симетрія суму
солодко снитись самому собі?
серце старіючи слухає спів
сум серед серпня суне

сміх сподіватись свободи
серйозність – сміливих свита
сиве смеркання
світе!
свічку світи на спомин суботи.

сльозами скапує старий суїцид
сестронька-смерть
сум-суддя
сон-сусід
схиблено сяють сонети суботні

сенсації скромно схоронить стіл...
скільки світанків схоронять стіни?
самотність сестричко
самотність...

Я цю долю не кляну, хоч і боляче.
На коліна не впаду – тільки стоячи.
Дощ і вітер б’є в лице, але не зігнусь.
В двері де мене не ждуть я не повернусь.

Кожне вогнище колись стане згарищем.
По любові - все рубці, гіркота і щем…
Клятви вірності дають тільки зрадники.
А тканина розпадається на нитки…

Вибирали - не мене… А надіялось…
Та на скроні сивина дрібно сіялась.
Що в житті у цьому суть, а що дріб’язок?..
Люті біди не сплели з мене мотузок.

Я цю долю не кляну… Хай мені – моє…
Марципанів находу Сірий не жує.
Що було – те загуло, душу гоячи…
Хоч не сито, не в теплі, хоч і боляче,
На коліна не впаду – тільки стоячи!!!

До Д.

Ми в цьому світі тільки гості…
Дарма, будуючи кар’єру,
Ламаєм голови і кості -
Не дорости до Гулівера!

Циклоп не виросте з мурахи!
Облізлий пес не стане сфінксом!
Із черв’яка не буде птаха!
А із піску не буде тіста!

Невігласи в сенат попали,
І зажиріли наче свині…
Коло корита їли й спали,
Їдять і гадять і донині…

Не буде із свині вояки!
/Не через те що їсть багато…/
А через те, що честь за свято,
І не для того щоб віддати…

Не буде із раба владики!
Не переплавиш в домні серце.
Хто звик жувати м’ясо дике,
Не вдавиться із-за сестерції!

…І комірець хай буде білий,
Який із рила профіль римський?
Не буде варвар поетом вмілим
І горб у полі – Палатинським*!

Ошуканий народ незрячий
Схиляє голову до трону…
А я давно на троні бачу -
Лиш тінь Нерона...


*Палатинський горб – центр Риму.

При штовханині біля трону
У нас затопчуть кого хочеш
І кинуть в римські води зточні
Святі ідеї непорочні
…було, і є, і так до скону,
при штовханині біля трону.

Я вхожу в дім оцей величний,
Багатства і краси створіння.
Дивуюсь амфорам античним,
Химерним фрескам, що настінах.

Величні ангели тримають
І каменять мій кожен рух…
І невловимо тут витає
Вся велич Риму, сила й дух!

І гобелени в позолоті,
І мармури і кришталі,
У сфінксах вікна наче гроти,
Китайський фарфор на столі.

І лавра благородний запах
Витає у повітрі тут...
Коли ж ввійшов господар знатний,
Мене страшна жахнула суть –
Це пахне не вінок а суп !

Про що ти пишеш
і папір марнуєш
Невже не маєш
інших ти занять
Ти проповідуєш,
чи ти мандруєш
Чи просто хочеш
інше щось спізнать.
Що спізнаєш ти,
коли й питань не маєш
А якщо й маєш,
то боїшся відповіді знать,
Що так ретельно
за словами ти ховаєш
Дай відповідь
на апологію своїх занять.

У присмерковій зоні власних катаклізмів
Снуватиму повільно, тінню скрізь
Не взявши до уваги всіх колізій
Я вибуховий пристрій покладу під низ

І перегаром з аспірину і горілки
Дихну усміхнено, цигарку запалю
Обставини диктують нам помилки,
Так я обставини пластидом обліплю.

Всё отдав взамен на чувство
И оставшись без крова ночью
Я безкрылая...Вокруг так пусто..
Перестала быть просто дочью.

Быть всем миром твоим желала
Быть подругой, сестрой, женою
Быть я дочерью перестала
Ради часа любви с тобою

Променяв на то чувство крылья
И оставшись без крова ночью
Кувыркалась от счастья в листьях
Укрывалась твоей любовью

Ты обидел меня едва ли,
Прикоснувшись своей ладонью
Я горела твоей любовью,
Умерла под твоими губами

Я согласна быть тенью что ж..
Так удобно для многих, знаю
Ты бы в жертву себя не принёс..
Ты не не знал, что она такая

Не зникай
У мереживі міста,
Серед авт,
Серед вулиць
Та кроків.
Не зникай
Серед листя
І вітру,
В коридорах
Сумних
І широких.
Не зникай
На дорогах,
В туманах,
У слідах,
Припорошених
Болем.
Не зникай,
Як зникаєш
І танеш.
Не зникай
В цьому світі
Ніколи...

