І (сізіфів труд)

Ми бачили буття каліцтво,
Згортали кров у кровостоках;
Ми віддали свою жорстокість
За стадну самобутність людства.

Ми проростали з партизанів.
Серця, прочавлені крізь ребра,
Штовхали гаубиці в жерло
В війні за «все під небесами»

Сізіфом рвали струни м’язів –
Не злізла шкіра пружна страхом;
Дивились в очі миті страти –
Як залп нас по стіні розмазав.

Мур був дверима в інший світ ...
Й за нього ми з життям боролись?
Щоб честю пискнув бога кролик:
«Буремні, в спокої живіть!»

Пуста блакить очей озерна!
Холодний німб безплідності!
Без крил униз політ простий –
Ми повертаємось на землю!!!

ІІ (слава герострата)

Наша харизма – каліцтво.
Кров – на опалому листі.
Те, що сичить в наших венах –
Чорнило для откровення.

Наша мета не змінилась –
Знайомити з іншим світом;
Змієм пригрілась знань сила:
Змінилось освітлення світло!

Нам не потрібно держави,
Індивіда індичий статус ...
Там де честь, гордість лежали -
Горить героїзм Герострата!

Доля у нас приречена:
Наркомана, шльондри, бомжа.
Ми – еталон заперечення;
Нам не потрібно держав!

Ми – кулеметні набої!
Нащо тим велич крила,
Завжди хто створював попіл,
Слава про кого згнила?


Знайте: ми спалимо ваші храми!
Переріжемо ваших чад!
За рубці, що лишив нам рій ратиць,
Коли впали, вернувшись назад..

Такий прекрасний мелодійний спів
Із уст природи -
То шепіт ночі,танець зір.
Десь там у глибині просторів
Танцюють ельфи поміж гір.
Десь там,де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Танцюють танець світлу,
Що їм дарує ніч.
Танок весняний - то сльозинка,
Що падає при посмішці із вік,
Ранкової роси краплинка,
Надія,віра,новий лік...
І нове числення буття,
Фантазія і творчий вир,
Що нам дають нове життя.
А танець літній - спілий плід,
Червоне яблуко і жовта груша
І квітів пахощі медовії із луга
І запах солі у морській лагуні,
Троянди пристрасть яра,невмируща.
А восени – танок печальний
Усе летить кудись в край дальний
І капають сльозинки із лиця,
Ніхто не скаже жодного слівця –
Танцюють ельфи
В музику осіннього життя –
Під шелест падолисту,
Під шурхіт крил на сірім тлі,
І дощ вже капає ліниво
На їх червоні мантії.
Зимою там,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Життя немає і в помині,
Там вмерли всі...
Але лише для світу цього.
Насправді ж
На сріблястім кораблі,
Танцюючи танок зимовий,
Всі відплили в іні світи.
І там в гірській долині,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Там буде знов танок весняний,
І літній,і осінній буде спів.
А взимку знов на зрібнім кораблі
Всі відпливуть в іні краї...
А наш світ,
Як вже пройде зима і буде знов весна,
На тім сріблястім кораблі
Прибудуть знову ельфи чарівні
У на початок все піде з кінця,
Бо це Закон Життя.

А він казав:”Шкодую”...
Я думала-блефує,
Чинить самооман.
Я думела,терпець урветься,
Все ще уляжеться,зійдеться,
Колись для мене щастям обернеться.

Я помилялась...
Я тільки марно сподівалась
Увесь цей час.
А його думка не змінилась,
Хоча й зірки в очах іскрились,
Та плакала душа ... і шкодувала...

О Господи!
Чому приносиш ти мені
Одні важкі розчарування?
Чому тримаєш ти мене
На ланцюгу пустого сподівання?

Я все життя лиш сподіваюсь,
Надію маю лиш на те,
Чого так потребую і тебе прошу,
Чекаю, чекаю, та не дочекаюсь...

Є речі, непідвладні нам,
Є те, що у своїх руках тримати
Жоден з нас не може
На те є лиш веління Боже.

Але...О Господи!
Не щедрий ж ти на дарування,
Коли так потребую я твого
Про мене піклування.

Як відповідь отримую у руки
Лиш пустоту, таку,
Яка живе у мертвому вже серці,
Яке покинула знеможена душа.

