Я так же, як і ти, люблю дощі
І так, як ти, чомусь така ж самотня...
Весь світ перевернувся у душі,
А щастя утекло безповоротно…

Лиш ті "три слова", що сказав мені,
Ще до сих пір терзають смутком душу…
Вони блукають десь там, у весні.
Собі клянуся: "Я забути мушу".

Піду в дощі… Сховаю ріки сліз
За краплями, що омивають душу.
Меланхолію в серденько приніс –
Ридання до сих пір я вітром сушу.
05.12.06

поздоровляємо стоматолога
пані Цифру

В кого руки, мов в артиста,
У яких вмить вщухне біль? -
Це в шановній пані Цифри,! -
Чути в місті звідусіль.

Вона лагідна та чемна,
Хворим спокій поверта,
Сів у крісло не даремно:
Болю в зубі вже нема!

Вам бажаємо у свято,
В цей ясний жіночий день,
В серце радості багато,
В душу щастя та пісень!

Нехай сповняться Вам мрії
Потаємні всі - до дна,
Хай в державі нам надії
В дійсність втілить ця весна!
Від вдячних друзів
далеких та близьких

На славний 75-літній ювілей
шановному сину Срібної землі
Юрію Герцу
Народному художнику України,
лауреату Шевченківської премії.

Замилуймось на картини,
Що малює Герц Юрко –
Він малює світ нам милий,
В нім сучасне є й давно.
Стародавні плаття, стрічки,
Капелюхи і взуття,
Що поважним було, гречним,
Як і все тих літ буття.
Як жінки носили воду,
Який побут був в хатах,
Як любили всі природу,
Й горобці жили в стріхах.
Як поважно чоловіки
Планували свій врожай,
Як діди вчили одвіку
Берегти свій любий край.

На завжди картини Ваші,
В них вся пам’ять від століть,
Серцю сцени ті – найкращі,
Надають духовну міць.
В день щасливий, в день веселий,
В цей святковий ювілей
Шлють уклін міста та села
І співають для Вас: “Гей!
Многая, благая літа,
Нехай світить Вам зоря!
Хай буя в Вас й далі VITA!
Шлемо Вам букет троянд!”

Безжально лють впіймала серце,
І плаче серце, плаче кров”ю,
За всю свою меланхолію.
Болить душа... Хм. Душа? А де це?
Шматок пронизаний любов”ю,
Шматок морозу. В мить німію.
Слова загублені, останні
Кричати хочеться у простір,
А краще б в ньому розчинитись.
Шептать зізнання у коханні
Кудись кидатися на осліп
Та тільки б знов не помилитись.
Серце напоєне казками
Чомусь тріпоче... Що за диво?
Його б в корінні придавити.
Промчала осінь сторінками
Життю всміхнулася грайливо
І научила нас любити.
А я ненавидіти вчуся:
Уста, тепло, кохання, ласку
Спалити б на вогні любов.
Стій, ти не смійся, я ж боюся
Повірити у древню казку
Й ненависне любити знов.

11.08.03р.

Ти спиш,
А я милуюсь.
Ледь-ледь тебе торкаюсь.
Щоб не сполохати
твого сну, тихенько,
на вушко шепочУ
"Я так тебе люблю…"
Ти несвідомо
Горнешся до мене,
Немов маленьке кошеня.
Безслів'ям мовиш
"Я твоя"
Дякую Богові,
За тебе "Моє янголя"
Тепер я знаю,
Що таке "Щастя".

Він говорить, що ходжу я як дитина неуважна;
Що колись-таки потраплю під машину, бідолашна!
Бо не йду я, а літаю!
До земного не звикаю,
Знову «не про те» співаю…
Щось від відчаю ховаю…
Не турбує. Не займає.
Якось дивно. Пам’ятає
Все про мене. Не руйнує
І не знає, що пишу я (що про нього знов пишу я!)
Вже зима, і знову йду я, неуважна, під машину.
І злітаю – виживаю. На секунду? На хвилину?
Вже червоні світлофори. Із застудою у горлі
Тихо зву його. Не чує. Знову ранок. Знову йду я.
Відстань – не дійти: я і ти;
Відстань самоти : я і ти;
Відстань назавжди: я і ти;
Вирок: назавжди… – я і ти.

