хтось зробив з мене чорнила
налив у ручку
гарно пишеться
(але бувають і клякси)
хтось кинув на порозі
тепер об мене зачіпаються
топчуть
витирають ноги
хтось зім’ятий шматок мене
загладив
упхав у рамку
і повісив на стіну

я хочу ВТЕКТИ ЗВІДСИ
але не можу зібрати себе тут

БЕГЕМОТИ в нашій школі
Добре знаються в футболі!
Хлопці незамінні в грі:
Майже всі - воротарі!
Капітана БЕГЕМОТА
Ми поставим у ворота.
І тоді хоч плач, хоч скач
Не проскочить жоден м'яч1

на усі мови перекласти тишу
цього сумного прощання
залишатись над хмарами вище
в мить як на небі безхмарно
переспівати по колу
переписати по букві
незвершеності розмови
і дуже холодні руки
заклеїти всі конверти
порожні й вагітні змістом
і може для всіх померти
як літо згорівши листям
безіменно назвати вечір
пробіл небом курсує в завтра
і прощання як безмір втечі
що не пророкує щастя

Футбольний онук раз почув од бабусі:
"Ось, опера світить йому у суботу!"
Що ніби він тільки гигоче як гуси,
Та неук мистецько-сучасного льоту...
І хлопець, що свій - переможній куультурі,
Засів так, під вечір, до енциклопедій.
А там закликальні круті увертюри,
І партії перші - солістам трагедій,

Там речетативи легенд найзначніших,
Там арії Верді, контральні, басові,
І вже біля опери, ніби між іншим,
Із бабцьою зводить він рівні розмови:
"Опера-буф тут у репертуарі,
Чи опера-серіа міфологічна?"
Бабуся аж всілася на тротуарі:
"Це ж в мене ти вдався, мій драматургічний!"

Прощайте темні і страшні
Темниці королів!
Недовго висіти мені
В намиленій петлі!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Зневажливо стояв,
Стояв уславлений лайдак
І раптом заспівав!

Коли стріпнусь останній раз
Не думайте, що вмер!
Я смертю нехтував не раз,
То знехтую й тепер!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Лиш дайте меч, та ще зніміть
Кайдани з рук моїх,
А далі, хоч півсотні шліть –
Я подолаю всіх!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя минуло у бою,
Залишивши журу,
Що у своїм таки краю
Непомщеним помру!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя скінчилося – тепер,
Моя остання путь,
А ті, хто поруч не помер,
Від сорому помруть!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Він йшов по цій землі.
Його прокльон останній згас,
Захрипнувши в петлі!..

Вузенькі спинки чорних клавіш -
Тримтіння рук.
І зграя білосніжних птахів
Летить на звук.
Берези підпирають небо,
Густіють хмари.
Благословляє новий день
Тебе - на чари.
Сидиш по-тайськи біля річки,
Кругом туман.
Як таємничий, всемогучий
Гірський шаман.
Світ споглядає нас. Світанок
Задув свічу.
Хоч не літаєм ми насправді,
Та я лечу,
Під музику вузеньких клавіш,
Що творить маг,
Зігнувшись над блідим роялем,
Як білий птах.

Лимани як ліани,
як пряжа.Та проте
їх води відбивають
проміння золоте.
Розгойдуються мрії
повз жовті береги,
біжать назустріч сонцю
веселкові круги.
Куди не глянь волошки,
горить багряний мак.
Лимани як ліани -
плетуть Чумацький Шлях.

...і рвалось намисто із ягід,
дзвеніли-гуділи цимбали,
хмельні вибивали каблуки,
сопілки ігриво співали.
Молилось калинове листя,
по струнах натягнутих сонця,
ти маревом йшов до мене -
знайомий із всіх незнайомців...

...дурманили паляниці,
шуміло бутирське пиво,
буяли цілющі трави -
небес чудодійне диво.
Вкривалися оксамитом
верби перед очищенням,
все дихало і буяло
величним твоїм Благовіщенням...

...блаженна життєва елегія
між нами зітхає віками.
Душевні пориви лірики,
де ти НАЗАВЖДИ коханий.
В обіймах усміхненні соняхи -
ритмічний дзвінкий живоплід...

