Твої пальці слідопита
Вперто вивчають мене...
Поруч чаша недопита,
В ній п'янке "Шардоне"...
У гарбуза сонячнім лоні
Зріє дуже дивний напій.
І мої тріпочуть долоні...
І наші тіла, як пара змій.
Знов осяяні твої очі
Блиском п'янких свіч...
Цілунків губи мої хочуть -
Це - наша перша ніч...
12.11.2006

Напевно було б легше жити
Якби назавтра стати іншим кимось
Прокинутися зранку і обличчя вмити
У дзеркало на себе подивитись поглядом чиїмось.
Своє ім’я забути, придумати якесь.
Дивитися кудись у бік від себе.
Прийняти щось і загубитись десь.
Назавтра просто стати такою як треба...

Нехай навчить хтось як саказати
Щоб слово вигадкою не здавалось.
І розповів би як намалювати
Щоб кольори всі передались.
Бо я таки не вмію...
І пробувала вже мовчати
Старалась вже не малювати
Лише до крові губи покусались
І фарби всі порозливались...

Я заздрю сонцю золотому,
Коли знімає з тебе втому...
Як пригортає твої плечі,
Як долива тепло у вечір.
Я заздрю каві тій ранковій,
Що гріє руки цілий день.
Співає серце їм пісень...
Лиш пропіка той спів до крові.
Немає слів, немає знов,
І дуги перевернутих підков,
Моє обличчя заступили,
По цвяху в серце моє вбили.

Вона так не хотіла в цю любов
Впиралася, ховалася, змагалася.
Він влив у серце всю гарячу кров
Відкрилася, віддалася, призналася.
Він не повірив їй чи не почув
Накрилася, згубилася, зламалася.
Він думав що Вона іде, здавалося що Він.
Розбилося, розмилося, зім’ялося.
Хай свій для кожного задзвонить щастя дзвін
Подумалось, почулось, побажалося.
Та з чим залишились Вона і Він
Змовчалося, змовчалося, змовчалося.

"... в четвертом часу мы поедем в местную
книжную лавку,где двенадцать приятелей
своими скромными
аплодисментами проводят его стихи ..."
З авторського підстрочника "Дюни в Уотермилі"
Вецлова Томас

Сосни плакали й співали ,
чи підспівували морю.
Сонце сльози вигрівало ,
покохавшись з раннім бризом.
У піску солоні бризки
запліднили прибалтійство,
народивши Жямайтію .

Поховалися у дюнах
до пори соснові сльози.
Незворушливий Нямунас
лоскотав тим соснам ноги.
А по ночах жовторогий ,
як по росах небо зрідне,
розсипав по хвилях срібло.

Що це ? Кольори симфоній ?
Віртуальність співу фарби ?
Королі , свічки , долоні ...
Нерозгаданий Чурльоніс -
переплетення гармоній,
співомовна бурштиновість
безотвітної любові .

Час кору з тих сосен злущив ,
розрівняв пісок над ними ,
золотаву жовтизну ще
встигло сонячне проміння
в полотно меланхолійне
вмалювати.
-------І лишило
------------дозрівати
--------------------горошини...

...Просипаючи крізь пальці
віковічну таємницю ,
шепотів пісок прибалтський
про кохання моря й сосен ,
потім золотаві роси
скочувалися з долоні
поперек - по руслу долі .

По якій котитись далі?
Розділилося те русло ...
Про які дороги дальні
магія зірок мовчала -
про човен біля причалу,
збитого з канадських сосен,
про чужих кленовість осен ?

Між Лонг Айленду каміння
не просієш бурштиновість,
хмарочос - не Гедимінас,
і Флоридна спеки хтивість -
це не Паланги цнотливість,
і приклеяна усмішка ,
як медовості надлишок.

Лиш оазою в пустелі
ця книгарня. І дванадцять,
як апостоли із келій
п"ють долонями з джерела
ностальгії п"яні зерна.
Ніч і пляшка - як удома.
Лабас нактіс , пане Томас!