Лиш павутиннячко, таке тонке і сизе,
Таке невидиме й на дотик не чутне.
Але звивається воно і липне все до тіла
У душу влазить, імітує смерть.

Чому тоді, коли на серці й так печаль,
Коли опущені від безнадії руки,
Ти, замість того, щоб додати духу
Все новими нещастями нас засипаєш?

Вони один до одного туляться,
Розпалюють печаль,
Й народжується відчай,
Розпач і безвихідь.

Я розумію, Господи,
Допоки в серці досить ще надії
Життя у ньому так чи так жевріє,
Але коли надії стане вже обмаль?

Тоді не кину більше погляд вдаль,
У даль майбутнього...
Я скажу лиш життю: ”Прощай”
І прошепочу я тобі: ”Чекай”.

Солодкий гомін осені,
Солодкий шурхіт листя,
Примарне сяйво вдалині,
Примарою туман стелиться.

І теплим вітром у обличчя
Цілує осінь від душі,
Відкриє серцю нову книжку
Під назвою „Щасливі дні”.

І знову стане так затишно
І сяйво вже не вдалині,
Як прочитаєш ти осінню книжку,
Відкриєш рай для себе на землі.

Приспів: Тепла праосінь в нашім житті,
Тепла праосінь дала мені тебе,
Навчила мене щиро любити.

Промінчик сонця впав на кружева,
Але не усміхнулися уста,
У оці народилася сльозинка,
А потім друга, третя...Ще хвилинка,
І капають гіркі краплини із лиця...

Сльоза змішалась із душею сонця
У танці радості й журби
І ніжним вітром крізь віконце
Прилинув аромат весни.
Але не втішив. Навпаки...

Пожовкле листя падає додолу,
А вітер грає з ним,як мати із малим дитям,
А сонце світить лагідно і ніжно
І,водночас,так по-осінньому невірно...

Коли могла б я в мить таку печальну
І,разом з тим,спокійну і легку
Відлинути із листям цим в край дальній,
Де я знайшла б лиш Світло і Красу...

І,сидячи під деревом із книгою
У парку чи саду,
І потопаючи у морі золотого -
Для світу цього мертвого вже листя,
Зливаючись з природою,що помирає,
Душа повільно тьмяне і згасає...

Любов-таке ж світло, як сонце, як місяць
Любов освітлює буття,
Любов розпалює надію,
Що не згасає все життя.

Любов приходить із просторів,
З далеких космічних країв,
Вона блукала в них цілу Вічність,
Але осіла в серці моїм...

Любові я віддала спокій,
По-справжньому відчула біль,
Я втратила усе, ... окрім любові
І невмирущої жменьки надій...

Але пройшли роки і вогник згас,
Пропали вже кудись бліді надії,
Десь вдалині душі лиш спомин ще жевріє
Про ті часи, що поєднали нас.

Та спомин той вже не печальний,
Він світлий, легкий, ... лиш терпкий,
Він нам нагадує про щастя
І знов веде в країну мрій...

На серці втома...
Неначе я прожила 300 літ,
Неначе в пеклі вже бувала
І бачила весь людський рід.

На серці камінь...
Якби ж я знала,звідки він!
Що топить,совість,затишок вбиває,
Останній спокій на шматочки роздирає.

На серці туга,відчай,смуток,жаль,
І моя віра вже не дивиться у даль,
Збирає розум часточки надії,
Складає їх у щось єдине,ціле,
У ту надію,
Що,як відомо нам,
За руку із душею світ цей покидає,
Останньою вмирає.

Я дивлюсь на червоне плесо в склянці
Я бачу ньому відблиск зір
І сяйво місячне...
І чорний небосхил...
Вдихаю аромат терпкий,
Цей притомно-солодкий запах.
Чекаю півночі...
Ще ні! Ще рано...Ще чекати.
Гортаю сторінки життя...
Уже востаннє...
Так, тепер уже в останній раз!
Я бачу світло у кінці тунелю,
У мене за плечима.
Я йду від нього...
І знов дивлюся в небо,
Стискаю склянку у руці
І подумки прощаюсь з тим,
Кого я покидаю на землі.
Чекаю півночі...
Бам...Бам...Вже час.
Ковток.І ще один.
Бам...Бам...
Бам...Бам...
Вже вороття нема,
В душі найтихіша тишина.
І ще ковток. І знову: Бам...
Прощаюсь з світом цим
І з цим життям. Втікаю з нього.
Бам...Бам...Бам...
Ковток останній. І склянка пуста.
Тіло ще дихає, та мертва вже душа.
Бам...Бам...Пітьма.

