Приходять люди в мій відкритий дім
На день, на час, чи на життя залишаться у нім
Хтось скаже слово що підніме до вершин.
Хтось вдарить громом і опустить до глибин.
Та у житті на все, мабуть, своя причина,
І недарма заходить в дім людина.
І цей промінчик освітив коханням дім,
І не розвіявся, теплом залишиться у нім.
А за тепло від серця щирого лиш нагорода.
Вини немає – винна непогода :)

Коханий спить… Я берегтиму ніжний сон
І поцілунком відведу тривоги.
Він спить і я шепочу тихо йому в тон:
Кохатиму, допоки стане змоги.

Допоки пісня щастям лине із грудей
І ти мене цілуєш ніжно в губи…
Найщасливіша я серед усіх людей –
Я не боюся, що зведеш до згуби.

Коханий спить… Цілунком не тривожу вій,
Нехай йому присняться ясні зорі,
Де я твоя і ти навіки будеш мій…
Втонути мрію у твоїй любові.
25.10.06

Жити-пережити -
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв Стрибога
як гроза буяла.
Душу його вкотре
віра воскрешала.
Коли били в дзвони,
Тінь його зникала...
...Лиш за димом ватри,
я його шукала...

"Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
до ніг моїх послання твого оберіг..."
Я йтиму, я летітиму до тебе знов,
Щоб ти зігрів мене й мою осінню кров.

Я падатиму і воскресну в забутті…
Ведуть до тебе всі душевнії путі.
Я віддаюсь тобі, все забирай – візьми!
Моїм гріхом і раєм буть – молю слізьми…

Ти мій коханець і нехай тужливий плач
Не потривожить душу пройдених невдач.
Забутий і солодкий, непорочний гріх –
Сьогодні мій і тільки мій ти оберіг!
24.10.06

божеволію!
волію!
світе жити!
афродіто
змилосердься!
я дурію!
Іполіте!
Іполіте!
що тезей ?
і що трезен?
тлін!
між людей
один єдин-
він-
амазонки син

**
зомліла
згоріла
зотліла
заграла
у венах
зболілих
зухвала
заграва
зурочений
злочин
мотивом
спротиву
цей легінь -
в легені
в нудному
екстазі
у морок
і мозок
поштиво
і хтиво
навіщо
зневажив
за віщо
образив
цей присмак
цей присмерк
в полоні
долоней
ці губи
ця згуба
ці очі
ці ночі
безсонні
ці-коні?

і буде день коли з газетних шпальт дізнаєшся
що світу більш немає прочиниш вікна в замілкий
асфальт де янголи блукають небокраєм патлаті
і брунатно-босоногі їх крила воском
скрапують з плеча а рай зачинено мабуть
на переоблік і білі коні підвіконням мчать

почуття в контексті з ситуацією
проростали у щось невимовне
дерева ставали патлатими
тіла їх ставали сторонніми
спліталися гілки взаємності
губилися пристрасті дотики
почуття завмирали в сторонності
тобою снувалися подихи
блаженно вустами торкалися
втрачалась вся зайвість реалії
сумлінням мені сповідалися
почуття не у цій ситуації

Порозбігались руки до кишень,
Отак застиг я на дорозі,
Земля крутилась і той день
Помер, скоритися в не змозі.

Я на дорозі тій завмер,
Стояв, як труп, не ворушився,
І певно б сам, як день, помер,
Якби з тобою не зустрівся.

Лиш непривітні звуки вулиць,
То їх я бачу уві сні...
Складають ноти і пісні,
Вони бездарні, сірі й куці.

Болять і кволять мої вуха...
Затихла пісня – наспів мрій.
Пропали сонце, небо й біль,
Бо так давно її не слухав.

Жовтень знов шепоче казку
Так ніжно, лагідно і чисто
Про мої сни, про твою ласку,
Про горобинове намисто.

Про те, як ми з тобою разом
Ступали у багряний килим,
Спускалися таємним лазом,
Я насолоджувалась милим.

