Я на плечі твоєму малював весну-
Зажурену, самотню, не кохану,
Із піснею в очах проте німу,
Ображену до сліз, тендітну панну.

Я залишав в твоїх очах печаль,
Дзеркальний блиск розбитий у долонях,
Солоним сріблом виткану вуаль,
І біль пекучу, що живе у скронях.

Останній раз я цілував в уста,
Як злодій крав солодкий поцілунок,
Пянів востаннє, випиваючи до дна,
Французький з гіркотою ніжний трунок.

Я відпускав тебе зі своїх рук.
Це так жорстоко...-Сам же різав крила,
І сам стрілу вложив у пружний лук,
І вбити хочу.Мушу!..та несила.

ти ховаєшся за псевдонімами
і боїшся сказти уголос,
що ти мату співець анонімний
що духовності - ні на волос

твій нонконформізм - тільки маска,
що ницість духовну ховає.
мені вже давно стало ясно,
що мозку у тебе немає.

ти ворог собі, не народу
народ не обманеш набором
незв'язаних слів. погоду
не зробиш, наклавши з прибором

Я написав поему про кохання.
Вона вмістилася, на диво, в кілька слів:
"Привіт","Кохаю","Вибач" і "ридання"...
І так завжди в безмежностях світів.

чому життя маленьку мить триває,
лиш мент один з народження до смерті?
чому так болісно горить вогонь у серці
коли воно безпам'ятно кохає?

чому душа так високо літає
а тіло б'ється з бідами у герці?
натхнення й ницість борються у серці
і споконвіку виходу немає.

та марна справа - турбувати бога
питаннями одвічними оцими
не дочекаєшся на відповідь від нього

лише з роками біль душі відлине,
і ти уже збираєшся в дорогу
у край, де море вічності спокійне...

Не відомо, чи завтра випаде сніг.
Не відомо, чи ти насправді відвертий.
Нині грудень такий, як затаєний гріх.
І повітря у місті чуже і сперте.
Ще не знати, чи буде день, як усі.
Ще не знати, чи ми. Теплішають зими.
Вже планета не та, хоч на тій же осі.
І напевно не варто нам бути злими.
Пізнаємо усе, крім нас, уперто.
В цім шаленстві епоха збивається з ніг...
Я не вірю, що ти сьогодні відвертий.
Я не вірю, що завтра випаде сніг.

Терпець увірвався і тихо полинуло листя.
Жовтень ледачий посунувся далі на захід.
Короткометражна осінь в Тернополі висне.
Час спецефектів. Порви пережитого лахи.
Тобі вже не дивно, що осінь розбризкує слину.
В сумці помада і кілька маленьких каштанів.
Тобі це не вперше. Вітер нахукав у спину.
По капелюшку впізнаєш удачу жадану.
Тепер залишилось віддати позичене щастя.
Під каблучками видзвонює срібло. І поспіх
Життя підганяє. Ці кадри знайомі. І кастинг...
Про це ти читала. В якомусь журналі про успіх.

Тобі не видно. Тобі не чути
Мене. І сліпне холодне місто.
І місить лютий
Тягуче тісто.

Мені не треба. Мені не смішно.
І я не хочу такого хліба.
Дрібки у ліжку.
Все добре ніби.

Тобі не варто. Тобі не сумно
Тепер мовчати в куті глухому.
Ти довго думав.
Піду додому.

Мені незвично, мені вже гірко.
Зима окреслить наступне коло,
Розлуки мірку.
І нам вже - голо.

В кімнаті маленька ялинка і жінка маленька
Чекає на диво, що станеться нині чи завтра.
З роками не вірить нікому. І сушить опеньки.
Їх армія в кухні пнеться щосили на варту.
За келихом свічка танцює, висвічує щастям.
І хтось за порогом зненацька розсипав удачу.
Кому позбирати коралі сьогодні удасться,
А хто вибирає для себе лишитись ледачим.
І жінка маленька рахує перлини уперто.
Струнка танцівниця вимощує рухами долю
На сцені кімнатній. Жонглює падінням і злетом,
І все, як належить - вже є і до хліба, і солі.
Й до неба ще трохи. Рецепти відступлять Сократу.
В повітрі духмяно. Так пахне солодка кориця.
Той присмак незвичний лишився в тарілці салату.
І жінці ялинка напевне під ранок насниться.