Липо-липонько не поспішай,
Трішки-трішечки не засинай.
Заквітчай мене своїм цвітом
Заколиш мене шелестом-вітром.

Липо-липонько ще зачекай,
Хай заварить бабуся чай.
Сік малиновий в слоїку на віконці
В ньому бавиться захід сонця.

Тихо-легко впала роса.
Було щастя і була краса...
Пахло сонцем, медом і цвітом
Мого дитинства останнє літо.

А тоді закрутила життя заметіль
Дарувала кохання, з ним смуток і біль.
Щось відбулось, а щось забулось
Все ж я знову сюди повернулась.
..............
Лиш порожня хата
Й криниця розбита...
І давно вже зрубана липа.

Моляться епіскопати.

Моляться епіскопати,
Вже не шлють прокльонів
І анафему ізнято
З гетьманського скону.

Та йому ваші прокльони,
Як й молитви ваші,
Й він молився на ікони,
Гетьман бідолашний.

Вірив у царя Мазепа,
Вірив, ой як вірив,
І анафеми не треба –
Край свій втратив милий!

Моляться епіскопати,
Церква спокутує:
Петра буде проклинати,
А потім спростує?

Чи велику Катерину,
Чи вже Ленін в черзі?
Ні, Росія не нестиме
В пекло своїх мертвих.

Лише доля Україні
Випала недобра.
Чи ж ми справді такі винні,
Чи такі хоробрі?

Пізно, пізно схаменувся,
Гетьмане Мазепа,
Вже й Батурин захлинувся
У кривавім крепі.

А якби опам'ятався
І під булавою
Твій народ увесь піднявся
За велику волю,

Осторонь була б Росія,
Чи ж були не справні
Твої війська золотії,
Твої хлопці славні?

Воювали до загину
За чужу державу,
Здобували без упину
Для Росії славу.

А коли зміліли військом,
Пішли побиратись,-
Ой, як падали занизько
Під чужі палати.

Бачив, бачив, та все думав,
Листував цареві.-
Схаменувся, глянув з сумом:
- Запорожці, де ви?

Вже і Швеція, голубка,
Помогти не в змозі,
Полягли твої здобутки,
Гетьман при дорозі.

З Кочубеєвим доносом
Покотилась воля.
Три століття - кров і сльози -
Українська доля.

Заподіяв горя гетьман
І собі й державі –
Стільки років його в пекло
Церква проводжала!

Храми будував нащадкам,
В них і проклинався
Нащадками! Гетьман, батько,
Хіба сподівався?

А тепер у дзвони дзвонять,
Не дзвоніть у дзвони,
Не спасли його молитви –
Не дійшли й прокльони.

Лише воля України
Долине у Ясси –
Повернула собі сина
Через стільки часу.

Якби була не біда
Та не Дике поле,
Якби була не орда,
Зрада та неволя,

Якби була не пішла
Доля у руїни,
Якби була не Москва
Біля України!

Якби гетьман не любив
З ворогами пити,
Якби ж було та якби
Все не так робити.

Всім чужа...
Самотня...
Стривожена...
Як самої себе луна я...
Я блукаю конем
Стриноженим
По світах,
Де Тебе немає...

Я звикаю, милий,
Увесь свій час
Існувати
Власною тінню...
Ти звикаєш теж,
Бо з Тобою в нас
Паралельні життя
Лінії...

2.
Ти пильно так на мене не дивись,
Мій некоханий... Далебí, не треба!
Забудь усе, що в нас було колись,
Забуду й я... І притамую злість,
Що серце залишилося без Тебе...

Ми вже чужі... І різні в нас шляхи,
І навіть не скажу Тобі я „друже”...
Лиш недбайливим порухом руки
Змахну солону краплю зі щоки...
А так... повір, Ти вже мені байдужий...

Холодні ввічливі слова,
Холодні посмішки нещирі...
Прийшли? Мої вітання Вам.
Йдете? Ідіть собі у мирі.

Якщо ж один із нас впаде,
Хто допоможе? Хто подбає?
Ми живемо у світі, де
Душа душі не відчуває.

