сховала ніч усі кохання дійства
і некохання дійсності також
всі душі і недуші,
їх каліцтва
всю воду з крана
і всю воду-дощ
вбралося в нову маринарку небо
кишені дерті викидають сніг
причастя тиші, як
причастя в церкві
і біль-отець відпустить
мені гріх
сховала ніч всі мої сповідання
і сподівання зрештою також
для когось перша,
а комусь остання
вода із крана
чи фатальний дощ...

чорним саваном ночі укрилося місто
чорні крила зими розірвали намисто

тут нема ні любови, ні щастя, ні смислу
тільки тиша промозгла безмежна і кисла

пам’ятаєш? надії звучали так ніжно
невимогливо з неба валилися сніжно

про любов щось на вухо тобі шепотіли
і на землю як пташки убиті летіли...

та сей камінь наріжний, сю тихую мрію
розлупили дощі, рознесли буревії

душу вийме це місто прокляте з людини
перемеле й безформеним чимось замінить

ти смієшся, чи плачеш, ти звір, чи людина
ти існуєш, чи ні - все єдино і рівно

альбатросом бодлерівським б’єшся об дні
та не чути тебе, ні не чути, о ні!

ти ж живий! чуєш? ти неповторний є самий!
вий! танцюй! голоси! рви буденність зубами!

удихни, набери повні груди повітря -
крикни, в небо віткни свого голосу вістря

хай ти череп розіб’єш об місто камінне -
це до себе є шлях. і цей шлях є єдиний.

Я слухав пісню трав,
Я чув як говорили,
Що Він Вас не кохав,
А Ви його любили

Любили, як могли,
Душею всею й тілом,
Але не вберегли -
Все швидко пролетіло.

Лишився тільки лід,
У мріях біле плаття
Та ще у серці слід
Від згаслого багаття.

Я слухав пісню трав:
Вони Вас так жаліли!..
Якби ж Він тільки знав,
Як Ви кохати вміли.

Я бачив вже ці сльози-
Це ніби дежавю:
Під пісеньку Глюкози
Хтось мовив не люблю.
І світ весь розколовся
На "решта" і на "ти".
Цей ребус не зійшовся
З відгадкою.Прости.
Знайди собі задачу
З відомими всіма,
А я піду. Не плачу.
Це лід дзвенить...Зима...

Попереду дні, тумани і вечора кроки...
Позаду - літа й любові обвуглений біль.
Сховається десь у серці щербатий неспокій,
І знову тобі чужа круговерть-заметіль.

У замку своєму матимеш книги та свічі,
Корону і трон, і навіть свого короля.
А дух чужини зозулею літ налічить,
Й заплаче за кимось сповідь пера здаля...

Тремтить повітря у долонях Божих.
А сніг - мовчить
Про тебе. І про нас.
І лиш гульвіса-вітер це вікно тривожить,
І грає в димарі хтось божевільний вальс...

Обростає
душа віршами...
А ти, як і тоді,
усміхнувшись,
все по серцю
ідеш...

Змінюється світ і ми у ньому,
Все мина, як ти, як я, як день...
Час перевіває справ полову
Крізь годинник, що біля дверей.
Доля, як погода, перемінна -
Все життя - то подруга, то знов
Завітає лихом чи невміло
Раптом нарубає мокрих дров.
І підкине у твоє багаття,
Що не гасне всупереч усім
Правилам тонких законів щастя
На життя невстояній осі.
Змінюється світ і ми у ньому,
Замітає хтось за нами пил...
І нехай чоло ховає втому,
Й кожна зморшка - блискавкою сил.

Площа Севільє, що перед цирком
Знатні дами, офіцери є…
Глянуть хочуть, як биковим риком
Ескамільйо славоньки доб'є…

На кінець, уже з Кармен під руку
Він спускається під шквал вітань,
У Хозе в очах надмірну муку
Кожен бачив: смерть то – без вагань…

Та Кармен не бачила страждання,
Думала, що тут Хозе нема…
І тому, без всякого вагання
Вийшла, бо не труситься вона.

