Я повертаюсь знов до моря,
Де шум прибою і туман просвічують вогні.
Б’ється об камінь хвиля,
Шепоче щось, розповідає сни мені
Про те, що Ти щойно проходив,
Дивився в даль, і очі що сумні.
І я ступаю обережно у,
Ще не змиті хвилею, сліди Твої.
І манить літом море,
Де сонце, теплий пісок і неба де блакить.
У Твої сни так хочу повернутись, нехай на мить...

Сніжинка вмирає в долоні.
Хіба помирають в теплі?
Сніжинка вмирає в полоні,
для неї клітки замалі.

Сніжинка вмирає від тебе,
хоч як би її не любив.
Любив ти її лиш для себе,
її ти собою убив.
4,11,06

Не відрікаюсь і не каюсь...
Душа не холодом залита тільки болем
Всього що довелося пережити.
І ноги зрізані стернею,
Й часом здається, що не перейти цим полем.
Туди не допускаю, бо й сама не сходжу.
Бо грубий ланц на дверях і завіси заржавіли,
І ключ загублений, і не знаходжу...
Зійшла сходиники три...
Вже досить. До світла повертаюсь...
Від світла ж я не відрікаюсь...
І не каюсь...

Рипають кроки по снігу,
мороз задирається в очі,
душу мо, неприкриту, нагу,
гонить мороз серед ночі.

Гори думок розвіває той вітер,
дивну мозаїку з них виклада.
Де ж для думок назбирать мені літер?
Де ж ви розбіглись зрадливі слова?

Крізь світ проникає музика
І я в ній лише живу
Струною звучить постійною
І дотиком наяву.
Тепла огортає пухом
І кожним звуком і рухом
Сумною нотою кожною...
Я тихо і ніжно люблю...
Чому звучить тривожною?
Крізь всі признання і сльози
Хтось знов навіває морози...
Та в своїй душі самоти
Невже ще досі не чуєш,
Що моя музика - Ти?

Сьогодні таки задощило...
Задощило смутком.
Скотився струмком по обличчі
Й стиснувся жмутком.
Кудись би сховати, віддати
Забути десь чи загубити...
Та нікуди. Твоїм смутком облило.
Стою під дощем безсила...

PROГRЕС (прононс прогресу)

To do is to be (Socrates)
To be is to do (Plato)
To be or not to be? (Shakespeare)
Do be do be do! (Sinatra)

Отче наш
Нехай свяцься іммтво
Хай при цас тво
Ха бу воль тя
Я нанн тайназ
Хлі нанна ссу
Дана дне
І прои впро на
Ями про всі во на
і неви наус
тайзба наолу

Воймо
Іси
Йдусфя

Во
Іси
Сф

Vo
ise
of

AM...EN
ericagland


* * *


Скінчилось усе

Скінчилося все
Геть
Муза
Одвернулась од мене
Та подалась
Гордо ляснула хвіртков
Дбайливо
Впакувала мої думи
У велетенські запилені чорнії скрині
Зоставила
На опіку
Лише свою дику
Сором`язну
Падчірку
Ехо.
Хо.
О.
__________Oooo_
__oooO___(___)_
_(___)____)_/__
___(____(__/___
____)__________
.
Подалась подалась подалася подалась подалась
Подалась подалася подалась
Продалася
Сумно
Лихо
Поставимо крапку
………………………………………………………………………………
…………………………..крапкакрап……………………………………
….……… …..крапкакарпкакрап...……………………
…………………крапкакрапкакрапкакр………………………
…………….крапкакрапкакрапкакрапк……………………
……………крапкакрапкакрапкакрапка……………………
……...крапкакрапкакрапкакрапкак…………………
……...крапкакрапкакрапкакрапкак…………………
………………крапкакрапкакрапкакрапка…………………
……………..крапкакрапкакрапкакрап……………………
……………………крапкакрапкакрапкак…………………………
………………………крапкакрапкакра…………………………………
…………………………………пкакрапка………………………………………
………………………………………………………………………


* * *


Лляне жабуриння на моєму десктопі

Зималітозима
осіньвесналіто


Куди
згинули
фарби
вічнорожеві фарби?
і де
та знайома
хмаринка
над містом моїм?

