***
графине
у затінку вашої спальні
розгрішений каїн
зурочений кальвін
сеньйоро
у сутінках вашої знади
розвага й розрада
маркіза де сада
мадонно
у пошесті вашого міста
бурштинове листя
з-під хворих повік
на зраду
на спомин
до скону
навік

хтось спізниться у літо
після тисячі літ
білий плащ розмаїто
промайне у імлі

хтось закашляє хрипко
і торкнеться до скронь
тихо витече скрипка
із зів’ялих долонь

в передгроззя алькову
хтось увійде як тінь
і залишиться знову
у твоєму житті

незугарно і звично
все піде шкереберть
хтось спізниться у вічність
хтось спізниться у смерть

Постав мене на полиці,
Зрідка бери до рук,
Гортай мої сторінки,
Дбайливо здмухуй пилюку.

Торкайся хоча б палітурки,
Бо інакше я помру,
Бо живу лише там, де ти,
Де твій погляд і твої руки.

Роби позначки на полях,
Виправляй синтаксичні помилки,
Дозволяй хоч моїм словам
Проникати тобі у душу!

Притискай мене до грудей
І до вуст (ну хоча б на хвильку!)
Й рідко-рідко, щоб я не звик
Ховай під свою подушку.

А в Луцьку сьогодні був дощ,
Щедрий, як влітку буває зопалу,
Барабанив в дахи і простори площ,
І в такт йому листя опале кружляло.
Здалось в якусь мить, що то бал восени,
І дощ, неначе казанова,
Покружляв, тай пішов без вини…
Між нами тривала розмова:
«Я осінь не люблю – я теж…»,
Обоє закохалися у весну,
Та інколи під зливою пройдеш –
Мокро, дивно і чудесно.

Ще не зима, та вже й не осінь,
Похмуро, сіро, промінь косий
Лиш зрідка вигляне на мить.
Як холодно – душа болить.
Вона також пори не знає,
Чогось тривожиться, зітхає,
Можливо, що уже не осінь,
А, може, допомоги просить.
Так холодно – ще не зима,
І так самотньо, а тебе нема.

Пилом припало лице,
Та лиш мовчу я про це.
Кричати не можу, бо згинув
І тіло давно вже покинув.
Добили клятії ляхи,
Без жалю людського і страху,
Стікав я кров’ю-водицею
І стала дружина вдовицею.
Сірію...У пам’яті милих сірію.
Хтось поле моє вже засіяв...
Кохана моя у достатках,
Дітям не згадує батька –
Сама ж бо за ляха пішла...
То зрію не я, а душа -
Земля мене не пускає,
Бо смерть мою лютую знає.

Земле моя рідная,
Ти єдиная, вірная,
Вбережи ж моїх діток,
А лях буде свідок!
Як згине він смертею лютою,
Блукатиме духом-приблудою,
Узріє поле нескошене –
Землею рідною рощених
Дітей моїх – козачків-буревіїв.
За них і за землю я згинув.
15.10.2006

І. Передчуття

Коханець жовтень – у очах багряний гріх,
до ніг моїх твого послання оберіг.
Ти мені снивсь.
Обвітрений, рум’янолиций,
з мечем і верхи мчиться полем лицар
і зупиняє перед міста ворітьми
чужою мовою мовчить з людьми...
Твій погляд стриманий, щось в нім таїться...

а я княжна-красуня чи служниця...

став перед троном – князю клятву скласти –
а що мені? в тобі так мало ласки...
скупий на посмішки, твоя любов почім?
аж ось... князівну крадеш уночі...

і летимо вже двоє шляхом битим...
шалене серце б’ється в такт копитам...

чужинцю, я ж не знаю тої мови!
і раптом – спека дня зрива окови...
мені даруєш яблука й вино
мене цілуєш – я плету вінок
тобі й собі на здимлене волосся…
жаданий мій, я так давно чекала осінь!..

о, як в тобі багато сонця й болю,
ну не дивись так – я піду з тобою,
туди – за той міражний горизонт...
ітиму, доки не скінчиться ... сон.