Входить дон Хозе, весь у лахмітті –
Він не пара зоряній красі.
Молить про кохання в довголітті.
В неї тільки ненависть… Мерсі…

Перстень в ярості вона знімає,
Що колись подарував він їй…
І прямісінько в лице жбурляє.
Він – не пара… Світ зійшовся в ній…

І на мить, як Ескамільйо всі вітають,
Він до решти з розуму зійшов,
Їй кинджалом в серце ударяє.
В те, що відповіді не знайшов.

Всі несамовитий крик почули:
"Я свою кохану, любу вбив!
Вбийте і мене… Вона заснула…
Понад все ЇЇ в життю любив…"

Новини щойно світ побачив:
Знамено – колір помаранчу –
Якісь-то наймані вандали
Армійським чоботом топтали
І чорну вішали тканину.
Що там, не череп? – Дзьоб орлиний.
Здалося, ми самі в багнюку
Попадали і склали руки –
Топчіть, оббріхуйте, вбивайте,
І стяг піратський піднімайте.
А всі канали, як навмисне, –
Лише про злочини і вбивства…

Ніби тінь – він бачить дві фігури…
"Тут кубло контрабандистів – ось".
Вчув той голос… А Хозе за сурми.
"Стій, це Мікаела…" Чи здалось?

Ескамільйо на цей шум надходить –
(Це суперник головний його… )
Поєдинок. Недарма він бродить…
І Хозе ножа дістав свого.

Та якби Кармен не надлетіла
І не заслонила вмить його,
То Хозе б убив того дебіла –
Лютого суперника свого.

Вже тореадор цілує руки,
Палко просить всіх на бій з биком.
Прирече, мабуть, бика на муки,
З ним розправиться, немов з жуком.

"А хто любить – сам прийде поглянуть", -
Крикнув в сторону циганки він.
Вбив б Хозе, та не дають, а тягнуть,
То й тому залишив все без змін.

Тут виходить Мікаела люба
Та, що нареченою булá…
"Ця Кармен для тебе, милий, – згуба!
Долю всю тобі вона змела…

Вдома матінка твоя старенька
При смерті лежить і жде тебе…
Це ж кровиночка твоя рідненька…
Не простиш колись за це себе…

Він мовчав, та не зронив і слова
Досі та Кармен - його любов…
Ломить Мікаелина розмова..
До Кармен: "Зустрінемося знов".

Та, циганка не відповідає,
Не зверта уваги на слова.
Цмок лиш Ескамільйо посилає
Цей юнак – любов її нова.

У далеких горах відпочити
Тут контрабандисти стали в ніч,
А Дівчата будуть ворожити
Картами при світлі зір та свіч.

Падають Кармен лиш чорні карти –
Хтось помре вже скоро – явний знак…
Не зверта вона на подруг, жарти…
По душі розлився аміак…

А Хозе стає на край обриву.
Він думками збуджував журу…
За горою матір свою сиву
Він згадав… покинув дорогý.

Кляте ремесло пече! Без вістів..
А Кармен? Замість кохання злить…
І кокетування, звук моністів…
Зраду він ніколи не простить…

Вже не поряд… перед кожним стічним
Все танцює, пристрастю горить,
Не вклоняється перед одвічним –
Вже не ним душа її болить…

ти зникла, лишивши мене без надії
ти в білі хмарини убралась. тепер
лишилось чекати, без дум і без дії
або вити в небо, мов зранений вепр

мені не згасити ніколи пожару
що палить зсередини. серце болить.
ти зникла, кохана, як мара у хмарах
ти зникла, і більше не хочеться жить

я міг помилятись. я тільки людина
і воля моя не залізна, авжеж
та ти, моя мила, кохана, єдина,
кохання до тебе не відало меж

я погляд встромляю кинжалом у небо,
тебе не знаходячи серед висот.
і як мені жити у світі без тебе,
не скаже, напевно, ні бог, ані чорт

ти вміла мій біль одним поглядом зняти
ти вміла мене серед пекла знайти
від страшних огненних катів врятувати.
тепер я один і я гину. прости.