...ігриво співали сопілки
і рвалось намисто з ягід...

Чи то люди покинули дім

Чи то сам він від них відцурався,

надивившись сварок і кривд,

Він дрімати у тиші зостався.

Відвернушися більмами шибок,

затулившись обдертістю стін,

і укрившися крихтами ліпок

раптом став невимовно один.

Ось неначе стоїть серед міста

Тут, неначе, машини і люди

Але місто, либонь не помітить,

Як його вже на місці не буде…

Ізсутулився, в спогадах зник

У дитинствах сивих бабусь


Там лишився - в альбомах старих,

Власне, я теж, на фото дивлюсь….

Що за гамір? Що за клопіт?
Чом кущі ламають?
То ГЕПАРД та АНТИЛОПА -
В квачика гуляють!
Мчать, аж полягла трава -
Курявища всюди...
... Хто гонитву програва -
Без обіду буде...

І ніби сон надходить ніч,
Така чорнява, як каглина,
Запалять в небі сотні свіч,
А ти заплачеш, мов дитина.

Зрихтує ніч тобі постелю,
Поправить подушку туман,
Знімеш із лади перший вельон,
Забагряніє ніч від плям...

А за вікном волає вітер
І плаче хмара дощова,
Щепоче щось крізь сон тополя,
Бо знов лишилась нічия.

І скине люба маску цноти,
І всоте вже булатний меч
Проониже тіла позолоту
І дриж торкне жаданих плеч.

І ти летітимеш до ранку
В безодню, може, в небеса,
Та зійде сонце, все минеться,
знов трави вимиє роса...

А ти все маритимеш нею,
Чекатимеш, коли б хутчіш
Все освітилося б зорею,
Крли б хутчіш, коли б хутчіш!..

А в мене - празник:ти мою
безслівність одмолив як гріх
цілунками тихенько б`ю
у дзвони кучерів твоїх

ти не здогадуєшся сам
та знав це мабуть князь пітьми
що лиш словам не небесам
створити дано хто є ми

Ми - українці
І це наша гідність,
І це наше слово,
І наша любов!
Ми - українці
І це не відмінність,
І це не жахливо,
Бо це наша кров!
Будемо ж щирі
З своєю землею,
Будем любити
Їі від душі,
Будем же щирі
З своєю душею,
Будемо ж жити
На рідній землі!

З Арсена Тарковського

Душа моя між ночі затужила,

а я любив розтерзану множинно,
в шматки роздерту вітром темноту,
зіркове мерехтіння на льоту -
метелики з незрячими очима
садами вересневими вогкими.

І на циганській масляній ріці
на мості - жінка,хустка на руці
звисала над повільною водою,
сплітались руки,як перед бідою.

Здавалося вона була жива,
жива,як і раніше, та слова
з вологим "Л" тепер не визначали
ні щастя, ні бажання, ні печалі,
вже думка не пов"язувала їх,
як повелось на світі у живих.

Слова, як свічі на вітрах, палали
і гасли, ніби плечі ті тримали
все горе всіх часів. Ми поряд йшли.
А та поверхня - як гіркий полин
землі уже стопами не торкалась
і вже мені живою не здавалась.

Було і в неї десь,колись ім"я.
...До мене вітер у помешкання
вдирається - то клацає замками ,
то до волосся приторкається руками

Я ніколи не любила осінь…
Та й, напевно, вже не полюблю…
Тільки біль вона мені приносить…
Забирає всіх, кого люблю….