Намісто неї лиш
джоб
намісто неба -
десктоп
над містом літає
страх
по місту ходить в штанях

і орди сивих комах
плетуть лляне жабуриння


Веснаосіньвесна
зимавесналіто


І хто я тепер
перед
моїми
синами?
Що завтра скажу я
своєму
коханню?
Платина ззовні
Пластик в душі
Контент очей
негламурний, журний
Палає в них лише
страх

Ми не покинем наш
ворлд
Де намість сонця -
бігборд
Намість покрівлі -
діра
На подрі гніздиться жах

де орди сивих комах
плетуть лляне жабуриння


* * *


Я і Текст. Діалоги

Я оспівую те
лише те, що нетерплю
а про те, що люблю
я буду мовчать -
то єдиний шлях його зберегти
Бережіть свої зорі
од згорання
в гливких шарах ноосфери

...

Ба навіть не плачу
не оплакую
але мовчу
мовчу про своє
вічне мовчання
живу як усі
роблю те, що усі
(тому, що ми всі
робимо те, що усі)
я тону в лайні
і буду тонути
лише так я збережу
те, чим іще
дорожу
тримаючи дистанцію
од і до істини
Господи, як добре,
що така
безконечно глибока
відстань
до серця

..

А все
інше
те, що я роблю
те, як ви мислите
те, чим
ми живемо
то все
схоже
на
Пусті слова
замуровані в дуплину вакууму
фінал котрих -
вічність, заціпеніла у центрі
чорної
діри

Урбан МСМХІІ

Хрестна хода
Чи хрестовий похід
Quo vadis,
Ти,
наш новий Урбан?

Я можу стати твоїм лицарем
Але котрого ордену?
Я міг би бути новим Савлом,
Але чи ти воскреснеш перед ним?

Ти величніше усіх пірамід
Я мізерніше жмені квасолі
Але й ти не обіймеш
усіх тих
бескид
Які наймити
сіяли
мною


* * *


сповідь спайдермена

Коли я мав зо триста пар очей
з десяток рук і надцять ніг
Я нервував та бився
своїм чолом зпітнілим
об міцний горіх
(бо сь я не був таким як то усі)
Усі волали:
«Дайош сала!»
А я...
Я лишень позіхав
і в небі чумаками
зубрівку смакував
Тепер у мене
між ногами
підріс моцненький дуб
Коріннями
глибоко
заліз проклятий душогуб!
Одсохли руки, ноги здали
вдерев'яніла голова
І дупчитися лишень
тепер моя судьба


* * *


Тайни

Нехай я ніколи не побачу
Твій перший раз
Ну що ж, зараз я пробачу
Твій перший раз
Але нехай мій останній раз
Ніколи не побачиш ти
Останній раз я вибухну у всесвіт
Молочним шляхом
Серед потаємних глибин
Я ввійду в гирла дівочих галактик
І розтану метеоритним дощем
По орбітах міріадів зірок
Які ніколи так і не дізнаються
Мого імені
Як і ніколи не повірять в те,
Що я – просто людина,
Що засліплена сяйвом
Твоїх рожевих променів
Я обміняю цю тайну
На сотні твоїх
І день стане білим
А повітря – прозорим
І вчорашній сизий туман
Осяде на наших щоках
Криштально-чистою
Вранішньою
Росою


* * *


DELeВІЗОР

Ти зачиняєш галасливу скриню
І знову опиняєшся на самоті у власноруч зітканих тенетах
Тенетах
Чужих мрій та фантазій

Частка тебе продовжує буксувати
У їх карамельному полоні,
І твоя знесилена вісь марно прагне звільнитися
Од нової порції приторно-солодкого адреналіну
Ти починаєш розуміти
Що з кожним наступним зануренням
у калейдоси алюзій
Окови ставатимуть все цупкішими
А твоя облисіла карма
й надалі продовжуватиме кришталізуватися
На запітнілому від обіймів екрані
Екрані
Чужих мрій та фантазій

