...Край мiста. Житловий масив.
Каньйони вулиць обриваються у степ.
Вночi зiрками вiкна мерехтять, -
Запитують про щось величний Всесвiт.

Мiй поверх - сьомий.
Нащо вiн мене щоночi вiдриваэ вiд землi,
Пiдносячи до сяючого неба?

А мiсяць - наче НЛО -
До себе тягне, пропонуючи квиток
На свiй старий, як свiт, атракцiон,
В якому моркву їсть вухастий заєць,
А дiвка коси зорянi плете,
Та стрiчку iз Чумацького Шляху
Вплiта, немов вбирається на свято.
Що дiвцi?
Вiчна доля їй - з косою поратись...
А я дивлюся вниз -
Туди, де темний простiр степовий,
Обмежений рожевим небокраєм.

Курганiв груди випнутi до тих,
Хто хоче материнського тепла
Та пам'ятi напитися досхочу.

Степ марить. Бачу його сни,
Але здається, що вони - мої...

...Вози, погано змазанi, риплять.
Жахаючись чогось, фуркочуть конi.
Чутливi кози увi снi тремтять
I вуха нашорошенi стримлять
У псiв сторожових.
Шакали скиглять.
У возi плаче немовля,
I мати бавить колисанкою його.
Вовтузяться пiд возом молодi,
Та гримає на них старезна баба.
Пригасле часом вогнище димить,
Й вiдлунює тужливо у ночi
Безмежна, як степовий простiр, пiсня...

Та раптом - наче землетрус,
Здригнувся Всесвiт от незлiчених копит.
Орда - як повiнь. Стрiли - наче дощ.
Зловiсний виспiв тисячi рканiв.
Сирої кровi пахощi важкi,
Розпачливий багатогласний зойк,
Та радiсний перегук переможцiв...

...Свiтанок.
Тиша у степу.
Грайливий вiтер розкуйовджує полин.
Нiде нiкого,
Тiльки вдалинi
Хмариною у просторi прозорiм,
Летить за обрiй скитськая орда,
Напризволяще кинувши мене
У вiчному полонi
Жилмасиву...

* * *
Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

Окраєць обрію обніме осінь,
Омріє обрисом окрилених осель.
Обвитим обручем обмиє острів,
Обвіє осудом обманутих очей.
Обдзвонить осипом остиглої ожини,
Оскому окриком обворожу,
Орнамент образом останньої осини,
Озоном осені огороджу.

Осінній дощ співає для природи,
Я радісно вбираю кожен звук.
Бринить мелодія оригінально, модно
І надто просто вже: „Стук-стук”.
Я чую ритми вальсу, полонезу.
Під музику танцює кожен лист,
Кричать „бравіссімо” дурні ворони,
Бездумний вітер видає лиш свист.
Все ніби чорне, мокре і негарне.
Ти ж пісню слухай! Вловлюй кожен звук.
Не треба джазу, року чи „металу”
Лише дощу осіннього: „Стук-стук”.

Моя осінь пахне листям,
свіжозавареним гірським чебрецем.
Моя осінь пахне містом,
і твоїм далеким сумним лицем.

Мої ночі пахнуть шовком,
і заплаканим мокрим вікном.
Мої ночі виють вовком,
і пянять міцним вином.

Мої очі пахнуть болем,
його запах до сліз гіркий.
І мій погляд пахне морем,
він далекий, солено-терпкий.

Я тебе не любила ніколи,
Навіть в ті нерозумні часи,
Коли сліпо летіла до школи,
Щоб вдихнути твоєї краси.

Я тебе не любила ні грама,
Не чекала до ранку дзвінка.
Не ховала листи від мами.
Від цілунку не мліла рука.

Я тебе не любила. І крапка.
Заморозили душу вітри.
Тільки спогадів списана папка.
Замість крапки поставлено три...

2002

Своїм сірим крилом торкнула мене самота.
Чи я хочу того, а чи ні, вона не пита.