пробач мене, світе, пробач, моя доле,
що я не зберіг тую іскру святу
тепер моє серце - мов вимерзле поле
і я по стерні неузутий іду

коли ж я дійду до останнього пункту,
коли досягну я своєї межи,
я злитися хочу з тобою в цілунку
чи так вже багато я хочу, скажи?

Та його ж признають дезертиром,
Як не піде зараз – буде стид...
На порозі зіштовхнувсь з Цунігом
Ой, насмішкуватий в нього вид.

Він давно хотів Кармен украсти,
Бо любив її понад усе…
Не гадав чекати тут напасти –
Що Хозе шаблюкою кусне.

Той Хозе вже втратив давно розсуд
Чéрез цúганку, що як зоря,
Він убив суперника і посуд
Весь розбитий… Сум, журба гуля.

Зараз вже тюрми їм не уникнуть…
"Ні! Тепер – то воля і любов! "
В горах заховаються і зникнуть,
Не повернуться ніколи знов!

Так Кармен його уговорила,
Щоб з контрабандистами тікать.
В гори тільки з ним! Його любила.
Там ніхто не буде їх шукать…

На узбіччі, на відстані,
В світлому дні
Залишаються ті, кого з нами немає.
Вони світлі і вічні,
Лиш трохи сумні,
Вони все про нас знають.

Ми їм квіти...й пейзажі
На камінь земний,
А вони нам: - Не плачте,
Заходячи в сни,
В величезні будинки
У наші сумні,

Де буває так прибрано,
А якщо ні,
То це ваші будинки
Чекають на вас.
Просто не добудовані,
Просто не час.

Мороз вечірній обіймав за плечі,
Вже сльози не тікали із очей.
Він говорив тобі якісь банальні речі,
А ти кудись ринала, мов у клей.

Останніх слів його уже й не чула,
І сльози застилала пелена.
Напевно дуже глибоко пірнула,
Бо досягла самісінького дна.

А виплисти назад уже й не сила,
Та і навіщо - там один лиш біль.
Якби могла то певно все б простила,
Але ж навіщо в рану - білу сіль.

я чувствую во мне горит
святое пламя вдохновенья,
но к темной цели дух парит!
кто мне укажет путь спасенья?
(Дмітрій Вєнівітінов)

моє життя немов життя рослини
я відчуваю вічність сонним серцем
і відчиняю рот неначе дверцю
у подиві божественним творінням

а боги як паталогоанатоми
небіжчика немов холодну тушу
мою маленьку розтинають душу
по атому
по атому
по атому

я прагну світла руху і прострації
натомість затхлість стін і повсякдення
а я творіння боже я натхнення
так хочу. маю лиш інсинуації

заковують мене страхи кайданами
запльовують мерзотники отрутою
я ж відчуваю час і це є мукою
час відчувать не більше ніж оманою

в мені палає жар хотіння правди
він не дає мені ні їсти ні заснути
але на крилах моїх тяжкі пута
я розіб’ю їх вічності заради

Шепоче дощ осінню казку,
Там за вікном злились світи.
Я відчуваю серцем ласку -
Нас троє тут: Дощ, Я і Ти!

І мокнуть паркові алеї,
Мовчать безлюдно під дощем.
Та ніжний спів душі твоєї
Мою зігріє, мов плащем.

І знов вертає дощ. Холодний...
Чому ж болить душа моя?
Мабуть, тому все, що сьогодні
Нас тільки двоє: Дощ і Я.
22.11.06

Ось таверна Лільяса в Севільї
Шумно, весело – все, як завжди.
А Кармен вдихає в груди вільні
І повторює: "Він прийде – жди!"

