Cлова несказані дзвенять в душі
Серце у пам’ять не присипляється
Вечір вплітається у недописані вірші
Листи з архівів вкотре повертаються.
Ледь чутний ніжний запах хвої
Примерзлі, не гірчать калини ягоди
Наснились несподівано долоні Твої.
З-під снігу яблука – чарівні спогади.

Рутино,
.......їж ембріонів,
.....................моложавій
В утробі жлобської держави,
Танцюй стриптиз на ешафоті,
Крутись на арматурі ржавій
Її хребта – вона не проти!
............Їж ембріонів,
.........................моложавій!

Убий печаль своїм коханням,
Спустись в реальність з моїх мрій.
В холодну ніч зігрій бажанням -
Я спомином торкнуся вій.

У серці так багато болю
Від тих несказаних ще слів…
Воно так проситься на волю,
Якби ж ти випустить зумів…

Холодна ніч… Тепло блукає
І гасне по чужих світах…
Жорстоким снігом засипає,
Розвіюється по вітрах…
27.11.06

Дрібний весняний дощ прозорими слізьми
сьогодні омиває столиці панораму.
Мовчання має сенс, то ж краще - помовчи
не говори словами про почуттєву гаму.
Не говори про світ, як цілісність життя,
вагомість - не в словах "навіки я з тобою",
бо гірко на душі, так гірко, що - аж так -
я захлинутись хочу цнотливою весною.
Дрібний весняний дощ малює на вікні
складну, незрозумілу, таємну піктограму.
Байдужість чи любов? Здається, що аж б'є
твій погляд по щоці, як дощ по сірій рамі.
Пульсує увесь світ від подиху весни,
і я ловлю цей простір самотніми очима.
Мовчання має сенс, то ж краще - помовчи,
про вічність почуттів, молю тебе - мовчи-но!

Один ескалатор
За шкибарки виволік
З-під милиці каліки;
Трясучи за руку статус,
Інший,
Злоякісно обурений,
До крові хляп об урну –
Бурно дишемо, бурно ...

Той бурчить хай
У пустотах животів –
У пусту танцює живо.
Ста бур чирк дай
Другим.
Без пекла жить тому то –
Безпеки жир.
Талмуди – жидам.

А вам?

Ні чичирк, ні палець об палець?
Ніж ричить в лапах неандертальця –
Ви ж з палицею ...

А цим апостолам
Крильця в золотій золі –
Від валюти криця мозолів.
Налиймо по сто грам
Й собі, щоб бути дужчими
Пили, п’ємо і бурно дишемо.

Прийшло багато, та не менше вийшло,
Були й такі, що
Передчасно крали
По два тюльпани з-під шептала –
Бурно дишемо, бурно...

Легені бризнуть харкотинням,
не випадково вирвалось:
потворять шию й гільйотину
повні роти овацій.
Для них
не хочу бути симпатичним,
не буду мати рації…
Їм вічі висушать до тла –
Не кліпнуть, не моргнуть.
Доки є шия і петля,
завод сансарить їх на мило –
черг щупальця пустив,
черг крила …

Ще!
Даєш новий атракціон!
Нехай серце ввійде в кружку –
буде як компот …
Взад-вперед крізь голки вушко
скільки повних зможе раз?
Налітай! Гемоглобін!
Люди! Люди! –
Мошкара!!!

По таз у брюках,
по шию в куртках –
не надуриш!
Під ними хітин і
трахеї ...
Я вас ненавиджу!
Людей!

Ненавиджу!
Йдіть нах...й!!!
Ніяких друзів чи гостей,
ніяких фразеологізмів,
сенсів, змістів …
Змішаю слину й піт землі:
духовність кришиться – руїна!
Треба ..!
Дочекатись треба
підшипників із неба.

падав сніг на твої сліди,
падав сніг на мої надії…
то не важить, коли є ти,
і коли ми є молодії

що з того, що реве зима?
що з того, що темніє небо?
я не сам, і ти не сама,
що для щастя іще нам треба?

міцно я тебе огорну,
і на вухо скажу - кохаю.
розтривожу в серці весну,
покажу дорогу до раю

я веду тебе через світ
я долоні твої зігрію
хай довкола один лиш лід -
але з нами любов і мрії!

