Сплетені руки, сплетені коси,
Біля вікна споглядаєш на осінь.
Дивишся сумно на листя зів’яле…
Як мені мало! Тепла твого мало!..

Листя пожовкле борвієм заносить.
Сплетені руки, сплетені коси
Сняться мені самітними ночами.
Заполонили мене твої чари!

Досить надій бездіяльних, ілюзій,
Що перейняли мене у конфузі!
Сплетені руки, сплетені коси…
Чом я сумую без тебе і досі?

Твій телефон заспівав «Колискову»,
Врешті почув я твій голос і мову!
Скоро прийду і утру твої сльози!..
Сплетені руки, сплетені коси…

Сиджу і думаю: невже я ідіот?
А знаєте, чому такі думки?
Тому що я сиджу, стуливши рот,
Пливу супроти жвавої ріки.

Я знаю, що робити треба щось,
Піти й сказати, що люблю її.
І наче вже встаю, скажу ось-ось…
Та й знов порину у думки свої…

Чи, може, в мене смілості нема…
Боюся, може? Наче й не страшна.
Чи то у мене в голові пітьма,
Чи розум мій затьмарила вона?

Сиджу і думаю про неї день у день.
Думок в хвилину – близько кількасот.
Чому ж нічого не роблю я, пень?
О, Достоєвський! Я – твій ідіот!

Яка ж ти чарівлива!
Яка прекрасна ти!
Я не альтернатива.
Я змушений піти…
Ясніша зірки в небі,
Як янгольське дитя.
Я не такий, як лебідь –
Я кану в забуття…

Яскрава, мов Діана,
Явилась мені ти:
«Я! Я – твоя кохана!
Не йди!
Прошу:
Не йди!»

Любов у стилі постмодерну
Розжевріла в пору студену.
Надіюсь, що не Мельпомена
Прийшла до мене?..

Твоя білизна збуджує в мені…
ні, геть не те, про що ти зміркувала
(хоча і те також).
Вона пробуджує щось дике і нестале
і кидає у в дрож.

Твоя білизна «Dolce & Gabbana»…
Вона жахлива! Скинь її негайно!

У тебе закохатися так просто, ... неймовірно
Немов єдине слово вимовить! … німому
Ти так потрібна в цьому світові! … нікому
Таких, як ти, більш просто не існує! …божевільних

І знову ти наснилася мені… Орисю
Життя без тебе стало б не таким. … поганим
Багато в ньому учинила ти. … прогалин
Не йди від мене! Чуєш? Не іди! … котися

Присвячується Яну Тірсену

За чашечкою кави з коньяком,
Із шоколадом присмаку гіркого
Задумався, чому нема нікого,
Хто розділив би почуття мої?
Немов отрута хижої змії,
Самотність роз’їдає мої груди…
Ні! Буде ще кохання! Буде! Буде!
Якщо не так – навіщо живемо?

я на тебе чекаю, і вірю, й молюся за тебе
і навіки, і прісно, і вчора, і завтра, й сьогодні
я любитиму тебе, я боготворитиму тебе
аж допоки мене не поглине небесна безодня

хай жити без тебе мені нині боляче й важко,
і самотність хай горло стискає клешнею залізно
нехай серце скривавлене скиглить, як зранена пташка
та я вірю, я знаю, ми стрінемось рано чи пізно

світло сонця мені нагадає, як ти усміхалась
а краплити води все розкажуть про твої цілунки
ти у кожній піщинці, у кожнім листочку відбилась
ти земля, ти повітря, без тебе - ні мрії, ні думки

ти прийдеш, і прихід твій із серця нудьгу мою вижене
а поки вкриваюсь печаллю, як пам’ятник купоросом
хто ти? ти богиня, велика, прекрасна і ніжна
хто я? тільки вкинутий в омут життя поет і філософ

