Трохи сумно,
Що ми не вічні.
Трохи жаль.
Зустрічатися нам не завжди.
Загартовані світом
І вітром у січні,
Залишаємо в душах нащадків
Сліди.
Залишаємо іншим
Дороги і сили.
Ми не знаємо скільки
Коштує суть.
І поламані списи
Нам дряпають спини.
Суховії космічні
Пір"я несуть.
Нашим крилам бракує бажання
І вміння.
Наші ангели плачуть в долоні,
А ми
Б"ємо ліхтарі.
У кишенях - каміння.
І важко чомусь
З ним іти до зими.

Вивчати згоден тебе цілу вічність,
Дослідником бути твого єства.
Ти – полюс південний, а я – північний,
Роз’єднує нас не одна верста.

Та я дотягнусь до твоєї чесноти,
Здолаю бар'єри, дійду мети.
Я буду за тебе, Життя, боротись,
Себе на пожертву тобі нести.

І божий закон в забуття полине,
Не страшно, хай всі мене розіпнуть.
Зійдуться два полюси воєдино
І буду шукати в тобі я суть.

я була, як бувають живі
пила їла і щось там співала
витиралися руки брудні
і гірчила природністю кава
екстремальне проходження правд
і заключення різних комісій
я - БУЛА
починаючи старт...
а прибігла в футболці несвіжій
і ярмили мене сірі дні
і ковтали непрожиті ночі
я була як бувають живі...
викриваючи, щостя ............як ...........злочин

манекени.... усього лиш манекени....
шмотки... макіяж і дві руки...
причепили... думають, богеми....
, а настравді... кола по воді...
б*ють птахи... ті що не прилетіли...
манекени - солом*яний фарш...
на вітринах продається пір*я
і квитки в кіно....
кіно-о-о-о-о(!) про нас...
манекени... світ примірок й інших...
кожен день тепер нове лице
Світ - вітрин... неонових підсвіток...
й запитань на тему... "а хто це?"

Манжети вічності вдягла моя країна.
Її могутності ніхто не подолає.
Для неї сонце найяскравіше сіяє.
Мов едельвейс, на цілий світ вона єдина.

Намисто з перлів укриває білі груди.
Вінок терновий русу косу прикрашає.
Вона то плаче, то стражденних утішає.
І розливає срібні посмішки усюди.

На Україну повертайтесь неодмінно.
Живим вогнем нехай в серцях вона палає.
А поруч янгол - дух свободи - хай літає.
О, будь же вічна на землі, моя країно!
2.06.02

Знову вдаль… я шукаю опори –
Тануть очі в бурхливому морі.
Де ж ти, сон мій, надіє моя?
Як стужилась самотня зоря!

Ти купаєшся в місячнім світлі,
Забуваєш про пристані рідні…
Я й сьогодні стрічаю тебе –
Може цей корабель принесе?..

Хоч би звістку, хоч слово про тебе –
І вже більшого щастя не треба.
Нашепочу я чайкам послань,
Хай летять до коханого вдаль…

Несамовито - самота
Пройдеться холодом по шкірі.
Ти - саме той, я - саме та,
І ці інстинкти - дикі звірі...
І ця безодня в відчуттях,
Усі ці схованки і втечі;
І той рожевокрилий птах
Голодний птах - то ти, до речі!
Невиліковна самота
В моїх - чорнилами - малюнках,
В твоїх прочитаних думках,
У недарованих дарунках...
І ця - не перейти! - межа,
І ця заплутаність фатальна,
Здається, не моя - чужа
Оця історія банальна!
Несамовита самота
В очах невиспано-повільних.
Летить рожевокрилий птах
Над божевіллям божевільних.

розрахунки - розрахунками
втрати - втратами
і душа наче залатана
і вікно наче заплакане
і вночі жовтий листок
стукає в вікно
осінь

Життя дається лише раз,
І всім одна дорога…
На все існує певний час,
Із вірою у Бога!