Ти вже не раз запитував себе:
“Чого їм потрібно від мене?
Нехай собі забирають мого кота чи папугу –
Усі ж бо говорять, що од них більше пуття
Але чому я?”
Ти вже занадто дорослий, щоб задавати подібні питання
Хоча... клацни по каналам,
І на гарячому від поцілунків екрані
Ти знайдеш собі відповідь на будь-який смак
Смак
Чужих мрій та фантазій

Осипалось барвисте листя.
Та дихає ще сонячним теплом.
Крізь літо промені лилися.
І закрутив в легеньку пам’ять вітер
Як листя було молоде й зелене
Й здавалось завжди буде жити
На гілці вишні, яблуні чи клену.
Весною зодягалось в квіти
Плоди чи то гніздечко влітку пригортало.
Й таким чарівним кольоровим стало...
Зірвало вітром і опало листопадом
Ще трохи і просиплеться крізь трави
Зима накриє снігом й градом.
І перельється у життя, що буде…
Листя… Люди…

* * *

Зоряна елегія

Якщо зорі
палають -
отже – це комусь потрібно?
В. Маяковський

Поглянь на свою зорю
Вона так яскраво палає тому, що до божевілля самотня
В пусткій множині холодного всесвіту
Але ти віриш у її бурхливе щастя
Та простягаєш до неба свої зневірені руки
«Люби мене» - шепоче у відповідь зоря
І ти обіймаєш її за примарне сяйво талії
Дбайливо вкладаєш у свій сріблястий кадилак
Та вирушаєш у далеку подорож
Ви будете стрімко летіти, минаючи віки та епохи,
Заходитися над сліпотою часу
Та передражнювати викривлення простору
Спостерігати, як вогнища пройдешніх світів
Перетворюються на курне павутиння над вирвами зубожілої золи
Воно вже там, глибоко в прірві чужого змісту,
А ви будете леліяти слухняне кермо насолоди
Та підійматись все вище і вище
в своїх мріях та сподіваннях задля того,
Аби десь там, серед сотні подібних сузір’їв,
Запалати для когось новим життям
І стати такою ж
До божевілля самотньою та безконечно малою
Часткою
Всесвіту


* * *


На підвіконні

Із поривань, натхнень, одчаю
останеться лиш попіл мрій
Богдан-Ігор Антонич

Тепер я знаю – я чекав на тебе все життя
Я ніколи не бачив тебе, але твердо знав, що ти є

Коли нетерпляче пригортався до материнського лона
Коли виводив олівцем перші незграбні каракулі
Коли потирав вивихнуте коліно
Коли мріяв стати дорослим
Коли тішився оцінками в щоденнику
Коли мене вчили танцювати вальс
Коли натягав парадний кітель
І коли мчав на роботу
Я просто чекав і не думав ні про що
Вічно шукав твоєї вірності
І міріади розчарувань лише зміцнювали мою віру в тебе

Я знав, що ти – саме така
І відмовитися від тебе не можливо
Тому що ти приходиш завжди
Та не зраджуєш нікому
Моя вірна
Смерть


* * *


Ірині

Усі будують мури
З картону
Та піску
Ти будеш жити вічно
В палаці
З кришталю
Бо в мене є надія
Прокинутись
У сні
В ту мить
Коли
Торкнуться

Мене
Вуста
Твої


* * *


ОкО

Розплющ своє Око -
Відчуєш
Безмежність
Стуливши повіки
Узрієш
Усе
А тим
Хто по віку
Двооким
Проходить
Стара сіра панна
На ім’я
Буденність
Висмоктує небо
Й таврує
Чоло

Корисна робота – літати з пташками
Упасти у поле, й лежати з квітками
Повзти необачно, наткнутись на змія
А я помирати від отрути не вмію
Зламала кістки всі
Забула зліпити
Себе всю докупи
Цементом залити
Порвала адресу
Нанюхалась клею
Чекала на диво
На зашморг зі стелі
Знайшла чиєсь пекло
Змішалась з журбою
Мені вже не треба
Боротись з любов´ю
Давно вже вона
Спливла разом з кров´ю
Читай по очам
Я вже не з тобою

Сьогодні ми зустрілися як завжди,
Ти усміхнулась ніжно і пройшла,
А серце рвалося сказати правду.
Для нього ти така одна.