розгойдайся же, мила, на гойдалці щастя під сонцем
легка і прекрасна офелія, тиха лілея
щоб міг я забути, реальність це є, чи лиш сон це
щоб міг я нарешті відчути ніжний подих морфея

я крокую бруківкою шляху, що мені судився,
не жаліюсь, не плачу, долаю за милею милю
якось в тяжкім спочинку твій образ до мене з’явився
і тепер я натхненний - усе в цім життя я осилю

бо десь там, де мій шлях упирається в замкові мури
де земля переходить у небо, зелене в маренго
ти на мене чекаєш, твій образ плин днів не замулить
ти моя нагорода, мій спочинок, я - твій Айвенго

Душа моя не витримала тиску -
Затоптана ногами у асфальт.
Я не розгледів за снопами блиску
Душі твоєї сірість жовтих шпальт.

у той момент коли уже співають
я тільки пила своє "не п*яній"
а ти кохав тих всіх що не кохають
а я кохала тих
...цей світ не мій...
уже намокла моя сигарета
бо хтось сказав що завтра буде дощ
і розвалилась з гарбуза карета
і черевички зрештую також...
ти не знайдеш мене по аксіомах
по паралелях на чужих шляхах
цей світ для мене...
серце в переломах
ну а душа................
захована в бинтах
і сумно так вмирають теореми
під нігті цвях забитий ніби знак
ти не знайдеш мене...
а дійсно, де ми?
мій світ так міцно стиснутий в
кулак....

Ці квіти подаровані не мною,
Але вони - для тебе і тобі.
Вони так пахнуть сонцем і весною,
Вони найкращі на усій землі.

Вони навмисно виросли для тебе,
Для тебе і зівянуть у руці,
Лишивши спогадом частинку неба
І кілька слів на білім папірці.

Словами квітку годі замінити
І неба не втримати у руках,
Але ж як хочеться і далі жити,
Якщо ті квіти назавжди в думках.

Скрегоче осінь.
У пазурах вітру
Від світу
сховалось життя.
У мить забуття
рвалось крізь грати
Клітки…
Дивне чуття.
Відчуття.
Передчуття…
Скривджене.
Зраджене.
Скинуте.
Де воно?
В іншому вимірі.
Тіло давно
охололо. Відмерло
Фізично.
Воно не страждає.
Кохати –
тепер не кохає.
Досить звично.
Смерть забирає
Здатність відчути,
слухати,
Чути і прислухатися…
Змагатися?
З ким або з чим?
Пізно. Нічим.
Нічим не повернеш його.
Тіло
Згоріло, зотліло,
звільнилось…
Душа – жива.
Народжена для вічності.
Незвичності.
Крива.
Крива її долі.
Кривава доріжка.
Остання усмішка
В хвилину вибору.
Коли думка
надходить вихором.
В майбутньому
–божий суд.
Палець вгорі
чи внизу.
Стукіт
важкого тризубця.
В краплях
дощу упізнають
грозу…
На страту
ведуть самогубця.
20. 11. 2002.

Ми служимо
епосі SMS,
Коли слова
пахнуть непотребом.
Біду передбачить
пес
Виттям на
мистецтво погребу.
Навколішках
перед TV,
Приклеєні
до дивану.
По лікті
в електрокарові
У битві
за нірвану.
На хвилях
нудного радіо
Банальні,
затерті фрази.
CD на
заміну аудіо –
Вперед
за моднішою фазою.
Не втратити
б дарма часу,
Мавпуючи
мобільну моду…
Нічної вулиці
гримаса –
Казанови
жіночого роду.
29. 05. 2004.