Навіщо вірші? Щоб ридати…
Словами сльози змить з душі,
Щоб сам собі ти міг сказати,
Як важко іноді тобі.

Коли душа твоя не може
Сама з собою вести бій,
У цьому Слово допоможе -
Ти біль розчиниш в ньому свій.

Ти вилий все, що так боліло,
Скажи, що вголос ти не смів.
Скажи, щоби навік згоріло –
Тоді й полине з серця спів…

Забігла радість на хвилинку
І просить душу у танок...
Я прожену свою журинку,
Страждання заплету в вінок.

В цім танці плавно ми літаєм
І такт у такт сердечний бій…
Та й вже нічого не шукаєм –
Не важно те, що ти не мій.

І скільки буде бал гудіти –
Не знаєм точно я і ти…
Та й чи любов та буде гріти?
Чи зупинить все і піти?..

Все починалось так невинно –
І ти, і я – прості поети.
Та душами зійтись повинні
В складних тенетах Інтернету…

Коли це все розпочалося?
Не можем точно відповісти...
Такий же ти, як я, здалося.
Така ж, як ти – прийшлося сісти.

Присів на мої твори якось
Й коментарі кидаєш сміло.
Мені не робиш гірку пакість, -
Даєш поради ти уміло.

І слово за слово почали
Ми спілкуватись, жартували –
Щось зародилося – не знали,
Що заведе в вінчальні зали.

Це почуття несе рікою,
Хвилює душу, серце плаче,
Бринить кохання музикою,
Та не від горя – від удачі…

І ось тепер ми стоїмо тут
В веселій та вінчальній залі
Нас привітати усі зможуть
Поети в ріднім Самвидаві,

Пан Володимир нарікає
Від нині мужем і жоною:
"Для всіх, хто ще цього не знає,
Кажу, чому ж це я тут стою?!

Два почуття злились в єдине
У нас, на ріднім Самвидаві…
Нехай кохання це не згине,
Нехай ще стане більше й жваве.

Я вам бажаю бути разом!
Радійте більше ви з роками
І присилайте вірші разом -
Від нині будьте завжди з нами!

Тепер, шановний Варра Торе,
У тебе є уже дружина…
Ти подаруй їй щастя море,
Нехай життя буде – малина.

Тобі, Мілано, нарікаю
Щоб поважала чоловіка!
Кажи побільше: "Я кохаю",
Тоді і будеш ти, мов квітка.

І владою Адміном дану,
Союз благословляю кліком
Щасливих Тора і Мілани –
Від нині разом ви – навіки!

На цьому я слова кінчаю,
Нехай вітають вас поети.
То ж хай живе і процвітає –
Кохання в ріднім Інтернеті…"

Отак вінчалася з коханим
У стінах рідних Самвидаву.
Рядки еротики писали, -
Бо шлюбна ніч у нас по праву!

я замикаю на ключ
карбовану самотністю хвіртку часу
і припинаю до хмар
жовтий смуток моїх летючих голландців
паперових каравел
королівського блазня христофора
я ховаю до шухляди
карафку з трутизною слів і споминів
ваше здоров’я
апатично стікають по плечах крила
я вимикаю цей світ
і лягаю спати
аби завтра прокинутись
на чорній руїні твого подиху

крізь мармур безнадійно-владних рук
світліли вени що благали – леза
о де є ти що путь мені накреслив
таврований проказою розлук

зчаділе сонце чорне наче крук
судіть мене – варрава бог чи кесар
осуга крові на долонях скресла
передчуттям непроречених мук

юдейські пси! замолюйте гріхи
ковтайте хліб полиново гіркий
безсонна ніч– провалля самоти

стужавів час глевкий немов смола
на ранок з рани (з попелу – зела)
в досвітнє небо проростуть хрести

так і буде
ми завше вертатимо в крадений ранок
де наш біль
то лише халамида з чужого плеча
за понурі
лаштунки гугнява вкрадеться печаль
і стара
мельпомена всміхнеться безглуздо і п’яно