Про тебе всі без вийнятку думки!
Я пам'ятаю першу зустріч із тобою,
Коли рука торкнулася руки,
А погляди з'єдналися любов'ю.

Чи це був знак, чи просто випадковість?
А може це лиш мрія у мені?
Я мав забути все, але натомість
До мене ти приходиш уві сні!

Пробач, що ти милуєш погляд мій!
Лише скажи і я навіки твій!

Нитками твого імені
Зашита в серці рана.
Без тебе жити як мені?
Скажи, прошу, кохана!

Днями-ночами не сплю,
Я думаю лиш про тебе.
Так тебе сильно люблю!
Ангеле мій із неба!

Вже переболіло, здається, пройшло -
Минуле моє, немов давнє кіно
Забути б хотіла - навіки забути,
Якщо вже не можна його повернути.

Найкраще змиритись з усім і піти,
Кохання не сила, як хрест, вже нести...
Якщо я не можу його повернути,
Заставлю це серце навіки заснути.

Вже так в середині воно не болить,
Коли до коханого думка злетить.
Невже все це правда? Невже я забула?
Ні... Просто навіки душа вже заснула...
25.03.2002

де легко так говорять про любов
де легко протирають святим мешти
де легко після так як легко до
тієї миті коли вкотре вперше
ти відійдеш у той печальний час
я може помолюсь або заплачу
боги покажуть свій найвищий бас
я мить в календарі собі відзначу
перегорять зустрічні поїзди
осінніх станцій і гучних вокзалів
де легко говорити Я і ТИ
бинтує землю сніг від тротуарів
де легко попроситися на ніч
і світ ілюзій втраченого дому
я помолюсь за чорно-білий світ
в якому ти для мене лиш сторонній.

Укрились інієм дерева,
Затихло місто, наче спить.
У санях Сніжна Королева
Кудись поспішливо летить.

Холодний погляд, сірі очі,
Збілілі щоки і вуста.
Без почуттів її щоночі
До себе кличе Пустота.

Замерзло серце, тихо спить.
Відсутній біль, відсутній жаль.
Воно не плаче й не горить,
Перетворилось на кришталь.

Нема нікого в Королеви,
Завжди одна, вона сама.
У володіннях кришталевих
Нема тепла, лише зима.

Перший сніг торкнувсь моїх долонь
І холодом він обпікає вії...
Душу назавжди забрав в полон -
Для тебе і про тебе мої мрії.

Милий мій, зігрій мої думки
І розтопи заледеніле серце...
Будь зі мною завжди, на віки,
Зі мною залишися аж до смерті.

Я благаю: поверни тепло,
Цілунком оживи вже мертве тіло...
Першим снігом серце замело,
В душі знедолене кохання тліло...

Моє життя, що знимки кольорові,
В різноманітних відтінках любові
У світлотінях смутку, що не описати.
Подумати, згадати, промовчати.
І різні погляди і перспективи.
Часом зіб'ється фокус в об'єктиву.
В шухляду десь найдальшу
Заховались негативи.
У світі і без сліз моїх достатньо болю.
Лише в до щенту згореному місті
Сміються знову діти.
І матері навчилися радіти,
Бо хтось обпаленою вже рукою
На згорищі посіяв знову квіти...
Я це життя не можу не любити...

Холодне світло місячне
Пролилось крізь фіранку.
Вкрило подушку і моє обличчя
В гафтовані мережки.
І ніч така глибока, далеко ще до ранку
Ступаю в місячні м’які, пухнасті стежки.
У світлі місяця з'являється видіння
І стежка розчиняється у сновидінні.
Веде до схилу десь доріжка,
Де коло моря на піску
Сліди дитячі залишили ніжки.
Спускаюсь схилом тим у спокої і тиші.
Нечутні кроки, стежка сліду не залишить.
Послухаю ще вітру шепіт й хвилі,
Й по стежці повернусь десь за далекі милі.
У тиші, спокої й гармонії душі
Зустріну ранок.
Мою щоку зігріло сонце. Світанок.

