До нього вже ледве ідеш. А він - заміновує доступ.
Обличчя шукаєш, а бачиш попереду спину.
Ваш ангел маленький в кімнаті напевне загинув.
І вам залишився пасаж, в якому до відчаю тоскно.
Тут ніде вже сісти і так. Чомусь неспокійно і душно.
Тут всюди примара черствого, як біль, чоловіка,
Якому гляділа упряжку і зброю піввіку.
А він убиває любов шизофренічно-бездушно.

Травень спинився в готелі.
Знада кімнат золота.
Знову весна в Коктебелі,
Ніжить вода Кара-Даг.

Дату твого вишнепаду
Визначить червень смішний.
Влітку ніколи не падай,
День ще такий молодий.

Клей пережитого липне.
Збоку минуле відстав.
Душу порадуй у липні,
Спереду напрям. Міста...

Гупають вистиглі груші
Під співи гучні та свист.
Пиво схвильоване глушить
Втішений серпень-турист.

Вересень тіні відмиє.
Днів прохолодний потік.
Завтра - побачимо Київ,
Поїзд з Тернополя втік.

Вже завтра поїду до Львова. У русі - не нудно.
Нові погортаю газети. І згорток новин
Підкаже, що поїзд від"їде від станції буднів
Й покотиться літо сікти головешки жоржин.
Година - на каву, хвилинка - на задум про подвиг.
Хіба зупинити безпечну відраду хто зміг?
І вже не хвилює, чи поїзд зручний і чи модно
У Львові носити у зошиті спогад про сніг.

Померзнуло листя. І грудень, таємний агент,
Вишукує сліду у місті мого листопаду.
Вичікую снігу. Асфальт, як холодний брезент.
У мене, напевне, годинник вже вийшов із ладу.
Тепер розумію колишнє. Усе неспроста.
Завчила всі хиби, чому нерозгаданий ребус.
Чекала машину і все рахувала до ста...
Стою на зупинці. Приїхав останній тролейбус.

Пішла від мене катаракта,
Тож час залазити на палю,
Тож час, як теплокровний трактор,
На керосині аномалій,
Власну свідомість розорати.

Пора!
З подвоєним азартом!

Підступна доле, підкорися
Законам бровнівського руху –
Не логіці потилиць лисих.
І чорним яснозрячим круком
З очей всевишніх напийсь сили.

З небес поради
не проси!

Хто справжнє бачить – в того очі,
Як два титанові свердла,
А не блакитна потолоча
І не байкалики без дна;
Той погляд горизонтом точить,

Завітів матір,
батько збочень...

Якщо закине хтось – цинізм,
Не розуміючи про що я.
Ну добре, а в якій ціні
Вітрець поверхневий – хрущовій ?
Він тільки й того, що б киснів,

А для Ельніньйо –
світ тісний!!!


До нілу суті крок один,
Лиш придивитись треба краще.
Бо древній долі крокодил,
Ковтає тих, хто не побачив ...
Напийсь свідомості води,

Майбутній
Крокодил!

Душа поета боїться світла –
Конвульсій червивих сонць –
Піну проміння вичерпую відрами,
А з нею і сенсу есенцію.

Вона нелогічна, адже безхребетна,
Без правди в устах та з іклами в слові
Націю вироджує, спустошує етнос –
Гордість народна, месія масований.

І, скажу я вам, любити поезію,
Як серцем в болота п’явок красти.
Смоктати губи, комодо полизані,
Щоб осідлати контрасти …

Методи? Будь-які виправдані –
Не дай тільки крові згорнутись;
Вночі з дерева кліщем випади,
Бо ж упирів від світла нудить.

Так от: в п..ду часник з його вітамінами;
Місяць хоч супутник, а то якась там зірка.
Не труїть мене кровозамінниками,
Я ще не раритет, але рідкість …

P.S.
І прошу не путати із комарами –
Їх вереском змітає вітер
І опікає вождь вольфрамовий –
Поезія ж не терпить світла!

Вона танцювала у задзеркаллі
Натхненно і чисто в любові лекалі.
У вирі шаленім іскор вогню
Вона танцювала, її ж не виню.
Бо осторонь я мовчки стояла
Без звуку, дивилась - Вона танцювала,
Згорала дощенту, вкривалася ледом,
Заплющивши очі гречаного меду.
Втрачала, втрачала нестриманим бігом
Шукала розради, зігрілася снігом...
В дощах, босоного, змивши біду,
По дзеркалі збитім за нею іду.

