Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Навіщо мені пальми?
Навіщо Тихий океан?
Мені б у степ широкий,
Де колоситься жито і пшениця,
Туди, де віє рідний вітер.
Де небо, під яким зростав.
Чому тікають люди туди,
Де все чуже, все незнайоме?
Невже там медом мажуть?
Цього мені, напевно, не збагнуть.
Душа моя жива, душа не гине
Лиш там, де майорить жовто-блакитний стяг!

* * *
ти кошенятком згорнешся
на плечі у мене заснеш
спокійним теплим сном
якщо я буду знати
що ти прокинешся і заплачеш
від жорстокості світу
я знову стану
сильним
мужнім
надійним
я підставлю твою колиску
я зігрію тебе руками
ніжна моя
ласкава
спи моє кошеня

* * *
…на стіні мастурбує годинник
муха маятник колиха
може то її гойдалка
хто її зна
на стіні мастурбує годинник
і розвезяєш погляд по стрілках
і повіриш їх розкладу дня…

* * *
…Це просто смішно
яка забава
вона і він
і чорна кава
трикутник цей коханням грішний
хто ж третій
лишній?..

* * *
Дацюку В.Л.
Мій давній друг зайшов до мене…
Постукав тихо у вікно…
Портвейн і кава, - що нам треба?..
І вже на серці відлягло.
Пили ми каву, говорили
Про те, що вже ген скільки літ
Самотні ми на цілий світ…
Пили ми каву і палили…
Бокали наші спорожніли,
Та зовсім ми не захмеліли…
І музика давно скінчилась…
І цигарковий дим розвіявсь…
Мій друг ішов…
Я з ним прощався…
Казав: -Заходьте!
І вибачався…
-Портвейном горло прополощим…
-Ви ще заходьте, пане, дощ!

* * *
роздягаючи тебе
забував
про все на світі
в мені залишались
тільки очі
і сила моя чоловіча -
нічого зайвого…
входячи в твою
податливість,
губив зір
коли виходив,
знову бачив
як ти закусила губу
ти знову запрошувала мене до себе
і я був схожий на маятник
годинника
з стробоскропічним ефектом
годинник пробив дванадцяту!
шаленіючи, збиваючись, поспішаючи…
одягаючи тебе,
згадував
про все на світі,
до мене поверталося все,
крім очей
і сили моєї чоловічої…

Віями листав сторінки побачень
на пероні змін спогадів мішок
до весни квіток зовсім небагато
а до тиші днів залишився крок

я вже не дійду
в опіках прицілу
тріснутих зіниць рани навісні
в кошики збирав білолиці хати
нашу рознесли дощові пісні

затужили сни змучені польотом
запалила ніч жовті ліхтарі
я вже не дійду
лічу повороти
ти несеш весну в зорянім відрі

Я топчу час ступнями голих ніг,
а він зумів проскочити між пальців.
Я тягну час, як вишивку, на п'яльці,
та він за п'яльці вислизнути зміг.

Сміється час:"Ану, наздожени,
а я тікатиму від тебе, дівко!"...
Укотре клею порвані кросівки,
латаю вкотре тріснуті штани...

Усе біжу за часом навздогін,
намотую на ноги кілометри.
одна зупинка - на порозі смерти,
але до неї міліарди днів.

Хмари плинуть над гамором міста
непевні й мінливі, з м’якого тіста.
Звивини вулиць виписують чорно
різких ієрогліфів збочене порно.

Невидимий хтось відкриває
Повіки віям-трамваям.
Звідти невдозі брудом
На землю виллються люди.

І потечуть пусті оболонки
Людей з очима, як ополонки,
Створюючи суцільні потоки,
Зливаючи разом подихи й кроки.

Тільки і бачиш чорні
Чоловічі й жіночі форми.
Серцебиття і думи
Розтануть у сірім шумі.

Життя вписали ми у квадрати:
На мрії - ґрати, сни - за загати.
Паркан бетонний увесь в граффіті
Нас відділяє від неба блакиті.

Ніхто не гляне на небо -
Нам-бо воно не треба.
Дарма, що дивляться строго
Очі сумного Бога.