Зорепад. Хід планет. Грає вітер на плечі.
Ти сидиш і мовчиш. Тільки чути крик душі.
Ми нарешті без прикрас.
Я забрак. Грім, мов грим. На легеньких парусах
Ти гойдаєш мене. В моїм оці чорний птах.
Все розбилось два на два.
Час драконом злетів, далі вже нема куди,
Я із вітру-вогню, і цирконієва ти,
Смерті руку стиснув час.
На руці — твій браслет, а на ньому мамут-знак,
Я безсмертний із ним, арлекін, Синдбад-дивак,
Впала в прірву голова.
У мені — війни, шал, на тобі — кохання синь,
Ти мене вберегти вже не зможеш, відпочинь,
Потопає біль-баркас.
Крижаніє рука, чути дзвенькіт пальців рук,
І уран із очей виплітає, мов павук,
Нитку, стиснуту в слова.
Королі і орда, — все минуло і пройшло,
Тільки ми наче зойк у прочинене вікно...
Спомин — сон уже без нас.
Кавалькади доби, босоніж кульгає світ,
Ми не з ним, ми у бік, там, де сивий білий дід,
І в руках його трава.
Всі сліди всіх епох в нас на тілі мов клеймо,
Сатана — Господь Бог і маленький метроном,
Антураж історій вгас.
Вкрито світ у пітьмі, у чванливій самоті
Ти ідеш по мені, ми удвох на видноті,
Все, життя сказало: пас.
На крові чорних дів проростає час-жасмин,
у чадному часу, де і чоловік, і син —
я. Один — це те, що й два.

Давно обрид закам”янілий панцер
Без нього зле, тай з ним погано теж.
Ні друзів, ні подружок, ні коханців
Засніжена, холодна вдаль бредеш.

Давно обрид. Без сила, що ж тут вдієш?..
І з кожним па ти знову мусиш грати.
Втекти, втекти весь день до ночі мрієш,
А далі й страшно засинати...

Зізнатися, кричати – я проста,
Я – справжня, я – вразлива, я – реальна.
А в відповідь безмовна тишина,
Лиш голі стіна і обдерті шпальта.

Кому ти граєш, всім й так все одно?
Та в панцері напевно легше жити.
Були образи, біль, усе було,
Були емоції та їх не повторити.

Дійшли до серця? Це вже інша суть,
Задача інша, інша теорема,
Твій хрест лиш твій, його не понесуть,
Його примірюй на свої ремена.

Ховайся як умієш путь твоя,
Боїшся не боїшся твої сльози,
Яке ж воно жадане вороття
Як що тебе до себе хтось ще просить.

Покинуть панцер, Боже, як це просто,
А хто ж ти є, лиш шашка в чистім полі,
Росте колосся між колоссям просо,
Куди підеш ти? Кинеш виклик долі?

Сама собою залишатись хочу,
Проте яка ж я в глибині душі?
Дурні питання, вкотре себе мучу
А серце де? А серце на межі.

Та я це я, під маскою й знов скрита,
Шукаю щастя, граю чужі ролі,
Шкода що всетаки не вмію розрізнити,
Де старт, де фініш, де доволі...



20.03.06р.

Ой, живіт не до лиця!

Чоловік в сорочці модній
Вийняв гроші з гаманця,
Я його зустрів сьогодні, -
Мав живіт не до лиця!

Гроші вийняв, - пива кухлів
Випив зразу понад три -
Шик костюм й новенькі туфлі,
Мав живіт - неначе три!

Пий поменше, небораче,
Бо загибель дасть живіт,
Над тобою ворон краче,
Не протягнеш многа літ!

Той живіт - неначе куля,
Що висить над ремінцем.
Ой, життя покаже дулю,
Треба пам'ятати це!

Норма в їжі, більше руху,
Не ростуть хай черевця,
Будьмо легкі, наче з пуху,
Лише так всім до лиця!

...то був танець химерної тіні,
що тремтіла листком осіннім,
її очі, немов, голосили й, ніби, били
жалом осиним.
То неначе в минулі століття
ти ішов розміреним кроком,
підлітали втомлені роки - цілувати
по черзі руки.
То була дорога для янголів,
що зірки на долонях носили...

То був вечір нестерпних спогадів -
танцювали тіні щосили...

У світі стільки вічних є загадок,
Що не злічить, не провести порядок.
Найбільша з них, немов пуста сторінка, –
Ще не досліджена ніким є Жінка.