* Отрута (лат.)

Уламок неба
В моїх руках,
Зоряний пил
У твоїх очах.
Тінь полум’ям
Малює ніч,
Ми залишилися
Віч-на-віч...
Не скоро ранок,
Тиша німа,
Згорає свічка,
Гусне пітьма.

Місячне сяйво
І шурхіт крил,
Червоні квіти
І небосхил
Залиє кров’ю
Сонця схід,
І моя пристрасть
Не згасне вовік...
Душа палає
Від твого тепла,
Нічка втікає,
Гасне зоря.

В росі ранковій
Втоплю свій біль
І з щирим серцем
Всміхнусь тобі.
Солодкий щем
Зупинить час,
Глибінь очей
Стане всесвітом для нас...
Зійшло вже сонце -
Чарує світ,
І тихий сміх...
Любові ангела політ...

Дивишся принизливо на порепані пальці.
Не гратиму більше. Фортепіано в мозолях.
Спали браслети смерти з руки блукальця.
Іду по піску й воді, все іду поволі.
Немає морів і хмар, тільки є бажання.
Спадає дурманний дощ на мої повіки.
Втомився іти в пустир, це немов стяжання,
Із марева пекла й сну утворились кліки.
Із чорних запеклих ран, із моєї крови
постала на образах, 35х40.
Занедбаний зсохся міст, посивіли брови,
Ти смокчеш мене жахливо, немов я морок.
Корида мойого сну, ореада болю,
Армади плавкого тмину і ніж крізь жили.
Не той я акорд в житті, не мої бемолі,
всі звуки з мого життя демонічно взвили.
Так далеко, що уже не ввійти у спокій,
Тримається між світами рука без кістки.
Я привид, або монах трохи косоокий,
Що сипле в безодню Лєти погані звістки.
Хапаю останній лист, але він у кризі,
Рука — наче то метал, громіздка й холодна,
змарновую вмерлий час у похмурій “Дзидзі”,
І чую від спраглих тіл, що тепер це модно.

Allan-Alexander Milne

Daffodowndilly

She wore her yellow sun-bonnet,
She wore her greenest gown;
She turned to the south wind
And curtsied up and down.

She turned to the sunlight
And shook her yellow head,
And whispered to her neighbour:
“Winter is dead.”



Олег Бондар

Нарцис

Він бриль із Сонця начепив,
Жилет з зеленим пасом,
Південний вітерець зустрів
Шляхетним реверансом.

До світла тягнеться, авжеж,
Рудому Сонця мало!
– Сусідонько! А, в решті решт,
І ця зима сконала!!

Allan-Alexander Milne

Mirror

Between the woods the afternoon
Is fallen in a golden swoon,
The sun looks down from quiet skies
To where a quiet water lies,
And silent trees stoop down to tress.
And there I saw a white swan make
Another white swan in the lake;
And, breast to breast, both motionless,
They waited for the wind’s caress…
And all the water was at ease.


Олег Бондар

Дзеркало

Опівдні, там де ліс росте,
Упало сяйво золоте
То Сонце тихою ходою
Пройшло над сплячою водою,
Де став із дна ключі студили,
Де верби коси розпустили
Над тихим дзеркалом ставка.
Неначе на короні перли,
Два білих лебеді завмерли
І кожен вітерця чека.

Не вбивай ти в мені,
Сльози радості тиші,
Не порушуй мої,
Тихі погляди лише,
Я залишусь на мить
Перегляну кордони,
І залишу її,
Не мої то закони.

Я залишу без сліз,
Я залишу без слова,
Я залишу тебе,
Й повертатимусь знову,
І я буду втікати,
День за днем промовляти,
Що не варто мені,
Серед тиші блукати.

З тобою я,мов на краю безодні.
Від почуттів перехопило подих...
У на з тобою є лише сьогодні-
один для одного
ми,як ковток свободи.
нам не судилось,знаю,бути разом,
та кожна мить з тобою - насолода.
так не буває,щоб усе й одразу.
І наше щастя-то лише пригода...

Пішла від мене ти і зникла вдалині,
Лишивши лише спогад за собою.
Тепер привидом самотнім уві сні
Моя любов вінчається з журбою.