пригорнешся до мене ти,
розтривожена, наче пташка,
ми удвох серед німоти
повні щастя, дихаєм важко

я як сонце у день весни
подолаю мороз і холод
коли поруч зі мною ти
коли нас серед світу двоє

самоти не існує для нас
і для нас не існує горя
так буває один лиш раз
це кохання - безкрає море

у цілунку зіллємось ми
почуття затамуєм в серці
і відчуєм у мить весни,
що навколо самотній всесвіт

Сльози мої умивають долоні,
Я плачу від радості - диво!
Білі сніжинки цілують у скроні -
Це так неймовірно красиво!

Я чую ту пісню, що в небі летить,
Підспівую мовчки, - я вмію!
Вдихаю повітря, що серце пянить,
І видих зробити не смію!

Я бачу у небі найлершу зорю
І з нею вітаюся - щиро!
Я все це тепер так безмежно люблю,
Що змовчати просто несила!

Ти йдеш від мене...Як же я без тебе?
Кому ж я подарую ці півнеба,
Що зберігав для тебе стільки літ?
Оберігав в долонях цілий світ,
Що мною був попроханий у неба,
А виявляється - тобі він і не треба.
У тебе, певно, є свій, кращий, світ.
У ньому океан і срібний лід,
І місяць, зорі, гори і моря,
Палає літня вранішня зоря,
І від початку й до кінця - то рай...
Але йдучи туди, хвилинку зачекай -
Візьми все ж із собою ці півнеба,
Можливо там у ньому є потреба.

ми живемо як хробаки
ми мовчимо не протестуєм
і нас немов овець вовки
деруть обманюють грабують

бандити знову у керма
і хто скажіть у цьому винний?
і патріотів вже нема
о бідна моя Україно!

а нас немовби і нема
мов ми мовчання і інертність
і біль пронизує слова
про правду відданість і чесність

у грудях наростає щем
і серце тріпотить у мене
чи зможеш встати ти іще
моя нещасна люба нене?

ти подивись на цих старих
їм бідність затулила рота
чому забули про них?
і зрада наша як блювота

та це вони діди нас вчать
долати опір і зневагу
ми зможемо усе почать
вже вкотре виявить звитягу

і вірю я проснеться люд
бо козаки ж ми звіку-зроду
і поведе на суд іуд
що кров’ю упились народу!

Моя любов, ти зіркою сіяєш.
Лунаєш ти у співі солов’я
Та квіткою в саду ти проквітаєш.
Ти ангел мій любов моя.

Таких як ти на світі не буває,
Ти промінь сонечка, повітря і вода
Як сонечко у небі не гуляє
Приходить темна ніч, біда.
Якщо повітря зникне на хвилину
Людина гине. Гину так і я.
І без води живої теж я гину,
А ти повітря і вода моя.

Ти можеш мучати або втішати,
Тримати відстань чи не помічати.
Я все приймаю, тільки прошу:
Ти живи, рости, мудрішай і цвіти

Коли стаєш зірками серед ночі
Моя душа стає уже твоя.
І не тому, що цього хтось так хоче
Тому, що цього хочу саме я.

Нічого більш не буду я казати
Тому, що задихаюся щодня.
Лише одне я можу нагадати,
Що ти повітря і вода моя.

Замітають сніги почуття,
А у серці лютують морози.
Ти пішов і нема вороття.
Це злітають сніжинками сльози.
Подивлюсь крізь вуаль снігову
На сліди, що у серці залишив
Я без тебе загину, помру –
І свій біль заметіллю колишу.

П-в:
Залишись… Зупинись… Не іди…
Замітають сніги вже сліди.
Як дорогу до тебе знайти?
Зупинись…. Не іди… Не іди…

Перший сніг… Перший сніг за вікном,
Як моє недозріле кохання…
Ти лишився моїм сніжним сном.
Я застигла у вічнім чеканні.

подих часу в потилицю,
вічності погляд у вічі.
з часом людина хилиться,
старість приходить, кличе

сльози з очей струменіють
сліпить денне проміння
спогади вже не гріють
як і не спить сумління

пам’ять іноді зраджує...
спогади... вітер роздує їх.
смерть підступає наглая
чи ти почув ходу її?

здерев’янієш м'язами,
згаснеш, себе видихнеш,
будеш смердіть міазмами
втім, все одно не дихаєш...

легше звернутись котиком
біля колін коханої,
ніж відбивать кроками
шлях земний до останнього

здужаєш не схилятися?
не обпиратись на милицю,
навіть коли клята ця
старість дихне в потилицю?