Сьогодні на небі
Не має зірок.
В кімнаті залишились
Ми з тобою удвох.
На дворі холод,
В серцях вогонь.
Я відчуваю ніжний дотик,
Твоїх палаючих долонь.
Увірвався в тишу
Мій томний подих,
В твоєму шовковому волосі.
Його приємний аромат
Пам’ятаю й досі.
Я пригорнув тебе до себе,
Немов другу половину свого тіла,
Яка на місце стати захотіла.
Злилися губами, сплелися руками,
Полетіли у вирій раю думками.
Розлетілись по кімнаті
Ґудзики з моєї сорочки.
Ти зірвала з мене штанці,
Порвала білизну на шматочки.
Розстріляла мої груди,
Залпом своїх поцілунків.
Я відчув твою пружність сідниць
Ніжним дотиком кінчиків пальців.
Ми пірнули у ліжко,
В боротьбі за екстаз.
І до самого ранку
Ніхто не поступився із нас.
Зійшло сонце, щоб загасити
Наші розпечені тіла росою.
А так ще хотілось
Хоч на мить зостатись з тобою.

Цілую у лобик,
Вдягаюсь хутенько.
- Я на роботу,
Чекай на мене, моя маленька…

Мій День народження і ти –
Найкращий в світі подарунок.
Зійшлись в один усі світи,
У найсолодший поцілунок.

Шампанське, музика, свічки
І ти так близько… Твої очі...
Коханням повняться річки,
А ми напитися б охочі,

Бо сушить серце спрага мрій.
Хмелію від твого кохання.
Ти подарунок (долі) мій –
Загадане моє бажання.
15.11.06

…а сніг таки пішов…
і кожна ніч розверзлась,
як шопка, як вівтар,
перетерпівся мак
Візник диктує рими аби-як
І можна тихо клеїти конверти
Небесним клеєм хмар
…бо сніг пішов…
а ви його стрічайте ,
а ви його тримайте за рукав
на виворіть зелений.
Музикант пригадує
Надісторичні тембри
І тих і сих
Середньоплинних мантр
Захованих у згублені предмети:
У кубики, у кульки, у хрести
З дубів і лип, з людей і глибини
Бо завтра буде ранок по Потопі
Легке проміння, вітерець і гладь…
Є гра - “Топтати сніг на стадіоні
І смислами дерева напихать”-
Тужливий акт
За тим, що недовірив
Себе мовчанн В чорному Ковчезі
…стоїш і мерзнеш
хто за Сонцем в черзі
останній?

Не кидайсь ніколи словом,
Бо воно немов стріла,
Ранить серце, ранить душу
Й наше щастя розбива!

У проблему ми не вірим
Як її у нас нема,
А вона зростає звіром
В лоні ніжності й тепла.

Час іде. Вона зростає!
Вмить завдасть вона удар.
Нас ламає і кидає
В страху вогнище і в жар!

І ніжно-ніжно хай так буде...
І хай ніколи не забуде
Твоє обличчя сміху спів,
Хай прокидається зі снів,
То все, що в серденьку дрімало,
Хай сонцю місця стане мало...
12.11.2006(LO)

Летить трамвайне світло у холодну ніч,
Блищить бруківка скраю, біля площі.
Біжить тепло з-під рук, з-під пальт і віч,
Втікає світ у вересневий розчин.

Алхімік мудрий сотворив туман...
Під ним бруківка - камінь філософський,
Як і його життя - непевність і обман,
Як і його життя - один і найдорожчий.

А ключ в шухляді смерті. Хто ж тепер суддя?
І де шукати день - минуле і майбутнє, -
Коли поважний час, згрібаючи сміття,
Кидає крізь вогонь всі сумніви та сутність?..

Купити тебе?.. Але ж я бідна!
Вкрасти тебе?.. Але ж я боягузка!
Вихід є? Та його не видно?
Дорога є? Але надто вузько?!

Згвалтувати тебе?.. – Але ж мало тіла!
Така ось проблема. Таке ось горе.
Сни замовляю – вражаюче-сміло –
ти ж мені снишся монстром потворним!!!

