я замовлю любові з грибами й беконом
і побільше червоного перцю та сиру
ти набрала ваги скажуть подруги хором
я набрала центнер непотрібного жиру

не врятують дієти чаї і пігулки
втрата шарму і талії плюс целюліт
а я хочу любові з стегенцями курки
і мене не хвилює обвислий живіт

ніч полила волосся дешевим бензином
підпалила зорею набряклі думки
а мені б ще любові із дрібкою тмину
жаль що в нас із тобою відмінні смаки

Не відроджуй , знову не відроджуй
ні безумств,ні примх моїх шалених-
у дзвінкій ажурності Шопена ,
в сновидіннях сподівань тривожних.

В мареннях ім"я це не повторюй,
з пам"яті не клич життєві муки,
наче вигнанцеві знов відчути
краю співомову ілюзорну.

Хай прикритість вій багатозначна-
за байдужістю - забута пристрасть.
І шепоче нам вино іскристе
ці слова - чарівну необачність...

Або ж ні ! Зриваємо покрови !
Хай вже краще лихо божевілля,
спалах,ніж облудливе жевріння,
ніж удавана холоднокровність...

Багато є сил, але таку як Він ніхто не має
Він створив Всесвіт, Він кожному допомагає
Тому хто блукає, тому хто чекає
Тому хто благає, бере та не повертає
Усім Він все прощає, іноді і карає
Багатьох Він оберігає, при собі тримає
Він той, хто завжди вибачення приймає

Душа,
не прагни вічного життя,
але намагайся вичерпати те,
що можливо!
ПІНДАР

Для чого жити?
Набити пельку, поклацати пультом усі канали,
передивившись сотні разів реклами
снікерсів, памперсів, йогуртів, тампаксів,
орбітів, олвейзів, якобсів,
діролів й стіморолів,
а потім лягти спати, захропти?
Чи, може, вийти вночі під безмежне небо
й завити вовком,
побити всі шибки у хаті,
а потім вставити євровікна,
і, вставши зранку з гарбузовою головою,
клясти того бузувіра,
що вчора, розкіпішувавшись,
побив усе з нікчемності своєї?
Оце та вічна істина життя?
Наґлиґатись шампусіка чи самогону,
що аж не можеш навіть взяти ноту «ля»,
побити жінку, тещу і сватів,
а потім ізлиняти з дому, світ за очі…
Чи пропахати на заводі без перепочинку,
не помічаючи, що час іде,
а жити треба?
Треба жити?
Чи краще існувати, животіти,
плазувати по сухій землі
як проклятий boa constrictor,
роздираючи до крові живіт,
ковтати слину і отруту?
Як жити?

= Закрити очі, розтулити вуха, мовчати
І слухати, як до Тебе промовляє Всесвіт,
Він Тобі підкаже, де шукати смисл.
Прислухавшись, Ти зрозумієш, що життя не має сенсу
і що єдиний смисл лиш у тому, щоб слухати Його підказки.

По хребту темної гори
Суне потяг до витоку нерва
Уявленого за строгими правилами
Підручника анатомії
Пласким сірим червом.

Зостається:
Шум, коридори, кашель, кроки-
Хворий слухає хворобу,
Прикладає компресом їй смерть-
Чулу і теплохолодну,
Темну, голодну,
Світлу і свіжу, як піт
…й лише протяги
й запах мнятої бульби
в коробці черепа
супутники у цій
дорозі до витоків,
де круків сліди - знаки
на засніженій землі
заплутують стежку до раю.

ухвалено вирок і добре
беззмістовні слова апеляцій
і в*язень важкої хвороби
втомився від різних інстанцій
ін*єкції, ліки і спокій
і стіни до святості білі
викинь, зрубай.... Де пророки???
які все ж прийти не зуміли....
переломи... заруби... надопік
розчавлено вимір "сьогодні"
і смерть, як омріяний спокій
далеко ще...
руки холодні.