ПОЛІНЕЗІЯ.КОМ.ЮЕЙ.

Ось вона, твоя Полінезія, пане Гоген,
на оцих задвірках історії,
зажатих візовими режимами і почуттям власної меншовартості,
заляпаних спермою та алкоголем
до болю в печінці.
Ось вона, твоя Полінезія,
забита країна на самому узбережжі азійських степів
та європейської полікультури
раціонального штибу пошиву.
Тут застиглою масою стоять усі цивілізаційні процеси
і тільки дикими криками долітає до космосу
модифікована алгоритмічна молитва самотніх поетів
та валунів по роздоріжжях.
Ось вона, твоя Полінезія, пане Гоген!
Повна продажних жінок та продавців алкоголем,
Нетверезих і хитрих,
нацькованих на кожен шерех
і зацькованих кожним шерехом.
(Наче звірі,
знавіснілі від голоду і недостачі продажних жінок…)
Кожна сторінка історії доводить її неспроможність
до нормальної життєможності в умовах космосу,
в будь-якому життєвому просторі.
Ось вона, твоя…
Задихана і незадоволена,
приречена на привселюдне зґвалтування і посміховище.
Polinezia.com.ua., або просто –
the beauty-sexy girl.
Ось вона, твоя Полінезія, пане Гоген,
повна продажних жінок і чоловіків,
що стоять на кожному перехресті і площах
великої геокультурної мапи світу,
виставляючи свої сороміцькі місця
на загальний осміх та огляд,
у подертих вишиванках-сорочечках,
куплених у старої бабусечки-вишивальниці,
у ногу із модою,
чи просто у довгих,
брудних і порізаних джинсах з надписом Levi’s,
куплених у секонд-хенді
якогось там провінційного міста
за гріш.
З лейблами “sale”
на кожній ділянці тіла та внутрішніх органів
корпорація Polinezia.com.ua.
продає будь-який потрібний та непотрібний товар.

Єжи Катуніца і поезія
* * *

ви взагалі не знаєте
що таке поезія
і хто такий
Єжи Катуніца
чий дід був
п’яницею
а мама – шльондрою
на Катеніцах 3/7

Єжи Катуніца – чоловік
37-го року народження
90-го – смерти
(звісно минулого сто(тисячо)ліття)

Єжи Катуніца мав роботу
на жовтому цементному заводі
імені першого та останнього
на околиці світу

..............................................

Єжи Катуніца Єжи Катуніца

Єжи Катуніца мав сім’ю

(Єжи Катуніца мав усіх)

..............................................

зовсім інша справа – поезія

Філософія музики
Шукайте в своїх думках обман,
шукайте в думках філософів
три чверті фальші
і майже одну четверту помилок,
а решта –
то і є істина :
музика звуків і думки.

Шукайте в своїх думках музику
голосної пісні риби
на ймення Риба ( з великої літери )
і думайте, що...
і слухайте, що...
одне слово – гаразд.

* * *

Герметично замкнений простір.
Тіло - долання меж.
Споглядає мене навпроти
стоголовий голодний пес.

Допивають шматки зневіри,
мов вампіри, мої думки;
залишаю під тином тіло,
опяніле від дикості.
Проминаю шалені гони,
розчепіривши дві руки...
Коби міг - полетів у гори,
щоб зігріли мене зірки.

***

потім дістанеш собі чотири
може п»ятнадцять
(чому не дев»ять?)
товстих високих
таких що хтиві
вміють виляти і дуже чемно
потім дістанеш собі пляшчину
вип`єш завиєш і скажеш
тихо!
дуже кричати хотіло тіло
дуже кричати хотіли нерви..

потім дістанеш собі чотири
товстих красивих і дуже сивих..
потім у сні повтікають нерви
і не залишать тобі вже сили..
будеш далеко собі тікати
дихати мовчки і не хотіти
взяти у шафі немиті крила
і полетіти..