Вбити тебе?.. Як в бурхливому серіалі?..
Вбити себе?.. Але ж я хочу жити!
Ми поганенько цей пафос юнацтва зіграли,
я недостатньо хотіла тебе залишити.

Тепер зі стипендії я відкладаю гроші:
знаю, ти зможеш продатися гідно...
Альтернатива: купити, украсти,
прийти без запрошень...
Імідж: дурна (закохана), злякана, бідна...

Вже вкрили зорі сріблом небо,
І місяць золотий блищить
І ніч закутала дерева
У чорну шаль, вже місто спить.

Ти спиш. Ніщо не потурбує
Твої солодкі, ніжні сни,
Хай вітер віє, хай вирує,
А ти так само міцно спи.

Отак, коли ти будеш спати,
До тебе ангел хай прийде
І на твоє чоло похмуре
Зорю він ясну покладе;

Засяє та зоря ясна,
Прогонить тінь з твого чола,
І будуть снитись тобі сни,
Мов зорі – ясні, осяйні...

Ти далекий - а я тебе чую,
Загадковий - а я тебе знаю!
Я сльозами тебе задарую,
Знов своїми сльозами-морями.
Тільки так, щоб не знав, щоб не бачив...
Ти далекий - а я тебе чую,
Божевільний, а я розумію,
Всі неправди про тебе зруйную,
Через тебе, ж, дурепа, зомлію,
Серед натовпу очі закрию...
Й полечу на легкім дельтаплані,
Над морями, містами, роками,
Ми закохані та не кохані,
Так буває, нажаль, із нами.
Ти також колись зникнеш навіки,
І хтось інший прокинеться рано,
І даремно шукатиме ліки
Від закоханості - некохання.

Дивні люди оточують нас,
В очі хвалять, за спиною зляться,
Хвильку ще – почнуть матюкатися,
Раптом – «медом намазані» враз.
Мусиш брехнею знов смакувати:
«Щирість» – на перше,
Секрет – на десерт,
Ти вже як вправний кривдо-експерт,
Маєш всі «проти» і «за» врахувати.
Заздрість-розправа, дрібні пересуди,
Жадібність, псевдо-добро,
В серцях палає злоби тавро…
Хто вони є? Дивні люди…

Так не буває!
Я погляд твій ловлю!
Ніхто не знає,
Як я тебе люблю!
Просила в Неба
Я долю. І в зірок.
Мені лиш треба
Зробити перший крок.
Просила в долі
Я щастя земного.
Молилась в полі
За тебе молодого.
Тебе відчула
Душею і серцем.
Ця ніч минула.
Ти - моє Сонце! :)
14.11.2006

В думках борсається рядок,
Вірші – це як наркотик,
В них зміст, тверезості ковток,
Частіше – божевілля дотик…

Шалений секс,
Жадана сигарета,
Ти не сказав: «Пока!»
Пішов в ночі тенета…
Нестримна чашка кави,
На дні – швидке серцебиття,
Ой, як не вистачає мами!..
Та, щоб сказало їй блудне дитя?..
Гарячий подих.
Перегар.
Мені залишив краплю?..
Коли ж на праведний вівтар
Нарешті я натраплю?
Нестримні ласки…
Почуття?
Звідки б вони взялися?..
Шалений секс
…і каяття.
Любов мені насниться…

Метелику білий,
склади свої крила...
Ганна Осадко, Самвидав

Кульбабки восени – такі ж, як в травні,
Не пропадай, метелику, не треба!
Вирує річка, та сріблинки плавні
Заштопують її латками з неба.

Та що кульбабки – он яка богема
Цвіте на просторах ясної днини!
Аж вітер завмирає в хризантемах,
Цілує айстри, сальвії, жоржини -

Він любить осінь. Наче теплий котик,
Все бавиться травинками у гаї,
Суниці пізні на стежину котить,
Де-де листочки з дерева збиває.

Не опадайте, ростіть зелені...
На цій березі, на тому клені...
Ще буде теплим осіннє літо...
І ти, метелику, будеш жити...
13.11.06

Теплий запах в душі,
І холодних пелюсток завії...
Посміхнулись дощі
Несерйозній погоді-повії.
А вона всім вітрам
Шле цілунки кленово-червоні.
Нині тут, завтра - там,
І ніхто їй того не боронить.
В золотому авто
Вчора з вереснем радо каталась,
А сьогодні пальто
Їй від жовтня в дарунок дісталось.
От, і день...Ох, і ніч!
Погуляє ж ця пані у січні...
Не про те оця річ,
А про те, що усе це їй личить.