голослів’я
ролей і зухвалі приблудні трувери
півблазенство
півкатарсис може напівхепіенд
ми сумні
арлекіни візничі небесних карет
постмодерні
апостоли субінфернальної ери

наших німбів
синці виблідають у світлі софітів
на іржаві
списи переплавлено наші хрести
антологія
хіті нікчемності і самоти
безумовні
вигнанці у цьому умовному світі

Янгол блукав заяложеним світом
крил недоречність носив за плечима
кашляло хрипко простуджене літо
в синім асфальті топилися рими
падали кроки нестримно і лунко
з сивих калюж проростали мечеті
і каламутним тинявся провулком
зніджений смуток в строкатім кашкеті
плакало небо п’янким падолистом
тліли шибки і холонула кава
а на трамвайній зупинці облізлій
грав на сопілці розпатланий фавн
жебрали сонце сумні пілігрими
гуснула ніжність в нічнім безголоссі
янгол похнюплений ніс за плечима
осінь

а завтра
лиш кроки
обірвані косо
і блакитноока
похнюплена осінь
оспалої зливи
розбещені пальці
римовані снива
невірні коханці
підранків невмитих
обгортка прозора
заучене мито
на вхід в лепрозорій
сумного граалю
захланий молебен
опісля – трамваєм –
додому до неба

Палай!
Хай місто спить.
Та десь далеко миготить життя.

Літай!
Хай місто спить,
І вітру подих лиш на мить
Здмухнув печаль...

Співай!
Хай місто спить,
Від суму в горлі ком стоїть
І зорепад в очах...

Ридай!
Хай місто спить,
І спокій тужно мерехтить,
Немов свіча.

Мене ти на руки хапаєш
І щастям гориш, мов вогонь,
Палкими очима шукаєш,
Кохання ти п’єш із долонь.

Я ніжно до тебе горнуся
І чую, як серденько б'є.
Кохаю тебе і боюся…
Цей погляд вражає мене.

Відкрилися двері – свічками,
Мов зорями, сяє кругом…
А ложе ти вкрив пелюстками…
На столику чари з вином…

І губи злились воєдино –
Ця пристрасть немає вже меж…
"Кохана, найкраща дружино,
Люблю ще сильніше, безмеж…"

Ця пристрасть, немов божевільна, -
Немає жаданню кінця…
Любов велика, всесильна –
Навік нам з'єднала серця.

Зайшли всі бояри до хати,
На дружок давай поглядать...
Вони, мов не хочуть їх знати,
Та й нишком собі так сидять.

Тим часом, старі господині
Стілець в середину несуть.
Вже скоро, о пізній годині,
Вони молоду розберуть.

Скидає віночок свекруха
І шпильку з волосся бере…
А баба то та Гриворуха
Лиш пісню тужливу веде:

"Ой коси мої, довгі коси
Служили ви час у красі.
Бринять на повіках, мов роси , -
Сльозинки котились самі…
Вже вельон накриє голівку,
А хустка замінить його.
Ти маєш вже іншу домівку -
Забудеш ти батька свого…"

Не плачте ви, мамо і тату,
Не плачте, подружки мої…
Цілунок послала я брату, -
Повір, ми й тепер не чужі.

Я скоро до вас завітаю!
Я прийду з коханим своїм,
Бо вірно мене він кохає.
І мужем вже буде моїм.

Свекруха той вельон скидає,
А сльози у мене течуть,
Бо хустку мені накидає…
Той вельон навік заберуть.

Танцюю я з ним ще разочок,
Вже потім дружкам я вберу,
Щоб скоро засяяв віночок.
І першою Іру беру.

А потім і Марті, і Мірі,
І Галі, і Валі вберу,
Щоб довго в дівках не сиділи,
Знайшли-таки долю свою!

По танцю беру свої квіти
Й кидаю назад – не зирну…
Хто ж встигне і зможе зловити,
Повторить забаву мою?

