Забуваючи сни про Майбутнє.
Задуваючи свічку Будня.
Ти очима шукаєш Птаха.
В Піднебессях своїх-
Бідолаха.
Ти розколюєш день навпіл,
До-Падіння,та після-Свято.
То повз тебе пройшла Посвята.
То тобі заспівав Третій півень
Пісню Ліні,пісню Страху.

Вже не Хочеш,не Відаєш-
Знаєш.
Там де був,вже тепер не Буваєш.
Ані в Гостях,ні ані Повз.
Що тепер,Пане «Гов».


Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(страхом_)

А Ти от одягнутий в Чорне.
Під Час набиваєш ногу.
Біжиш,шкутильгаєш,скачеш-
І що Третім оком ти бачиш…

Що.
Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(шепотом і страхом)

Ти все вже зробив,що міг.
Упав в Епохальний Гріх.
У руки брав Слово-Батіг.
І бив,бив.БИВ!
Десь у Бік.
Поки зрозумів…

Що.
Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(гірко)

Їм вже не Шукати-Мати.
Їм вже не Творити-Мати.
І Вірити-наче Знати.
Любити-немов Хоронити.
І ссати,і ссати,і Ссати.
На грудях Землі,у Немовляти.
Хліб-Молоко випасати.
В Трикутнику Зеленої Злості-
Чумацькі шляхи-Ховати.

Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(криком)

А Я –назбираю куль
Гарячих і запашних.
І всіх їх –віддам на брухт.
Хай плавиться Шоу на Пшик.

Бо всі Ми, далебі –Актори.
У цім божевільнім Шоу.
Що виплекали Старечі.
А Я у Чорнім,
До речі…

Ми Країна Рабів?!
Не робіть круглих очей
Панове та Панні.
Бо вже років Стонадцять
Ми Плачемсь Кріпацтвом…
Бо,який же Мужик,
У Здоровому глузді і не Інвалід-
Добровільно віддасть Свою Бабу у Рабство!

Можна тут сперечатись.
«Про» приводити Істин до Чорного моря.
Про Нові Горизонти,чи Долі Кулак.
Але їх вже не Сотні,не Тисячі,
А Міліонни!
Закладають і Долі,і Тіла свої-
За П*ятак.


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

І пророчать на шпальтах усіх
Фарисеї.
Що,мов,почався!
Великий Хохлацький Ісход!
Але то ж не з Полону
Виводять Нарід свій.
Новоявленні Моїсеї.
А в Пустелю плюндрують
Квітучу Країну й Великий Народ!


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

Обезпечим Європі
Жонами Своїми
Достойную Старість!
Ну і хай зароблять Копіїку.
Потом,Глумом своїм.
Для убогих Сиріт.
І тоді вже спокійно-
Геть портки,Мужики!
Підперезуйсь Подолом.
Обростай Рогами!
Слава Панству Заморському,
Що взялось обновлять Свіжим Геном
Козацький наш Рід!

А твій Прадід,
Покручував Вуса степенно.
І вклонятися міг,
Лиш Мечу й Бойовому коню.
І коли ставив ногу свою
У Стремено-
І Царьград.
І Париж.
І Равена-
Вклонялись Йому!


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

Я,-такий як і Всі.
Й в мене з Буднем
Війна нездоланна.
І не ясно іще до сих пір Хто- Кого.
Та коли він бере мене у лещата,
То повторюю Вам і Собі.
«Ти- Мужик.
Ти ж- Мужик!
Встань заПлуга,за Верстак чи за Кульман,
Ні-то Шабельку у руку візьми.
Але Рук не Впускай Безпорадно.
Й не укроплюй Земельку Святую
Соплями,пардон,й Слізьми!


Бо твій Прадід,
Покручував Вуса Степенно.
І вклонятися Міг,
Лиш Мечу й Бойовому коню.
І коли ставив ногу свою
У Стремено-
І Стамбул,
І Берлін,
І Варшава
Вклонялись Йому.


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

я живу у мурашнику сірих будинків,
де навколо ще тисячі сірих мурах,
але я – мураха червона

я живу в чорно-білих і сірих картинках,
де світанок теж схожий на жах,
а вино на сонці холоне...

Мої думки тремтять
У зародку,
Нависаючи на щоденних, злободенних справах.
Мистецтво жити.
Кожен з нас по-своєму
Намалював собі щастя
І снується у власних
Примарах,
Заспокоюючи себе
Все новими кольорами.
Думки навіюють
Холод.
Я тремчу разом з ними.
Намалювати ніч, щоб заснути.

Думати руками – моє
Щастя.
Я розмовляю очима
Ти любиш вухами
Смакую пальцями
Намацую Твій смак,
Біля губ він чіткіший,
Тепліший, приємніший.
Ти відчуваєш мої наміри.
Розумієш мої натяки.
Візьмись за мене,
Я покажу як рухати крилами.
Летимо разом, заплющ
Свій розум, віддайся небу.
У нас нема рук, у нас нема нас.

