Вкриває небо голубе - холодна ніч
А ми ідемо все життя
Що бути з кимось, віч на віч на віч

А ми ідем , щоб ту любов - гарячу запалити
Щоб свічку свою донести, нести й не сгасити,

Щоб ту свічу тепла й любові
Ми несли тій людині,
Яка чекає довго , довго
Чекає і до нині.

Чекатиме вона й до завтра,
Лиш не падімо з віри
Бо серця нашого любов-
Вона не має міри

І незважаючи на все,
Що доля нам дарує,
Ми другу свічечку знайдем
Що Бог для нас готує

І ось вони зустрінуться,
між вітру й заметілей,
зіллються у палкий Вогонь
Який обох зігріє

Який я знаю не погасне
ні вдень , ні вніч , ні зрання
Бо свічі-наші почуття,
Що злилися в кохання!!!!!!!!

Знову небо погладшало – довго не було дощу,
Стали чорними хмари, неначе від браку емалі,
І в повітрі так млосно, і кожен мій нерв відчув -
Я закручуюсь вгору витком грозової спіралі,

Я не чую ні рук, ані крил – завиваюся колом,
За межею твого розуміння й мого - на межі,
Та здіймаючись небом, я падаю й падаю знову
Блискавицею в горно земної твоєї душі...

...Ніяково, боязко,
віконні лиштви,
спокутують сонцю
потріскані грані.
Крокуючий... Годі,
надію облиш ти,
що буде цьогоріч весна,
мовляв, рані...
Немов той хірург,
в кучугури зчорнілі,
вдихнув моложавості,
сніг знахабнілий.
Кришталяться,
зовні пухнасті та білі,
єством - тогосвітні...
Вже ж в землю хотіли...
... Ану, муркотуне,
останній мій сподів!..
Ревни, зшаленіло -
хай мчить, босоп`ята,
без валянців бабця,
з доріг та городів...
...Весна! Де ти, трясця?
Стомились чекати...


17.03.10

Дві білявки на концерт
Вибрались в суботу,
У антракті, фертик ферт,
Роздивлялись ноти.

В гардеробі поміж пальт
Розмовляли мило,
Як зіграли скрипка й альт -
Аж язик втомили.

Тут одна питає: "Кет,
Ти мені подруга?
Що ти любиш - менует
Чи рондо і фуги?"

І примовкла люба Кет,
Як язик ковтнула:
Рондо, фуги, менует...
Наче і не чула:

"Ой, Аліно, не крути:
Менует - я в темі...
Але рондо - це куди?..
Поясни нечемі..."


17.03.2010

Люди в тимчасовому стані.
Прозорий шовк напівтонів
Млявого жовтого світла.
Блимають на екрані
Перебиті несвіжим салатом снів
Рекламні ролики. Ікла
Привокзальних собак
Ріжуть повітря частіше ніж м’ясо.
Мало хто викликає довіру.
Поїзди закладають такт
Коливальних рухів людської маси
У залах. Спати доводиться в міру,
Але не більше, бо ризикуєте
Проспати графік чи гаманець,
Чи наспати болячку шиї.
Все ж приємно, бо в кишені є те
Що поставить моїм вокзалам кінець –
Квиток на «нічний» до Коломиї.
2009

Сварга зими -
небо покраяне.
Колір луни –
ніби до Каїна.
Смальта душі:
очі розгадані.
Сонця до слів –
губи окрадені.
Наче брехня,
псота на вулиці.
Всоте, мов гар,
кутаю руки ці.
Плутаю день –
пальці розмотую.
В ноги зима
меншою псотою.
Стане поріг
сватом і соромом.
Любий мені
щиглем і вороном.
Ти мені весь
серцем і крилами.
Світ у гілки…
Пізно і зимно ми.

2010

На формі камуфляжній
Застебнуті ремні.
Поблискує медалька,
А він співа пісні.
Гармошка рветься в душі
На весь мікрорайон.
Стрічає перехожих
Потоптаний газон.
Стоїть, як та лелека
Припнута у росі,
Веселий музикант,
Що на одній нозі.
Лунають в серці кожнім
Ті звуки голосні-
Його веселі жарти
І радісні пісні.
Бринять сльозою очі
У тих хто мимо йде,
Підходить до футляру
Й копієчку кладе.
Протезом, як кілочком,
Прикутий до землі,
Єдиною ногою
Притопує собі.
Безпечні перехожі
Спішать куди кому,
Заслухавшись у радість
Дивуються йому.
Не можуть зрозуміти:
Для чого він живе...
А пісня громом лине,
По вулиці пливе!
У ріднім мирнім краї,
Уже не на війні,
Веселий музикант
Виконує пісні.

