Вітер навіяв листя з чужого міста.
Осінь - така сьогодні між нами відстань.
Вітер метає сміхом твоїм під ноги,
Осінь тебе цілує, а я не можу.
Голос твій залишився у телефоні,
Голос мій обпікає твої долоні.
Ти - надсилаєш message, а в ньому пустка.
Я - відчуваю серця гарячий згусток.
Листя всихає тут, і палають гнізда...
Ватри горять осінні в твоєму місті.
Певно на їхнє світло піду у вирій.
-Буду чекати, - мовиш. І я повірю.

Я непомітно звикла жити так,
Як схимник, у своїй кімнаті-кель’ї.
У спокої. У тиші. В молитвах
Про скору близкість осені Твоєї.

Бо падолист не Твій іще, не Твій,
І серце не знайшло іще спокою
В Тобі... Лишившись майже без надій,
Їм прісний хліб з сльозами і водою.

У голові самотність наче куб...
На милицях старий листóпад човга...
Тут якось прилітав один інкуб.
Я вигнала його... А чи надовго?

Так і живу. Чекаю. Уночі
за нас обох турбую словом небо.
Ти, певно, проти. Тільки помовчи,
Бо хто іще помолиться за Тебе?

Мені твоя наснилась осінь
Листком кленовим у волоссі,
Теплом медовим у горнятку,
Малим беззахисним дитятком.

Руками теплими наснилась,
Якби ж не ранок – залишилась.
Тікають сни, тікають сни –
Тікають в осінь щовесни.
20.11.2006

Перевіряю знову пошту -
Сто сорок дев'ять, в дужках нуль…
Листи прочитані, а решту
Шукають зоряних півкуль.

Усі поснули: Марта, Мірко,
Оксана, Ванда, Самвидав.
Душа моя зринає стрімко
До спілкування… Хто ж не спав?

Напевно я, бо не дрімаю,
А хочу з вами говорить…
Та ви спите, тому й немає
Уже бажання щось творить.

Добраніч! :)

Вогні… дорога, наче доля –
То стрімко вниз, то знову вверх.
Від солоду і знов до солі,
Щоб смак бажання не померх.

Лечу крізь вітер… покидаю
Ту пристань всіх своїх надій.
Я падаю? Чи я злітаю
До привілейованих мрій?
19.11.06

Ох діти, діти. Де Ви розлетілись?
Дочка в Італьї, син на чужині.
Могила батька й мати залишились
В сльозами вмитій, рідній стороні.

Скажіть кохані, що туди Вас вабить
Чи хліб смачніший там, чи ні?
Невже природа тая так дурманить
Що так самотньо, матері, мені.

А чи ворожа, і брехлива казка
Миліша Вам від рідненьких байок
Невже сердечна материнська ласка
Не треба Вам?! О доню, о синок!

Хай тобі пусто, вражине проклятий
Буде навіки, за моїх дітей!
Що відібрав від батьківської хати,
Від материнських, вицвівших очей.

Сідаю знову за кермо
І мчусь назустріч вітру.
Перед очима те ж кіно –
Без променя і світла.

Це помилка чи просто знак,
Що час прийшов розлуки?
Пішла… Не зупинив ніяк…
Мотор реве з розпуки.

Лечу… Втікаю в небуття
Від тебе я назавжди…
Співає пісню каяття,
А я несусь від правди…
18.11.06

Оточена тобою - вся.
забудеш ти - я не забуду
Про кожну мить. Про все.Хоча
Нічого не було й не буде.
Ти - ніч, я - день, ти - там, я - тут...
Мене про тебе сни хвилюють.
Та інші ж якось з цим живуть!..
І не здаються, і полюють.
Навколо - ти. Завжди. Усюди.
Кохання чи шизофренія?
Нічого не було й не буде!
Я розумію! Розумію.

Мені не пишеться сьогодні
Хоч у душі, здається, море слів.
І набираю номер телефонний
З графи довіри чи швидкої допомоги
Відповідав щось голос монотонний
Тепер лише гудок крізь милі ці лунає
Мені не пишеться сьогодні.
Чому? Для чого я не знаю?
Та знову номер набираю.

Вона за звуками
Вгадає спів,
Вона ошукує
Чоловіків.

Вродливе личко,
Красивий стан,
Ви їй би личили,
Пан капітан!

Коса заплетена -
Їй гарно так,
Її портретами
Вкрашають парк.

Веселий, лагідний
У неї сміх,
Але обманює
Вона усіх.