Мені не стійко. Малюю думками собі майбутнє.
Різного роду, різного настрою.
Що далі? Як іти. Як рухатись. Навіщо. Шукати,
Винюхувати щастя.
Яке воно. Воно в тобі самому.
Тишком-нишком. Майже не помітне.
Я в процесі...
Мої руки пахнуть дотиками.
Дотики провили у них
рівчаки, неповторні.
Мої руки живуть. На них
моє життя. Яке воно?
Чи правлять руки світом?
Будують життя твоїх і майбутніх твоїх.
Не бійся. Надійся.
В твоїх руках
нема твого життя.
Ми на долоні в Одвічного Бога.
Кожен. Унікальний.
Неповторно-пахучий в своєму вияві.
Ми помремо колись
для іншого життя
Я. Та.

Самозаглибленість, водночас - непокірність,
Самозагубленість, водночас - існування.
Насамперед признячення і місце -
Самозабутні прояви кохання.

Батальність контурів - загострення країв,
Безслів'я мрій заїзджене постійністю.
Латаю сонячні, осінні, теплі дні
Брунатною твоєю самостійністю.

У життя сьогодні інший смак,
Настрій інший, буцімто щасливий.
Золотаві верболози слів
Падають на ледь дозрілі сливи.
Б'ють у бубни запальні громи,
Хмари витинаються юрбою.
І тупцює поряд відчуття:
Буцімто сьогодні ти зі мною.

цей світ потроху скочується вниз
він котиться і тягне нас з собою
чи знайду сил чи вистачить снаги
боротись із падінням
щоби сказати (як Сковорода колись)
що світ ловив мене – і не зловив?

цей світ потроху скочується вниз
так є і було мабуть споконвіку
і всі ми гордістю засліплені мчимо
на те, що нам здається світлом
та справжнє тільки те що невмируще
і мабуть час таки настав
оглянутись і визнати що всі ми
з колиски на ім’я Земля

цей світ потроху скочується вниз
лиш манить небо душу висотою
марні думки про славу світову
як завжди вітер висушить росою
світанок сонцем знаменує день
в природи вчусь гармонії і волі
цей світ потроху скочується вниз
а я – не хочу! чуєте: не хочу!

Я сіла написати твір,
Де хочу щиро розказати
Про долю і життя наших дідів,
Яких дала нам Україна-мати.
Про нашу долю – твою й мою,
Про нашу землю, мову та буття,
Про нашу незалежність та життя.

Вкраїно люба, дорога!
Пройшли роки, пройшли літа,
Поки не встала ти на ніжки,
Не запалала знову свічка,
Хоч і маленька, та ясна –
Свічка надії та життя!

Не знаю я, що буде через роки,
Можливо, бій, можливо, мир і спокій.
Минали роки...
Неначе бачу те минуле,
Рік за роком, ти йшла до незалежності повільно,
Крок за кроком, на важкому шляху здолавши все:
Насилля, злобу, зраду – все те зле,
Що заважало людству жити,
Бажати, вірити, любити,
Чекати і надіятись на те, що
Прийде ранок, теплий і ласкавий,
Нарешті зійде сонце на горі,
І птахи прилетять напитись до води.
Я теж чекаю та надіюсь...
Я вірю в тебе, о майбутнє!
Хоч зараз нелегке наше життя
Внесло до серця мого смуток,
І на шляху моєму виросла трава.
Та вірю я, я вірю в те,
Що є на світі добрі люди,
Які не скривдять, не забудуть
Свою матусю дорогу,
І Бог суддя, це я живу
На цій землі, яку люблю,
І я не хочу другу мати...
Навіщо треба нам ховати
Своє життя, любов, надію, мрії, блага,
Навіщо треба нам кричати,
Що все загублено, є втрати,
Та замість скиглення, неправди
Сплотити сили та зусилля,
Відкрити кращі свої вади,
Чому ж спите ви, дайте знати!
Чому спите ви, я питаю,
Можливо, неправа, та знаю,
Що є у вас сини та дочки,
Старі батьки і рідні є,
Невже майбутнє їх мине?
Це запитання я залишу,
Єдина відповідь – це тиша,
Це сум та біль, це сором, це...
Суддя вам Бог, трусливі миші,
Бо ви заплатити за все!

А поки розкажу про те,
Що є для мене Україна,
Сучасна, нова, самостійна,
Та тільки хвора, тяжко хвора.
Україна! Незалежність! Батьківщина!
Ось наші гасла та вітрила,
Це наші долі та надії,
Це наші крила, світлі мрії,
Це наші роки, що проходять,
Це наші сльози, що не всохнуть,
Це світле сонце, що заходить,
Це темний вечір, що приходить,
Це тепла ніч, яка вкриває,
І це любов, що не згасає.
Це твердий погляд, що не тане,
Це стукіт серця, що благає,
Це плач дитини, що бажає,
Це наша сповідь, що палала,
Це колискова, яку співала
Нам люба мати, та й заснула, мила,
Бо вже злипались очі, втома заманила.
Це край наш рідний, що чекав
На світлу радість, та й дочекався:
Прийшов той рай, схожий на ад,
Повік в боргу людей залишив проклятущий кат!
Це дикий звір, який кусає,
Це тихий шепіт, що лякає,
Це музика, яка не грає,
Це соловей, що не співає.