***

Маленькі сліди наших ніг
залишають в снігу відбитки,
а ми мовчки граємо в сон,
бо жодних інших ігор не знаємо..
Залишаємо сліди, але хто відрізнить,
де мої, де твої, а де іншого/іншої..
Нам судилося часто втрачати і лаяти
на високі стелі,
на стовбури стін,
на гілляки,
на сад,
на Едем..
Ми тільки бачимо
маленькі сліди наших ніг..
14.02.06

Грай.. Грай у великих ігрищах..
Там великі поля..
Танцюй..
Танцюй великі аркани малими ногами,
не зводячи погляду з тисячі лиць,
що примружено дивляться сонце..
Там буде чудесна схованка..
Тож ховайся.. Бо хтось вже рахує..
Чутно звучання: ..сто один, сто..
Хто рахує?.
18.04.2006

безкольоровість
обійми болю
злива
злий
бажання втоми
ще тільки день
та ніч вродилва
впустить в лабіринт
слабкий
тварина
вартий втрати
іду по власній тіні
заблукати

кістки воїна поросли мохом
навколо скелети воронів
дерево і коло холоду
у клювах м'ясо воїна
латунки пробито
розв'язано ремінь
її варто любити
лезо між ребер

Розстріляні храми, подерті ікони
шкульгає любов
з нігде у ніколи
молитви на пам'ять
і збиті коліна
кому і для чого
любов надосіння
зимовість завчасна
словесна доречність
придумана казка
так просто й до речі
у небі без Бога
у хмарах без грому
любов, як дорога
але не додому.

Усміхався день кутиками губ,
Вітаміном "Д" небо струменіло,
Голуби в вікні крихти крали з рук...
Десь я в цьому дні зиму загубила.

Танув тихо біль в теплій пів-весні,
І чиєсь маля потягалось щасно.
Усміхався день в не-зимовім сні...
Слав передчуття...
За пів-мить до щастя.

17. 12. 2006

***
навіщо мені зґвалтовані пляжі Африки
де шкіра полускана між камбалою та крабами
то хвилі пустелі довічно завмерли на змах руки
з долонь підозрілих твоїх обережно закрапали

я конквістадором вирушаю прости мені
нікчемні цілунки обійми нікчемні за звичкою...
то після пожежі трава виростає нестиглою
то вітер злітає до твого смугастого личка

там де бедуїни та кров з молоком на сніданок п’є
обличчя із глини. і слина із рота бісова
обгорнеш мене перезрілою в сонці сутаною
і вимажеш пальці. з родзинками кашею рисовою

Майже дозволений гріх -
Не почути правди
Не помітити тих,
Хто нікого не бачить, крім тебе
Майже сказав "люблю"
Але хтось завадив
Врятував нас обох
І за тебе сказав "так треба..."

Колише поїзд і несе
Мене від тебе – знов втікаю.
Забудь мене… Прости мене…
Бо назавжди я покидаю…

Ця ніч спалить мої думки,
Задушить слово несказáнне –
Ти в пам'ять ніч ту забери
Ще нерозквітлого кохання.

Колише поїзд… Прощавай…
Забути постараюсь… Може…
Мої слова мені віддай…
З собою заберу в морози…

З чорного неба знов капали зорі,
Плила по ньому небесна ріка.
Я придивлялась і бачила твої
Очі кохані… Без них – пустота…

Серце не знає і не розуміє,
Що не повернеш назад вже літа…
Досі кохає, забути не вміє –
Те почуття ще у ньому вита.

Рестарт своєї долі проводжу вкотрий раз,
Complete the fifty percents… зупинка знов на Вас,
Чи то вже глюк навічно, чи вірус Ви в мені?
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні».
Біжать, мов трафік, миті – число їх все росте,
«А як вони прожиті?» - «Не те, не те, не те»…
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні»,
Бо Ви, хоч старі файли, та все ж таки в мені.

Третій місяць нічого не пишу,
Третій місяць в голові звучить
Одна заклята мелодія,
Яку ти виколисував руками,
Яку ти пестив, натискаючи,
То поспішно, то лагідно,
Ледь торкаючись, клавіш.
Ти вклав її ритм, її віддаленість
У мою вже тоді пусту, юну,
Повну гріховних передбачень,
Душу, чи то вдачу...