Хоч навколо проносяться безліч людей і подій,
А в душі моїй знову зав”яла квітка надій.

Немов ковдрою вкрила все тіло самотність ота,
Схожа на немовля,- завжди плаче вона і рида.

Краще б льод, краще б біль, чи шалений життя буревій,
Ніж той сум та нудьга, що дано пережити одній.

Доле, доле моя, так чому в молодії літа
Своїм сірим крилом торкнула мене самота?

Не буває шалених ночей в самоті,
Одинока душа не співає.
Я зустріла тебе у своєму житті,
А без тебе – життя не буває.

Розбиваюсь на скельця в безодні думок,
Сумнів душу мою розтинає.
Та без тебе не можу дістатись зірок,
В самоті моя скрипка не грає.

Знаю я – буде злива холодна й брудна,
Наперед усе знаю й прощаю.
Відчуваю, як болісно рветься струна,
Бо святих на землі небуває.

Я закохана в Ваші вірші,
Я закохана в Ваші страждання,
В вир думок, що кипить у душі,
В Вашу гордість і в Ваше кохання.

Я забуду вже скоро ім”я,
На шляху не зустріну раптово,
Берегтиме лиш пам”ять моя
Ті слова, що знайшла випадково.

Розтопили Ви льод у душі,-
Крига чиста котилась крізь очі.
Я закохана в Ваші вірші,
Бо зігріли холодної ночі.

Ти не даруй мені небес блакить,-
Вона давно мені уже належить.
Навчилась я по ній, як птах летіть
Своїми крилами, реальності за межі.

І не даруй ти золотих зірок,
Вони мої ще з самого початку.
Про кожну вигадали безліч ми казок,-
Нехай залишаться у пам’яті, на згадку.

А ще я маю ранішню росу
І спів птахів у гаї прохолоднім,
І промінь сонця, і дощу сльозу,
І моря синього важкі безодні.

Багатства вдосталь, не порахувать.
Я можу його все тобі віддати,
Лиш в долі я осмілюся благать,
Щоб дала час іще тебе кохати.

Ти не даруй мені нічого, лиш тепло,
Щоб коло нього і моя душа зігрілась.
Так холодно мені ще не було...
Чому попала я в таку немилість?

Чи може розгубились почуття,
Коли душею почали кривити...
Без них залишилось скалічене життя –
Безкрилий птах, який не зможе вже злетіти.

Не змушуйте мене актором бути:
Завжди сміятися і плескати в долоні,
Стояти не самотньо, а в колоні,-
Не змушуйте мене себе забути.

Не силуйте мене „Ганьба!” кричати,
Коли цього моя душа не прагне,
Іти туди, куди юрба потягне,-
Не силуйте мене раба вдавати.

Не намагайтеся зламати волю
І лестощами шлях комусь стелити,
І через когось море сліз пролити,-
Не намагайтеся украсти долю.

Ховати біль в конвертах щастя
І в невідомість відсилати.
Може, комусь вони й згодяться:
Давно забутим адресатам.

Дивно зникати в тиші ночі,
Зіркам гукаючи «Привіт!»
Вдивляючись у неба очі,
Кричати Долі щось услід.

В храмі розкаюватись слізно,
Спокутувать свої гріхи.
Та все ж таки буває пізно!
Ми щось згубили на віки.

Людство прямує в пекло стрімко,
Не помічаючи межі,
А на душі полинно-гірко,
У серце встромлюють ножі.

Ці сльози не подарую тобі,
Ці сльози залишу плакучій вербі.
Цей дощ, що тікає кудись у пітьму,
У ранену душу на спогад візьму.

Ця пам'ять, вірна й така недоречна,
Знову в минуле верне небезпечно,
Де сніг і туман, де сонця нема,
Де холод й морози, де вічна зима.

Душа, що раніше раділа весні,
Тепер лише бачить стіни тісні.
Щось здавлює серце, тяжке і жорстоке,
Це щось залишає до пекла півкроку.