Непевний поглядів німий наш діалог
й на півусмішкою переданий привіт
ніхто не зрозуміє, крім нас двох…
Але нікому і не слід.

З тобою ми такі чужі,
Такі ж бо схожі, та далекі.
Словами – наче ті моржі,
Душею – в вирій, як лелеки.

Ти гордий, впертий… і я теж,
Я перша не стаю до бою.
Якщо цього ти не збагнеш –
Прощай, ліричний мій герою.

Коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг...
А в нім слова, яких не розказати,
А в нім шляхи – вернешся ще не завтра...
Чекаю вічність на вершині вежі,
Маліють дні, підводить крила вечір...
Сріблястий плащ – і той не захистить...
Хто в цей пейзаж домалював хрести?
Щодня долаю ті щербаті сходи
На вежу – на вітри – на лютий холод!........
Зболілий погляд закарбує пустку,
не вічний відчай, він іще відпустить...
і лиш на дні вологих сірих віч:
самотність – найтривкіша в світі річ.
Збагну: любов до жовтня – лиш примара
поблідле сонце обліпили хмари...
вогонь запалюю в старім каміні,
тамую біль танком вогняних ліній...
та серце попелить багряний гріх:
зрадливий жовтню, повернись за рік!...

От нас уже і повінчали!
Тепер законна ми сім'я!
Всіх залишили б і помчали
У дім наш… Там вже я – твоя.

Але батьки не позволяли,
"Та ще ж весілля не було!
Ви ще барвінок не збирали,
Без нього пирскало б село…

Весілля треба готувати,
Плести вінок, вбрання квітчать,
Збиратись, пісню заспівати,
А потім вже гостей стрічать."

Рука в руці, а очі в очі,
До болю стиснуті уста.
Як пережити нам ці ночі?
Та не перечим – річ пуста…

Отож, до дому повертали,
Збирать барвінок треба йти.
Нам весело музики грали,
Нарвали – важко вже нести.

І стане гамірно під вечір -
Прийдуть подруженьки мої,
Ми розпочнем наш дівич-вечір, -
Співаєм, наче солов'ї.

От так це з вами я, дівчата,
Прощаюсь нині назавжди…
Уже не прийдете стрічати…
Не підем в танець, як завжди.

Тепер я буду вкупці з милим
Від післязавтра й назавжди,
Він встелить квітами, мов килим,
Дорогу. Ти мене не жди.

Бо я не можу жить без нього…
Для мене він – немовби цар.
Я не представлю щастя свого
Без нього… Він – то Божий дар.

Тому простіть мене подружки,
Що вас вже я покину вмить,
Вплету я в коси різні смужки.
Для мене він лише зорить.

Уже уквітчана і брама.
Ми на весілля йдем просить:
"Просили тато, я і мама!
До нас прийдете погостить?"

Ми так вклонилися низенько
Отій сусідці з сторони
І цілувалися любенько.
Бабусю, сльози не рони.

І ми ходили до півночі,
Просили всіх на вісіллє.
Пісні співали так дівочі,
Що аж та цьоці сльози ллє.

А завтра буде вже весілля.
Ми радісно в танок підем.
Усе вквітчали, навіть гілля.
Ми того часу сильно ждем.

ІІ. Зустріч

коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг.
десь за межею залишився гамір
лиш сад чужий із босими ногами...
лиш яблук зблиски й росяного соку
сховай, мій жовтню, посмішку жорстоку!..
кохати здатен, друже, навіть ти –
один із трьох синів осінньої сльоти –
розкинеш плащ багряний свій на роси,
під ніжним сонцем прилягти запросиш...
вино, легенди і звабливі рухи,
пригоршні яблук котиш з рук у руки, --
ті яблука немов ув’язнені серця
тріпочуть у передчутті кінця...

і нас, за крок лиш до здійснення марев,
раптово перехоплять п’яні хмари...
зів’ють ланцюг із вітру і дерев
і задощить, і пристрасть відімре...

прийдуть на горе нам палити листя
в вогні твоє послання розгориться...
слова зотліють і осушить сльози дим,
навчить самотність мудрості годин...