Агов, живі! Чи ви ще є?
Де щирість? Дружба де? Де ласка?
Обличчя втомлене моє
Вже не обличчя – тільки маска...

Від сердця згублені ключі...
З пустелі людської цієї
Тікаю у кохання, чи
У всесвіт ямбів і хореїв...

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима.
І те, що ти так пристрасно хотів
Холодний, мертво-білий сніг замів.

І не ходи - не вдовольнити спраги знов,
Земля замерзла, спить моя любов.
А до весни ще так далеко… до життя…
О листопад, заледенілі почуття…
12.11.06

Я знову бачу цей чарівний сад
У ньому вчора лиш була з Тобою
Мені Ти подавав солодкий виноград
І я брала його безпечною, щасливою рукою.
Та опинився за високим парканом цей сад
І паркану я малювала візерунки.
Поклич мене з собою в листопад, чи снігопад
В чарівні вірші чи малюнки.
Чи в танець пелюстків весняних білосніжний
У танець Твій, у танець ніжний.

Це палкий, шалений танець –
Наше танго рідних душ…
Ти володар мій і бранець,
Я - краса ранкових руж…

Пристрасть шепче кожним тактом,
І рука в твоїй тремтить –
Ми впиваємося раптом…
В нас ця музика горить…

В ній без залишків згораєм,
Та відродимося знов.
Танго стане ніжним раєм,
І запалить нашу кров.
12.11.06

я його люблю як умію
як невинне дитя, як вчорашня повія
діалог наш почнеться – як завжди печально,
я до нього словами, він до мене – мовчанням.

лиш надранок приб’ється поранений вітер,
перевтомлений мандрами, з іншого світу,
жовтим листям приліпить до вікон новину:
ти говориш зі мною завжди, Божий сину

і стираю я вкотре самотності накип
вітер каже, що ти посилаєш нам знаки,
я напевно криптолог у пошуках суті,
але як їх читати – всі змісти забуті?

та, буває, на мить всепроймаючий спалах
вимальовує суть на листочках опалих.
ради тебе живу і плекаю надію,
я ж люблю тебе, чуєш? люблю як умію

...як літо пролетять літа
ти будеш поряд. Ти довіку
пускатимеш із люльки дим,
примруживши свої повіки;
любитимеш вишневий сад
і гомін золотого лісу,
червоні маки і ставки,
напій із м'яти і меліси...
...а я любитиму тебе,
правічне небо і собори,
і ще, ти знаєш, певно я -
завжди вертатимусь до моря.
...як літо пролетять літа,
ти будеш поряд, ти - навіки.
Від полум'я нічних свічок
щасливо мружаться повіки.

Принеси мені пригорщу
теплого сонця
і стане затишно,
і запахне любистком день,
напевно, завтришній.
Принеси мені пигорщу
ніжних мрій
я їх плекатиму
і неначе в жасминових берегах
у них блукатиму.
Принеси мені пригорщу
свіжих суниць -
щоб пахло літом,
щоб покрилися сірі, неясні дні
барвистим цвітом.

… Вже надвечірок літа,
Дрімає сонце в кроні дуба,
Шумить верба, росою вмита,
А вітер їй: «Моя ти люба.»
Калина, вбрана у намисто,
Стоїть як пані серед лугу,
І лиш береза шепче листом,
Шукає одіж собі другу,
Таку ж, як в сонця, золотаву,
Чи мідно-буру, як у жита…
Давно скосили вже отаву.
В коморі хліб. Смеркає літо…

Відчини мені у свою душу двері,
Дай зазирнути хоч в малу шпаринку,
Ти називаєш мене «моя добра Фея»,
На палець забереш сльозу-краплинку,
І станеш шепотіти без зупинку,
Доки не налетять слуги Морфея…
А вранці знову ти сердитий:
Недобрі друзі, гроші, вороги.
Всіма халепами на світі ти вже ситий,
А ще на завтра передбачили сніги,
І Фея не врятує від нудьги,
Ти так не любиш холод ниций той і вітер…
Віддай мені свою печаль і тугу,
Я – Фея! Врятувати тебе мушу!
Я буду тобі кращим в світі другом,
Веселим, щирим, сильним… Просто, другом.
Вкажи мені на двері в свою душу…
Та не вкажи на ті, за котрими зла хуга…

Місячна дорога кличе вдалину,
А внизу веселка від чиїхось сліз,
На вустах цілунок диво-полину,
А душа сумує, наче верболіз.