Всміхнулась. Слухає –
Почула спів.
Вона ошукує
Чоловіків.

Тлумачиш, батьку, пальцем
Тризуб на снігу
Веселка з очей на морозі –
згуба передчасна
Затемнення сонцем наснилось
на теплій водоймі
зимової хмари
в таємному світлі Маланки
Лякливо сторчма відлетить
наполоханий чортик
пелюстки його
розпорошать Талмуд
срібло–тіні
в кар’єрі як хліб пахнотять небеса
голубині
тут тризуб і перст
і Маланки веселка – коса
і вірш незавершений в пам’ять
вразливій дитині.

Згортаються мови
вдруге паде Вавилон
так забувається пам’ять
знаки на скелях
твоїх очей
шкіри палкої
мабуть твоєї
серцю ввижаються
живо
серцю ввижаються
щиро
смерть щосекунди
плутита рамси
базар не фільтрується
густо чифіром
ляга ...
в ситечко осені
пізня утома
валить із ніг
залишається homo
з очима
тактильним
і слуховим
смакуванням
мова – екстракт ображання
твого коханця німого
лиш молоко на порозі залиш
й тихо собі чимчикуй
в драповий грудень.

Оминаючи ріки
Крововилив у липень
Пропхався

На причілку примружений дід
Розпластався котом.

У повітрі ніхто не літає.

Медоносний,
Як липень,
Як Лист
Без адреси
Серед поля…
І пахне зерном…
Жид шлакбаум
Стоїть на колінах.

Помер комбайнер
Яромир
Отруївся прокислим
Життям.

Спека…
Кров…

Поховати не дали.

Не заглядай в минуле, навіть через шпарку, -
Нічого путнього, повір, там не знайдеш…
А той, якого так любила ніжно й палко…
Його ти звідти вже ніколи не вернеш.

Бо все то те минуле вже тому й минуле,
Що залишилось там і кане в небуття…
Воно болить і до сих пір ти не забула...
Вночі мордує ще і мучить каяття?

Облиш… Забудь… Нехай воно собі спочине…
А в серце загорни лиш згадку теплих снів.
Ти не шукай провинного у всім й причини…
Прости йому, бо й він забути не зумів.
17.11.06

складаю паззл листя тютюну
пігулки ночі запиваю кров'ю
на картину вішаю стіну
на голку нанизую вену
боляче
втрата свідомості
кожного разу треба
утотожнитись до нічого
не дивитись в небо
не чути Бога...

3.
Коли зіллються подихи і погляди,
Коли серця заб’ються наші в такт, –
Збагнеш нарешті, що в житті ніколи ти
По-справжньому не був щасливий так...

А нині очі мукою позначені
Й сльозами ллється туга через край...
Мій любий, не прощай, а до побачення!
Бо ми іще зустрінемось... чекай...

Ми зустрілися з тобою,
Як весна цвіла весною.
Закохалася вночі,
Чом сміялися сичі?

П-в:
Ти ж мене (я ж тебе) підманула,
ти ж мене (я ж тебе) підвела
Ти ж мене (я ж тебе) молодого
з ума-розуму звела"

Я прийшла до тебе в гості,
Ти казав приємні тости.
Думала, що це любов,
А ти в ліжко тягнеш знов.
П-в:

Я встидалась, та хотіла,
А сказать цього не сміла,
Та чомусь ти "тормозив",
То ж навіщо привозив?
П-в:

Я сама до тебе сіла,
Цілувала, як уміла.
Світло хто ввімкнув? Агов?
Перервав нам всю любов!
П-в:

І тоді я зрозуміла,
Чом сичі сміялись вміло…
Думала, що ти юнак,
А ти дід старий Бідак…
П-в:

***

Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці.
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці?
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка?
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці.

У наболілу підсвідомість
Відбились клаптики фраз і слів.
В гарячці набирають шифри й комбінації.
Прості, закручені, немудрі, завчені і невідомі.
І як преркладач на мову незнайому,
По черзі видають у світ
Всі неймовірні варіації.
Перевантаження у полі інформації.

Я хочу бути твоїм сонцем,
Щоб ніжним променем обняти,
Забігти крізь твоє віконце
І поки спиш, поцілувати.

