Іду зоопарком твоїм.
То лев виглядає зубастий
То тисяча з чимось кролів
На плечі стараються впасти
І осінь відходить у тінь
І хочеться знову сміятись
І я притуляюсь до слів
Щоб холодом не обірватись.
Ти лиш залишайся зі мною
Не думай про світ навколо
Забудь всі слова зимові,
Шо впали у наше коло.
Колись обіцяв затулити
Мене від холодних снігів.
Тож сніг сьогодні повіяв
Ти ніби мене зігрів.
Сьогодні тепла твого хочеться
Обіцяного на зиму.
Ти лиш не відходь будь-ласка
В далеку стіну незриму.

Сьогодні я отримала від тебе лист.
Як завжди знаєш коли він потрібний.
Ти, я і кава, і розмови – так було колись.
Без тебе часом дні такі подібні.
Я притуляю до обличчя ці листки
Теплом твоїм і пам’яттю зігріті.
Перегортаються cлова й думки
Твого життя далекого й близького миті.
Питання як я – так як всі
Мабуть, вірніше - так як осінь.
Дерева більше не стоять в красі.
І сонце світить скоса.
Зима вже скоро. Кажеш, зиму я люблю?
Зима холодна й біла.
Засипле чистим снігом осінь цю.
Щоб тихо й не боліло.
Забудеться шаленство й пустота
Всі неправдиві речі.
Теплом зігріє й повернеться простота
З надуманості втеча.
Сьогодні я отримала від тебе лист
Всі попередні зберігаю в скринці.
Чекати довго, рік мабуть
Щоб ти і я, і кава наодинці.

До моря кажуть ще далеко.
Попереду, мабуть, зима. Як знати
Коли замерзне ця ріка.
Мені б вже зовсім не хотілось замерзати.
І вниз спадаю водоспадом
І знову чую що живу
В польоті вільного падіння.
Але ж ріка розіб’є в скелю градом.
Я розчинилась в цій ріці і я не я
Слова не мої й пісня не моя.
Тож випаровуюсь і повертаюсь в вітер
І вже немає значення у який бік летіти
Коли навколо хмари, листя й квіти.
Хай вітер слабший моря чи ріки
Лиш вільний – не для нього береги.
Підносить птицю в вир багатокрилий
Кружля осіннім листям – бавиться в траві,
А як захоче то й морський погладить берег милий...
Десь лев за гратами в приморськім зоопарку
Зажурений – від глядачів запарка.
Розчешу й поцілую його гривоньку кудлату,
І віями побавлюся лапатими,
Тай у сади майну осінні.
Вітер не втримати за гратами.

Нема здоровя, є одні лиш клініки
Медичні центри нам милують око
Красиві вивіски, професори-сангвініки
Лікують те, що сховано глибоко.
Що навіть не болить - усе лікується
Бо діагностика у нас тепер на рівні
Насправді ж не людина тут цінується
Ми платимо за те, що ми покірні
Без запитань пємо, ковтаєм, колемся
Медичну галузь підіймаємо потроху
А поміж тим, надіємось і молимось:
Дай Боже пережити цю епоху!

für K. D. G.
Я не знаю тебе. Я тебе не впізнаю удруге.
Дрібно дихають стіни в ранковім своїм безголоссі.
Ти всього лише ворог, невчасно наречений другом,
Це всього лише серпень – не літо і майже не осінь.
Зачаїлась тривога на денці забутої кави –
Що він нам наворожить, цей ранок з очима рудими?
Недочитана книга, годинника погляд лукавий.
Траєкторія кулі. Свічада вдягаються димом.

проминання босоніж жорства чи рінь
ніч горлянку розтяла вологим лезом
ми з тобою пропащі. ми з тих створінь
що молитвою тіла тамують безум.

там беззоряний морок повстав з глибин
там у вікнах вечірніх дотліла ватра
ми з тобою спасенні. все решта – тлін
нам – ти віриш? – байдуже що буде завтра

а коли занебесніють сотні втеч
ув очах свічад невблаганно й гірко
ми з тобою останні з його предтеч
ми підемо мовчки. і згасне зірка

Нічого мені не лишилось,
Брудна і холодна земля.
Два метри під неї спуститись,
Карбуйте поверху ім’я...