Місячна дорога кличе до зірок,
Й Маргарита руку знову простягає,
Як зроблю до неба я один лиш крок –
То земна дорога кличе-повертає.

Місячна дорога манить у світи,
А в моїх долонях сніг сріблясто плаче,
Вже не знаю я куди тепер іти –
Місячна дорога кликала неначе…

Але де це взявся кам’яний місток,
Місячна дорога виросла в світанок,
І в душі з’явився спокою вінок,
Бо вона знайшла останній той пристанок…

В словах моїх не холод і не байдужість.
Лиш намагання встояти у чомусь
Бо вже потоком зносить з ніг.
Здається й пролісок вже засипає сніг.
Я тішилась промінчиком Твоїм
І як дитина бавилась у нім.
Переверталась в річку чи у вітер
Для Тебе розквітали квіти.
Та звідкись сумніви прокрались
Думки і почуття заплутались, перемішались.
В тумані десь сховались стежки
Листям зім’ятим місячні осипались сережки.
Не знаю як колись жила без Тебе
Та якщо ще хоч трохи любиш Ти
Візьми мене за руку, прошу, й з цієї виведи біди.
В тепло своє, у свою душу приведи...
Мене назад у радість приведи...

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Недавно непомітно тріснуло.
Тепер здається зовсім розірвалось.
Дірою, порожниною зосталось.
Де ще недавно наповнений був світ любов’ю.
Тепер неначе плаче кров’ю.
Розірване намисто зібрати б по коралику
На нитку на шовкову.
І сонцю тішітися знову.
Здавалося що зможу і зумію
Та пальці лиш чомусь німіють.
Чи замерзають, бо сонце вже не гріє...

А може ти так сильно мене любиш,
Що біллю переповнюєш рядки???...
Сумуєш, скаженієш, нерви губиш.
Між нами ж 10 років - 100 віків!
А може досі хочеш бути разом?
А може ТАК бажаєш ти добра?
Прости, незрозуміла я відразу:
Любов в вогні "ненависть" не згора...
Напевно, наші мови - різні мови,
І досить вже незрозумілих слів!
Розсіють сум ночей ранкові зорі,
Їм більш ніж 10 років й 100 віків...
Багато сліз - лише грамина солі,
Напевно наші долі - різні долі (Олі?),
Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш...
А може ти так дивно мене любиш?

дощ до землі приклеює листя
аплікація осені в альбомі днів
безсоння то нехай виллється
у дощ у мені у вірші сумні

спів ночі
поцілунок півночі
антибіотиків приймач
хвиля
хвора музика
реагують на дотик язика
слова
виймаю голос
вибач

Самотня ніч,
На рані – сіль,
Я серцю не належу,
У ньому брудну темну вежу
Споруджує жорстокий біль.
Ти вранці – геній,
Вночі – труп,
Мандруєш в домі тіней,
З душі, як пил, зганяєш іній,
Зриваєш смерті подих з губ.
Ось тут колись жила надія,
Тут ледь вловимий віри звук,
У цій кімнаті – жила дружба,
Правдива, щира, відчайдушна,
Та вже похований той друг…
А цю я міцно зачинила,
На дверях – праведний замок,
Зграя образ, як кажани на крилах,
Між них я почувалася безсила,
Та, дякую, за якісний урок…
Ступаю тихо,
Як примара,
Несу як свічку болю вежу
Тобі я більше не належу,
Та серцю я знайду ще пару…

* * *
У світі – тисячі думок,
У небі сотні молитов,
Ми ділимось на гнів і радість
І тільки мудра обережна старість
Так щиро скаже – то була любов…

Коли Тебе утома огорне,
Коли скорбота горло стисне міцно,
І бракуватиме Тобі в повітрі кисню,
Лише поклич – хоч пошепки – мене.