Той втрачений рай, безтурботність життя
Давно відійшли вже у небуття,
Зостались ілюзії й мрії забуті.
І вічно блукають гріхи у покуті.

Ці фрази порожні нещиро лунають,
А струни гітари печально зітхають,
Мене ти у серці чомусь не зберіг…
Невже знов зима? Невже знову сніг?

Я, здається, кохала колись,
Тільки мрію свою відпустила.
Сльози з неба, мов дощ, пролились.
Я ж усього цього не хотіла!

Так боялася фінішу гри,
Так хотіла його відтягнути.
Ну, давай, свою пам'ять зітри!
Все ж мене ти не зможеш забути!

Я до тебе у сни прилечу,
Якщо крила свої відшукаю.
І зітханням душі прокричу,
І мелодію серця зіграю.

Заспіваю про біль і про втрату,
І про білий незайманий сніг,
Мою долю, ось так розіп’яту,
Щоб ступив на її ти поріг.

Ти втекти навіть не намагайся –
Всі дороги до мене ведуть.
Лиш у піжмурки трішки пограйся,
Мої зорі тебе віднайдуть.

Яка різниця, що я відчуваю?
Тобі до мене все одно віки!
Втоплю самотність я у чашці чаю,
Аби тебе не сплутати ні з ким!

Аби тебе не сплутати ні з ким,
Бо болем заросте моя дорога.
Я ж буду сіять навесні квітки –
Хай цвітом встелиться тривога.

Хай цвітом встелиться тривога,
Печаль розвіється у прах,
А я молитиму у Бога,
Щоб залишив тебе хоч в снах.

Щоб залишив тебе хоч в снах,
Такого ніжно-чарівного,
І ще цілунок на вустах,
І присмак щастя неземного.

І присмак щастя неземного,
Як спогад про останню хміль.
Я обійму тебе, чужого,
Ти поряд, але все ж не мій.

Ти поряд, але все ж не мій,
Обманом серця не зігрієш.
В полоні снів, ілюзій, мрій
Ти, наче марево, зітлієш.

Ти, наче марево, зітлієш,
Укравши в мене трохи раю,
Сердець читати ще не вмієш,
Не знаєш, що я відчуваю…

Снопи думок, пакунки слів,
Коротке: "О, я позвоню!"
Вже сніг пройшов, туман зомлів,
І час наклав свою пеню.

Тонка візитка "Не забудь",
Чекання - вічність, зустріч - сон.
У вірі, може, й вища суть,
Та у життя є свій закон.

Любов зробила в серці тромб,
До нитки висмоктала душу.
Мені одній чи нам обом
Кисневий шквал легені сушить?

04/06/2001

Моє серце зогніло від болю,
І стервятники вже тут як тут.
Не змирившись з банальною роллю,
Я вчинила собі самосуд......

2004

Білосніжний аркуш
в сірій димці пилу...
Сиротинно погляд
втупився в вікно...
Тільки чиїсь кроки
в темряві могильній...
І в своїй кімнаті
я - неначе тло...

21/01/05

У трактатах сумнівних істин,
Світі закликів і промов,
Де на воду морську кажуть прісна,
Я сприймала НЕ ТЕ за любов.

Десь блукала, губила компас.
Починала усе з нуля.
А в душі ніби хтось попорпавсь,
І відходи планет нажбурляв.

31/10/2004

на межі між ще сном і вже пробудженням
на межі між ще коханням і вже невагомістю
пережити цю осінь не суджено
тим усім що вражають серйозністю
своєї зеленобуденності у дотику, русі і слові
на межі між собою і рештою
зеленіють акорди любові
що лягають на землю портретами,
що дивують підошви прохожих
пережити б цю осінь між светрами
десь у шафі в полиці немодних...

Там грає джаз.
І що то нам час,
Коли сьогодні ніч неділі?
Хіба ж ми не у свому тілі?

Тут все просто так:
Квіти й коньяк,
Любов, усі мої вірші,
Хоч знаю, читала і ліпші.