І кожен день, і кожна мить
Проходять не даремно,
Бо є бажання просто жить,
Робить добро приємно!

Кохати, плакати, радіти,
Творити, вірити, любити,
Читати, знати, шанувати…
І просто жити й цінувати!

Життя пливе, і час минає,
Все родиться, і все вмирає,
Людина любить – розквітає…
Життєвий цикл так триває!

Душать мене ці чотири стіни,
Вмирає мій голос крилатий.
Ніхто не почує, стогни-не стогни,
Не визволить з клітки-кімнати.

Ці стіни холодні вже мокрі від сліз
Самотності, відчаю, болю.
Поламані нігті, - життя мого зріз -
Як память про битву за волю.

Зачинені двері у шрамах, синцях,
Мене не бояться, ні. Звикли...
У втомлених враз постарілих очах
Перлинки надії вже зникли.

Та я не бажаю повільно згнивать,
Так хочеться трішки пожити.
Я хочу безмежність повітря пізнать,
Всю легкість, на крилах летіти.

Маленьке вікно розібю без жалю,
Напюся повітря - спянію.
І кинуся вниз... - я літати люблю!
Дарма, що літати не вмію!

помовч ще сьогодні
я даю тобі вдоста часу
в мене кактус зацвив
і зранку не було води
я не випила кави
і годинник роззявивши пащу
запізнив на роботу...
тепер вже нема куди йти...
не зіпсуй мою тишу
якимось безглуздим звучання...
напиши СМС, або
смайлика в асю пошли
помовчи ще сьогодні
не ставлячи знаки питання
мені так сподобалось може
коли ти мовчиш...

Останній вдих, останній видих
Душі, розбитої ущент -
Для її мрій і її щастя
Невдоло обраний момент.
Сльоза остання на щоці блідій,
Останній погляд темних віч,
І погасила світло днів її
Ніч безпросвітна, чорна ніч...
Останній потиск тонких пальців,
Та кволої руки змарнілий жест -
Невсилу їй на собі нести
Випробувань тих тяжкий хрест.
Лиш з пересохлих спраглих губ
Й ледь чутний звук не пролунає -
В дзвінкій гнітючій тишині
Душа світ збайдужілий покидає.

Кружля душа твоя
В лабіринтах болю,
Самотужки не знайде вона
Виходу на волю.
З кришталевих переходів,
Ніби з задзеркалля,
Бачить, як навколо шириться
Зневіри провалля.
По той бік зібралася
Цікавих юрба,
Що байдуже споглядає
Як стражда раба,
Як сочиться з нещасної
Кров, що живиця,
Та співчуття не викажуть
Скам'янілі лиця.
Б'ється душа крильми
Об стіни прзорі
І розпачливі волання
Чутно в коридорі.
Та нема нікому діла
До болю чужого,
І що погибає хтось
Від слова лихого,
Що чатує чиюсь душу
Підступності пастка,
А в лице регоче їй
Жорстокості маска...

Я люблю тебе ніч
За твої ілюзорні мрії
За твою нерозгадану суть
В мерехтінні свіч
Я любов'ю до тебе
Давно і хронічно хворію
Тільки дуже прошу
Почуття мої ти не каліч
Не плати за любов
самотою, що рве судини
То велика ціна
Для твоїх нелюдських розваг
Не рахуй, моя люба
мізерні оті години
Швидкоплинні секунди
Давно призабутих благ

Я люблю, коли сплю
І коли намокають очі
Віддаю без жалю
Тобі всі кольорові сни
Не жени мене ніч
Я ще стільки сказати хочу
Почекай, моє щастя
Іще однієї весни...