Цей жовтень нас з'єднав коханням,
Вінчав багряними листками…
Наповнив нас палким бажанням,
Осінніми, жовтневими думками.
24.10.06

З наворотними зіллями
За гучними весіллями
Затаврована осудом
І прикладена посудом
Оповита фіранками
І нічийними ранками
З мусульманськими бранками
І налякана змовами
Несвоїми розмовами
Дивно стихла краса.
Та у теплому спокої
Дня чи ночі глибокої
Крапля дощику скотиться
По листку озолотиться

я сміюся, щоб не заплакати.
там, де плачу, вони сміються.
я не можу тепер балакати.
сумно, друже, з собою б’ються

мої білі і чорні демони,
вони ревно кричать із нутрощів,
рвуться в серце, і рвуться ремені,
а все інше — житійні пустощі.
хочу громом тоді сміятися,
хочу падати в пекло демонське,
хочу з вами, картярки, гратися,
буду сміхом здійматись бременським.
рознесу Атлантиду й вирії,
прокричу громовими притчами,
буде чутно навіть у Сирії,
ну а тут — розійдусь на кітчі я.
тут самотньо — не хочу плакати.
хочу жити й сміятись важільно.
я на море не буду рикати,
божевільно всамітнюсь вішально.
завтра ваш ешафот, — до зустрічі!
я висітиму!!! петлі скріплюйте!
пустослів’я у зашморг пророчі
ви скамстролюйте. я все виплюю.
вам не смішно — мені регочеться,
буду бавиться з вами, крихтами,
розпорошу, зітру — так хочеться.
не вартує... ви ж тіні Ріхтера.
повисатиму, позіхатиму,
і сміятимусь від смердючості,
що несеться від вас. стиратиму
все, що бачив, у чім брав участі.
прикро, ви мене — не оціните,
і мій сміх розгойдає гойдалку,
я тоді переллюсь в опромінення...
на все добре, вчорашні хвойдалки.

Я покидаю все… і вже лечу до Тебе
Ти переміг – приймаю все тепер, як є.
Не стримає ніхто… один лиш крок до неба…
Один лиш крок… моє життя – навік Твоє.

Я покладаю свою душу в Твої руки…
Від Тебе більше не стараюся втекти…
Переступаю через болі і розлуки,
Спішу… як же давно я мріяла піти…
23.10.06

Я не дозволю бачити тобі,
Я не дозволю більше чути,
Я хочу просто знову бути.
Самим собою...

Дозволь мені в твоїх очах
Побути мить,або не бути,
Не можу слів твоїх не чути,
Бо я живий...

І я залишуся в тобі.
Бо так з тобою хочу бути,
Я хочу просто осягнути,
Тебе усю.

Я бачив, як в неї росли крила,
Вона ховала їх під вешти і робила вигляд,
Ніби вона в дійсності людина,
Соромлячись того, що вона янгол…

Я купляв дешеве вино і йшов до неї…
Ми сиділи у прокуреній кухні всю ніч,
І коли все навколо засинало, вона розпрямляла крила,
Вилітала у вікно,.. і летіла…

І на яскраво-білому фоні місяця,
Вона раптово уповільнювала свій політ.
Оберталась до мене, стоявшого побіля вікна
І махала мені своєю тендітною рукою…

Ти знайдеш шлях
Я вірю ти знайдеш
Печатей дотикнувшися думками
Високий хмародер
Де неба дах
Кривавий слід
Де сонце у вигнанні
Ти знайдеш шлях
І ти його пройдеш
Від перших кроків
І до мрій останніх
Доплентаєшся у країну НАС
Знайшовши шлях у безмір Надкохання

На листочках жовтіла любов
Ще трималась готовність до лету
Жовтень падав у світ підошов
І дерева вдягали корсети
Сонце сходило всьоме за ніч
Опадали пелюстки з ромашок
І давалося долі звіт
За любовні листочки щастя
Непрожиті в один сезон
Їх завчасно спалила осінь
Доторкаючись ледь до скронь
Павутинно-строкатим "потім"

Лишилась одна, ніби осінь
В передчутті холодної зими.
А долю поточила гусінь,
Над щастям кучерявляться дими.

Кричала тиша безголоса,
Що аж в висках тиснуло… біль…
Душа, як ніч, простоволоса,
А серце вже догризла цвіль.

