Був теплий дощ, і теплий вечір,
Іще вночі тепло було,
А вже на ранок нам на плечі
Пожовкле листя потекло.

Воно спадає у знемозі,
А вниз, до мосту, до ріки,
По фіолетовій дорозі
Каштани котяться лункі.

І дивна тиша, й ранок світлий
Прошепотіли нам про те,
Що перевтілилося літо
В осіннє диво золоте.

Полюєм в каві на невловний зміст
на справжнє й втіху думати щосили
на нас полює в каві холод міст
в яких усе уже давно зловили

не вийшов ще на чорні лови час
який вполює цю тонку забаву
і поки справжнє десь полює не на нас
ми в нетрях міст полюємо на каву

На Спаса, дев’ятнадцятого серпня
Лелечин день, - готові всі летіть.
Душа болить, шепоче, плаче, терпне…
Ой сурми вічності, не рвіть її, не рвіть!

Прощальний ранок, он вони кружляють
В рідному небі над своїм селом.
Пора прийшла, птахи це добре знають,
Скінчилось літо, осінь під крилом.

А ми в селі вже вибрали картоплю,
Дари осінні щедрі на столі…
І я готова з ними у безодню
Пушинкою на дужому крилі.

Я не можу стабільно лишатись прозора і ніжна
Цілувати дроти телефонної лінії меж
Я можливо якась
(не Якась)
Та усього лиш жінка
Я буваю слабка
за найвищими рівнями веж
Я скрутилась в клубочок, залізла під ковдру і плачу
Чи зворушить мене телефонно розмірений звук?
Я сьогодні - маленький скуйовджений болю калачик
Що боїться чужих заборонених дотиків рук
Я втомилася бути свята... на іконах страждання
Я напитися хочу з джерел що дарують життя
Телефонні дроти поскривлялися в знаки питання
Я скутилась в клубочок...
Світ мовчить
І мовчу в ньому я...

Оксюморон сосни і ліхтаря.
Дивлюсь крізь кінескоп вікна
На сонний вулик стомленого Раю,
Цигарка гасне ігодинник замовка.
на серці вітряно, бо я тебе чекаю.

І водоспадами вирує в жилах кров,
Кардіограма вимальовує провалля й гори,
Зима оздобить снігом шалик змов,
Катана намалює свій автограф про "Ніколи".

Неологізмом дзвоник пролуна,
Розіб'є тишу в буцегарні серця,
А, може, справді це моя вина –
Клептоманія подиху...
Не сердься!..

Тебе в обійми я візьму,
Скажу тобі – кохаю!
Від тебе, мила, перейму
Тепло земного раю.

І ти мені відповіси
Так хороше й незвично.
Я поклянусь твоїй красі
Тебе любити вічно.

Я відречусь людських скарбів,
Бо ти мій скарб єдиний
І шепотітиму тобі,
Що вдвох ми до загину.

В очах твоїх в сум’ятті дум
Я світ знайду казковий
І на вустах твоїх складу
Обітницю любові...

Нема кінця ,бо не було початку.
Навіщо мені знов безмежність волі?
Усе засохло навіть без зачатку.
Хто написав такі звороти долі?

Нема бажань, бо і страхів немає.
Як можна втратити того, кого не маєш.
Як може зникнути знов те, що не зникає.
Як незворотнє ти знов повертаєш?

Нема кінця, бо не було початку.
Хай в безкінечності мене це почуття терзає.
17,09,06

Переклад
Венцлова Томас

Не впевнений, бУло життям це чи ні.
Чи маренням снило над морем мені...
Та від узбережжя вузького пасмом
посипана сріблом поверхня води -
південного сонця гарячі сліди.
Човен, підпираючись довгим веслом,
канал розриває тупим лемешем
і берег під міст підкладає плече.
Від гнутих мостів - до крапчастих дахів
це місто - достиглий, розколотий плід
під оком небес на забрудненім склі,
лиш тиша облизує дошки бортів.

Неквапно повзе наполеглива тінь,
долає затоку, бароковість стін,
полотна синіють на них навскоси,
по цеглі червоній лишайник поріс.
ФарбІв потемніння,розпливчастість рис.
І Гварді прошили вітрами часи.
Calli;campi;campelli.Вже почорнів
в камінні застиглий історії спів.
Від пензля лагуни волого блищить
лице аркатури.Зір Кліо в пітьмі
прогледіла обриси стін кам"яні.
І погляд у неба із інших століть.