Але, не дивлячись на все,
Це є для мене чистий промінь,
Це зірка в небі, щастя в домі,
Це джерело, яке лікує,
Це дівчинка, яка малює
Луги, сади, річки, моря,
І мрії нашого життя..
Це перша квітка зацвітає,
Бутончик ніжний розкриває
То м’яке листячко зелене,
Ця перша квітка – то прощення,
Це Божий дар, бо це – знамення!
Знамення нашої землі,
Віднині незалежної Вкраїни,
Ця перша квітка – символ чистоти,
Любові, спокою та доброти,
Ця перша квітка – парость миру!

А мир як буде на землі
Та злагода між сторонами,
То і країна буде жити, творити, діяти, любити,
Рости, навчатись, будувати
Не тільки щось, а й свій добробут.
І треба мати добрі вади,
Політику чесну обрати та йти вперед,
Не озиратись, та намагатись, намагатись
Прикласти всі свої зусилля,
Бо соромно, коли земля,
Така родюча, запашна, багата,
Просити буде в когось: „Дайте!”

Нам треба розуміти це життя,
І треба до кінця боротись за Вкраїну,
Бо хто, крім нас, зростить майбутній сад?
Хто квіти покладе на батьківську могилу?..
Якщо ми жити хочемо вільно
В великій самостійній Україні,
Та ще й роботу добру мати,
Своє коріння поважати,
Не бути „гвинтиком” іржавим,
Не стати „лівим” або „правим”,
Не падати духом, що невдача,
Жаліти дитину, котра плаче,
То треба нам творить єдину,
Міцну, могутню Україну,
Ту, за яку батьки й діди
Віддали роки молоді,
А сам український народ
Із року в рік, за кроком крок
Долав свій злий нелегкий рок.

Отож, не вмерла Україна,
Ще не погасла зірка дивна,
Яка веде нас по життю,
Дорогу освітляє на шляху.
Ми віримо в тебе, Україно!
Ти - наше щастя та надія,
І це не вислів, це вже віра!

Я бачу твої
Заплакані очі,
Щось тихо шепочуть
Зрадливі вуста.
Я хочу тебе,
Та більше не можу,
Бо в думках у тебе
Вона, а не я.
Можливо, вона
Як світло для тебе,
Але небезпечна
Зваблива душа.

*Може хтось не правий з нас,
Напевно.
Мабуть, хтось і згорів з нас –
Дотла.
Та любов наша була нестримна,
Як вогонь, як гірська вода...

Не чуєш мене,
Коли я питаю,
Потроху згасає
Моє почуття.
Тебе забуваю
Щоранку, щоночі,
І в снах я літаю,
Як пташка мала.
Бажала тебе,
Та більше не хочу,
Пробач, якщо зможеш,
За щирі слова.

*Може хтось не правий з нас,
Напевно.
Мабуть, хтось і згорів з нас –
Дотла.
Та любов наша була нестримна,
Як вогонь, як гірська вода...

Так щиро радіти кожній хвилині
Щастя земного – травині й пташині,
Так мужньо нікого не турбувати,
Щоб нам того болю зовсім не знати,
Щоб вчилися й ми щохвилини радіти,
Коли вже й не бачиш нічого, крім світла…
І той календар спостережень природи –
Це сонце зустріти щоденна нагода,
І чоловікові – мудрість остання:
Не ліками жити, а сонечком раннім.
Ось день, ми живі! Розквітає віконце.
Привіт тобі, світе! Привіт тобі, сонце!
Запис останній безхмарної днини
Рухом тремтячим: “Померла дружина.
Сьогодні вночі її не стало”.
Дата і час. Сонце більш не вставало.

1
-за кухоньки виглядають Злиденьки
кулачки покусують, віченьками блимають,
а оден вліз у горшки
злизав торішньої сметанки лишки
і кричав:
- господинько, неси ше й гишки!
бо я голоден, а ти лінивая!

- мамо Несчеро! вилазь із запічка,
ми-дітки твої Злиденьки,
на три дні нас просили, а ми ся
довіку лишили.

- ой, допіру рік приходив чоловік
нас до торби пхати, а ми до
жінки під плахту гоп!
і ніхто нас не видів.

гой! хлоп на скрипці грає,
а злидні взялися за руки
і танцюють...
2
гей! Песиголовцю,злови м"я!
дай ми пряника солоденького
і вина червоненького, кинь до ями
та годуй допоки кров з мізинця
литися не буде,
і з"їж мене, бо жити не мило -
Несчерені дітоньки, Злидні старі
на плечах в мене хату мають
і душеньку крають!
гой-гой! і ти не хочеш
бідну газдиню білотілу...
бодай би тебе..!