Гаряча відверта сальса
Тривожить душу і тіло!
Хочу кохатись вальсом,
І танго, Хуліо, милий! :)

Я стою вже на колінах
перед царем усіх мишей
і все одно, для нього
я- торкаюсь неба.
Я вища, щоб я не зробила,
якби я навіть голову собі відтяла,
в зрівнянні наших двох голів
моя- вершина.
Стою тут згірклі
перекладаючи думки:
"Бог не досяжний,
миші тут... І для мишей
я висота, кумир!
Мені приносять жертви..."

***
Африка – смолоскипи скрапували,
Де під мул заповзати Нілу.
Де папірус чекає запалки –
Порятунок оскаженілий.

Африка – мільйони сумнівів...
Піраміди біжать... А зблизька...
Колісниця летить красунею –
Босі ноги і гола кицька.

Шкіра вимащена в олії та
Очі сажею всім підведені.
Африка, що наболіла так,
Відіграла свою комедію.

Той, хто пил у пустелі дмухає,
Не зважає, знесе куди його...

Африка – перероджені мумії
У палацах безмежних Києва.

Ти подивись на небо,
на теє небо, що бринить казково дивом,
І пам'ятай, чарівна, хитра Гебо,
не заховаєш очі за лукавим виром.
В душі твоїй вогонь сатири,
що ставить на коліна королів,
Та більше ще любові й віри,
на крилах пісні ніжнотонних нив.
Запам'ятаю марення ласкаве,
Твоїх долонь одвічнеє тепло,
В них все: й колосся жита, й музика життя
сплелися у вінок мрійливо,
Одвіч не буде в серці каяття!
Твоїх очей хід тріумфальний
знов викличе тіней земних турнір,
ти ж знов, усміхнена, пробачиш вчинок їх банальний
Ясніша, ніж світанок граціозний, вір!
Сувій життя твого не розгадає
ні один пророк,
А ти знов з смолоскипом йдеш на зустріч тьмі,
І не можливо не пробачить твій солодкий
інколи порок,
Що возвеличує тебе у повсякденній кутірмі.
І як не скласти оду жінці,
хоч слів замало, щоб розкрити почуття.
Хай вічно майорить твій образ в зірці,
яка оберігає світ від вороття!

(присвячено мамі)

Я знову йду в замріяні сади,
Говорю наодинці із вітрами,
Милуюсь склом заснулої води
Вербових кіс торкаючись вустами.

Я слухаю сонети сволов*я-
І їх вплітаю у вербові коси.
А з вуст втікає перлами ім*я,
Ніяково ховаючись у роси

Я п*ю із неба зоряне вино,
Вдягаюся у місячні полотна;
Тепер дивлюсь чароване кіно
І ніжуся у тиші-тут це модно.

Я не шукаю згублене ім*я,-
Тепер я обнімаю іншу панну.
Тебе цілує сонце (не моя...)
А я цілую ніч...-нову кохану.

завмирають дороги
я прощаюсь... мовчать перехожі
я прожила для тебе так мало
всього лиш життя
особливе життя
що на інші є зовсім не схоже
я прожила
згораючи в теплому дотику дня
і розвіялись краплі
спітнілого тону бажання
ти пішов як ідуть тільки
справжні вояки-вожді
не сказавши ні слова...
брехня і скупі запитання
завмирають дороги
і щедро періщать дощі

Не чекаю сюрпризів
Бо все вже давно передбачене
Бо одні і ті самі карнизи
Я бачу крізь сон
Напророчене все і зневажене
Загнане, втрачене
Як один і той самий
Штампований всоте талон.
Не сюрпризи потрібні мені
А захопливе збудження
Дрижаки у колінах
Ніким не оспіваний страх
Мені треба того
Що несе із собою розлучення
Трохи сорому в твоїх
Давно загрубілих очах...

не треба виключати телефон
скажи відверто, що не хочеш чути
я штори позриваю з всіх вікон
щоб краплю світла якось осягнути

За мною рідна ти сумуєш
В хатині білій край села,
Одна-однісінька міркуєш
Про те, чому не їду я.