Цим стінам - загроза в прийдешній імлі -
намула, припливи, тяжіння землі,
бо місто, як човен із діркою в дні.
І паща морська - негодований змій,
ковтає у черево мирних стихій,
скорочує вічність у роки і дні.

У просторі й часі, мов річкою в брід
бреде по коліна, лиш піниться слід.
Фасад мармуровий? Морський гобелен?
Від піни - машинні мастила і гниль.
А там, на долоні у височини
пливе білогриво задуманий лев.

З ним книга життя, наймудріша із книг,
наповнений жалем до мертвих й живих,
бо присуд відкритий йому, а не нам
по волі Творця. І миттєвостей біг,
і ангел святий, і земний трилобіт,
фронтону поколота раковина -
підвладні Його і рукам і словам.
Ще острів, де кості покрила трава
в чеканні ще ненаступаючого
Господнього ранку. Мереживо стін
шматує сіроко в густій спекоті,
маскує лице (хоч нема вже його),

затьмарює полиск луски куполів,
зеленить на флюгерах мідну червлінь.
І місто спливає в первісність глибин,
в слизотність потвор у беззвучності вод,
де скатів,асцидій кружля хоровод,
де очі скляні у байдужих рибин.
У склянці вино з надвечір"ям навпіл.
По той бік майдану в безодні сліпій
суворістю дихає пан монохром.
але у пітьмі півзакритих повік
собор многогранністю пам'ять просік,
як скриня з приданим, весільним добром.

Склепінь коливання - б'є дужий метал,
здавалось вже часу не здужить мета,
долоня в долоні,під шкірою м"яз,
аортою стогін , плямисто в очах,
потами зпливає намисто з плеча...
...Та вже переможені болі і час.

Тут темно й нічого не чути.
А що ти хотів би почути?
Крики нещасних удов?
Молитви невірних?
Чи може, як хляпає кров
Чиїхось батьків чи то рідних?
Лиш місиво з м’яса й кісток.
І не поставиш вільно крок,
Щоб не вступити в чиюсь спину...
Кровоспади замість голубих річок,
Подерті лиця лиш від крику...

Тут темно й нікого не чути,
Нічого не можна відчути,
Ні заздрості, ні сподівання.
Змішались болото й бажання
І так там засохли в траві...
Наповнені груди стражданням
Розкинули ребра одні...

...І більше вже нічого не проси
...І більше вже нічого не проси.
Залишу мрії ангелам на каву,
Повештаюсь до пабу на забаву,
Зідру наліт з отої ковбаси,
Що ще зі свят нагадує тебе.

Осіннім помаранчевим вінком
Жоржин та айстр, нічних білетів
Я вже не зву тебе „кохана, де ти?”,
Не зодягаюсь фартухом чи лопухом,
Чекаю на весну. Зима ж іде.

Залишу добрі спогади про себе
І те, як час, немовби чарівник,
Сповна усе давав й, напевно, звик
Драбину підставлять на сьоме небо.
На тому небі вічна весна є.

Мій друг про це ніколи не писав,
"Мій друг"–це я себе так називаю,
Підсилюю-римую, що „кохаю”,
Рядок четвертий схлипнув,що„кохав”.
Адам уже порад не роздає.

Тоді, гайда на теплу полонину
Бажань, смаків і під рясним дощем
Укотре один одного знайдем.
Як руту-мяту, дику конюшину,
В яких і є все наше існування.

А поки серед нас оте кохання,
Хвилюється-бентежиться воно,
Стає чистішою душа-вікно,
У небеса злітає на світанні
Щоб заспівавши, полюбить Його.

12.05.2006 / виправлено 16.09.2006

Бути надпродуктивним,
........працювати на благо суспільства;
в світовій павутині
........шкребти до копійки копійку
з восьми до шістнадцяти.

До дня, коли торішні
........на чубаті геніталії плавки
вдягти на два тижні,
........і смердіти горілим жиром
та паленим волоссям.

Невиспаний,
ще сонний стою,
цитую сни.
Та скоро заскриплю,
нутром заклацаю:
мільйонами замки
вмикають процедурами
накручувань кишок прямих
дня раціо…
Я чую за стіною
«дррин-дир-дир» -
сусід завівся;
шаткують тишу за вікном:
з 5-ти дирчать.
Вдививсь я в дзеркало
у юному ще віці –
Там жовтий апельсин
з дірою для
ключа.