То джаз... Потанцюємо?
Осінь давай цю схвилюємо.
Люблю тебе, моя мила,
Й забути не вистачить сили.

Це не любов. Це лише шепіт моря.
Це шум вітрів і марево ночей,
Картина, що малюють зорі,
І пошук рідних десь очей.
Це не любов, а зорепад й не більше,
Можливо, падолист, що заважає йти.
А гірше… вже не буде гірше.
У тебе крила! Ти лети!
Це не любов. Просто жартує осінь.
Бродяга-дощ гуляє по землі,
До танцю байдуже запросить,
Можеш сказати йому “ні”.
Це не любов. Це місячна соната,
В якій є ноти з нашого життя.
І ще одна маленька втрата,
І ми блукаємо щодня.
Це не любов, лиш кави аромат,
Гіркої, як печаль, приємної, як ніжність.
Це – щастя, взяте на прокат,
І почуттів якась чарівність.
Це не любов, лиш насолоди мить,
Поєднаної з чистою сльозою.
Вона швиденько пробіжить
Так, як стікає час з водою.
Це не любов. Та вже й не друзі ми,
Бо дружби грань давно переступили.
Стежину нашу заметуть сніги,
Якщо на це їм стане сили.
Це не любов, лиш губ і рук єднання,
І стукіт відчайдушний двох сердець.
Пройняте болем, струн звучання,
А я тікаю навпростець.
Це не любов, а квіти, що зів’януть.
Це випите до дна чарівне зілля.
Стріла, що в саме серце ранить.
Мабуть, це просто божевілля!

Солодкий біль гіркої втечі
Від цього світу я спиваю.
В нічних обіймах порожнечі
Я небо на руках тримаю.

Малюю зорями, мов пензлем,
Зів’ялі пелюстки кохання,
Зігрію серце твоє змерзле
Я відчайдушністю чекання.

І раптом ти повіриш в вічність –
І скресне лід на річці долі;
Зіб’єш віршів моїх ритмічність,
Я більше не захочу волі.

Веселкою для тебе стану,
Промінням сонця чи зорею,
Сніжинкою в руках розтану,
Вогнем я буду Прометея!

ти хочеш вірити у те, що я лише тобі
належу так як не належать іншим
тримаю світ...
весь світ в твоїй руці
і просто не приймаю жодних рішень
і тут мовчу і зранити боюсь
твоя душа - тендітна, як пелюстка
ти той за кого я вночі молюсь
коли весь світ огорне чорна хустка
ти хочеш вірити...
і вір - це вибір твій
шкульгає на одній нозі сумління
і цілий світ, що в мій з-під твоїх вій
недоторканно струшує прозріння

То не любов.
То вбивча параноя.
Промила мозок чиста кислота.
Ти ходиш скрізь зі мною і за мною,
І там де ти, лиш морок і сльота.
Всі атоми пронизані тобою,
І тіло ниє тиском самоти.
Всі м'язи мозку корчаться від болю,
Від надлишку їдкої кислоти.

То не любов.
То просто кисню брак.
То просто кров пульсує надто швидко.
І я вже стала схожа на вітряк:
Не стане вітру - я навіки зникну.

30/05/2001

відрікаюсь так чітко і ясно
ні
зрікаюсь
раз і назавжди
довиваю останні акорди
дозаплутую свої сліди...
відрікаюсь стає майже страшно
ні
зрікаюсь
життя в нікуди
залишаю цю осінь для кращих

а для себе залишу...
вірші

Пітніють руки і холонуть губи
Сховались очі в рамки кришталю
На інших сценах я щаслива буду
Коли оцю ОЦЮ перетерплю
Коли докурю мокру сигарету
Розтопчу всякий виноград в вино
А ти прийдеш не вдруге і не втретє
Мій сивий голуб пасмом на чоло
А ти прийдеш, як холод чи як спека
А ти прийдеш, як ранок, або ніч
Невідворотно так в глибини серця
І незбагненно так у інший світ
Під звук органу і тремтіння дримби
Задеригуєш хмарами й дощем
Прийдеш, як смертний
Без сіяння німбу
Огорнутий лиш сонячним плащем
Пітніють руки стримані чеканням
Куліси
Сцена
Знову новий грим
А що як не впізнаєш мене СПРАВЖНЮ
Залишишся?
Підеш?
Куди і з ким?