А от моя і могила.
Купила новий сувенір...
То ж серце моє. Моя мила
Забула, поклавши на стіл.

Ти млій я там ти інший я одна
Як шлюб людей зі звичками пустельника
Відірвана як бульбашка від дна
І спінена як мед на вінцях келиха
Ці тьмаві світла у червоних колах
Як ненадійні очі емігрантки
Бринить свідомість і бринять навколо
Насичені цукри у жовтих склянках
Що вже лягли кристалами на ґратах
На міцно стиснутих зубах віконниць
Не маю права ні лягти ні спати
Аж доки ти не втратиш безсторонність

Ти можеш бути сильним або слабшим трохи
аби зумів собі мене дозволити
ти мусиш бути старшим на багато років
з обличчям малюка чи алкоголіка
під дощ і не ховатися від блискавки
щоб мати чим заповнити квадрати
прегарних формул які містять висновки
про виборчий рефлекс електорату
щоразу усміхатись якщо брешеш
щоразу та самісінька робота
щоразу помилятись трошки менше
щоразу позирати тільки потай
одне на одного неначе серед смогу
якийсь момент існуєм поза плямами
якщо так треба то це буде довго
я це одне від тебе добре втямила

Вже річка перелилася в ріку.
Кудись пливу і відчуваю волю,
Десь далі трави залишились і луги,
Але, здається, більше не боюся болю.
Та ця ріка – високі береги
То з силою бурхливо обтікає камінь,
То несподівано заходить в вир,
А то спокійно бавиться зірками.
Вітер хвилює шепотом води,
Що десь по-переду напевно море.
Чи близько чи далеко ще туди,
Хоч бачать зорі, та їм байдуже завжди.
Чи збавлення, чи горе,
Яке воно?
В чекані тім передчуття і втома.
Та ця ріка несе мене, несе
І біль солодка досі незнайома.
Що зустріч з морем принесе?
Його бурхливі й темні води,
Чи тихі хвилі, обіймаючи пісок,
Мене поглинуть.
Море річку манить,
Передчуття лякає і дурманить.

Ти пахнеш, мов осінній ранок....
Високо сонце піднялося.
Слова змішалися з вітрами
Й осіли у твоїм волоссі...

Твої слова ще, мабуть, ніжно-теплі,
Та в них вже зріють перші запитання...
Торкаються до тебе руки й терпнуть,
Бо змерзле тіло – струм святої тайни.

Знайти відгадку? Хто ж мені повірить,
Що ти зійшла мов тінь над ліхтарями
Із неба – на дахи передвечір’я?
Що ранком пахнеш і лікуєш рани...

Прийшла в плащі, який сріблився сірим,
Принесла дощ, мов плач за мертвим листям...
Ну хто ж у тебе, радосте, повірить?
Принцес нема, пісні перевелися!

Лиш ти, що пахнеш гіркотою кави.
Ти – ранок ранків на порозі раю…
Стіну минулого затерплими руками
Тримаю – і тремчу – і підкоряюсь...

Два холодих місяця у очах твоїх,
Два прозорих вогняних силуети,
Колір неба, лісу, сяйва і води,
І мене щасливої два портрети.

Два пекучих сонця у очах твоїх,
Два яскравих вогняних силуети.
Тільки вітер дихає. Тільки степ.
Тільки ми - спорідненні дві планети.

...кланяйся жінко в ноги
помилились пророки слав'янські:
Адам - не із глини, а - з плоті
і м'язи його спартанські.
Не з Раю його прогнали -
з землі вавилонської дикої,
із воїнів ассирійських,
благословляючи криками.
Серце його, мов, в панцирі,
не було у нього Бога.
Чи здатна такого любити?
То ж кланяйся, жінко, у ноги...