3
та йду я, шо маю робити?
лісом йду, та як не вчепиться до мене
Блуд, най йому добре буде!
і не знаю де я, а ніч вже близиться,
кусає мене за п"яти.
та йду я, шо маю робити?
дай, думаю, на сопілці заграю...
тай заввиділа полонину,
потік боком тече,
а там дівки з волоссям лляним
танці водять, а їм пари -
діди старі, малі та страшні.
чекай, думаю, Нявки!
втікай небого!
чи то з ними до танцю йди?
а шо мені ся лишає,
як Злидні в хаті на плечі
аж підскакують?
кажу:
- візьміт і мене до кола!
аж тут старий:
- йди-но, бабо! не час тобі ще з
нами гуляти!
та йду я, шо маю робити?
4
йду до дому свого, а то вже не він!
тільки болото і вогники синенькі блудять.
ану, підійду ближче...
є хата! а на призьбі Дика Баба сидить,
люльку курить, батога в руці плетеного
тримає та лупить мале Потерча,
а що воно вже верещить:
- Хреста! Хреста, цьоцю!
сопілку з рук кинула та перехрестила...
болото пропало і хата моя така, як колись.

Ой, ні, коханий, ти не знаєш,
Як вечорами плачу я,
Тому, що ти мене кохаєш
І я тепер навік твоя.

Як прагну я побачить знову.
Тебе, хто завше захистить,
Почути ніжну, щиру мову.
Бо є на світі щастя мить!

В цю мить мене ти обіймаєш,
З тобою нас любов єдна,
Мене до серця пригортаєш,
Шепочеш – я в тебе одна.

Ти – мій і тільки мій, коханий!
Тебе нікому не віддам…
Чарівний місяць, що над нами,
Також бажає щастя нам.

Благослови нас, сонце-мати,
І зорі-посестри мої,
Єдиним свідкам, їм все знати,
Про почуття й думки твої…

Твоє божественне походження -
Омріяна, дзвінка печаль.
О, мамо Ладонько, знаходжу я
Світанки на його плечах.
І сонце світиться жарптицею,
Цілунки опадають квітами.
Стаю всевидящою крицею,
Виснажливо навіки сліпну я.
Духмяно пахнуть врожаї земні
Я ними щедро задарована,
Бо так кохаю, що вклоняюся
Тобі всеславно, зачаровано!

Так не чесно - ти мені не пишеш,
і укотре зорями мовчиш,
може, краще мовчанку залишиш
десь на завтра, а сьогодні лиш
набереш рядочок, два-три слова,
що живеш і щастям світ зовеш,
що життя для тебе - колискова,
ніжна казка, шлях: куди не йдеш,
там життя у радощах квітує
тих людей, що поруч теж ідуть...
Скажеш -"ні", а що, як Бог почує
і заплаче, Він бо є ця Путь,
Він у ближньому живе й так часто,
непомітно виронить сльозу,
бо у когось знов пропало щастя,
бо у когось хтось украв росу.
Та чи можна ту росу украсти,
що світанком теплим пророста,
і хіба у цьому людське щастя?
Відповідь не дати просто так.
А якщо захочеш при потребі
відповідь дізнатись, не барись,
а у небі, у далекім небі
мрією-веселкою всміхнись.
Залунай душею: "все чудово!",
або не кажи ні слова, лиш
Богу помолись, і загадково
крізь молитву тихо посміхнись.

О, закони землі,
нас творили давно,
хоча й сили малі,
все ж пізнати дано,
звідки мова взялась –
глухий кут здогадів,
звідки пристрасть взялась –
хтось горів чи здурів.
Не пізнаємо ми,
хоч би й сто літ жили,
бо це вище від нас,
це сильніше хули.

Бліднощокі, малі,
велетенські і злі,
наші долі, немов
паралельні прямі,
мчать думки про життя
білогривих коней,
що у сні навмання,
у тумані тіней
сновигають, скриплять,
грають в піжмурки й знов
оживляє їх та ж
вічна мати-любов...

Це тобі я повів,
щоб замислилась ти,
де живеш, з ким живеш,
які бачиш світи,
чи пора підростать,
чи маліти тобі,
чи ставати у рать,
щоб зорать з-пів землі.

Доки ж землю оту
ми любити будем,
так щоб к серцю горнуть,
а не в серце мечем?
Зогниваєм в собі,
тричі прокляті пси,
щоб не йти у юрбі
бери, й стрімко неси,
й не дивися назад,-
тут спокою нема,
бо у липні ще сад,
а узимку – пітьма.
......................
О, людино, о цар,
чим керуєш тепер,
що у серці хова,
чого носа задер?

Гордість і, водночас,
волевияв туги,
не мовчати це час, –
говори і живи,
і кричи, й роздобудь
чого хочеш, лиш знай:
віднайдеш коли путь,
попадеш тоді в рай.