Якщо вже стрибати, то тільки угору,
Якщо вже кохати, то зараз і тут.
Немає в коханні ні завтра, ні вчора,
Кохання - то рясту рожевого жмут.

Якщо поспішати, то тільки до Раю,
Якщо ми ідемо, то тільки удвох.
Туди, де цвітуть запашні едельвейси,
Які доглядає усміхненний Бог.

Якщо вибачати, то тільки назавжди,
Якщо і молитись, то тільки про нас.
Якщо вже стрибати, то тільки угору
В блакить, в позапростір і в позачас.

Маленький парашутик від кульбабки
Принесений осіннім лагідним і теплим вітром
Так випадково зачепився за рукав
Й долоню ніжно так поцілував.
Я приглядаюсь – ох яка краса
Прозора, світла і проста.
Всі кольори здається в ній відбились.
І подих свій тамую,
Не дихаю і обертом йде світ.
Й давно вже втратилось тяжіння
Від щастя – головокружіння.

так помирають тільки дуже горді
не на колінах і не на ногах
дерева не скорилися погоді
і біль періщить білим по листках
я ще жила
а ти прийшов осінній
перемолов посіяні жита
повиривав усе що міг з корінням
перевернув розмірене життя
я ще жила

а так вмирають горді
не на колінах і не на ногах
я просто не сказала вчасно "годі"
і ти не зупинився вчасно так...
одніська ніч повінчана незнанням
це ще не суть розміняна на мить
хотілось так сказати про кохання
але до болю...
чуєш?
як мовчить?

а так вмирають тільки дуже горді
які слова і про яку любов?
я просто не сказала тобі "годі"
а ти повірив...
і в життя прийшов

Замріяна стояла пізня осінь,
Зажурена в передчутті снігів.
Листки спадають в німоті назовсім
І теплий промінь догорів.

Ще день, ще два й засипле снігом землю
І холодом скує осінній ліс.
Так пишно осінь вбралася даремано
Краса її золотолистих кіс.

Ще мить і покривалом білим ляже
Холодний сніг в золотосяйний рай.
Осіннє золото морозом зв’яже
Й засне під його спів зимовий гай.

Дорога життя не буває легкою.
Якщо хочеш жити-борись!
Будь кожного ранку готовим до бою,
та перед собою
ні в чім не клянись.
Радій тут і зараз,
із тими,хто поряд,
а не у мріях про кращі часи.
Дитячий,живий,
зацікавлений погляд
крізь усі терни життя пронеси.
Завжди будь собою-одним,унікальним.
Ми світу потрібні такими як є.
Свій шанс не прогав-
він можливо останній.
Життя не змарнуй-бо єдине,ТВОЄ!

Мовчи! Сховай банальні фрази!
В очах твоїх я правду прочитав.
Я не таїтиму надії чи образи,
Хоч я тебе так сильно покохав.

Мовчи! Я знаю - це кінець.
Зів'яло все, неначе квітка.
Хто винен - ми чи наш творець,
Що щастя обірвалося, як нитка?

Мовчи! Майбутнє стане сірим.
Я заховаю свої почуття.
У нас з тобою я так щиро вірив!
Байдужість породила каяття!

Мовчи і я мовчатиму.
Бувай!
У всьому винні тільки ми.
Закрився перед нами "Рай".

Налий мені свого вина,
Сьогодні ж бачимось востаннє...
Ти залишаєшся одна,
Моє дівча, моє кохання.
Мене чекає корабель,
Із переправи вітер віє.
Сьогодні змушений тебе
Покинути, моя Маріє!