***
Субота. Туристи і прості люди.
Трохи іспанської на площі Ринок.
І я в новій ролі, в ролі приблуди.
Кажуть дзеркала – зовсім без гриму...

Така байдужа, що аж прозора,
така прозора, що аж зелена,
так непідвладна людському зору,
що всі проходять вони крізь мене.

Тому ніхто мене не спитає,
чого мені в світі цьому ще треба.
І я, повна сумнівів, пророцтв і таїн,
слухаю скрипку під синім небом

відчинені двері
абстракція втечі
я завтра розірву всі наші листи
Котракти кохання, вірші й есемеси
я змаркну
я зникну
раз і назавжди
зруйную е-мейли, замки поміняю
інакше обличчя
не своє життя
відчинені вікна
я все відчиняю
щоб мало втікати куди власне "Я"

Мене так швидко впіймали
Холодні і злі ліхтарі
І смерть не врятує від слави,
Похованим бути в землі,
Я бачив на власні зіниці
Як тиша виходить з нутра,
Байдужа, холодна десниця
Німа, наче совість меча.
Нехай… ти віднімеш мій одяг,
Тілесний пошитий часом
Отримаєш з ним лише втому
І сміх гострозубим бичем просякне твій образ….

Зимою дахи холодного снігу,
цілують вуста старих димарів.
І вправні коти поніжити лізуть
червоних цеглинок, потертих з боків.

Дивак сажотрус, заводить розмови,
зібравши птахів на теплих руках
мов ряса Франциска по небу розходить
чорніюча одіж в морозних вітрах.

тут втомлений час заснути приходить
покритий вальсуючим снігом до п’ят
він знає, дивак сажотрус зранку збудить—
до ранку, сумирно, шепоче, у снах…

Місяць кроїстого лику півбрат
Росою срібного світла збудив
Смарагдовий килим тиші,
Схвильований океан схилив голову
Він рушив на зустріч з небом
Лиш місяць його не чекає,
Ліси зустрічають жвавим тремтінням
Світло ледь тепле крони поніжить,
Сіра вовчиця завиє у слід
Швидко минаючи хмари і зорі
Тихо шепоче, кругліючи в небі

Спати бездумно не я вас примусив,
Втома від сонця, я лише СПОКІЙ….

Справді гарні жінки подорожують
лише з матерями
чиї імена зазвичай
вони промовляють перед своїми.

Справді не гарні жінки подорожують
лише у тролейбусах -
на фоні старих людей
та малозабезпечених дітей
із їх аскаридовими поглядами -
вони виглядають просто заляканими.

Справді ж наляканих жінок можна побачити
ліше у кріслах
генікологічних та стоматологічних
офісних і зламаних.

Об"єднує їх
за винятком постгеморагічних щомісячних анемій
неухильних абордів
та ранкового душу
тільки розбиті у подорожах підбори
підбори улюблених негрів з NBA
підбірки улюблених китайців
з дешевих кінофільмів про бойові мистецтва.

Жінки всіх конституційних та ерегуючих груп
змушені вживати чужі душі
тільки частково
задля дотримання фігури
та рекламного промислу.

Мостоподібні протези у їх
хтивих до хлібу та зголоднілих до сексу ротах
віглядають перлинами на шиях
українських гетьманів.

І все зводиться до істини у три етапи:
АКТ ЗЛЯГАННЯ---АКТ КОВТАННЯ---АКТ ДИХАННЯ...
Порядку не міняти!

Рукою відчуваю тепле дерево,
Роками відчуваю певну мить,
Духмяні оберемки різнобарв'я,
Я серцем відчуваю, що щемить.

Щокою відчуваю хибність доторку,
Нудьгою відчуваю біль століть,
Лапате листя і вельможне небо
Душею відчуваю, що тремтить.

Дитинство відчуваю безтурботністю
Солодким водограєм легких сліз,
Осінній настрій відчуваю квітами,
Дивлюсь і слухаю отой величний ліс.

Хвилини щастя відчуваю спокоєм,
"Про нас" розмовами і ароматом чаю,
Оцю безмежність, як і тепле дерево
Тобі лиш завдяки ТАК відчуваю...