То що є Жінка? Що у ній такого?
Вона – не просто гарні груди й ноги.
Окрім краси (важливого аспекту)
Буває трохи горе-інтелекту.

Буває ж навпаки: Жіночий розум
Переважає відповідну дозу,
Тоді страждання не минуть довіку
Її прислужникові – Чоловіку.

Одним цікавим непізнанним фактом
(Його дослідження доводять до інфаркту)
Є те, у чім відсутня сутність, –
Жіноча логіка, або її відсутність.

Затягуй тугіше
~~~~~~~~~~~~~~корсет,
Скоріше
~~~~~~~роби макіяж:
Вже грюкає
~~~~~~~~~~в двері
~~~~~~~~~~~~~~~~~краса –
Відкрий порятунку
~~~~~~~~~~~~~~~~~~світ наш.
Відбитки
~~~~~~~~паскудства
~~~~~~~~~~~~~~~~~~душі
На стінах і стелі
~~~~~~~~~~~~~~~~~спогадів –
Пора їм знати –
~~~~~~~~~~~~~~~~підпишись –
Додай в свій образ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~гордості!
Ти!
Цвяхи вганяв
~~~~~~~~~~~~в святу плоть!
Ти!
Винищив
~~~~~~~свій рід
~~~~~~~~~~~~~~~до тла!
Ти!
Ізерлі –
~~~~~~~~~ти той пілот...
Це ти –
~~~~~~~~вересневий
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~теракт!
І нема тут
~~~~~~~~~~ні бою крайностей;
Ні іншого боку медалі...
Що зло,
~~~~~~~що добро
~~~~~~~~~~~~~~~підносять
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~прекрасне
До рангу
~~~~~~~~~найвищої влади!
Закручуй
~~~~~~~~~накладені вії,
Помадкою
~~~~~~~~~губки
~~~~~~~~~~~~~~~намаж –
В природність вона
~~~~~~~~~~~~~~~~~~не повірить.
Наш шанс –
~~~~~~~~~~~макіяж...

Ти є, ти справді, ти існуєш?
Ти марево чи ти живий?
Принаймні мене ігноруєш,
Принаймні тут немає див.
Усе реально, аж занадто.
Відсутність правди, слів і я
Стою задумавшись. Чи варто
Боротись за таке життя?
Тебе придумано? Для чого?
Причина, наслідок, мета.
А я багатогранну мову
Для тебе покладу в уста.
Чи треба вірити у тебе?
Чи все сприйняти за абсурд?
Чи утекти на власне небо,
Створивши власний мур з тортур?
Я божеволію ночами,
Хапаю вітер за думки.
Для тебе відкриваю брами,
А ти на відстані руки,
Або ж на сотні кілометрів
Розкидано твої листи.
Уникни лиш поета нетрі,
Щоб не зробили неживим!
03.03.06.

кудись липкі маршрути
я не молилась Богу
я розівчилась бути
я відстань розписала
на префікс корінь суфікс
тебе в обличчя знала
як різновид розлуки
вклонялась попереднім
мій потяг запізнився
фрагментами комедій
під присмаком кориці
розклала по полицях
всі зустрічі й прощання
нанизую на спиці
петлю життя...
...остання

світ залишився хворим
біль залишився білим
струшує з антресолей
метеликів сірі крила
вечір лишився кислим
серце лишилось кволим
кілометрова відстань
по сантиметру колить
потяг бере мелодію
у такти і ритми втоми
час віддається злодію
вертається крок додому

Я розриваю в шмаття наше небо -
Ти так далеко;ти пішла;ти вже чужа.
Ні виправдань,ні вибачень не треба -
По серцю ти пройшла сталлю ножа.

Із рани кров рікою розлилася,
Ти ж руки вмила, як Пілат колись.
І ген удаль, до інших подалася.
Нехай...Та перед сном хоч помолись

За мертве серце,що жило тобою,
За рване небо (в воно б жило!..
І розливалося пянкою висотою,
Й таким далеким, як ось зараз, не було.)

А потім йди. Тебе я не тримаю.
І озиратися, мабуть, не варт.
Я рване небо якось залатаю -
Воно пережило вже стільки втрат...

Морок всебічно мене огортає,
Хочу чи ні, ніхто не спитає.
Чорні по стінах розбризкані тіні,
Тепер я їй раб. На сьогодні. Віднині.
Лячно вронити хоч слово у тиші,
Краще стояти тихіше від миші.
Скуті кайданами руки і ноги,