* * *
леле
лебідко
жар-птице
прости
мені
ніжна
кохання
мовчазне
моє
зазіхання
чекання
ночей марнування
і снів
і слів
і думок
прости мені ніжність мою
нездійснену
надхнення
журбу мою й погляд
і те що ти поряд
завжди
прости…

Нехай буде так. На сході видніється Пітер.
Північні шляхи рахують сподівані дні...
Послухай мотив, це грає у глечику вітер.
Скарби Кудеяра приховують щастя на дні.
Сопілка тремтить. На заході Львів і Варшава.
Щодня, як вода, стікають години із ринв.
У Гданську поет впивається ласо дощами,
Його переслідує запах смачних мандарин.
Дорога і пил. Кургани приховують шифри.
Затаєний скіф визбирує предків сліди,
Там археолог ніжить монети і цифри.
Там казка живе, де кінь зупинився гнідий.

* * *
“da capo al finex”
або «Сто років самотності» Маркеса,
або народне прислівя «Наша пісня гарна,
нова…»

сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку
новий день
не позбутися думки,що це вже було
біг по кругу ?
маятник ?
чи смола днів затягнула ?
зігнула ?
повернула ?
у вчора
з метою на інструменті буденності
який не в ладах з гармонією
зіграти репризу
сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку…

(Лободзець Галина + Шуркало Віталій)

Прижмурить нічка твої очка,
Закриє небо на замочок,
Накличе сон тобі, маленький...
Засни, засни... Й поспи тихенько.

Нехай ангелик білокрилий
Твій сон убереже від злого
А тіло, берегтиму милий
В покрові я серденька свого.

Нехай насниться тобі мати,
Що пестить личко, просить спати,
Що поцілунком своїм, милий,
Тебе зігріє що є сили...

Колиска хилиться у боки,
Затихли вечорові звуки,
Маля не слухає нітрохи –
Безвпину проситься на руки.

Поближче до серденька стуку,
До близького і так рідного,
Що віджене і біль і муку,
Що бється для нього одного.

Ой люлі-люлі, мій маленький,
Засни ж бо пізно, дорогенький,
Нехай дрімота й сон на пару
Тебе улестять, встелять хмару.

На ній вмощу тебе тихенько,
На ній здрімаєш, на пухкенькій.
Поспи ж, дитятко моє рідне,
Й нехай біда тебе обійде...

Журавко, настели мені гніздо
на залізобетонних опорах
високовольтної лінії.
Я заспіваю тобі пісню,
що потече і горами, і долом
у міфічну вічність.
Настели мені гніздо високо,
я втечу у спокій.
В самоту одягнений - стану хором
і кидатиму пісні догори, під ноги,
на усі чотири боки..
Може, забуду, що кохав
дівчину,схожу на осінь..

Я не забула вас. Ідуть дощі,
А потім сніг лягає нам на плечі.
І ви живете у моїй душі,
І я пишу вам нерозумні речі.
Я вас чекала. Я любила ніч.
Для вас ридала і для вас співала.
Ідуть дощі. Скидаю вас із пліч –
Я вас в душі носити перестала.
Я не забула вас. Ідуть дощі,
І я вас розкохала під дощами.
Я вас шукала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не шукали.
Я вас чекала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не чекали.
Я вас кохала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не кохали…

Напруженість важливих запитань
Турбують нашу совість день за днем,
Як мрії відділити від бажань,
А труднощі від мороку проблем.

Життя проходить наче в боротьбі,
Проблем невтомна влада додає
І вже дає антихристів тобі,
Як праведне досягнення своє.

Пятнадцять років йдемо в нікуди,
Заковані в кайдани обіцянь,
А скільки нам пройти ще без біди
Якщо не розв’язати тих питань?