(Продовження буде... і початок теж)

По осінньому лісі ступаєш повільно,
А думки, ніби птиці, сплітаються вільно.
Стрімко вгору злетять, то додолу спадають,
То тривогу і сум, то надію плекають.

По зимовому лісі ступаєш вже швидше,
А думки, мов хмарки, підіймаються вище.
На шляху в них відлиги, морози й завії,
Та думки не загинуть, бо мрія їх гріє.

По весняному лісі ступаєш невпинно,
А думки, мов струмки, так біжать швидкоплинно.
Не зупинять тепер їх ніякі пороги,
Не звернуть вже думки зі своєї дороги.

Як по літньому лісі ступаєш поволі,
То думки-колоски все колишуться в полі.
І життєві серпи колоски ті стинають,
А думки на шляху осінь знов зустрічають.

По осінньому лісі ступаєш повільно,
А думки, ніби птиці, сплітаються вільно.
Мов листочки вони - все додолу спадають,
І одні шелестять, ну а інші дрімають.

І хоча восени той листок опадає,
Але думка ніколи й на мить не змовкає,
Виростає листок щовесни й зеленіє,
А людина живе поки думає й мріє.

Мовчиш? Мовчи. Не треба говорити.
Нехай твій погляд скаже замість тебе,
Що так боїшся ти мене любити.
Боїшся? Ну тоді й не треба!

Ти просто віриш в будь-які кордони,
А я боюсь зробити перший крок.
Невже кохання знає перепони?
Невже ми не почуєм сміх зірок?

Ти хочеш поглядом мене спалити,
А я навмисно не згорю дотла
І буду в твоїм світі жити –
В тобі я Всесвіт віднайшла!

Знайшла, а потім його втрачу,
Такі закони нашого буття.
І, може, ще колись тобі пробачу
За те, що увійшов в моє життя.

А клен, пожовклий і стрункий,
У осені просив руки;
Кохання обіцяв він їй,
Такій прекрасній, золотій.

Готовий був життя віддати,
Щоб цілувати й обіймати
Свою кохану молоду,
Вона ж сказала: «Не піду».

Раптом розсипалось намисто.
І небо не таке вже чисте.
На землю падав рясний дощ,
Стирав сліди з безлюдних площ.

Тут почуття колись ходили,
Та люди їх чомусь згубили,
Залишили лиш у віршах,
Можливо, ще в чиїхось снах.

А клен стоїть, один, самотній,
Ховає сльози у безодні.
І листя падає востаннє,
Бо не здійснилося кохання.

У святу неділю, із самого ранку,
Чом це брешуть хором наші злії пси?
Я накину хустку білу і новеньку -
Хто ж (піду подивлюсь) міг до нас прийти?

Я стою край хати і уся палаю…
Бачу біля брами купку старостів…
З ними є мій милий, що його кохаю.
Він украсти серце вже давно хотів…

І веде він речі, всі якісь незвичні –
Про таке раніше він не говорив…
А свати всі зирять – їм діла привичні…
Ти своїм питанням вже мене зморив.

Що ж це з ним робити? Я уже не знаю…
То ж висить в повітрі запитанням гак…
Бути чи не бути? Люблю і кохаю, -
Снився перстень… Знаю – то є вірний знак!

Каже мама: "Йдіть до столу, наші любі гості,
Ну, а наречених садим на посад.
Питимем Nemiroff, - всі ми тут дорослі…
Будем веселитись, бо сказала ТАК!"

Рушники у скрині я хапком шукаю,
Перев'яжу ними своїх старостів.
Буду я з тобою, бо тебе кохаю!
Бачу, що ти цього теж давно хотів…

І пшеницю мама для нас посипає,
Напуває медом – то для поєднань.
Все – вже заручили! Кожен про це знає…
Будем ждати шлюбу – здійснення бажань!