На щоглах стяги майорять,
Списи шикують довгі лави.
Там стогін моря і гармат,
Там бій тривалий та кривавий.
Та не боюсь я ані хвиль,
Ні смерті !, тільки серце скніє,
Що до розлуки кілька хвиль
Лишилось нам, моя Маріє!

вино на цвинтарі. назвемо це причастям.
ти кришиш птахам зачерствілий хліб…
вигадує гримаси куце щастя,
сповзаючи у твій непевний слід…

а пташенята заглядають в вічі…
трава слизька – провалишся таки
у лоно зрілого Середньовіччя,
принаймні кажуть так жартівники

ти навіть хочеш друзям усміхнутись –
і те причастя розділить на всіх,
безкровних губ розпачлива зімкнутість –
нарешті впустить в себе кров чи сік

але раптово, хижо, недоречно –
колюче зілля в одяг твій вроста
старим плащем на світ лягає вечір –
і ти вже – тінь розлогого хреста!

Тут кожне деревце рідненьке,
Кожна травина, кожен кущ,
Хатина бачиться старенька,
Надія є – я повернусь.
Я повернусь до тебе, ненька,
До твоїх обріїв сумних,
До пташок, ластівок маленьких,
Веселих хмарок голубих.
Я повернусь... а ти чекаєш,
І сподівання те росте,
І все що в свому серці маєш
Для мого серця не пусте.
Я повернусь... не відпускаєш
З мрій, як з обіймів, ти мене,
Ще пісню нашу заспіваєш,
Ще світ любов’ю проросте...
А я вже наче повернулась,
Неначе в вимірі другім...
Маленьке сонечко проснулось
І покотилось по горі.
Ось тут колись гуляли й ми –
Дитятки сонця золотого
Поки були іще малі,
І край уяви був за свого,
А потім звідти утікли,
Тепер лиш спогади мої
Від сну поснулу пам’ять будять,
Невже дитя в мені розбудять?
А я стою на самоті
І плачу – ой, де ж роки ті?

сприймаю на відстань
корозія листя погодності
і порох на мештах
і вітер в обличчя і вогники
сприймаю на подих
ці коди по вікнах пунктирами
відсутність погоди
на вулицях міста без імені
сприймаю на дотик
площини причинно відсутності
у світі без Бога
залишились люди без сутності

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

Тонкий,
Ледве помiтний порох
Моїх померлих iлюзiй,
Ширяє
У сонячних бризках
Прозрiння.

Душа,
Сповнена тими бризками
Та осяяна їхнiм золотавим
Свiтлом,
Конає
Вiд зайвого клопоту
Страждання...

А сiм'я у нас, Тарасе,
I нова, i вiльна!
Тiльки ж ти до України,
Придивися пильно,
Придивися! I якщо ти
Iз неба побачиш,
Яка доля в нас убога
Та життя собаче,
Та яка в нас Україна
Скривджена, обдерта -
Схочеться тобi, напевне,
Другий раз померти!

Знов пани у нас, Тарасе,
Хижi та пихатi.
Їм од жиру не сидиться
Знов у рiднiй хатi -
Їдуть вчитись до америк,
Францiй та германiй
Як з народу витягати
Шеляжок останнiй.

Знову мати молодая
Iз своїм дитятком
Рученята протягають,
Не маючи гадки,
Що вони сьогоднi стали
Непотрiбнi! Зайві!

Тiльки сонечко,
Як завше,
Сходить в тихiм сяйвi...

Люблю стару
Та молоду водночас площу,
Її безмежність,
Небокраїсть,
Лункість,
Тощо.
Її просякнута дощем
Позачасовість -
Тужливий щем,
Затятий біль,
Одвічна повість...

Ти забула свої обіцянки,
Ти забула про мене, і край.
Сталось так, як сказала циганка-
Ми утратили обіцяний "Рай".

В те пророцтво, що нас шокувало,
Не повірили ми сміючись.
Та кохання між нами зів'яло.
Ти змирилась, а я не змиривсь.

Тебе душею відчуваю,
Здається знаю кожен рух.
Неначе ти в мені
Якась маленька жаринка.
І з хвилювання плутаються всі слова
Боюсь що цю загублю хвилинку.
І не боротись більше з цим
Здається що не бути без Тебе.
Чи доля це, чи більше щось
Напевно назви немає й не треба...