Прокинулось сонце і вітер притих,
В дорогу покликав світанок,
Бадьорих, веселих, великих й малих
Вітає уквітчаний ранок.

Нас сонце зігріє дбайливим теплом,
Всміхнуться зелені Карпати,
Над чистим, прозорим, гірським джерелом
Нас буде веселка чекати.

У тиші віків де смереки стоять,
Де трошечки ближче до Бога,
Краплинки роси, наче зорі горять,
До неба там в’ється дорога.

І велич природи і тишу віків
Блакить ясноока вкриває,
І тільки хмаринка на скроні лісів
Спочити на хвильку сідає.

Думки летять завжди, завжди
І пошук іcтини триває,
Ти тільки очі підведи –
Вже думка соколом злітає.

Через пустелі та ліси,
Через моря та океани
Кохання в серці пронеси,
Не заздрість камнем у кармані.

Байдужість нищить все живе,
Але не спокій то – омана,
Нехай кохання в нас живе,
А не омана напівп’яна.

Ці дні голосні крокували підковами,
У серце, як в дверці, заходили привиди...
Куди мені йти, як розсталися знову ми?
Без Тебе не треба ні жити, ні вірити...

На панцирі щирої криці подряпини,
І мертві дерева засохли без коренів...
Вітри перелітні вив’язують прядиво...
Випилюю болісний пил своїх спогадів...

І знов не у бров, а ув око свідомістю:
Тебе відтепер не побачу у світі цім...
І зрить кожна мить вовчим оком, як совістю,
І день кожен йде, додаючись до вічності...

Ти сповнена трунку п’янкого і терпкого
Пробудження згуби, обіцянка вирію,
Дияволів слоїк, фінал сну далекого...
Тебе я цілую, втрачаю, вимріюю...

Ти ж є моє сонечко ніжно-вранішнеє,
Бо Ти освітила життя моє втомлене...
Дарма, що нема вже кохання колишнього -
Я знаю, ясна, Ти зігрієш ізнов мене!

***

..але незнано доки і відколи
по закапелках наші імена
підуть на глум історії..

Ми нині дикі, бо нема весни,
ми нині скривджені,
ми нині дивні,
у нас криві,
подекуди сумні,
гіперболи, опуклості і вигини.
Сьогодні перемішано навпомацки
по закапелках наші імена,
а потім випадково підуть гомони,
що ми великі, а усе – шпана.

Трішки вітру, трішки талої води,
Непомітної по закутках, знайди,

Таємничі дивнозоряні висі
Розтовчи і на тарілочку висип.

І зрони дві сльозинки солоні,
Задзвенить – позбирай у долоні,

А з долонь змий у чашку з-під кави
Й на вікно до прохолоди постав.

І засни, ну хоча б на годинку,
А прокинешся – в ній буде сніжинка...

16 гру’ 07

Я відчуваю! Знаю! Вірю! Чую
Твою молитву до небес.
Я так, як ти, не раз сумую –
Без мене ти… Я не з тобою… Без…

Без снів! Без щастя! Без кохання
Згорає, мучиться душа.
До Бога є одне прохання…
Надію, сподівання залиша.

Душа… Сльоза… Неспокій… Смуток…
Ти, ніби поряд – знов нема.
Твоє кохання – спомин в жмуток
Заплівся болем… Там – зима.

Зима! Весна і Осінь! Літом
Усе мине і той вогонь
Поманить за тобою слідом,
Твоїм коханням впитися з долонь.

Вечірня зіронько сумна,
Прийди до мене легкою ходою
І в душу, де гримить гроза,
Ти принеси хоч часточку спокою.

Вечірня зіронько печальна,
По місячній доріжці ти піди в вигнання,
Прийди до мене, хоч дорога й дальня,
І помолись за моє зламане кохання.

Мій білий ангеле ясний,
Махни крилом, прилинь до мене,
Ти поцілунок подаруй мені святий
І дай своє благословення.

Прилинь до мене тихо, наче тінь,
Ти обніми мене, прошепочи «Амінь»
І заспівай мені солодку колискову,
Щоб серце моє зупинилось й назавжди замовкло.

