ти маєш право на ненависть
Бо кожен знає як нещадно
Вбиває нас наш рідний люд.

Дзеркало не бачить правди.
Правду знаєм тільки ми.
Совість зранку добиває
Крик душі кричить – прости!
Ми не завжди помічаєм
Що самі ми є брехня,
Що померла без спасіння
В наших душах доброта.
Казка – де ми всі герої,
Де назавжди ми праві,
Без помилок і тривоги
Ми найкращі з понад всіх.
І кулак нас часто мучить
Щоб ударити себе,
Голова нас заставляє
Криком розказати те –
Те що довго вже боліло,
Що вбиває докорінно,
Не дає в ночі збагнуть,
І спокійним сном поснуть.
Ми пропали десь в брехні,
Снів не бачим довго ми,
А душа вся наша чорна
Заховалась у пітьмі.
Сором довго вже полює
В наших помислах брехні
У кайданах десь крокує
Крихта чесності в пітьмі
Знову ранок, все нормально,
Знову сміх і знов брехня
Ми лишаємось в тумані
Звичне це для нас життя.
Але все ж ми зрозумієм
Що забракло нам чогось
Що немає вже поваги
Ми з собою не б їмось.
Ми ніщо ми просто ляльки
Ми живемо у казках,
Жаль що тягнем за собою
Безневинний персонаж.
Навіть не один а сотні,
Сотні що ще вірять нам,
Але нам не зупинитить
Й ми продовжуєм обман.
Та лялькар колись вмирає,
Вот і ми на самоті,
Ми потрохи повернаєм
В наш театр справжній світ
Нема сміху і вистави
Лиш проблеми на біді
Ох як жаль що ми не знали
Що в життя дві сторони.

Були в мене очі вже мокрі,
Бо я написала вірша.
У ньому я виклала душу,
Всі помисли про немовля.
Читала його я раз десять,
Й хотіла щоб знали усі,
Яка є у нас теорема,
І люди наївні й дурні.
Але публікація зникла,
Й вірша я не зберегла,
І серце моє так і просить,
Щоб згасла я в полум ї сна.
Та розум наполягає ,
Хоч декілька слів донести,
Й відкрила вам очі на щастя,
Котре є в новому житті.
Я хочу довести ті фрази
Котрі для вас Бог написав,
- Нове в пустоті є безцінне,
- Так само як сіль чи вода.
Ці фрази і є теорема,
Котра нас в цей світ привела,
Не слухайте іншої правди!
В житті є лиш правда одна!
Не вбий і не скривди частинку,
Яка у тобі заросла!
Подумай наскільки важлива,
Для тебе секунда життя.
І як ти несправедливо
Вбиваєш своє ж немовля.
Не вір обіцянкам й погрозам,
Зроби ти свій вибір сама.
Крокуй, переходь перешкоди
І йди, йди вперед – до кінця!.

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

Якби я знав, що так буває,
Коли розпочинав дебют,
Рядки із кров’ю – убивають,
У горло хвилею - і вб’ють!

Від жартів отаких жорстоких
Я б відмовлявся навідріз.
Початок був таким далеким, -
Ще ані крові, ані сліз.

Та старість – це той Рим, що скоро
Турусів замість і коліс
Не гри запрагне від актора,
А смерті справжньої на біс.

Коли рядок душа диктує,
Вона на сцену шле раба,
І тут кінець мистецтва всує,
Лиш доля дихає слабка.


18.01.2010

мовчати.
залишилось тільки мовчати.
опісля брехні і неправди
мовчати.
ковтати.
отруєні сльози ковтати.
і дим нікотину вдихати.
мовчати.
не спати.
ночами в постелі лежати.
в самотній оселі не спати.
мовчати.
вбивати.
священні хвилини вбивати.
нікого нічим не займати.
мовчати..

2010

* * *
Залюблю я тебе до нестями.
Я заніжу тебе до крику.
Зацілую задавнені рани.
Подарую любов столику.

Обійматиму я до болю.
Цілуватиму до оніміння.
Найстрашніші гріхи відмолю.
Буду світлом і буду тінню.