Сплюндровані тролейбуси
Хитають стегнами.
В тумані з сорому
Прагнуть сховати очі.
Електрокров розіллється
Венами,
Вдихаючи рештки ночі.
Снує ще тільки натяки
Заповнене нутро.
Запліднені тролейбуси –
Майбутні породіллі.
У своїй нудоті
Поряд з цнотливим Авто
Ви просто дешеві повії.
Ви без вінчання,
Вам не до одруження…
Вам важко зносить
Цей лихий недуг.
І ви байдужі
До чужого судження
В передчутті страшних
Потуг.
Зупинки, мов ті акушери,
Уміло приймають
«Пологи».
Ліхтарі – безсоромні торшери –
Пліткують про гріх
Дороги.
Щодня одне і те ж –
Навала клонів.
Тролейбусних мас
Примітивний ген.
Повії у пошуках
Істин ікони…
Розкаяння Магдален.

Додати
до любові
молока,
Як радять
англійці
зробити
з чаєм.
І мовчки
дотягнутись
до дзвінка
На дверях
мого одчаю.
Рибалити мрії
в озерах сну,
Відкрити
очі уяві.
І пензлем
ввести між
сніги
Весну.
Молитись
її появі.
Я часто
змінюю
папери на
мольберт.
Палітру слів
– на фарб
калейдоскопи.
Складаю все
застояне в конверт.
І щиро
співчуваю
рудокопам…
(Хоч я
одна із них).
Аж сором бере
за те,
що псую
папір.
А може,
це тільки
перший крок
До істини…
В мені,
буває,
так лютує
звір,
Що навіть
святині
здаються злісними
(І не писати
тоді вже гріх).
28. 11. 2003.

…Even when I dream of you,
The sweetest dream will never do…

Дай мені зефіру своїх вуст,
Поцілунковий десерт запропонуй.
Випить чаю ніжності примусь,
Фруктами розлуки загартуй.
Залиши свій кавовий погляд
У дзеркалах моїх очей.
Не дозволь подавати холодним
Гарячий напій палких ночей.
Подаруй із серця мармелад,
А з душі – запашний льодяник.
Дай цукровим емоціям лад,
Приготуй карамельний ранок.
Джем своїх обіймів намасти
На запечену булку тіла.
І дозволь скуштувати торти
Твого кохання, щоб я зомліла.
Коктейль взаємності спрагу втамує.
Ваніль любові – це запах тонкощів.
Апельсини зіниць особливо смакують…
Я просто обожнюю твої солодощі.

За
крок
до
смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не
вміють
Танути
легко
і
ніжно,
В
свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на
асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З
мокрих
вій.
І
хоче
зимову
буденну
І
сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть
снігів
–це
чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня
тих,
що
співають
У
терні.
Це–
жертовний
символ
Весни,
Де
сніги
є,
на
щастя,
Смертними.
1.07.2004

цей день минає. цей осінній день
один із сотні днів похмурих року
і ти така ж, як він, і я, нівроку,
не відчуваю більш тепла людей

туманом вкритий вулиць лабіринт
лиш ліхтарі, як жовті монстрів очі
я міг би щось сказати та не хочу
і голову немов закуто в бінт

невже мій шлях вже не через зірки
а крізь оце самотнє мертве листя
чи я втечу іще від падолисту
на берег щастя вічної ріки?

і я застиг, мов муха в бурштині
не ворушусь, не думаю, не знаю,
повзу туди, де стіни затишні
немов слимак, додому шлях шукаю

там затишок, тепло і доброта,
там хліб і чай вприкуску з цукром білим.
і там живе зі мною моя мила,
і на стіні зображення Христа

лише тепло очей не остига
в страшний мороз і в найдикішу бурю
ти моя свічка. як тебе люблю я!
ти мій маяк, що блима здалека,

о, як же хочу я туди піти,
до цього тихого мого земного раю
та щось мене у холоді тримає...
благаю, падолисте, відпусти!