Сьогодні помовч про мене уголос,
Спини теревені зухвалого вітру.
Цей лютий дзвінкий, як срібне коло -
Гудуть мікрофони зимного світу.
Надворі морозно і хрипко трохи,
Морозиво сонця у келиху гіркне.
Розмірений відгомін вуличних кроків
Спливає по рамах зашторених вікон.
Розмотані ниті капризної долі
Ниткарка сукає в кімнаті піввіку...
Збігає життя по стінах поволі -
Озвучений іній струмом засіпав,
На жалюзях ойкнув свіжий порох.
Глухий підвіконник розмов не чує...
Так добре мовчати з тобою поруч,
Удвох, поки серце розлуку відчує...

До тебе іти - ще півроку.
Осінь... Зима... І не жаль,
Що подих серпневий розтанув,
Білої скрипки печаль...
Білою скрипкою стану,
Ти не впізнаєш мене.
На вулиці сніг з целофану,
Вітер газети жене.
До тебе ітиму по нотах...
Ніч загубила пенсне,
А я не шукатиму вулиць -
Місто, на диво, тісне.
І цей розтривожений вулик
Вже не цікавить. Цемент
Загуснув під музику гулу
Літа розбитого вщент.
Всміхається скрипка в долонях,
Листя бентежить бетон.
Звучить у притомлених скронях
Твій золотий баритон...

Тук-тук, тік-так…
Колесам в такт
Шалено серце б'ється.
Цей поїзд мчить, немов літак,
Дорога в стрічку в’ється.

Тук-тук, тік-так…
Невже це знак,
Що нам пора прощатись?
Я не повернуся назад…
Вперед… Вперед лиш мчатись!

Тук-тук, тік-так…
Гублюсь в світах –
Без тебе не живу я.
Лиш плине час і дощ в сльозах –
Самотньо-ніжна туя.

Тук-тук, тік-так…
Нема. Ніяк
Дорогу не знайду я.
Не виправить помилки знак –
Сум в поїздах везу я…

Буденність сірого життя,
Скубе із крилів пір’я.
Не дме в вітрила щастя,
Вітер жаданого кохання.
Блукає десь та губиться,
Між метушні земних проблем.
Не чути співу солов’я,
За стіною пластикових вікон.
І на весні не тане крига
У власно створеній тюрмі,
Лиш інколи в шпарину,
Прорвуться пахощі бузка.
Щоб нагадати, тобі людино,
Про те, що ти іще жива.

* * *
твої пестощі
твої пустощі
з рук твоїх
в яких принесла мені кохання
наповнюючи мій мозок мріями
мою душу – тугою
мої очі – зажурою…

Розповів я їй відверто,
Розповів як все було:
Вкрали гроші та мобілку
Ще й вареників кіло,
Цілу курку, ще гарячу,
Сало, мясо, ковбасу,
Я казав твоїй матусі:
Сам це все не донесу!
От вона й дала півлітру,
Пий потроху та неси.
Ой, як нудить дорогенька,
Що немає ковбаси…

Все завмерло, заснуло, скінчилось.
Небо шле мені краплі дощу.
Розгубилась я , помилилась,
Знов молитву свою шепочу.

Ми з дощем вже приятелі добрі,
Він навчився мій біль тамувать.
Все холодне, брудне і мокре...
Ну і хай! Вже нема, що втрачать!

Йому легко шукати свободи,
Повезло – в нього серця нема!
І брехати не вміє він зроду,
Не зляка його навіть зима.

Білим сяйвом весь попіл накриє,
Чистий аркуш постелить до ніг,
Крижаною водою омиє,
Скаже: «Йди, я для тебе зберіг.»

Я ж казала – ми друзі навіки,
Між людей таких вже не знайдеш.
Тепер знаю – там серце велике.
Не сама – дощ зі мною іде.