Спливають дні, а я іще чекаю.
Сиджу на пристані і чую звуки. Хвилі...
І котиться сльоза як я згадаю
Твій погляд чарівний і руки твої милі.

Сріблиться море в місячній оправі,
Сліди твої я бачу на воді,
А над водою силуети мляві.

І віє вітер берегом широким,
Прилинуть миті щастя молоді
Як згаснуть в пам'яті твої останні кроки!

Читай мене, студенте милий,
Я книжкою Тобі розкриюсь,
Радіючи, що нам на крилах
Несе кохання дивну милість.

Вивчай, психологу мій любий,
Безхитрісну дівочу душу,
А я Твою крізь теплі губи
Всю до краплинки випить мушу.

Дивись, астрóноме мій світлий,
В мої зелені зорі-очі...
Скажи, чи розгадати зміг Ти,
Чого дівча насправді хоче?

1.
Прости мені, мій світлолиций лицар,
Що відпускаю нині в вільний світ.
Ти чуєш, за дверима виє вітер?
Він кличе. Вже пора Тобі... Іди...

Прости. Ти відтепер від мене вільний,
а я від Тебе вільна відтепер...
Я так і не навчилась бути тінню
Тебе...

Ходить тиха примара
Непомітна, як тая трава,
П’є очима із хмари,
Розминає губами слова.

У земній божевільні
Вона мусить пробути одна,
Бо оточена щільно
Передвічним мовчанням вона.

Нещаслива щаслива
У безлюдному натовпі йде...
Чи знайдеться сміливий
Хто любити зможе Тебе?

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не - скін - чен - ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на Спаса,
Їли ложкою пахучий свіжий мед,
Дивувались звукам мідних дзвонів
Та кохали...Час іде вперед.
Час іде
щасливі епізоди -
то як пам'яті безмежної прикраса,
як історія, що завжди поза моди.
Ми святили яблука на Спаса.

«Не ти»

Десь жила вона,
Десь без неї звик
Несподівана
Казка не для всіх!
Він кохав її ніби 100 років
Він кохав її, але зрозумів:
Не для нас тоді зорі падали світлом у пітьмі –
То були не ми!
Не про тебе я часто згадую,
Де цвітуть сади –
То була не ти!
До любові йшли,
На човнах пливли,
Наче літаки
З неба падали…
Там любов без слів
Вечори без днів,
Ні, я не забув,
Але вмить збагнув…
Не судилося,
Розлучилися,
Не пробачили,
Не побачились,
Не зустрілися,
Не зігрілися,
Не здійснилося
І на мить здалось…
Що не нам тоді світлом у пітьмі
Зорі сяяли. То були не ми!
Не про тебе я часом згадую,
Дива не знайти. То була не ти!

Перечитала знову всі твої листи
І спогади заполонили душу…
Такий бував веселий і сумний в них ти
Всі зберегла… Напам'ять їх залишу.

Вогненним словом, ніби справжній бог,
Запалював усі клітинки тіла.
Вертавсь завжди з віддалених доріг –
Тобі назустріч – лиш тобі летіла…

Ті всі листи я бережу, як цінний скарб,
Та й пригортаю до самого серця.
Розлука залишила там глибокий карб
І сліз наплаканих зо два озерця…
07.11.06

ти фехтувала
словами
й колола у серце рапірою
арію плачу
в театрі абсурду
співала
правдиво й на біс
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась не щирою
краще
мовчи
не кричи
не зови
не моли
і не лий гірких сліз

партія миру
у третьому акті
як завжди
фінальною
а увертюра басів
і кларнетів
без слів
другу дію почне
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась банальною
краще
не грій
не шалій
не дурій
і не смій
і послухай мене

слухай тональність
і перше за все
розбирись
із мажорами
ті хто навколо
а пасму хмарок
я із неба
і сам прожену
сонце пробач
і прости
ти повинна
співати бадьорою
краще всміхайсь
румяній
рожевій
пломеній
і згадай про весну

ритм безумовно
завжди існував
і є річчю
важливою
слухайся серця
та ритму його
а не оплесків
всіх глядачів
сонце пробач
і прости
ти повинна
кохати щасливою
просто кохати
щоб спів
твій
кричав
і мовчав
усміхавсь
і зігрів

Листопад, 2006, Україна

Гріх тобі серденько спати,
тихий вечір зізнань осені.
Листя співає сонати
так осінньо-сумні.