Закохаю. Запещу. Задушу.
Закружляю в безумному танці.
Обніму і за серце, й за душу.
Всю себе я подам на таці.

Огортатиму теплим дотиком.
Називатиму ніжним ніжнятком.
Муркотітиму білим котиком.
Буде солодко й дивовижно нам.

Буде казка в обіймах буднів.
І блаженство з очима екстазму.
Будуть свічі — щасливі судді.
Будем ми. Неодмінно. Разом...

В’ється рутина у простори мідні,
З розуму сходиш зриваючись в плин,
Може, для когось ще бути потрібним,
Може, нікому ніким.
Правда, що істина є за горами –
Досить ходити до різних кравців,
Що обшивають цю плаху над нами:
З білого в чорне, із радості в гнів.
Крик і мовчання – суміжний супротив,
Більше омани і більше брехні,
Слово розпродане в попіл за дотик
В посмішці винній або в сум’ятті.
Терен на голову, зраду у пам’ять,
Скільки ж примхливості, зверхніх образ,
Хтось в запитаннях шукає провалля,
Хтось в пустоті нечистотний екстаз.
Символи в серці порізані, зранені,
Каменем строщені в білий пісок,
Тільки сипучість зрадлива, споганена
У дев’ятнадцятий виразний крок.
Час егоїзму, у ньому обитель
Тих зрозумінь, мов облуда страждань –
Мить замість вічності цінно прожити
Лиш без хвороби і без нарікань.
Серце схололе у темінь просилося
Крізь запопадливість в морок від ран.
Нам залишилось чекати до милости
І сподіватись, що змовкне орган.
19.03.10

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

Ми у громади під прицілом,
Не тільки в лютих ворогів:
Як у політ сягнемо вміло -
Ну, кожен збити би хотів!..


25.03.2010

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

Зорі
В морі
Неозорім,
Осідлавши хвилі,
Очі
З ночі
Неохоче
У світанні мили .
Цар -
Пожар
Із-за хмар
Ширив панування,
День
Зі жмень
В сад пісень
Сипав щебетання.
Світ
За пліт
Заповіт
Ночі перекинув,
В рань
Зітхань
Милих пань
Взяв у спадок днину.

Мої різнобарвні метелики,
Мені малювали соняхи,
Любов розливали у келихи,
Тепло залишали в долонях і
Зникали у темряві...

Мальовані соняхи танули,
Міражно плелися стеблами,
Любов замерзала в гранули...
І тільки долоня тепла, мов
Метелик в ній жевріє...

2010

Не стало хати, тільки комин
дірою в небо. Полинами
поріс останній теплий спомин
від печі до гнилої рами,
до того, що дощі лишили...
Село мовчить у власній тіні,
ганяє вітер пустку схилом,
вростають стіни в жовту глину...
І тільки за селом, на сході,
порушуючи вічну тишу,
приходять зрідка, при нагоді,
близькі і рідні... Кладовище...

Занось дорогу на травневий дощ,
Заводь осліплих блискавок до хати
Хай остяки слідів їм труться в п’яти,
І Шлях Космічний, в тріщинах розп’ятий,
Проступить на руках вогнем порош.

Занось дорогу на травневий дощ…

Хай вікна б’ють поклони воронню.
Крізь дірку в небі крик комет не чути.
Чи варто знати і чи варто бути,
Коли з молитви знов фільмують брути
Абстракцію якусь у стилі «ню»?

Хай вікна б’ють поклони воронню…

Склепіння днів у стертих шорах рим
Тепла діждатись часу вже не має –
Крилатий кінь осідланий чекає…
А далі – кіптява!.. А далі – Рим палає!..
Бо атомами світ вселенський знає,
Що серця стук живе не поруч з НИМ…

В склепінні днів у стертих шорах рим...

2010 р.

Сивину прапорів похилила Зима
На руїну засніжених мурів..
Та Мороза гука..а старого нема..
І серденько надією дурить..

Розплелася Ріка.У косички рясні
Запліта Квітень бантики сині,
І росписує землю в догоду Весні
Праслав"янським забутим курсивом..

На червону тарель лунко капає день..
Лісовик у струмку мочить лапи..,
І хмеліє..і в соняшних нетрях бреде..
І смерічку розпатлану лапа..

