Коли виросту- стану ангелом,
А вирісши,- демоном
І той погляне очима старого погонича снів.
Як на теплій сухій акації
Ангели в шахи… з дроздами…
Задзвенить ясночолий ранок
Дитинства для ангела й демона-
Однаково в синіх очах
Без перешкод для Біланів капустяних
В тунелях з каміння і туй
Незавершино і майже довершено-
…Літо. Осінь. Зима.
Лід. Повітря. Вогонь. Телевізор.
Хліб зі смальцем,цибулька і сіль,
І порічковий дощ на траву.
Із мурів вилуплюю мушлі
Безпам”яцтва
Й перли у них
Як сльози з дзеркал
Поглинають чорнильне минуле
Ні мовчання ні слів
Лиш саме поглинання і диво.

* * *
…Я навчив тебе літати…
крила ластив – цілував
і з тобою забував,
що собі забороняв
в небо крила підіймати…

…Я навчив тебе літати,
знаючи, що розіб’юсь,
якщо в небо підіймусь,
бо з моїх зсивілих літ
падати – смішити світ…

…Я навчив тебе літати…
а самому (гріх сказати)
боляче собі признатись,
що кохати – не кохати
не підвладно вже мені…
я лежу, як на стерні,
почорнілий і розіп’ятий…
…бо навчив тебе літати.

роззявили пащеки ешафоти
зраджені люди священним оракулом
у відповідь на запитання "Хто ти?"
малюють букви безколірним маркером
між поверхом четвертим і останнім
хтось вікнам надає нового значення
довгий ланцюг
замість зіниці - камінь
і на виделці страва передбачення
він пофарбує голову у біле
когось заразять змістом капюшони
м*яч покотився...
залишилось тіло
без поруху
без крику
без корони

* * *
скнію
в своєму
гріху
невідкупному
незамоленому…
якби забув тебе –
пішов би сповідатись…

* * *
ти можеш вимкнути світло
я бачу руками…
я бачу губами…
я бачу тілом…
і я буду тебе пам’ятати
такою
якою?
я всі слова перебрав
і не знайшов…
бо ти вимкнула світло,
ховаючи в темінь
свою ніжність…
ховаючись в темінь,
аби я не запам’ятав
тебе такою…
оголеною
тілом,
душею…
ти заховалась в темінь,
ти вимкнула світло,
а я…
я бачу руками…
я бачу губами…
я бачу тілом…

Тут зовсім не так, як мені казали,
ми вже не є, як колись, простими.
В цих коридорах майбутні Шаґали
вчились писати свої перспективи.

Погляди довші, посади вищі,
жести широкі, манжетами стримані.
Черство жуються зубами тиші
семеро літер твойого імені.

Завтра настануть зміни на краще,
списані в скриптах ранкових комедій,
у гаражах будуть шкірити пащі
збуджені зграї залізних леді,

будеш виходити з власних пропорцій,
сірого сну зачерпнувши на дні.
Будуть тебе святі чудотворці
класти вночі під подушку мені.

То як сонечко
..............зваблива
То холодная
.............мов злива
Дика кішка
...........кров шалена
Незбагненна
...........Незбагненна…

То обіймеш
..........приголубиш
І цілуєш
.........ніжно в губи
То ховаєш
.........тихо погляд
Ніби я не тут
.............не поряд

Ти така…
........така раптова
То говориш
...........то ні слова
Не іди
..........іди від мене
Незбагненна
...........Незбагненна…

Боятися світла
Боятися ночі
-Хочеш? –Не хочу!

Боятися Правди
Боятись Брехні
-Хочеш? –Ні!

Скажи кого хочеш
На своїх дорогах?
-БОГА!!!
26.12.2006р.

Бездумно розтинати голіруч…
Кропив’яний прихисток наших душ…
І стрімголов в бездонну маячню…
Звиватися до ранку наче вуж…
Ліжко – пательня…
Ніч ця – пекельна…

Коли весна цвіте в садах
І вишню снігом укриває,
Коли з небес блакитних птах
Нам пісню радісно співає,
Коли проміння золоте
Зігріє душу від негоди,
А жито весело росте
В колисці щедрої природи.
Коли у дзеркалі Дніпра
Хмаринок чайки легкокрилі
Пливуть під пісню гусляра,
Пливуть пірнаючи у хвилі.
Коли блакитні небеса
Для мрії щедрої відкриті,
Коли всміхається душа,
А серцю хочеться творити,
Тоді, красу земних подій
На полотні малює мова,
Нестримним сяйвом добрих мрій,
Правдивого, палкого слова.