Не йдеш, мене не забираєш
До себе, у Безмежний світ.
Та впевнена, що там чекаєш,
Нехай спливе ще й сотні літ…

Ця ніч ніколи не скінчиться.
І не відпустить ця любов….
Я думала, що серце вчиться
Без тебе жити й ти пішов…

А ти мене не відпускаєш.
Перепочинок – тільки мить.
Ти знов шепочеш, що кохаєш
І знову тягнеш снами жить…

Летиш до мене через простір
І серце ти цілунком рвеш…
Мій сон – це той далекий острів,
Куди мене ти знову звеш…
23.10.06

Між нашими душами стик -
не зайде і лезо від бритви.
Ми, мабуть, з тоблю із тих,
що наче злютовані брили
в підмурках старих пірамід,
де схована тайна Єгипту, -
ніхто не підважить наш міт,
щільніш від санскриту.

Між всіх зірок – одна-єдина,
Поміж планет – моя Земля
І десь блукає та людина…
Де ж половиночка моя?

Десь там блукає і не знає,
Що я печалюся за ним…
Кого цілує й обіймає?
Мене він заміняє ким?

Коли ж та доля все направить?
І верне на круги своя?
Коли усі надії справдить?
Ти зрозумієш: я – твоя?!

Чому дороги розійшлися
По різні сторони життя?
Всі помилки в одну зійшлися –
Багато втратив ти і я.

Якби ж ти знав, як я чекаю,
То все б покинув і прийшов.
Якби ж ти знав, як я кохаю,
На краю світу б віднайшов...
23.11.05

Як сильно я тебе кохала…
Як сильно ти мене любив…
Тобі я серце дарувала -
Твій образ ніжний окрилив.

Згадаю знову твої очі,
Хіба я в силі їх забуть?
Недоспані, щасливі ночі…
Слова любові ще б почуть!

Колись разом від всіх втікали,
Щоб бути разом, хоч на мить.
Минув лиш день - ми так скучали;
Як я могла без тебе жить?

Весь день і ніч – думки про тебе
І мрії мої там, де ти.
Шалено серце б'ється в мене
Від божевілля самоти.

Я хочу знов до тебе – хочу!
Як повернутися назад?
Твоє ім'я вночі шепочу
Вернися й все мені пробач…

І щастя більшого не треба,
Як бути разом назавжди.
Вимолюю я в бога з неба:
Верни мені його… верни!

Чекання
Невидима для погляду
Втікає мить чекання,
Мов сяйво місячне
Розчиниться у сновидінні.
Обудиться із безнадійністю зітхання
У ліхтаря нетлінному горінні.
Зовсім нечутно ніч проходить
У зайнятості недіяння...
До ранку розпинався телефон
Неоднозначністю мовчання

Напливала тінь, догорав камін.
Сплелись імена чарівних потіх.
Ніби дім порожній, ніби й не один.
Свище вітер тихо. Чи зрадливий сміх?

Перший снігопад - сипнуло роками.
Відблиск від вогню освітив стіну,
І на ній пейзаж – полотно без рами,
Раптом нагадав дівчину-весну.

Нащо ж я красу на стіні розп’яв?
Та вона ж жива - я її кохав.
І цілюще пив з джерела тепло,
І з очей сумних ранок малював.

Встромлена у мозок думка - гостра спиця,
Що забути хоче те що не відбулось,
Образів нанизала цілу вереницю.
Скамяніли жили, серце захлинулось.

Доторкнулась посмішка до його щоки,
Повернула враз память з дрімоти.
- “Вибач що збудила, та здалось мені,
Що ти замерзав у вечірнім сні.”

Розлилася кров лавою по жилах.
У раптове з’явлення вірити не міг.
Відтворила казку в зоряних вітрилах
Та що поцілунком розтопила сніг.

Що у ній таке він і сам не знає.
Весело сміється – очі у журбі.
Та його життя – все що пам’ятає,
Поглядом єдиним присвоїла собі.

Дивна ця зима - прощення і дар.
Тихо у кутку тінь незлобна спить.
Падають сніжинки мовчки просто в жар.
Вітер вщух у комині і камін горить.

Вже заблудившись у чужих світах, ходою тихою я повертаюся додому.
Повз паркову алею у багряних килимах
Проходжу і звертаю десь на вуличку знайому.
Будинок рідний, і нестертий мармур ще під кроком.
Направо, другий поверх, вікна в вітражах.
В кімнаті простір й затишок, а за вікном осінній сад.
Мій погляд опинився ненароком
В квітково-золотистій заметілі.
Де через вінця чаша вже перелилась
Коханням у єдинім тілі.
І доля в вічному з’єднала поцілунку.
Тобі не випити душі моєї трунку...

Та напис тут під цим чудовим полотном
Чомусь не можу прочитати...