Чому не посміхаюся,
Від чого чуюсь хворою?
Тому, що зачекалася
На того, що за горами.

Не осені тужні дощі
Обсіли мене зморами,
Лиш тільки туга у душі
За тим, що десь за горами.

Він дарував мені стрічки
І ніби ще учора ми
Були, мов двоє потічків,
Тепер закуті горами.

Татуньо гонить за поріг,
А подруги розмовами
Мене картають за мій гріх
Із тим, що десь за горами.

Але весна вдихне життя
У зимнє поруйновище,
Народиться моє дитя
З очима, як у того, що...

Ви не повірите, шановні,
З асфальту я до Вас кажу.
Ви не повірите мені!
Та я Вам правду, розкажу.

Я є початок і кінець!
Я там бував, де Вам не бути.
Я йшов із Вами під вінець,
І в спальні скрип мій було чути.

Я є майбутнє і минуле!
І не одне в мені життя.
Я Вашу доню чи синулю,
Забрав з собою в небуття.

Я щира радість, біль розлуки,
Оргазму свідок, лише мить, –
І ось людські, тремтячі руки,
І голос чути: Хай летить!

Я б полетів. Давайте крила!
Та пізно вже. І ось лежу…
Ви вже спите. Спить Ваша мила.
Я ж Вашу радість, бережу.
07.05.2006

Щоночі я палю мости -
В минуле вороття не хочу,
Та вранці знов цілі вони
Й плетусь назад я неохоче.
Яку злу силу нездоланну
Минуле містить у собі,
Що мою душу безталанну
Віддало в пазурі журбі?
Казав хтось, що лікує час,
Й можливо комусь пощастило,
І він його від пастки спас,
Минуле що в собі містило.
Чому ж цей лікар не рятує
Мене, від спогадів гірких,
Чи ж він благань моїх не чує,
Що линуть із грудей слабких?
Та я минулому не здамся,
І знов спалю усі мости,
Його навітам не піддамся,
Й згорять колись ущент вони!

Танок сталевих двох рапір
Кривавий віщував банкет -
Скріпив зі Смертю договір
Безумний той дует.
Кохання чи ненависть їх
Один до одного штовхали,
Було то благо, а чи гріх -
Вони це приховали.
Вони розходились й зближались,
Зплітались на єдину мить,
Обійми раптом розривались,
Та поновлялись вмить.
Й, здавалося кінця не буде
Шаленим їхнім па,
Що Смерть про договір забуде,
Та дама ця - скупа.
І в мить останнього єдинства
У кров забарвилася сталь -
Смерть звершила судочинство,
Їй тих двох не жаль...

Спрялися дні
Холодними дощами
Сплелися в сни
Мої дурні жалі
Заплакали вологими рядками
Незаймані папери на столі
Сопе на ліжку
Моя тиха втома
Я підібгавши ноги
Ляжу збоку
Нехай собі поспить
Я врешті дома
The best I've ever feel
Home after working...

Вітер прапор розриває
І вітрила рве,
Щоглу гне і нас кидає
В пекло штормове.
Буря грає перемогу,
Кидає вали,
Не моли про допомогу,
Краще не моли!
То не смерть гримить над нами,
То не смерть гримить
І шаленими вітрами
Поміж хвиль летить.
То не смерть несамовито
Кидає вали,
В хвилях вспінених сердито
Кружить кораблі.
То не смерть – то жах блукає
Поміж темних хвиль,
Щоглу гне та розриває
Полотно вітрил.
То не смерть – то жах літає,
Блискавка та грім
З неба темного спадає
Сяйвом вогняним.
Проти вітру курс тримати,
Проти вітру йдем,
Бурі нас не подолати,
Ми ще поживем.
Поживемо ще на світі,
Не прийшов ще час,
Бурі ці несамовиті
Не здолають нас!