Ці очі добрі вперше я зустріла
Тоді, як лиш з'явилася на світ
І ніжним поглядом мене зігріла,
Окутала від найстрашніших в світі бід.

Ці руки гладили моє волосся
І заплели в косу вінок надій,
Щоб було все і все в житті вдалося
З найменших до найвищих моїх мрій.

Цей голос найрідніший я відчую,
Впізнаю серед тисячі чужих
І так без тебе часто я смуткую, -
Нема повчань... Скучаю я без них…

Потрібна ти, хоч я вже не маленька,
Та з того часу, майже, все таке ж...
Прийду, обніму та скажу тихенько:
Люблю Тебе, МАТУСЮ, я без меж!

Тож вересень, переді мною сад,
далекий грім...а втім...Не так уже й далекий…
Захоплений від спалахів і світла
Я не замітив град і гуркіту не чув у вікнах.
Траплялося таке й у нас…
На небі сходились мов хмари
І опинялися на різних полюсах,
Здавалося б кому це треба?..
треба....
Без цього грому й вересневий сад не сад…

З подертими крилами
Звисаю над прірвами...
Коли з твоїх гачків зірвусь,
Що простромились поміж ребра,
То й більше „ніжності” не треба,
Аніж ти дала, обійдусь...

Напливала тінь... Догорав камін...
Через призму серця, гралась ти і він.
Подих теплий, ніжний, спогади, вино,
Час здавався вічним, все в одне кіно.
Як чудово знати, він живе тобі.
Ти лягаєш спати,засина й камін...

Якось невлад знов настали жнива
котяться вниз запізнілі дива
я ж під вагою таких чудес
кану прощально на дно небес

десь не бажаючи йти навпрошки
славу збирає зі сліз мов вершки
й любить свій довгий до мене шлях
милість господня на двох ногах

Зацвіла веснівкою весна
При доріженьці
Завесніло небо і чомусь
Аж не віриться,
Що в веснянкуватої весни
Змерзли ніженьки,
Що вона стрибає і ніяк
Не зігріється.

Зацвітала, дихала теплом,
Дивувалася,
Розгортала сніг долоньками,
Сині проліски
Розтуляли очі і щасливо
Всміхалися
До веснянкуватої весни
З мокрим носиком.

Завтра покошлатяться сніги
Тихо танучи,
Забринять в повітрі синіми
Бризками.
Але навіть сонце, що зійде
Завтра зранечку –
То одна з весняночок весни
З двома кісками!

Відчуваю себе плямою
на тлі брудного вікна.
Не можу бути так,
як хочеш
Стри мене.
Не хочу бути на заваді
між тобою і світом
Виглянь за вікно.
Вийди за межі своєї кімнати
І стри мене зі свого вікна.
І не малюй більше ніколи

компліменти дешеві
копійок на п'ять
незнайомі обличчя
недопитий шмурдяк
відчинені вікна
бруд в рюкзаках
розтоплена совість
можливо це знак...

кілометри блукань містами новими,
куди ніколи не їдеш вдруге
задимлені ванни, чужі квартири,
вічні пошуки нового друга
взяти б і змити водою брудною
з фонтанів вчорашні нові імена
і не шукати більше ніколи того,
хто випадково дав тобі своє ім'я

залишити недопалки в парку,
спалити фото старі
стерти номера в телефоні,
повикидати кишенькові ножі,

від яких ніколи не відмити
червоні краплі дешевого портвейну,
розлитого у чужому дворі

Не розмінюй мене на блискучі монети коханки
Не розтринькуй мене на вдоволення задля й аби
Я зникаю, як ніч ледь торкнувшись обіймами ранку
Я приходжу, як день у якому змивають сліди....

Я вигадую інших
пробач
Я записую в вірші
свій плач
Я видряпую
небом сліди
Програмую свій світ
в без біди
Ти за руки
ще ловиш мене
Неба звуки
сачок для комет
Буде злива
і буде антракт
Я вигадую інших
ПРОБАЧ!

Тінь. Надвечір'я. Вітер. Пісок.
Хвилини, як балерини -
Танцюють в промінні буденних "але"
Експозиції журавлині.

Вагома розмова про справжню любов,
Допитливі скиглять верби.
Згадав - запитав - усміхнувся - пішов.
Годинник на ратуші твердне.

За межами міста малюють дощі
Пейзажі свої - невгамовані.
Тінь. Надвечір'я. Хвилини. Слова -
Тапер уже неримовані.