Заливає заплакані вікна,
Дощ осінній і крихітки скла,
І я знаю,для тебе не вічний
І я знаю, що ти не була.

Ти стояла проникнувши в мене,
Розглядала картини мої,
Малював ще колись я для тебе,
А вони тобі як чужі.

Ти ідеш по дорозі, й не знаєш.
То не листя лежить, то думки!
Але з часом й вони по зникають,
Ніби серденька твого замки.

Ти торкнешся до мене?І скажеш?!
Не згадає тебе тут ніхто.
Не промовлять про тебе і слова,
Коли твоє погасне вікно...

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

Поставить крапку надто важко…
Та й чи я хочу це зробить?
Щось надірвалось… Серце в сажку,
Бо я не можу не любить…

А краще було б відпустити,
Давно змиритись з всім й піти,
Не думати і не любити,
Признати: різні ми світи.

Та я не можу це зробити
І рветься ниточка життя…
Як же тебе у собі вбити?
Чи й пам'ять кане в небуття?
14.11.06

Cумом огорнуті рядки
А серце щастя хоче,
Не спить і мріє собі щось
Хвилюється, тріпоче.
Хай лагіді присняться сни,
Кохання хай наврочать.
Щоб ранок починався знов з весни
Хай долю напророчать.
Ці теплі і солодкі мої мрії
Нехай у час нічний
Тебе зігріють.

Ну от і все, вже добрела до краю,
Ні мрії, ні бажання щось робити,
Хоч ще жива, бо ще кохаю,
Але надії як зів'ялі квіти.

Ну от і все, лиш порожнеча,
І щось клубочиться, пече,
Хоча б сльозинку - може б легше...
Ридаю й плачу лиш сліпим дощем.

Хоч без надії і без сподівання,
І хоч уже немає вороття,
Я буду жити, навіть без кохання,
Бо залишилась воля до життя.

З чого почати, що зробити? -
Переді мною чистий аркуш,
А збоку том лежить закритий,
Й тому то холодно, то жарко.

Тиша повна навкруги
Вже заснули всі сади
Відспівалися пісні
І спокійні й голосні
Бо пора не рання
Спать пішло кохання.
Добре що Світланка є
Втішить серденько моє.

І Вам не спиться, і мені…
Такі жінки дивакуваті:
Турбот в нас безліч день при дні,
А ще надумали кохати.
Яєчня, чай, прання, роботи,
Як завжди, непочатий край…
Кому потрібна та турбота? –
Сама придумала – сама й кохай…
Біжиш, встигаєш скрізь і всюди,
Але того він не збагне,
Що як піде, то вже не буде,
Бажання щось робити в нас мине…
Тож, заважай мені, мужчино,-
З тобою значно більше встигну.

Прости мені несказані слова
Ті що були в очах коли вуста мовчали.
Гарячі сльози й тихі сни
Що в них життя з тобою проживали.

Прости мені, бо вже давно простила доля,
Простила зраду й неправдиву гру.
Скалічені серця не відчувають болю
Ні свого ні чужого на біду.

Простила доля, бо вина - самотність,
Що щільно замикала душу на засов.
Самотністю ж покарана була за легковажність,
За те що злегковажила твою й свю любов.

Прости, бо терпко й солодко мені
Укотре повертатися до міста де немає дому,
Лиш мрії про минуле та казки про небуття
Які, нажаль, не зрозумілі вже нікому

Прости й чекай мене у дивовижнім місті,
Можливо, ти також ще повертаєшся туди.
Ти ж недалеко – Ти лише за океаном
За океаном мрій і памяті, і темної води...

Одна лиш мить, а все життя змінилось.
Одна-єдина мить вдихнула в серце щем…
Якось жилось до цього і любилось,
Старалась йти за писаним взірцем.

Якось все сталося само собою
І наперед той день ніхто не планував.
Ввірвався ти серед зими весною
І своїм ніжним співом зчарував.

Не вірила що здатна так кохати…
Не думала, що хтось розпалить так вогонь…
Аж страшно, що могла тебе не знати
Й не пить любов із пристрасних долонь...
14.11.06

Зійду на забуту стежку
Запущеного саду.
Пахучі високі трави
Некошені перейду.

Занурити б босі ноги
Вхолодну воду ріки
А потім розплести коси
Й Купальським вінком попливти.

Хай зорі в високому небі
Всміхнуться – байдуже їм,
Що моє життя не стло
Й ніколи не стане твоїм.

