Відчуваю тебе...
Усі космоси впали під ноги
Хай всього лиш на мить
я замру у обіймах твоїх
відчуваю тебе
Мікрокосмоси тіла і Бога
закипає вогонь
відчуваю як космос горить
Уже скрапує сік
із найвищого трону блаженства
хай це тільки на мить
я розтану в обіймах твоїх
ти усюди в мені
ти частина вселенського серця
Моє щастя і сонце
і пристрасть що схожа на гріх
12,07,2000

Я в той вечір не знала тебе
Просто марила мило й беззвучно
Я прийшла в незнайоме кафе
"Кави будь ласка і ключик...
до одного з присутніх сердець
може того що також п*є каву..."
Біля тебе порожній стілець
Я попрошу у тебе цигарку
Ми покуримо тишу на двох
Це мовчання стає риторичним
До сьогодні не знала що дощ
Починається з твого обличчя.

Вчора залишилося у вчора
завтра, може буде ще колись
у люстерку битому потвора
Блимає очима
Повернись...
Ноги м*яко тонуть в кавроліні
Кисне кава, телефон мовчить
Я самотня в свому поколінні
Телевізор блимає, горить,,,
І торшер киває головою
Вчора залишилось в...
Не іди
У люстерку битому потвора
Почуттів
Яких вже не знайти...

Мені так хотілось тебе обійняти,
Серце моє завмирало від болю,
Йому було важко тебе відпускати,
Воно ледь жило, обливаючись кров’ю.

Я пам’ятаю останній твій дотик,
Дотик гарячих тремтячих долонь,
І подих весни, свіжий лагідний подих –
Я відчувала його в своїх скронях.

Чому саме зараз, коли ти вмираєш,
Життя за вікном так яскраво палає,
Навіщо мене ти одну залишаєш,
Я жити не можу без тебе… Благаю!

Благала тебе, цілувала, молилась,
Зверталась до Бога, шукаючи світло,
Мені врятувати тебе так хотілось,
Та ти вже пішов, пішов непомітно.

Метафора мене щасливить –
Я мружусь ласо, наче кіт.
Але коли “тропічну зливу”
Вихлюпує віршем піїт,
Втрачаю насолоду звіра.
Де стежка зла, а де – добра?
Світи злилися в недовірі,
Подвійне дно, подвійна гра.
І словеса, як той орнамент
В палаці хитрого паші,
Сплітаються в подвійну браму
У передпокої душі.

…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

на чорно-білій фотографії життя
витинаю щастя з кольорового паперу
в колаж збираю страчені слова
класифікую тіні як химери
На чорно-білих знимках сподівань
Я розливаю баночки гуаші
хоч кольоровість це напевно стан
який мене поки що лише страшить

Один у мене ти на світі.
Слова рікою, - справжній мід…
Твоя любов уміє гріти,
Моя розтопить навіть лід.

Я у твої вдивляюсь очі -
Надмірна ніжність в них, любов.
Вони зы мною до півночі,
Щоб від розлуки вмерти знов.

Скажи мені, що це зі мною?
В моїх думках і в серці - ти!
Я прагну бути лиш з тобою,
А не в лабетах самоти.

В нас кожна зустріч, як остання,
Прощання, ніби назавжди…
Нам часто сяє зірка рання.
Прошу тебе, не йди… не йди…

Мене ти врешті-решт погубиш.
Це тільки спогади сумні…
Чи знає та, котру ти любиш,
Що горе принесла мені?

Чи ти щасливий з нею, в мирі?
І як тобі у "тій" весні?
І чи такі ж цілунки щирі,
Як дарував колись мені?

Ми так з тобою й не простились,
Не ждали в гості ми біди…
На день з тобою розлучились,
А сталося, що НАЗАВЖДИ…

Як тінь приходить, і зникає,
Лишень втіху вона приносить.
Про неї цілий світ не знає,
Вона усе те просто зносить.

Вона ніхто, і ні для кого,
Про неї й думати не варто.
Сьогодні вона лиш для нього
А завтра, знов як ляжуть карти.

Вона приносить насолоду.
Та що ж всередині нуртує?
Вона здає йому свободу,
А ї сліз ніхто не вчує.
04,09,06

Світлофори, немов сутенери площ,
дивляться ревнивим чоловіком.
Розкривши брехливі обійми, дощ
інтимно нашіптує в черевиках.
Червоногубе, крикливе місто
до масної темряви кожного кличе.
Неначе на нитку намисто,
повії нанизані на узбіччя.