Та й за що її любити маю?
За дощі чи мряку, болота?
Що казкового в цьому, - не знаю…
А ще кажуть: "Осінь золота"…

І спадає листя, мов вмирає, -
Забиратись час уже прийшов…
Навіть пташка в вирій відлітає,
Щоб мороз і холод не знайшов…

Не люблю її тому, що холод
Проганяє літо і тепло, -
Час любові і кохання солод…
На душі тепер, мов замело…

Я ніколи не любила осінь…
Відмирання час… Це сум… Це біль…
Не люблю її і це назовсім,
Бо дощами в рани сипле сіль…

краплями самогону по шибі стікають
твої вчорашні вії

губи твої
відтягувати
до неба
і проглядати кожну жилку

може так знайду
без карти
шлях до тебе

дитячої

де ти вперше
говорила

я просто сидів
під самогоновим дощем
язиком намагаючись
догнати равлика на твоїй шиї

червоними фарбами запацькана
шматочком сала натирала чобітки

на асфальті каштаном
малюючи
голених мавп

тато
мама

сонечко

в цяточку

дитячі
трусики

відрізані
косички
з бантиком
на гойдалці

відрізані
дитячі
ніжки

відрізана
незаплямована
совість

і перший
поцілунок
в кукурудзі

відрізані
від тебе
спогади
мої

тепера

переглядаю
згадую
твоїми очима

може так знайду

без карти

шлях до тебе

дитячої

Біблія
Колія
І Дия
вол
я
є
у кожному
тотожному
людині
гостинні
душі абрикосові
матросові матросове
кесареві кесареве
по плоті ми колесами
прямуєм до ефіру
де скажем все про віру
і діри залатаємо спасінням
гірчичнеє насіння
крізь камінь проростає
і душі обвиває
є
яловоля
арівіра
яіданадія
бо дух не повія
і не з парафіну
у дзьобі дельфіна
ховаєш ти мрію
я не зот
лію
лію
онлі
ю.

він вміє перемикати кана ли
ли пень серпeнь вере сень
сень йоре випала отру та
та я залишив то для вас
для мас вірші маску для she
ши зоїд радості на мить
мідь топлена на очі
хочу в гори там свіжо
ріжуть ріки зем лю
лю блю дивитись наче ніж крізь мас ло
ло патою минуле між лопатки
нотатки для синиці в не бі
бі ль під кри ла
ла ссо
собі
бі й сон
сам на сам
сум за сум
віч на віч
ніч на ніч
чін ан чін
юні очі
ін ю
пророчий погляд
ай лаф ін ю
ю ні фал ай
не забивай у мене цвях
не забивай

кидати дротики у плівку часу
сушити зорі на плечах негроїдної ночі
чіпляти целофан повітря на легені
ні просто не проснутись тут
пут не мати там отримати своє
фойє тамтами ангели і передайз
легалайз всієї істини без сатани
та ми та ні та ви лови
вихвачуй кожен те що заслужив
жилети маски пудра совісті
тілесні псевдо я і ніби ти
тире всіх вуст і коми сліз
істерики америки ямайки
страйки тівіаудіосвіт
it she he стоп
на лоб тавро за скоєне
не треба слухати зелені сни
в них Слова не знайдеши
камо грядеши
без меж
ні ми
ні мі

Я чую власне сонце з диктофона
Малює навіть Моцарт в самоті
Коли ти натискаєш плей на свічку
Трембітами вриваєшся в затемнення
Всіх циферблатів сірників і цигарок
Затемнення годинників у Києві
Листок паперу то є лиш нічне повітря
Зелене зеро на рулетці олівця
Автобусом по нігтях їде совість
Прощання то лиш victim зустрічань
У чані нікотинових мовчань
На грані павутинової злості
Ти йдеш по власній балюстраді без вагань.

смикає небо за нитки думок
і у висок горгоною
психоделічні думки knock-knock
мов гарячий цілунок з іконою
ти не бував за кулісами снів
тож радій у шоломі ховаючись
та й навіщо то треба між тисячі слів
знати істину з вірою граючись

асфальтовий смак залитаврює очі
хочу хочу вирватись з карми своєї
ідеї розмазані шкірою й кров’ю
уздою у губи просте ти людина
домовина чохла судинно-клітинного
невпинного пошуку плоті комфорту
хордою в мозок струна прогнозуюча
зимуючи тут у барлозі планети
корсети потреб потроху розпустяться
затруситься
сито людського термітника
заповідника інею снігу і хутра
пудра осиплеться з духу і віри
і міри і час поміняють свій напрям
і набряк спаде із лопаток крилатих
не спати прокиньтесь бо хочу зустрітись
напитись цим щастям і з вами
вустами торкнутись дороги
та серце в скафандрі
клекоче
регоче
римує
не чує
пророчі
тривоги
тваринно
людині
все рівно
де доги
де гади
де гіди
а Году
всевишно
і смішно
дивитись
у воду ….