Час зітре твої риси
з полотна моєї пам"яті.
Твої очі стануть двома
плямами у моїх спогадах,
пальці перетворяться на гілки
сусіднього дерева,
а присмак вуст лишиться
тільки далеким відлунням
прогулянок парком...

Часом хочеться взяти
пензля до рук
і знов малювати тебе,
плести шовком,
витинати з паперу,
аби знову відчути
сонячних зайчиків
наших з тобою ранків...
Ось я малюю обличчя -
усміхнений,
далі з"являється
запах шкіри
і я знову можу відчути
твій дотик до свого плеча.
Ніжно...
Тихо...
Але час все-одно сильніший...

Тому й згрішила Єва
Не захотіла й раю
Адама кликала
“Тікаймо!” – я тікаю!
Хай не в раю
І не з тобою
Бо хочу – вільна!
Спокусник-змій шептав:
Тікай!
Адам мовчав
Ні докорів, ні ради
Він просто був
Наївний як дитя
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Від Божого гніву
Від болю пізнання
Від того, що буде
Й далі життя
Та вже не таке
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Мовчав.
Утікаю – лиш я.

пронесуться вітри
неспокійно
заснулих розбудять
минуле постане
привидом з ночі
спогадом сну
і усі птахолови
прокинуться з крилами
так відбуваються ночі
заборгувавши літу
пелюстки троянд
осіннє сонце
наливає в душі спокій
ну а мені
вернутись хоч на крок
чи пів туди де
вітер і колосся напівстигле
і тиші дзвін
і небо і хмарки

Побачу знову рідну землю.
Іду по свіжескошенній стерні.
Ні, не змінилось тут – он стара гребля.
Все ж так щебечуть в вечорінні соловї.
Все так же тихо сонце опадає -
За небокрай і землекрай ріллі.
Все так же листя шелестить і грають
У синевир ключами журавлі.
І материнська рідна хата -
Зустріне все ж таким теплом.
І моя ненька вийде зустрічати
Ген-ген далеко за селом.
Ті ж , двері, вікна, навіть і калина,
Що вигляда немов на виданні.
І мама, що чекала довго сина,
Всміхнеться лагідно мені...

В міліметрах від міні драми
Замінований в мінорі слів,
Я вихоплюю, наче з гами,
Звуки в мареві забутих снів.
В сантиметрах від сентиментів
І сентенцій старих як світ,
Я розкладую на моменти
Все життя і затоптую слід.
В метрах я зупиняюсь від Метрів,
В мертвій тиші відчую життя.
Ні, нема на поетів смерті –
Є лиш вічність і забуття.
І в парсеках від вічних істин,
За секунди, години, роки
Хоч добігти б до них, хоч до лізти б
Лиш на відстань своєї руки.

Я тебе намалюю не фарбами,
А сльозами дощу на вікні.
Неземними, чарівними барвами
Кожна крапля заграє в мені.

Кольори я візьму у веселки,
Їх змішаю в блакиті хмарин.
Принесуть біло-чорні лелеки
Всі секрети чарівних картин.

Намалюю тебе в сяйві місяця,
На стежині, що йде в небокрай.
Подивись, як замріяно тішиться
Позолочених хвиль коровай.

І грайливим зайчиком сонячним
Погляд сяє та з блиском в очах,
Мов повінчана з щастям ти обручем,
Знов виходиш на зоряний шлях.

Відчуваю солодкий, малиновий,
Незабутній той смак на вустах.
І усмішка чарівна, що зринула
Та злетіла до всіх наче птах.

Вітер грається русими косами
Пахне в ньому вчорашня гроза.
Світанковими свіжими росами
Забринить і зникає сльоза.