А у селі так чисто й тихо,
Паркани снігом замело,
Тополя хилиться на стріху
І дим співає про тепло.

І відчуваючи провину,
Я двері тихо відчиню,
Стареньку неньку за хвилину
До себе ніжно пригорну.

Я прилечу до тебе милий,
Блакитним небом в ранній час,
Коли не буде в тебе сили,
Чи горе встане поміж нас.

Коли ти будеш сумувати
Через непрошену біду
Я не примушу й мить чекати –
Поклич мене, і я прийду.

Поклич мене – я все здолаю
З тобою разом, милий мій,
Тому, що я тебе кохаю
Як не кохав ще світ земний.

Вже пшениця золотиться,
Пахнуть осінню поля,
Щедра нива аж іскриться
Де пройшов святий Ілля.
Тихо йшов святий до річки,
Де хмаринки в хвилях сплять
І небес блакитні стрічки
Між тополями блищать.
Йшов Ілля і ніс торбину,
Дощ осінній в ній ще спав,
Та в лиху таки годину
Зачепився й ледь не впав.
Дощ осінній, сонний випав,
Грім десь поряд загримів
І тоді святий під липу
Помолившись Богу сів.
Дощ упав осінній влітку,
Грім луною полетів,
І Іллі новеньку свитку
Дощ холодний намочив.
Так здавен тих сивих йдеться,
Як приходить знов Ілля,
Осінь золотом всміхнеться
Й холоднішає вода.

У зелену неділю по траві не ходи,
Там русалки та мавки блукають,
Сушать тілой волосся вони від води
Та дітей неслухняних хапають.

Залоскочуть дитину без жалю вони
І сховають в воді під вербою,
В хвилях згаснуть яскравого сонця вогні,
І туман полетить над водою.

Засумує верба, сльози в хвилі впадуть,
Теплий вітер сердечну гойдає,
А русалки в траві білим маревом йдуть,
Хто побачить - нехай обминає.

замість жити, вчилась виживати
бо поставили мене у такі рамки
я сміялась й вчилася втрачати
цукром попсувавши філіжанки
молитвами попсувавши ночі
які мали бути для кохання
таки дійсно, що я в тебе хочу?
я - одна із "тих", а не остання

Так холодно і пусто
Самому бути.
Непотрібним нікому
Сумно жити.

Сміятися на жарти
Знайомих незнайомців.
Корчити радісне обличчя,
Заливати болем очі.
Вдавати що живеш,
А на справді лиш існуєш.

І вже якось все одно
Чи біль чи радість.
На все у мене є маска.
Я зомбі,
Інколи сумний,
Інколи кумедний.

не перекреслю зморшок на чолі
і не затру минулого майбутнім
і я була
колись в цьому житті
для когось всім,
для когось - малосутнім
не перейду цю річку знову вздовж
вода від болю...
аж почервоніла
і двічі під один й той самий дощ
я тільки крила й серце намочила
не замовчу одні і ті ж слова
вони вже надто наскрізь просверлили
я постаріла...
...я така стара
я так втомилась...
волочити крила

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Я – той, кого Ви
З усмішкою звете
Блазнем, жартуном,
Так, я – сміх, пантомім,
І все моє життя
На долоні – дорога.

Здрастуйте, мешканці,
Я – пілігрим,
Я – мандрівник, що заблукав
У чужі краї.
Ви дружно смієтеся
З лахміття мого,
І вас веселить
Зла маска моя.

Здрастуйте, діти,
Я – страхітливий,
Я – той, в кого
Кинуть каменем жорстоко.
І з цим мені жити
Вірите, так нелегко,
Але біль мій спить
У серці десь глибоко.

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Зараз я сміюся,
Зніму грим – і заплачу.
Дай бог Вам, глядачі,
Каплю співчуття,
Каплю добра
До Арлекіна нещасного.

Скажи, звідки цей біль,
Що спричиняє серцю смуток,
Я знаю, ти тепер не мій
І мені легко прийняти отруту.