старості з себе скинути
липке нудне павутиння
сили зібрати й вирвати
з буднів жилаве коріння!

не дамся липкому світові
і факелом темінь битиму
допоки у серці дикому
любов до життя житиме!

ти не здавайся, воїне!
треба стоять до останнього!
хай посивів ти скронями -
хай ти душею зранений

що ж, що чекати марно нам
слави, медалі, ордену?
хай ти укривсь ранами -
треба померти гордими!

З туманом серце обнімається
Під листопадний марафон,
Зітхає ліс, в журбі прощається,
І вальс звучить «Осінній сон».

Натомлена осіннім маревом
Кожна рослинка ляже спать,
У лісі осінь жовтим прапором
Запрошує відпочивать.

В природі чесно все влаштовано,
У силі росту сенс життя,
Найвищу суть, в ростку заховано,
Все інше – в хмарі забуття.

Палюче сонце, холодні тумани,
Каміння, що звикло лежати віками.
Красиві, стрункі, гуцулки-смереки,
Гніздо на даху, що звили лелеки.
Вечірня роса, і вранішні роси,
На полонині – осінні покоси.
Вершина Говерли ховається в хмарі,
Вівці до купи зібрались в отарі.
Дощ і веселка, хлопці й дівчата,
З дерев`яного бруса, батьківська хата.
Альпійська сосна, ожина, чорниці,
Джерельна вода, холодніша од криці.
Гуцульські пісні, і гуляння народні,
Багаті Карпати – на чари природні.

Гори ваблять собою
В низовині не жили
Ми дерлись на гору
Зриваючи жили.

Ковтаючи піт
І мати гарячі
Під вагою чобіт
Ожили мрії дитячі.

Далекі і близькі
Великі й малі
Радощі людські
Затьмарять жалі.

В тумані холоднім
Говерла сивіє
Ще трохи й вершина
Нам серце зігріє

Щоб в старості ми
Обзавівшись дітьми
Без гіпербол сказали
Ми жили – людьми!

Що відчуваєш, як збувається мрія?
Чи в серці Твоєму, ще жевріє надія?
Чи задоволений тим всім що маєш?
Ти вже ненавидиш, чи ще кохаєш?!

Мрія збулася, досяг я мети.
Та спокою знову мені не знайти.

Досягну мети, пройде кілька літ,
Під ноги мені, впаде цілий світ.
Підступних думок, чванлива омана,
Водою з очей знову сіє кохана.

Мрія збулася, зробив що хотів,
Немає спокою, час пролетів!

Здійснились бажання. Що я наробив?!
Кохання і друзів, навік розгубив.
Тіло з`їдає духовна пітьма,
Лишаюсь один. І мрія сама.

Мрія збулася. Досягнувши мети,
По іншому хочеться, шлях свій пройти…

Бабусю,
радосте сива,
у ваших долонях сильних -
сонце і шелест вітру,
корінь і серце роду,
рух генетичного коду.
Бабусечко,
птах любові
знову кружля над вами...
Життя - то складна програма,
яку розгадати маю.
В очах ваших зорі сині -
Найкращий дарунок дітям -
краси незвичайна сила
і доля у щасті світла...

Осінь цілувала
й вітром колисала
Той листок кленовий,
На якому серцем,
Зраненим любов"ю
Я листа писала...

А зорі і сніг
Все падають, падають, падають...
І світять під ноги
Твоїми слідами з минулого.
Ти був і не був. Ти є,
І тебе вже нема.
І наші тривоги,
Недопалки сміху й тепла
Сховає до ранку
В долонях черниця-пітьма.
Ти був - і нема.

Десь у снігах замерзало життя...
Ти ж пам"ятай мене лебедем білим.
Ти пам"ятай, що нема вороття
У нерозгадане, у відболіле.
Ти пам"ятай і водночас забудь.
Не озирайся на серце - не чує...
Знаєш, не в тому, що сталося, суть,
А лиш у тому, про що напишу я.

Розсипаюся словом
у мелодію
падаю тілом
й крилом відчиняю
зашторені вікна
і вривається вітер
у кімнату -
повно рідості всюди...
я танцюю
а пісня вже вкотре
виконує ритуал
відродження
звуки доспіли
і музика
плаче в долонях
й сміється водночас
ритми щастя
такі тонкі
я танцюю
на озвучених променях сонця
тремтить серце -
завтра воно стане
смичком
у руках великого майстра
я танцюю
обертаючи тіло
на скрипку...