Повір, почую! де б я не була...
Навшпиньках тінню підкрадуся тихо
І віджену Твій відчай, біль і лихо,
Губами доторкнувшись до чола.

В долонях скронь зігрію сивину,
Скажу Тобі про щастя і весну,
Про те, що ця зима Твоя мине,

Дам сил Тобі, аби, коханий, Ти
Життям, як переможець, міг іти...
Лише поклич – хоч пошепки – мене...

Дивитися під ноги – бачити бруківку,
Часом іще зімяте листя мрій без віри.
Калюжі сліз пролитих і на них бензину плівку.
Дивитись в небо - кажуть жити так не можна.
Помилишся і боляче впадеш колись.
І вже нераз зашпорталась, чоло, коліна розбивала.
Ставало серце, сльози і бідкання,
Та тільки не почути нарікання...
Що погляд був спрямований у вись.
Про небо спогадом бруківку прикриваю,
Відблиск Веселки у калюжах розглядаю.
І підіймаю голову - така вже непокора.
Лише здається, що куди подивлюсь те й побачу.
Хоч падаю, але все менше плачу.
Дивитись собі в душу - Богом дану
До світла проведе, врятує від обману...

Заплутані слова,
Відповіді не нові.
Тремтячі пальці
Радки нервові.
Хвилини мовчання
А може вічність
Вечір чекання.
Любов як збічність.
Не почута, не побачена
Не розпізнана, не заплачена
І не прийнята, з серця вийнята
Даром рідкісним подарована
Заклеймована і розтрачена
Не почута і не побачена…

Одна… Чому ж така ти одинока,
Коли з любов'ю по життю ідеш?
Кричиш на світ, мов в парку та сорока,
Що людям лиш добро, любов несеш.

Це падаюче листя танцем крутить
Свідомість і придуману любов…
Засуджений ніколи не осудить -
Вже знає: трунком в жилах тече кров.

Ти розумієш все, не треба й слова...
Я відчуваю серцем отой біль
І знаю, що даремна ця розмова -
Все для похвал, що чуєш звідусіль…

(байка-казка)
Давно-давно в одному лісі,
Отут, на нашому ж Поліссі,
Була для птиць і звірів школа –
Вивчали світ вони довкола.
Якось згадали на уроці
Про сніг, що випав в Новім році.
А тут Ведмідь як заревів:
«Не говоріть мені цих слів:
Про сніг і рік якийсь новий,
Для див таких я застарий»
Та обізвалось й Ведмежа:
«Навіщо, тату, ця межа?
Я хочу бачити той сніг,
Якби ж прокинутись я зміг…»
«Не говори мені дурного.
Не треба бачити нам того,
За все подба природа-мати,
Ну годі, сину, йдімо спати.»
І засмутилось Ведмежатко –
Суворий надто його татко.
«І як того він не збагне,
Що вабить все нове мене?
Коли всі знають вже той сніг,
То й нам побачити не гріх», -
Воно собі так міркувало,
Та швидко вже й дрімати стало.
І сниться йому гай і ліс,
Що батько меду знов приніс,
Наснились також й інші звірі,
З якими жив він у довірі.
І спалося так любо й тихо,
Та сніг згадався, як на лихо.
«Казали, схожий він на вату,
Мабуть, пора мені вставати», -
Подумало, сп’ялось на ноги
І нишком вилізло з барлоги,
Сказало тихо: «Ах, краса,
Ялинки білі – чудеса!
І як змінився рідний ліс…
Але чому так мерзне ніс?
І лапи вже мені морозить,
Мабуть, цього сьогодні досить.»
І Ведмежатко пригадало
Як солодко воно дрімало,
Хотіло повернутись до барлоги,
Але біда – забуло враз дорогу.
І вже долає його холод,
А тут утрутився ще й голод.
Тепер збагнуло Ведмежатко
Чого боявся його татко.
Воно заснути було б раде,
Та не послухалось поради.
Отож, сидить тепер, зітхає,
Але робити що – не знає…
І покотились гіркі сльози –
Крижинки стали на морозі.
А тут прийшла ще й завірюха,
Замерзли йому хвіст і вуха
І Ведмежатко задрижало,
Та й місця в лісі стало мало,
Метнулося вперед, назад.
«Й чому не слухав я порад?
За те, що я такий упертий,
Доводиться тепер померти», -
Малий Ведмідь так міркував
Й по лісі довго ще блукав.
Усе ж діждався він весни.
Й коли з’явилися сини
Уже в Ведмедя молодого,
То він навчав нащадка свого:
«Ти пам’ятай, моя дитино,
Що завжди слухати повинна
Порад, які тобі дають,
Інакше важка буде путь.
І щоб не трапилось пригоди –
Не намагайсь змінить природи».