Ще тебе намалюю я струнами,
Звуком тихим і трохи сумним,
Призабутими давніми рунами
І сьогоднішнім подихом рим.

Велетенські осики -
Листаті гіганти,
Повні пригорщі сліз,
Зорі, як діаманти
Де-не-де, з-поміж трав,
Знову в небо злітають
У фіалкових обріях
Ніжно зітхають.
Як в суцільний тунель
Ми вступаємо в осінь,
Опустивши фіранки,
Ще мріємо й досі
Про країни чудесні
Дивами порослі...
Та казки вже не з нами -
Казки вже дорослі.
А листки опадають,
Здіймаються вітром,
І танцюють фокстрот нам,
І румбу. А з світлом
завмерають дерева,
що блукали світами
і живуть,
і живуть
неживі поміж нами.
Велетенські осики,
Лапаті смереки,
Гілля зводять до неба,
А небо - далеко.
Наче леза дощі -
по осінньому цвіту.
"То куди ж ти підеш?"
"На край світу..."

Мені так хочеться розповісти,
Як осінь сумно мене голубить,
І клен лягає на плечі листом,
І вітер тепло цілує в губи.

Мені так хочеться у конверта
Покласти серце і відіслати
Тобі, мій любий. Бо легше вмерти,
Аніж самотньо тебе чекати.
25.09.2006

Був перший гріх – жага пізнання.
Сміливий крок назустріч змію
І перше пристрасне кохання –
То наслідки, я розумію.

Що їй від мужа? Сильні руки,
Щоб огортали в час гарячий;
За це їй будуть біль і муки,
Наплачеться. І все пробачить.

Стерпівши сором і обмови,
Взяла за руку чоловіка,
Приміряла йому обнови
І повела у світ великий.

Там разом збудували хату.
Варила, ткала, сповивала…
І у часи матріархату
Усім по праву керувала.

Воно і зараз так. Усюди
Її рука, порада, сила.
В усьому винна, – кажуть люди.
Усе на ній. Тому й згрішила.
24.09.2006

Ходять всі хуни з сумками.
Мріють про чисте кохання
і про білого принца,
з яким можна поспілкуватися
про розподіл його багатств,
про гармонію добробуту й митарств,
про армреслінг, війну португальців з курдами,
про рецензію на Третю Книгу Царств.

Майбутні хлопчики, прийдешнії дівчатка!
Ви вже от-от появитеся сміло.
Хоча безкровні ви та ще безтілі,-
Моїм нащадкам мій кінець початок.

Мої нащадки в мене на долоні:
Ковзькі, порські і липкі, мов сироп.
Це, може, донька; може, мій синок
Зникають у міському водогоні.

Нехай вас не впізнають матері,
І хай життя триватиме добу.
Я Богу помолюся:”Хай побудуть!
Хай їх догляне пані Боварі!”

Десь серед молитов і сподівань
Тихенько і сумирно захолону.
Бо ж не життя це, а мерзотна твань,
З якої вже не вирватись полону.

Міняє світ багно і кров на сизий лід,
Ти вже не та, що бачив я і прагнув.
А Сонце зрадило і повернуло знов на схід
І роль повітря взяв на себе вакуум.

Так боляче. Торкнися моїх ран!
Я у клубок мотаю нервочерви.
Та десь у мене був ще тут наган,
Однак рука здригнулася непевна.

Я проколов би серце долотом,
Я б задушив себе в своїй подобі.
По кождій другій спробі я — ніхто,
Тому що лиш одна дається спроба…

На смак мов вишня –
Солодка, стигла насолода,
І навіть кісточка не лишня.
Тобі уся моя свобода.

Приперла тілом до стіни...
Якби не так, якби не зараз,
То вже й не тут, і вже не ми
Лежали поруч в ліжку-хмарах.

Я залишилась одна….
Я помираю в журбі…
Як же, скажи, повернутись назад?
Ти і досі потрібний мені!