картонний голуб стартував невпевнено
з косих лінійок крилами графітними
тюльпани з пластиліновими стеблами
ростуть і хочуть довго-довго квітнути
якщо є файл то тільки не зітри
якщо шедевр то тільки в ем-пе-три
якщо любов то тільки поза темою
якщо троянди то вершково-кремові
якщо ніяк то нащо ж ти горів
і креслив шрами вздовж календарів
і знав що сни відкладені на потім
за рік з волосожара зроблять попіл

Святенницький шпиль
Готичної катедри
Коли листопад
Сіріє так рано
Симфонія крил
Символіка натовпу
Мучить дівчат
Цнотливими снами

Вітер замовк
Затнулась вулиця
На карті сліди
Уявних кроків
І до жінок
Погляди мружаться
Дивних людей
Зеленооких

На нотах міст дієзи перетнулись,
І ніжний цвіт, афішні простирадла
Літати хочуть серед безіменних вулиць.
Внизу буває, що літати складно,
Вгорі ж не знають, де подіти крила.
Терпкі каштани і реклами квітнуть
Під смогом, спіненим до стану мила;
А в ньому птаство, знизу непомітне,
Прикинувшись знебарвленими тінями,
Розходиться трикутником надкушеним.
Черпає день, озоном опромінений,
Бетонні зерна з сонячної мушлі.
Ряди октав і терцій позривали
Листки газет, неначе рештки одягу.
На впалі щоки сірих тротуарів
Лягли рум'яна надвечірніх протягів.

Дівчата з бурштинно-тонкими шиями
В перші хвилини здаються замисленими.
Дівчата, що з сіл приїздять до Києва,
Надовго закохуються в чужі лисини.
Вони ще не мають багато мужності,
У ребрах не знають важкого болю,
І перед майбутнім стоять, примружившись,
Як перед чеканим фейс-контролем.
Тихі кав’яреньки, глянці грубі,
Виклики, вивихи, видихи, вигини,
А попід сценами модних клубів –
Скривлені янголи, з раю вигнані.
Вони відчувають себе потрібними,
Їдуть додому, на п’ятий поверх,
І перед сном витягають біблії,
Списані сотнями фраз готових.
А на майданах, коли вже пізно,
Темрява живить собою вебкамери.
А на папері – фіктивні кризи,
А ВВП уже звик не падати.
Дівчата з відносно тонкими станами
З перших хвилин звикають до міста.
Дівчата, як тільки настане ранок,
Знову цілують своїх методистів.

Розтина копитом ніч єдиноріг
І бринить на срібних струнах ранок,
І роса спадає на моріг,
І зорю запалює світанок.

А в ярузі стелиться туман,
Вже щезає морок-моровик...
Я щось бачу. Що це? Не обман?
З лісу йде у поле лісовик.

Де співає в небі перший жайвір,
Де колосся гладить сонний вітер,
Де проміння будить ніжні барви,
Де гуляє поміж трави літо.

Зимовий вечір.
Туга.
Самота.
Які прості й заїжджені слова!..
Вітаю друга в трубці телефонній.
І гасне втома у моїх долонях…

намацала твій телефонний номер
на якомусь з вчорашніх недопалків
своєї свідомості
тепер телефоную у інший відділ
щоб той намацав твоє їм*я

Горобці пьють насіння із соняхів,
А ведмедка картоплю гризе.
Баба Валя волає:- Безсовісні!
Геть поїли та вигризли все!
Хоч би донька приїхала з Харкова,
Покопала картоху мені...

Розляглися квітчастими картами,
Мліють луки в замріянім сні.
Живокости очима розкосими
Визирають з пожовклих вівсів.
Марить верба з обвислими косами,
Лише з ранку трава у росі.

Треба кіз подоїти. На лишенько
Розболілася в баби нога.
Бідолашна худоба залишена,
Бо хазяйка ледь-ледь шкутильга.
Он води півцеберки лишилося,
І травички б нарвати кролям.
Бідна баба з хазяйством зашилася,
Та ворушиться, щось примовля,
До гусей шкандибає приречено:
- Гелготять, скільки їсти не дай!
І свиня верещить, мов обпечена -
Знов голодна! Ну, просто біда.
Всю картоплю, сердешна, повиїла!
На посадку - сусіди дають.