думалось марилось мріялось
потяг крізь мене в туман
все що уранці посіяла
стоптує ситий бур'ян

щоки набряклі безмовністю
злизує місяць рудий
світ що страждав беззмістовністю
руки дощами студив

осінь губами старечими
пестить розпатлану ніч
голі несказані речення
в місті твоїх протиріч

зорі посипались парами
на пережовклу траву
потяг летить поміж хмарами
зву

пси із очима бездомними
труться об ноги дворів
вию піснями чорними
місяць згорів

Ті, що не падають зовсім -
не мріють вставати.
Ті, що встають -
майже бачать свій перший політ,
небо просторе і
хмари із запахом м*яти,
в щастя огорнений й радість
усміхнений світ.
Траплялось усе...
І бід тих не перелічити,
а сльози-и-и які-і-і-і
- найстрімкіша Карпатська ріка!
Я знаю, померти завжди
було легше ніж жити,
а солод найкращий
в тій чаші, яка ледь гірка!

Я памятаю сивий Львів
Коли веселий літній дощ
Під парасолькою нас вів
Крізь старовинний погляд площ.

В твоїх очах був тільки я
Та ще вродливий, сивий Львів,
Тендітна дівчинко моя
Я так за це тебе любив.

Твій ніжний погляд шепотів
Твоя навіки, я твоя…
Я не забуду сивий Львів,
Кохана дівчинко моя.

Повертаюся з віддалених доріг,
Серцем лину знов до отчої я хати.
Лиш тоді, як вже переступлю поріг,
З радістю мене зустріне Мати.

Сльози на очах Твоїх зітру,
Висушу губами, поцілунком ніжним.
Зустрічай, Матусю, донечку свою
Щирим серцем, вірним, рідним.

Доторкнусь губами я до рук Твоїх.
Ти прости мене, що я живу далеко…
Там Твоя любов мені за оберіг!
Кожен раз додому лину, мов лелека.
04.01.07

Так рано ще темно.
Я бігла так рано,
Що темно...даремно
До тебе, те амо:

Так рано чи пізно?
Так давньо чи ново?
Далеко чи близько,
Востаннє чи знову?

Так темно...Ще рано!
Це добре-погано;
Це гидко-прекрасно;
Це - те, що не згасло.

Це подих вітру чи послання сну
Мене притягує в твою весну?
Немов колише у думках,
Втопаю я в п’янких очах.

Цілунок вітру чи торкання губ
Мене знов тягне і веде до згуб…
Воднóраз падаю – лечу,
Гашу – запалюю свічу.

Це блискіт зірки чи твоїх надій,
Що сіють іскру щирих мрій?
Ведуть мене до забуття –
Незнані досі відчуття…

Ось і знову дощик,
Струмки по узгір’ю.
Що до мене прийдеш,
Я ще таки вірю

Що прийдеш ти знову,
Трішки несміливо
І закрутиш голову,
Бо це все можливо

Навіщо нудьгую
Я цей дивний вечір ?
Знову мені впали
Крапельки на плечі.

Хочу твої губи,
Потрібні мені!
Шкода, що забудеш
Ці святкові дні

І знову по вікнах
Тихо дощик стука
Не можу без тебе,
Бо без тебе скука...

Навіщо чекаю ,
І палю свічки,
Поцілунком пристрасним,
Вилікуєш ти.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали яничарам жменю,
А вони вже кров’ю землю поливали,
І степами в Кафу полоненних гнали.
Йшли жінки вродливі і маленькі діти,
Козаки в кайданах хану йшли служити.
Краще б погуляли ще хоч день у полі,
А ніж жити й жити в хана у неволі.
Сипались дукати срібні у кишеню,
Золото котилось, капало у жменю
І горіли хати, і поля горіли,
А шляхи до Криму від орди куріли.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
А тоді вже кров’ю землю поливали…
У полон нікого шляхтичі не брали.
Ні дітей маленьких, ні жінок вродливих,
Ні дідів стареньких, немічних та сивих.
Забувалась швидко праведна робота,
Пила оковиту шляхта та кіннота,
Заливали очі, з пам’яті стирали
Тих кого без жалю шаблями рубали…
Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
Тим хто шляхту тую вів до нас лісами,
Хто бажав заможньо жити між панами.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золото давали росіяни жменю,
Щоб від шляхти й хана край наш захищати,
Тільки ми повинні кріпаками стати…

Знову роздоріжжя - обіцянок жменю
Нам невтомно клали у пусту кишеню,
Ось податки тільки біднякам роздали,
Щоб багаті люди ще багатші стали.