Це танго Долі, знайоме й незнане,
Такі ж повороти - то плавні, то рвані,
То горда рішучість, то слабкість п'янка,
Струна замовкає - здригнулась рука...
Чи то вже кінець, а чи перші лиш па?
Партнером у Долі Фортуна сліпа.

Тік-так, тік-так, тік-так –
Годинник правду каже…
Не так, не так, не так
Життя походить наше.

Тік-так, тік-так, тік-так,
Що ж, спробуймо інакше,
І всеодно: не так, не так –
Годинник правду каже…

Я біжу і ти біжиш –
Спішимо додому.
Я принесу гроші,
Ну, а ти – лиш втому.

Повечеряємо разом.
За горнятком кави
Поговоримо про те,
В кого які справи.

Ти, як завжди, кажеш:
„Важко працювати...
І грошей не платять...”
Я буду мовчати...

Так будемо розмовляти
До темної ночі.
Ляжем в одне ліжко
І заплющим очі.

Із самого ранку
Ти йдеш працювати,
А я не підлегла –
Можу й полежати.

Цілий день трудився
Аж болять суглоби;
Я втомилась керувати.
Скоро вже додому...

Я біжу і ти біжиш –
Спішимо додому.
Я принесу гроші,
Ну, а ти лиш втому.

Кава до розмови,
Розмова до кави...
Я на твої скарги
Відповім лукаво:

„Треба було, милий,
Зубрити науку.
Розумова праця
Клала б гроші в руку!”
(осінь’2003)

Твоя душа - як моди стиль,
у неї змінний крій.
Шукаєш свіжий образ ти,
згубивши образ свій.
І хто твій дивний кутюр`є?
І звідки в нього смак?
що поруч ти неначе є,
а образу нема.

йдеш безтілесна крізь мури й міста.
в тім твоє щастя, у тому й мета.
і вислизаєш з життєвих обійм -
лиш потойбічне шукаєш в собі.
ТИ вже не поруч, ТИ вже по той бік,
хоч він, наркотичний, завжди у тобі.

Листи летять. Нажаль не в скриньку.
Хоч кольорові – неживі.
Вони то з вітром в поєдинку,
То вже, знеможені, в траві.
Листи летять – дерева голі.
Стоять зажурені, обдерті…
А я люблю листи не кволі,
А я люблю листи в конветрі.

Любов буває різна:
Всесильна, дивна, ніжна,
Гучна і без розмов,
Терпка і загадкова,
Чужа, стара і нова,
І все ж вона – Любов.

Величний подих старини
Торкає ніжних в серці струн,
Лише поглянь, та ні - збагни:
Віки говорять не з трибун.

Лиш Кліо-майстер й скульптор час
Відшліфували цю картину.
Мільйони кроків тут до нас
І тіней бачили ці стіни.

Вони мовчать, хоча все знають,
Ці вірні часу вартові…
Мовчать, і лише струн торкають.
Хоч стіни мертві – ми живі

За любов – любов'ю відплати,
А за ніжність – ніжністю віддяч.
Тільки, милий, тільки не мовчи…
– Лиш, кохана…
Мила, ти не плач…

Це мовчання – то найбільше зло,
Навіває в серце лиш журу.
Без кохання думка йде на дно…
– Ти без мене…
– Я без тебе вмру…

І сплелися руки назавжди –
Хай з'єднає музика навік.
Ти кохання пильно бережи…
– Обійми…
– Кохай мене, люби…

ми в сивий туман не вірили... всю ніч танцювали з деревами...
і слово магічне „осінь” із вуст мов листок злітало...
світанок зробив нас сірими загубленими королевами...
сховав у покоях бранок, веселих і юних літами...

туман зажадав веселощів і взяв собі в посередники –
чотири півголих дерева – їх пальці від зимна червоні
набрали туману пригоршні і став він водою темною
й краплини упали лунко з долонь їх у наші долоні

тепер нам щоночі маряться прогулянки попід хмарами,
здіймаємо руки-гілля, а сонце – неначе зблідло...
триває тремтіння містики, болить це чекання марева,
ті краплі глибоко впали, тепер вони – наше тіло...