Крізь темноту
Побачити знову яскраве світло
Я не зможу,
І мені не потрібна твоя порада,
Замовкни, прошу…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

Чому так важко залишати
Свої бажання і надії,
Я знаю, ти тепер чужий
І в мене битись немає сили.

Тільки за що
Мені потрібен цей злий урок,
Пізно щось міняти
І не тремтить вже рука-курок,
Пробач…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

всіх тайн розплавлено печать
свинцеву
в відбитках лінії мовчать
кінцево

спресовані від тиску літ
події
для всіх наступних поколінь
надії

історій давнє джерело
у злитку
в мягкім металі проросло
у квітку

хто пояснити зможе суть
правдиво
чому квітки отак ростуть
як диво

хто зможе істину знайти
єдину
лиш тільки ти кохана ти
людино

Грудень, 19, 2006

Я – різдвяна пташечка,
Я незмінно порхаю,
Поламаю крилечка,
Поламаю душеньку...

Чи ти хочеш,
щоб і далі писала листи,
Така незаймана,
Така неторкана,
Тобі писала розміреним
почерком?

Два ангели з паперу,
Два ангели у платтячках,
Розвели рученятами,
Прощались і не плакали.

Під святковим деревом,
в золотій обгортці,
Я – така незаймана,
Я – така неторкана,
Позбувалась ніжності.

Соромливі янголята...
Вже різдвяній пташечці,
З вами не літати...

Багато хто вважає :
Їсти сало -
То є понти дешеві,
Але ж ні !
Насправді сало -
Це смачна й поживна їжа,
І джерело натхнення
Для митця !...

Коли листи приходять дуже рідко
Коли втрачаєш цноту мозком
Коли в очах крім крові є ще блиск

Прощення не буває криком
Прощення не буває близько
Коли крім крові є ще блиск

Ніч як перо невчасне
День як біль передчасний
Коли в очах крім крові є ще блиск

Я закривав хустиною невдалі фарби
Я накривав хустиною власну пам'ять
Мені не подобались пророчії сни

Я витирав пил з забутого хреста
І підтягував пояс на прогнилому тілі
Невже, моя доля цього хотіла
Невже, коли в очах є блиск...

Чи ти стріла, що випустив стрілець?
Чи ти лучник, що ту стрілу пускає?
Моє кохання - пише олівець,
твоє кохання як роман безкраїй.

Чи ти свідомість певного життя?
Чи ти ж бо є свідомого основою,
що розрушає світ, але натомість
щось потаємне у душі засновує.

Чи ти у пастці філософії життя?
А чи існує та життєва філософія?
Бо щастя то - напевно, забуття,
наука вічного, душевна теософія.

Чи ти цінуєш дні, що мерехтять?
Чи розкладаєш на "сьогодні-завтра"?
Години іскрами у небі пролетять
і димом лишуться як відгорівша ватра.

Не вартий і осмислення той факт,
що ми - навіки, ми - оте єдине,
що наші сльози падають у такт
росі, якою плаче журавлина.

Чи ми стрільці пускаємо стрілу?
Чи ми і є ті дві стріли любові?
Усе іде в якусь одну імлу,
лишаються лиш мрії паперові...

Від неї віяло самотністю,
від неї пахнуло дощем;
вона стояла понад небом
босоніж. Весь життєвий щем,
складався з певних алгоритмів
та із навіянних зображень,
життя скоцюрбилось від зливи
якихось непотрібних вражень;

стара циганка відвернулась,
набивши люльку тютюном,
не ворожила їй. Сказала,
що новий місяць за вікном;
тоді пішла вона босоніж,
в кишеню заховавши щем.
Бо що ж кохання? Як від неї
нестримно пахнуло дощем.