В порічковім сонці
в охлялій руці
заплуталась осінь
заслинив диявол.

Затемнені світлом
зіниці – крупини
запали до тріщин
дубових галявин.

Джерельно крізь пальці
тікає самотність.
Стомився пророк
відмивати пісок.

Гіркий, невідомий,
можливо отруйний
плід дерева плину
ковта. Осінь – тминна.

У рисах дівчат
проглядається старість...
відкрите коріння
сплітає проміння.

На рани музеїв
посипались прянощі.
Крокуєш причинно
Тонелем мелодики.
Й у тому кінці
із долоней простягнутих
зачитує ангел
свою періодику.

* * *
стрілятися – це шумно і не ново…
шнурок і мило – знов чужі розмови…
стрілятися – до смішного скандально,
а вішатись – масні розмови, сальні…

де моє життя? і де мій дім?
хто його у споришах згубив?
споришах високих, як повір’я
заспаного батькового подвір’я…

* * *
…хто сказав, що помирати даром?
струни, може, виплаче гітара…

* * *
все життя шукати камінь, воду,
мило… кулю. Не шукати броду…
- істини до смішного прості –
помирати тільки на хресті.
…хтось велів нам муки ці терпіть –
розіпнуть нас на хресті століть.


…хтось терпів і нам терпіть велів –
розіпнуть нас на хресті віків.
…хтось сказав, що так велів нам Бог –
розіпнуть нас на хресті епох.

* * *
…хтось казав: покора і терпіння…
видавлене часом покоління…
нам і не туди, і не назад…
ні підказок, ні чужих порад…
і в минулому нам завжди будуть раді
“в полі, за станком”, і на параді,
де звучать оркестрів звуки мідні.
але їм ми зовсім не потрібні…
почуття в майбутнього подібні.
але їм ми теж…

* * *
…і здається йшов вже скільки міг.
…не один годинник листям в ноги ліг.
…скільки часу, снів і почуттів.
…білий сніг здавалось все покрив.
…ми навчились тільки говорить –
розіпнуть нас на хресті століть…
…виросли з брехні і матюків –
розіпнуть нас на хресті віків…
…стукачам, між нас, язик не всох –
розіпнуть нас на хресті епох…
…сліпотою – німотою брів…
…ноги до крові здавалось збив…


* * *
…як до церкви спокушати гріх…
навіть в півжиття в саду не ліг…
…ладанку свячену не вберіг…
…знов прийшов на давній хрест доріг…
…і, здається, йшов вже скільки міг…

Зимовий ранок пахне літом,
Як небо, що вкрива блакитом,
Мов сонце, що промінням ніжно
Вгортає тіло білосніжне.

Зимовий ранок пахне літом,
Твоїм волоссям розповитим.
Мене стрічає рано-рано,
В гарячій каві сон розтанув.

Зимовий ранок пахне літом,
Тобою віє – чудо-квітом,
Солонить в роті, хочу пити...
Нектар із губ твоїх налитих.

Моїм ровесникам, старшим і
підростаючому поколінню!

Україна вже держава, та бій за неї ще іде!
Тепер пора боротись за українське в Україні!
Казав Шевченко, що мусим вірить,
Бо доти будемо рабами,
Доки не буде віри в нас…
Один пророк з мільйонів свинопасів
Не зробить справи… Усі повинні віру мать!
І Леся, слабка і хвора жінка,
Вважала, що волю мусим кров’ю добувать.
І не питала, навіщо і для чого боротись
За націю свою, державу Україну!
А знала тільки слово – “мушу”!
Для того, щоб міцну державу збудувать,
І щоб в добробуті зажить,
І щоб не соромно було сказать:
“Я українець!”, “Я українка!” –
Усі повинні повірити в ідею українську
І принести самопожертву певну!
А Бог вже нас простив і за відступництво,
І за думки про меншовартість,
Простив і зрадників, що свій народ карали…
Ми мусим вірить і боротись за українське в Україні
Тому, що мусим!