Порух.
Подих.
Вдих.
Видих...
Серцебиття
часу
Дасть
життю
придих.

Вічність
цілує
дитину.
Відстань.
Я – свідок.

Тиші
кришталь
прозорий.
Розпачу
пристань.
Смуток
заплутався
звіром
У мереживі
внутрішніх
сіток.

Кігті
Гострить
печаль
об душу.
Бігти
Хочеш
не хочеш –
мусиш.
Втеча
від
лицемірства.
Безмір
світів
у кишені.
Жорстоку
наявність
звірства
У людях...
Нищиш
в думках. -

Даремно.

Виправдань
сутність -
Злочину
свідчення.
Ти -
єдиний супутник.
В скупченні.

Втрата
Переплетінь
світла,
Гри тіней,
Знаєш...

Ти ж нікому
не скажеш ?

15. 11. 02.

В усіх
життєвих кранах –
Сльози долі.
Людство
щодня
їх відкручує
Й умивається.
Добро
звикає
на ранах,
В підкоренні
болю,
Зростати
і мучити
Тих,
хто скоряється.

Сумління
не заборонить
У дзеркалі
шукати
відображення.
В ногах
світового полону
Могилу
зводити словам...
Виснажливо.

Щодня
відкриваючи воду,
Пізнаєш
розгубленість
долі.
Нерішучість,
Розтоптану вроду...

Її сльози
змішалися
з кров’ю.

21. 11. 02.

Усмішка… Щастя… Доброта…
Здавалося б прості слова…
А скільки в них гармонії і миру,
Коли вони говоряться так щиро!

Страждання… Біль… і Пустота…
Усім знайомі й ці слова
І серце так стискається у горі…
Багато сліз… втопити б їх у морі.


А Ніжність… Вірність… і Любов? -
По жилах щастям тече кров…
Якби навіки в нас вселились,
Ніколи б не страждали й не журились…

(Я називаю це
поезією в прозі).

Безликі тіні
замерзають
На захололому
обличчі.
Поранить
зайвість,
Вразить
непотрібність,
Боротись
з ніччю
Нездатна.
Боліти
Запізнілий
жаль
Не буде...
Адже люди
Не можуть
не помітити
потворність.
В ній краса,
Можливо,
спить
одвічним
сном.
Розплющить очі,
Скаже “ні”,
Хотітиме
прожити
Довше -
До кінця,
планованого
Богом,
Тільки цього...
Насилля вб’є,
Безумність
знищить.
Людська.

Безликість тіней
змусить
посміхнутись,
Поворухнути
віями вночі.
Щоб навіть
срібний
блиск свічі
Не зміг
помітить
Крапельок
життя
На мертвого
вустах.
Живіший
за живого,
Хтось,
багатий серцем,
Відходить
непомітно
у нетрепетність.
На протязі
життя вітрів
Застудиться -
не вмре...
Проллється кров,
Підніметься рука.
Полонить
безпристрасність
жаги.
Веде
до злочину...
Ні краплі
болю.
Ні докорів
сумління.
Засліплене
ненавистю
обличчя,
Вдоволене...
Цю кров не змити.
Не з рук,
не з одягу-
З душі.

Один з мільйонів
здумає
молитись
Про прощення,
Якого
не діжде.
Його не стане,
зникнуть миті,
Вітрами
занесе сліди…
І жодної
дрібниці,
Що принесла б
безсмертя
В неповоротність,
У політ
у нікуди.

4 квітня 2002.

Вагомість слова
І всевладність тиші.
Навислість неба, хмар...
Звук кроків.
Сновигає
По стелі сіра німа тінь.
Безмежність сили
Й слабкості мізерність...
А над тобою височінь.
Простягнеш руку
І почуєш згодом
Далекий напівмертвий голос.
В глибині
Зникає і руйнується
кохання.
Там осяде.
В душі зітліє.
Може, спалахне
Колись вогнем
сріблястим
Ненависної знемоги.
Піде в життя,
Розвинеться...
Чи ні?
А серце знову у вогні.
Воно безжальне:
Тільки й вміє
Спікати нутрощі, боліти.
Тобі, можливо, і набридне
Безглуздо в світі животіти.
А може й ні.
І краще буде
Десь посередині лишатись.
На місці стоячи, боятись.
Вагаючись...