Я цілуватиму тебе руками,
твої зап"ястя і твої коліна.
Ти будеш знати:
розум мертвий,
його не може бути
в світі очей і вуст
напруженого тіла.
Варто було світло затулити,
щоби у тіні стрітися
з оцим видінням:
затемнене волосся чорнотою,
і на кінці плеча я притулюся,
слова казатиму до твоїх пальців...
Тепер жадаю погубить тебе-
я хочу твого серця.

Тарасові, моєму другові

повітря морозне, і зорі тремтять,
і стежка освітлена місяцем.
втомилися спини і ноги болять,
але нам не страшно у лісі цим!

вже ноги свинцеві і в думках туман
але ми все далі простуємо.
і слабкість й бесилля - достоту обман
мету ми свою завоюємо!

хай сніг, хуртовина, хай злий буревій,
хай зради, підлота, жорстокості -
я знаю, о вірний товаришу мій,
ти мене не лишиш в самотності!

мій друже, без тебе не зміг би я йти,
згубивши стежинку миттєво.
так само без мене пропав би і ти
у темному лісі життєвім!

та знаю я - ти не відступиш в борні,
й ти знаєш, я міцно стоятиму
життєвим шляхом так крокуємо ми
так разом ми вік крокуватитмем!

Вузлики на пам'ть прадіди в'язали:
Щоб поважні люди старших поважали,
Щоб не волочились довго на чужині,
Справи є важливі і на Україні.
Сійте добре й щире, багатіймо разом,
Та вже розберіться з нафтою та газом!
Покуріть між ділом, поділіться салом,
А з народом можна вашим капіталом.
Вийдіть з Мерседесів на поля та ниви,
Там такі роскішні та густі кропиви.
Все забур'яніло… жито та пшеницю
Нам везли з Канади взимку до столиці.
З Індії нам цукор по шляхах чумацьких
Цілий рік возили на волах козацьких.
Ближче не вродило… а на Україні
Всюди все китайське, хунвенбінське нині.
Чи своє продали, чи ми все пропили,
Чи нас обікрали, чи нас обдурили?
Обіцяють щастя БЮТівці та сині,
А стоять ще й досі в бур'янах руїни.

– Цвіте між вишнями бузок,
Йде радісно весна,
Виходь до мене у садок,
Голубонько моя.

– Я б вийшла, милий, та вже ніч
По стежечці іде,
Ти місяць, серденько, поклич,
Щоб бачити тебе.

Поклич ще й зорі золоті,
Щоб сяяли в очах,
І соловейко щоб тоді
Співав у тих садах.

– Вже соловейко заспівав,
Голубонько моя,
Вже вітер хмари розігнав,
Щоб сяяла зоря.

І місяць знову з вишини,
Всміхнувся, як дитя,
Виходь до мене у садок,
Голубонько моя.

Чорне море, Чорне море,
В “чайки” хвилі б’ють важкі,
Сиві гребні на просторі –
То негоди кунаки.

Вітер рве козацький прапор,
Буря кидає човни,
Вийшли в море погуляти
Запорізькі козаки!

Є в них люльки та гармати,
Порох добрий та сухий,
Не сидиться їм у хаті,
Їхнє серце рветься в бій.

Треба бранців визволяти
Із турецької біди,
Краще, браття, погуляти
Нам у “чайках” по воді.

Нас давно султан чекає,
Мед-вино готує нам,
Буря “чайки” розкидає,
Що та буря козакам?!

леле, леле
діти, діти
пограбовані заводи
залишається боліти
і водити хороводи
по Майдану
по конюшнях
леле, леле
діти, діти
ми ходили для народу...
а залишились
у мушлях
дорога квартирна плата
хліб і масло
леле, діти
українці....
не вар*яти
хватить владі їх
дурити

***
Сезон дощу. Це зона будь що буде.
Співає дзвін відпущеної спраги.
Проміж слонів, жирафів, звідусюди
До водосховищ сунуть вурдалаки,

Де кров людей чи навіть антилопи –
Нема різниці. У гемоглобіні
До щастя спроба, до віднови спроба...
Дзвін нависає хмарою і стигне,

І блискавками ріже що завгодно:
Людей, слонів, жирафів, вурдалаків,
І антилоп, і береги, і воду.
Випалює у сажу... чорних стягів

Народжується чи вмирає степ.