Де ти друже, знову дівся?
Чи забув, чи забарився,
Чи дружина не пускає?
Вже ж горілка закипає!
Приїзди, стоїть вона
У сулії край стола,
Та така міцна сивуха,
Не відтягнеш і за вуха!
Поряд дві великі чари,
Не банкетні - дерев’яні,
Зроблені з міцного дубу
Не дзвенять, та серцю любо!
Любо, друже, дим, розмова,
Сміх і радість, щире слово,
Мрії, спогади - все є,
Почастуємо себе!
Потім, гей, почнем співати,
Аж під ранок ляжем спати,
А прокинемось, хтось з нас
Побіжить по хлібний квас!
Тож сідай на "Метеор",
Доведи, що ти актор!

Сумні обличчя бачив я –
Прийшов нарешті лист від сина,
Старенька мати віддаля
Бліда стояла біля тину.

Сльоза ближчала на щоці,
Уста щось тихо промовляли,
Тремтіла хустка у руці,
А очі жалісно благали

Вернути сина їй з війни,
Її надію й допомогу.
Син вийшов з хати навесні,
Пішов усміхнений в дорогу...
Струнким і сильним виріс він,
Та у далекому Кабулі
Від кулі впав єдиний син,
А мати тут впаде від кулі.

Пошукай мене завтра на сайті,
У галасі радіохвиль.
У новинах, у голосі рацій,
За тисячу-тисячу миль.
Пошукай мене завтра у теле.
Екранної суті печаль...
Велетенський рожевий метелик
Півсвіту несе на плечах.
Пошукай мене завтра в газетах,
Тепер швидкісний Інтернет.
Подивись електронну планету -
Кохання@весна. крапка.net.

Прив"язане серце до рейок
Дороги і колії рве.
Стежину ще кроками клеїш...
А біль - це прощання нове.
А жаль - це відмова від себе,
Коли озиратись не слід.
Твій погляд останній - у небо,
Мій погляд останній - у світ.
І вже прокричали колеса
По наших з тобою словах.
Ще мить, ще лиш рік, ще лиш десять -
Повернешся ти, наче птах.

* * *
ніч
р-о-з-п-а-н-а-х-а-н-а
ч-о-р-н-о-ю к-а-в-о-ю…
шалений плач
не написаного вірша…
(віриш – не віриш?..)
тих-о-о…
ш-а-а…
всі сплять…
весь світ…
мене лиш
цей плач тривожить…

Це голова болить –
крові забагато
в скронях;
забагато її
в серці,
в судинах –
просвічується
ультрамарином...

Шпилькою
прокльовуй дірочки,
пунктиром
від ліктя
до зап’ястя ...
Ховаються ..?

Червону
пряди ниточку
в бинта марлю,
в бинта клітку,
в іней на повіках.
Тремти і дихай глибоко
під прошарком безодні
космосу.

Під чорним пухом
космосу
ти сатанинсько-білий,
неначе
перший
сніг...

по політурках читаних книжок
крихких словах рекламних анотацій
наша Любов шукалася як бог
посеред інших згублених абстракцій
я намагалась вірити тобі...
який чудовий в тебе світ фантазій
бракує слів...
безвичерпність брехні
де пункт "ЛЮБОВ" ???
є сотня мильних станцій !!!
транзитом біль і рейочки зі сліз
вагони що обшарпані вітрами
й прочитана книженція про міф
інстинкт життя... а не святе кохання

І все минеться...
Пуп"янок стане квіткою,
Цвіт усміхнеться плодом,
А життя осипеться -
До наступного народження.

Я утечу, як завше,
Від зими.
У теплий вечір,
Де горнятко кави,
І зошит з віршем
Й друг, який ще сам
Чогось чекає
(Може, раптом слави?)
А сніг у вікна -
То зовсім пусте.
Позатуляєм шиби
Чимось світлим.
І неслухняний
Вітер намете
Нам по коліна
Снігоцвіту...

У країні туманів і білих лисиць,
Де панує великої тиші нуда,
Де розпливчатий місяць, напевно, колись
Найостанніші промені світу віддав,

Щоб скувати із них гребінець Лорелей.