Ким звешся ти, і з ким проводиш ночі?
Кому на завтра коси розплетеш?
Ніяк не зазирнути тобі в очі,
Тікай від мене,
Та від долі не втечеш…

Біжи мерщій повз ями і намети,
Залиш думки, що тягнуть тебе вниз,
Образ і пестощів уривки не від себе
Сховай подалі їх
Від своїх власних сліз…

Ти мчи чимдуж назустріч своїй зірці,
Що відтепер світитиме тобі.
Тобі одному, а іще тій киці,
Яку ти ніяково
Показав здаля мені…

Та ні! Вона – могутня мудра Кішка,
Яка нізащо не віддасть своє,
Лиш вийми пазурі із… серця. Вночі, нишком.
У тому серці досі
Ще б’ється гаряче моє…

Запроси мене на каву -
Де знайдеш таку цікаву? Запроси!
Розкажи для мене казку
Не жалій любов та ласку, Розкажи!
Не питай про те, що було,
Те, що було, те минуло. Не питай!
Залиши про мене згадку
І просту мою загадку розгадай!
Подивись, як мої очі
Дико сяють серед ночі. Подивись!
І в моїм розбитім серці
Зачарованим Коханням оселись!

Ти малюєш фарбою рожевою
Спів пташиний і новий світанок.
Ти готуєш тільки лиш для мене
Чорну каву і швидкий сніданок.
Восени ти фарбою рудою
Знов запалиш листя на деревах,
Влітку йдеш бентежною ходою,
кажеш:"божевільна королева!"
Взимку не жалієш фарби білі;
Мерзнеш, плачеш, мрієш, хочеш спати.
За вікном співають заметілі,
А тобі б весну намалювати...
Навесні не знаєш ти спокою,
Кольори знаходиш ті, що треба.
Це ж твоєю ніжною рукою
Створені весняні квіти й небо?
Тільки долі наші щось безбарвні.
Я без тебе щастя не здобуду.
Обери для нас цікаві фарби.
Як ти намалюєш - так і буде.

Очима заховатись від людей
під пасмами обвислого волосся.
Віднині на набридливе: “Ти де?”
не прошепочу більше: “Ось я!”
Бо я НІДЕ – зависла на дротах
хронічного мобілобожевілля.
У клітці телефонній, наче птах, -
налякана, замучена, невільна.
Відкрий мене в мені. Твій інструмент –
то набраний мій номер телефону...

Мобілобожевільний абонент
заплутався у недосяжній зоні.

свобода не вимірюється кроками
що означають простір
між тобою і дверима
ці двері то не вихід
лише чергова пастка
свобода - то лиш у думках
лиш небо над тобою.
лиш сонця промінь. тінь.
і вільний вітру подих

так буває завжди і ніколи
просто осінь
просто нас немає
ти покликаний співати і літати
просто крил своїх
ще не відчув

* * *
розмальований місяць руками нічних ейфорій
напівсонно складає навпомацки зоряні гами
ти стоїш півступнею на білій сорочці моїй
розпанахуєш небо своїми земними ногами