А із соняхів з жовтими віями
Горобці чорні зернятка пьють...


Сумська область, с.Бішкінь

Аж ось Слова до мене причвалали.
Нехай їм грець! З`явилися самі!
Згадавши, як мій тато запрягали, –
Я вже їх бачив смирними в ярмі.

Накинувся, неначе кiнь з копита,
В ярмо Слова оговтати хотiв,
Вони – брикатися! Чимдуж! Несамовито!
Тепер – робота є… для лікарів!

павутиння нервових закінчень
ренген мозку на склі візерунком
очі сприймають навколишній січень
сумління червоніє на щоці поцілунком
твоя самотність омріяна мною
морозні сюжети здавались складними
я намагався з'явитись зимою
та думки залишались ясними

у стосунках сутінки відвертості
на стінах кімнати нікотину осінь
сонячні дні у вересні
безсоння обманює очі...

кольорову плівку заклали у голову
двадцять років фотографував життя
найприємніше:вперше дивитись на дівку голу
і на те як щось розквіта
ще були мрії власних сюжетів
переважно переінакшували минуле
і зникав бруд з білих манжетів
і рахунок невдач рівнявся нулю
навмисно виймав негатив думок
засвітились на сонці – чисті...
бруд залишився лише підсвідомо
і дещо ще що звуть особистість
деякі спомини подавав до друку
видавали поштучно два на вечір для думи
один щоб розвіяв нудьгу
щоб хоч щось горіло в печі другий...

це ніч нічий криві
втрачає рівновагу крик нариви
очікую появи у мені...
з'явились сни... красиві...

Я сьогодні не один --
Адамо і лезо свічки.
Розмальовує камін
по стіні
розморожені пісні --
візерунки потойбіччя,
бризки полум"я з полін
на вікні.

А за ним шепоче сніг
в унісон із Сальваторе,
як колись він вперше ліг
на плече ,
і залишив тихий щем.
Лиш мелодія повтором
по щоках забутих слів
потече.

Риски-зморшки від років
на обличчі у гітари...
Від вогню беззвучний спів --
полиск струн.
Ноти - діти по листу ,
над еспрессо цівка пари...
Сірим попелом дотлів
тихий сум.

Ти потрапила в тенета і безвихідь навкруги,
Це є замкнене коло,
Це неходжене поле
Кожен рух – напій болю, бо звіріють шипи
Прориваючи шкіру
Дай награтися звіру.
Кожен день – нова страта, гільйотина душі
По шматочку, по крихті
І не вмерти, не вбігти
Кожен день – нова втрата. І холодні ножі
Серце ріжуть на шмати.
Та закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Випий біль до світання, злитий з кави та сліз
Буде злива волати,
Та скрипітимуть грати
Чорним вовком завиєш і тріщатиме ліс
Прориваючи хмари,
Рвучи очі від марень.
Сядь на пристані долі, на перетині снів
По щоках хлище небо,
Та виймає із тебе
Заржавілі кинджали. І під зливою днів
Ти навчишся літати.
Так закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Не знала, я що через роки
Ввірветься в серце образ твій.
Зламається привичний спокій –
В моїй душі почнеться бій…

Такий далекий, але рідний.
Згадаю я не перший раз
І твої губи, погляд ніжний
Перед очима стане враз.

Давно, колись мене образив,
Кохання кинув ти до ніг…
Глибоко в серце моє вразив
І що було, ти не зберіг.

Чому? Чому я все питала, -
Навіщо зрадив ти мене?
Повернення твого чекала,
Та знала: горе не мине.

Напевно, вже я не забуду,
Як закохалась перший раз.
Пила любов, немов отруту,
Нас роз'єднав навіки час…

Та дні спливали – серце мліло
І я пробачила тобі...
Чому ж, чому так заболіло,
Коли наснився знов мені?..

І де ж ти є, тебе питаю,
Ти та, кого я малював,
Кого я власними думками,
Навпроти світла уявляв.

На кого я тримав надії,
Кого я завжди рятував,
Ти та, для кого мої мрії
Я б без вагань усі віддав.

Твій запах завжди біля мене,
Він тут, завжди в моїх думках,
Я б полетів туди, до тебе,
Та тільки, де ти, я не знав.
26.02.06

А я вже вмер, думки мої пропали,
Обличчя порох притрусив,
І знову встав, коли всі спали,
Життя закінчитись просив.