Там глибокі печери, там скелі і степ,
Воєдино злилися, запінивши світ;
Там жорстокий володар північних пустель
Неприступну фортецю над урвищем звів,

Щоб сховати у ній гребінець Лорелей.

І до ранку в ущелині лячно звучить
Шурхіт довгих хвостів на блідому піску –
То вилазять на скелі дракони вночі
І у тьмяному світлі вмивають луску.

Там вони стережуть гребінець Лорелей.

І щодня до фортеці прямують строї
Божевільних звитяжців без зброї і лат,
Щоб всю кров до останку й тіла свої
Ненаситним драконам за те віддать,

Щоб торкнутись на мить гребінця Лорелей...

Так буває:
листи, що приходять
опівночі,
слова, що розгубить
вітер,
темінь, що ковтає
поштову скриньку...
Так буває:
друзі, які залишають
тепло у стінах
вчорашньої кімнати,
і кіт,
що робить
великі очі,
коли місяць
заповзає
під ковдру...
Так буває:
ти - наодинці
з Богом.

останні події
то любов
подіяло
зима вкрадає тепло
тебе обійму крилами
чи стерпимо
крижаний біль
що пронзає стрілами
вмерзають сльози в тінь
одну на двох
чи ми такі єдині
вмирають поодинці
залишилось ще трохи
люба
буде вічність
цілую
колір неба губи
тобі не личить
смерть

Зима дійсно, не люта,
Легко вдягнена, взута
У старі черевики,
Всюди - латки великі...
Крок ступлю - і боюся, -
Розірву - розревуся!
Упаду - розіб*юся,
Не здійсню - не здійснюся...
Зима справді не люта...
Не забуть - не забута,
Відпусти, - бо прикута,
Не впусти, - бо отрута!
А колись(ти відчуєш!) -
Замете, залютує,
Защипає морозом,
Слизько - крига(серйозно!)
А колись - ти побачиш
Завирує, заплаче
Снігом, дивом заметом,
Льодом справжнім, не мертвим.
Світлом сонця заплута.
Зима - люта й нелюта.
З світлом сонячним друже
Зима - люта й не дуже...

Я просто вимкну тебе, як радіо
І новий день зустріну радо я.
Самообман. Життя - розлука.
Обридла тиша. Мовчання. Мука.
Ти просто вимкнеш мене, як радіо,
І все мине. Прости, насправді я
Давно вже в курсі - тобі страждається,
Не вимикається, не вимикається!

Міф про створення світу. Знайди мене серед зела.

Тронна зала трави розтривожена кроками вітру.
День пропах небуттям, наче фарбами – давня палітра,
І всміхається Єва, що досі не відала зла.
Тільки очі у змія прозорі й пекучо-гіркі,
І печаль як печать затаврує їй душу і тіло.
...Вже немає Адама й Едему – лиш сонце зотліле
Ошелешеним яблуком падає в небо з руки...

Ще не втопивсь у власній слині,
Харкаючи у води талі,
Чи в кубла вимерлі осині?
Глузд не розпався на деталі ..?
Героєм слова став ти нині –
Глумити звержених титанів:
Гітлер – мудак, і Муссоліні,
Таким же Мао був і Сталін...

При цьому забуваєш, певно,
Клубком згорнувшись в ембріоні,
Що вся історії поема
Рождалася під ними в стоні.
Ними рубцьована, шрамлена,
Нанизана по намистині
На їх розпечений дріт ремнів.
Від тебе – лиш жиріє й стине,

Та очі виряча шарами,
Дарма, що в черепі закуті...
Її краса саме у шрамах –
Фатальнім орхідей букеті
(Більше захоплює, ніж ранить,
Нагайка рвану плоть аскетів).
Без них була б вона жадана?
Засохла б в зародку, по суті...

По суті, люди – бляді й суки.
Не безпідставно припускаю:
Створили й Божого Ісуса
Лише для того, щоби хаять;
Шукають в тобі братські уза,
Щоби розважитись, як Каїн.
Та тільки полубогів гнусом
В мудацтво ти даремно пхаєш!

Навіть асфальт іноді
репається,
щоб немовля дерева
побачило світ.
Але
жуйки із пащ, кинуті
теплими
на тротуар, стеляться
тягучим
епітелієм.