Гріх тобі серденько спати
твої очі закриті для зір.
Хочеш кохання пізнати?
Тільки в нього повір!

Гріх тобі серденько спати.
Осінь - не лише вмирання пора.
Осені треба чекати!
Осінь дарує дива!
5.11.06р.

Не спитай...
Бо краще не знати,
Та за які уклали "грати",
Не питай...

І очі ніде ховати
Від сонця, від тебе,
Від синього неба,
Очі Пілата.

Я скурвився давно вже як поет...
Мені не вистачає слів і рими,
Бо вечорами зимними
Та злими
Буття не склалося в сонет.

Я скурвився давно вже як поет...
Хоча, можливо, ним не був ніколи,
Зате я був кометою
Навколо
Параду неживих планет.


18. 10. 2006р.

Віфлеєм
сучасної
епохи
Чекає
не Спасителя –
Антихриста.
За нього
навіть
сам
Модерний Ірод.
Зачекайте,
люди,
зовсім
трохи
І цей звір
почне
криваво
мститися…
Ви ж
зустріньте
оплесками
вихід.
Він
украде
срібняки
в Іуди,
Клонів Каїна
запросить
на парад.
Тільки
вже
очищення
не буде,
Не буде
повернення
назад.
Він
так легко
розіпне
людство,
Замість
бути
самому
розіп’ятим.
Я благаю,
не їдьте
з глузду
І наважтесь
нарешті
крикнути.
Він
уже
всміхається з калюжі,
Ним
давно
уже
вагітна твердь.
Він
ще в зародку,
та,
навчений паплюжить,
Свій
малює
кривдами
портрет.
Він
сміється
в атомній зорі.
Може,
це
та сама
знакова
зірка?
Він –
еритроцитами
в крові .
І на ньому
технічна
бірка.
Він
давно
у посмішках
дітей.
Від
його
ін’єкцій
вени
терпнули.
Він
уже
шепоче
з–за дверей.
Він
у кожного
вдома в дзеркалі.

Небо
вичісує
з свого
волосся
Дощі.
Літо
підморгує
враженій
Осені.
Зорі
валізи
складають
Мені
на плечі,
А ми ще
ні разу
не бігали
Босими.
Тисячі
масок
в театрі
Паркових
мрій,
Знято
перуку
з мого
Майже
штучного
серця.
Воно,
ніби злодій,
Сховалось
від темпу
подій.
Я ж
хочу
геть…
Ти
на мене
за це
не сердься.
Нам
від
самотності
Звично
і майже
солодко.
Подумки
в неба
клапоть
Сонця
попросимо.
Дарма,
що на вулиці
Знову
так холодно…
Давай
утечемо
від світу…
Босими.
02. 07. 2004.

За крок
до смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не вміють
Танути
легко
і ніжно,
В свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З мокрих
вій.
І хоче
зимову
буденну
І сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть снігів –
це чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня тих,
що співають
У терні.
Це –
жертовний
символ
Весни,
Де сніги є,
на щастя,
Смертними.
01.07.2004

Заколисала ніч усі мирські проблеми
І вітер шепче казку давніх, щирих снів…
Здається, що ти тут, стоїш навпроти мене,
Чому ж, чому не чую твоїх любих слів?

Я простягаю руку і лечу у прірву
Своїх думок, гарячих, ніжних почуттів…
Вбиваю в серці ліру... Не чути б її співу!
Де ж віднайти тебе серед чужих світів?
07.11.06

Розіп’яте
натхнення
З зав’язаним
ротом
Молилося
на роздоріжжі.
Боялось
несподіванок
за поворотом,
Оскалу долі,
Гіркоти
принижень.

Шляхи життя
Подарували
зрілість.
Знайомили
з заплутаністю
слів.
Піднесли,
мов на таці,
милість
Підлабузників
усіх часів.

Воно
пізнало
розпеченість
болю,
Заржавілість
збентеження
мутну.
Його
омила
розбещеність
полум’я.
Воно
вдихало
запахи
люті.

Багатослівному
натхненню
Заткнула
рота
буденність,
Зашкарубла
мертвість
бажань.
Крила
спалила
непевність,
Посередність
людських
діянь.

Все ж
молитву
було почуто –
Із душі його
видерся
спів.

До краплі
випивши
отруту,
Воно
звільнилось
В істинності
слів.