Своєю музикою серця
Торкнутись дивних снів, чарівних -
Вона в симфонію поллється
Від почуттів твоїх безмірних.
17.11.06

Одна любов на трьох героїв –
Так посміялась доля з нас.
Зробити поділ неможливо
Ні без страждань, ні без образ.
***
В твоїй руці її рука...
Завмерло серце від різкої болі.
Коли я вірила, що маю шанс,
Ви тихо розділили ролі.

Розбита мрія. Нерозділене тепло.
Я наодинці з пустотою...
Та все ж я рада – ти уже не сам,
І сяють щастям очі твої.

І скільки б не було страждань
Та обіцянок, що тебе забуду;
Ти Сонцем був в моїм житті.
За це я долі дякувати буду.
***
Теплу усмішку, погляд ніжний
Даруєш щедро і до сього дня.
Навіщо так необережно мої
Плекаєш безнадійні почуття?
(квітень’2004)

Чаклую над словом, над тишею, долею, звуком.
Сама собі знову говорю до Бога і зір.
До вас вже не йду і не падаю серцем у руки:
Ось нате - дивіться, воно вже змінилось з тих пір.
Уже не вертаюсь у те відболіле. Ми = квити.
Відстукує тихо по колії колесом день...
І тільки жебрачку не можу отак залишити.
Оту, котра знову нащурила вуха на дзеньк.

Ти захоплюєш мене
сонцем своєї ніжності,
що робить мене
легшою за космічний пил,
прозорішою за ранішню росу,
гарячою і нестримною, як лава,
що пекельно і вибухово
виливається з жерла;

невтоленою, як спрага...
....і ,водночас, я залишаюся невловимою для тебе,
як бура вода гірської ріки,
що несе свої води не в твоє озеро... Пробач...

Але в той самий час
я потребую тебе,
як прагне дощу спрагла земля!
Мене тягне до тебе
подібно до того,
як тягнеться до сонця
весняна брунька,
Як прагне вільного бігу кінь,
що надто довго простояв у стойлі..
Я не зможу без тебе..
Я... люблю...

Раптово
Повернеться вересень
З холодними очима,
Обтявши
Ноги літу,
Що пливе в минуле
По стерні й соломі.
По лезу...
І розсіче руками
Блакитне небо
І дощами -
Землю.
І відійде,
Відбуде
Красивий день
Кленовий...
О, дорого,
Твій порох і туман
В плащі старому -
Мов засторога.

Мне не трудно тебя отдавать
Каждый день возвращать тебя снова
Не хочу по тебе я страдать
И играть с тобой в «птицелова»

Ты - не мой, а я – не твоя
Всё так просто...
И просто ты – рядом.
Будь всегда!...
И даже тогда,
Когда день догорает закатом

Ты со мною! я – знаю.
Молчи!
Пусть всё это - моя лишь догадка
Ты с признанием не торопи
Мне уже и сейчас слишком сладко!

Ти вже в дорозі,
Тарабонить.
Поїзд і вечір
Дихають в такт.

Скоро тут будуть
Вагонні сни,
Скоро тут буде
Тихо так.

Ти вже в дорозі –
Тебе нема!
Завтра – можливо,
Сьогодні – ні.

Та, що тебе огортає,
Пітьма
Повагом гусне
В моєму сні.

Ти вже в дорозі.
Місто пусте,
Їх – два мільйони,
Але я – сам.

Чи ж я назавтра
Згадаю те,
Які на смак
Твої вуста?!

Ти вже в дорозі...
Тарабонить
Дощ у вікно моє
Сонне і чорне.

Й доки тебе я
До серця пригорну
(Ти вже в дорозі)
Лишилась мить.

Я сотні теплих слів
Скажу Тобі, сестричко!
Хай посмішка осяє
Твоє миленьке личко.

Я дякую, безмежно
Батькам своїм за Тебе.
Для Тебе обережно,
Дістану зорі з неба.

Я хочу щоб Ти мала,
Усе, що забажаєш.
І щоб тривог не знала
Із тим кого кохаєш.

За Тебе помолюся,
І вип`ю я до дна!
Тебе люблю, Януся,
У мене Ти, одна.
20.10.2003

Нам говорять:
Як самого себе любіте,
Нас навчають
Змалечку поважати старших,

Нас привчають
На могили носити квіти,
Вимагають
Полюбити святкові марші.

Правду кажуть,
Але, ВИТЯГНУВШИСЬ НА ПАЛЬЧИКАХ,
Відчуваю
Як у скроні шалено гупа

Щось червоне,
Щось, від чого нестерпно гаряче:
Що робити
З двадцятьма мільйонами трупів?!