Ліків не було на той звабливий
Такт, дзвін, грім, вітер, шум листя,
Які заполонили всю мене,
Звучали - фортепіано, орган, клавесин
І сотні струнних та ударних.

Ціла осінь буяла лише в
Одній пісні, одній незримій
І нечутній мелодії.

Ти був моїм першим піаністом,
Бо перший видобув з мого тіла
Гербарій музичного звучання,
Що розлітався засушеним цвітом,
І сліпив очі сліпцям, але лунав
У вухах тих, що хочуть чути.

У країнська мова -
К олискова пісня,
Р оботящі люди,
А ж у полі тісно.
Ї жте на здоров’я
Н аші смачні страви.
Ц інності народу,
І жага до справи.

зима. в повітрі дзвін. зі служби люди
вертаються додому. холодно.
дивлюсь у небо, наче у вікно,
в якому намагаюся узріти,
чи дивиться на мене Небожитель,
та небожителям, напевно, все одно

а дзвін розноситься, а дзвін шумить усюди,
у серце проникаючи саме.
невже, о Господи, не бачиш Ти мене?
страшну у серці пустку відчуваю.
о Господи, невже Тебе немає?
тоді життя і смерть - то є одне.

о, як би я хотів повірить в Бога!
мій клятий розуме! о, як би я хотів
хоча б на день один з тебе зійти
і, наче голуб, серцем опростіти.
чи зможеш, Боже, Ти мені простити -
моє невір’я, смуток самоти?

легкі сніжинки кружать у повітрі
повз мене матір з дочкою іде,
а я немов на вулиці - й ніде...
мене немає, тільки ці сніжинки
тендітні, як був я, коли, холопчинка,
ловив їх ротом... в серці дзвін гуде.

стою мов стовп, не можу ворухнутись
немовби я порушив Твій наказ
не озиратись. та якби ж хоч раз
знов сльози радості на утрені утерти
і звіра сумнівів молитвою приперти
до стінки, повернуть святий екстаз!

а дзвін гуде в крові моїй, у серці...
я відчуваю днів своїх похилість.
за це велике чудо, дивну милість -
вернуть роки та стати знов дитям,
я все, що маю, Господи, віддам -
усі мої роки, що залишились!

як давно ти мені не снишся
чи то я не лягаю спати
обійшла ніч довкола...
відстань
і ніким не зігріта хата
по периметру і по колу
розставляє самотність пастки
новий рівень старого болю
нові значення слова "впасти"
розбиваю до м*яса тіло
щось червоне говорить "втрата"
а я ж зовсім не так хотіла...
ну приснися мені до завтра

Біжить стежина та й біжить,
Там де замети сніжні й білі,
Де ліс замріяний стоїть,
Де ще ростуть ялинки милі.

Там де струмок під снігом спить,
Де чарівні стоять Карпати,
Біжить стежина та й біжить,
Неначе хоче показати

Величність сяючих снігів,
Струнких смерек розкішну вроду
І неба дивну прохолоду,
Блакитний погляд чистих днів.

Струнких смерек співучий край
В красі та щасті розквітай!

Вже тане сніг, вже тане сніг
В проміннях сонця золотого
І кличе в мандри шум доріг,
Бажанням вічним до нового.

Там на дорогах весняних
Блакитне небо розквітає,
В проміннях сонця золотих
Серця та душі нам єднає.

Крізь неосяжну даличінь
Весна спішить в зелених шатах,
Під нею пишний білий кінь
У золотих летить дукатах.

Вся збруя сяє та горить
Від діамантів розмаїтих,
Весна, весна до нас летить
В хмаринках золотом розшитих.

На селі горілку п’ють,
Пивом запивають,
До куми гуляти йдуть,
Ще й пісні співають.
І співають цілу ніч –
Ніколи лягати!
Про козацтво та про Січ,
Як тут можна спати.
За козацтво вип’єм ми,
Та й по повній, друзі,
Їдуть, їдуть козаки
Аж луна у лузі!
Будуть, будуть козаки
Знову панувати,
Про країну та народ
Будуть добре дбати.
Будуть, будуть козаки,
В рідній Україні,
Бо набридли вже давно
Нам обличчя сині.
2004р.

За обрій сонечко сідає,
Спадає літня спека дня,
Край неба в хмарах догорає
Червона смуга вогняна.