Так долітали до небес
Останні стогони до смерті,
Як достигали до чудес
Прості ці витвори обдерті.
15.05.2006

Долями - недолями,
Правдами - неправдами,
Пальцями тендітними,
Поглядів тирадами
Чоловічу партію
Ти зіграв без програшу
Відчуттями, чуєш, я тепер грішу...

Сказаним - несказаним,
Думаним - недуманим,
Мудрими цитатами,
Пристрасними думами
Ти любов приховуєш
У кишені боязно
Відчуттями, бачиш, все на світі двоється...

Щастями - нещастями,
Вірами - невірами,
Цілими годинами,
Втомленими лірами
Ти зіграєш партію,
Що розтопить лід
Відчуттями, знаєш, стримується світ...

хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо...

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають небо,
тримає в собі синтименти,
бо так доречно, чи так треба
в безодню...

в безодню - падають контексти
того простого існування...
хто є людина, що не мріє?
хто є людина без кохання?

Желатином мозок взявся,
Розмовляю з тишею:
Усе сказане відразу
На шматочки кришу я.
Нашаровую розмову
Із питальних знаків
Чи потрібно,чи коректно?
...Так перлік гаків...

По покуттях орди бісяться
Та із слів навали.
І митають прямо в душу
Відповідь - кинжали.
Желатином мозок взявся
Від такого бою.
Розмовляю з тишею?
??????????????????
Чи вона зі мною?

Почаюємо...Малиновий напій
розігріє руки...І слова
аж посипляться, як рима на папір
і пожалять, наче кропива.
Поговоримо...Декілька хвилин
губи потремтять...І пергаментом
вкриються поморщені думки,
вщерть засмажені, до горечі, моменти.
Покуштуємо...Варення з аличі -
як бурштинове розірване намисто...

Гріють спогади сьогодні і завжди,
Гріють ніжністю, так щиро й ненавмисно.

ЛЬВІВСЬКА НОСТАЛЬГІЯ
(автобіографічна балада)

Присвячую
Степанові Зіновійовичу
та Олені Тимофіївні Ткаченкам



Львів,
Львів,
Лемберг.
Зойк…
Спів…
Лемент…

Хвилею давнього дива картини
Спогадів – спалах неначе… Дитина
мчить босоніж до знайомої брами.
Усмішка. Коси віночком у мами.
З темряви линуть кроки зненацька:
Галицький ринок, рідна Пекарська…

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сміх.
Спів.
Шепіт.

…Спомин спадає росою в траву…
…Дідові вдячний за те, що живу.
Діду Стефану й бабуні Олені
Шана й уклони мої незліченні.

Львів.
Львів.
Львів.
Без тебе б
на світі не жив…

Першою книгою у малюка
Став-посміхнувсь «Лис Микита» Франка.
Диво-сатира! Мудре між див.
Діду подяка – читати навчив:
«…Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла ясна,
Як дівчина у вінку.
Ожили лани, діброви,
Повно гомону, розмови
І пісень в чагарнику…»

Львів.
Львів.
Львів.
Стрийський
парк
розцвів!

Віялом сірим криця-бруківка
Після дощу, наче в хаті долівка,
В ранішнім сонці блищить бездоганно,
Вмита-підметена тіткою Ганною
Завжди охайною: – Доню, мерщій!
Вшістко роби, як було «за Польщі»!

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сивих
снів
берег!

Цвинтар Личаківський. Мур. «Каменяр».
Слово – вкарбований в мармурі жар!

******************************************

Подумки далі пішов. Сумно, тихо…
…В готиці пам’ять скалічена диха…
…Дідові, дядькові низький уклін…
…Трохи ліворуч. Айстри… Полин…
Той, хто в гробовцеві, ніц не лукавить –
Прізвище стерлось, напис на пам’ять:

«Где не обманываютъ народъ,
там нет крамольныхъ мыслей»

Все лаконічно, все зрозуміло –
Наче вогненною голкою в тіло…
З цвинтаря вийшов, глянув довкола,
Спало на думці – ВІЧНА крамола!


Львов,
Львов,
Львов…
Зрада.
Стогін.
Кров…


…Дехто із родичів канув у вир…
…Лютим морозом дихав Сибір…
Тільки не стало «батька народів»,
Вийшли «на волю». Вижили й годі...
…Тільки в стриївни, тітки Галини,
Більше ніколи не буде дитини…

Львів.
Львів.
Львів.
Дзвін…
Різдво…
Спів...