Эскамільйо біля неї поряд,
Та його не бачить почуттів
І очей, які коханням зорять.
Їй все рівно, що то він хотів…

Був тореро дуже знаменитий.
Він надій не губить на любов,
Та вона не хоче й говорити –
Лиш Хозе побачить мріє знов…

В тій таверні збір контрабандистів.
Дещо тут зібрались обсудить…
Багато в кожного є хистів,
Всі шепочуться, як джміль гудить…

Вже вони і їй запропонують
"Вигідну роботу" на селі,
Але згоди на цей раз не чують…
Гроші пропонують немалі…

Вже й таверну скоро зачиняють,
А вона біля вікна… сумна…
Та зажди, ось двері відкривають…
Враз до нього кинулась вона.

І куди ж той смуток вмить подівся?
Вже співає і танцює в такт…
Зчувши звук горна вже був підвівся,
Та вона не відпускá ніяк…

Як ти можеш дівчину покинуть
В цю безумну і вогненну мить?
Хай вони із своїм горном згинуть!!!
Бо любові їм не зупинить!

Живуть собі гуцули, як жили.
Під МОсквой, чи під Польщей, хоч під Марсом...
Їм кормлячії пагорби - поли,
А сніг на горах влітку - повні каси.

Тому ніким не скорений Франко,
Що слово "гуцул" - то і є свобода.
Як щось не так - з рушницей та Сірком,
І на Говерлу дихать насолоди.

Говерлі всі царі - черв`ячний писк.
З Говерли можна взяти й "Зимний" с ходу...
Багато хто свій політичний блиск
З Говерлиного відновляв походу.

Живе собі гуцул, по собі кожний,
Свариться, що малі пенсійні нюні.
Спитав когось: із заробітних коштів
Сплатив податок?
Глянули, як в дурня...

прийди до мене, ніч, вгамуй печалі
ти не здолаєш душу молоду
мій корабель чекає на причалі
я у майбутнє світле вже іду

тривожний вітер надуває парус
і я рукою пещу свій штурвал
я бачу над собою чорну хмару
готовий у жорстокий пливти шквал

зі снів моїх мене гукає воля
свободи смак я чую на вустах
о нене рідна, лишишся самотня,
мене чекає мій життєвий шлях

це ти стоїш примарою на пірсі,
а на щоках солоні бризки сліз.
я скоро попливу, як доктор Лівсі
куди іще з живих ніхто не ліз

за мене, мамо, помолися нишком
щоб міг я у чужині розказать,
що і для мене, як для А.Малишка,
рушник в дорогу вишивала мать

я не боюсь випробувань життєвих
дивлюсь в своє майбутнє капітаном
збудую замок мрій своїх рожевих
лише молись за мене, люба мамо!

Бідний той Хозе про неї мріє…
Як же Мікаела і любов?
І чому уже вона не гріє?
І чому не грає в жилах кров?

Вже пішла, а він думки карає,
Проклинає циганки красу.
Та здаються губи її раєм,
Розплести би чорную косу…

Ті бажання душу розпалили,
Та коли ж це шум на площі й крик:
Ой, біда! Кармен подругу вбила!
І по площі вже понісся рик.

Капітан сказав її спіймати,
Наглядач будé – сержант Хозе!
У в’язницю треба закувати!
І не слухать, що вона верзе…

Та Кармен так пристрасно шепоче
Про любов сержанту і жагу…
Знає про що мріє він і хоче…
"Відпусти мене, тебе прошу!!!

Ми зустрінемося у таверні.
Там для тебе все, там я – твоя!
Я чекатиму у час вечірній."
Й розчинилась в натовпі "зоря".

Пристрастю його зачарувала…
Одурманений стояв Хозе.
– Де вона й куди пропала? –
Він незрозуміле щось верзе…

Не колише вже вітер кораблики,
не здіймає вже піну морську.
Не спішать по степах сірі равлики,
і не вірять у силу людську.