якщо можна я просто піду
світе тихий
облиш не вагайся
відпусти
я до завтра помру
поки сонце
забарвить всі пальці
я коханців врахую
усіх
в заповіті
розбитого серця
і в цю мить до самісіньких
ніг
проростуть порозбивані
шкельця
монотонно сколочений звук
світе тихий
облиш не вагайся
я до завтра можливо помру...
лише тілу
залишиться впасти

Прокинуся вранці інакшим,
Не таким, як учора. Та
Часом буває важче
Носити ложки до рота,
Посміхатися через силу,
Говорити: хто б міг поду..!
Центр ваги – у крилах,
Тому я, ймовірно, впаду.

А потім – на вуха шапку,
На очі шори, на рота шарф...
І усі ці літери „ша”
Вириваються разом з парою,
Примерзають під носом словами:
Так чи ні,
Так чи ні,
Так чи...
Ні, занадто важка голова,
Щоб прокинутись вранці інакшим...

(Дует з Юрієм Лазірко)

Дощі будили в нас життя,
Воно ж хотіло більше сонця...
Дрижить криштальне відчуття
Краплинкою в моїм віконці…

І лине до твого тепла
Весни незайманий промінчик...
По ньому вже вона стекла,
Домалювавши крапці кінчик.

І руки вгору потяглись -
Немов хотіли ткнути в небо...
Ти нá ніч тихо помолись -
Бо щастя більшого не треба.
07.12.06

* * *
Оті кого любив, усі мене покинули,
І я кричав у світ і навіть голосив
І залишився сам, з літами сам і з зимами,
І все здавалося пішло не так, а навскоси.

Я бився в крихкий лід, провалювався й падав.
…і спати не давав мені самотній вовк.
Він вив на самоту, без жалю і без ладу.
Там зупинився час, а я захрип – замовк.

Оті, кого любив, не будуть завжди вірними.
Як гірко пізнавать, що ти один як перст.
Один поміж людей . Між вікнами і стінами…
І я пішов від них снігами в сотню верст

Я залишив усе далеко там в минулому.
Колись вони прийдуть погрітись – бо ж зима.
І скажуть: «- Ми прийшли ! кохання повернули ми !
Усе тут як було !»
«- Мене лиш там нема…»

Чорт заходить в хату, рогами чіпає одвірка,
Жид вбігає з криком, торбою б’є по крижах!

А бабуня сміється тихо, вже регоче дзвінко,
Бабуню, моя дитинко, не журіться так, що
Татко не відзивається на жоден ваш клич,
Він давно вже в хаті-землі, очі склепив,
Спить під снігом білим, на нашому цвинтарі.

А героди вертепні, як і при вашім дитинстві
Кричать при брамі, вбігають в світлицю,
Хапають пампухи з вишеньками і заводять:
„Нова радість стала, яка не бувала...”

Бабусю, так само пахне ялинка, так само!
Так само смакує кутя!
Бабусю, заливайтеся сміхом, так само щиро
Як дитя, без пам’яті, безпам’яття...
Чи треба пам’яті для щастя?

Я відпустити тебе не маю сили,
Із серця вирвати гнів бракує волі,
Та, почекай ще хоть мить, не йди, мій милий,
Або крокуй від мене тихо, поволі...
Я дожену, не впаду, скажу, що треба,
Що ти почути так від мене хочеш,
Я простягну свої руки аж до неба,
І диво трапиться, як ти не наврочиш...
А якщо й так, вселю в наші душі віру,
Забуду спокій, відмовлюсь від їжі, снів,
У своїх сварках людям як знати міру,
Як вчасно вирвати з серця гнів...