Цей світ помер, вітаю, світе мій...
Я наче мертвий цвях у горлі лютім.
Мої кінцівки, труп’яні і здуті,
З них витікає оливковий гній.
Я ще живу. Вітаннячко, життя!
Чи вже помер, чи вже нарешті зомбі?
Рука відпала, поспадали пломби,
І мій язик зчорнів без вороття.
Я під вогнем піддослідних людей...
Вдивлялись, а тепер лишили гнити.
Два рази вдень питають: хочеш пити?
Вітаю, люде, з храму без дверей.
Самотня смерть і трохи півжиття.
Б’є у кінцівках струм, неначе жалить,
І голос внутрішній мене кинджалить,
А з кишок висипається сміття.
По венах кров вогненна не тече,
А кисень вийшов мій назовні вчора,
Сьогодні я, не маючи опори,
Просидів в кріслі, відсидів плече.
Життя квадратів натще відійшло...
Усе криве, обличчя аморальне.
І лист в шухляді, жовтий, вакханальний,
Лишився - мертвий труп - моє зело
Лишив на вслід, чи дійде, чи згниє,
Як я тепер під впливом креогену?
У моїм тілі розложились гени,
Та крізь безмежжя чорний крук снує...

Допоможи мені тебе забути,
Не бачити тебе й не чути...
Та лиш уявлю, що тебе не побачу,
Одразу ж моє серце плаче.

Серцю розум каже,- Досить,
Слізьми своїми землю росить.
Облиш ти марні сподівання -
Взаємність не знайде твоє кохання.

Ти замків не будуй з туману,
Очисти душу від дурману,
Що розпалив холодну кров
Й в оману вводить знов і знов.

Та серце розуму не чує,
Лиш образ твій над ним панує.

Я - це біль, а біль - це я,
І ми злилися воєдине.
Із смутком поєдналась я,
І цвіт весни моєї гине.
Вмирають віра і надія,
Та не знайду ніде любов...
А у душі одна лиш мрія -
Зігрілась щоб застигла кров,
Бо овива її шалено лютая зима.
І, ніби пазурами лева,
З грудей біль серце виїма,
А подих перейма сталева
Гарота - ката інструмент.
І інквізитор мій злостивий,
Що трунок в серце ллє жахливий,
Гучний справляє вже банкет.

Такі слова… А пристрасть - Мрія…
Аж паморочить в голові…
Якби ж не слово те "Н-А-Д-І-Я" –
Подумала б, що це мені :)

То поцілунок чи лиш подих вітру
Торкнувся ніжно так мого обличчя?
Прилинув десь із Твого світу...
Це все було чи може сниться?

Чекаєш? Може думаєш про мене…
Коханий? Поки… ні, але надія,
Що доля нас таки наверне...
Я тут… Я поряд… Твоя Мрія…
30.11.06

Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.

***
Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.

Там, де Тиса тече під горою,
Де сріблясті верби шумлять,
Там ми зустрілись з тобою
Й стежиною пішли гулять.

Ясне сонечко гріло в обличчя
Крізь криштального неба блакить,
І раптово твоє ясне личко
Про любов почало говорить...

Ах, які твої вустонька ніжні
І чарівні твої слова
І блищали закохано вічі
Мов бурштинові вогника два.

Там, де Тиса тече під горою,
Де колись ми зустрілись з тобою,
Там у серці розквітло кохання
Навіки без олжі і зітхання.

Я знову хочу як раніше сам на сам
У мрії заповітні думкою пірнути
Й віддатися душею небесам
Й солодкий запах юності відчути
І знов такою як раніше бути
Вигадувати, мріяти і чути
Сонати серця, подихи любові
Весну у жилах і бентежність крові
Парити в мріях наче птах у небі
І серцем і душею линути до тебе!..

Різноманітний світе навкруги!
Я – дотик твій і подих, тож люблю
і пелюстки, пекучі від жалю,
і шпичаки, болючі від жаги,
і ледь помітних сутінок вуаль,
і ніч, в якій втопитися не гріх,
і неозорну та прозору даль,
і першолистя шепітки та сміх,
пташині, гомінливі навесні,
злинання в небо. Зливи водограй,
а слідом – сонця блискавки ясні,
що обведуть, мов пензлем, небокрай.
Зав’ються потім яблука рясні,
І падалок розсиплеться драже.
І я – твоє зернятко, не чуже,
то дай-но вкорінитись і мені
на цій землі, де в’ється вгору плай,
зірками де увінчаний Парнас.
Оспівували Леся і Тарас
і Гоголь – до нестями! – дивний край.
І вільне слово птахом полетить
за межі, і під сонцем, і в імлі
непереможним гімном забринить...
Я так бажаю щастя цій землі!..