Не жбурляє той вітер вже хмарками,
не снує з верболозу хатки.
Не дзвенять у шинках поки чарками,
позабули веселі думки.

Не розносить той вітер билиночки,
не дарує їм шанс на життя.
Ти пішов, не залишив й хвилиночки.
Вільний вітер пішов в забуття.
20,11,06

Танцюють на згарищі часу
У помаранчевих саванах
Люди середньої статі –
Неназвані,
Чи незаймані.
На відстані – бачиться.
У проміжках – чується.
І ніч допивається.
І так схарапуджено –
Риба-зоря
Перекинеться з ляскотом
В плесі видінь затяжних…
Зарево – рибою Африки,
Наче неторканий сміх,
Послуху спів біля ніг,
Мовчання про те, що не гріх…
У тиждень останньої святості,
У місяць єдинорога,
У день березневих гейзерів:
- Вроди мені сина,
Мадонно!

я жодного разу не цілувала твої вуста
не спліталася з твоїм тілом
не вимагала часточки з твого життя
твого погляду, твого світла
не пила з тобою на брудершафт
не обіймалась з тобою по під*їздах
я - дощ за вікнами
я - листопад
який прийшов на вулицю запізно

- Що ти хочеш за мовчання? -
Хтось когось питає знову.
Се питання дуже давнє,
Як кохання, як розмова.

Кожен знає собі ціну,
Хто не знає, взнать поможуть.
Так за кого ж ти загинув
І гріхи взяв, Сину Божий?

Знову чую риторичне
Тихе, в'їдливе питання,
Надто давнє, надто вічне:
- Що ти хочеш за мовчання?

Ви кажете цей світ прекрасний?-
Може так, а може й ні,
Якщо є хоч би один нещасний,
Що проклинає свої дні.
Котрий злим світом оцим нудить
І вночі не знає сна,
Він в лабіринтах страждань блудить
І болю чашу п'є до дна.
Ви ж у дурмані щастя свого
Не чуєте його благань
Про допомогу.- Що ж із того?
Кожен платить свою дань.

В бур'янах біля руїни зламана калина,
Під калиною, мов спляча, мертвая дитина -
Мабуть мати поховати синочка хотіла,
Та від голоду ходити і самій несила.
Було діточок багато, а тепер нікого,
І нема у серці віри ні в людей ні в Бога.
Вкрала діток у матері не страшна хвороба,
А влади московської невситна жадоба.
Оніміли давно села, ніде ані звуку,
Чутно лиш підводи скрип, що вселя розпуку.
Мерці, мерці, мерці усюди, страшно поглянуть,
А більшовики не спиняться, й далі жили тянуть.
Що їм з того, що якась божевільна мата
Батька вбила, щоб дитя всеж нагодувати.
Вони ж ситі і веселі, їм горя немає,
А де ж Бог, чому карою своєю їх не карає?
Не карає катів Бог, не карають люди,
Видать кривда, а не правда, торжествує всюди.

Полудень. Високо сонце в небі.
Поряд з ринком – площа Савільє.
Люди там снують, хоч й без потреби.
Сонечко усім проміння шле.

Шум і сміх, ця музика… солдати
Час від часу на дівчат зорять.
Всі чекають караул прийняти,
А допоки поглядом свердлять.

Ось наблизилась одна богиня
І питає: де ж сержант Хозе?
Нареченою його була, а очі сині,
Як волошки. От йому везе!

Так запала в душу, що Моралес
Аж забув, як треба говорить…
– Як його нема, то піду зараз… -
А обличчя так вогнем й горить..

Музика... Заміна караулу.
Фабрика гудок дівчатам дасть.
Оживились вулиці поснулі
І співають всі, кому не зась.