До
народ
ження
і
стар
ших
клацає пульс овоча.
До
на
родженн
я
і
ста
рших
в тінях підошв голови.
До
народ
же
нн
я
і
ст
арш
их
спазми зусиль канули
у
в’яз
к
і
й
тряс
о
вині.

Мрія & Юрій
Нестерпний холод душу оповив.
Дороги в моє серце засніжило.
Закінчилась пора любовних жнив,
Та ми у ній себе не пережили.

Та ми у ній себе не зберегли,
Нам було байдуже на світ дивитись –
Вмирати у коханні ми могли…
Чи був нам час, коханий, щоб журитись?!

Нам час тоді був солодом весни –
Від подиху все небо трепотіло …
Нестерпний холод, ще млостливі сни
І пам`ять в дотиках п`янкого тіла.

Та пам"ять креше серце без ножа -
Я лину в світ, придуманий тобою...
Як вирватись на волю із вірша -
Царицею твоєю чи Рабою? :)

був звичайний маршрут,
був тролейбус той самий,
скиглив вітер з вікна розбитого;
був квиток той щасливий,
бо цифри співпали
із чорнила -
чорнила
розмитого;
і була я одна,
і був натовп людей,
що обмінювалися словами;
і тремтів той квиток,
і тремтіла рука
відчуваючи
зустріч
із Вами;
був звичайний маршрут,
і була я одна,
(чи то цифри, чи думки співпали?)
і тремтіла у Вас
дуже мужньо рука,
погляд -
погляд
отой я впізнала...

Я теж мав кишенькових богів
Кишенькові молитви я на ніч читав
Витягав я за вуха маленькі слова
Для маленьких людей і великих богів
Відкривав у кишені маленьку віру
Відривав і випускав на лезо,
Насолодившись видом крові...
А з циліндра вилізе кролик
Він -- невинний і вже мертвий
Мені страшно -- він невинний..
Але мертвий, бо в кишені...

коли засинають думки і чуття,
коли затихають бажання,
людино, стає поступово життя
безглуздим тупим існуванням

неначе комаха в густім бурштині
висиш, тобі м’яко і тепло.
немає спокою у цій тишині:
вона - варіація пекла.

і ти, в безупинному плині годин,
забутий собою і богом,
живеш, непотрібний, нещасний - один
в пустелі. і поруч нікого.

твій розум м’якішає, серце мовчить,
і сил нема навіть на сльози.
ти навіть на хвильку коротку, на мить
життя відчувати не в змозі.

тебе штовханули кремезно колись
ти досі цей імпульс не втратив.
кусючі питання у рій зібрались -
катюги щоденної страти.

і ось ти простуєш, не знаєш, куди,
в пустелі життя бедуїном.
без жодної краплі живої води
в щоденних просторах рутини.

коли дзиґарі свою владу беруть
над людським душевним світилом
життєва в легені втіка каламуть
і страх набирається сили.

та мусить померти інертності звір,
твоя летаргія скінчиться.
пробудження мить ще наступить, повір,
і буде щасливою мить ця.

залиш цю тишу для усіх що решта...
сльоза у горлі
зібганий папір
ін*єкція мовчанням прямо в серце
від тих недуг...
якими тільки звір...
простягнеш руку... поведеш у гори
лице для вітру, а душа - богам
скажи для чого й звідки стільки болю...?
і досить Тиші... хочу в інший храм...

класифікую останні події
на корисні і вельми інакші
але бачу будуються стіни
мутовані...
вищі і кращі
огорожі паркани і вежі
секта тиші , прапор мовчання
і там люди з камінням схожі...
чи каміння з людьми?
запитання!!!
панахида по втрачених мріях
в дев*ять сорок біля криниці
я прийду у тонах темно-сірих...
ти впізнаєш їх в моєму обличчі
констатація іншого світу
вимір безмір і вимір скільки
межи стінами клапті вітру
і каміння .... каміння тільки

Вечір пахне кавою
І ще снігами...
А може, словами
Твого торішнього листа,
Якого принесла мені
Листоноша-зима.

Під ноги
падає сніг,
падає день,
падає
сон.
А грудень, хворий ангіною,
кашляє в рукавичку вечора.
Таку самотню
без тебе.