"...нині люди як ті боги. Самі
все вирішують" - Р.Іванченко
"Сіті життя і смерті"

Розігнали боги колісницю
і пустили -
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло
і злетіло у небо як птиця;
підійнявшись, променем в спину,
як хазарським мечем точеним
так ударило, що
нікчемно покривився
обуренний світ.
І повстанцем, понад столицею,
ввись піднісся
лик Перуна;
того горя
напившись сповна -
він громами тоді заіскрився.
Чорні хмари,
що вились клубками,
покотилисся на каміння
і зійшло німе проведіння,
як з черемші
опав увесь цвіт.

Так-бо боги,
зібравши віче,
рятували себе і
світ!

Зима почалася із дива -
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі - із верболозу,
і з кожним шаленим рухом
снігами сипались сльози.
Зима почалася із Долі,
що птицею пролетіла,
і ніжно-морозним повітрям
торкнулася твого тіла.
Немов зупинилося вранці
незриме колесо часу;
годинники, як завмерли
в засніженних дивних гримасах.
На знак безкінечності щастя
земля срібним сяйвом взялася.

Шепочу тобі таємничо:
"Із дива зима почалася..."

Натирає собі кулаком
мозолі на гладі лоба,
Моральний відстій про духовний корм,
сенс буття чи логіку речей.
Засівши в териконах книжок,
метафізикою дробить;
Знає помірковану межу –
практичний, як в пакетику чай!

Тужся – лоб судинами трісне –
не «пальцем роблений» філософ;
Вивчай нудоту істини
мікроскопом чи штативом мізків –
Цю … Амебу безформенну.
Слухай оком, дивись носом,
Дивуйся феномену …
Встанови закономірностей низку.

Куди? Навіщо? Як це? Де?
Одне я знаю – творять істину!
Не бачили ми перший день –
є шанс побачити останній.
Не на папері правда –
я більш граніт не гризтиму!
Настав час бути падлом,
Час нездорових маній!

Моє чекання ще чекає
Тупе очікування дива.
Пече і досі розриває.
Мої-Твої Мовчання-Зливи...
Мої-Твої вночі тумани
Гучні слова поміж рядків;
Мої-Твої одвічні рани
Старі й нові, старі й нові.
Мої-Твої ледь чутні "Де Ти?"
Мої-Твої рішучі "Ні!"
Мої-Твої швидкі комети -
Моїх-Твоїх очей вогні.
Моє-Твоє німе "Боюся"
Твоє різке швидке "Пока!"
Колись не зможу - розіб*юся...
Твоя...моя тремтить рука.
Мої-Твої окремо-кроки,
На тих дорогах перекошених...
Моє-Твоє табу крізь роки -
Величне і низьке "Не можна".

Думки сплелися воєдино…
Як можна так любити сильно,
Щоб жити лиш коханням цим,
Не бачити нічого, не перейматися нічим?
Я бачу лиш невинність
Та посмішку твого обличчя.
Все інше…
Лиш фон цього портрету,
Картини невідомого митця.
Не маю більш альтернативи,
Не хочу іншого життя.

скажу вам прямо, без зайвостей,
писаки віршів дешевих:
Поезія - не для вульгарностей,
вона - для страждань душевних

вона для сердечних радостей
для чистого божевілля
а не для брудних огидностей
спітнілого конвульсив’я

вона ж є - свята! чи ви чуєте?
їй бути такою - вічною!
навіщо її гвалтуєте
своїми похабними віршами?

своїми брудними пальцями
замацуєте проміння
волієте буть паяцами
речниками падіння

куди ви пнетесь замурзані
з ротами своїми чорними?
думки ваші гидко кирзові
хтиві, червом поточені

поезія - чисте джЕрело
у ній і чуття, і раціо!
а ви - то є бруд з черева,
чиєїсь продукт дефікації!