Мряку розвіють скоро сонця гарячі колеса,
Вітер остудить каву. Знімки - для жовтої преси.
Погляди фотокамер фіксують ранковий туман -
Місто іще цікавить сенсацій дрібних балаган.
Вибіжить на роботу о пів на дев"яту вівторок.
Вкотре сусід у пляшці. Сни закупорює корок...
Сняться комусь в дорозі машин навіжених хвости.
Вікна прочинить днина. Прийдуть електронні листи...

У цьому театрі клоновані душі і лиця,
Колючі піски і вітер з печаттю злості.
Полинь ще гірчить і хочеться крові напитись
Тому, хто жадав лишень обглодати кості...
Смичок обірвався. А публіці - знову видовищ.
В сучасному Римі натовп жадає помсти.
Влаштовуєш лови, та звіра в людині - не зловиш.
Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто.
Шукаєш причини, а мудрість - у ветхій скрині.
Вбери обладунки. І сили мабуть додасться.
Ідеш на війну. Там дівчина-воїн нині
У телеекрані звіра впізнала пащу.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
І нехай твоя дружина й донька плаче,
І нехай старенька мати помирає,
І в холодній хаті сина не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Вже давно Дніпро-Славучич з горя плаче
Від ганьби та бруду, сивий, помирає
І на грізне твоє слово не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Зажурилась Україна наша й плаче
І нехай в біді та зраді помирає,
І на лицаря такого не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Над твоєю головою безлад кряче,
Вже життя твоє мов свічка догорає,
Бо і мови в тебе рідної немає.

* * *
Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

-Алло, це ти?
Неначе знову хто жартує
Твої листи
В зворотній бік марки цілує
Відбути роль
І бути файним модельєром
І звуть Жан-Поль
Чи має сенс ота кар’єра

Чи то так любиш молоко
Чи мої пісні до нестями
Чи може так воно собі
Лишаєш плями

-Алло, це ти?,-то хтось жартує
Твої листи, марки цілую
Відбути роль, модельєром
І звуть Жан-Поль…

Кричи ім’я та біль не вчухне
Не валідолом не корвалолом
В відкриту рану вітер дмухне
Чи стане легше, не сіль, ментолом

Немає, ти зникла
Забракло, не звикли
Відсутня, порожнє
Тебе не вберіг

У мерехтінні очей багаття
Спалили, попіл від печій серцю
Синці паперу візерунки плаття
Любов на грилі, за смаком перцю

Одноденне щастя спокусило
А мені відмовитись несила…
Одноденна радість промайнула –
І гайнула з вітром у минуле…

Як метелик, в душу залетіла
І вселила мрію в моє тіло…
Не піддамся більше я спокусі,
Бо вже завтра ти бридка, як гусінь! :)

Я вдягаю слова в світанкову красу,
В ніжний подих блакитного ранку,
У палкі почуття, що у серці несу,
В дивну легкість та тишу серпанку.

У краплинку роси, що на сонці горить,
В теплий вечір та сяючі зорі,
Я вдягаю слова в тінь минулих століть,
В тихий бриз, що зітхає у морі.

Я вдягаю слова у натхнення весни,
Та в усмішку щасливої долі,
У барвисті пташині пісні голосні,
В смак п'янкої та чистої волі.

В серці знову дзвенить, розквітає весна,
Не таке це життя вже й нікчемне,
Теплі й ніжні, відверті та щирі слова
Нам дарують хвилини приємні.

Сонця промінь крізь хмаринки
Поглядає на поля,
Посміхаються росинки,
Прокидається земля.

А з небес блакитних пісня
Ніжно лине до землі,
В вишиванках білих вишні
Зупинилися малі.

Аж за обрій стежка в'ється,
Теплий вітер в лузі спить,
Гучно серце в грудях б'ється,
І зітхає, і болить.

Ніжно-ніжно простір сяє,
Зачарований стою,
Жайвір радісно співає
Пісню лагідну свою.

І хмаринки білі-білі
Понад вишнями стоять,
А пісні сердечні й милі
Над країною летять.