Ми, сину найсильніші,
Найвищі і найбільші.
Із криці кращої кували нам мечі.
Прийде твій час і на твоїм плечі
Заплаче та, що буде нас чекати.
Заплаче мати…
А ти в забрало заховаєш біль,
Махнеш рукою тим, хто за тобою
І перейдеш, не Рубікон – життя…
І буде сповідь, буде каяття…
Або на плащаниці принесуть розтятим,
А ні то на коні, як тріумфатор…

Не бійся, сину падати й вставати,
Не бійся смерті, і не бійся взяти
На себе Хрест,
понести на Голгофу.
…впади, спочинь і піднімайся знов потроху –
Той, хто іде – не заростає мохом.

А головне - чи ти герой, чи битий,
Не гроші, не пости,
у золоті ти, чи у шматті –
Найголовніше – просто жити!
Життя - найголовніше у житті!

Ми, сину найсильніші,
Найвищі і найбільші.
Бо істини знаємо святі –
Життя - найголовніше у житті!!!

Окрайці фраз і крихти повідомлень
утома розпорошила в мені.
Вечір'я заховало шлях додому –
хапаюся за зоряні вогні.
Ніхто мене не кличе, не чіпає,
не кидає три букви навздогін.
Вечір'я пригощає чорним чаєм
мене півмертву – мій тілесний тлін.

Чи я дійду? Та Хтось завжди доводить
до дому, до квартири, до стільця,
на тлінне тіло ллє цілющі води,
стирає втому з мертвого лиця…
Читаю сни. Він спокій мій вартує,
в порожні жили кров гарячу ллє,
запевнює мене: живеш не всує…

Я ж хочу знати: хто Він є?

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

Ти маєш гостре лезо. Ріжеш тишу
на скибки, мов достиглі кавунці.
Мій ніж – тупий, солодку тишу кришить,
як хліб, для зголоднілих горобців.

Кавунний сік вмиває підборіддя,
затягує клітини шкіряні.
Розрізана, розпита тиша літня
відкрапує передосінні дні.

Обід прощальний. Від'їжджаєш, пане,
в столичні далі, заосінні сни…
Не рушиш тиші – тиша в'яне, в'яне,
як в'януть перестиглі кавунці.

Все частіше застають
Мене глибокі ночі.
До темряви вже звикли очі.
Та все ніяк не йде до мене сон.
Взяли його у свій полон
Помисли болючі…

Вкінець заплутався життя клубок,
Сенсу мого на цьому світі існування.
І в голові немає місця від думок,
Серед яких одні лиш запитання.
І здається ніби все нормально,
Родився, вчився, тепер працюю,
Друзі такі, що хоч у вогонь, а хочеш вводу.
Але серце чинить недогоду.
Що ж ти хочеш? чого тобі ще треба?
Навіщо свідомість ти мою турбуєш?
Для чого сон мій вкрало та до мне не пускаєш?

Все що ти казав то правда,
Але маю, до тебе, ще одне прохання.
Оскільки, пусте я, без щирого кохання,
Хочу, щоб воно мене заповнило до краю,
Щоб мало я в собі шматочок раю,
Щоб в літню спеку дарувало прохолоду
Та гріло в люту зиму і негоду.
Щоб будило зранку сніданком з поцілунків
Не просячи за це коштовних подарунків,
Щоб чекало й берегло оселі нашої тепло,
Щоб ночі були ясними як день
Від ніжних пестощів й душі пісень,
Від світлої любові, пристрасті багаття.
Тоді віддячу я тобі блаженним сном,
Під шепіт хвиль, що пливуть по морю щастя.