Нема мені звідки, чекать допомоги.
Раптом пітьму різкий звук пронизає,
Це звук батога, і усе завмирає.
Серце ледь б`ється, пітьма ріже очі.
Відчинилися двері, бачу постать дівочу.
Тиша, мовчання, ні я, ні Вона.
Невимитий посуд – ось моя вина.
Вмикається світло, і перед очима –
Я бачу чортяку, авжеж не дівчину!
Розпатлані коси, корсет шкіряний,
На шиї дівочій, ошийник стальний.
Очі пантери, а може й тигриці?!
Слідів не лишилось від бувшої киці.
Зап`ястя закуті у шкіру з шипами,
А Вона нічогенька, з міцними ногами.
Ноги чарівні, а де те, що вище?
Гумові шорти стягнули сідлище.
Руками зминає батіг шкіряний,
Десь я вже бачив точненько такий.
І поки в безодні думок я тонув,
Цей же батіг враз мене обгорнув.
Боляче вжалив хлистом ягодицю.
Я поглядом впився у мою царицю.
Що за усмішка, і білії зуби,
Заводять мене, її чорнії губи.
Що?! Як заводять? Я маю благати,
Аби перестала мене так шмагати!
Чорт! Як звабливо підстрибують груди.
В такт батогу, я гарячий усюди!
О Боже, о що це?! У мене встає!
Безкрає захоплення моє видає!
Богиня побачила, зіщурила очі,
У нас попереду лишилось півночі.
Ходою звабливою коло пройшла,
Й стрибнувши, ногами мене обвила.
Не знав куди діти, енергії стільки,
В ту ніч я в кайданах торкнувся до зірки.
До неба, до сонця, у космос зринав,
Не менше кохання їй віддавав.
Прокинулись разом, у неї у спальні.
Привіт! Добрий день Вам! Забави оральні.
Чіпляю язиком її, як по нотам.
Стогне й сопе, обливається потом.
Руки розкинула, це те що треба,
Спочатку зв`язати, а потім до неба!
Ну ось і готово, лежить моя киця,
Моя чорна богиня, нічная цариця.
Роздута, розп`ята на билицях ліжка,
Домашня, спокуслива милая кішка.
Я можу робити з нею, що хочу.
Хоч зацілую, а схочу задрочу.
До вечора вільність собі дозволяю,
Її я за світла рабинею маю.
Та тільки лиш сонце за обрій сідає,
Як морок всебічно, мене огортає…

Не хотілось вмирати важким
І не вмер, і зрадів, бо знав.
Стало соромно.П’ять хвилин ...
Ладен був це зробити сам.

Поцілунок , як зліт ножа,
Обірвавши той гріх на льоту
Дві хвилини себе держав ...
Хоч кохай тепер самоту.

Ось невроз і твоя правота,
По хвилинах вічність нашкріб
Розложив на цнотливих листах
Пам’ять блиску отруйних ножів.

Тримає жужмою ночі
графиня де’Лякроче,
Гербарій сушених дротів
з пустих холодних поїздів.
Співає опери вовків
на коліях і на вагонах
На провенційних полігонах
поліндромічних протягів.
А втім ... Зима.

Ворона на холоднім вітті –
Поодинокий плід. Папюс
Тут ворожив у лихолітті,
Чи верховітті.Снігу флюс
Під кучугурами пече.
Мене римує у плече
Холодне щось ... – несе.
А втім ... – зима на нім.

Поля. Без визнавання статі
Смердять вітри і поготів
У зібранні отих світів
Каталоги віддатись раді,
А втім ... Зима.
А втім ... – достатньо
Замело колію, ... а втім ...

Життя весь час жартує з нами:
То смуток падає до ніг,
То пестить ніжними словами,
Щоб ти на ноги встати зміг.

Ломають жарти душі й долі,
Але усе в твоїх руках,
Ти від нахабства та сваволі
Тримайся міцно на ногах!

Дай нам Боже жити й жити
Поміж друзів цілий вік,
За добро – добром платити,
А за зло – хто чим вже звик.

Щоб від заздрості та зради
Нас беріг Петро святий,
Щоб давали нам поради
Щирі друзі, в день важкий.

Щоб на серці, від образи
Люта помста не цвіла,
А неправедні накази,
Щоб душа не прийняла.

Дай нам Боже жити й жити
І кохати цілий вік,