Мене частина - чорнозем,
півмова,
півговірка,
півсвіту,
Південь,
напівніч, піввірші...
навпіл...Гірко,
так гірко плакали дуби -
напів -
навпіл серця їх;
напів закушено губу
напів сльоза...
півгріх...

На Південь кликала любов
півроку
як півмиті:
дуби,
півнебо,
погляд...
пів...
півспогади розмиті.
Напівсьогодні,
напівдень,
напівземля...
півзем...
напівкохаю -
навпіл...нав..пів я...
півчорнозем...

Піввірша пишу, півлиста -
півсерця,
півдуші...
півсум,
півмова,
півслова...
піврідні...півчужі...
Мене частина - чорнозем,
півмова,
півговірка...
Півсвіте мій!
навпіл...навпіл...
дуби так плачуть гірко...

Чому квіти ростуть на руїнах,
Де, здавалось би, вічна скорбота
Залягла на невидимих стінах
І опущених кутиках рота?

Чому квіти ростуть на болотах,
Де, небачені оку людини,
Лиш нагадують іншим істотам,
Що життя існувати повинне?

Чому птахи співають у клітках,
Де свободу за грати закрили,
Де навіки вже світ став немилий?
Але птаха теж схожа на квітку.

Чому люди беруть в них найгірше?
Й коли треба прекрасне творити,
Вони пишуть, але сумні вірші,
Де щасливі лиш птахи та квіти.

Олі Брагіній

Друзі мої – крилаті думи.
Космічна даль, безмежна глибина
То мій смичок, а я… я струни…
Зоряний вальс… політ і… далина.

Там, у туманностях, сміюсь, літаю.
У божих радостях далекий світ.
Щаслива й дужа звідти повертаюсь
Додому, до своїх воріт.

Твої вірші – неймовірна туга,
Але ж ти сильна, тож неси хреста.
Зоряний храм, як ліки від недуга,
Впусти у душу й зникне чорнота.

У час навчання в дорогому вузі
Могутній темп, він став тоді взірцем.
Та все пройшло, туди дорога й тузі,
Відправ її попутнім вітерцем.

Ти полети по зоряній дорозі,
Душу очистять морочні світи.
Там радість, щастя, ти в самогіпнозі…
А повернувшись ворогам прости!

Крижаний вітер. Квіти визирання.
Навпіл густу хурделицю ночі – ніж
За проваллям провалля ...

Хай батько дитини, що вік свій марудить
в хворобі безногій
мене не образить – оком.
Не вічно у горі і мати нещасна
життя – прозирає – жаріє
святі – ліхтарі задувають
в ДЕПО тарахкоче осінь.
На стінах стигмати - Дембел
а пісня весела
суму волоче
гамірну тушу-
у темні обличчя екранів.
“Я бачив й живим зостався”.
Святі визирання квіти
мандрують із клумби
в клумбу.

Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

Хотілося сміятись і ридати,
Хотілось жити в сяєві вогнів
Та зроду не хотілось випадати
На марґінеси проминулих днів.

Було і те, чого не вибирати.
Що пережити мусиш як зумів,
Коли все зайве прагнеш відкидати
На марґінеси проминулих снів.

Що залишилось і за чим страждати?
Кого гукати поміж марних слів?
І як життя ще можна занедбати
До марґінесів проминулих днів?

Схопився ранком – чого ще чекати?
Що здобувати в боротьбі світів?
Єдине залишилось – існувати
На марґінесах проминулих днів.