тумане, королю осені, лінивий в своїй таємничості
навпомацки, але йдемо у твій незабутній вимір,
чекай нас у замку сірому, в бенкетному залі вічності,
готуй нам сріблясті крила і в чашах медові вина...

Мертва душа рветься на волю,
вона кричить- не здамся я без бою.
Охоплена вогнем, агонією болю,
гуля по закривавленому полю,
і наріка на свою нещасливу долю.
Ось тут був дуб де впершу ми зустрілись.
ось тут ми лежали горілиць,
та пройшов час і впала та вуаль,
Боже мій, кохана мила у розпачі,
в сльозах вона біжить сюди, немов на крилах.
Невже здогадується, що тут я?
Як би я хотів її обняти і сказати
ніжні, тоді ще не доказані слова.
Та ні , не можу час я повернути.
Вона ще тут жива, на жаль,
мене вже тут нема.

Руан! Мені шкода тебе, Руан!

....Руде волосся золотом звогніло /ззоліло...

Мені шкода тебе, Руан.

Шкіра біла червоним/чорним звугліла до
кістки, що теж біла.

Та шкода, тебе, Руан.

Мені- то –що...душа давно вже пломеніла,
а тіло майже вже зомліло...

Шкода тебе, Руан.
Задихаючись смрадом власної плоті, біль.
Матір Божа! В скорботі.

О, як шкода, тебе Руан,
Залишать на поталу тим –
Патріотам, святцям, королям...

Так шкода тебе, Руан.

Дим. Жар.Іскри.Свідомість втрачаю .
Відмучилась. Бійся тепер,
мені шкода тебе, Руан.

Нас палкий роман єдна
На сторінках "Самвидаву"…
Тема, мрія в нас одна…
Ми ведем розмову жваву.

А коли тебе нема,
Ти не пишеш свої вірші, -
Не питайте: "Чом сумна?" –
Це для мене дні найгірші.

То ж мене не покидай, -
Я в журбі гіркій згораю…
Ти люби мене, кохай –
Я тобі вірші складаю!
12.10.06

Злетіти до неба з тобою,
Згоріти в коханні до тла,
Затьмарити всесвіт собою
Для тебе… якби ж я могла…

Без слів, без єдиного звуку,
Без погляду – тільки в думках –
Помовч… Не кажи про розлуку….
Повернусь до тебе у снах.

Ну, що мені зробить з собою, -
Мене Ти знову надихнув…
Я думаю, живу Тобою,
А Ти мене чомусь забув…

Я можу бути також ніжна,
Пухнаста Киця, мовби сніг…
Я так боюся, щоб непізно
Сказала це – Ти вчути зміг.

Свою я силу приховаю,
Беззахисною стану вмить…
Мурличу ніжно: "Так скучаю"…
Без Твоїх віршів - вже не жить…

Такі вже долі різні. Океан.
Іди собі спокійно. Не тривожся.
Я промайную час. Хай кров із ран
стікатиме на кров ікон безбожно...

Побудь ще хвильку. Встигнеш відійти.
Назавше скажеш: “Залишайся, любий”.
Я буду жити, вже пробач... А ти,
із іншим помандруєш в човні шлюбу.

Я не боюсь ні смерти, ні себе.
Самотньо шал переливаю в образ.
Не Дон Жуан, не лицар Беранже,
звичайний учень-мученик. Я — кобра.

Тебе я проведу... Там, де поріг,
І все. Не далі. Так нам буде краще.
Ти хочеш жити з ним, я в німоті
порину в себе, вип’ю чаю натще.

Пробач. Так вийшло. Ми хотіли так.
Два полюси самотнього причастя.
Коли немає болю і образ,
тоді лишається отрутне щастя.

Тебе я до порогу проведу.
Лишайся з ним. І будь навік щаслива.
Я не знайду химер і не впаду
із ними в прірву спаленого виру.

Не проклинай, не треба, — це життя.
Пробач і перекинь крізь перелази.
Десь очерет про нас в зірок пита...
Натомість — мовчазні і чорні фрази...