Насниться сон.
Його забути
Не вдасться вже тобі ніколи.
Хотітимеш, проте наперекір
Тобі ж самому твоя доля
Підкине несподіванки
жахливі.
Вір не вір,
Та знову глухий кут
Знайде тебе.
Чи ж ти віднайдеш
Сам його в житті.
І в серця власного битті
Почуєш звуки безнадії.
Тихим кроком
Безшумно підкрадеться
тінь
До ніжної душі.
Не кліпнуть й вії,
Та вже острах
Всередині засіяно було...


Здавалося, пекло,
Боліло
Природним болем ще живого
тіла.
Ніхто ніколи вільним
Ще не був.
Ніхто нічого не забув.
Проте чомусь шляху нема,
Десь зникла правильна
стежина.


І врешті-решт...
Сама
Залишиться людина.

Січень – лютий 2002-го.

Помолись за мене, мила,
Щоб в бою не загинув,
Щоб вража і люта сила
Не загнала в могилу.

Помолись за мене, кароока,
Помолися, рідненька,
Щоб вернувся з того боку,
Де біда маленька.

Не молися лиш каменем,
Що любові не знає,
Бо умру, і не ранений,
Як її немає...

Я загубилась вже здається в цих словах
Мені без тебе справді важко
Душа зривається кудись летить
Неначе ще любові просить
Та слів звичайних –Я Тебе Люблю
Тобі чомусь уже не досить.
Лиш я, напевно, не поет
Щоб розповісти тобі душу
Простив, здається, зрозумів
Тепер мовчання.
Чи також мовчати мушу?
Ти дарував мені тепло
Ти розкохав мене віршами
Тоді насправді все цвіло
Світ кольоровим став
Й здавалось ще гарнішим небо
І біль мій зовсім не в тобі
Цей біль лише без тебе.
Та ніби кажеш пізно вже
В твою любов я запізнилась
Лиш на один спізнилась вірш
Чи слово на одне спізнилась
Любов загоїть і простить
Любов притулить і забуде
Любов живе і просить мить
Одну лиш мить тепла і зрозуміння
Щоб не приречена була Любов
На довге холоду терпіння

Без тебе важко… ой як важко жить…
Не думала, що будеш так потрібний…
Не знала, як це тяжко розлюбить,
Що будеш ти мені так необхідний.

Здавалося, що ти такий, як всі…
Що ми з тобою просто вірні друзі,
Та вмить (чомусь) потрібний став мені
Тоді, як загубився в чорній смузі…

І знову тиха ніч надворі,
І всюди творяться дива,
А в небі ясно світять зорі –
І думка лине вже нова.

На небі місяць тамада,
А по землі Морфей крокує…
Співають солов’ї в садах,
От тільки музики бракує.

Поглянь: летить, мов птаха, мрія.
А там – окрилена надія,
Блукають постаті прозорі…

Нічні фантазії люблю.
Я засинаю – я вже сплю…
І знову тиха ніч надворі.

Я засинаю, я вже сплю –
Морфей обійми простягає,
Лиш серце сповнене жалю,
Що тиха ніч оця минає.

І вершник-час біжить галопом,
Він не зупиниться й на мить.
Мені б спинить за поворотом,
Та він все далі й далі мчить.

Хоч ніч і фея чарівная,
Але без дня життя немає.
Вже світить сонце, а не зорі,

Росою ранок ліг на плечі,
Знов буде день і буде вечір,
І знову тиха ніч надворі…

Нічні фантазії люблю.
Поки богині ці зі мною –
Все буде так, як я звелю,
Зіллється радість із журбою…

Собі збудую власний світ
І будуть в ньому люди жити,
І знатимуть вони, що слід
З півслова інших розуміти,

Бо те, що зараз у думках –
В моєму світі на устах…
Собі я власний світ створю,

Це буде потім, а поки
Думки сплітаються в вінки…
Я засинаю – я вже сплю.