Я теж, ти чуєш, я теж
Боюся цього кохання,
Боюся, що ти не прийдеш,
Ще дужче боюсь розставання,
Боюся, що лишиш саму,
Що знайдеш собі ти другую.
В думках я тебе обійму,
Дві тисячі раз поцілую.
Прийшов – кам’янію й горю,
З-під вій заглядаю несміло,
Боюся сказати: люблю,
Душа переповнює тіло…

Коли спускається над нам ніч,я слів не чую.
Коли вже ранок жевріє навколо,я думку чую.
Коли ж яскраве сонце сліпить очі -
Я голос співставляю з думкою твоєю.
У думці-сила! Радість-у словах!І сніг...
Навколо білий сніг,який як думка лине,
заполонивши все навколо.
Слово-думка! У думці-сміх!
Жорстокий,непотрібний сміх,якому байдуже...
Байдужість у словах,у думці,у розмові,
і непотрібний сміх...Із замахом на долю.
Один єдиний сміх...
Він то жорстокий,то він милосердний
Сміх блазнів при дворі...
А ось і блазень в латаній святині,
Тримає у руках блазнівську булаву,
і чути сміх.Знов непотрібний сміх...
Сміються блазні владного престолу,
Які зробили з себе жебраків,
і сміх навколо них...Від них...
Жорстокий,непотрібний сміх...
Вже не сміється блазень,
бо нема престолу...
Немає блазня в латаній світині...
Блазень зник,залишивши лиш сміх...
Жорстокий,непотрібний сміх.

27 січня 2005 року.

Ця зустріч наша – зрада й гріх -
Ми бачитися не повинні...
Чому ж, коханий, ти не зміг?..
Хоча у цьому двоє винні…

А я кохала так тебе
І серце у вогні згорало.
Куди ж кохання це веде?
Не знаю я… Тоді не знала…

Чому ж не вірив, що любов
Моя всесильна до безтями?
Ти молиш повернутись знов…
О, Боже… Що ти робиш з нами?

Мій розум каже: "Відпусти,
Бо він твоїм уже не буде!"
Чому ж у серці тільки Ти,
А образ слідує повсюди?

Від мене ти до неї йдеш
В її обіймах утопаєш…
Чому вертаєшся ти все ж?…
За що отак мене караєш?
14.03.95

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Прихильна й так погода нині –
Весною пахнуть дні осінні.
Здається: завтра зацвіте бузок…
Ти й далі сподіваєшся казок?
А, може, й правильно отак –
В повітрі висне добрий знак,
Коли чекаєш на хороше –
То і погода допоможе…
Якби теплом сіяли ми,
То може й не було б зими?

Трамвої розбивають колеса
кожен стук відбиває пульс міста
Серед тихого бруківкового плеса
Чи знайдеш для себе ти місце?

Трамваї розбивають душі
по кому дзвенять трамваї?
Маленький клаптик небруківкової суші
Маленькі залистянілі алеї

Трамваї повертають додому
у депо засинають смиренно
стара жінка зітре зі сидіння втому
нового дня чекають страшенно.

Литя горіха
в твоїм волоссі
такий як гріх
отой волоський

Горіха листя
на твоїх грудях
немає місця
у твоїх кудрях

Листя пожовкле
з голів злітає
і навіть сліду
не залишає

Литя горіха
як сонця пломінь
не заглушити
серця той стогін
25,11,06

Татари зраджували нас,
Поляки ставились байдуже
І кожну мить, і кожен час
Хтось чатував на наші душі.

Нас брали турки у полон,
В нас щастя москалі шукали.
І кожен нам міняв кордон,
А ми втрачали і мовчали.

А ми і досі мовчимо,
Чи сподіваємось на бога?
Чи вже бажаючих нікого,
Чи ми історій не вчимо?!

Туман колише рідне місто
І ти напевно, спиш давно.
В дворі дерева, як із тіста,
Здається це – старе кіно.

Знайомство, зустріч і кохання,
В очах бринить знайомий блиск.
Обійми знову аж до рання,
Від поцілунків скаче тиск.

А потім знову розставання,
На ранок залишу тебе.
Закоханість це – не кохання…
В тумані не шукай мене…
25.11.06

ще від якогось еллінського бога
у тебе ця ніжність,
ще від якогось прадавнього часу
у тебе ця сила,
зерном у долоні Доля тебе носила
для мене;

для мене -
явився ти дужий у день Сварога
прийшов на Землю
Родом вселиким, могутнім
і ніби списом
застряв ти у моїх грудях...