Дарує вечір прохолоду
І ніжну пісню солов´я,
І відпочинок й насолоду
Які бажала так душа.

Зітхає вітер тихо в листі,
Тополі мріють в небесах,
Про їхні думи світлі й чисті
Співає пісню дивний птах.

І знову ти мовчиш,
Ледь тріскають крижини,
Байдужості вуаль
Спустивши на чоло.
Безмежне каяття
Великої провини.
На щастя чи на жаль,
Минуло, що було...

Ридає срібний день
Рожевими дощами.
Розгублюється час
В країні сновидінь
Кохаються думки
На сонці до нестями.
І падають на нас
Сплетінням янь та інь.

О! Знову ти мовчиш -
І душу мою краєш.
О! Краще б ти розбив
Словами мідний гріх.
Я зрадниця! Скажи -
Адже ти добре знаєш,
Що сон мене згубив,
Увівши в сад утіх.
10.05.02

В маршрутці товканина,
Притис Твої сідниці.
Між нами лиш тканина,
Штанів, трусів, спідниці.

На дворі страшна спека,
В маршрутці люди мліють.
Ти теж така гаряча,
Ще й вушка червоніють.

Ці ями на дорозі,
То вверх, то вниз, благаю!
Я ніц зробить не в змозі,
Й Тебе вже підпираю.

Я не забув про сором.
Та й якось не культурно…
Все добре. Ти всміхнулась,
Через плече: Бон жур но…
11.06.2006

зима вдягнулася в депресію
й почала плакати дощем
і світ сприймається як версія
одного з вимірів проблем
сніданок, кава і маршрутка
передбачаються святА
і знову в серце купа трутки
і знову маска і сміття
прокурю вечір до нестями
розберу ніч на вітражі
я замерзаю між
дощами
і світла дотики чужі

візьми мене в свої обійми ніч
і повплітай зірки мені в волосся
побудь зі мною хвилю віч на віч
щоб плакати самій не довелося

Ти погадала мені на руці.
Сказала, що в мене коротка
Інтелектуальна лінія
(Ха, здивувала!).
Загнала в глухий кут.
Я не знав що відповісти,
Бо так воно і є.
Ніде правди діти.
Логічний вивід,
Навіть без гадань усяких.
Та про тебе вже мовчу.
Я ж не Андрухович,
Щоб засуджувати інших.
Точно можу сказати
Лише про себе.
Так-от,
Загнала в глухий кут,
І себе також,
Бо я відповів:
«Інтелектуальна лінія
На руці коротка,
Зате з іншим пощастило!»

Я після себе певно щось залишу,
Можливо слід у небі, може тишу,
Чи просто кола в дзеркалі ріки,
Чи попрощаюсь помахом руки
І більш нічого не лишу на згадку.
(Візьму з собою і візитну картку
Душі своєї, й серця телефон...)
Натисну "стоп" - старий магнітофон
Помре раптово на високій ноті,
Динаміки затихнуть у скорботі;
Й лиш у вхідних заржавілих дверей
Тихенький плач почується з грудей.

14.12.2006

Побачив правду,ту,яку шукав роками
І відсахнувся...Ні, це не вона!
До неї бридко доторкнутися руками,-
Якась змертвіла зверху і до дна.

А інші її хвалять і голублять,
Та щиро так, що за версту смердить.
І, мабуть, поцілують і полюблять...
А я її не можу полюбить!

17.03.2005

Це не перина з пуху,піря,вати,
Це не промінчик сонця у вікні.
То є брудний асфальт утрати
Зі сріблом сліз на чорнім полотні.

Твій голос знов у далині,
Його я чую, а ти ні,
Бо ти згубилася нажаль,
Залишила мені печаль.

Я день за днем дивлюсь у очі,
Бо відповідь побачить хочу,
Яка в мені розбила горе,
А серце затопило море...

І тут останній день минав,
Тоді себе в тобі сховав,
І стала ти немов кришталь,
Неси мене моя печаль...

Прокидайся дівчино,
Розчеши свої коси,
Хай обличчя умиють
Літні вранішні роси.

Краплі сперми моєї,
Що засохли на тілі,
В зайцях сонця завмерли
Ніби родимки білі.