Ось сонце блиснуло, вже ранок, годі спати.
Пробудження. Інша кімната, інший час.
Хоч за вікном осінній сад й троянди не перестають палати...
З розбитих шкелець поскладала вітражі.
І погляд у улюблене зображення втікає.
Реаліі давно вже вплавились у міражі,
Чи навпаки. Не знаю.
Та тільки я все таж, здається.
І цього разу напис прочитаю

...Та десь перед світанком давня осінь повернеться
У той незримий і чарівний сад
Де подих поцілунком перельється...

Зібралась малювати дівчина Весну
Яскраві фарби й полотно купила.
Питалася поради у людей,
Щоб всім разом й зокрема догодила.
Той голоси почулись звідусіль
Хтось каже – “Заяскраві кольори”
Підтримує ще інший – “Так занадто блище”.
Тому підходить ще мазок до низу,
А тут обурюються – “А чому не вище”.
Старалась, малювала дівчина Весну
Як глянула на полотно – чомусь там яма.
Де квітку написала запашну –
Велика чорна пляма.
Зітхнула дівчина, тоді наново
Білим грунтом полотно покрила.
Фарби і пензлі тай намалювала
Веселі, райдужні вітрила.
Нехай затертий цей сюжет
Й нехитре її вміння,
Та ще б змогти на полотні створити
Єдиний промінь, той що відрізнить
У темноті смарагди від каміння.

Чи ти колись вчилась літати?
Та ні, це не складно – витрати малі
У чисте світло свій промінь вплітати...
І просто навчитись ходити по грішній Землі

Забути надумані пристрасті дивних історій
Позбутись жагучої заздрості й марних теорій
Навчийся брутальної щирості - що була до нас
Не треба шукати зрілості в чепурності фраз

Бо тут ми лише існуємо в єдиному дні
Між “будемо” й “були” мандруємо неначе у сні
Не треба тужити, плакати це вже не для нас
Відбулись уроки ніжності – стирає їх час

Де ті хто судили чи зранили – зникли в юрбі
І ти присягала не раз уже на вірність собі

Тепер притулись до дерева, втопись в пелюстках
Хай світ затанцює чарами в колишніх казках
Немає іншої вищості ніж та що з-за хмар
І стишити душу до дзвінкості - безмежності дар

Не треба цуратись віри в чарівні світи
Зневіреним як знедоленим туди не ввійти
Не бійся тебе не обпалить холодний оскал
І не заполонить фальш нещирих похвал
Бо ти ж сама собі палиця – сама й п’єдестал

Коли здається все валиться - силу собі залиши
На випадок якби хтось виршив вчепити шнур до ноги
Й прибити ржавими цвяхами - тут добре, чого хотіти
Тоді треба сильно шарпнути щоб знову змогти взлетіти

А покищо тихо-тихесенько на пальчики підіймись
І так собі ніжно-легесенько від тягару відірвись...

Шшшш.....
Чуєш як грає музика єдина – твоя
Квітуча, барвиста й радісна - зминілась Земля
Яке все чудове навколо – та ні, ти не спиш
Чому я так посміхаюсь? – бо ти вже летиш

Дивуєшся – швидко навчилася?
Хм... Здається мені
Що ти вже не раз літала, хочаб у вісні

Ти з тих хто уміли жити у злетах чи ні
Тепер ти навчилась ходити по грішній Землі

Намалюй мені ніч. Ніч чарівну, чудову.
Зоряну ніч. Ніч сповнену мрій.
Намалюй ту молитву, що листя шептало.
Намалюй пісню ту, що співав Соловій.
Намалюй мені очі. Зорі! Не очі!
Очі кохання, повні надій.
Намалюй мені щастя, що ніжно всміхалось,
Коли пісню свою нам співав Соловій.

Намалюй мені ніч. Ніч чарівну, чудову.
Зоряну ніч. Ніч сповнену мрій.
Намалюй ту молитву, що листя шептало.
Намалюй пісню ту, що співав Соловій.
Намалюй мені очі. Зорі! Не очі!
Очі кохання, повні надій.
Намалюй мені щастя, що ніжно всміхалось,
Коли пісню свою нам співав Соловій.