2006р.

Я пішла по світах, як, буває, ідуть у відпустку.
Роздивлялася сни у вітринах на вулицях міст,
приміряла новеньку заквітчану ружами хустку,
черевики на босу і сукні. Ото маю хист.
Я шукала тебе, чи себе, чи слова підліткові -
дев’яності були видатними на вірші і сни.
І була я терпляча, замерзла і невиліковна
на кордоні «було» і «ще буде» тієї весни...
Витрачала не гроші - слова і кредити на спокій,
парасолі губила, підбори і голову теж...
Та затихли за рогом Садової-Пушкіна* кроки
двох розбитих сердець за межею дозволених меж...

Іній.Дерева.Сутінки.Холод.
Кава гаряча.Газета вечірня.
Сумно.Похмуро.Стукає голуб.
Крихти визбирує: знань книгозбірня.

Іскри. Вогонь у печі розгорівся.
Треба протерти замерзлу шибку.
Вітер з морозом у гості просився,
В дарунок принісши місяця скибку.

Іній.Дерева.Сутінки.Холод.
Біля мольберту яскрава палітра.
Калинові грона? Надто червоно...
Сон. Напівмарево біля пюпітра...
2009р.

Люди дорогі поясніть, чого не розумію
я без неї не живу, тільки про неї одну лиш мрію
думки солодкі - хороші погані
я бачу її на своєму екрані ,
у відблисках сонця на
брудному віконці

Чи я вже здурів? я всюди її бачу
сяду в куточку, сяду й заплачу
в сльозах своїх її може побачу
звук вітру понесе, мою надію
про неї одну, про неї я мрію...

І тільки вранці коли сонце, світить
мій любий вітер, її він просвітить
всю правду й брехню він покаже
про мої почуття до тебе, розкаже

Чи я вже здурів? цього я не знаю
один лиш вітер все про мене знає

Ти чекав? Я прийшла у квітень.
На високих підборах вечір.
На приборах з фарфору квіти.
Ці мімози такі доречні.

Ти чекав. Я вдягла безсоння.
Без білизни – на голе тіло.
Щоб лимонним твоїм долоням
Ще сильніше мене кортіло.

Ще міцніше тримались пазли.
Мерехтіли на стінах тіні.
І турботи, як лампи, гасли
Під густий монолог полину.
12.03.2010

Наче заєць, пробіг сірий кіт зі смугастою спиною.
Сум слідкує за мною з такою великою довбнею.
Вже внезлічне скажу ці пекельні слова: «Відпусти мене!»
В суєту самоти, між людей з нелюдською подобою.

Кошенятко мале з перебитою надвоє ніжкою,
Я б забрала тебе, та немає у мене ще прихистку.
Наближається ніч велетенською чорною кішкою,
Накриває тебе й довго-довго не спить над колискою…

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Ролі вивчимо, реплік мало.
Кінопроби на право жити.
Ми у світлі сліпучім стало,
та у кадрах чомусь розмиті.

Я запнуся на першім слові,
хтось відкашлятися не встигне.
В п’ятім дублі скажу поволі,
що потрібно, та надто тихо.

Режисер забракує, адже
не дотягую до таланту:
надто дивна і не типажна,
і збудована недоладно.

У кіно не візьмуть ніколи –
черги довгими нині стали.
Я достоту прошу у долі
власне місце в глядацькій залі.

Посадила мати біля хати квіти
Для краси, на згадку про життя своє.
Щоб уміли діти ту красу любити,
Цінувати літо, поки літо є.

Та приходить осінь. Сивії тумани
Затіняють вікна, затихає сміх.
І не видно квітів. І не видно мами.
У туманах сивих загубивсь поріг.

У хустинці свіжій, зморена роками,
В квітнику туманнім пелюстки збира
Ще жива хмаринка дорогої мами,
Вказує дорогу до тепла й добра.

Розлетілись діти пелюстками квітів.
У туманах долі вибрали своє.
В квітнику у мами їх чекає літо
Тепле і безхмарне, поки мама є.

2004р.

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!

2007р.