Думала я все пройде…
Думала серце помре…
Але щемить і душа завмирає –
Я й досі кохаю тебе!

Приспів:
Вернися, коханий, вернися до мене, -
Я жду.
Вернися, вернися до мене, -
Забудем біду…
Якщо серце палає коханням
І ти вже не можеш забуть...
Повертайся, коханий,
Мелодія вкаже тобі вірну путь.
(2 рази)
Тобі вірну путь…

Я пам’ятаю твої
Всі поцілунки п'янкі
Я не забула ті очі ясні, -
Ти й досі ще снишся мені!

Знову літаю у снах,
Знову щаслива з тобою.
Вернися до дому,
мелодію серця
зіграєм навіки з тобою.

Приспів:

Про мене кажуть, що вродлива, -
Мужчини падають до ніг.
А ще говорять, що щаслива,
Якийсь везучий оберіг

Мене підтримує і хоче
Всі мрії справдити нараз,
Та він безсилий і не може
Моє життя – безглуздий джаз…

Чому ж це все мене не тішить?
Чому ж це нещаслива я?..
Невже кохання серце душить?
Невже не радує життя?!

Оце і все.
Розтанула романтика.
Усе, усе...
Загублена семантика.

Усе і все.
І те, чого не сказано.
Дарма шукати
Єдність понадфразову.

Скінчивсь контракт:
Вдягаю нову маску.
Комусь антракт,
Мені провал. Фіаско.

2003

Цей дощ розмив речам роти
та вікна всі твої отверзті
ти зоофіл - міняй світи
на тугу рідкісної шерсті

і будь обділений а втім
святкуй же свій злиденний вимір
де світ не може бути всім
лише тваринкою на вибір

Попурі із Шопена,
Теракотова даль.
Шарф - на плечі тендітні,
На обличчя - вуаль.
По-аматорськи гарно
Життєстійко роками
Насувається ніч,
Ніби пікова дама.

Роздає реверанси,
Сумно зітхає,
Поміж трав золотавих
Щастя шукає.
Щось шепоче - нашіптує
Сонним поетам,
Домальовує пензлем
Коханих портрети.

В час, коли, ми самі,
тет-а-тет, віч-на-віч,
По-аматорськи гарно
Спускається ніч...

Побачило, приглянулось, вдивилось,
Поближче підійшло, в очах втопилось,
Застукало, напевне закохалось,
Себе на весь світ розірвати дало.
Спочило втихомирене, спинилось,
За звичкою в любові знову билось,
Росло і квітчало, літало,
Найчервонішим в світі стало.
Однак ... приглянулось, збентежилось, схопилось,
Засумнівалось, роз’ятрилось, розізлилось,
Побачило, подумало, відчуло,
Пробачило, заплакало, забуло.
Не знаю, чи кохало серце те, чи не кохало,
Не знаю, чи страждало, чи вмирало, оживало,
Одне лиш бачив, як воно так сміло,
Любов’ю палко на весь світ горіло.

В душі з любові вилило озерце,
Таке просте, звичайне людське серце.

спав на болоті
з кров'ю сни випивали комахи
намагався звестись на ноги
падав на м'які троф'яні мати
теперішнє зникало в небуття
потреба в пам'яті відсутня
а зорі - ночі сивина -
додолу падали як сукня
залишивши бажання на землі
відбитком відпочинку мого тіла
прямую далі до мети
у напрямку очей - сіріло...

біля ніг поклав капелюха
сопілки торкнулись вуста
повз мене проходили люди
чи чули музичні слова?
що мушу жити за гроші
з вірою у безкоштовне життя...

по розбитому шклі я проходжу останні азарти
ноги в шкельця січуться і ллється черлене вино
вишиваю любов ... осінній мотив на асфальті
лягає як гладь на роздерте ущент полотно
розсікаю слова, розмежовую бути і не бути
вию вовком вночі, а під ранок щаслива до сліз
по розбитому шклі я танцюю свій танець коханки
вишиваю любов
рву нитки
демоструую стриптиз