П.С.
А, якщо розібрати
цей конструктор складний,
певно, краще мовчати
й спати в вечір такий,
аніж риму-любов
підбирати дарма,
сон – це також добро
і гріха в нім нема.

Ну, гаразд, все пройде,
заспокойся, душе,
буде й в тебе ще бал,
а поки - в серці щем
загаси віщим сном,
щоби зранку, мов птах,
сірим смілим крилом
подолати цей страх...

Саркофаги сумують синім смородом тіл,
їх уже не почують, хто почути хотів,
хто роз’ятрював рани, зак вони ще жили.
Саркофаги мандрують до німої хули.
Їм не боляче навіть, їм так було завжди,
їх ніхто не заставить молока чи води
принести. Саркофагам наплювати на це
їхня місія-спрага – очищати лице,
щоб, діставшись до краю, не змарніти ущерть,
десь на припічках раю з душі випекти смерть,
і окраєць зоставить на останній момент,
коли совість розчавить світло жовтих легенд...
І відновиться зроду ще не чиста душа
із вогню просто в воду, без повітря-гроша...
Сором, сором синеньким саркофагам за це,
несли ніби людину, залишилось - лице.
Й ніби місія повна, і додому пора.
Звідси й приказка мовна, що життя – то не гра,
а суворий учитель, ти ж - дбайливий слухач,
то ж не дай розпустити саркофагових пащ.
Зберігай же щомиті чистим своє лице
Щоби там у блакиті пригодилося це.

Людина без мети життя...
Яка вона, чи хто вона?
Яке її земне буття?
Німа стіна, чужа, сумна.
Людина без вогню в очах...
Поцупив хто чи погасив
Іскру життя. Залишив страх.
Посіяв горе - гнів скосив.
Людина без реальних вад,
А у душі шкребуть коти.
Гріхи і сльози. Мертвий сад.
Хто може їй допомогти?
Ти зможеш їй допомогти?

Мовчки,без звуків, як в німому кіно
на колінах повзе самотність.
Старі фотографії і вино
підкреслять твою неприсутність.
Темрява обіймає за плечі,
цілує заплющені очі
Я тебе вже не знаю, до речі,
але ще відпустити не хочу.
Я і самотність - тет-а-тет
мовчки питимем каву.
Я і вона - непоганий дует
і могли б навіть стати парою.
Вона спокійна і неревнива,
завжди на мене чекає.
Вона тендітна і хвороблива
а ще - шалено кохає.

Не прокинутись - дивно.
Не знати смаку малини - терпко.
Не чути крику каміння - ніжно.
Не торкатись тебе - смерті подібно.

Ловити метеликів - світло.
Літати у снах - м'яко.
Збирати краплини - дзвінко.
Губити тебе - набридло.

Цілувати небо - смачно.
Розбиватись об дощ - гарно.
Подивитись у ніч - тихо.
Не любити тебе - лячно...

Себе самого важко відпустити,
Коли ніхто вже більше не трима.
Ти поривавсь у вирій полетіти,
На клапті різав розпашілий вітер.
Чому тепер цураєшся крила?

А ти чекав не осуду, а суду,
Коли крильми веселку надломив.
Ти впав, щоб трав списи вросли у груди,
До сліз байдужий: бути чи не бути?
А світ тебе до слова засудив.

Не вигнання до смутку закапелків,
Не смерть в огні, від леза, на хресті...
Ти словом вигой зранену веселку.
колись впадеш, а поки що - лети.
Не час крізь тебе травам прорости.

На схід від сонця
На захід від кордону
Твоє життя втрачає коріння
Але набуває сенсу
Ти втрачаєш відображення
В її очах це завжди був не ти
І коли вона кликала
Ти просто відпустив
Хай тіні залишаться тінями

вже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
лиш переспівують скоро будемо
в мечеті заснув пророк
на Синайській горі караван зупинився
ми досі не знаємо хто з нами
чуємо хто вище і бачимо хто нижче
поверх третій в нас може
і може наш потяг столичний
за нами ялини кущі солодкого терну
проривається стогін прадавніх праблизьких
це куди ми зійшли
угору чи вниз
і яка це зупинка по часу і в часі
уже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
по вірі моїй
і по вірі твоїй

бачу лиш тишу
і крик німого неба
що глушить мене
***
чи знаєш ти
що комахи п'ють
твоє право голосу?
***
далеко на схід
серед пустельних вітрів
страхи зникають
***
квакнула жаба
перекрикнула всіх і
зразу затихла

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
Я – рідне все в сучасній оболонці.
Я – у перекладі Морозівському Фрейд.
Я – все печерське, нивське й оболонське.

А десь дирчать іржаві москвичі,
Що під під’їздом все плітки скрегочуть.
Або таксисти – панки-паничі,
Що все шансон, мов 98-ий точать.

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
У мене центр Європи під вікном.
Я слухаю лиш Лисенковий рейв
Або сучасний Ведельський хіп-хоп.

Якби я вміла малювати, то тут би був його портрет.
Могла б його я цілувати, коли б я вміла малювати,
А так – не вмію.