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Десь непомітно тріснуло.
Тепер загоюється і ще болить воно.
Та це нічого, ще живе.
І зараз хочу просто бути.
І не богинею, і не святою.
Без зірок з неба і без бою
Лише звичайною, живою.
Я просто хочу бути собою
Я просто хочу бути з Тобою.

мандрую твоїми емоціями
а ти фотошопиш настрій
невеличко чужими порціями
заліпляєш потрібність щастя
пластиліном цілуєш губи
хоч жінок ти вже знав багато
ти не знаєш як далі бути
і не знаєш з чого почати
мандрую твоїми поглядами
і для чого тобі то небо
у дорослих очиськах хлопчика
заблукала жива потреба
тиняюсь твоїми дотиками
шукаюсь в твоїх творіннях
а між іншим
так між емоціями
я знаходжусь в твоїх обіймах

Сталість.
Народжена
одноманітністю.
Сірість.
Не
знає
кольору.
Замкнутість
кіл
Магнітиться.
Зваблена
постійністю,
Стає
потворою.

Невиліковна
незмінність
Стискає
в долонях
маси.
Вірне
дитя
незмірність
Співає
хвалу
Батьку –
часу.

Шукач
пригод,
Огорнутий
туманом,
Вдихає
присмак
ночі.
Суддя
рубіж
Чекає
нагород –
Розплющить
власноручно
очі
Буденності
На
світ
багатогранний.

В вуста
цілує
розмаїття
Тонів
світанку
різнобарвність.
Закоханість
в жасмину
віття
Таїть
всесильну
життєдайність.
06. 07. 03.

За гратами
душі
Ув’язнено
звіра. -
В полоні
правил
і обмежень.
З потворних
уст
одноманітних
спостережень
Йому
у серце
капає
зневіра,
Нездатна
і краплини
залишить
Тих решток
людяності,
Що
переростуть
у
звірство.

Всесильне –
бо
непереможно
зле...

Не
сподівайтеся
уникнення:
Той
в’язень,
вирвавшись,
Його проллє.
12. 06. 03.

Станом
на сьогоднішній
ранок –
Дихаєш.
Хтось
невидимий
за спиною. -
Чуєш.
Процес
проникнення
у марева
мовчанок
Розтане
у розчуленні.
Сльозою
Омиє
мрія
Заржавілість
часу.

Потворна
незнищенність
болю
Зумовить
вічну
Передбачуваність
долі.

Мізерність
кроків
На щоках
безмежності.-
Природна.

Ти й досі
радий,
Що ще
дихаєш
сьогодні?

10. 06. 03.

Навіть
на долоні
неминучості
Є лінія життя...
І смерті.
Перевертнем
Зануришся
у вечір.
Смак
повітря,
На мить
позиченого,
Не відчуєш ...
Топос ночі
Вкоріниться
у марева
малечі.
Не почуєш...
Привиди
вікон,
Стежок
голосіння
Подихом
вічності
Серце
торкнуть.
Смакуєш
Стале
осідання
порухів і слів.
Відчуєш...

Навіть
у страху є
інстинкт
самозбереження.
Півтемрява.
Я тисну лапи
всім обмеженим
Перевертням.
29. 05. 2003.

Напівзабутість
напівтанцю.
Напівпокинутість
півтиші...
Вітру –
весняному коханцю –
Стан
напівпорухів
залишиш.

Напівпочутий
напівшепіт
В напівобіймах
напівсну
Пробудить
ніжну напівпристрасть –
Як півзануреність
в весну.

Напівтони
життєвих буднів
Напівпоглиблять
сум облич.
Напівзакоханість
без бруду
Порине
напівчутно
в ніч.

Дитя,
народжене у мрії,
Шукало
серця
напіврай.
Напівзанедбаність
надії
Напівдовіри
знайде
край.