чи вам дотягтись до неба
і словом як білим маревом
оспівувати, як треба,
осяювати заревом?

що ж посмішку ви либите
бруду співці і перверзії?
ви всі в небуття підете,
та вічною буть - Поезії!

Ось і все, тепер кінець,
Назад дороги вже нема!
Зійшлися двоє під вінець,
Горить кохання між двома!

Вони чекали рік за роком,
Аж поки доля їх звела
І повела їх крок за кроком
У лоно ніжності й тепла.

Невинні, щирі, безтурботні,
Одне для одного вони.
Вони тепер вже не самотні,
Вони щасливі без вини.

Любов чи дружба, що цінніше?
А він обрав і те, і те!
Він встороні, йому видніше,
Нікуди щастя не втече!

Він завжди був, стояв у тіні,
Зима розквітла на вустах!
Холодні руки, побіліли,
Любов'ю у серці, смуток у очах!

Ви є, були і завжди будете -
Вогні, палаючі в пітьмі.
І сотні вуст ви ще розбудете,
Які заснули і німі!

Ви вибухали полум'ям яскравим,
Ви обпікали очі брехунам!
Лилася правда наче лава,
Вона згодилася синам.

Ви повставали і зривали маски,
Ви йшли у бій без сумніву й вагань!
Ви не зазнали ніжності і ласки
І сонячних не бачили світань!

Та ви були і завжди будете!
Ви вічна совість нашого народу
Й мільйони вуст ви ще розбудите.
Зе все вам наша шана в нагороду!

Асфальт обличчя вмив дощем,
Вже ніч! Не спить... Чогось чекає!
Холодний вітер. Тисяча проблем.
Хтось спокій в темноті шукає!

Кульгавий силует удаль спішить,
Ліхтар осліп! Це Друга Світова?
Стукоче камінь, сталь кипить,
В епохи розболілась голова!

Втомивсь годинник, холод і окріп,
Де мінус там і плюс, а винні ми!
Ковтаєм землю, потоптали хліб,
Пишаємось згорілими крильми!

Бредем наосліп, де дорога?
З дощем асфальт і вітер дме.
"Дві тисячі!"- Мілленіум без Бога
Помалу всіх у пекло забере!

А ми не каємось, не маємо потреби!?
Кульгавий вже пішов і буде суд!
Ми ліземо у землю і деремось в небо.
О, бідний, бідний земний люд!

ти книжний черв’як
і це видно:
не мова жива –
лиш слова,
розцяцьковані,
припудрені,
ідеальні,
та з парафіну...

і вірші твої:
на сто метрів
до серця Землі
з ними злізь –
вщент розплавляться,
тектимуть з вух,
вуст і носа,
як мертва сперма...

вмираючому
німбу сонця
під писок підсунь
труд писань –
не горітиме –
поплавиться
в жовту гущу,
жир целюліту...

звичайний поет –
без претензій,
але не митець.
прометей –
прототип тебе –
жбурнув би в світ
не вогонь, а
недопалок, фільтр...

Вже не свіжо рани плачуть,
часом заморожені, –
Чути чавкання собаче,
ритуальний спів труби;
Верещить чагарниками
запах переродження,
Голос диму, згарищ камінь
звірством рветься на диби.
Попіл чорним пухом крикне:
«Зуби, вирвіть гільзу серця,
Стесаний зіниці кремінь!»
Переродження собак
Кропить кров’ю щелеп плаху тих,
хто в свідомості пасеться.
Цінності?! А не пішли б ви нах..й ?!?!
Чим цінне старче м’ясо баб ?!

Брязкає затворна рама,
пуповини дзвін струни;
Схід сонця жахне перегаром –
плюне іскру в новий г‘ніт!
Це не вперше й не востаннє
смакую цвітом полуниць,
Що з, прищепленим стражданням,
проростають на труні ...
Кволий, білими руками,
змахую спустошення;
Кров, як лави теплий промінь,
в ргебні стегозавра як,
Захлисне судин руїни!
Вчора ще був скошеним,
Вже сьогодні ледь рум’яний,
та достигну завтра я!

...розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У медове волосся твоє -
заплести дивовижний серпанок.
Таке щастя! У небо весни
відпустити душевний щем,
наче сокіл нехай летить,
розітнувши світанок мечем!
Така доля! Навіки віків
цілувати дощами зап'ястя;
на тернистих твоїх шляхах
така доля моя! Таке щастя!

...зустрічати світанок самій,
забуватися в снах неосяжних!
Така доля - кохати тебе,
недосяжність моя, недосяжність!

На кручі високій, де вітер гуляє
Дівчина кохана на мене чекає,
Її світлі очі неначе перлини,
Блакитного неба яскраві краплини.
Я в небо погляну, всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.
Її ніжні руки, волосся шовкове
Тендітні і теплі, мов сонце ранкове.
Від дотику сонця всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.
Її поцілунки солодкі та п’яні,
Мов вітер ласкаві, мов вітер жадані.
Від подиху вітру всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.

Похмуре небо,
Не видно сонця.
І ми вже йдемо,
На поклик серця.

В думках бажання,
У тілі втома.
Ти наче загадка,
Цікава й невідома.

Плаче хмара,
Зимою по обличчю.
Ти як примара,
Ховаєш очі, спливаєш миттю.

Мабуть не варто,
Хотіти більше.
Ми зовсім різні,
Але разом нам тепліше.

Здається, вже колись було:
Знайомство. Зустріч. Кава…
Спинилась під чужим крилом –
Нова весна… забава…

Я й не гадала, що ти так
На жарти реагуєш…
І думаєш, то долі знак…
Ти вітер, мить цілуєш.

Я не сказала тобі ТАК,
А тільки промовчала…
Якби ж дізнатись, де той знак,
Що доля написала?..

Іду за щастям, — щастя все не те.
В одних велике, мов вогонь в кружальці.
Моє сумне, приховане, проте,
Моє, хоч і в обіймах інших пальців.
Я молодий, — і щастя молоде,
Лишень акорди трохи сумнуваті,
У нім вино не “Стела” — “Каберне”,
Ох, щастя, ну чому ти біснувате?
Я у літах, і щастя у літах,
Таке смішне і трохи дивнувате.
П’янке й солодке, нібито хурма,
Аж раптом ні — м’яке, неначе вата.
Його ловлю, хапаю, але ні!
Все не встигаю. Покотилось далі...
Уже летить у причілковім сні.
Дурепо-щастя в іншій магістралі.
Уже і руки гріє чужаків,
Цілує, пестить, обіймає груди,
А я сиджу на пагорбі із днів
Чекаю, телепень, чи прийдуть люди.
А з ними щастя, ніжне і п’янке,
Старе і хтиве — я старий і кволий.
Я хочу взяти — знову ні! Per que?
Пливу крізь долі стомлені, комолий.
Воно не з тими всі роки живе,
Вона мене лишило в самотині.
Самотнє горе, лихо світове —
Чудацьке щастя в бурштині і глині.
І от старе, похнюплене, бліде,
Іде між люди по моїй садибі.
Крізь урвища сліпих воно іде.
І вмерло. От і все: кажіть спасибі....

Знову шарпнулось серце немудре
Сколихнулося любо хвилею.
Журавлі, що колись відлетіли
Повернулися ніби з вирію.
Осінь тепло вгорнулася в зиму
Заколишеться, знову стишеться.
Тільки в відчаю сітку незриму
Не повернеться, тут залишиться.
І слова всі чужі і свої
Постираються, перекришаться.
На зазніженім шовку сувої
Чистим відбитком перепишуться.

Питають всі мене, чому ж це я
Обрала дивне і чудне ім'я?
Таке прекрасне і жадане МРІЯ,
У поєднанні – ВІРА і НАДІЯ.

А ще присутня в слові тім ЛЮБОВ,
Що, як наркотик, будоражить кров…
Сплелися міцно ЩАСТЯ і УДАЧА –
Любиме слово, хоч ніхто й не бачив.