розсипаєш розпуки розпутніх розплат і розмов
розпорошуєш розпач з глибоких життєвих розпадин
на біляві ромашки на ватний небесний покров
розливаєш розкуто розведені темінню вади

розійдуться плітки по закінченню префікса роз-
не придумавши слів розкидатимеш погляди мовчки
день розвішав білизну на прутах поезій і проз
розійшлися лишилось клеймо на обличчі сорочки

Я.В.
Я п’ю цей час і відстань прагну пити
ковтками довжини і висоти.
Хапаю мить, тікаючи від миті,
жую надію. Вірую. А ти...
збираєш пил з небесних черевиків,
біжиш у світ, де ти – поки ягня.
Святий ярчук – моє ягня велике
сосе життя за грудища. А я...
тягну дроти до марева з ярчати
шляхом листів, дзвінків, стрічань-розлук.
Сказати все?
Та Бог велів мовчати
звичайній смертній.
Скаже все ярчук.

ярчук – 1) ягня; 2) собака з ярчати, якого,
за народним повір'ям, боїться нечиста сила

I went into a house and it wasn’t a house –
Slow white petals from the may-tree fall;
But it hasn’t got a blackbird
A blackbird,
A blackbird,
It isn’t like a house at all

I went into a house, and I thought it was a house,
I could hear from the may-tree the blackbird call…
But nobody listened to it
Nobody
Liked it
Nobody wanted it at all

Гадав додому повернувсь, а вийшло навпаки.
З дерев квітучих наче пух злітали пелюстки
Шукав, але знайти не зміг
Я птаха-співака.
Без нього сум на серце ліг
Оселя не така.

Додому повернувсь. Ов - ва! Там все, як я хотів:
Розквітли рясно дерева, пташиний чути спів…
Та, мабуть, випав чорний строк
Та нещаслива мить
Ніхто
не слухає пташок
Душею не бринить.

Чорний біль, сіра тривога,
Жовта туга, синій жаль,
Біла моторошна пляма
У моїй душі. Печаль
Фіолетовий відтінок в неї
З блиском весняним,
Помаранчева надія
Вицвіла у сизий дим.
Заздрощі, в них колір охри,
Може, навіть, пил землі.
Слід ненависті, ледь вогкий,
І блакитний сон в імлі.
Де ж яскравий колір ночі?
Де рожеві пелюшки?
Де сховав ти карі очі?
Чом не дав мені піти?
Я б голубила відтінки,
Дев’ять місяців в собі,
Я б співала пісні дзвінкі,
Пурпурові, золоті.
Я б віддала все на світі,
За зелений крик життя,
За гарячий колір миті,
В якій маму п’є дитя.
Я б червоним написала
Думки, сховані в кущі,
Знову б нас намалювала
Всіма фарбами душі…

Чужі навпроти вікна вогником палають,
У них іскриться і горить вогнем життя
І люди там живуть щасливі, та не знають,
Як одинока ніч пірнає в небуття.

В моїм вікні не світиться й не пломеніє
Так, як і в серці, наступила чорна ніч…
Вогню в душі уже немає і не гріє
Байдужий відблиск всіх (колись гарячих) свіч.

Цей дощ вмиває знову й знову щирі сльози
І тільки вітер палко стан мій обійма…
Хоч не прийшли тріскучі та лихі морози –
В душі моїй давно лютує вже зима…

Здаюся собі дзеркалом -
в вітальні на стіні.
А інколи, здається,
те дзеркало в мені
блукає лабіринтом
свідомого чуття,
тоді я відчуваю
жадобу до життя:
люблю його самотність
в хвилини боротьби,
ліричний настрій жестів
щоденної юрби;
люблю увись літати -
збивати сніг з ялин,
люблю найсокровенніше
невтраченних хвилин,
люблю стояти в церкві,
люблю...Коли молюсь
я дзеркалом вже вкотре
сама собі здаюсь.