Бувай. Не можу далі. Я не той...
Не винесу самотності без дому.
Тут оберегів камарилья. Зойк
світанку ніжності і плинність рому.

Пробач і зникни... Щастя! — Ось! Бери!!!
І не вертай. Не требоньки чужого.
Спали листи, світлини і збери
з них попіл. І виліплюй образ Бога.

В поливальний понеділок
Уваги чекала.
Та не раз сорочку спілу
Переодягала.

Та, нахаба, не прийшов...
Ще й мати шпинає.
А хвалився...ватажок...
Прийде, обілляє...

Все! У старостині піду!
Кілька років ниє.
Хай хоч цей привладний діду
В коси краплю влиє.

А на вулицях дівчата
Мокрі та раденькі.
Хлопці відрами завзято
Тішать і стареньких.

.

Я небезпечна, сильна жінка,
І ризик – відданий мій друг…
Глуха переді мною "стінка"
І та не стримає потуг.

Доб'юсь всього, чого захочу,
Казать "табу" мені не смій!
Якщо тебе впіймати схочу, -
Не сумнівайся – будеш мій!

Шампанського хмільний напиток
В цю пору кращий над усе.
Його не п'є, хто має збиток,
П'ю я – отримавши тебе.

Тихий ранок мене розбудив,
Я побачив заплакні очі.
І питаюсь ну,що я зробив?
Тої темної, темної ночі.

Ти дивилась на мене,і стиха
Промовляла власні слова,
І в яких я шукав не потіху,
А хвилини для свого життя.

І хвилини мені допоможуть,
Пояснити для тебе,хто я,
І чому проливалися сльзи?
Серед світлого,світлого дня.

Кожен крок
до дірок
протирає щоки асфальту.

Знову рок,
далі крок,
моя совість робила сальто.

Твій урок
для зірок
заспіває колись же альтом?

Знову крок?
Порядок!
Я далі крокую асфальтом.
11,10,06

Кожному місце прописане в світі.
Java - мова моєї програми.
Ми китечки в одному суцвітті,
ми відтінки однієї гамми.

Кожному точно прописана дія,
всі скріпти вже давно відомі.
Навіть прописана наша мрія,
навіть вірус в Гоморі й Содомі.

Давновідомий і наш є домен -
дабі дібі.Земля.немає
Хочеш залишити світу спомин?
Програма нікого не забуває.
11,10,06

- Однополчани, відгукніться!
А їх немає вже, нема...
Розлого котиться луна,
Сигналять з неба блискавиці.
Сліпі зіниці сполох бачать.
Рвонуло серце, як снаряд,
Летить він у війну, назад,
І цілить в молодість хлопчачу.
Та молодість перемагає
Війну і все, що по війні...
– Вже час спочити і мені.
Озвіться, хто живий, гукаю!
А може, бачив хто Марусю? -
Сльоза упала на рукав, -
Я все життя її шукав,
Хоч на прощання усміхнуся.
То де ж ви, хлопці, як узнати?
Рідніше братства не було...
Аж десь у небі загуло,
Як звук останньої гранати.
Однополчани, відгукніться!
Луна у тиші йде, луна...
А їх нема.

Годинник відвернула до стіни,
спілкуйся, любий друже, зі стіною.
Мені набридло говорить з тобою
про світ речей з моєї сторони:
про непомитий посуд на столі
і про мої запізнення додому,
про нерухомість – вічно нерухому
відносно диких обертів землі.
Ти поспішаєш, та ніде не ждуть
твоєї нескінченної розмови
про воду часу, де людина – човен,
а дні і ночі в майбуття гребуть,
немов раби, прилиплі до весла.
Круїз життя без бажаних зупинок,
бо підганяє течію годинник.
Ось день – велика стрілка, ніч – мала...

Відвернений, утомлений хрипиш,
жаліючись стіні на мої вчинки.
Не дочекаюсь тиші та зупинки,
бо я помру, коли ти замовчиш.