Ніч не впаде сьогодні
нікому з присутніх на плечі
Не огорне собою
цей закостенілий кошмар
Це заманений в вічність
Один незавершений вечір
І по колу біжить
Скаженілий годинникар
Він розгублений в геть
Він розчвалює свої секунди
Міріадами нових таких
От самих вечорів
Я прямую за ним
Розумію й сприймаю...
В нікуди...
Але йду уперед
Стесавши взуття до колін.
Ніч для когось залишить
Послання з паролем про втечу
А для мене - безглузді
скавчання скупих ліхтарів
Я втомилася бігти
В один незавершений вечір
Я втомилася дуже...
В один з незавершених днів...

Заходжу в сутінки твоїх думок...
Навшпиньки...
Не злякати інших
Ця мить така -
До неї тільки крок
Який мені зробити
Так не личить
Торкаюсь вуст
Вичікую навзайм
Сама собі вигадую
Майбутнє
Я вже не тут,
Але я ще й не там
Я наче нота
Збита у беззвуччя
Тремчу між долями
А де своя?...
Нема
Заплуталась в акорди
Піднебесся?
Навшпиньки ходжу
По чужих серцях
Бо своє чую...
Майже вже не б*ється...

День. Осені день
По стерні босий іде,
Дихає терпким листом,
Сонний такий, іскристий.

Тінь. Падає тінь
Від шелестіння стін,
Від завмирання серця,
Раннього тління сонця.

Згинь, пропади, тінь,
Тінь сірих стін в житті!
Нині складаю пісню,
Серцю у грудях тісно.

Линь, пісне! Полинь,
Кущем калини стань
Й щемом тремким налий
День, що лишаю в мрії.

Любов до руїн як діагноз, як гола приреченість.
Облуплені замки, забуті хати.
Вчувається шерхіт чужої ходи,
А власна стає недоречною.

І знов вираховую кількість померлих цеглин,
Так дивно і млосно від літнього хаосу,
Шаленство природи й пташиного галасу .
Під хащі маскується хижий старий часоплин.

Сади дичавіють, кропива стає королевою,
В городах росте найдобірніший пишний бурян.
Його не здолати ні людям, ні богатирям,
Усе вже давно перестало здаватись проблемою.

Занурити руки в траву, що сховала пороги.
Приміряти сотні імен й голосів
До тих, хто лишився у дотиках стін,
Хто хаос здолав протоптуванням дороги.

Мовчать імена, переплутує карти історія.
Прощаються вікна з останнім уламочком скла.
Любов до руїн певно, первісна, щира й проста
Ота, що не пише – а тільки легенди створює.

Все сталось так, як мало статись.
Ну що ж, пора вже попрощатись,
Забути муки і страждання –
Сум невзаємного кохання.
Я мусила тебе зустріти,
Щоб полюбити, щоб забути
Та гостювати в самоти.
У цьому винна я, не ти.
Усе проходить, все минає,
Нічого вічного немає.
Немов вода стікає час.
Є я і ти – немає нас.
Кругом по небу сірі хмари
Висять, неначе злії чари.
А дощ із них не накрапа,
А лиш тремтить, як та сльоза,
Що забриніла на очах,
Коли відчула всюди страх.
Ти геть пішов. Тебе нема.
І забери назад слова
Про те, як ти мене кохаєш,
Лелієш, пестиш, поважаєш.
Ти геть пішов й не забувай,
Що навіть не сказав „прощай”.
Тож мушу я тебе забути.
Все було так, як мало бути.

Засумувало знову небо
Жаль смутку печія…
Мені б полинути до тебе,
Та не твоя вже, не твоя…

Ну, ось і все – надій немає
І втрата біль німий жене.
Прощай, коханий, так буває…
Ти не побачиш більш мене.

А дощ все лиє й лиє з неба
Свої краплинки самоти.
Нічого більшого не треба,
Як те, щоб був зі мною Ти!

Та вже тебе нема й не буде, -
Лишився спогад далебі…
Не вірю я, що все забуду,
Бо серце віддала тобі.

Убийте пісню! – хай не грає…
І келихи так не дзвенять!
Душа моя в журбі згорає,
Нехай і спогади згорять.