Це слово бажане завжди, кругом,
Здається теплим, ніжним, щирим сном.
Але воно незриме, недосяжне,
чарівне, дивовижне і безмежне......

То ж, друзі, я напевно і тому
З таким ім'я до вас по сайті йду.
Щоб мріяти, любити разом з Вами.
Тепер витаю МРІЯМИ світами.

Від нецке черепа до тазових лещат
______колючий дріт хребта
_________________________натянувши,
до нього прикрутивши два ручних ковша,
______захриплого легень метелика,
з загорнутою в крильця,
______________________суницею серця.
______Вдягнувши тісний ребер шолом,
під ним прилаштувавши шлунка баклажан
______і серпантин кишок,
_______________________печінку,
______________________________ нирки;
на гладь кісток
_____________сардельки м’язів нанизавши.
______Все обтягнувши шкіри ковроліном.
Пропелер язика і яблука очей
__________________________ вкрутивши;
______під черепицю скальпа
заховавши грецький горіх мозку,
______кровообігу завівши шестерні.
Я вже готовий був відкрити двері будня,
______але забув,
_______________забув,
____________________ забув,
__________________________забув!
Лишив стояти на столі
______Я попільничку з попелом душі...

______То що ж тепер?
____________Знов розбирати?..

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
Чатує Лев на здобич, вдивляється в пітьму,
Шляхи Телець вподобав, а Риби - глибину.

Поняття протилежні єднають Близнюки,
Де Діва обережна, там Водолій - стрімкий,
Ховається у воду попід каміння Рак,
Стрілець із Козерогом угоду пишуть всяк.

Овен несеться з кручі - з-під ніг летить вогонь!
Із норовом кусючим прямує Скорпіон
І заповідь вивчає: себе - не укуси;
В усьому міру знають небесні Терези.

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
У Місячному циклі міняються вони:
Коли один працює, у інших - вихідні.

За дверима бажань загубилася мрія,
У туманах зими десь блукає надія,
Радість знає фарватер, та ображена спить,
Ненароджена пісня у бутоні мовчить.

Впало небо не землю, туман – тінь від беріз,
З даху падають краплі заморожених сліз.
У холодній травинці спить дзвіночок лісний,
Там завжди таємниця, де росточок тугий.

Енергетика лісу, тихий сміх далини,
Диво-музика серця у бутоні весни.
Сон у темному храмі, тихо йду, не спішу,
Ненародженій пісні я слова напишу.

На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

За мотивами Ніколая Черашева


З душі моєї скинь презерватив,
Інакше змісту течія могутня
В життя твоє не принесе приплив –
Наповнення ж бо в стриманні відсутнє.

Хай буде все, як нам велить звичай,
Святенницькі даремні поривання.
Ти пишеш вірші – значить і кохай,
Поезії чужі запобігання.

Презерватив з душі мені зніми.
Вірш без кохання – забавка невміла,
Через любов ми стаємо людьми,
Назавжди поєднавши душу й тіло.

Буття гріховне викохає вірш –
І що по суті може буть святіше?
Його пізнати квапся сміливіш,
Але зроби спочатку найпростіше –

Презерватив зніми з душі мені –
І хай моє у тебе вільно ллється,
Зніми заслін в пориви неземні,
Хай вірш вогнем під небеса зів’ється!

Зніми з душі – і вже не зодягай,
Не зодягай у жодні несвободи,
Складай рядки, мов птахою літай,
Не мріючи про славу й нагороди.

Хай вірші вільно плинуть із душі,
Їх сутності – і правка не важлива,
Давай без стримання твори-гріши –
І доля буде всюди милостива.

І перепони забере в путі,
Що струмінь вірша прагнуть загнуздати.
З пророцтв усе звершиться у житті,
Нам не дано йому перешкоджати.

З душі моєї скинь презерватив,
Інакше всі високі почування
Захолодить незвершений порив –
Поезії страшні запобігання.

Зніми, зніми з душі...