Ось і все: кажімо на все добре.
Не повернеться, пройшов, — бувай!
Був ковзким, неначе тіло кобри,
І просторим, мов безлюдний плай.
От і все, вже вкотре в потойвимір
Вирушає рік крізь плин життя.
І святий спижовий Володимир
Проводжає річчя в небуття.
Що зробили? Так, змарніли просто,
Що нам треба? Спокій і любов?
Але думка вкрилася в коросту
За порожнім варивом промов.
Живемо в ярмі, сказати б чесно,
Але так і треба в незабудь.
Все одно Ісус тут не воскресне,
Тільки вкотре кров його проллють!
Кров людини — чорний сплав заліза,
Дикий атом, річ із засвітів...
Рік старий збирає вже валізу.
Так не хоче жити поготів!
Перегризлися, переломились,
Пересипались урізнобіч.
І собі у вени устромили
По кілку, — і пригасили піч.
“Україна в слові незачата”,
Попливла крізь рік на ешафот.
Безморозно купчаться санчата
У коморі випитих щедрот.
От і все! Злетять у небо корки,
І проллються ріки і моря.
Лиш заплаче немовля у торбі
З палуби старого корабля.

В зимову ніч
Кохань алькові
Вклонімося -
Ми є у Львові.
А львівська ніч -
Розкішна ніч,
Її обійми з протиріч,
Її полон -
Полон змагання,
Мов ніжний сон,
В ній мить кохання.
Згадайте ночі
Ті чудові!
Колись
В засніженому
Львові!

Поснули леви серед сходів,
Зимово у саду.
У хуртовині спить господа,
Куди я увійду.

Струснувши хутро від сніжинок,
Тобі віддам себе.
Я знаю, як тобі кортіло
Кохання це сліпе.

Я знаю, як чекав ти довго,
Що я ввійду в цей дім,
Де леви просто сплять на сходах
Під сірим плесом стін.

Будем пити каву, слухать вірші -
Все, що забажається душі.
Тільки те, що Ви любили іншу,
Не кажіть, будь ласка, не кажіть.

Не кажіть, що вечором вчорашнім
Хуртовини з'їли солов'я,
Щоб ні перших, ні тим більше, кращих
Не схотіла згадувати я.

Не ятрить сніг білий, тільки гоїть
До весни, до першого тепла,
Лиш зуміти б душу заспокоїть,
Що колись зневірена була!

Янголи над нами крила стишать
Будем забувати все... і жить.
Лиш про те, що ми любили інших
Не кажіть, нічого не кажіть.

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Впізнаю у білім грудні
Наш старий димар.

Хтось виходить на подвір’я
Й на подвір’я те
Падають сніжини пір’ям,
Віхола мете!

Біла віхоло! Я знаю
Місце, де колись
Корабель ми будували
З ночов і завіс.

І штурвал ще зі старого
Веретена був,
Прапор чорний до якого
Старший брат припнув.

Ми були судном піратським,
Двоє розбишак,
Пополудні готувались
До нових атак.

Промайнули літа втіхи,
Ще багато літ...
На подвір’ї пусто й тихо,
Зимний білий світ!

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Лиш димар в оселі кутній
Випірне із хмар.

Тебе я покорити не зумів,
І губ твоїх торкнутися не встиг.
Щоденник недописаний – в архів,
А залишок емоцій – за поріг.

Апатії – «Добридень і віват!»
Забудеться усе, як прикрий сон.
Примножу я надію у стократ
І відділю минуле на мільйон!

Новий день, нові люди і нові надії.
Я будую життя не за ходом думок.
У щоденнях ваганнях тратись сенс моя мрія
Я іду у майбутнє зорепадом зірок.

Крок за кроком долаю усі перепони,
Хоч і важко, та мрія веде до мети.
Несуттєві для мене життя забобони,
Коли віра сильніша, мені легше іти.

Знаю, в долі питань ще знайдеться без міри.
Це життя не дарує одних лиш розваг.
Та коли ти поводишся гірше від звіра,
То чекай в нагороду майбутніх зневаг.

Застиг твій погляд...
В пам'яті питаю...
Я вічності в любові не шукаю.
І ти не зробиш краще це ніж Я.

Ти вже чужий, далекий і незримий.
І наші погляди з тобою зовсім різні.
Можливо, ми зустрілись надто пізно.
І Я вважала це не почуттям.