Вже вересень. Переді мною сад,
Далекий грім нагадує про літо.
Воно стомило нас. Час відлетіти
Птахам, що з'їли синій виноград,

Пора забути спеку, гомін гріз.
Нехай некошена трава приляже
І річечка прозора дно покаже,
І стане вищим небо, ближчим – ліс.

Ясніше все. І це – початок див…
Вже вересень нарешті. Ось і душі
Вже наливаються, як стиглі груші,
Смаком медовим зрілих почуттів.
06.09.2006

Вечір. Самотність.
Думка. Надія.
Спомини. Юність.
Відданість. Мрія.

Ночі. Страждання.
Сон. Рандеву.
Зустріч. Кохання.
Пристрасть. Живу.

Ранок. Світає.
Одна. Неспроста.
Чекаю. Кохаю.
Біль. Пустота.

Тут вмирають дерева, цілуючи тіло асфальту
Ця самотність сезонна на курортах чужих сподівань
Я пробігла життя все довкола...
Прибігши до старту
Я молюсь всім богам
Всім підряд
без всіляких вагань...
А твій Бог спочиває на якомусь заземному пляжі
І йому не до мене у нього богиня й коктейль
Тут вмирають дерева під звуки зеленого джазу
Ця самотність сезонна
Й у тисячі інших людей

Розриваю на клапті
понівечену свідомість
Одягаюсь у листя
й гуляю по парках сама
Ти пробачиш мене,
я сьогодні пішла з твого дому
Скрипалем дощ цілує
всі видності твого вікна.
Ти пробачиш мене
в соту мить мого пребування
Не в покорі твоїй
поза межами твого єства
Ти пробачиш мене...
так прощають останні останніх
Тим хто вперше вмирає
Від звуків того скрипаля.

закохані романтичні
у мріях осінь
мені набридло шморгати носом
зігріто ноги босі
та на вечерю й досі
годований просом...

пес чуха за вухом
кляті блохи кусає тулуб
по радіо дощ на вулиці сухо
мурличе кіт спокуса голуб
дивиться в небо щаслива малеча
дорослі в асфальт кіно та газети
календар річка завмерла течія
на обідню перерву закрито буфети
онде я сумний повільний
ходжу ланками догори низу
меланхолічні сходи хвилинні
мої кроки шукають вітчизну...

Тьмяний ламповий промінь,
Тихе світло в вікні,
Щось шепочеш на вушко
Ти, зігнувшись, мені.

Забринить тихо голос,
Обніму тебе я,
Та це просто чудово –
Ми з тобою сім’я.

І, клубочком згорнувшись,
Спить в кутку янголя,
Та це просто чудово:
В мене – ти, в тебе – я…

Згораю мовчки
згортаючись у тишу
і відчуваю, що ти не прийдеш
я не п*ю каву
я не пишу вірші
лиш створюю абстрактності
для меж
нові кордони
і паркани втоми
як страшно залишатися самій!!!!!! :(
у подружок уже сини і доні,
а в мене тільки Ти, і то не мій
Твоя дружина -гарна
темноока
твоя дитина - мила і смішна
я ж - злодійка
Святе творіння пекла
Ти не прийдеш...
У тебе ж бо...
:(
СІМ*Я...
Згортаюсь в тишу
і вповзаю в вірші
холодна постіль
кроки сподівань
ЇЇ цілуєш...
А кохаєш іншу
мабуть мене
Мовчи - це такий стан...

Я втрачаю тебе
поступово
проходячи тіні
різні рівні небес
змінні сфери перебувань
я втрачаю тебе
набуваючи риси осінні
золотавий процес
у драперіях зм*ятих кохань
Я втрачаю тебе
стилізую прощання у спогад
передерті сторінки
чи просто записаний крик
я втрачаю тебе
як така що побачивши Бога
НЕ відпустить... ніколи
ЦЯ втрата кинжалом стирчить

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна ближче і голосніше? Аби розширити
безкінечність потаємного. Ніби ніша
імпровізованого діалогу
(в чотири руки по клавіатурі)
вкоротила всі палкі аналоги,
й айстри -
айстри кинула тобі в ноги.

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна зважено і зазначено? Аби вивільнитись
від енергії. Бо давно пробачено
мимобіжні хиткі недоречності
(врізнобіч колосальними зграями)
вперше так, ніби ми приречені
бути нотами -
то ж зіграй мене!