Тебе любила я - було.
Ніхто не знав про це ніколи,
Та розвиднялись видноколи,
Ставала пісня на крило.

Чом нині боляче тобі?
Не дорікай, що я мовчала.
У серці музика звучала,
Що не струна – то сум і біль.

Тебе любила… А мене
Любило все: дерева, трави
І сонця промені ласкаві,
І небо зоряне сумне.

Щасливим був самотній лет –
Тепер я все це розумію.
Не вмію так, не дам надію,
Мої слова – сухий букет.

…Тебе любила. В чарах тих
Могла століттями чекати,
Своє життя тобі віддати.
Усе в минулому. Прости.

Я спрагло пив із келиха той біль,
Який мені сама ти наливала.
Летів-пірнав в закохану постіль,
Яку ти білим пірям залишала.

І я ловив в повітрі білий слід,
Хоча б пилинку прагнув залишити.
Але не міг спинити твій політ.
Й тому ще дужче починав любити.

Думки летіли слідом у блакить,
І серце й собі майструвало крила.
Хіба ж я міг спинити їх, убить?
Чому ж ти, птахо, в вирій полетіла?

Невже ж не вистачало тут тепла,
Чи хтось тебе тримав у срібній кліті?
А може ти химерою була –
В уяві намальоване графіті?

Чи може ти наснилася? Це сон!
І постіль, біле піря – не кохання!
От тільки серце й досі в унісон
Повторює чиїсь такі ж стискання.

—Усе буде так, як має бути,
Ми ж з тобою просто друзі?
—Наче б то,
Просто іноді я хочу тебе чути,
Просто іноді я хочу тебе бачити...
—Я для тебе значу так багато?
—Так, але... чи ж можу помилятися?
Просто іноді так треба зустрічатись,
Просто іноді так важко розлучатися,
Просто іноді так хочеться почути
Любий голос!
—Заспокойся друже!
Усе буде так, як має бути,
Я тебе кохаю,
Просто,
Дуже...

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце - богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що - з Півночі,
вітер, що - з Півдня,
і листя з вишень пахуче,
і клекотіння дикого півня,
й степи безмежні, могучі...

Із глини зліпили основу світу,
з м'якої, як хмари, бавовни
сплели дивовижне Азовське море
й спустили у нього човни:
за вітром, що - з Півночі,
й вітром, що - з Півдня,
за водограєм пахучим,
і клекотінням дикої чайки
втонули степи могучі...

Із вовни скрутили основу світу,
із глини зліпили початок.
О, Скіфія! В травах твоїх глибоких
так хочеться помовчати:
і з вітром, що - з Півночі,
з вітром, що - з Півдня,
й з дощем осіннім пахучим...

Жадаю злетіти у небо прозоре
І впасти в степи могучі!

Застилаються очі слізьми,
Піднімаються руки в небо.
Через біль і погрози грізні
Ти ще віриш комусь, крім себе?

Після тисяч років німих,
Після гнівної злої зради,
що тебе підняла на сміх,
Ти ще віриш чомусь, крім правди?

Ти людина! Ти сильна! Згадай!!!
Не втішай, що само все минеться.
Після сотень набігів на рай,
Ти ще віриш чомусь, крім серця?

Я можу всім кричати, що пройшло,
Минуло давнє і старе кіно.
Обманювать, що не болить,
Що серце мертвим сном вже спить.