Студентські роки – краща мить
І згадка гріє серце.
Нам з пам'яті по вік не злить
Солодких днів із перцем.

Та в хлопців все не так, мабуть,
Як у дівчат буває:
Хто гречку, а хто рис несуть...
Ой, братство погуляє!

Та треба тиждень доживать,
А вже нема що їсти…
Останні гроші рахувать
І на дієту сісти.

Так жив у гуртожитку й брат –
Багато в нього друзів:
І на словах – той кум, той сват,
Ще й незліченно музів.

Скоріше б п’ятниця – кінець!
Якось вже б дотягнути…
Усім дієтам то вінець
Та й до батьків чкурнути.

В кишені рівно на білет
І ні копійки більше.
В очах горить вогонь і злет.
Добратися б скоріше!

Але ж то кýриво – біда,
Що робить з хлопця мавпу…
Не стане грошей – єрунда,
Проїде лиш Заправку.

А далі тихо, зайцем вже,
Щоб шофер не побачив.
А, може, й цей раз повезе?
Той день багато значив…

Водій автобус зупинив,
Знайома ця Заправка.
– Виходь, хто там не заплатив, -
Вже станція "Гуравка".

Брат притаївся, тихо сів,
Та шофер не рушає.
Яких же підшукати слів?...
– Виходь! – він вимагає. –

Якби ж ти тихо попросив:
Візьміть мене будь-ласка,
Немає грошей, розпустив –
Життя студента – казка…

Але ж бо – ні… перехитрив…
Гадав, старий – тетеря?
Тепер іди! – І він закрив
Перед студентом двері.

Автобус показав лиш хвіст,
Рушаючи з зупинки.
Якби ж то був він песиміст,
Тоді б зронив сльозинки.

Але ж, то брат мій не такий!
Він закурив цигарку,
Не плакав, але був сумний
І проклинав Заправку.

"Начхать… вже якось доберусь
До отчої я хати…
Уже чотири роки вчусь –
Проблем не уникати".

Цигарку кинув на бордюр,
Вже руку підіймає
І автостопом до Самур
Машину зупиняє.

Та всі, хто їдуть, - не туди…
На дворі вже смеркає.
Він тут застряг від єрунди –
Цигарки проклинає.

Аж тут, хтось вдарив по гальмáх
Вантáжівку спиняє.
Мій брат з сльозами на очах:
– Чи до Самур? – питає.

– Так-так, студенте, я туди –
В салоні місць немає…
Як хочеш, то на кузов йди.
– Та добре! – з уст злітає.

– Он там є лавка, бачиш? (В кут
Його він посилає)
А щоб не холодно, запруть –
Брезентом накриває.

Корито з ягодами там
Було серед платформи.
І запах вдарив по ніздрям,
А в животі, мов гóрни.

Він парочку дістав і з'їв,
А потім ще з десяток.
Студент голодний захотів
Побільше ягід взяти.

Та й що руками? Слоїк взяв,
Щоб більше зачерпнути.
Ягíд багато, хто б жалів?
Не думав, щоб пірнути.

Але ж та жадність до біди –
Нагнувся він занизько,
І з головою він туди
Летів в корито – слизько…

Тепер він знає, жадність – гріх,
То й більш не зловживає.
Спокуса… Втриматись не зміг…
Як вийти? Він не знає.

Машину зупинив, брезент
Водій уже спускає.
Як зиркне шофер, а студент
Весь в ягодах… стікає…

Мій брат від сорому не знав,
Куди себе подіти…
Він тільки "дякую" шептав…
Як жаль – не міг злетіти…

Та добре, що то вечір був,
Бо він став аж багровий
Від Ягід… Він шляху не чув –
Летів, як барс тигровий.

А по дорозі проклинав
Цигарки та Гуравку…
Ягід наївся, що не знав:
Прийдеться брати "справку"?

Уже не курить від тоді
І більше цінить гроші.
Були ж то роки молоді –
Студентські "власні ноші".

Мене розхитуєш на гойдалці у піднебесся.
Бехмарні зустрічі в невидимих вітрах.
Колись, мабуть, назавжди повернешся
У погляд, по загублених стежках.
Шляхи розвели в невідомість
Попалені давно мости.
Чомусь приходять знову в підсвідомість
Твої незакодовані листи.
Та я мовчу, і в тім мовчанні
Очі так боляче розплющились наскрізь,
Стали прозорими у цім коханні.
Тож бачиш душу, та немає сліз...