Тiльки но де зустрiчаю КОНЯКУ,
Подумки шлю найщирiшу подяку.
Хто навеснi цiлий день на межi?
Хто перевозить важкi вантажi?
Хто змолотив все зерно ступчаком?
Хто на вiйну виступав з Козаком?
Той, кому наша любов i подяка -
Вiрний товариш -
козацький КОНЯКА!!!

Прийшла до кордонів любов,
Суне на мене війною,
Гатить в гармати знову і знов...
Боюсь обійдеться бідою...
"Там білі хмари – небозвід.
Так хочеться в ньому лишитись.
А твої очі – там весь світ,
Так хочу тобою налитись", –
Усе... Забрала в полон...
Немає від чого молитись,
Як ніжності в твоїх долонь
Немає й нема за що битись.

Чогось мені прикро,
Чогось не радію.
Обличчя не звикло?
Радіти не вмію?

Так грається сонце із тінню.
Дивуюсь лиш його умінню
Тебе з темноти добувати
І в мрії мої малювати...
29.09.2006

Кораблі, що пливуть на захід,
Залишають морозний смуток,
Мов сувої неспитих сонець,
Розгортаючи прапори.
Кораблі,що пливуть на захід,
Мають спомини за здобуток.
Їх чекає жаданий ирій
Передранішньої пори.

Тільки ти не пливи, не треба,
Поброди ще теплом галявин,
Ще посмійся разом з квітками,
Іще сонечку порадій.
Ще торкнися прудкої річки,
Пошепчи з очеретом плавнів,
Пробіжися до гір струмками
І туманцем тремким помрій.

Не іди, не іди, не треба,
Не лишай мене тут самого!
Пошукай у розумних книгах-
Щось подібне було ж мабуть!
Не іди, не іди, не треба!
І нічого, клянусь, крім цього.
Сутінкова моя ельфійко,
Сутінкова - від слова суть.

Мені так жаль, що я за Вами не сумую.
Так прикро, але Вічності нема.
Свої останні сльози Вам дарую.
Здається, на душі уже зима.

Мені так жаль, що фарба вицвітає,
Холодна правда протягом снує.
Для Вас уже нічого я не маю,
Лиш щось ночами спати не дає.

Мені так жаль, але не боляче нітрохи,
Вже я звертаюся не «ти», а «Ви».
Боротись далі вже немає змоги
І з гордістю тримати голови.

Якщо не боляче, чому ж годую душу
Думками-мріями про лагідну весну...
Переконання дочекатися я мушу,
Прокинутись з примарливого сну.

Сонце прогнозують твої очі,
малохмарність і слабкі вітри.
Руки – прогнозують теплі ночі,
А долоні – незабутні сни.

І всерів, що в прогнозі теле
Обіцяють мінус п’ять і сніг,
Хай собі ота білявка меле,
А мені той сніг...до ніг.

Хай бушують за вікном морози,
Чи там спека, чи яка гроза.
Я лиш вірю у твої прогнози,
І хай опадами не пройде сльоза.
17.08.06

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.

Тануть роки,
як морозиво в теплій долоні,
стікають крізь пальці,
тікаючи в прожиту глиб.
Спогад – солодкий,
що часом здається солоним,
залишком піни
до пальців дівочих прилип.
Час топить печі –
морозиво тане і тане.
Час сипле дрова
в долоні життєвих багать...

Знову горять біло-жовтим
столичні каштани.
Тільки вже інші
в каштанових лампах стоять.

Я знову закрию очі безодні,
Триматимусь я потойбік від її,
Але мене змусить твоя неминучість
Заглянути ще раз в глибини свої.

Я довго тримався,тебе відчував.
З обриву я падав і знову вставав.
Ішов я назустріч,вернутись хотів.
Не зміг я так бути,літати не вмів.