Блукають постаті прозорі,
По місту ходять, наче тіні,
Хоч не для них вже світять зорі,
Але живуть вони й донині

В серцях і пам’яті людей.
Для них горить вогонь той вічний,
Що ще приніс нам Прометей –
Герой античності міфічний.

Якби вогню не знали ми,
Чи звались би тепер людьми?..
В думках таких себе гублю.

Коли б отак, чи, може, так –
Вигадувати я мастак,
Нічні фантазії люблю.

А по землі Морфей крокує,
Бо Аполлон вже спочиває,
Бог сну і ночі владарює,
Він всю планету обіймає.

Одним дарує сни веселі,
А іншим нерви полоскоче –
Коли зайшов він до оселі,
То творить там усе, що хоче.

І дуже схожий він на Феба:
В ту мить, коли творити треба,
Він Рафаель, Петрарка, Бах.

Чи це реальність, а чи сон?..
І з ним, я знаю, в унісон
Співають солов’їв садах.

малювати лірику,
Цитувати Іздрика
бачити у символах
наші помилки
летимо над прірвою
не зрівняти лірою
течію нестримної
чорної ріки
Битись з недостиглою
втраченою вірою
в того, хто із Космоса
посила сніги
Ти пробач, я подумки
буду непокірною,
Ни пробач, я пошепки
згадую гріхи.
Це усе недопалки -
викинь з попільничкою,
чи на землю прибрану
в небо повесні.
Ти пробач, я пошепки,
без прощань, неввічливо,
залишусь, зневірена.
Тихо уві сні
розчинюсь у осені
наче і не марилась
в світі, де на відповідь
безліч запитань.
Буду снами босими
бігати по пам'яті.
Стежками, де пахнула
весняна герань.

Як важко… боляче мені от тут,
Глибоко в серці, каменем лежать
Не сказані слова, сердечко жмуть –
Все те, що не змогла тобі сказать…

А сльози, в тон за вікнами дощу,
Вмивають й так заплакане лице…
Ти думав, що тобі я не прощу,
А я чекаю… я так жду тебе!!!

Я знаю, все даремно – не вернеш
Мені минулу мрію, спокій снів…
Не думала, що назавжди підеш…
Пробачить все мені так й не зумів…

Ліс дихає осіннім cумом,
дерева тягнуться в блакить.
Синіє. Їду в бусі з шумом,
і вітер з небом гомонить.

Червоне сонце, наче ружа;
лоскоче синій вітер ліс,
і листю осені, мій друже,
шепоче, наче це маркіз

на вушко любій дамі серця,
що він — від Бога посланець.
Мій час і осінь знову в герці,
і лист в падінні мов чернець.

Він пише книгу заклинання,
і чує голоси з небес.
Його життя — лише чекання,
падіння ж — довгожданий хрест...

У жодному дзеркалі ти не побачиш душі
Яке богохульство,
Називати її відображенням
Примітивні очні яблука
Чи мінливі, як небо, зрачки!
Я скажу, що вловити її неспокійну тінь
Можна лише у момент
Як вона покидає цей світ
І на долі секунди осяює все навкруги...

Яка чарівна музика, немов казковий сон…
Осіннє, тихе золото вхопило у полон.
З тобою, милий, в радості, з тобою у журбі…
Моє життя для тебе – я дарю його Тобі.