Сонце струни на піки ялин напина,
І сміється..щебече.. палає..
Все в чеканні завмерло.Красуня Весна
На органі, за хвилю, заграє..

У мене є знайомий олігарх -
Придбав собі окраєць України,
А я в йому у цьому помагав,
Що він не забуває і донині.

Лише зайду до нього в кабінет -
Замовить каву й дістає чарчини:
- О, давній друже, скільки зим і літ!
Як справи, як здоров'я, як родина?

Чи, мо', якась проблема привела?..
- Та ні, усе чудово!
- Ні, друзяко!
Як є хоча б дрібниця - геть мала,
Зажди лиш мить, я на мобільний зв'якну.

Була проблема - і уже нема!
І ми п'ємо, аби до дна дістати...
- Заходь іще, чи літо, чи зима -
Без церемоній, як до себе в хату...


24.03.2010

Розкинула ноги по полю дорога,
Чи з пагорбів збігла в шовкову траву,
Розсипав волосся відьмак по підлозі,
Сусідка на всесвіт готує війну.

Зухвала коза заплелася в покоси,
І їсть абрикоси під тином дівча.
Розчісує коси на гілці русалка
І кличе до себе. Не думай. Хоча...

Зруйновано вежі. Розбито фортеці,
І вилито слово з водою в межу.
Ідуть ворожбити, летять босоркані,
І п’яні спокійно ступають в олжу.

Герой цього часу цитує Плутарха
Чи Будду, чи в буді впадає в ніщо.
І віником блудним шукає облуди,
Чи блуду, чи Бога, чи Бог знає що.

Пейзаж вавілонський придумав Вавілов,
Чи вичитав може, чи, може, я сам?
Хвороби і люди ідуть у нікуди,
А, може, нізвідки. І кажуть: "Салям".

А там, де розкинула ноги по травах,
Де замах на запах – найважчий з гріхів,
Де всі босоркані цілуються вранці,
Ніколи ніхто не впадає у гнів.

* * *
Я зими цьогоріч не чекаю,
бо у мене саней ще нема.
Бідний кращої долі шукає,
хтось останнє в корчмі пропива.

Скрізь панують жорстокі правила,
і ніхто не зважа на душу.
Хочеш жити за своїми? Браво!
Запитати в сильнішого мусиш.

Хоч для галочки, хоч для зірочки,
зазубри, мов шкільний параграф:
відрізнятимешся від сірості, —
тебе втоплять в олійних фарбах.

Живу, як хочу, екзальтовано, сміливо!
Збираю посмішки, для «того світу» унизу.
І поринаю в зорі експресивно,
Та людства вічність я не омину.
Я знаю, самовпевненість - це ризик,
Для тих, хто мрії, створюють свої,
Для тих, хто поділяє, на частини:
Людину, людство , всесвіт взагалі.
Але, хто єдності людей радіє щиро,
Людському організмові розкритий,
І не поменшує себе,та інших диво,
В броню з зірок, галактик, міцно вдітий!
Життя цікаве, хоч ти - крапля в морі,
Бо все з малого, все багатоскладне.
Немає радіснішої, чудовішої долі,
Ніж із достойними братами бути ладним.
Співзвучність унісону, співу людства,
Чудові партії, та серця щире соло,
З середини, живильне, цінне єство -
Це ласка , це любові рідна мова.
Тканина всіх сердець і душ єдина.
Вона із пряжі, що є вмістом світу.
Вона протекція, вона, магічне коло!
Вона, і стріли, й позамежне літо!
І я здивуюсь знов і знов, і знову!
Я закохаюсь, я вдивлюсь, в прекрасне!
Я вогняне, яскраве, намалюю коло,
Та в ньому буде, сила, що не гасне!

2009р.

* * *
Замуровано час. Засипано снігом і пилом.
Неозора вічність рани обробля.
Як не намагалась, все ж не одлюбила.
А душа вже вище планку підняла.

Свіжо дихає вітер мені у плечі.
Тихо плачуть поля, по позбирано врожаї.
І щодень то скоріш починається вечір,
Крають небо строкато сумні журавлі.