Хотів би навчитись,хотів би могти,
хотів би летіти, хотів би плевти,
Хотів би...

Дай – отрути налию тобі,
щоб не мучився,
ані за, ані проти.
Душі вже нема.
І язик аж пече,
бо слова із болота
сірка димом плює,
харкотиння любові.
Бо й янгол – сволота,
коли крила сушити
залишить на вітрі –
іржавий гачок,
вбитий в небо
так міцно, що й руки
твої не відірвуть.
А ти сумніваєшся
все ще – даремно.
Твоє серце затисну,
аж пальці побліднуть,
в кулак,
хай зігріється.

Від мами лист. Підсліпувато
Сповзають букви й буквенята:
Все про погоду, огляд цін,
За тиждень низочка новин
З життя котів, сестер, сусідок,
З часів минулих – спогад-свідок,
Поради мудрі і прості,
Аби підтримати в путі,
Усім найкращі побажання,
На скору зустріч сподівання…
З перервою на день, на два
З'являються нові слова:
Злягла недужа, але встала,
Зібрала сили й дописала.
Миттєва слабкість аж до сліз,
Та вслід – бадьорий оптимізм.
За тими щирими листами –
Самотнє існування мами,
Яке по крихтам, щохвилинно,
Старенька поділяє з сином.

Сни гуляють вночі по Японії,
Де цвітуть пишноликі піонії,
Де підносяться ввись самураї,
Де фламінго збиваються в зграї,
Де ти бачиш мене - в кімоно,
Де я йду в екзотичний танок,
Де дурманить прозоре саке,
Де кохання до краю п'янке,
Де ланцюжки вдягають хоку,
А втомившись сидять на даху.
Чую серця гучний унісон -
І вже вкотре смакую твій сон.

Так тягне то серце додому,
Так падаю вірно додолу
На рідний дому поріг...
Так мамин смакую пиріг.

Малиновий чай
Та милість твоя за край...
Нарешті я вдома,
При вході залишилась втома.

Море поверне нам
втрачений колір крові
дужий солоний вітер
в кожному нашому слові
море не дасть нам пройти
босоніж осяйно по водах
але це для того щоб ти
не німба шукав а свободи
море вставатиме в нас
крізь струни цілунки і герці
море стихію нам дасть
ми ж йому трохи серця

Не бачились давно –
на теє різні створено причини:
то закривали лиця, заступали спини
тебе від мене.
Все одно
ти вижила в запиленій щілинці,
пробралася між частоколом спин,
щоб залишитися зі мною
наодинці,
поговорити про життєвий плин
стрічань, розлук, падінь нового злету,
про гіркість слів
і справжність того меду,
що ллється, як лавина, звідусіль,
затягує мене в обійми мли...
Ти між усього вірного – вірніша.
Ідуть! Я знову недопишу вірша –
по тебе, моя подруго, прийшли.

тобі напевно байдуже
аби кого приспати
все більше часу людство бачить сни
навіяні тобою колискова поцілунок мати
не встояти напевно і мені
та не в силах ти
мої думки перемогти
вони не вміють спати...

В старої груші терпкий смак,
і гілля так причудно сірі.
На ній вже не один є часу знак,
і кожен убива її у певній мірі.

В старої груші смак солодкий,
неначе мамин поцілунок наніч.
Але той смак такий короткий,
ну як і мамине «добраніч».

В старої груші листя темне,
кожне пам’ятає перші весни.
У строї груші все даремне,
як солодкі груші нікому віднести.
22.08.06

Культура мови, слова й діла
Сьогодні йде у майбуття.
Немає вже святого тіла,
І сенс немає наше безкультурнеє життя.
Чому людина свою думку поміняла?
Чому культура впала до нуля?
Яка ж наука на голову впливала?
Що так країна занедбалася моя.
І те болить і крає серце,
Що це не те уже життя.
Й проміння світлого такого -
Не буде вже.... воно пройшло через літа.
Але жевріє ще в поодиноких душах
Той вогник, що запалює вогонь.
І гріє цих людей іскра проміння.
І їх тепло не закривавлених долонь.
Тому потрібно кожному подумати,
Чи ще палає цей вогонь у нас.
І перед дітьми щоб не було стидно,
Згадайте хоч про свій духовний стан...