Ніколи ще так радісно це серце не цвіло,
Воно на зустріч твоєму коханням надійшло.
Якби ж могли ці почуття назавжди зберегти
І крізь роки, на всі віки любов цю пронести!
26.10.06

Я попливу сьогодні річкою, відпущу все
Нехай ця річка поміж травами мене несе
Спокійна течія огорне ласкою хай берег цей
Я попливу сьогодні річкою у даль ночей
І перелиюсь в течію тої ріки
Щоб краплею твоєї торкнутися руки

Тож знову Вересень,
Переді мною сад.
Напевно що “садок”,
Бо дуже вже маленький.
Щойно лиш буркнув десь далекий грім
Що він насправді не близенько.
Хоч Вересень,
Та листя ще згрібати не пора.
Троянда спалахами вкралась.
Жоржина пурпурово зацвіла
І яблука п’янким вином налились.
Був клаптик непритуленої, дивної землі
Своїм коханням нам його вдалось зігріти
І вчора знову здалося мені,
Що бачила як у садку
Високе небо цілувало квіти.
Тож знову осінь, та вона нераз
Закутувала в шаль багряну
Нашу затишну оселю.
Чи золота пора
Чи інший у природи час
Переді мною сад, він різний,
Але не пустеля.

Вересень 2006

*епілог*
...А відстань одчаю...
...І з’явиться хтось...
...Долоня з долонею...
...На замерзлому склі...
...Долоня з долонею...
...Долоня з доло...

*3*

Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.
Зима на півсвіту і крига також на півсвіту...
Ти знаєш, я може, нарешті, навчуся любити
Це вистигле місто, в якого наймення нема.
Я може зумію настарчити цівку тепла
З розтятої вени, зугарно тамуючи острах...
Й дивитимусь, як, осягаючи просинь і простір,
На замерзлому склі проростає жевринка стебла.

*2*

І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я —
Прозоро-сумне, наче голос затоки у грудні.
Цей згар ялівцевий, цей морок гіркий і отруйний—
Спокута всевладдя. Чи я це, чи я це, чи я?..
Крильми шкарубкими півсвіту накриє зима,
Запалене вітром заплаче розхристане небо...
Учителю, можна, я прийду вмирати до тебе?
Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.

*1*
...А відстань одчаю дорівнює відстані дотику.
Століття, як вірні собаки, лягають до ніг...
Долоня з долонею сплетені - маковим гнотиком
Долоня з долонею... Вічність. І падає сніг...
Знекровлена пам’ять блукає руїнами й нетрями...
Спокуса всевладдя - чия це, чия це, чи я?..
Долоня з долонею маковим гнотиком сплетені.
І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я.

знову сутінки сумнів і сум
цим будинком блукатимуть рипко
і заплаче згорьована скрипка
про безумство старої свічи
на чотири шляхи рознесу
пелюстки спопелілі чар-квітки
невідомо навіщо і звідки
повернуся додому вночі

тут за мною так скучив бурштин
стиха квилили тіні незримі
і губилися ритми і рими
в позачассі примхливих свічад
тут дивилася місячна тінь
із прозорих очей херувіма
босоногі дощі-пілігрими
завітали у звихрений сад

час навчитися падати вниз
і стріляти не в спину то в скроню
завтра прийде кошлате безсоння
що полиновим згаром гірчить
зрине всесвіт в стрімкий падолист
диба зірвуться зоряні коні
я зачиню віконниці сонні
тільки сутінки сумнів – і цить.

Жовтень… вечір… зорі…
Мене ти обіймаєш…
Лист кружляє в борі…
Ти кажеш, що кохаєш…

Зорі… вечір… жовтень
Теплом ще нас голубить…
Мені не страшно зовсім,
Бо знаю - не осудить…

Ніжний тихий вечір
І я з тобою, милий,
Ти кажеш такі речі,
Що встояти несила…

Міняє осінь знову декорації,
Сивіє сад і струшує плоди,
Хтось спочиває, стомлений вже працею,
А хтось біжить-спішить сюди.
В когось обжинки, а в когось засів,
А хто, нажаль, пішов у вічність,
Та все, що знав і міг, умів
Не взяв з собою в потойбічність,
Посіяв в душі молоді,
Котрі вже нині й сивочолі.
Роки ідуть, як і тоді –
І знов жнива в освітнім полі…
Міняє осінь знову декорації,
Ще чуть і прийде вже зима,
Когось нема, але своєю працею
Він тут, а значить не дарма
Життя пройшло, не спопеліло,
Лишило спадок по собі,
Воно, немов сірник, згоріло,
Запаливши вогонь у тобі…
Не загуби ту іскру, не гаси,
Бо поки ще вона горить –
Живе їх мрія крізь часи,
А нитка йде з глибин тисячоліть.