Назавжди!

Я торкаюсь її –
Мої руки тремтячі,
Линуть вниз, мимо шиї,
Де перса дівчачі.

Я боюся її –
І не хочу втрачати.
Про минулі події,
Вона любить мовчати.

Я кохаю її –
І так хочу кричати:
Хай пробачать повії,
Мені є шо втрачати!

Я благаю її –
Пещу ніжно руками.
І цілую їй вії,
Любов є між нами.

ЇЇ тепле нутро,
Обійма його тісно.
І на спині тавро,
Нігті шкробають злісно.

О, як вони люблять,
Простирадла червоні.
В них чорнії стіни,
Тіла їх в полоні.

Вона чорна Богиня.
В її теплих руках,
Він як те немовля,
І любов є, і страх.

Є одвічне бажання.
Пізнання - таїни.
Що для них є кохання,
То для когось руїни…

Кому життя таке потрібне,
Як ув'язнили в клітку срібну?
Усе, що хочеш – на… бери!
Чому ж бо просиш: "Відпусти!"

Всього доволі, все ти маєш,
Чому ж так сумно поглядаєш?
І рвешся ти на волю знов,
Хоча й приймаєш ту любов…

Не можна себе обманути,
Не можна грати в почуття
Не можна серцем не скрививши
Сказати, люблю, двічі за життя.
Не можна викинути з серця,
Не можна здогад загасить
Що в ніч цю поряд із тобою
На моїм місці - він лежить.

дев’ятнадцять діб без тебе
не багато і не мало.
придивляюсь, як у небі
сонце встало-сіло-встало

рух світил одноманітний
розглядаю чорним оком
я тепер монах-самітник
на зв’язку з собою й Богом

затамовуючи подих,
застигаю у чеканні,
підкоряючись природі,
в серці я слова чеканю

мудрість тане, слово в’яне
руки не знаходять місця,
у моїх віршів звучання
збилось дихання пречисте

Ти про гріх,
А я про сповідь.
Ти про втіху,
Я про слово.

А по суті:
Стеж - не стеж,
Всі ми
Про одне і те ж.

там, де блукає тиха тінь
і де не чути мов,
зійшлись навіки янь та інь,
ненависть і любов

у сутінках всесвітніх див
де вічність смерть зове
лише дзвенить струмочок снів
чекаючи тебе

твій подих зник, твій розум стих,
ти розчинив в собі
все щастя і страждання тих,
кого шукає Біг

малюють візерунки днів
на серці жили трав
і не існуюють "так" і "ні"
у вічності в вітрах

немає тут добра і зла
і правди й кривди теж
я місце це уже впізнав
тут кожен з нас живе

і серед тих маленьких див,
де вічність лиш сама,
живемо всі - і я, і ти,
і бог, і сатана

у півтонах мина краса
у тіні нам іти
постановили небеса
ходімо ж - я і ти

явись, маленька днів стріла
і серце розірви
по боці тім добра і зла
впади серед трави

і не шукай світів межі
вона - лише мана
вона лиш у людській душі
існує. нас нема

Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

твої кайдани -
мої слова
а час
привертати
увагу
поетів
братів
журналістів
і лемків
бо так покохати
зумієш лиш раз

твої слова
самообман
імпровізація
сексу в
піснях
у думках
бо так покохати
зумієш лиш раз

твоя любов
за моє життя
за півцарства
дівочих мрій
й сподівань
отак
покохати
зумієш лиш раз

в емігранта кроваві сльози
щось шукає в країні мрій
сподівань
й притулку зневіри

в емігранта кроваві руки
(Йсу, не покинь!)
ади
завантажив
пів світу
на спину

в емігранта кровавий смуток
совість чиста
а вже не сила
тільки в снах
чути голос
свойого сина

Роса зникає,
Червоніє обрій,
А далі й день
Згорає на осонні.
Зникають мрії,
Гаснуть сонні зорі,
Гаряча ковдра
Поспіхом холоне.

Зникають ріки,
І пташині зграї
Зникають теж –
Без звуку і без крові.
Усе минуще,
А тому – зникає.
Усе спочатку,
Та ніколи - знову.