Сміятимусь на світ з усіх невдач,
Я гратиму ще краще, як циркач.
Прикрию душу маскою,
Життя змалюю казкою…

Хвалитимусь я потім на весь світ,
Що проживу без тебе й сотню літ.
Насправді – так болить душа –
Сказать, не вистачить вірша…

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

Я обісцяв паркан,
зелений,
як прапор Лівії.
Це не хуліганство чи розбій –
не подумайте;
Перетравлюючи с/к,
салямі,
докторські
чи ліверні,
Я привертав увагу
до дітей Африки
голодуючих.
І ви не повірите:
такий благородний
не один я, -
Ніздрі щимлять
від духу
душ благодійності!
Народ наш
ласкавий і добрий,
як очі телят,
І співчуття його, як Анхель,
під паркан піниться.
Я вам точно скажу:
по всьому третьому світі
Малярія, СНІД,
чума, холера,
голод шастають –
!!!Допоможіть третій світ всиновити!!! –
Горюють вони,
а ми, бля,
давимось щастям!

......
Але також точно скажу вам:
мораль,
як пластир,
ліпиться
До чиряків Іншого,
що під нею гниють так і далі ...
Мігруючи в телеекран,
щоб він ширшав,
не смій кліпати,
Бо меценати
за вікном
людей почварних
давлять!
Та і це ще не все:
вночі поїдь за
благодійних фондів
джипом,
По гарячим слідам,
на обочину глянь
ближнього світла
фарами –
Там тебе
(а якщо пощастить дуже –
сусіда)
миршавий джигало.
То як можна
бути байдужим
до стражденної Африки?

Мисливський хрест -
Що маєш, хочеш ще.
Бандитcькі пестощі
Легкого щастя...
А вовча зграя?
Манівцями щем...
Життя минає.
О, якби не впасти
Ще на вила зрад...
Така буває в серці
Прохолода.
Так що є щастя?
Те, що вище злат?!
Боюсь наврочить
І дивлюсь на воду.
А місяць в синій
Світиться воді.
Ми дещо взнали
І воно нам сниться.
Темп безупинний
Взято в дні оті,
Що буде далі
Більше не різниться.

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...
Зимі відписано усе,
Вмирає осінь!

Самотньо в мороці дощів
(Де пишні коси?)
В терновому вінці кущів
Вмирає осінь.

Шепоче сонечко із мряк,
Не завагалось:
- А пам'ятаєш гарно як
Все починалось?

Стояли пишними гаї,
Ти мала вроду.
Чи не твоє згубило їх
Яскраве злото?

Тобі здавалось, що пожеж
Гаям замало?
Тепер і ти вмираєш теж -
Пора настала.

Початок і остання мить
В зим схожі досить...
Зимі тебе не зрозуміть!
Вмираєш! Осінь!

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...

І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Тім’ям спинається паросток
тиші пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.

Під сонцем в’язочка чаю.
Прямий репортаж – Небеса.
Ось птах, що ув’язнен пір’ям,
Ось вітру сліпий голосарій.
Під раною – в’язочка Неба.
М’який забобон – Видубай !
Ось - товща у Дуб полонена,
Ось – нетля – мандруючий рай.
Під м’ятою спиться одесно,
З–під м’яти вставати - не лінь.
Ця хмара така безтілесна
Що тінь перелинула в Інь.
Згоріли в прямому ефірі
На площі гучних перемін
Цей птах – що ув’язнений
пір’ям,
І Дуб, в його хмарі святій.

я свічу запалю коло Божого лику святого
жовте світло її зробить лик на іконі живим
відчуваю всім серцем, як очі Господа Бога
позирають у душу, в самісіньку душу мені

хто ще скине тягар той важкий, що висить за плечима,
що додолу гне і від гріхів ще важкіший стає?
хто розрадить мене у сувору життєву хвилину?
із очей ллються сльози й лице умивають моє

світлий лик, що стира чорні плями брудного мазуту
із моєї сумної душі і запалює серце умить
Ти ведеш мене через регіт і сірую смуту
до того джерела де я зможу обличчя умить

мої сльози рясні мої мою душу нещасну омиють
покаяння в гріхах допоможе в майбутнє іти
після щирих молитв моє серце вже більше не ниє
як же радий я, Боже, що в серці моєму є ти!