На тонкому вістрі танцює душа,
Обернена в тихий сум літа.
Кружляє, спустившись на лезо ножа,
Мені теж так хочеться вміти.
Тебе залишити, втікати туди,
Де плаче у сні небезпека.
Назад повернутись, розлити води,
Спинити набридливу спеку.
Безглуздя-безглуздям ці дикі слова –
Опівночі писана мука.
Історія свіжа, ще зовсім нова,
Під іменем “довга розлука”.
04.07.06

сама сказала що переболить
зіржАвіли замкИ по самУ душу
пантерокіт щось шкрябає й не спить
я не живу а усього лиш мушу
як надоїла чорнота ікон
нема вже ні кому ні де молитись
ляга на серце правіків прокльон
де ні не вмерти ні по людськи жити
і шкварить сонце на пательні днів
жарівки з вікон й фІранки подерті
і білий янгол що життя хотів
як подарунок прийме дотик смерті

1999 р.Б.

Сніг притрусив пухнатий
Сосни, ялини – спати.
Сипле легкий, лапатий
Довго весни чекати...
Але іскриться веселка
У віях моїх засніжених,
І намалюю янгеликів
На кучугурах розніжених.
Струшу із рукавиці
Смутку згрубілу сіль.
Більше не повертатись би
У остогидлий біль...
Більше не напиватись би
Чаю - гіркого розпачу.
Тільки зустріти щирої
Ласки теплої досхочу.
І у садку зимовому
Черешня казковими вітами.
Сипле з небес сніжинками
Пелюстками, білими квітами.

Десь у темних лісах-борах заблудилася,
І забувши правдиву стежку, оступилася.
Та на голос ледь чутний з мороку повернулася,
І теплом таким рідним, ласкою огорнулася.
На шнурковім містку над прірвою зупинилася,
І дощем стікаючи туга розтопилася.
У душі ані леду немає ні згарища,
Тільки в літо-осінь давню загорнута
До любові живої ще й досі пригорнута.
І сріблястим крилом від снігу прикритая
І у душу ніжну Твою оповитая.
Як не сиплеться, не пересипається
І у сереце дверцята не закриваються.
Лиш місток в снігопаді ховається
Ступлю крок і гойдається, і хитається.
Не питаюсь поради в вітрів, не вагаюся.
І на стежку правдиву зійду, сподіваюся.

Ти скажеш: "Я любив її. Авжеж."
Напружуючи пам'ять, пригадаєш...
А вітер прошепоче: "Так... Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш..."

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля -
І вітер заридає... "Що за диво?" -

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: "Я любив її... авжеж..."
А вітер донесе: "Вже не кохаєш..."
29.03.02р.

На полі бою зійшлися вояки.
Один тримав - знамено вічного кохання,
Противник мав - червоно-чорний стяг біди.
Тобі сьогодні не стало краще,
Але ти прагнеш не подати вид.
"Не хвилюйся любий
Мені нічого не болить"
І ось вже оголив меча
У хижій посмішці - воїн смерті.
Та непохитною була
Фігура воїна кохання.
Заварив тобі гіркого чаю,
Ти любиш це я знаю,
Підсолодив медовим поцілунком,
Теплом долонь, цим зимнім ранком.
Зірвався крик – це злості вибух,
Воїн пітьми пішов у наступ.
Тебе мучить в грудях біль,
Стріли ліків не потрапили у ціль.
Лунає свист дзвінкої зброї,
Тяжкий, Глибокий подих,
Твій, мій і тих двох,
Що ведуть сьогодні поєдинок.
І вже затягнуто туманом твої очі,
І в радості обличчя солдата ночі,
Яке ще не знало, що вже на землі,
Повержене ударом, щирої Любові.
Ти плачеш в посмішці,
Слізьми прощання.
Твоє земне життя,
Підходить до кінця.
Та житиме кохання,
Моє й твоє.
Не бійся люба та чекай
Коли моя душа
Втомиться від тіла,
Тоді ми знов з стобою
Знайдемо свій рай.