06. 07. 03.

Я конвалій букет назбираю
І дорогу тобі простелю,
Бо тебе я так сильно кохаю,
Бо тебе я так сильно люблю.

Я удосвіта вийду у поле
І розкажу я сонцю про нас.
Хай радіють простори червоні,
Бо любові настав уже час.

Я для тебе,кохана, порину
У безодню глибоку, морську
І дістану для тебе перлину,
Бо тебе я так сильно люблю!

Ну що тобі від мене треба знову?
Навіщо ти прокинулось зі сну?
Ведеш зі мною ти таємную розмову,
Щоб відродить в душі колишнюю весну.
Видать забулися тобі недавні зради,
Ти знову хочеш вірити в добро,
Та помічать не хочеш його вади,
Але поглнь - на ньому ж зла тавро!
Чи мало тобі опіків і шрамів?
Тож ліпше почуття ти в Леті утопи,
І не будуй Фата-Моргани храмів,
Спи сном забутим, серце - спи...

Я й сам не помітив
Як зняв з себе Хрест
І простір космічний
Забутих небес
Вривається в душу
Потіхою часу
Трагічно-кумедну
Розбивши гримасу
Я й сам не помітив
Як сонце темніло
Жовто-чорний резонанс
І простір космічний
У дрібязки тіло
Забутий у часі
Старий диліжанс
Я й сам не помітив
Сліпотою очі
І простір космічний-
У гени ночі...

Як поряд сідаєш з каміном
І грієшся чаєм з жасмином,
Чи згадуєш тоді мене?
А як находить темна ніч
Й стирає лінії облич
Чекаєш ти, як я тебе?
15.10.2006

"Привіт.", - звучало так звикло...
"Привіт.", - розтануло, зникло.
Хай слово то кануло в тишу,
Не думай – саму не полишу.

"Не бійся...", - бо тут я, з тобою.
"Не бійся...", - не мийся сльозою,
Гарячим зігріємось чаєм
І сум той на двох поламаєм...
13.10.2006(LO)

...пальці легкі як калинове листя,
в обіймах останніх сьогодні сплелися.
Палають рум'янцем цілованні щоки,
Ти поряд. Ти тут. Та це лише "поки".
Історію вічну "про тебе - про мене"
сховають від світу старі гобелени.
Ти ще поряд. Ти тут. Ти підеш завтра рано.
Я жбурляю у вогнище два холодні каштани...

дні
летять
пролітають
ракетами
і зірками
спалахують в космосі
відцвітають
смачними букетами
в тих домівках
куди їх приносили
бережемо
у памяті прОжите
забуваєм
деталі й сказане
й поцілунків
уста заволожені
залишаються
ще нерозгадані
памятаються
запахи посмішок
і солодкі
й гіркі
й підсолені
незабутні
і зловлені поспіхом
гріхопадні
та вже і
відмолені
залишаються
в серці ранами
від слідів
і від слів
нанесених
все що було
колись із нами
кровоточить
рясними плесами
і нагадують
нам поєдинками
про дуелі
де були убиті ми
на дні сховані
дні поховані
в трунах памяті
не забитими

Жовтень, 2006

Так тихо і приємно вмерла
Десь аж під ранок у твоїх обіймах…
Нас втома вже до решти зжерла -
Ми розчинились у любовних війнах.

Мене завоював… До віку
З тобою я вмирать готова знову…
Слова кохання, вже без ліку,
Ти шепотів мені в пору ранкову.

Яке ж то щастя є на дотик?
Яким забарвлені відтінком мрії?
І кожна зустріч – це наркотик…
Ти оправдав усі мої надії.
06.11.06

Найніжніші почуття
Пов’язані з тобою.
Від кохання в небуття
Кидаюсь з головою.

Тобі, лише для тебе все:
І сонце, небо, зорі;
Щастя річкою несе,
Купається у морі.

Зможу я знайти слова,
Щоб ніжність описати?
Я – твоя! Навік твоя,
Щоб все життя кохати!
04.11.06

Осінній дощ об шибку вибиває
ледь призабутий і сумний мотив.
Понурий клен задумливо зітхає,
і навіть час свій плин призупинив.
Дзвенять малі краплини кришталем
та розбиваються об запітніле скло...
Я вийду прогулятись під дощем,
щоб на душі відрадніше було.
обожнюю жовтневу дивну пору,
коли Земля готуеться до сну.
Моє містечко задрімає скоро,
щоби,прокинувшись,
стрічать нову весну...