Я висказала все… Я все сказала…
Тепер три крапки поміж нами…
Свою любов навіки зруйнувала,
Я відпускаю – йди світами…

Я більше не тримаю – ти вже вільний.
Що треба було в тебе - взяла…
Життєвий темп занадто божевільний.
Пробач… тебе я не кохала…

Сторінку цю я вже перегорнула,
Не повернуся більш до неї,
Ніколи не згадаю… все забула…
Не стукай більше в мої двері.

Я стала егоїсткою… напевно…
Ти вибач, що потурбувала…
Не силуйсь повернути все так ревно –
Створила я... Я й зруйнувала.

Осінній дощ...
То чому ти дивуєшся?
Дощем характерна осінь.
Чи може тобі цей дощ
Нагадує знов про когось ?!
Словами мінорних звуків
В вечірній глибокій тиші,
Нагадує про розлуку,
Про недописані вірші?

Вітер думки фільтрує
Самотні – усі до решти.
Цей дощ візьме й заночує
У тебе. Роззує мешти.
Поставить біля порогу,
Із шаром осіннього бруду,
Помолиться тихо Богу,
Тебе цілувати буде.

А далі – усе як завше,-
Прокинешся десь під ранок,
І дощ, за вікном розтавши,
Залишить туман фіранок,
І слід під дверима темний
Вчорашньго мокрого бруду.
Знов скажеш « усе даремно ».
І підеш мити посуду.
(25.09.2004р.)

Веселий, впевнений, дотепний,
Усмішка грає на устах
(Для когось, може, ти й нестерпний),
Витаєш богом по світах.

Ніхто не бачив твою слабкість,
Не знав сльозинки на очах,
Не чуєш ти ні в чому важкість –
Любов, кохання при свічах.

Тебе нічим не здивувати –
Все знаєш, звідав ти не раз…
Когось захочеш "покохати" –
Уже у спальні грає джаз.

Якщо пильніше придивитись,
Уважно в очі зазирнуть –
Туга і сум змогли вповитись,
Смієшся ти, щоб не втонуть…

За силою – сховалась слабкість –
Вона з'їдає вже тебе…
На серці каменем лиш важкість…
Ти хочеш захистить себе.

В словах жагучий ти коханець,
На ділі – страх заполонив?
Твій дух чомусь не йде у танець –
Такі слова палкі ронив…

За ніжністю ховаєш болі…
Свою журбу, свій сум, свій страх…
Бажаєш вирватись на волю
Й шукаєш щастя у світах.

І б'єшся знов в чужий ти берег,
Свого ж не можеш віднайти...
Не щастя це, а – димка, мереж…
Ти прагнеш в гавань вже зайти.
20.10.06

Дерева і квіти -
Літописи світу.
Довершеність листя -
Пейзажі барвисті.
І гори гіганти збирають галантно
сріблясте і ніжне небесне тепло
в прозоре богемське омріяне скло.

Відверте свавілля,
Чи це божевілля?
В яскраві валізи
Складаю ескізи,
премудрість природи,заплакані води...
Іду відкривати світанків тумани
й таке відчуття, як колись в Магеллана.

Хто створив тебе, чоловіче?
(Лише Богу одному відомо)
Хто вдихнув в тебе смак любові?
І чи сталося те свідомо?

Чи стояв ти на перехрестті,
Вибираючи шлях в реальність?
Чи пішов за покликом серця,
Проявивши свою геніальність?

Хто створив тебе, мій чоловіче?
Доторкнуся устами до рук...
(Лише Богу одному відомо)
Хто ти: син, чи отець, чи Дух?

тільки яблучний сік так пливе по долоні,
вибирає святу траєкторію вен,
і здіймаються в темряві тепло-солоній
дві краплини очей, що прожили ще день

зеленіють хрести від живучого моху,
позбуваються ангели важкості крил...
і траву переспілу, туманну і мокру
сивий смуток покори обняв і накрив

ти зриваєш колюче незаймане зілля
щоби скласти пожертву готичній красі
той вінок буде німбом твого божевілля,
сік прорветься із вен і спливе по руці

Щось є вже, назви ще немає,
П’янке і дивне почуття
Мене то манить, то лякає,
І ти не ти, і я не я.
І тільки ми, і тільки тиша,
І блиск очей, прихований невміло,
І тільки ти і я – нічого більше,
І поміж нами щось лякливе…

Я на порозі самоти
Спіткнулась об ганчірку болю,
На ній мережані хрести
Із спогадів про нас з тобою,
Старі потоптані нитки –
Добряче їх пошматувало.
Ганчір’я, дірки і складки…
Я тут спіткнулась й ледь не впала.