Щоб нагоду мав творити
В Україні чоловік.

Їхав з Умані козак,
Їхав, зажурився,
Як заїхав за байрак,
На коня схилився.
То не куля, не стріла
Козака спинили,
Зради чорної слова
Серденько пробили.
В очі смерті він не раз
На війні дивився,
Не від кулі, а від слів
В полі похилився.
Наче колос до землі
Скошений спадає,
Козаченько молодий
Голову схиляє.
- Ти лети, лети мерщій
Конику до хати,
Там чекають вже давно
Батько мій та мати.
Ти лети, лети мерщій
Потім до дівчини
Розкажи їм, де їх син
Почиває нині.
Розкажи, що спить їх син
Зрадою повитий,
Від підступних чорних слів
Другом вірним вбитий.

* * *

Прийде той час, коли за все в житті,
За праведне і грішне, і ніяке…
Нам на коліна впасти в каятті…
Прийде наш час за все відповідати!

Веди,
верши,
керуй
і властвуй…
Безумствуй у гріху,
веди на страту…
Кради, махлюй,
поміть всі масті…
Суди помилувати,
чи покарати…
Прийде наш час за все відповідати!

Поцілунком торкнулася хвиля,
Обпекла загадковим бажанням.
Ти у снах повертаєшся, милий,
Ніжним спомином в нашім коханні.

Море ніжності, слів, поцілунків…
Серце згадкою знов завесніло.
Заглядаю у світ подарунків
Тих, що душу колись відігріли.

І за все лиш "спасибі" сказала –
Попрощатись не стало вже сили.
За кохання – кохання віддала.
Ти простив – я самотність допила…

Стікає свічка, плаче у долонях –
Це доля воском наповняє душу.
Холодний іній погуляв по скронях…
Хтось наказав собі: "Забути мушу"…

Колишню пісню знов шепоче вітер,
Та губляться слова в сумному лісі…
У серці запеклося кілька літер…
Десь журавель курличе сумно в висі…

Чарівна пора знову прилетіла,
Навкруги ліси всі озолотила,
Принесла дари людям на спожиток,
Погостила й згодом пішла на спочинок.

Перелітні птиці в небесах блукають,
Біле пір’я з неба, наче сніг кружляє,
Дощ, як сльози птахів печаль сповіщають,
Адже рідну землю вони покидають.

Холод, дощ осінній, зимній вітер виє,
І невдовзі , мабуть , все сніжок укриє,
І тоді у гості зима завітає,
Й морозець за щічки діток пощіпає.

Вчора тут був панорами затишок
і просто прекрасно - позавчора.
Тепер от повз пройшов –
все як завжди і особливого нічого:
щогли дерев,
землі порошок,
небо, просякнуте
вітром.

Краса,
як випивка, -
не помічаєш, якщо звикнути,
тож іноді
переставляй і вікна.

О, Боже, я тебе благаю
Візьми нас під своє крило,
Я рученята простягаю,
Молюся , так щоб і було.

Спаси мене й мою родину,
Від різних бід і злого ока,
І захисти в лиху годину,
І хай обходить нас морока.

Й прости мені мої провини,
Не дай їх знову повторити,
Допоможи моїй вкраїні,
В майбутньому щасливо жити!

Ми – актори вертепу,
що грають ляльками
власної долі…
Автор

Склалася нагода
Сказати всю правду
Висловити всі почуття

А я лишень стою
Як вуличний ліхтар
І посміхаюся тобі

Дивишся у вічі
Дві лампочки по сто
Ват кожна а може й більше

Невже я осліпив
Тебе своїм світлом?
Чи ти не бачиш явного?!

Я так люблю тебе!
(затяганий вислів
та знову прийдеться вжити)

Ну й досить пафосу
Все й так зрозуміло
Кохана, виключи світло!

Злетіла птахою печаль
І обійняла душу…
Ти не прийшов… мені так жаль…
Та дочекатись мушу…

Чарівний танець снів моїх
Закрутить душу в вихор.
Ти - щастя мого оберіг -
З'явився ніжно й тихо…

Вже чорна кава не гірчить,
Бо поряд мій коханий.
Та думка мукою болить…
Не покидай… жаданий…
02.12.06

Ніхто не побачить,
Як ангели плачуть,
За них не попросять,