Безмовні губи розімкну,
кричати в темряву несила.
Без тебе, милий, не засну,
в думках що я тобі не мила.

Сіронезрачі очі відкрию,
долоньми прикрию вуха.
Жити без тебе невмію.
Яка ж слізлива осіння посуха.

Довирву серця шматочки,
нехай не гниють у грудях.
Поллю востаннє квіточки,
хоч щось нехай будять у людях.
4,11,06

Покрило землю листям-листопадом.
Колючим потовкло й соленим градом.
Снігом засипало ялинки по вершки.
Гудів лиш вітер, затихли всі пташки.
Та десь під пухом сніговим
З’явився пролісок життям новим.
Йому не холодно й не темно
І, мабуть, завіває сніговій даремно.
Природи диво звичайне і просте
Живою ніжністю навесну проросте.

Немає сил сказати про вчорашнє,
А про майбуть казати я не хочу.
Скидаю дні несправджені в багажник,
І витираю розчорнілі очі.
Іде годинник. Час сіда на плечі.
Замружив очі, тану в піднебессі.
Моє життя — агонії старечі,
І скресла крига... я уже на крезі.
Упала ніч на схожі переходи.
Тупцює маг на іншій магістралі.
Перетинаю в непогоду броди,
Але не віднаходжу дві скрижалі.
Марную час у барі “Мельпомена”.
Самотньо п’ю гіркий мигдаль із рани.
З усіх богинь зі мною — лиш Атена,
І вже Арес не кличе більш на брани.
Пестливо місяць виливає очі
В моє вікно. На шибці чорна квітка.
Я прокидаюсь зрання серед ночі,
А поряд з ліжком вже стоїть кибитка.
Чому б і ні? Поїду на край світу.
Зустріну Спокій у кав’ярні “Спека”.
Візьму сірник і коробок нефриту,
І томики із написом “Сенека”.
Чека на тебе, демонічно сило,
Прилинь і забери туди, в безодню!
І подаруй мені червоні крила,
І з порохом жовтастим чорну бодню...

незліченні роки, наче крила дерев у вікні,
їм судилося впасти – але не злетіти у вирій...
навіть золото меркне і схлипують вітряно дні,
залишаючи нам або смерть або старість на вибір

...незліченні роки, наче спраглі ковтки
найсолодшого меду у залах величних
не з’єднати з майбутнім минулі віки,
тільки пісня бринить, вічно юна, і кличе

в край, де теплі слова втихомирюють біль,
де співала ніжніше від всіх Елентарі... *
світе рідний, на тебе тавром впала тінь!..
хто наповнить тепер мою чашу нектаром?..

може ти, синьоокий, долаючи сумніви й страх
кинеш затишний дім і підеш за солоним туманом...
прощавай, бережи небо нашого світу в очах
у найдовшій мандрівці до раю – Аману... **

Старезний замок. Площі. Кав'ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські танці.
День густо забарвленний синьовою.
Від хліба руки пропахли кмином,
А погляд... стужився за тобою.

Чи то й насправді не повернутись?
І ні молитви, і ні прокльони -
не допоможуть. Шляхи засіянно
духмяним снігом, неначе льоном.

Старезний замок. Площі. Кав'ярні.
Барвистий ярмарок. Циганські танці.
Струнка дзвіниця. І дзвін лунає:
"Ці зими не схожі на зими в Провансі!"

А в жовтому листі
Намисто, намисто,
Опалів по низці,
Коралів по низці.

Червоне і біле,
Червоне і жовте!
Я ще не любила
Ніколи так жовтень.

І ягід на листі,
І снігу на листі,
Червоне намисто
І біле намисто!

Вмирала осінь під колючим снігом.
Тремтіла, ніби вигнаний собака.
...Якийсь дивак задихався від бігу.
Ловив таксі...І майже плакав.

Я встигла вже зігрітись темлим чаєм,
Я бачила в вікно – конає осінь.
Я знала - щось втрачаю надзвичайне...
І твій дзвінок... немов контрольний постріл.

05.11.2006

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам "люблю" осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших снів,
Нехай воркочуть приказки чудесні!
Є тільки ти... Все інше хай воскресне
У водопаді одиноких днів!