Ми давні друзі із тобою,
Ідем-бредем поміж юрбою,
Зустрінемо когось: «Привіт»,
То знов для двох нас цілий світ.
Удвох лишень з тобою ми
Ідем-бредем поміж людьми,
Кладем непевно свою путь –
Тебе самотністю зовуть…

як завше просто
і як завше скупо
цілунки "ми побачимось іще"
сьогодні жовтень...
чуєш?
бачиш жовтень?
і скнарить сонце
скутавшись дощем
маршрутки їдуть в
пункт чужих призначень
останній шлях...
ти вкотре запізнивсь
бо пункт любов вже зайнято.!
пробачень
не чує вітер і не бачить зміст
конверти повернулись
зміна ролей
цілунки "ще зустрінемось"
й "бува"
а небо сипить
з своїх андресолей
ніким й нікому сказані слова

За Вецлова Томасом
KOMANDORO ZINGSNIAI

Поки погляд байдужо зсковзає з афіші ,
опановуючи поступово строкатість
і яскравість фойє,вже ,чим раз виразніше,
між собою ведуть інструменти дебати.
Між колон , у комірці змогла заховатись

у мереживі вен кофеїну крупинка
і прискорює пульс.Погасаюча люстра
над партером вже бризки свої покропила.
А над залом співзвуччя зплітаються в згусток,
переконуючи , що у ложе Прокруста

не вкладеться кохання.Воно ж невимірне,
не означене чіткістю,без середини,
і само лиш собі - зрозуміле і вірне.
А мелодія - вітру політ гущавинний,
чи у пастці підступно напнута пружина.

Вже вливається в бронхи потік консонансів ,
наче кисень бадьорістю голову кружить,
чи прокашлює астмою звук дисонансів .
Неспроможність бажання Господь надолужить
подарунком із тіл , як митцю звукокружжя.

Перегукуються заклопотані скрипки ,
контрапункту суворість - межа лібертину.
Він вже блудить в цілунках , закоханий спритник,
чи Ельвіру,чи Анну, чи милу Церлину,
захлинається в вирі інтриг безневинних.

Як на фронті в Іраку , руйнуються плани,
затягають вже зашморг тромбони і струнні,
допомога від бубнів, за ними - ударні.
Наближається форте і замість відлуння -
несподіване морте і звуки поснулі.

Де ж маяк , деж та гавань ? Ще й зал похилився.
Метроном в дикім сказі свинець відгортає,
чи піднявся у рай,чи у пекло звалився -
швидше - зразу в обидва душа відлітає...
тінь двохсвітної хмари по сцені блукає,

над кріслами пливе , над берлінським кварталом.
Порожніє доба. Календар усихає -
наче склався буклет - половини не стало.
Кажуть , що Командор у змаганні програє
із коханням , бо сила того неземная.

Свої груди наповни , як пам"ять про неї ,
терпкуватим вином - чистотою повітря.
Голубінь заспіва про спасіння на небі
і здійсниться намріяне, щось заповітне.
Але сумнів ще хмариться - вірте , не вірте...

Вже осінь… Холодно… Дощі…
І на душі якось так сумно…
ЇЇ зігріють лиш пісні,
А він прийде й піде безшумно…

Таке життя на самоті
Її не радує, не тішить…
Якби змінилось щось в житті?!
Ця безпорадність уже бісить…

Та враз вона зустріла сум
В чужих очах такий, як в неї.
Він теж не чує галас, шум…
В його душі закриті двері.

Той стіл навпроти… кава, дим
Від сигарети, майже, біло…
Вона залюбувалась ним,
Він поглядав лише несміло.

Вмить посмішка злетіла з вуст…
Чому? Вона й сама не знала,
А в нього ледь здригнувся вус –
Вона його зачарувала.

- Дозвольте сісти… Можна тут?
- Так-так… звичайно… прошу пана…
- Звільнились від холодних пут?
- Та ні… Не осінь, а якась примара.

Куди ж подівся їхній сум?..
Розмови і солодка кава…
Над холодом лиш сміх і глум –
Вже не проблема, а забава.

- Давай з тобою ми підем
Й до моря спустимось самого…
Тепло з кав'ярні заберем
І холоду не пустим злого.