Ми вдвох залишились у цілім світі
І пристрасть нагадала нам про себе.
І по-дурному було б нам жаліти,
Бо це не пережити більш нікому.

І все змінилось -
Я вже не шукаю
Кохання - це для тих, хто в нього вірить.
А жити треба вже сьогодні,
Щоб потім ні про що не пожаліти.

на дні провалля, тицяючись писком,
нестерпно теплий вітер -
зграя псів...

якесь манаття довге та облізле...
настільки близько аж
зірвало з місця і -
втрачання голови
безліч разів

до дідька лисого

десь на горі схопився
у особистій пластивці своїй

цілком красиво

вітер
зупинився

Послухай мій чарівний спів
І ніжність музики зими -
Бринить мелодія без слів,
В ній зорями стікаєм ми.

Забилось в серці каяття…
До сонця не знайти доріг.
Весною гріють почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх вустах.
Моя рука в твоїй руці –
Купаюся в твоїх очах.

Пульсуй, симфоніє зими…
В колисках снігу снять міста.
Злітаємо в сніжинках ми –
Любов'ю щастя посипа...

Ти чуєш цей чарівний спів?
Це ніжна музика зими...
Мелодія звучить без слів,
У ній вже розчинились ми.

Засипле снігом каяття.
До горя не знайти доріг.
Весняне гріє почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх губах.
Моя рука в твоїй руці –
Втопаю в зоряних очах.

Звучить симфонія зими…
В колисці снігу сплять міста.
Літаєм, мов сніжинки, ми –
Любов'ю, щастям посипа...

падаю - падаю - падаю -
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із тіла простолюдина;
життя динамічно виконує
із нами незвичні трюки
я падаю, падаю, падаю -
піймай - простягни ж бо руку!
розгойдується мотузка
незграбний самотній погляд
сюжет заскладний - кульмінація
...я падаю...поряд...поряд...

...люби цей дощ,
це місто,
цих людей.
Люби цю тишу,
оці хмари,
це повітря,
що як вогонь пекельний,
гостре вістя -
тебе розбуджують.
Люби цей день,
ці сльози,
цю блакить.
Люби моменти ці,
оці холодні пальці,
що як напій міцний
в прозорій склянці -
уяву збуджують.
Люби романтику,
самотність
і цю ніч...

(розмова із собою
віч-на-віч)

...люби це місто,
день цей,
цих людей,
самотність їх...

(вершина - апогей)

Проводжав тебе коридорами,
Мого ангела барвінкового
На сходини тебе підіймав
Доки сам архангелом став.
Проводжав тебе у повітрі
Розстеливши крила на вітрі
Молитов чужих не чіпав –
Я тебе проводжав ...

Там ялинки ростуть
на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть
у теплих пригорщах,
Там горить по свічці
в усіх оселях
І тому там зовсім
немає прикрощів.

По кутках заметами
лежать сутінки,
На ялинках опівночі
оживають іграшки.
Простягають зірки
тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки,
хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом,
всі уважно слухають,
Притлумивши подих,
старі історії
І одні лиш годинники
гучно стукають,
Та ще в темному небі
пульсують зорі.

Та ще дивно торкається
подихом тихим,
Тулиться до серця,
зазирає у вічі
Невеличка мрія,
невеличка примха
Нова мить, новий день,
новий світ, Новоріччя.

Знову серце кровоточить,
Знову боляче в грудях,
І допомоги душа просить,
Та ти вбиваєш глибше цвях...

За що мене ти так караєш,
За що повинна я страждати?
Гадала я що ти кохаєш,
І зняла сталеві лати.

Тобі лише те й було треба,
Щоб нанести удар підступний.
Я піднеслася аж до неба,
Ти ж крок не дав зробить наступний.

Та за що мене караєш
Ти, мабудь, і сам не знаєш...