Пройшовши всі загублені стежки
Я в тиші повертаюся додому
І шлях мені встеляють пелюстки
Входжу в алею знайому й невідому
І срібне ангела торкнулося крило
Твоєю теплою і рідною рукою
Відкрилася небачена краса
Від долі подарована Тобою.

Босоногий березень бродом біжить,
Босоногий бувалий бешкетник.
Беззубий берег, бездонна блакить,
Березню бачиться білий букетик…

Десь схлипує ще сад після нічної зливи
Й тривожно-повний став щось думає своє,
Лиш сонця промінець щасливий
Лоскоче землю – і вона встає.
Легенько позіхне, умиється росою,
А потім ще туман-дезодорант…
І леді ця готова до зустрічі з тобою.
А небо хмарку зав’язало в бант.

Бувайте дівчата рука із кишені випала
затиснута запальничка він знав він вирішив
замість в”язати життя з депресивними типами
кайся що ти не змогла позитивніше
кайся що всесвіт керований бидлами
попри бажання здаватися ближчою
ти завше лежиш під невідповідними
як кінь завше слабшими ходить об”їжджений
от би у часі завмерти хвилькою
вільною впертою хитрою дикою
нащо б я в біса прикметники тринькала
тиша фіранка цокання дихаю

Я не здаюсь,
Хоч визнаю поразку.
Я повернусь
Щоб завершити казку.
Я повернусь,
Що б там не стало.
Я не здаюсь –
Поразки мало.
Я не здаюсь –
Війна триває.
Я повернусь –
І ти це знаєш.

Я гралася словами,
Я сяяла очима,
Я стежила за Вами,
Я Вас напам’ять вчила.

Я обіцяла волю,
А брала у полони,
Я змінювала долю
Під знаком заборони.

Я обіцяла дещо
І дечого боялась.
Була я обережна-
Мовчала і сміялась

Бо знала, разом з Вами
3’являється і рима.
Я гралася словами,
Я сяяла очима.

Пригорни ти мене до себе
І зігрій своїм теплом.
Я дістану для тебе небо,
І вкладу до твоїх долонь

Обніми мене міцно-міцно,
І ніколи не відпускай.
Я буду біля тебе вічно,
Тільки ти цього забажай.

Полюби мене щиро-щиро,
Так як Бог полюбив цей світ!
Я в любові силу вірю,
Бо вона розтоплює лід.

Покохай мене так жагуче,
До останньої краплі крові.
Я ж кохатиму тебе ще дужче,
В кожнім подиху, в кожнім слові

Поцілуй мене палко-палко,
Це останнє моє прохання.
Я назавжди піду на світанку.
Ти прости, прощавай - кохання!

Пишу думки під трафарет
Своїх сумних-тьмяних емоцій,
А ти не вибачився й досі,
У небуття відходить осінь,
Даруючи образ букет…

Зроблю я кривд горе-гербарій,
Зі сліз вино не розіллю,
Ним душу-вазу напою,
Переберу вмить серця гравій,
Продам любов як не свою…
На сміх обернеться гнів сірий,
І радощам не буде міри,
Та чи забуду мить в раю?
Твоя рука бере мою,
І очі просять мої вірить…
Безглуздо так зніматись в вирій,
Коли над прірвою стою…

У кожного свій тягар
Свій горб на спині
Квазімоди
Люди нової породи
несемо його як дар
Або як данину моді
Свій жаль і образи
Незгоду і кепську погоду
Звалили на карк
І пішли "по своїх ділах"
Здобувати примарну свободу...

Стою по коліна
в осені...
твій лагідний погляд
лоскоче душу,
а я боюся дихнути -
таким далеким
і близьким
є наше щастя.

Вечір спинився.
А варта твоя
поснула.
Ти ще мене
тримав
під своїм прицілом.
Ти ще мене ловив
і вивчав
мій голос.
Зойкнуло серце -
слово гірке вкололо...
Завтра усе мине,
і жереб наступний -
спокій.
І ти вже
кудись пливеш,
й лишаєш на ранах
кроки.
Ти -
просто знайомий сміх,
ти - все ще
знайомий подих...
Я йду.
А ти не вберіг.
І вечір
зостався на сходах.

Велика і порожня хата.
Давно не чуть дитини сміх.
Засумували батько й мати –
Вони самі… Чи то їх гріх?

Співала хата ще недавно,
Бо рідні там були сини.
Жили спокійно, навіть вправно
Допомагали всім вони.