Не скажуть їм: "...досить".

Ангели падають перші,
Падають, крила подерши,
Їх очі – люстерка сердечок,
Без ковдри і теплих гніздечок.
01.12.2006(LO)

----------------
реклама фен-шуй
Картину бачимо таку:
Слони маленькі на кутку -
Вони тупцюють з різних боків,
Лишилося ще пару кроків -
На зустріч кожний поспішає.
Кмітливий вулицю вгадає,
Подумає й згадає дім, -
Адже знаходиться усім
Корисна фірма в домі тім.
кут Рогатинців в.,26,-в. Архівна
* * *
Знак цей з'явився
Нащадкам на згадку,
Як в боротьбі за права
Смерть зустрічали люди робочі.
Слава борців тих вічно жива!
Саксаганського вул., 2
* * *
Понад брамою вікно мов око
На перехожих погляда
У мирний час і в час жорстокий,
Що він тече, немов вода.
Саксаганського вул., 10
* * *
Спостерігають ці дві маски,
Як ми живемо рік за роком,
Трагічно й весело, мов в казці,
Як час сплітає життя в кокон:
Несе нам зміни кожна днина,
На вчора меле завтра й нині.
Саксаганського вул, 14
* * *
Йому вже понад двісті років,
Він є вінцем архітектури,
Несе нам мудрість в душу й спокій,
Йому на поміч ці скульптури,
Які тримають різні маски
Як символ нашого життя,
В нім глядачі немов у казці.
Тут молодіють їм серця.
Свободи пр. Оперний театр

* * *
Кобзареві уклонімось,
Понад часом він стоїть,
Дочекались тої днини,
Що в його віршах бринить.
Щирість, мудрість, волелюбність,
Зміст усіх його віршів,
Велич нації та гідність -
Нам свободи він хотів!
Свободи проспект, Шевченко
* * *
Ці символи Львову міцніші за грати,
Доки є леви - і місту стояти,
То ж всі збережімо зображення левів,
Щоб тисячі років стояв в красі Львів.
Ринок пл. зображення левів на стіні
* * *
реклама кафе
Його ніколи не забути,
Всі хочуть з ним на фото бути.
Сидить у кріслі оце диво,
В руках тримає кухоль пива.
Свободи пр, кафе, скульптура Швейка
* * *
На вулиці відомій цій
Колись відзначились стрільці,
Вона присвячена Січовикам,
Віддати шану їм годиться й нам.
Січових стрільців вул.
* * *
Тут лежить Іван Підкова:
Братчик видатний зі Львова,
Що загинув від рук ката,
Уклонімось праху брата.
в центрі Львова скульптура
* * *
Милуємось: гарні та пишні оздоби,
Знаходяться де, вгадати лиш спробуй,
За місце красот тих, нам знати годиться,
Бо Львів старовинний - справжня скарбниця.
Франка вул. 43
* * *
реклама скарбничка
Скарби світу у цій скриньці
Вітерець гойдає,
Тут чекаю на зупинці
На прихід трамвая.
Лежать в скриньці тій надії
На світле хороше,
Нехай виповняться мрії,
Свою долю прошу.
Франка вул., 46
* * *
Наш перший Президент посів
У найвище крісло,
Йому пошану віддають,
Ті, хто крокує містом.
Шевченка просп.,
скульптура Грушевського
* * *
реклама Київстар
Має золоту корону
І медалей в нього досить,
До розмови друзів просить,
Вам в зв”зку він допоможе
Без обмежень - все він може!
Мова йде за "Київстар",
Де салони ці, згадайте,
В нім зв'язок йде понад хмар -
З святом друзів привітайте!
* * *
1885
Коли будівля ця з'явилась,
Позначено ось знаком.
Жило тут панство, "їхня милість"
Тому сто років з гаком.
Сучасні діти, поміж нами,
Зродившись в "Незалежній",
Самі вже житимуть панами,
Як кожному належно.
Шевченка просп, 22
* * *
Немов мереживо з морської піни,
В красі будівля: вікна, стіни -
Чудові дорогі скульптури та оздоби,
Колись належав дім лише одній особі.
Такі будівлі - дорогі перлини,
Милують очі гостям України.
І нам годиться милуватись
Й краси адресу добре пам'ятати.