Що ти хотів? - я тільки чую.
Чому дзвонив? - ти кажеш знов.
А те, що за тобою я сумую
Сказати треба сотнею мов.
Тому що ти не розумієш-
Що я люблю тебе до сліз!
Бо ти тільки умієш,
Слова всі ставити на перекіс.
Ти думаєш, що ти права у всьому?
Ти думаєш, що все зумієш пережити?-
А впевнена ти хоча б у тому?-
Що умієш по справжньому любити!
Можливо я неправий був у чомусь,
Можливо щось не так зробив
Та все було це лиш тому,
Що дійсно я тебе любив.
Я знаю що ти теж любила
Та лиш любов ти десь згубила.
Тому усе - я пішов,
Та тільки щастя свого не знайшов.

Коли кохаєш, знай, що ще проклянеш
Коли тікаєш, знай – наздоженуть
Коли блукаєш – вихід не знайдеш
Коли чекаєш, то ніколи не діждеш
В безодню падають усі твої надії
Сама собі я зварю вбивче зілля
Помру с достоїнством, закльована птахами
Де ти мій, ворон хижий?
Ти мій убивця, мій спаситель
Колись від Божого вогню ти вижив
Тепер навіки звешся ти лиш цілитель
Розкрий мені свою чорну душу
І пір‘ям моє серце проштрикни
Скажи, що ще зробити мушу
Щоб вмерти без любові і туги

Я пожовклим листком опущуся тривозі на плечі.
У осінній ріці розіллюся краплинами сліз.
Світ відмовив мені в ницій втечі.
Вітер крила, на жаль, не приніс.

Розтривоженим мороком душу шкребе невідомість.
Під багряним дощем замаскований жевріє біль.
Вкрався смуток у хвору свідомість.
Знов на рану розсипали сіль.

Вже до краю наситилась димом нещирих ілюзій.
У осінньому блюзі надії рятунку нема.
Пробі, в чорній я борсаюсь смузі,
Як пожовклий листочок, сама.
6.10.01

Дороговказами зі слів
Мелодій сонця зустрічали -
Із вітром спокій прилетів,
Куди летіти лиш не знали...

Хто для тебе я?
Ні чужа, ні сім'я.
Чи шепочеш моє ти ім'я
серед ночі, коли не твоя?

Чи малюєш мої ти сліди
серед вулиць у місті біди?
Чи шукаєш далекі сади
у яких не бував іще ти?

Стільки знову у мене питань -
серед тисячі зайвих зізнань
ні одного з важливих пізнань,
тільки "ближчим для мене не стань".

Вона сиділа біля моря
І сумно так дивилась в даль –
Душа ридала, вила з горя
В дуеті з хвилями… Печаль…

Уже минув аж рік по тому,
Як залишилася сама.
Туга німа немає втоми, -
Жорстока тітка зла вона.

Ніяк не дасть його забути,
Перепочинуть від жалю.
Вона ще мріє повернути
І долю виправить свою.

А сталось так: вода забрала
Його у Неї назавжди…
Як жити з цим, - Вона не знала
Й тонула в морі від біди!

А вітер злий все гонить хвилі
І підіймає до небес,
Та море піниться, мов в милі,
Той смуток й до тепер не щез…

Навіщо це життя без нього –
Страждання ненаситно їсть.
І смерті знов благає в Бога –
Молитва, як Благáя вість…

Та що ж це?! Хвилі розвернулись, -
Там світить марево ясне…
І руки крильми розгорнулись:
Вона туди всю біль жене.

Тече вода бурхлива, пінить
Морозом ранить до кісток, -
Вона не чує, тільки молить:
"Ось він, щасливий той місток…"

У безвість тягне далі й далі,
Усмішка сяє на устах…
"Там тільки щастя, без печалі…
Все буде добре, мов у снах…"

Уже в останнє хвиля зняла
Як пір'я, легке тіло. Мить..
"Тобі останнє я віддала …
Не сміла лиш без тебе жить ".