Змерз горіх. Не зосталось від листя й сліду.
Обпікає порепані вени калинова кров.
Солом'яне дитя розумніше за свого діда:
Знає, що то є сльози і що є любов.

Затамовуєш подих. Дихаєщ спаленим листям.
Хризантемовий жовтень тулиться, мов цуценя.
Нині вітер справжній. Нині сонце низько,
Нині зірка народить нове зореня.

2008

ранок навколішки молиться небу
росами плаче на трави і квіти
руки здіймає туманами нева-
гомістю сонця відсутності вітру
і алилуя у промені першім
різноголоссям рожевого сходу
світ перехрестить і піде до звершень
ранок у вечір долаючи сходи

***
І кожен з нас – прекрасний інструмент –
Свою мелодію життя зіграти має.
Маестро час – великий диригент,
Щомиті паличку в готовності здіймає.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Ти не проспи й не пролінуйся,
Ти сотворися і відбудься,
Відчуй свободу. Вируш в путь.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Лишень замислися. Спинися.
Зніми з плечей тягар турбот
і ясністю прекрасною омийся.

Підніметься мелодія з глибин.
В душі луною озоветься.
Підхоплена оркестром – зазвучить.
Опам’ятайсь! На тебе
        жде Маестро!
2002

Шалено грала музика у залі,
І серце билось серед кришталю,
Вона стояла у своїй печалі,
І плакала від болю і жалю.

Вона кричала переможним криком,
І божевілля у її очах
Описувало те прожите лихо,
Яке губилось у пустих словах.

Забутий відчай линув через краї,
І вічний біль прохання шепотів,
Лише для неї у цій повній залі
Уже не було жодних почуттів.

Остання нота. Вже дограла скрипка.
Бокал вина наповнений вогнем.
Остання мить її життя розбита
Й летить у пекло срібним кришталем.

За долоню взяла – ворожити бралася наче,
говорила про долю, любов, золоті літа,
і просила грошей, дріб’язкових, аби удача
твій поріг не минула... На яблука мед стікав

і стікала хустина з волосся, і віск по пальцях,
і сльоза по щоці, і тремтіла рука, коли
ти давала останнє, що мала, старій жебрачці.
- А за кого, хороша, у Бога мені молить?

Ти не чула нічого, усміхнена йшла у серпень.
І медово по вулиці тік полудневий час.
Билось, дзвонами наче, у грудях забуте серце,
дозрівав у душі, наче яблуко сонцем, Спас.

Найважливіше


Дві речі між людьми найбільшого вартують:


Життя й кохання – тіло і душа,


Без духу тіло – прах, його вітри роздують


Й знаку не стане, заросте травою.


Так без кохання і життя тьмяніє –


Як лист осінній, піде в небуття.


Щасливий той, хто зрозуміть зуміє,


Що лиш любов – продовження життя

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

Мой шарф, пропахлый сигаретами,
На шее туго затяну.
И не воспользуюсь советами,
Сама вдоль речки побреду.

Шептать над волнами напевчиво
Свои неладные стихи
И улыбаться переменчиво.
И ждать твои слова любви.

По ветру волосы развеются,
И слёзы градом потекут.
Пусть и причины будут мелочны...
Но я тебя всегда люблю.
28.09.2009

Біля річки церква, біля церкви груша.
Триста років груші, а іще жива.
Вітер грушу сушить, час коріння душить,
А весняна річка грушу полива.

Мимо груші літо десь за обрій тане,
Як кульбаби білі плинуть зірочки.
Пам’ятає груша ляхів і османів
І козачі вольні степові полки.

Біля груші панство продавало в рабство
У тяжку неволю душі кріпаків.
Біля церкви прапор піднімався красний,
Випраний у крові наших мужиків.

В грушу кулі клались з кулемета німця.
І осколки бились, від радянських мін.
А вона зосталась жити на одинці,
Щоби дочекатись змін і перемін.

Дочекалась волі, хоч пеклась і терпла,
Дочекалась дихать рідною весной.
Та якийсь нахабник з виборчого пекла
Пригвоздив на груші фотообраз "свой"...

2010р.