…Проти брехні, лицедійства режимів
Тихий каганчик в Каплиці Боїмів…

**************************************

…День відкотився. Скінчено справи.
Вечір «Під Левом». З братом на кави.
Там за хвилину – години минули,
Що там казали, майже забули…
Спомини любі, чисті, барвисті.
Доля розсипала нас, як намисто,
І розлетілась по світу сім’я,
Брат у Торонто, в Харкові я…
Сестро, усміхнена добрая Ганно,
Як там в Сіетлі, за океаном?

Львів.
Львів.
Львів.
Туга?
Біль?
Спів!!!

Львів.
Львів.
Львів –
Душі щиросердої спів!

Ти здатна в небі сонце погасити,
Зібрати зорі в жмені, зацвісти
І місяцем-серпом туман косити,
І хмарою рожевою плисти.
Ти можеш засміятися росою,
Дощами заридати в небесах,
Бриніти павутинкою-струною,
Злетіти високо, мов птах.
В осіннім листі золотім сіяти,
Стелить, мов сніг, поету пергамент.
На чистім аркуші у римах процвітати,
Достигнути, мов плід, в якийсь момент.
Ти здатна стати світлом для людей.
Крізь все життя його в пошані нести,
А дактиль, амфібрахій, ямб, хорей
І анапест в вінок посмертний вплести.
Бо ти є вічна, ти є цілий світ,
Для тебе час немає зовсім значення.
В калейдоскопі місяців, років, сторіч
З`являються все нові й нові бачення.
В веселці мов ти граєш в кольорах,
Слова, як промені злітають, на папір,
Лягають в строфах, римах і рядках,
Сіяють впевнено, ясніш від зір.
Терцет, катрен замерехтять крилом.
Озветься щиро й радісно сонет.
Проллються, як у Греції, вином,
Всі панегірики, що склав тобі поет.
Не смію віршів, ні поем складати.
Я – не митець, ще не прийшов мій час.
Тебе, поезіє, не хочу зневажати.
Пробач, що я зневажила в цей раз.

не розгуби оцю останню ніч
і не розтрать на крапельки ілюзій
з моїх бажань стікає спілий сік
в твоїх бажань розхлюпані калюжі
не розгуби оцей останній шал
цю магію останнього єднання
остання ніч ніби останній бал
де парою для танцю є кохання...
...
я завтра йду туди, де НАС нема
на мене вже чатують всі вокзали
ну не розтрать останності дарма
ну не розтрать
бо стане ніч кошмаром

Небо, синє небо, хмари кучеряві
Пропливають тихо, ніби кораблі.
Зараз, мовби квітка, потім звір в уяві,
Далі намалює образ твій мені.

І коли полину я туди думками,
То воно, немовби забере собі,
Загребе все горе ніжними руками
І залише спокій. Скаже "НІ!" журбі.

Бо немає горя, щоб воно не взяло
Все поглине в себе, - щезне, мов мара.
На душі так тихо, тепло, вільно стало –
Зникнув сум і горе, вмерла і жура…

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий з малахаєм.
Квіти в саду засихають,
Слива схилилась суха.
Меду не буде із липи.
Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень.

Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам,
В них запали свою силу.
Липню, прости і помилуй,
В що я вбиратиму милу?
В що сад вбиратиме літо?
Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам.

Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я,
В силі могутніший сонця.
Липню, візьми антифон цей,
Вишню упоєну в соці,
Квітку з пелюстками раю.
Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я.

Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням
Теплим пісням-громовицям..
Квіти в саду, озовіться
Щебетом райдужним птицям,
Оди розлийте маслинні,
Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням.

Стали при талії далії,
Липами липень полинув
У чорнобривих сандаліях.
Стали при талії далії,
А гладіолус в баталії,
У поцілунках малина.
Стали при талії далії,
Липами липень полинув.

Я ніц не розгубив
Ні кольорів, ні звуків,
Ні марних сподівань,
Ні променів п`янких
В твоїх очах...
Лишилась тінь розпуки
Та саркастичний,
Недоречний сміх...
Минає все,
сміється небо знову,
Горлає горобець...
…Спокуса звідусіль...
…Політикани розпинають мову...
…Життя іде...
Та звідки ж клятий біль...