Обличчя вічності
незряче.
Напіврозмитість
існування.
Напіврозтануть
в серці плачу
Напівсвідомого
кохання.
28. 03. 2003.

Засяй мені, вечірня зірка,
І своїм сяйвом оповий,
Бо темно на душі, і гірко,
І відчай в серці без надій.

Засяй мені і ніч не гасни,
Я буду тебе споглядать
І твоє сяйво, ніжне, ясне,
Очима буду цілувать.

Засяй, засяй, кохання зірка,
Розвій самотності журбу,
Хай твоє сяйво обігріє
Надію неземну мою.

Вона стояла в самоті й печалі,
Бо думала, що неповторна у красі,
Та інші цю красу не помічали...
Вона не знала: квіти – королеви всі.

Плетиво
Незнайомих вулиць,
Небо
Непривітно хмуриться
Ніби
Мене всі забули
Лиш би
Чим скоріше збутися.

Тулиться вулиця до сонця...

Будинок
До руїн обшарпаний,
Люди –
На обличчях шарфи,
Всюди
Білий світ загарбано
Жовтнем.
Блідо-сірі фарби

І чорна сколина вікна...

Це місто
Не прийма чужинців,
Чуєш,
Як воно пручається?
Пізно,
Бо дощенту вицвів
Ранок
Й болісно звивається.

Лише тиша дише все тихше...

28 жовт’ 06р, Харків.

Як квітка квітне навесні,
Як птах співає у садку,
Отак у мене на душі –
Бо я тебе люблю.

Вже сонце сіло за поля,
І місяць в небесах...
Слова ласкаві на вустах
І посмішка в очах.

В твоїх очах – блакитне небо,
В вустах – тепло весни,
І лину, лину я до тебе,
Хоч так далеко ти...

Біжать струмки у різнотрав’ї,
Співає в піднебессі жайвір,
Луки блищать росою вмиті
І гори сонечком залиті.
Прозоре небо, осяйне,
Й життю радіє все живе.
Краса під сонцем розквіта,
Цілую я тебе в уста,
І ти мене в уста цілуєш,
І в наших серденьках весна.

Квітка едельвейс росте у полонині,
Як нам віднайти цю квітоньку, мій милий?
Щоби запалало у серцях кохання,
Щоб не стало марним до весни чекання.

Білосніжна квітка, зірка в полонині,
Прожени наш смуток, освіти промінням,
Серце освіти, хай воно палає:
Хто знаходить квітку, той кохання має.

…Минула тисяча років.
Примара Золотих Воріт
Стовбичить нащось
Посеред
Безладдя вулиць…

…І над безоднею часу
Завис у розпачі
Міст,
Що нікуди більше не веде…

…Ба ні, веде.
У той бурхливий час,
Що вже пішов,
Але
Крізь мене
Безупинно плине…

…Минула тисяча років.
І Ярославів ВАЛ
Розмили у КАНЬОН
Людські потоки…

…Потоки, що,
Стрімливо, звідусіль,
За звичкою течуть
До Золотих Воріт…

…Течуть і тчуть
Бетонний лабіринт
Наземних вулиць
І підземних колій.

…Залізні хробаки
Очима сяють
Та летять крізь Гору,
І тисячі облич
Примхливо миготять
У жовтому тумані
Швидкоплиння…

…Ще сплине тисяча років.
І лункими підземними шляхами
Ніхто вже не піде…

…Примара Золотих Воріт
З мостом,
Обгризеним чудовиськом часу,
Стовбичитиме тоскно
Посеред зеленої пустелі…

Не переймайся,
Всі ми помремо
Та зберемося там,
За небокраєм
В новому сенсі...

Туга серце крає?
Не переймайся!
По життю йдемо,
Як міфи про довічну Ненсі,
Як міфи про мафусаїлів,
про незбагнені інтелектом цілі,
Про смак надії на...

...На що, скажи?
На вічність?
На зупинку на межі?

Не переймайся!
Щемлива весна
І ТАМ тебе інакшого дістане!
І хай життя твоє
Невпинно тане -
Воно чудове
Як келих
Незбагненого
Вина...