Крізь драну раму із минулої доби,
Де навіть гній мав дух однопартійний,
В бібліотечний фонд (не де-небудь собі)
Заперлась муха в час новий і вільний.
Прижилась там на мудрих стелажах.
Серед книжок не раз на пил сідала.
І грабцями своїми по книжках
Літературний хист у крапках проявляла...
Десь повзала на томиках Дюма,
А десь Вергілія цим способом читала.
На репродукціях картин митців сама
Останні крапки, як штрихи кидала.
На Кобзареві крапала тире,
На Глазовому коми проставляла.
І повне зібрання Ульянова не вмре,
Бо муха і його перечитала.
Освічена тепер! Не одженеш її.
Настирно лізе в очі, носа, вуха.
І крапки, вже тепер, як начебто над “і”,
В журнали і газети свіжі плюхка.
Що то є грамотна – мушище серед мух!
А в принципі, хто що до неї має?
Убити жалко – адже людям друг,
Отою крапкою культуру помічає!

2007р.

“Як бракує мужності!”,-
Шепотів листок.
На трамвай байдужості
Я візьму квиток.

У крамниці здогадок,
Продавець помер.
Я на ринку спогадів,
Все продам тепер.

На вокзалі спокою,
Постою сама.
В світі сну глибокого,
Вже тебе нема.


10.03.10р.

Пам'ятай щасливою,
і забудь сумне.
Восени під зливою
Пам”ятай мене.

Пам'ятай коханою,
І тепло моє.
Із листками впалими,
Я з тобою є.

Пам'ятай єдиною.
І собі лети.
Крилам, що за спИною
Дозволяй рости.

Закохайся дОсмерті
й більше не зникай.
Восени під грозами,
Просто пам'ятай...


10.03.10р.

Я не уміла ще тоді
ділити на своїх та інших.
Ходити вміла по воді
і не тонути, що найгірше.
Уміла плакати в плече
від болю за чужі печалі.
Не спати тисячу ночей,
аби в одну лише прощали.
Пережила я шість життів,
шість тіл, сто бід, аби усьоме
прийти у світ, як ти хотів...
Та тільки розминулась в ньому...

Занадто довго я страждав!
Занадто сильно я кохав!
Немов лікарство ця розлука!
Я зрозумів: «Ти просто …!»

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

то теж було восьме березня
моя нескінченна вісімка
сніги непролазні випали
на зношеності чобіт

була я здається люблена
словами книжок минулого
була я тобою зраджена
не вперше.... а ще була

я космосом – майже мамою
зі снами на двох і піснею
із рухами що торкалися
душі і давали сил

не вірити в довгі паузи
які обернулись тишею
і в жовте мімозне «спізнюся
тому ти лягай не жди...»

моя нескінченна вісімка
вертаються сни мімозові
заметені непролазними
снігами мої слова

і тільки русяве сонечко
маленька нова галактика
голівкою на квітковому
спокійно собі сопе

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Присвячую усім, хто втрачаючи кохання, боявся жити...


Впусти мене,
Лише на мить погрітись.
Впусти мене,
Замерзла навесні.
Впусти мене,
Я хочу розгорітись,
І танути, як сніг.


Цілуй мене
Закохано і палко.
Цілуй мене
І тихо щось кажи.
Цілуй мене
І запахом фіалки
Навік приворожи.


Забудь мене.
Я заховаюсь добре.
Забудь мене,
Назавжди замовчу.
Забудь мене.
Я снігом, хоч і мокрим
За щастя заплачу.


Пробач мені,
За те, що так хотіла.
Пробач мені.
Я більше не прийду.
Пробач мені,
Що я не долетіла -
Розбилась на льоту.

07.03.2010р.

І пoтягових вікон спокій,
Шлагбаум, переїзд, туман,
Над здобиччю застиглий сокіл,
Забув про будівництво кран –
Неначе обірвалась плівка
Німого давнього кіно.
Колись потрібнії, дахівки
Здивовані: чого воно,
Село поліське, здичавіло?
Дерева обмиває ржа,
А поміж чорним гине біле.
І що йому ота межа?
Захована у саркофазі
Вагома безліч доль людських,
Ще не цілованих ні разу
Та зірваних, немов з бузків
Пахучі квіти.
А кубельця
Лелек, грайливих солов’їв
Вже не торкнуть зів’яле серце
У співах чарівних плаїв.
Розгубленість чужої хати,
В полях –незібрані хліба.
Суха коза, кілком прип’ята,
В журбі похилена верба –
Раптовий сон цілoго світу.
Давно забуті голоси...
Чи треба нам подібних звітів
Там, за кордонами краси?
2006 р.