2006-08-29

Привідкрились вуста, щоб промовити слово,
Але тут же застигли в німому жалю.
Глянув в вічі ти їй несміливо - і знову
Не подужав сказати: "Я іншу люблю".

Спали зорі на небі, закутавшись щільно
В чорну ковдру із туги, печалі і сліз.
Придивлявся до неї ти в темряві пильно,
Хоч в душі образ іншої бережно ніс.

І сльоза на щоці, мов росинка, тремтіла.
Віяв вітер розлуки, затримавши час.
"О! Пробач..." "Я давно тобі все вже простила."
Срібна ніч прошептала скорботно за вас...
5.04.2000

Усе забулося, пішло.
Ти – попіл спалених конвертів.
Прадавній сон. Та - виклик смерті -
В мені живе твоє тепло.

Ударить в серце, як в вікно,
Обпалить, нагадає світлом,
Що ти живеш іще на світі,
А де живеш - то все одно.

І з ким живеш – та хоч би з ким!
Аби жила ти завжди, мила!
Живи!Існує дивна сила -
Я бережу твоє тепло.

Місяченько сумно світить
На вузьку стежину,
Приріка мене любити
Чужую дружину.
Чом я поночі блукаю
В світлі неживому?
Заблукав уже до краю,
Хоч тікай із дому.
Знаю муку і наругу –
Вже і дні, як ночі:
Не давати руку другу,
Не дивитись в очі,
Пісню щиру не співати,
Людям не радіти
І тобі не дарувати
Світанкові квіти...
Ой ви, квіти запізнілі,
Крадена утіха,
Похилилися, змертвілі,
І зів’яли стиха.

Ні,знову не мани
Глибинами очей.
Не линь в тривожні сни,
Іди з моїх ночей.
Ось так лякає смерч
Передчуттям біди.
То відгук порожнеч,
Падіння в нікуди.
То путь сумна й складна.
А в дійсності - проста:
До самого до дна -
Обман і суєта.
Було багато слів,
Наївних і пустих,
Та це вже не пісні,
І те не варто їх.
...Так на круги своя
Ми сходимо з небес.
Робота, дім, сім'я
І будень без чудес.

Коли приїдеш, я скажу:
“Нарешті! Починаю жити!”
А дотепер пожовклі квіти
стоять у вазі. Абажур
хитає головою в ніч,
стікає світло по роялю.
Чому ці ночі не зов’яли?
Позакидати б їх у піч!
Але не можна. Не дадуть...
Де ще сховатися я зможу?
Нікого більше не стривожу,
так і живу: я й моя суть.
Розбита шибка. Флібустьєри
моїх ілюзій збили скло.
Я прокусив себе іклом —
заплямувала кров портьєру.
Немов вампір, дивлюсь у ніч:
коли печальна північ прийде,
покличу марищ — сам же вийду,
не хочу бачити облич
небіжчиків...
Повірте тяжко
вмирати й бачити себе.
Славетне аутодафе
в минулому. Від цього важко...
Я залишився сам на сам.
Ти відчайдушно полетіла...
Я на скривавленії крила
накину плащ мольфара.
Дам
тобі я спокій передчасний,
не повертайся з небуття.
Я не виношу каяття,
коли по плечах б’є пропасник.
Він чорний, наче моя кров,
химерний, лютий і нестерпний.
Я хочу пам’ять перетерти
й поплентатися на Азов.
Ти там була два лютих тижні.
А я на відстані небес
пішов у засвіти, де пес
три пащі має, злобно-хижі.
Жадоби маятник люблю.
Але сьогодні й він зламався,
весь егоїзм закляк, сховався.
Можливо, вперше уколю
себе іронією часу
і вишукано, як Орфей,
піду у гори, щоб у фей
для тебе викрасти прикрасу...

Коли приїдеш, я скажу...

Навколо лиш побите скло,
І тільки знати б, як тепло
Нам гострить любі наші крила.
І в ці ж наповнені вітрила
Хтось ніби вітром дує в спину,
Та так, що чуєш лиш дитину,
І кожен у собі свою.

Навколо власне поле бою,
І не важливо, чи зимою,
Чи може літом хтось замерз,
Є лиш важливим той твій хрест,
Яким собі ти обдираєш плечі,
Надворі ранок, чи то вечір.

І то тепло, чим повні твої груди
Рікою ллється в твої губи,
І підбере у небо із колін,
Там де немає жодної із стін,
Які тебе лиш тут тримають.
(LO)

Минає тисячоліття,
Горять над містами заграви,
А десь майорить Марія
Посеред густої отави.