Ех, як добре прокинутись
Поруч з файною пані,
З якою вовтузились,
Потопали в коханні.

Займались любов`ю,
На свіжому сіні.
Під запах природній,
Під звуки тваринні…

Я був там недавно.
Вже нема тої ферми.
Моє тіло й душа,
Пригадали, й завмерли.
11.10.2005

Тепла ванна
Зимній вечір
"Це ти кохана?"
Цілуєш плечі.

"Іди до мене,
Води не бійся,
Одежа висохне."
Сміємся…

Холодна постіль,
Пекучий подих,
Умить палає,
Коханням чистим.

Злились докупи,
Смакує тіло.
Цілунки всюди.
Ласкаво-ніжно.

Спітнілі вікна,
Щасливі двоє,
Лежать в обіймах.
Так добре…

о, прекрасна і дивна сеньйоро!
щем і біль оповив моє серце.
ти танцюєш, легка і прозора,
вальс останній у парі зі смертю.

ти побачила зернятко правди,
і тепер не забудеш ніколи
рухи страшного вічного танго,
танку з запахом матіоли.

ах, прозора моя сеньйорито!
на губах грає болісний усміх
в інший вимір ворота відкриті
із цієї самотньої пустки.

ти не гнешся, пливеш гонорово
і метелик спідниці яскріє...
тож танцюй, не збивайся, сеньйоро -
не пробачить помилки надія!

тож танцюй - із собою в двобої! -
повна грації дикої лані...
а давай утечемо з тобою
від холодної смерті - в кохання?

звук гітари як бій сердечний
сила духу спиняє сльози...
я подам тобі руку гречно
ми підем вдалечінь - крізь грози...

Якими словами, якими забутими текстами
Мені відправляли «за спокій», мене відправляли на силос.
Слів глупа, сумна кібернетика сексом і секстами
Продовжує сухо поститись, проситись на стилос.


Якими ділами, якими безмежними вчинками
Рантьє із кісток поцінує… мене зацілує косою?
І винно-музичними, повними квартами, квінтами
Вже інші ввійдуть у конфлікти з самими собою.

14.12. 2006 р.

сама
чужа
холодна
і байдужа
безлюдна вулиця у місті без імен
де кожен крок -
занурення в калюжу
якісно свіжих і нових проблем
самотня вулиця
сліпий ліхтар і пляма
класично гостре і розбите скло
я вчора саме тут прийшла
до тями
і саме тут моє найглибше дно
мій тихий світ
порепаний в знемозі
порізаний ущент гострим ножем
я - просто вулиця
у когось по дорозі
я - просто вулиця у місті без імен

вірш схожий на батарею
засИдівся в серці мому
по клаптиках його клею
породжую тільки втому
вірш схожий на калорифер
гаряче палке представлення
залишиться в світі літер
бо грошей нема на опалення

Залишок осіннього тепла,
Ніжність не потрачена на вітер –
Все тобі… Для тебе віддала
І душа вогненним сонцем світить.

Лиш для тебе зорепад думок.
В небокрай летять жагучі мрії…
Відчинив незайманий замок,
Випустив на волю всі надії.

Ти в моїй душі і повсякдень
Пестиш сподівання поцілунком,
Вогнище усіх моїх натхнень –
ТИ в житті найкращим є дарунком.
13.12.06

Мене утримати не просто –
Я знаю… Ти мене прости…
Мені й самій від того млосно…
Злітаю знов до висоти.

Я - твоя мрія, я - бажання,
Ще - подих вітру, щастя мить.
Ти не утримаєш жаданням –
В найвищий пік вона летить.

Бо мрія – то уже не мрія,
Коли ти дотягнутись зміг...
Лишається одна надія –
Торкнутись, як розтане сніг…

помолися
свічку запали
зроби вигляд схожий на страждання
я померла
вчора уночі
не сягнувши справжності кохання
доторкнися
помахом крила
я вже ангел може буду завтра
я ніколи
дійсно не жила
лиш вдавала
це остання втрата

до нестерпності кроки
розгризають священну тишу
я навпохабць знімаю вроки
ні для кого помітно
...здишу
і біліють хрести на клумбах
і висока врожайність болю
ти охрестиш цю ніч, як "Сумно"
покидаючи поле бою