І враз усе так тихо, тепло…
Що жоден лист не шелесне.
Остання хвиля… Стало легко…
"Привіт! Це я… Чекав мене?.."

З неба горнятка води
Заздрю твоїм думкам.
Боже
невже
ти
світ розкажу снам
Кажуть якісь слова
міряють власним дном
тихо душа сплива
рана болить двом
погляд не твій рве
серде
не ти
вкрав
янгол собі живе
в світі ручних мавп
кава гірка до сліз
заздрю її смаку
поки легкий бриз
вірь в мене
як таку
завтра прийде сказ
очі сліпить ніч
досить кількох фраз
знати що не
мовчиш
погляд твоїх рук
подих твоїх душ
чорний сліпий крук
все
розумію
руш
все розумію стій
виром чужих днів
обрій нічних мрій
ти цього так хотів
боже
невже
ти
щезнеш у свій ритм
спалено всі мости
та й не було битв
втім це не наш політ
не досягти зірок
надто складний світ
склеїв не наш Бог.

У чеканні безглуздість, а втім не бери до уваги
Бо не мусить ніхто розглядати сліди на піску
Запиши для нотатків у лист особистих досягнень
мої сльози, і сніг, і оцю непомірну жагу.
У коханні є сенс, як в усіх божевільних принадах
у коханні є зміст, можна навіть вписати в словник
"Помірковане вбивство себе на нікчемних засадах
та з поважних причин, а буває і навіть без них"
Так не страшно піти у пітьму, перейшовши всі кола,
розтрощивши себе на мільйони маленьких образ
та страшніше буття, не побачивши світла навколо
лиш на мить, лиш на мить, лиш на мить, лиш хоч раз...
намалюй мої сни на вогких паперових ошметках,
подаруй мені гріх, недокреслений виром буття
я не хочу іти. Та залишитись буде нелегко
в цих пологах душі, у напої тепла й каяття.
Все так легко що дощ, не знайшовши кого намочити,
замерзаючи вшент, обертається снігом журби.
І заплутались дати. Й не хочеться більше лічити,
І ховається крик в ненароджених зойках юрби.

Циганка в руки заглядала –
Усе життя у неї на виду.
Що було й буде прочитала,
Все бачить, що хотіла і що жду.

"Ти видна, красна та вродлива
Все матимеш – лиш забажай…
Та доля іноді мінлива
Не завжди щастям урожай.

Волію я сказати, мила…
Багато душ дотла згасиш…
А той один, кого любила
Він не забув… ти не простиш…

Ти рокова… Усіх круг тебе, -
Немов би чарами звивав.
Мужчин влюбила ти у себе,
А серце, ніби закував…

І там ятрить велика рана,
Яка ще й до тепер болить…
Любов та сильна і незнана
Принесла тільки щастя мить…

А серце твоє - не жорстоке,
Та щастя іншим не несеш…
Вони вмиратимуть допоки,
Когось у душу не позвеш…

Ти так нікого й не любила.
Ти серце віддала Йому.
Та зрада все життя розбила,
Принесла в серце лиш журу…

Але ти знай, що він, такий же
Нещасний, зжурений, як ти…
Забудь, даруй прости вже
І дай дорогу віднайти.

Коханий твій страждає й плаче,
Шукатиме тебе завжди!
Не скреслиш долі і удачі –
Він повернеться… Тільки жди!"

* * *
Тужливий прадiд мiй,
Нескорений спiвець,
Буває так, вiзьму
Я твiй Кобзар у руки
I по землi iду
З тобою, навпростець,
I знов твої переживаю муки,
Немов свої...

Учитель дорогий,
Я бачу на зорi,
Як в море-океан
Моя земля втопає.
Гадаєш, то - вода?
Нi, сльози матерiв -
Солонi та гiркi,
Ти куштував, ти знаєш,
Якi гiркi...

Спитаєш ти, чому
I досi стiльки слiз?
Це тому, що твої
Не справилися мрiї.

Вже гасне день новий,
А що вiн нам принiс?
Мiж пальцями спливли
Блакитнiї надiї,
Мов та вода...