Сидить на підвіконні
вечір
і - колядує,
аж місяць стерп...
І зорі заясніли.
Упавши мідяками
на поріг,
гукають щастя.
А воно веселе,
бешкетне і грайливо-молоде
сміється в дві щоки
й біду гамселить
і б"є об струни
серця,
об роки...

Ковточок образи,
І серця шматочок
В руках...
Неправду розкажуть
Про тебе й про мене.
Ось так
Життя проминає
Без щирого слова
Та сліз.
Ти знову шукаєш
Надійного друга,
Що вліз
Зухвало у душу,
Аби наслідити у ній -
Його ж не зворушить
Вчорашня вервечка
Надій...
І щось наворожить
Брехлива циганка тобі,
І ти вже не зможеш
Повірити навіть
Собі.

Тримає жужмою ночі
графиня де’Лякроче,
Гербарій сушених дротів
з пустих холодних поїздів.
Співає опери вовків
на коліях і на вагонах
На провенційних полігонах
поліндромічних протягів.
А втім ... Зима.

Ворона на холоднім віття –
Поодинокий плід. Папюс
Тут ворожив у лихолітті,
Чи верховітті.Снігу флюс
Під кучугурами пече.
Мене римує у плече
Холодне щось ... – несе.
А втім ... – зима на нім.

Поля. Без визнавання статі
Смердять вітри і поготів
У зібранні оцих світів
Каталоги віддатись раді,
А втім ... Зима.
А втім ... – достатньо
Замело колію, ... а втім ...

***
ніхто мені не пише з давніх снів
забулися юнацькі обіцянки
і навіть погляд той що заблудив
мене колись в хітливих забаганках
тепер мені вже не знаходить слів

Такий шал кохання
Неспокій танцю
Із ночі до рання
Відвертій Бьянці
І зірок намисто
Темрява ночі
Троянди любисток
Ці рідні очі

Навіщо зі мною
так доля вчинила,
Навіщо любов’ю
серденько розбила?
Чи може так треба,
мене покарати?!
За що, я ж не знаю—
за бажання кохати?!
Та ні! Не потрібно!
Для чого? Не знаю!
Душа розривається,
я ніби вмираю…
О, Боже ! Любове,
та що ж ти зробила?
Навіки сердечко
моє ув’язнила !
Невже це так важко?
Невже не можливо?
Щоб доля пекуча
мене зрозуміла?!
Та це лише мої
плакучі прохання,
Але , все одно , я
доб’юся кохання!!!

Не виходжу надвір, коли сильно дощить.
Там чекає на мене самотнє Нещастя...

Розіллю молоко, поскидаю ковші,
На яких викарбовано долю і страсті.
На монетах моїх — чорно-біла печаль,
Тихий смуток і біль, що буває одразу,
Як повіриш у чудо, — спадає вуаль
І лишається слід недопитої фрази.
Недопитий коньяк. Недопите життя.
Повсихали сади, відлунали акорди.
Залишається послід сухого сміття
Від прожитого дня за два метри від фіорди.
Колискова з минут, невблаганних годин,
Чудернацьких років і ще трохи кохання.
Проживаю роки — ніби йду в магазин,
А виношу в руці громіздке заклинання.
Недопите життя. Недопитий коньяк.
Пропливає мій день синім лайнером долі.
Я не воїн, не маг, не король, не батрак,
Я — це я. І ніхто. Два діези й бемолі.
Моя музика слів на пероні зі снів.
Я один — мов вокзал. Недопита подія.
Дві монети в кишені, і час, що зопрів,
У руках чародія блаженно радіє.
Екзальтований звук випадкових машин,
Каравани очей, тільки пара там зайві.
Випливає із пляшки потуплений джин,
Я віддам його ківш у потрушенім сяйві.
Я віддам цілий світ за нескорену мить.
А всі інше — беріть, віддавайте по світу.

Десь в цім світі в печері є Щастя, що спить
І чекає вві сні на Нещасну кобіту...

Ми танцюєм з тобою румбу!
Ми танцюємо джайв до ранку!
Не спиняйся! Коханий, нумо
Обійми сильніш твою Бьянку!

Ich gehe spazieren...
gehe alleine
im tiefen und heimlichen Wald.
So schön und hässlich
Geraten in Traum...
Ich fühle, wie zarte
Blätrchen von Eile
umarmen mich...dem Herzen
ist es so warm...
Dies bildet sich vor,
dass wir sind zusammen,
wie damals, bevor ich alles zerbrach.
Und nur eine Träne...
Nur ein zerfallenes Herz...
Ich liebe dich...Liebe!..Ich liebe...
für immer?!