Та кляте безгрошів’я мучить
Й роботи на селі нема…
Питання грошей думку сушить,
А відповідь – біда німа…

Покликав їх на заробітки
Сусідський парубок Дмитро.
І виглядає так – ні звідки –
Своїх дітей усе село…

У найми! По чужих країнах
Роз'їхались Твої сини,
А Ти ридаєш у руїнах
Та ждеш, що вернуться вони.

О, Україно, серце моє!
Чи вистоїш у цій ганьбі?
Чужим будують – плаче своє…
А Ти простила й ждеш в журбі.
16.11.06

Адам – староєвр.
досл.
“Червона земля”.
Єва – староєвр.
Хава –
“Життя”,
”Та,що дає життя”.
Едем –
“Ніжний,
делікатний”.


Злива-втікачка –
Вигнанниця
з раю.
Ремінням
кривавим
відступництва
скута.
По лікоть –
у соромі.
Губи
в отруті.

Як тут
без гарячки?..
Сам Бог
ридає...


Життя
виплакує
з шпарок
зіниць.
Гадючник
звиває
Й запліднює
землю. -
Червону
землю...
І свідків
безмовних
єднання –
Мокриць –
Безжально
віддасть
на поталу
левам...


І дзвін
делікатний
озветься
в Едемі.
Відгомін
прокотиться
в горах
луною...

Де свого
Адама
шукати
цій Єві,

Щоб бавити
вкупі
Первісний
сором?

28. 11. 03.

Не хвилюйся
світе
я піду тихо
і непомітно
мені тебе вже
не вдосконалити
так
як і тобі мене
не хвилюйся
бо кожен мій крок
лише для тебе
і цей осінній лист
що знайшов притулок
у моїх долонях
зігріє
тебе й мене
до наступного
листопаду
о не хвилюйся
світе

Ми з Вами
не порозумілись.
І тому я вперто
продовжую мовчати,
рятуючи таким чином
себе і Вас.
Мовчання - єдине,
що сприйматиме
усе так, як є,
ховаючи болі
в своїх теплих
обіймах,
не обкрадаючи
і не ображаючи.
Мовчання - єдине
ввічливо чекатиме,
коли я почну говорити.

Осене, не окрадай цей сад,
Залиш на дні ще трішечки талярів.
Даруй ще раз у душу листопад,
Продай на мить своїх туманних марев.
Осене, не окрадай цей дім,
Його тепло не все іще дотліло.
Ти бачиш: сум по вікнах, на воді...
Не відлітай - мені ти наболіла.

Напророчено чи наврочено
Заколочено, заморочено
Переспівано, перемовчано
Перекраяно, перестрочено
Пересипано, перескочено
І причиною неосяжною
Стане доля знов недосяжною...

Сьогодні стало тепло й добре
Щось відпустило чи втекло
Перекотило, перелило,
Не відболіло ще, та відлягло.
Сьогодні просто так напевно
Можна потішитися сонцю
Без оправдання і пояснень
Чого вглянуло до віконця.
У всьому мабуть своя доля
І пізнається щось нове...
Мені потрібна просто воля
Душа в неволі не живе....

Іду вперед - не озираюсь
Неначе морок на очах
Та всеж єством своїм вчуваюсь,
Як б´є крильми міфічний птах.

Що було вчора - я не знаю,
Що буде завтра - не збагну
Та всеж єством я відчуваю,
Що я ізвідкись та іду.

Іду з часів, яких не знаю,
Іду в часи, яких не зрю.
І таїна в мені співає,
Яку ніяк не розберу.

Що це?! знову мій будильник?
Тихо. Я не хочу!
Звук ранковий, підсумковий,
Після соні-ночі!
Вимикаю свій будильник, -
Запізнюся!
В дитсадок будить дитинку -
Схаменуся!
Будуть нерви, будуть плями
від зубної пасти;
Все це - новий добрий ранок,
Метушливе щастя...
Будем плутатись в сорочках,
У моднявих штанцях,
Потягну його за ручку("Швидше!!!")
Рано вранці.
(Уявляєш,як це? -
Забувати спайдермена,
Рюмсати в дорозі,
Опинитись без мамусі
На чужім порозі!?)
Я вигадую щоранку...-
Ось експромт для малюка:
"Приїздив підйомний краник,
Витягнув із ліжечка!"
Або:
"Мишка йшла по ручці,
Мишка йшла по ніжці,
Мишка йшла по спинці,
Час вставать дитинці!"