Якби я вміла віршувати, то тут було б його ім’я.
Я б всесвіт віршем обійняла, коли б я вміло віршувала,
А так – не вмію.

Якби я вміла не зважати, то я б його не помічала.
Його б покинула кохати, коли б я вміла не зважати.
А так – кохаю.

Глина між пальцями мнеться і глиниться –
Глечиком глиняним виглинюється,
І глиняним гостриком розмальовується
По мокрому глинні минулих віків.

З мокрої глиниці
Глечики глиняться,
Сонцем малюються
Глечики з глиниці.

Пахощі заглинених глиною рук
Глечики з мокрої глиниці всотують,
Щоб передать мені їх через вічність
Крізь глиняно-пряжене молоко з гладущика.

Сонячна глина в руках моїх глиниться,
Сонячно-вічними глечиками виглинюючись,
Свастиковими зміями розмальовуючись,
Руки мої давниною просотує.

На дні глиняного гладущика, в молоці,
Глиняно-пряжена постать жінки
З молочними руками, глиною заглиненими,
Навік закарбувалася, не зникаючи навіть з вогнем.

Абрикоса малювала на руках рубці,
Не загоювала рани, а лиш різала.
Я коханням малювала на руці –
Серце рвала творчими кризами.

Сині сливи зафарбовували ніч,
Світячи ультрамариновими зорями.
Я залишилася з небом віч-на-віч.
Я осліпла, небо – обеззорене.

В скронях достигають чорні вишні.
Достигаючи, стікають вниз джерелами.
Я і ти, убита і всевишній,
Убиваємось цілунками шаленими.

Я так люблю тебе
Моя маленька манірна панянко
Коли ти тримаєш люстерко і кажеш
Який безлад ти маєш у волоссі
А ще ти вмієш червоніти
Потупивши очі ти злегка посміхаєшся
Ховаючи зубки
Ти інколи дивишся в серцевину мене
А потім безпечно смієшся
Я точно знаю, що твоя по-польськи манірна душа
Навіки моя
Але ж навіть ти не скажеш
НаВіки це наСкільки?
Та точно не на все твоє життя
Моя Маленька Манірна Панянко

Через шибку дивлюся на дивні малюнки вулиці
Ніби через матове скло бачу світ і перехожих
Так як їх бачив Моне
Вони гуляють неспішно під легким Паризьким дощем
Після роботи вони повертаються у тихі домівки
Куди не долітає музика нічних кабаре
Утома не знає міста-краси
А в їхніх очах горять романтичні вогники
Та то лише відблиск вуличних ліхтарів
Так є завжди, коли будні стикаються зі святом

заберіть мене до мами
там тепло і не гризе з середини голод
два світи нарешті зустрінуться
мій чорний підлий і злий
і її мною не пізнаний
набридло
бачу лиш себе
собі чужий опівночі у парку
дванадцята
намисто розтеклось
у любки ж сльози
хто їй повірить
перегорну главу їз Коринфян
засну
а ранком сірооке поле йде у гості
нам мало місця в домі
і вино розлите вчора
сховаєм разом
десь на покутті душі
танцюй же любко поки сніг твої сліди не поховає

всі ми - дерева

як це не банально

ногИ в землі, голова у хмарах

найкращі - із світлою корою

але листя різне:

в кінці всеодно пожовтіє

є дятли, що нас довбуть

сонце, що нас парить

так чим ми не дерева?

але кора всеодно потріскається

якИми-кремами-не-маж-що-не-вколюй

а після по кільцях скажуть може

скільки ти прожив

щоправда, не кожен виросте до неба

(а деякі дерева курять траву..Нонсенс?..)

Не дивитись - боляче.
Заплющ очі - відчуєш:
темрява розриває очі.
Не слухати - томишся -
шепіт, якого не чуєш
залишатись один не хоче.

Яблуневий цвіт - страшно-
знаєш, що буде похований,
аби дерево розродилось.
Коханий, не бійся. будь відважний -
все до нас пораховано -
від мене серце лишилось.

За любов заплатила мовчанням
і небаченням твого світла.
Розчинятись повільно звикла.
А поки ще тут. Я. Востаннє.