Сочиться ніч крізь шибу,
З того нічного глибу
Дивиться тьма.

Ніби ще вчора світом
Скрізь струмувало світло.
Зараз – катма.

Тиша ножем повисла
Над головою. Звісно –
Скоро впаде...

Боляче відчуваю –
Темінь сягнула краю.
Сонце, ти де?

Де ти поділось, світле,
Радісне і привітне?
Хочу туди!

Маю одну надію,
Прагнення, навіть мрію –
Завтра зійди...

12 черв’ 06р.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

"Врятуй мене, мій ангел-побратим!"
Не визволить ніхто - бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник - сивий дим.

Закрий свої повіки - помовчи.
І може, у думках прийде рятунок.
Прийми від долі дивний подарунок.
Й журбу свою за грати заточи.
29.03.02р.

Відлітаючи, душу нанизуєш
На тонесеньку ниточку снів.
І словами повітря пронизуєш:
"Повернусь через тисячу днів!"

Залишається плакати й вірити
І чекати, ховаючи біль.
Довгі простори кроками міряти.
Замість цукру висмоктувать сіль.

Кажуть, відстань в любові стирається.
Зупиняється відлік годин.
Бо завжди хтось назад повертається.
Хтось не може прожити один...
29.03.02

О Боже, дай мені порвати цей зв’язок
Боже дай сили вирватись від муки
Душа окутана в міцний вінок,
Терня знов коле, а він гріє руки.

Боже, рятуй від власної знемоги
Я вириваюся, а вирватись не можу
Переді мною стоптані дороги,
А я і досі манівцями ходжу.

Ти научив мене в кохання грати,
Ти научав не мліти від зізнань,
Й напевне важко вже й порахувати
Скільки я вбила цих кохань.

Я не насмілюся тебе просити,
Але ж Ти знаєш що в моїй душі,
Не можу я його любити ,
Ми ніби разом, а чужі...

Я хочу аби він забувся,
Аби прокляв і кинув в небуття,
Щоб вже ніколи не вернувся
І навіть не згадав ім’я.

Я хочу аби все що було
Стало пустим і зникло назавжди,
Аби він зрозумів, що все минуло,
Я святотацтвою...прости.

Так я замовкну, я зіграю ще,
Я знов пригорнуся і скажу, що кохаю,
Чи серце замерзає, чи пече,
Яка різниця, я грішу й все знаю.


Боже, чому ти научив любити,
Отак терпіти каяття.
Кого в своїй біді винити,
Якщо не знаю в чім біда.

Мій отче, я прошу за нього,
Здіймаю руки, знов пульсують вени,
Даруй йому кохання не земного,
Я збережу все, та розмова не про мене.

22.01.03р.

***
Цей ранок захлинається туманом,
І викрадає змерзлі постаті дерев...
Цей день сумний кульгаючи помалу,
Відійде в осінь, в осені й помре...

Твої думки здригаються від щему,
Якби їм дрібку слів, буденних слів!
Цей вечір підпережеться дощами,
Й тебе підхопить з голої землі...

А що нам, що крім жмені кілометрів,
Що їх розсипано в серця доріг?..
Ця безпритульність нас веде в безсмертя...
Кишені гріє давній оберіг.

Вдихати свіжість – осені візитку...
Сміятись кавою з чужих рядків...
Священна осінь сіє через сито
Слова, дощі, шляхи мандрівників.

Стирає грань між ніччю і світанням...
І вже не знать, де небо і земля.
Якщо раптово нас колись не стане,
то ми знайшли в туман – додому – шлях...

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Загартована світом
Ніколи не станеш гранітом
Ти мяка і жива
І паруєш вологою ран
Сніжно-біла зимою
І вкрита травою літом
Позіхаєш сонливо
І стелиш над містом туман
Тобі сняться вночі
Неба синього ясні очі
Прокидаєшся рано
Сльозами роси умита
І для тебе співає сонети
Гірська трембіта
Поки ти відкидаєш
Важке покривало ночі...