знаю я, на вагах миті радості й муки страждання
вічний уроборос у мені пожирає себе
це життя. в ньому миті із смислом мовчання
перед ликом Твоїм, шепотіння "спаси же мене"

я у скрутну хвилину завжди на Тебе сподівався
так прийми же, Госпродь, оце щире моє каяття :
Ти прости мене, Боже, за те, що в Тобі сумнівався
серце я відкриваю Тобі і впускаю в життя!

я самотність жорстоку свою відчуваю
і страшенно гнітить мене власне буття
я тікаю у ліс де нікого немає
і у небо своє посилаю виття

ні подруги ні друга у мене немає
хто зумів би усього мене зрозуміть
мої сльози у землю дощем випадають
і бажання зникає на світі цім жить

хижим вовком сліди я свої замітаю
я не маю нори, я не маю дітей
і зріклася мене моя рідная зграя
я один в плині днів і самотніх ночей

мої збиті думки не знаходять спокою
моє серце як пташка у сітці ловця
я такий бо зустрівся колись із тобою
і напився води я із твого лиця

мене зовсім не знаєте, добрії люди
не наблизитись вам до мене ні на мить
оточила мене лиш байдужість усюди
і ніхто не побачить, як серце болить

але ти так далека як зірка у небі
ти холодна і чиста неначе вона
я не знаю спокою. зустрінувши тебе
ти ж, мабуть, як і я в цьому світі одна

ти мене отруїла своєю красою
своїм світлом згасила свічу у мені
я благаю - на мене пролийся водою
освіжи же пустельні і висохлі дні

ти ніколи не зможеш мене покохати
ну так що ж... не звикать мені бути одним
я готовий тебе все життя споглядати
ти існуєш, і я вже щасливий є тим

Все як завжди: вино і квіти,
Вірші украдені з книжок,
Знов ерудиції кульбіти,
Чужі думки і без лапок,
Знов компліменти без упину,
Танок повільний віч-на-віч,
Рука гаряча гладить спину,
Й останньою є перша ніч.

Все як завжди: самотні стіни,
Холодна кава на столі,
Роздерті дві пачки "Мівіни"
Роззявили пащеки злі,
Холодна ковдра на постелі,
Годинник мертвий на вікні,
Дощу краплини знов зі стелі
Стрибають вниз... - малі,дурні

Все як завжди: час зупинився...
А може він тут і не біг.
Чи просто він ось так помстився,
Але яким же був той гріх?!!

Червоні вітрила під колір зорі
Не часто побачиш у морі,
Й байдужі всі інші тоді кораблі
На всьому безмежнім просторі.

Хай золото сяє і срібло блищить,
Коштовності сиплються в море -
Безцінною є лиш безмежна блакить,
Що мрію дає в нагороду.

ВБОЛІВАЄМО ЗА УКРАЇНСЬКУ ФУТБОЛЬНУ ЗБІРНУ

Як в Німеччині ви грали –
Італійцям, ой, програли,
Й нас примусив ваш футбол
З горя пити валідол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
кожен гол та пас!

Всі трибуни шаленіють –
Б’ють гравці у жовто-синім:
Гол, за голом гол –
В радість цей футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
гол та вдалий пас!

Фани вам бажають: - й далі
Хай всі ігри будуть вдалі:
Гол, за голом гол,
Гріє кров футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Й далі так триматись:
Ми рахуєм ваші
кожен гол та пас!

від вболівальників м. Мукачева з Закарпаття червень 2006

Відламайте крила,
Киньте у багаття,
Грійтесь, мої милі,
Всі ми з вами браття!

Простягайте руки,
Очі не ховайте,
Моєї розпуки
Ви не помічайте.

Запала щосили,
Та втекти незмога.
Щоб не осліпило
Попросіть у Бога.

Тільки не загаснуть
Ті вогненні крила.
Що зігрілись, браття?
Тепло, мої милі?