Паралелі
І. Це моє існування, не життя.
Це місто є можливим без любові.
Ця мова скам"янілим сприйняттям
Є перепоною природній мові.
Ці хворобливо жовті ліхтарі
Химерним сяйвом заглядають в душу.
Ці фрази нетверезі і старі.
я маю одне слово - слово "мушу".
Ця музика далека від гармоній.
Це місце має нуль альтернатив.
На нотних станах буквами законів
Карбують необмежений актив.
Ці вірші навіть я не розумію
До повноти, до краю, до кінця.
Цим докором малюю обрій мрії,
І там-таки вишукую митця.
ІІ.А там можливо випасти з життя.
На пару днів і декілька хвилин.
Ті сльози – найчистіше каяття.
Там страх відсутній,бо чекаєш змін.
Той сміх приходить навіть увісні,
Там запахи вмирають поступово.
Там я співаю голосно пвсні,
Бо настрій є веселим і здоровим.
Там радіо розбризкане навколо,
Є ті, кого чекаю котрий рік.
Там холодно, ну так і теж Холод!
Хто там живе, до діалекту звик.
Шукаю там себе, напівтрачаю.
Витрати – то емоції й тепло.
Хапаю мрії й начебто вже знаю,
Що є добро і що то значить зло.
02.11.06

Забудь мій номер телефону.
Бо я серйозно. Все. Забудь.
І більш немає перепони
позбутись страху, змити лють.
Я не для себе попрощаюсь.
Тобі так легше теж, повір.
І не знущатися збираюсь.
Я є людина, а не звір.
Долати відстань телефоном
Цілком можливо. Можна так.
Але зневагу мати фоном
Я не збираюсь. Це вже факт.
Мені спокійніше без тебе.
Ти гроші й нерви збережеш.
Задовольниш свою потребу.
Розиови наші забереш.
Давно сказав хтось: я жорстока.
А світ жорстокіший в сто раз.
Як треба, то підставлю щоку
Під море болю і образ.
Тобі бажаю стати щирим.
Мене забути найскоріш.
Завершити кохання миром,
Як я завершую свій вірш.
Листопад 2006

Я напишу свій вірш на ковдрі ночі
Нерівними рядочками уздовж.
Згрупую туди все, що знати хочеш.
А як чогось не знайдеш, то продовж.
Подушку роздеру на білі клапті,
Допокине прийшла іще зима.
А як прийде – розпалю з них багаття:
Чи з кимось, чи, скоріш за все, сама.
Я ж вільна розказати все, що знаю,
Якби тільки дібрати ті слова.
Якби був лиш слухач – його немає.
Є мертві фрази, й тільки я жива.
Довкола концентрація у чорне,
Як колір, а не настрій восені.
Приємне, рідне, тепле й непоборне
Бажання заглибитись у сни.
Листопад 2006

скриплю...
бо відчуваю себе сходами
в одному з будинків в центральній
частині міста
болю...
ходили люди і ходили нЕлюди...
здають приміщення під офіс...
де взяти гроші.....
тремчу...
йдуть знову перехожі на роботу
з інших міст
мовчу...
чекаю кроків твоїх...
бо ти гість...
кричу
жінки з підборами й сліди....
тіло в синцях
розумієш
я стала сходами...
для нас...

залишилось піднятись вгору...
магічні сходи в небеса
дай мені руку
йдем в дорогу...

зі мною ти....
з тобою я

О, ритми-ритми блюзу!
Ох, який цей джайв шалений!
І я знімаю ... блюзу...
Коханий, ходи до мене!

Не здавалася, чекала,
Із надією в очах
Кожен вечір виглядала
Боса, на курних шляхах,
І у спеку, і в негоду-
Хай там злива, чи вітри.
Берегла ти свою вроду
Лиш для нього. Але ти
Ще не знала, що не доля,
Не судилось бути вдвох,
Бо на все є Божа воля,
На війні ж і куля-Бог...
Та чекала знов чекала,
День за днем, із року в рік,
І років не рахувала-
Сподівалась весь свій вік.
Врода зникла, помарніла,
Дочекатись не змогла.
Прожила так, як уміла-
Просто вірною була.