Вас не стосується її неврівноваженість?
Вас не обходить, чом вона одна,
І руки,густо перстнями прикрашені,
І постать, що прекрасна і сумна?

Вас не турбує мрій дівочих течія,
І розмаїття ніжних почуттів,
І те, що ...м у ж н і м поглядом „приречена”,
Чужа вона у вашому житті?

Вам ні до чого вії підфарбовані,
Рожеві тіні, що навкруг очей?
...Та все ж у звабнім погляді приховано
Ви пестите нестриманості щем!

Чи вистачить життя, мій Боже,
Щоб розлюбити, не кохати?
Розімкненість кільця тривожить.
Всі візерунки – із журби.
Рвуть самотиння та тягар –
І це, без сумніву, не жарти, –
Душею вистражданий гарт
На перетинки та ...горби.
Китвuцею на серце ліг
Важкий, від того –нерухомий...
(І скільки вже безбарвних літ
Під вантажем утрати я!)
– Від суму посірілий лід,
Замулена сльозою повінь...
А звіт ... Ти не приймаєш звіт,
Коханий, доленько моя...

Про мене не складуть поем –
Зірки того не обіцяли.
Життя повнітиме нове,
Хоч не моїми вулицями.
Цього не шкода, жаль одне:
Коли піду раніш з-під неба,
Чи ти, єдиний, пам’янеш:
Що все збулось заради тебе?!

Розбирайте, кому мало, щастя!
Нині я з душею не в ладу:
Не пройшла закоханості кастінг, –
Отже з кола дивного зійду,
Як ніхто його не візьме з лету, –
Понесу, – іще не бачив світ! –
На собою створену планету.
Там – беріть! – розвішаю на пліт,
Помережу вусом виноградним,
Вигаптую росним кришталем...
Хтось спинив стривожено і владно:
– Зачекай! Воно ж іще мале...

Нагулялася завірюха,
Накрутилася досхочу.
А на ранок неначе й духу
Жоден з нас вже її не чув:
Перший сніг лежав урочисто
На Різдвом свяченій землі
Та скорочував з небом відстань
Нам, що з н е б а колись зійшли
Й розчинились в земному дусі
У ...захопленні від чудес!
Певно, марилось завірюсі
Відібрати наш інтерес?
Повернути ізнов зірками,
Щоб не тут –у сяйвах жили?
…Завірюха прийшла снігами –
Ми ж з тобою створили л і д.

Вже достиглі мої хліба
До скарбниці серця зібрала.
–Що ти робиш? –кажуть,–хіба
У стодолах їм місця мало?
Ти поглянь: золоті лани
Дзвінкострунним тугим колоссям
Сиплять свіже зерно до ніг
Та до щедрого столу просять.
Ти нащо тиснину` таку
Запліднила окрайком поля?
Хай лежить собі на току,
Сонцем світиться, гонить кволість!
…Мене скупістю не суди:
Коли доля утратить волю, –
З мого серця тоді зійди
Стебелинками хліба в полі.

Серед фальшивих посмішок знайдеш
Одну відверту, щиросердну, добру, –
І красномовна заздрісність людей
Сховається, мов мантія у кобри.

Та проясниться істина журнa:
Суттєвість явищ і душі людської
Проявиться тоді, як сіль земна,
І біль пекучу, мов рапа, загоїть.

Сіно –червоне, вечір –рудий
в цих оболонях, де ластівки мрій
думи гойдають. А від потрясінь
небо розплескує ліками с и н ь.
Голос повітря. Заскімлив місток.
Бджоли цілують квітки медунок.
Скупаний місяць в малій ярині
сушить сутану, моргає... Мені?
Води сховались під рястом густим...
О, не спіши звідси, в чарах постій:
Звабності, зіткані з дивних оаз,
Мабуть, зійшлися тут тільки для нас!
Чуєш,роменові рими летять?
Скільки принад чарівних у життя!

Припадай, припадай, пташино, -
Думай, що не бачу твій дім.
За тобою піду в долину –
Приголублю літа молоді.

На зелені впаду покоси.
Ти лети, годуй пташенят.
Мій підкориться відголосок
Твоїм співам, що дух п’янять.

І тоді покажу тобі я
Без вагань гніздечко моє,
Де дітки мої – пишні надії,
Де повітря моїх поем.

Коли відлітають шпаки від морозів у вирій, –
Бажають їм доброго лету, в повернення віри,
Побіжного вітру, терпіння і сил витривалих,
Дорогу додому ніколи щоб не забували.