А в височині пролітають
Орли й золоті дракони,
І вікінги на дракарах,
І римлян стрункі колони.

Зорить апельсиново сонце,
І дні мерехтять — кінокадри,
Я думаю: може, сон це,
Та гинуть справжні ескадри.

Послухай мене, Маріє!
Минаємо й ми поза кадром!
А вітер десь трави леліє,
І бджоли бринять понад садом…

І хтось комусь там дарує
Цілунки легкі й неквапливі,
І руки у крила вкладає,
І ми там з тобою щасливі.

Там вічно триваючий липень,
Ніхто не біжить там нікуди,
І струшують мед у ніч липи,
Немає ні зла, ні облуди.

Там можна від щастя ридати
І босим ходити по росах,
Руками рибини збирати,
Ромашки вплітати у коси.

Маріє, а світ шаленіє...

***
І знову глупа ніч вливається в вікно,
І знову вітер плаче і ридають круки,
А я сама давно-давно-давно,
І лопотять на вітрі крила-руки…

І хочеться злетіти понад дах,
Полинути до зірки навпрошки,
Та в грудях, щось пекуче, наче страх,
І хтось пита: « А ти помила вже ложки?

А їсти наварила вже на ранок?
Чи попрасовані шкарпетки, сорочки?
І хто дозволив мріять про світанок,
Коли вставати рано до дочки?»

А так хотілось б трохи політать,
Дістать із антресоль потерті крила,
Кричать, стогнати, плакать і… літать!,
Літать, щоб впасти вже було несила.

Допиваю залишки настрою
Вчорашнього
Ніч розстелена пастками
трикрапками
Наливаю ще келих
невтомності
Допиваю сей стан
нелюбовності
І чаклую цей світ
в різнобарвності
ну а світ -
чорний кіт
чорностайності

Випадково зустрівшись
Ризикуєш загубитись
Знайшовши щось, але напившись
Напевно, щоби знову залишитись
Й лягти у ліжко
Щоб не підійматись
І щоб забути і ніколи не згадати
Болить й нехай!
Побачиш прірву в неї і стрибай!
Живучи в темряві ти не пізнаєш світло
І не впадеш у руки вітру
Читай в моїй свідомості:
Чекатиму тебе я вічність
Та сили вистачає лиш на мить
Природжена чеснота войовничість
Набута кривда довго не болить

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий в кровограї.

Стріли стотисячні. Злива
Смертю посіє й уродить.
Сонце знад поля йде сиве.

Кровомісити народам,
Та не зродитись нащадкам,
Гинуть мужі й безбороді.

Руси не просять пощади,
Мертві не знатимуть глуму,
Їм не рядитися в шати.

Красну кривавую клумбу
Кров'ю скропімо рясненько,
Квіти покірного шлюбу.

Ой не ридай, стара ненько,
Гордо пишайся за левів,
Мужніх синів молоденьких.

У стоголоссі та реві,
В брязкоті, буханні, стуці,
Звийсь, Святославовий регіт.

Силою руки озвуться,
Йдуть до Христа візантійці,
Але ще більше до русів.

Та не зламати позицій,
Гордо стоїть Доростол
Ззаду черленої криці.

Знов поспішаймо до столу
Пити кривавого меду
Й впасти хмільному додолу.

Не порадіти букету,
Квіти в саду засихають,
Цвіт у ногах часолету.

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Губи давно не кохають,
В солі, потріскались, злиплись
З крові кори.

Я розриваю сорочку,
Кару несу незворотню
Відьмі самій.
Я тільки дощику хочу,
Молоти бухають в скроні,
"Й ти будеш мій".

Я заблукав у волоссі,
Десь еверестяться перса.
Зв'язки ж нема.
Дике твоє стоголосся
Кличе сиренами вперто,
Де глибина.

Компас застряг не на північ,
Боже, дорогу розвидни
Крізь лабіринт.
Добре, прокинувся півень,
Й сутінки тричі роздвинув
Криком на Крит.

Відьму ж прирік на покару
І запалив на багатті
Власних долонь.
Відьма в ковульсіях жару
Вкрилась в ромашкові шати
Над оболонь.

Я прочитаю молитву
Понад затихлими ребрами.
Хай буде так!
Я викликатиму зливу
Цими святими маневрами.
Падай навзнак.