Та ні,повернутись можна
До того садка і ріки.
От тільки у течію долі
Нажаль не ввійти... не ввійти

Позашиваю порозривані мережки
На віттях у берези порозвішую сережки
Хочу забути всяке лихо...
І знову тихо на місячні вернутись стежки...
Не повертаюсь більше у війну.
І ладна йти далеко за Тобою.
Лише з добром, без бою.
Не відрікалась ні від Бога ні від світла.
Я просто втішилася, що сьогодні
Після листопадових холодів
Ти мене вогником тепла свого зустрів
І обійняв і так зігрів.
І думала надовго, назавжди
Не сподівалася біди...

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Це насправді!
Це не сниться:
За вікном моїм синиці,
За вікном кружляє досі
Осінь з золотим волоссям;
Я щаслива! Подивіться:
На руці моїй - синиця...
Журавлі ж курличать в небі, -
Їм у вирій, так і треба.
Маю легкість від синиці,
Що б не каркали ворони -
Вийду з чистої криниці,
Їхні розжену прокльони,
І мені вночі насниться
Годівниця для синиці
Й той, хто її приладнав,
Хто синиці хліба дав,
Їз долоні сяйво дав!

Я вірю, що колись жила.
І сподіваюсь, буду жити.
Душа – краплиночка тепла,
Що гріє землю й буде гріти.
…Топтались, чередою йшли
Цивілізації й розрухи,
І племена, як ті осли,
Брели, порозпускавши вуха.
Куди брели? Куди вели
Царі, месії і пророки.
Та в кожнім крапельки жили
Тепла, що падало звисока.
Мільйони літ воно спада
І будить нам серця і руки.
Все та ж біжить з гори вода,
Одні і ті ж пласти пилюки,
І ми все ті ж: любов і гнів –
Усе під місяцем незмінне.
У кругообігу часів
Душа не може бути тлінна...

І сині очі, й хижі друзі,
Змішалось все до купи,
Один удар – шар знов у лузі,
Знову хтось крикнув: «Супер!»
А я ледь дихаю над києм…
Замовити текілу?
Гіркоту ночі вона змиє,
І душу щедро оп’янить,
Забуду враз, що нелюбима,
Що правду зради я відкрила...
Та ні! Війну цю не спинить!
Сьогодні я – злий кіллер…

Звільни мене від страшних мук
Не згадуй все, що я любила,
Не слухай мого серця стук,
Забудь усе, що говорила.
Ти - сизий морок, хижий птах.
Кружляєш над тілами,
Їх вмить пронизував би страх,
Та мертві вже. Не з нами.
Це я ще жеврію потроху,
І крила теж я маю,
Та тільки білі, хоч і всохли,
На них і долечу до раю…

(вальс)

Ми сховались від вітру за порваним полум'ям душ.
У пориві блаженства вуста воєдино зімкнули.
Скерували на себе із хмар зацілований душ.
Тільки скинути одяг осінній забули.

Золотий падолист невідчепно кружляв коло нас.
Але в юних серцях ясно іскри від сонця блищали.
Осінь в парі із вітром пустилась у зоряний вальс.
Зачерпнула кохання ковток - і розтала...

Ми лишились удвох в зацілованім сонмі вітрів.
Проводжали замріяний місяць і...тихо прощались.
Тільки часто іще після того в картинках зі снів
Ми в осінній колисці з тобою гойдались.
20.11.01

Сніг на зелене
Зненацька дерева повились.
“Японський садок”- мугиче бабуся до внука.
Яскраву таку чорноту
Ти не бачив з минулого часу
Старий каганець,
І добірна алмазна пилюга,
І вітер-стодув сторінки перспективних книжок
Гортає
І шумно, і добре
На цілому білому світі.
А хтось похилився
Над теплим колодязьним паром
І слухає сповідь води
Та луну земляних катакомб,
А хтось у горіхах
Минулого літа шукає
Святу борозну.
“Садок коло хати японський…”-
дитина вторить
золотій і коханій старушці.
А вітер тим часом
Нагнав комуфляжних небес
(від НАТО куtюр)
і щось циркулює у трубах,
чи гріє?
Готуються прісні галушки
І як Миколай,
На порозі дід Рамадан
неося…

Переплетіння рук,
Переплетіння тіл...
І серця твого стук...
І від розлуки біль...