Шевченка проспект, 26
* * *
Посміхніться!

Багатство Львова

Прийшло у Львів велике свято –
Поважні міста вже роки,
Що Львову літ дуже багато,
Вся давнина тут навзнаки.

Як йдемо вулицями Львова,
Подивимося горілиць,
Дивуємося знову й знову:
Львів – чудо, рівнем до столиць.

Тут кожний дім неначе казка,
Малюнки в каменях - живі,
Дарують людям свою ласку,
І від епох несуть привіт.

Проте найбільше є багатство,
Що Львів несе через віки, -
Людей єднання, мир та братство,
Хай буде так й в усі роки!

Гостинно Львів розкрив долоні –
Широкі вулиці й вузькі,
Від зла Всевишній нас боронить,
Щоб розквітав в любові Львів!

Подарунок від Закарпаття

Дзелень, дзелень, дзелень, дзелень,
Трамвай співає зранку.
Хай Львів у радості живе
Завжди, без перестанку.

Летять у часі дні й роки
Як з колоска пшениця,
Долає Львів негаразди
Й встає мов Фенікс-птиця.

Над містом сяє феєрверк
В рік ювілею, слави.
В серцях несемо Львова герб –
Він скарб в вінку держави!

Тобі принесли ми привіт
Сусідів з Закарпаття,
Живемо поруч сотні літ
І дружимо мов браття!
Приспів:
Львове, Львове старий й новий,
Ми з тобою на віки –
Бо любов в твоїй основі,
Всім її даруєш ти!
П’ятдесят й сімсот літ Львову –
Древнє місто-ветеран.
Вклонимось Данилу-князю –
Патріотом був цей пан!

* * *
Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

* * *
З-під землі проростає дощ,
І не знає куди йому бути,
Чи направо подітись – до площ,
Чи на ліво – по люди.

Проростає неквапно, вночі –
Арештант на свободу.
Він напевне Його та Її…,
Але тих - не обходить.

Не кажіть: “ Не пущу за поріг.”
Не кажіть, що назавжди,
Бо тоді проростатиме сніг –
Плач за Вами вчорашніми.

Обіцяли на завтра дощ
Хто не спить, тому бути
Свідком мокрих щасливців на площах,
Де людьми проростають люди.

Любов – це зубна біль у серці
Г. Гейне

Душа моя болить, як зуб:
Коли ж торкнуся твоїх губ?
Нестримну біль зітри у порох,
Душі моєї стоматолог!

Падаєш
на снігову вату
таку холодну
легку
невимушену
як Ти
і споріднюєшся
стаєш частиною
її
вона вкраде
твій силует
і в образі твоєму
буде існувати
але недовго
лише до приходу
сонячного ранку
який безжалісно
спустить твою подобу
в каналізацію…
Прощавай!

Бандурист старенький на могилі грає,
На щоці сльозинка серце розриває,
Покотилась, впала на могилу тихо,
Слухайте та знайте як прийшло те лихо...

По містах та селах у роки тридцяті
Кобзарі ходили, грали біля хати
І про Січ співали і про Чорне море,
Про кохання щире, і про люте горе.
Про козацьку славу, і про світлу волю,
Про морські походи та зрадливу долю.
Грали та й співали бандуристи сиві,
А в ЧК складали жваво директиви,
Щоб бандури й ліри, кобзи з кобзарями
Не ходили в люди з щирими словами,
Щоб не стало пісні, щоб забули волю
І щоб не шукали добрі люди долю
Кобзарів зібрали в Харкові зимою
Кобзи відібрали, а тоді ногою
Струни ніжні й грізні почали ламати,
Щоб вони не сміли на майданах грати.
Біля Куражанки кобзарів вбивали,
Щоб вони народу думи не співали.
Триста душ убили комуністи щирі
Щоб вже не співали на Вкраїні ліри,
Щоб не стало пісні, щоб забули волю
І щоб не шукали добрі люди долю.

Бандурист старенький на могилі грає,
На щоці сльозинка серце розриває,
Покотилась, впала на могилу тихо,
Ось таке зробили з кобзарями лихо…

Встало сонце, посміхнись,
Ранок дивиться на нас,
Швидше мила пригорнись
Ти до мене в ранній час.