Загорнись у мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати зчудований знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
В капелюсі ж його лише купка монет.
Не сезон вже на Шуберта. Оскаженіла,
все розтопче юрба, і не чути симфоній.
З їх посмертно-прощальних жорстокий агоній
виривається зойк. Але й він зледенілий...
Не сезони на Шуберта, треба простіше,
це занадто трагічно у морі розпусти...
На планеті п’ять років самотньо і пусто.
Тож не треба! Чому же ти граєш гучніш?
Чи не чуєш, побідаше, все це марнотно...
Та і граєш ти марно. Монмартр не почує.
Тож не згадуй ти імени генія всує.
Тут ненавидять щастя, цей світ — бегемотів.
Тут вбивають за заздрість, згризають у попіл,
Випивають всі соки, на крам викидають.
А малий нас не чує, натішено грає,
Тільки двоє все слухають музику. Спомин.
Так колись наші душі, сполохані, грали.
Ми боялись з тобою побуть наодинці.
Чом тепер ми чужі, я відкинувсь на спинці
свого крісла. А ти усі ноти прибрала.
Подивись за вікно: чи стоїть бідолаха?
Чи почує він нас, чи заграє старої?
Ні, не грає, не грає? То вибухи зброї...
Наш самотній іде поміж бомб аж на плаху.
Він раменом закрив обережно музику.
І тихесенько грає — хай світ догоряє.
Він несеться у засвіт, куди? Він не знає.
А симфонія грає, заглушена криком.
Він утік? Ні, втомився навколіш стояти...
І під пулі пішов божевільного світу.
Він мов я. Нас немає. Ми вирвані квіти,
що в воді з-під крові не навчились буяти.
Тож сховайся в мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати розтерзаний знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
Але більше йому вже не треба монет.

Сіль віків чумацькою залишиться,
Запече, прикладена до ран.
Ти в плече цілований півмісяцем.
(Як цілує лезом ятаган!).
Дочекався волі, наче вирію.
Шлях Чумацький - зоряний рубець...
Тільки чим, скажи, тебе я вигрію?
Може, словом - в небо навпростець?
Ощасливлю чи скараю крилами?
Ти ж не маєш вибору - лети!
Чи тобі не тісно в небі, сину мій?
Не бракує серцю висоти?
Чи пісні твої не переписані
На зітхання, тугу та плачі?
Вигой рани, сіллю пересипані,
В небесах і в себе - на плечі.

Я втомлююсь від твоєї присутносні
неможливості бути разом
ми у натовпі, у безглуздості
переслинені днів екстазом
не терплю я твоєї присутності
коли інший ще хтось присутній
я ховаюсь в свої шкарлупності
я закутуюсь в іншу відстань
довжиною в чужі розмови
чужі поштовхи й небажання
відчуваю між нами кроки
і чужі...
і чужі втирання
я боюся твоєї присутності
я дурію коли ти поряд
але люди бояться сутності
коли ХОЧУТЬ вже й тут ЛЮБОВІ.
Увійти у її пещерності
і віддатись його гористості
не терплю я коли ти...
з чемності
Я дурію з цієї пристрасті.
11.04.01

Маю у голові кілька метеликів
Що живуть лише день
Тож їхні целофанові крильця
Сьогодні веселі
Вони танцюють смішний рок-н-рол
На честь тих, хто йде геть без слів

Даремно тікаєш, хлопчику!
Моя крига вже запалала.
Моя скеля розсипалась на пісок.
Ти не врятуєшся, хлопчику!
Мої очі ховають страшну таємницю.
Мої губи отруйно шепочуть:
"Хочу..."
Наказала тобі не зникнути,
розчинившись у медово-нудному
світлі місяця.
Захотіла, щоб ти залишився,
обернувшись на соляний стовп
моїх сліз.
Попросила тебе замовкнути,
віддавши останні слова свої
шелесту листя...

Даремно тікаєш, хлопчику.
Без мене ти захлинешся у
вирі зайвих звуків, дотиків,
і безкінечних силуетів.
Лишайся тут, добре?

Коли не маєш дому
Весь світ і є твій дім
Не маєш забов'язань
Не відчуваєш втоми
Ти маєш незалежність
І йдеш куди захочеш
Не думаєш про то
Куди тобі вертатись
Коли сумуєш - плачеш
Радієш - то смієшся
Емоції приховувати точно не твоє
Не маєш ностальгії
Туги чи, там, мігрені
І весело живеться
Так ніби цар землі
І якщо Бог створив волоцюг
То мабуть хотів шоб ти був)

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не знала як потрібно жити
Вона не мала рамок чи кордонів
Не проливала непотрібних сліз

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не мала що тепер казати
Вона жила, шукаючи тепла
Та ще не знала де його шукати

Її ім'я було - Зелений Колір
І світ вона, як справжній, не сприймала
Дивилась на людей із здивуванням
Не розуміючи, чи справді це не сон

Серед людей їй було завжди одиноко
Й вона сама весь світ собі створила
Її ім'я було - Зелений Колір
Хоча зелений їй не пасував

Как хорошо мне быть с тобой!
Я так давно не ощущала
Тебя… Ты – нежный и родной!
Я не могла, не отпускала!!!

Как сильно я могла терпеть!
Но, а теперь уж силы нету!
Да! И сейчас могу робеть,
Но смысла нет!!! И лишь к ответу

Стремлюсь теперь! И каждый день,
Как только я глаза открыла.
Мерещится твоя мне тень.
И свой вопрос шепчу уныло:

«Когда приедешь и зайдешь?
Когда тебя я вновь увижу???»
Тебе же легче – ты не ждешь,
А я тебя, и только, слышу!!! –

В своей душе, в своих словах,
В движеньях, действиях и жизни
Есть место только для тебя!..
О как твои слова капризны..!