Серед тих дівчат – одна найкраща.
Та циганка звалася Кармен.
Не одна відкрилася вже паща
Вкрасти б… Навіть був один вірмен…

Всі вмирають від її принади
І до ніг кидають їй серця…
Зранку і до ночі серенади.
Квіточку б зірвать з її вінця…

Всіх Кармен відстороняє браво
До сурового іде Хозе
І співає ніжно, сміло й жваво
– Будеш мій! Бо я люблю тебе!

А по тих словах вона кидає
Квітку йому в руки – маків цвіт.
Мовби і не хоче, та піймає…
В мить ту запалила цілий світ…

Стан гнучкий ледь обвиває сукня,
Голос в неї, як звучання арф,
Каблуком вона раз-по-раз стукне.
Плечі прикриває ніжно шарф.

Очі чорні душу всю проймають,
Пристрасть сколихнула його пил…
Всі навкруг не бачать і не знають –
Стримувать себе нема вже сил.

Глянь, он за вербами вечір
Синьку колотить в півтон.
Бачиш - він місту на плечі
Неба накинув манто.
Плачеш? Та ні, це лиш вітер
Хлипа з дощем в унісон.
Ти не сумуй, що на вітах
Листя немає. То сон.
Чуєш? Курличе вже осінь...
Завтра вона одлетить;
Щястя у тому, що й досі
Серце тобою болить.

Не вір снігам -
Вони такі холодні.
Не вір словам -
Вони такі пусті.
Не вір очам
Моїм,
Вони - безодня.
У тиху казку,
Серденько,
Не вір.
Не вір теплу,
Бо кожна мить
Минає.
Не вір весні,
Не вір, не вір, не вір...
Не вір собі,
Коли чогось
Чекаєш,
Й мені не вір,
Бо я тебе
Люблю...

Ідуть дощі.
Несуть мені листівки
З минулих днів,
Написаних пером
Мого дитинства.
І тому платівку
Прокрутить спомин
Знову за вікном,
Де я і сонце
Бавились давно
У жмурки з часом.
А тепер дощі...
І тільки човен
Ноткою-веслом
Пливе, скупавшись
У моїй душі.

Циганський оркестр виграє позолотою в осінь.
З тобою тепер однаково любим... Авжеж.
Не треба про нас - таке несподіване й босе
Кохання несе нам сцену вогнів і пожеж.
Чи є іще вибір? Чи можна назад повернути
Вчорашній квиток і вже не піти на спектакль?
Напевно, нема. І відповідь тисне у груди.
І я ццьому рада, бо ти мене любиш. Ось так.

Музика, як вічність, як любов –
Все, що ти й не вимовиш словами.
Те, що будоражить твою кров
І у серці сіється квітками.

Спів замислених навік лісів
І дзюрчання річки в тихім полі.
Музика – то наша карта снів
І думки, що томляться в неволі.
21.11.06

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Твоя душа чека якогось свята
І розквітає лотосом повільно.
Від цього в хаті світло і лапато
І серце б’ється солодко - стабільно

Назавтра сніг покриє сонне Місто
Своїм прозорим теплим ковпаком.
І буде небо біле й урочисте
Нести Легенду під своїм крилом.

А в когось будуть сльози у долонях,
Хтось піде проти себе, мов на спис.
А хтось потрапить у моря солоні,
Знайде ніким ще не відкритий мис.

Зима накине сітку на проспекти,
Спіймає в неї жовтого трамвая.
І стане їй із цього смішно, певно.
А скрипка тиху музику заграє.

І ти впізнаєш вулицю знайому,
Чиєсь вікно моргне тобі під вечір.
Як добре повертатися додому,
В таку зимову стиглу холоднечу!



(02.12.2005р.)