Заспівав вже пісню шпак,
Вітерець її поніс
Чистим полем, крізь байрак
В чарівний зелений ліс.

Промінь сонця кличе нас
До блакитного Дніпра,
Не кажи, що ранній час,
Вже всміхнутися пора!

Ти, мій сину, згадай
Пісні давніх часів,
Про Дніпровий наш край,
Та про мудрих князів.
Давній Київ згадай,
Що на кручах зростав,
Пригадай, як слов’ян
Лаври дзвін об’єднав.
Мужні й сильні були
Наші славні діди
І ходили „на ви”
По землі та воді.
Добували міста
У походах тяжких
І щити жартома
Прибивали до них.
Щоб про славні ті дні
Через гомін століть
Ми згадали про них
І схилились на мить.

впізнай мене
не треба називати
жодним з імен
нехрещена ще я
я серед яблук
загубила
карти
до скарбу до криниці
до життя
дівчисько темнооке
кажуть люди
і погляд чорний
і дурне ім*я
я білий птах
який живе у буді
у світі що є
схожим на сміття
помруть всі пси
і Windows-и зависнуть
впізнай мене...
бо завтра я піду
я - чорний вірш
в якому кисне відстань
я -сіре небо...
хмарам на біду....

Не зрівнянна твоя доброта,
Переходить кордони людські,
І я знаю, що ти не проста,
Чи то може усі ми такі?

Ти ідеш незрівнянно і тихо,
Переходиш життя за життям,
Тільки я спотикаюсь об лихо,
І не вірю твоїм я словам.

День за днем ти живеш,і не знаєш
Що сьогодні можливо кінець,
Я залишу лише після себе,
Тихе слово...

Плавно тягнуться звуки
Солодка нуга в шоколаді
І по клавішах руки
Танцюють мелодію снів
На столі попільничка
І кілька бокалів в помаді
Невеличкий етюд
Для кількох заримованих слів...

Стихло все на світі,
Спати хочуть діти.
Лине колисанка,
Спи, моя Оксанко.

Хай тобі присниться
Золота зірниця.
До самого ранку
Спи, моя Оксанко.

Завтра знов для тебе
Сонечко на небі
Зійде на світанку.
Спи, моя Оксанко,
Спи…

Крихти слів літають десь поряд,
Чути музику, ледве живу,
А в мене гостює знов спогад
Про торішню зів’ялу траву,
Про вінки, говірки, хороводи,
Багаття, стрічки і свічки…
Я більше не мала нагоди
Торкнутися тої руки.
А ще я згадую очі,
Ба ні – погляд, разючий такий,
Тоді він мені напророчив,
Що ти, хоч далекий, та мій.
Напророчив, всміхнувся і втік,
Ми з спогадом вкотре чаюєм,
А мрія, з’явившись торік,
Стоїть на порозі – вартує…

Як же буть мені тепер?
То холодна, то гаряча, –
Не збагну твоєї вдачі!
Ти – мов кондиціонер
Без постійного режиму:
Некерована, незрима…
То нашлеш на мене іній,
То розпалиш, як дровину.
Я ж від цього не загину!
Я знайду пульт управління!

Нам є про що з тобою говорити,
А ти соромишся, боїшся, мов дитина.
Від погляду горять твої ланіти,
Але – мовчиш, і я від того гину.

Труїш. Плюндруєш. Знищуєш повільно,
А я вже звик, і вороття немає:
Як та цигарка вмістом нікотину
Заманює, а згодом убиває.

Нагрянув день, коли я зрозумів,
Що серед купи безнадійних снів,
Серед безглуздих привидів-думок
Я сам. Самотній. Псевдомонолог.
Ніхто не чує тих моїх страждань…
Хай пропадуть! Нехай їм буде грець!..
Нова епохо! Гей, скоріш нагрянь
Та покажи, за що в житті борець!

Ти – осторонь.
Для тебе я «в ігнорі».
Це – похорон.
Це похорон «love story».
То де ж твій траур? Де печальний погляд?
Ховаєш очі? Соромно дивиться?
Он, скільки жертв нових зібралось поряд!
Тож рви, шматуй їх, пажерна левиця!
А я – трофей. У списку десь двадцятий.
А може, тридцять третій – все одно.
В душі уже зачинені дверцята,
«Unhappy-end» любовного кіно.
Я – осторонь.
І не кажи «I’m sorry».
Це – похорон.
Це похорон любові.