Ця таїна висока і звичайна, ця істина, вона
Як відголосся дзвонів у мовчанні...
Накинута з душі спадає пелена.
Без оправдань й на долю нарікання,
Без зречення вини біля моста
Де на сходинці першій чи останній
Ступить у світло з тіні власного хреста.
Нечутний крок - крізь покаяння
В розмові з Богом тихій наодинці
Без зайвих слів із глибини зільє...
І на розбитій, розтрощеній сходинці
З любов’ю Ангел руку подає.

Штучна примха віршвати?
Підсумовувати свою неприсутність.
Бачиш? – я співчуваю собі
Ти помітила?
Помітила, я знаю.
В моїй макітрі купа думок у вигляді диму,
На папері – попіл.
Знаєш, я інколи гадаю, що ти вогонь
Мої мізкові нутрощі – суха стріха
(пам'ятаєш,вона швидко горить?)
Вона просочується назовні смітником мого волосся,
яке ти так любиш ськати

Штучна примха, правда?
Правда в тім, що я справжній
Особливо з тобою
ХА!!! – “особливо”

Дню забракне сил здолати ніч.
Я заслабкий, щоб любити тебе,
Я нерідко буваю п'яний: я відволікаюсь, щоб не здуріти
Занурююсь у гірку пекельну воду, щоб забути, що
Ти...
Знаєш, я, мабуть, просто не вмію тебе кохати
Просто я не можу впіймати нитку диму:
вона слизька, і зла, і неслухняна
Настільки, наскільки ти – пекельна.

Чуєш?
Кроки темряви у коридорній тиші?
Може, це легесенький поцілунок летить до тебе?
Ти чуєш?
Повір і ти відчуєш.

я на тому кінці дроту десь в екрані
за лаштунками всіх бонус-пропозицій
наче птиця
що блукає у тумані


шурхіт пальців по клавіатурі
відчеканює моїх ферментів код
і дурний заїжджений акорд
наче криком божевільних фурій
розпанахує безсоння


кров міняє напрямок невпинний
рухи слабнуть як німі каліки
тільки
хтось у вухо сипе половини
інших слів


телефон у чай замість лимону
повідомлень порвані мости
твій єдино-ненависний стиль
наче присмак хрону
диму коні
заяложують огидний спів

- Яка примусила біда
В пустелю вас усіх прийти,
Піски пустелі мов вода
Течуть віками без мети.
Бархани жовтого піску
Розносить вітер з краю в край,
Я пальму ніжну та струнку
Не бачив тут ти так і знай.
Один пісок, один пісок
І сонце цілий день пече,
У небуття зробив ти крок,
Тут смерть барханами тече.

- Життя примусить, чи біда,
В дорозі я не пропаду,
Біжить пісок, тече вода,
Здолаєм з друзями біду.
Якщо один, якщо один
Як перст залишусь я колись
Пустелі благородний син
За наші душі помолись…

Уламки вчорашнього дня
Безжально спалено сьогоднішнім ранком.
Сплетений в акуратну косу сон,
Помалу забувається за розкудланим
Ароматом кави і списком справ.
Новий день – початок нового життя,
І так щоразу – новий день – нове життя.
Хто ти сьогодні? Світло чи тінь?
Пісня чи тиша? Хто ти?....

Побляклі кольори минулорічної веселки
Уже не тішать око. Буденні клопоти –
Міль, що точить мою свідомість,
Проїдаючи дірки в пам’яті.
Ти чуєш, сонце більше не гріє нас.
Я не вірю, але то правда –
Наш світ вкривається кригою.
Новий льодовиковий період.
Повне відмороження душ, засніження сердець.
Ніхто нікому не потрібен.
Чи прийде колись потепління?...