Приходила думка навшпиньки,
Приносила в жменях ожину,
В очах - ледве тепле сонце,
В волоссі - барвисті жоржини.
Щось ніжне прошепотіла,
Поглянла прямо в душу,
"Я, ніби, бездомна" -сказала.
В садах наливались груші.

І так вже багато років
Снують думки нетутешні,
П'ють каву чи чай. І з банки
Куштують медові черешні.
Про щось незнайоме говорять
"будь ласка...пробачте...авжеж"
Лишають "а - як - же - жити" ,
Втікають - не здоженеш.
.......................
Приходила думка навшпиньки,
В очах - невимовний жаль.
Улюблена моя думка -
Про тебе моя печаль.

Нарцисовий жовтавий сніг
Годинник цокав ранок близько
На ліжко непомітно ліг
Бузковий слід червоних іскор
За рогом вулиць вітер вщух
Минувши чергу люстер білих
На сході кожний зайвий рух
Горів квадратами на стінах

Клерки закохано сонце ловлять
Жменьками над конторками
Білі бинти на зелених долонях
Ще вранці були неторкані
І тіні тікають угору від бруку
Як рикошети від тіла
І дружно лягли під обкладинку букви
Ще вчора незрозумілі
На чеканих станціях квітень і сон
Ще так недавно боролись
На П’яцца Дуомо сто парасоль
Згорнули сонце в Макдональдс

Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю, бо знаю: воно таки є.
Ти будеш жити, велика країно,
І буде жити щастя твоє.
Пісня зірками полине додолу,
Будуть гриміти вірші по степах.
Встане Шевченко й помолиться знову,
За Україну, за край в небесах.
І Україна долатиме горе,
Встане з колін наш народ, і тоді
Знов заіскриться загублене море,
Знову співатимуть птахи вгорі .
Пам’ять загубить колишні моменти,
Зникнуть вони і підуть в забуття.
З’являться нові в серцях компоненти,
І ми повіримо в краще життя.
І
Час не стоїть, він постійно крокує,
І Україна за ним тихо йде.
Що нам століття прийдешнє готує,
Хто з нас в майбутньому краще знайде?
Та є надія - вона не старіє,
Нам допоможе долю знайти.
Кожен у серці тихесенько мріє,
Кожен, не виняток, навіть і ти.
Мріє про щастя, мріє про долю,
І про життя, що мов вихор думок.
Кожен з нас хоче позбутися болю,
Слухати пісню маленьких пташок.
І усміхнуся я тихо до сонця,
Що подарує нам промінь небес,
В кожному домі відкриє віконця,
Кожному з нас подарує чудес.
ІІ
Ми – Україна, велика держава,
Ми живемо на чудовій землі.
Тихо ми йшли по болоту, мов пава,
В тому болоті вода із крові.
Ми не завжди панували спокійно,
Страшні вужі нам кусали мечі.
Та на своєму стояли надійно,
Хоч і в болоті, в болоті з крові!
Страшними хмарами нас покривало,
І ми без сонця століттями спали.
Небо ридало над нами дощами,
А ми все йшли по болоту, мов пави.
Страшний полин нас волік за собою,
Кинувши волю, він з вітром співав.
Квітка-полин, що росте над тобою,
Дехто про неї нічого не знав.
Та Україна все ж вийшла на волю,
Як не хотіли цього вороги.
Знову з вітрами гуляє по полю,
Все-таки встали з тієї ноги.
ІІІ
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Бо не зникають безслідно держави.
Ти Україна – велика країна,
В тебе в душі ще лишилися пави.
Ще ми покажемо правду у світі,
Ще ми піднімемо прапор у небо,
Ще зрозуміють із чого ми литі.
Все ми зумієм, якщо звісно треба.
Тихо літатимуть гуси над степом,
Люди збиратимуть нові врожаї.
Йтимуть туристи з новеньким наметом,
І щебетатимуть пташки у зграї.
Квіти мені милуватимуть око,
Вітер повіє, розгонячи хвилі.
Я не ступлю уперед ані кроку,
Я підкорюсь цій нестриманій силі.
Так, Україно, ти маєш майбутнє.
Краще, ніж ти, мені й не насниться,
Ти переможеш все сутнє й не сутнє,
Але в душі нашій дещо лишиться…

Рідна державо, живи і пишайся!
Тобі ж я усе, усе подарую.
Тільки не гайся, прошу я, не гайся!
Я ж тобі щастя й любов пророкую!