І тільки віра
Нізвідки не береться,
Одна лиш віра
Нікуди не зникає,
Вона існує
У твоєму серці:
Немає серця
І її немає.

Я піду -
і останній акорд
стане снігом.
Я піду -
і зима обірве
всі сліди.
Я піду,
обминаючи фальш
твоїх ігор.
Я піду -
і не стане води.
Я піду,
обпікаючи поглядом руки,
та не буде дороги
назад.
Я піду,
у долоніх ховаючи звуки.
Я піду
у намріяний
сад.

Згорток образ...
Й за плечима хтось кине:
Ет, правди інфляція,
І де та нова генерація?
Та причал ваш - життєпис на білих снігах;
Голкасті слова,
І груда тих слів
На серці...
Ви й небо читаєте
Серцем.
А серце - мов птах,
Та в грудях вже виросла клітка,
І час розгубив ключі.
А, може, так треба?
Ви ж - знову король.
І добрий цей знак,
І кожен подих -
То квітка,
Котра пророста
У гірких словах.
А слово - рятунок.
Й між літер
Блукатиме голос
Світу.
І світ причаївся
На вашім плечі,
І ангел
Торкається листя душі...
Так,
Ви мудрий король,
Король
Золотого вітру.

Цей захеканий час
Не підвладний
Уже нікому...
Він - лиш відгомін днів
Минулих,
І, певно, потому
Я сміятимусь знов
У залі маленького щастя,
Бо сьогодні любов
Пошкрябує серцем об лід,
І весна аплодує,
І плеще в долоні, і плеще,
Наче вже й не було
Сценарію втрачених літ
В кінострічці життя,
Де віра панує і все ще
Не лишає мене
Мій тихий поезії світ.

Ми бачимось з тобою кожен день,
Ловлю на собі я твій погляд.
Щоразу подихом натхнень
Злітає твій незримий догляд.

Я розчиняюсь у твоїх очах,
А серце б'ється в такт твоєму,
Як замкнутий у клітку птах,
Співає в унісон моєму…

Своїм ти тільки поглядом мене
На мить аж до кісток проймаєш.
Ти зробиш крок чи це колись мине?
На скільки сильно ти кохаєш?
23.11.06

Не плакав я, то дощ ішов,
Краплини падали на землю,
Зривались наче з рани кров
І рвали ніби річка греблю.

В моїй душі дощило так,
А люди це не розуміли,
І лікували мені "дах",
Навчити жити всі хотіли.

Та ліки від грози в душі
лише одні були...Пропали...
Коли ти зрадила мені
Вони для мене ядом стали.

Не плакав я, то дощ ішов...
Ти з чоловіком йшла додому.
В мені кипіла дика кров.
Згоріло все. Не вірю вже нікому..

Серце чекає
легкого торкання
білих метеликів
снігу в ночі.
Згадку плекає,
мов мрію останню.
Відзвук мелодії
чуєш? – Мовчи!
Вдвох ми із нею –
і ти не підслухуй:
різні бентежать
мелодіїї нас...
У Гіменея
не вистачить духу
той, найщасливіший
скривдити час!
Вірю: не нас
поєднає сьогодні:
ти є тутешній,
а я вже не та...
Ти – не заброда,
а я – загородня.
День вже минає...
А з ним і літа.

Одягнула вінок із пташиного пір'я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин чудесних -
наречена сонця, тепло осіннє -
щастя твоє небесне.
Твоє щастя небесне, тепло осіннє,
кохаєш Божича грішно;
вечорами вквітчаєш руки тендітні
поцілунками ніжно-ніжно.
Одягнула вінок із пташиного пір'я,
ромен-зілля в волосся вплела,
насвітанку - о, щастя, тепло осіннє!
Усе Божичу віддала.
І посипались слози на землю зірками,
насінням рослин казкових -
наречена неба, щастя безкрає -
пісня твоя колискова.

десь там на нью-йоркській вулиці
чи в львівській тихенькій крамниці
я вкотре уже абстрагуюся
у світ, де лиш я і птиці;
в сезонах дощів заплаканих,
в час літнього сонцестояння
я вкотре-таки занурююсь
у "сенс" і "буття" кохання;
в хвилини повного місяця
чи в час рівноваги денної
я серцем у тебе ховаюся
із поглядом навіженої...

...чи на нью-йоркських вулицях
чи в шумних якихось крамницях
блукає мій розум збуджено
світами, де ми і птиці.