Коли в небезпечні шляхи закликалася доля,–
Матуся хоч жменьку зерна, що від житнього поля,
В кишеню чи вузлик на щастя давала дитині,
А Бога прохала: –Довіку щасти їй віднині!

Отож разом з вами думками зійдемося в коло,
Та кинем на щ а с т я бажань українському полю:
Аби назавжди мала силу стійку Україна,
Аби її людство не знало лихої години.

Колись, після нас, заспіває всім молодь пірната,
Що рада приймати у себе сусіда і брата,
І звідси летіти ні в який не схочеться „вирій”...
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Я вірю!

Хмарка ходить, місяць водить,
В серпанках ховає.
Козаченько під негоду
Думоньку гадає:
– Де ти, люба, невідомо,
Та й на заробітках?
Ой, чому без неньки вдома
Маленькії дітки?
...Та мовчать чудові далі,
Сплять сміхи ласкаві.
А в розлуці марить Галя
В Римі чи в Варшаві...

Майбутнього незнані голоси!
О як кортить вас іноді послухать,
уплав (між скель) поради попросить,
сприйняти ...у свої бентежні ...вуха!
Вас не замінять дотики роси-
Її студеність не була стрімкою.
Не плином ви, але ріки рукою,
ріки життя з прогнозами зусиль,
ведучих до буйків та м а я к а...
Вона, як ви, проторює дорогу...
Чипляємось між збурених порогів
за вдачу, хоч яка ж вона важка!
...”Де ягоди, зачаті від роси”,
ефірам посилають „запах спецій”*
у намаганні благом забезпечить, -
там чудяться майбутні голоси...

У нічнім блукає місті
сонна заметіль.
З нею хтось хуртечі вісті
носить звідусіль,
прикрашає новорічно
снігове вбрання,
потім долі схематично
креслить навмання,
гострить крижано колючі
вії ялинок...
Фарбить світло, невсипуче
нашу землю Бог!
6-14 січня 2010 р.

Скрипить каштан промокший до кісток
Оголений північними вітрами.
І б’ється в тузі зморщений листок
Один - єдиний між холодними гілками.

Йому б у літо знову повернуть,
Пошепотіти з вітерцем гарячим
І небу в очі сині заглянуть.
Набравшись в сонця теплоти і вдачі.

От так і ми бажаєм вороття
В ті дні де щастя наше вирувало
Де нас кохали і кохали ми
І вічності було нам завжди мало.

Усе минає, сплинув щастя час
Залишив гіркість зрад, розчарування
І як листок надії ще бринять
Примарні нездійсненні сподівання.

Ми у мріях сотворили казку:
Тиху й добру, з шепотом дібров.
Тільки що, скажи мені будь-ласка,
Ти у ній поганого знайшов?

Може, шепіт був не довподоби,
бо тобі подобались пісні?
Може, казка завсім не про тебе,
Просто, так хотілося мені?

Ось де він відчиняє свої кишені,
Розчиняючи шепіт обіцянок в дощ.
Я чекаю тебе на пласкій траншеї,
Перед потягом – зустріч, майбутній Дож.

У Венеції води ховають привидів
Із скляними очима по той бік сну.
Приєднай мене до своїх мішеней,
Розірви сорочку мою тісну!

«Ах, які ж ви були беззахисні!
Цілували руки, мов щирий пан,
Годували з рота мене арахісом,
Поділили надвоє свій жупан»

І вона пішла, і вона втопилася
У сльозах солоних, мов та вода,
Що з широкого Сходу на неї лилася,
І з червоної стала вона руда.

Покажи мені на волоссі темряву,
Обійми мене, як колись давно.
Говори спокійно та самовпевнено,
І проллється чорним цупке вино.

Там де сонце гріє люстерком - вилиці
Багряніють спогадами війни.
На останній зустірчі я втомилася,
Променисті зайчики вздовж стіни...

03.10

світ – наче вирва від не пережитих століть

бродить самотність у вітряних коленкорах

жінко з очима блакиті – хто зможе пірнуть у блакить

і не заблукати в німотних твоїх коридорах?



хто перетне цю зневіру людську напролом?

хто цю непевність від тебе цілунком відмає?