розібрані LEGO
кольоровості бачень
я була для тебе
а ти... без означень
зціловані губи
обвітрені фрази
я більше не буду
і жодного разу
роздягнене тіло
до кості і крові
відсутності світла
в відсутності долі
розрита могила
подряпане трумно
відірвані крила
так чітко й культурно
покладені скраю
хреста і віночків
бо я не вмираю
...в подертій сорочці...
я - смертна-безсмертна
розібране LEGO
в очах екстраверта
нічого крім неба
вмираю востаннє
на сотій хмаринці
пухкого кохання
з вогнем наодинці
обсмалене пір'я
добавилась пташка
в відсутності світла
у квітці без щастя

Ми таїлись, як перші люди,
По печерах – своїх хатах,
І лилася брехні облуда
У газетах, церквах, цехах:
– Вас чужинці хочуть скорити,
Та за вами – Москва, хлопи.
А що ви німі і неситі,
То схиляли б нижче лоби!
І сміялося зло у вічі,
І настали нестерпні дні.
Я тоді помаранчеву стрічку
Прив’язала на темнім вікні...

Пам’ятаєш, як запалалали
Помаранчем дерева враз?
Не дістали і не зірвали -
Посміхався вогник до нас.
Отруїти можна і вбити,
І в обличчя кинуть брехню,
Та ніхто не зміг загасити
Помаранчевого вогню.
І коли гляне зло у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні

Не забути тривожні ночі.
Разом з "п’ятим" – ми ТАМ були.
І у наші безсонні очі,
Як любов, надії текли.
Піднялися ми разом з бруду,
Подивились в майбутнє враз –
Скільки праці! Як тяжко буде!
Аби б в душах вогонь не згас.
І коли гляне біль у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні.
Січень 2005

Хай замітає осінь почуття
бурхливо-жовтим теплим листопадом,
багряними листками каяття,
хай сипле щиро понад тихим садом.

Хай обіймає мерзлий квіт жоржин,
троянди білі хай в уста цілує.
Нехай торкнеться стиха павутин,
що трудівник-павук снує й майструє.

Хай нагадає бережно дощем
холодною небесною водою,
що я стою, закутавшись плащем,
відверто розмовляючи з собою.

І хай таємну сповідь восени
підслухає Стрибожий теплий вітер;
старезний дуб і ніжні ясени
нехай протягнуть в допомогу віти.

Я лиш одна в дорозі каяття...
І замітає осінь почуття!

У нас буде дуже затишно,
Сонце схилиться до заходу,
Мороз пензлем замалює
На вікні вчорашній день.
Запалають сухі дрова,
Полум'я те кольорове
Іскрами нам заспіває
Ще нечуваних пісень.
Оживе усе незгадане -
І запахне теплим ладаном.
У нас буде дуже затишно
Дуже тепло, дуже райдужно!

В.Шинкаруку

Я вже нічого не боюсь,
Хоча й до ранку не засну.
І п`ю аж доки не нап’юсь,
А з перепою не клянусь

Я вже нічого не боюсь.
Я бачив кривду і біду.
Тріумфами не так горджусь,
А на коліна не впаду.

Я вже нічого не боюсь.
Гірчить моя самотня кава…
Щиріше каюсь і сміюсь,
Забутих друзів впізнаю
…а все-таки життя цікаве!

Все одно не втекти,
Все одно по рахунках платити…
І кривись - не кривись,
Але трунок із кубка допити…
За слова, за діла
Не ховаючи очі до суду…
Ех! Була-не-була –
Грішним був – грішним буду…

А для чого життя,
Коли в ньому по правилах жити?..
Жив – не жив -
Все одно по рахунках платити…

моє місто сплетене з бруківки
моє серце вимощене з цегли
моє тіло - дерево без гілки
моя постать,,, позгинались верби....
біль як прищ... гнійний і на обличчі
ніч як вічність капає в кастрюлю
ємкість сонця з схожістю на свічку
демонструє аргументам свіжу волю
розвалився мій будинок з LEGO
кольорові крапки свідчать звуком
моє місто вимерло без тебе
хроматично хворим візерунком
мозаїчно врамленим жахіттям
неспроможно стриманим коханням
моє місто - я в тобі вагітна
дитинчам під назвою Вигнання

молоком зі збитого глека
розтікаюся по землі
твій подих що вріс глибоко
мені болить і кровоточить
часе
часом як у сповільненому кадрі
мовчимо вічність чекаємо слова
а зважившись щось мовити
ти стискаєш нам горло
залишається подих і
молоком зі збитого глека

Пропала муза – до біди…
Блукає між світами…
А я кричу їй: "Йди сюди! –
Увíнчаю квітками!"