Невблаганно лине час
Дні летять за днями,
Сивина вкриває нас
Білими снігами.
Жовта осінь тихо так
Похилила квіти,
Почорнів червоний мак,
Що тут говорити.
Тільки но була весна,
Літо зеленіло,
Та за два осінніх дня
Все враз пожовтіло.
Холод падає дощем
У рясні калюжі
Монотонністю поем,
Сирістю у лузі.
Холод падає, летить,
Суне чорні хмари,
I туман, туман стоїть
У плащі примари.

холодно. і сніги замітають дорогу.
сіре небо. дерева змертвілі. зима.
вітер стогне, як хворий. навколо нікого.
тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.

я мовчу. і німує усесвіт довкола.
почуття - як кристали, замерзлі у лід.
бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.

і цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...

і нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..

“…і на круг свій вертається вітер”
Книга 1 Еклезіаст

а чи є хто за зачиненими
дверима
в які я ламаюсь
збивши руки в кров
що запеклась на моїх губах
потрісканих від вітру шаленого
на стільки
що не чути
чи є хтось за зачиненими дверима
в які я ламаюсь?

Люблю
долонею - по шибці
і малювати, малювати -
сніги,
сніги,
сніги,
сніги -
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в біле,
немов волосся в жмут зібрали
і світ вапном
прозорим білять;
люблю
по шибці малювати
великі,
чорні
хмари дужі,
що бродять небом,
небом ніжним,
немов прегрішні,
темні душі.
Прегрішні
темні-темні душі,
немов жінки
вдягнулись в чорне,
немов волосся розпустили
і в танець
кинулись потворно.
Люблю
долонею - по шибці
і малювати
світ незвично
і почуття
плетуть буденність -
все хаотично,
хаотично.
Все хаотично,
хаотично
думки ховаються за грати...
...мені б долонею -
по шибці
і малювати,
малювати...

З вами я шакал
не видівший ні дня ні ночі,
вибитий із пазухи примари,
зігрітий шерстю дубової кори.
Тепер для мене це, якась
печальна норма
з"ясована в достатній формі,
щоб не чекати і не допускати
якихось відліків у часі чи
протягів відрізків.
Всоталося крізь дні
у всесвіт таке моє буття.
Бездушшя поклик мій тепер.
І в мене в спині завелися жебраки,
що з голоду колись повідгризали
мої крила.
Тепер, ключиці бідняки
і чорні лапи
мій пристрій обіймання.

Чому таке холодне полум’я в каміні?
Чому такі чужі й далекі небеса?
Чому втікає сонячне проміння,
А тінь не сходить з мого лиця?

Чому на мому шляху стільки каміння?
Чому в душі холодна роса?
Чому сніг такий чорний,
А зорі, наче очі Диявола?

Полум’я знову стане тепле,
Небеса стануть рідні й близькі,
Сонце заіскриться на обличчі,
А тінь зійде з-під вік.

І шлях мій знову стане рівний і просторий,
Душа стане чиста і ясна,
Сніг знову стане білосніжний,
А зорі, наче сльози Ангела,
Тільки тоді, коли ти
Знову прийдеш в моє життя.

Ти залишився світлом у моїх очах,
Ти залишився стежкою крізь нетрі
До зір, до місяця і на Чумацький Шлях.
Та сам ти втік в краї далекі
І залишив мене у тернових кущах.

Один лиш крок – шип проб’є наскрізь,
Один лиш порух – і кінець цій казці.
І врятувати можеш тільки ти мене один,
В руках твоїх життя моє і щастя.

Я чекаю давно тебе вже отак…
До мене світло не доходить,
Не долітають звуки,
Я в полоні у тернах розлуки.

Я згадую лиш…
Пам’ятаю твої теплі руки,
Глибокий голос і мову без звуків,
Твій погляд – ніжний, як вечірні зорі,
І твої очі – впевнені і загадкові.

Ти знов прийшов,
Ти знов з’явився,
І знову в мому серці спокій відродився.
І прилетіли ангели
І в цю зимову стужу
Зігріли, огорнули мою душу,
Небесним полотном утерли сльози,
Бурхливі зупинили грози
І загоїли в серці рану –
Крилом прикрили
І дихнули фіміамом.

Ти був не довго,
Ти пішов, не оглянувшись.
Пішов для того, щоби повернутись