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна

Все прощай
тепер
назавжди
поверни мою печаль
сльози
радощі
конверти
а листи залиш собі
ніч не темна
ліжко порожнє
вже без тебе
я самотня
затухаюче життя
минуле...
майбуття
неважливо
йди додому
там де кава вже холоне

Він щось не так спитав…
Вона не так сказала…
Зависла між октав
Ця пауза… роз'єднала…

Заплаче дощ німий,
Завиє сумно вітер.
Чому ж, чому не мій?
Повір, ми вже не діти…

Він погляд свій у даль
Пошле, мов ніжну пісню…
Йому так жаль, так жаль –
Вернутись? Чи запізно?

І не питай, чому
Ця доля так жорстока?!
Піди й скажи йому,
Яка ти одинока.

дібралися до пальців струни
від незвички проступила кров
згодом мозолі
болять сумбурні фрази
врамлені в акорди іншомов
роздираю тишу аритмічно
з струн уже стікає стиглий піт
сповідаюсь стінам -
вони вічні
звуками складаю долі звіт
щось болить а щось закореніло
щось ще є хоч більшості НеМа
стан коли між духом й грішним тілом
натягнулась безміру струна

Я пам"ятаю твої ніжні руки,
твій запах п"янкий і дим сигарет.
За що мені, Боже, ти дав ції муки
дивитись на нього й не відкривати секрет?
Що палко кохаю, люблю до нестями,
Й готова на все лиш би друзі були,
і бути лиш поряд, його відчувати без слів
й таємно бажати.

Сонце зникає - осінь.
Кохання втомилось - людно.
Вірші засихають - тихо.
Ситець зносився - зимно.

Лишається тільки ловити
губами хвилини вітру,
лишається тільки збирати
долонями зерна світла.

А хочеться просто заснути,
втопитись у власній тіні
і прокинутись лише для того,
щоб стати весняним цвітінням...

Моя квіточка пахне духмяно,
моя квіточка манить так пяно.
Моя квітка помре вже до завтра,
не велика для світу то втрата.

Зроблю квіточці похорон пишний,
зроблю ложе з гілок мої вишні.
І замовлю оркестри весняні,
хай співають в квітковом дурмані.

Будуть поминки моєї квітки,
будуть птиці ламать свої клітки.
Буде навіть днів сорок по тому,
поховаю їз квіткою втому.

Кохання – то найкращий в світі вчитель!
Кохання – це найліпший в світі лік!
Коханий мій, Ти – Раб і Повелитель,
Ти найрідніший в світі чоловік.

Це почуття вбиває й воскресає,
Підносить мою душу до небес.
Щасливе серце те, яке кохає.
Кохання – це найбільше із чудес.

Нехай воно ніколи не щезає,
Нехай Тобі заполоняє дух.
Скажи Йому, що ти Його кохаєш,
Щоб вогник той у серці не потух.

Шепоче осінь золотом гаїв,
Листочки в танці падають на землю.
Ти обіймав і ніжно шепотів,
Що випадково стрілись недаремно.

Жовтогаряча осінь поєднала нас
І ми сплітаєм руки знову в танці.
Осінній вальс – найкращий в світі час –
Шептав нам дощ цю пісню знову вранці.

Сльозинкою осіннього дощу
Умиє сум, неждано надлетівши,
Осіння казка… Я так його люблю!
Воскресла восени, тебе зустрівши…
25.10.06

oтак живеш як брат серед братви
за муром шоколадної фортеці
у цій півкулі пояс часовий
ніяк тобі на пузі не зійдеться
там хмарочос за вечір натомив
повернутий до зір квадратий профіль
там кава через стадію помий
доходить до кондиції iced coffee
там брезклий місяць п’ятаки ловив
у декольте коханок жовтокосих
і там підвали запахом трави
на ніґґерські заручини запросять