…жінці з очима зеленими падає сніг на чоло

значить зима або просто любов відступає



все надбання від безладних доріг – порохи

пристрасть відійде а з нею і води солоні

…жінці з очима кориці у горлі лоскочуть птахи

і незбагненне тепло раз у раз осідає у лоні

те, що відчуєш між ребер – ковзке і кулясте

рухи його – то такий ритуальний танок

вгору, і вниз, і по колу, де повнять щокрок

спазми терпкі ще нічим не прикритого щастя



кажуть, то серце між ребер, і кажуть, воно живе

тільки ж не серцю угору по стравоходу

рухати перші кавалки вугілля й льоду

вислід того, що свідомість на клоччя рве



те, що відчуєш, єднає сильніше за кров

голос урветься, та тільки на мить осягання

в оці тріпоче рибина, бо спіймана запитанням

поміж двома розростається сад із чутливих мов

2010

В очах сльоза
Як знак біди
Всі руки за
Та проти ти

В руці весь світ -
Пуста рука
В волоссі сніг –
Весна

Із вітром в такт
З сльозою в крок
У небі знак
Горить для двох

Та ти один
Нема її
Усе спалив
У цій весні

А ця весна,
Це не обман,
Щось додала
До твоїх ран

Чи це сльоза?
Чи талий сніг?
Ти не сказав
Усе, що міг

Ти промовчав
Бо йшов вперед
Все відчував
Бо був поет

В тобі сльоза -
Не знак біди
Хоч всі і за
Та проти ти…

06.04.1997

На прогулянку по лісу
Вийшли пані гонорові,
Начіпляли перли, бісер –
Тонконогі парасолі.

Елегантні капелюшки
Їх від сонця затуляють,
Сяють кульчики на вушках —
Не гриби, а справжні кралі!


2010

Розпустився б до решти поривчатим вітром,
В епіцентри тебе затягнув ураганно —
Хай би мчали за нами минулого титри,
Хай би дихання друге відкрилось востаннє.

Розпростерся би морем, щоб хвилі вдаряли
І наскельні про нас вибивали малюнки —
Ти — печерна, зодягнута в низку коралів,
І у світі ще так незаповнено й лунко.

Зачинали б ліси ще неходжені тропи,
Біля вогнища гріли тепло обереги.
Ми писали б любов, як найбільшу з утопій,
І гортав би рукописи споминів легіт.


2010

видноколом вічне коло
вились вихором вітри
вальсувало у світи
світло... солодко відколи...
сяйвом сонячним по синім
воском свічки плаче тінь
пилом понадпоколінь
падали піском у піну...
сяйво... сім’я сіяв – син мо’? –
синь космічна з-під брови?
буде бог де бились ви
за буття у будень зимній...
син мо’?..
синє...
надосіннє....
тссссс...
а-а-а-а-а...

Якось з другом ми пішли в ліс гриби шукати,
та у хащі забрели – довелось блукати.
Швидко стало сутеніти, появились зорі,
це небесні ліхтарі заблищали в горі.
Вже не тішать нас гриби, ну його до бісу,
тільки нам би по скоріш вибратись із лісу.
Розв’язався тут шнурок, до туфлі нагнувся,
ззаду хтось як садонув – я й перевернувся.
Біг не знаючи куди, куди ноги несли,
„Душу грішну спаси!”, - Господи воскреслий.
Я стрибав через кущі, гнув берези тонкі,
все казалося мене доганяють вовки.
Щось хватало за рукав, ногу не пускало,
ударяло в лоб дрючком, по хребту попало.
Натикався на пеньки, за траву хапався,
хочте вірте, хочте ні – до смерті злякався.
Подолавши марафон, олімпійську здав би норму,
позавидував собі за спортивну форму.
У стрибку згубив туфля і носок порвався,
„Слава Богу, що живий!”, - дома я дістався.
„Що це трапилось зі мною?” – ставив запитання,
то сікач не зрозумів моє привітання.

Устав гоцул біля річки, на трембіті грає,
Раптом чує - хтось до нього з розпачем гукає:
"Ой, спасітє, памагітє, тану, утапаю!"
На те гоцул - нуль уваги, зовсім не зважає,
Повернувся на схід сонця та й си трембітає.
Знову крики, знову лемент: "Плавать нє умєю!" -
Долітає аж до штреки... Гоцул - трембітає...
Довго ще луна гуляла понад гори й плаєм,
Врешті, стихла - мо', втомилась, хто ж її там знає...
Кинув гоцул трембітати, усміхнувся й мовив:  
"Ну, здавалося б, дрібниця... А настрій - чудовий!"


01.03.2010