Мереживо думок.
Мереживо бажань.
Зробила перший крок
До дерева пізнань.
13.11.2006

Ти мене мені відкриваєш -
Такі дивні мої відчуття!
Таємниці усі ти знаєш
Наперед про усі відкриття!
Я вірю тобі і довіряю!
За тобою слідом іду.
Я того й половини не знаю,
Хто є я? Я себе знайду
В собі... Час ти повернув назад
Я знову юна - зовсім інша
Твого й мого кохання аромат
Лунає свіжо й цікавіше!
13.11.2006

Свобода шкіриться, як череп,
Сіяє тьма з очних печер,
І між її трухлявих щелеп
Примар людських ріка тече.

Хто не жадав її кохати:
В безодню з нею – райський лет,
Злиття міжстегонь волохатих ?
Її ж усього то – скелет...
З косою, мабуть, бо за нею
Мільйони збочень і смертей;
Мільйони бачили знамення –
Зривались із нудьги петель.
Від шепоту німфетки стерви:
«Лети, Герой! За мене! В бій!»
За суку щастя було вмерти,
Ніж неприступність витерпіть ...
Гниють кістки батьків у шафі –
Сьогодні в неї норов шльондри,
Безвідсотковий дар держави
Всім індивідам ліберальним:
«У кожному існують зерна,
Їх треба виростить і жать...»
Та це примари ілюзорність –
Мрій обивательських іржа.

І так завжди: до Волі кожен
Кричить: „Візьми мене, твій весь я!”
Та й далі шкіриться вороже,
Мов: „ На свободі не живеться...”

Мріями я серце заколишу,
А думками полечу до тебе.
Всі тривоги, смуток згублю, лишу,
Бо ти поряд… іншого не треба.

Бо з тобою падаю й злітаю,
Із жаданням знов лечу світами.
Ти найкращий – я тебе кохаю!
І мандрує Щастя поряд з нами.
10.11.2006

Ображене серце пірнуло у спокій,
Розгнівану душу затримали грати,
Кривавлять безболісно рани глибокі,
На спраглих вустах лиш гіркий присмак втрати.

У сутінках – пусто. І віра розбита,
Надія повільно крокує до страти,
Живе лиш кохання, сльозами умите,
Ти перепроси – я умію прощати.

І навіщо я до нього доторкнулась?
І чому на ліву кнопку тисну?
І чому ти не прокинешся, не скажеш:
Поклади! Не лізь! Йди геть! Ти що, навмисно?!
І навіщо серце ніжне так тріпоче?
Наче загнана у клітку пташка.
Та невже воно, дурне, дізнатись хоче,
Що вже зраджене… Господи, як важко…
І чому душа жіноча як у лиса?
Все підозрює, тиняється, блукає…
Господи… Щастя на волосинці висить,
Та чому ж його, дурна, не вимикаю?
А читаю, схлипую, читаю…
Як вона тебе… кохає...
І на зустріч натякає...
Ось, і зранку привітає...
Вечір, восьме.. Присилає...
За вчорашнє вибачає...
І цілує... Знов, кохає…
Все. Скінчились.
SMS-ки…
Ви життя мого - трагедія бурлескна...
Для нього ж – пристрасті шалені сплески…
Спить, не ворухнуться вії…
Хто вона?
Казка?
Повія?
Що? Любити краще вміє?
Чи дає тобі надію?
Чом ти спиш? Прокинься, чуєш?
В очі глянь. І все скажи.
Ти не бійсь. Кажи, як вмієш…
Ну, а хочеш?
В SMS-ці напиши …

Сатир щоночі забирає в гори.
Збирає ноти, поки чемно сплю.
Під ранок, як сховались мари в нори,
читає “Я без болю і жалю...”
Втомився чути сто разів про болі.
Я сам — один великий чорний грім.
Мій атом — вибух, хоч і руки кволі,
не запустить їм атомних руїн.
Сатир один, таких, як я, — огнища.
Я — елемент із атому й вогню.
В моїй крові войовниці-ордища,
їх музика огидна скрипалю.
Я потойбічний дон-Квізадо, Чалий,
Орфей і мавр, убивця і сатрап.
Не маю очних яблук. Лиш кинджали.
Я сам голем, і я ж бо — Ескулап.
Мій содоміт сатир гортає книги,
і випливають марева нічні.
Навколо карлики танцюють реґі,
і бісенята чорні з-за печі.
Усі зі мною, всі вселенські сили:
Гомер, Горацій, Люципер і Фавн,
П’є каву Гегель, чути крик Сивіли,
Ось встав з загроб’я Фауст Томас Манн.
Нічні гулянні, оргії до ранку.
Гортає фавн закляття. Грає час.
Лупцює атом смерть безперестанку...
Світанок... Світло, де немає нас.