Він поглядом своїм пече,
Хвилює душу і до тла згорає.
Цей день щасливим нарече.
Здається, він її кохає…

Така жагуча пристрасть б'є
Він руки їй схвильовано цілує,
Красу з лиця немовби п’є
І серце, й душу їй хвилює.

Щось сталось, загорілось вмить…
Неждана зустріч все змінила
І в серці в них уже горить
Найбільшого кохання сила!

Я крапельки часу посіяла в буднях холодних.
Шукала спочинку, на тишу чекала.
Крізь призму сучасності в судженнях модних
Забуті сторінки історій гортала.

Роки пролітали, не маючи права спинитись.
Закони писались нехитрі - якісь заборони.
І встигла земля невпізнанно на диво змінитись
Від опіків стронцію, стогонів зони.

А я собі паростки вільного часу плекаю.
Щоденно веду боротьбу з самотою.
Удень свіжі рими, осяяні серцем, шукаю.
А сни...розділяю надвоє з тобою.
23.02.01

Не хочу я повернення до сну.
До того, що колись мені наснився
раптовим чином. Я там опинився
ковтнувши наркотичну новизну.

Солодкий біль - то більше ніж ти є.
Реалії – щось глибше за Шапіро.
А навкруги все кольорово-сіре
і сенс життя - одне передезе.

Що сенс життя? Та чи є смерть початком?
І чи нове життя – то знову кавер ти?
Оце думок! Вже змерз і треба йти
зустріти жінку і свого нащадка.

Я вже не знаю, де живу:
Чи тут, чи десь там із тобою…
Чи сон все це, чи наяву?
Чомусь ти володієш мною.

Ти поселився у думках
І створюєш прекрасну казку…
Являєшся мені у снах,
Даруєш найніжнішу ласку.

Найщасливіша я у снах…
Якби ж могла там залишитись!..
Ти пролетів, немовби птах,
Мені ж від сну - вже не звільнитись.

Вельмишановна моя свідомосте,
Світла панно,
Я молилася Дажбогу
Вранці рано.
Я вдивлялася щиро у небо,
О, велич!
І вслухалася у степ,
В його клич.
В божевіллі прокленала
всі дороги,
На прохання - ставила
Вимоги.
О, свідомосте, пробач мені,
про нього
навіженно
я молилася Дажбогу.

Чуднувата в нас країна,
Наче, з себе хто сміється:
В церквах ставлять на коліна,
Платять менш, ніж іноземцям.

Європеєць, мудрий, гордий
Віруючий, задававкий,
Службу слухає комфортно,
Гідно сидячи на лавках.

Бо, як встанеш на коліна,
То не просто встати.
І чекає „буржуїна”
Миті осідлати.

Спробуй, не платить полякам -
Може, щось і вийде...
Чи скажи: стояти раком -
Може, дехто й прийде.

16.10.2006р. Ів-Франківськ

це місто пізнає яке божевілля на дотик
понурі ворони останні горіхи розлущать
в шибки розпашілі пропасний постукає протяг
сумне дощеня зазирне у свічадо калюжі
і знов дотліватиме в комині вечір лапатий
старий характерник гортатиме вижовклу книгу
все буде як завше – кіно валер’яна і спати
дожити б до снігу о тільки б дожити до снігу

Я заблукала знов. Навмисне.
Щоб просто йти насамоті,
Щоб пригадати те, колишнє,
І потонути в забутті,
Поволі йти, збирати листя,
Напіврозколені каштани,
А потім стати в однім місці
Ц тебе згадати знов, коханий,
А потім бігти шлях шукати,
Яким прийду до тебе знов.
Хай краще буду я блукати,
Аніж в буденності – любов.

На трембітах грають ангели
Гучно: свят-свят.
В парцелянових оселях
Дужі кобзи сплять.

Жовте листя одзвеніло
Гучно: дзень-дзень.
У долонях несе світло
Соромливий день.

Старі гойдалки скригочуть
Гучно: гой-да.
Замовляння - щоб минула
Будь-яка біда.

Горобці - на горобину,
Коні - в табуни,
Бо свій час - свої закони
Мають наші сни.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Здригнулась земля під ним.
В чумацьких степах я падаю
В рожевий ранковий дим.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Злякався і став на диби.
Я падаю в ноги дерева,
В мистецтво його журби.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Іржанням розттяв туман.
Як бібліний пророк я падаю
В затягнутий плачем аркан.