Кружальця льоду сняться нині відрам,
Уже міська сьогодні ця зима.
Шугають потай на колесах видри,
Блакитним вікнам спокою нема.
Меди і кварти сняться ресторанам,
Хисткі шинкарки, покоївок сміх...
Прикласти б зілля до блідої рани
Важкого міста. Як ковальський міх
Сопе базар. Шахрайка каламутить
Самотню суть простого мандрівця.
Сократу знову гірко від отрути...
Сковорода насниться манівцям.

Вогники в зелені. В темені
Блиск ялинковий.
Тихі зелені вогники, мов світлячки.

Тихо, ну майже пошепки,
Диха розмова
Там, де палають вогники,
Світлі такі!

Вимкнути світло, дихати
Теплим простором,
Щоб не злякати вогників
Трепетний вир

І уявляти начебто,
Вогники – зорі,
Що на ялинці сплетені
Блиском сузірь.

От дивовижа – вогники,
Зорі зелені,
Ніби без мрій, без радощів,
Прагнень, зусиль...

Тільки у них приховане
Щось незбагненне:
Гасне один із тисячі –
Гаснуть усі...

26-27 гру’ 06р.

На ніжних дитинних руках
Спокійно вмостилося літо.
Їжак на шпичастих голках
Втікає подалі від світу.
Клубочком згортається дим,
Бо серпень рихтує портфелі
І хтось школярем золотим
Штовхає життя каруселі.
В них прадід, і тато, і дід...
І бабця хустиною світить.
По мамі впізнаю весь рід,
Спитаю, де ділося літо.

Розшарований вечір на кількість хвилин...
Просипається в зошит з позначкою “вчора”.
Намалює пастелі поміж ліхтарів і вітрин.
Нетривкими штрихами розмитої штори
Небо падає снігом, та тане за мить до землі.
А на ранок про нього ніхто вже не взнає.
Майже приспана ніч у срібно-холодній імлі
Наче диво притихле по сходах додолу ступає.

Невідати назв безлічі речей

Здригнувся.
Плач твій під ребра щепленням ліг.

В чужому досвіді каятись перед
вимкненим іконостасом,
не розуміючи перше в ефірі затемнення.

Сторінка середня –
словник символів –
коріння метафори, чи мандрагори –
хай зостається непрочитаним.

Дивна і дика випадковість ...
Чую як м’ясо риби ритмічно
облуплюється од кістяка.

Й наразі розумію –
заплющувати два ока
є відкриттям часу.

На моніторі третє тисячоліття.

Контра-ктники.

Від неба до неба
зрікались родин,
Коліно зачавши своє.
Підступає гаряче повітря
Й несе сіль сльози
На прицілі.

Самохідна гармата…
Каска збилась на вухо.
Забиваєш різдвяного цвяха-
У юність. Щодуху.

Порізи дерев ховають комах.
Ртутні кульки
Язик баламболить.
На полі бездомної битви
Зозулю слухає воїн

Снайпер-шуліку,
Серце-сапер,
“Ніхто не забутий”-
“Ніщо не забутого”слуха.

Диявол натяжки слини
Між гарячими соснами
Тче.

Пророкує цвіркун канонаду.
Пахне ранок іщенеубитими
…пахне ранком-
посполито, гарматно.


Голка циганська
Пісні нитку
натужно пронизує,
Через хибе й поверхневе дихання .
…Плугом волоче

Ворог ворога
слухає спазми
-Окопатись в очах!
В гренадерськім гармидері глорії.

Гарячий терпкий з лимоном цукрований-
На тебе очікує…
Дюка скрип у старім грамофоні
Час-корегований і охолоджений
У закіптявілім не бритім свічаді…
Без джазу тридцять квадратів.

Бджоли у серпні-
розтертим сухим тютюном-
собою засіюють поле,
обвішують маки медалями.
І сниться вино воякам
й прохолода ріки Румбарбар.