Я виглядаю до сих пір…
Не бачив випадково?
Напевно то страшний був звір,
Що налякав так СЛОВО…

Погода вмерла за вікном
І вкрилася зимовим сном,
Осінній лист вже не кружляє,
На землю впавши, він вмирає.

Проймає вітер до кісток.
Набридла магія шісток…
А до весни ще так далеко
Й не завтра вернуться лелеки…

Це холодом зима стоїть.
Осінні рани не гоїть…
Ласкаве сонце за весною
Прилине в серце із тобою.

порожні плящини
розмірені фрази
ти звик до моїх поцілунків
модерні картини
розсипані стрази
динаміка тиші - без звуків
тереблю мовчання
купую безслів*я
ридаю над власним сюжетом
для тебе остання
для нього безвірна
назви мене анахоретом...
у тиші безлюдно
у каві загірко
ти звик до моїх поцілунків
залишились будні
із присмаком сірки
на вустах розпечатаних трунків
пробачення хлипнуть
замруть антресолі
із чітко означеним криком
назви це для прикладу
символом ВОЛІ
до якої ще грішні не зникли

Усе минає...
Не минають тільки наші душі.
Усе летить. Не відійшов лиш день,
Що зачепив за серце
Срібним звуком
Вчорашніх кроків, віку, снів і -
Дзеньк!!!
Розбились мрії...
Але ми лишились
Збирати решту весен
У слова,
Шукати скіпки правди,
Щоб розталих
Крижинок щастя
Всипати до дна
У глек кармінний
Наших почуттів.
І вдруге стати
Чарою вина,
Чи гронои долі
Впасти навмання
У вечір той,
Який для нас
Світлів.

Я, найщасливіша людина у місті!
Хочеться так безупинно кричати.
До Вас донести ції добрії вісті,
Обняти, підняти, лише не мовчати.

Затіяв добро я зробити людині,
Перед святом закоханих майже не спав,
В день Валентина святого, дівчині,
Котру не забув, і таємно кохав!

Довго не бачив її я. Проблема.
Невпевнений був. Буде рада чи ні?
Дзвоню одногрупнику, кажу, є тема!
Денис зголосився на поміч мені.

Квіти, троянди, червона кровиця
Їй нагадають майже про все...
Майже, тому, що про все не годиться.
Ой, це мене не туди вже несе.:)

Ну, ось і на місці, зобразив я схему.
Денис мов десантник рвонувся в атаку,
Йому це то що, а от серцю моєму -
А раптом не прийме. Надії всі в сраку.

Сотня думок мене шматувала.
Хвилини неслись, як ніколи малі.
Бітлз!? Це Нокіа моя заграла,
Я зирк на екран: Дзвінок - Наталі!!!

Сірьожка привіт, а що це за квіти?
Привіт, що за квіти, які, де, коли!
І радісний сміх, ми як малі діти
В пластмасу сміятися вдвох почали.

О, так то є щастя, робити приємно.
Робити комусь, значно більш ніж собі.
Хочеться тільки аби лиш взаємно,
Людина робила теж саме Тобі.
14.02.2006

Пісок гарячий поміж пальці
Просіявся, так само й час...
Ми вже осіли. Чи скитальці
Ще може є? Ще поміж нас?

Час промайне, нежданно, швидко,
Роби усе, що маєш ти.
Роби лиш так, аби не стало гидко,
Як потім глянеш з висоти.

Піднявшись вгору, розпроставши плечі,
Пройшовши шлях, тернистий до мети.
Ти однієї не забудь простої речі -
Хоча й скиталець, все ж людина Ти.