Запроси мене до вальсу
Під сполоханим дощем!
Твої плечі - мої руки,
Серця стук і серця щем.
Все кружляє - дощ вальсує
падає на гори листя.
Моє щастя, моя радість
падолистом, падолистом.
Ти цілуєш ніжно руки,
Щастю осінь не завада.
Запроси мене до вальсу
на долонях листопада!
Веселися! Веселися!
Падай-падай в гори листя
наше щастя, наша радість
падолистом, падолистом!
Запроси мене до вальсу!
Мої плечі - твої пальці,
Все кружляє - світ святкує
Наше щастя, наші танці!

Де грань та між добром і злом?
Чи поміж них шалена прірва?
А може десь там є вікно,
І кожен може в нього стрибнуть?
Туди-сюди.. Ото так втіха!
Сьогодні чесний,
Завтра – лихо
Тебе за руку привело,
І тільки й чуть
Крізь морок фраз,
Як сірий чорт в тобі базіка…
Або ж, ти зараз – пан Щедрофф.
Всім радо роздаєш цукерки,
І тим – привіт, і тим – здоров,
І ви не хворійте, маленькі…
Та раптом щось зламалось трошки,
І брови – хаткою,
І лоб у зморшках,
І дихать важко так,
Й замовкнуть ніяк, -
Розлючений Котигорошко…
Ти ладен з’їсти ту гадюку,
Що всілась тут, на грудях білих,
Ссе кров і правду,
Ятрить душу..
І з нею жить отак я мушу?!
Та чвари вщухли,
Пристрасть сплила,
Гадюка ледве не зомліла
Від слів тих грізних і дурних,
Та зараз ти мудріший, стих,
Клубочком знов вона зігрілась
І з серцем щирим поріднилась,
І п’є могутню добру кров…
Така вже суть усіх умов.
У світі має буть баланс.
Брехні ми робим реверанс.
І підлість повсякчас шануєм.
От тільки, якщо не дочуєм,
Тоді вже істину, гайда,
Ловить усюди, де нема:
В людях, обставинах… Шкода,
В самих нас не знайти вікна…

І переповнена душа словами
Призннями, обіймами, сльозами.
Коханням, і теплом, і болем,
Чарівним небом і безмежним полем
Й здається радістю вже що болить...
І щастям невимовним що терпить...
Кому потрібно це???
Мовчить...

Місяця промінь крейдЯними вистеляє стежками
Волося наплітає дивними мережками.
І теплим сумом огортає плечі
І думка повертається із забуття, із втечі...
Ця миготлива стежка завела в знайомий сад
Ще літо тут, десь заблудився листопад.
Трава давним-давно не кошена
Сорочка по коліна вже орошена.
Несподівалась тут напевно опинитись
Ніби на зустріч я запрошена
З своім минулим, зі всіма що жили.
Я чую пісню тиху і далеку
І Тато вже води налили.
Бабуся посміхається, так рідно і знайомо.
Я млію від тепла мойого дому...
І пахнуть свіжі паляниці.
Та я не йду до всіх...
Лише стою коло криниці.
І огортає спокоєм і болем
Що десь на світі це чудове місце є
Де назавжди залишилось життя моє...
Колись повернусь в трави ці орошені
І в дім ввійду до пам’яті запрошена...
Та в цей передранковий час
У дім теперішній свій повертаюсь.
І з тугою у серці прокидаюсь.

Я знову в гойдалці гойдаюсь
Твого почуття.
І не боюсь і не лякаюсь.
Любов чи ні, розмова чи звичайна.
Від щастя завмираю як з Тобою зустрічаюсь.
І Ти це знаєш, й знаю я.
Знову на гойдалці гойдаюсь.
І вкотре падати не хочеться.
Але заплющую вже очі і лечу...
Чи вниз, чи вверх - не знаю...
І не дбаю.

Почути музику чийогось світу
У дотику до потаємних струн.
Мелодію душі почути
Прихованим відбитком рун.
Зіграти на струні і смуток й радість
Розлуку й сміх, любов.
Під музику цю танцювати в зорепаді
І у щоденність повертатись знов.
Почути музику і доторкнутись
Своєї невідомої струни.
Теплом і щастям огорнутись,
Навідатись у кольорові сни...