Ну, сколько можно так вот жить,
Лишь в ожиданьях выживая?!
Тебя не прекращу любить! –
О как ужасна мысль такая!

Но, что поделаешь – моя,
И никуда уже не деться1
Мне плохо! Плохо без тебя!
Позволь тобою мне согреться!

И пусть там что ни говорят,
Они совсем, совсем не знают,
Как сложно все поставить в ряд –
Ведь невозможно!!! – Понимают?!!

И будто жить с ним невозможно,
И без него себе я лгу,
Но истину сказать несложно –
Им надышаться не могу!!!

Ну что могу на это я сказать?
Да, я согласна с этими словами,
Но и любви не в силах избегать,
Как только вижу я его перед глазами!

Я говорю «зачем», ты спрашиваешь «как» -
Вопросы наши в такт не совпадают.
Как я могла предугадать пустяк,
Который все сейчас, без исключенья, знают?!

Душа моя наивная была,
И не хотела видеть знак препятствий!
И я такая же, какой тогда была –
Наивная и верящая в счастье.

Не отрицаю я, ты прав и, без сомненья,
Ты истину глаголешь мне в словах,
Но я не видела судьбы предубежденья
И не смогла я разгадать загадки знак…

Неужто ты увидел в этом смысл?
Когда ты смог узнать мои черты?
Да, мой характер все-таки капризен,
И каждые капризы в нем нужны!

Но не скажу тебе ни слова, так и знай!
Мои уста закрылись им навечно!
И за меня ты не переживай –
Мне с ним и в горести вполне беспечно…

И я такая только с ним, поверь!
С другими я построже буду точно!
Ты начал сам и на себе проверь –
Со мною как ни как, а будет сложно!

Я такова, прошу заметить,
И есть мне, что тебе сказать –
Так ты страдаешь – не проблема –
Подобные стихи и я могу слагать…

И помни, что его я не забуду!
Коль нужно будет, я его прощу.
А если он простит, то это будет чудо,
Его же силой я с тобою говорю.

Прости меня за боль и за страданья –
Услышала в твоих словах я нить любви.
Прости и не тяни же час прощанья –
Я с ним живу, а ты с другой живи…

5 марта, 2006 года

Да, я улыбаюсь и смеюсь!
Да, никто не видит слез и горя!
Но зачем им знать всю мою грусть –
Тебя жду я – будь в этом покоен…

Да, я злюсь еще и обижаюсь,
Не могу простить тебе всего!
Но я очень за тобой скучаю!
Каждый день живу я для кого!?

Ты ушел как будто навсегда,
И когда тебя я вновь услышу?
Между нами села города –
Близко все, но я тебя не слышу!

Нереально было бы забыть,
Все забыть и жить себе пируя.
Хоть меня не можешь ты любить.
С жизни хоть не вычеркни, прошу я!

Может, не поймешь ты этих слов…
Не захочешь разъяснить их смысл.
Я не помню уж твою любовь –
Чувств душа моя не слышит!

Знаю, виновата я сама,
И винить тебя я не имею права!
Далеко сейчас ты от меня.
Сообщения не шлешь – быть может, занят?

Знала я, что будет тяжело!
Как же нам вернуть все то к началу?!
Успокоить сердце – не легко –
У меня оно всегда кричало!

Успокой меня – скажи неправду,
Я согласна даже на нее!
Согласись, желанье мое – странно.
Но с тобой люблю я и ее!!!

Да, я улыбаюсь и смеюсь,
Жизни такова моя натура!
Никогда, ты слышишь?!! Никогда не изменюсь –
Буду ждать тебя всю жизнь, как дура…

В глазах презрения «любимых»,
Как будто луч из чистоты,
Одолевает страх волненья –
Тот час видна болезнь души!

Как могут люди разрываться –
Добро и зло – что выбирать?!
Уж лучше с жизнью распрощаться,
Чем день и ночь «любимым» врать!

Простить душе уже не в силах,
Ведь сердце больше не живет!
Зачем же, люди Вы для «милых»
Ко лбу готовите ружье?!

Они убьют себя за Вас,
И как для них бы не старались,
Душа улыбки не продаст –
В глазах «любимых» Вы ЗАЗНАЛИСЬ!!!

Зачем тянуться до небес,
«Родных» освячивать бушуя,
Когда они за белый свет
Не Вас считают, а буржуя!!!

Замкнуть все двери на замки,
Глаза и рот, и уши склеить –
Пусть лучше смерть у пустоты.
А не обман и ложь лелеять!

Поймите, это не для Вас!
Вся Ваша жизнь – неправда счастья!
Как можно без любви прощать? –
Едино слово здесь – продался!

Ну посмотрите на себя –
Ведь линзы Ваши – ярки цветом,
И мир с «любимым» - чепуха –
На будущем лежит уж вето!

Добро и зло, иные речи,
Не без труда на Вас легли!
Тушите свет, зажгите свечи.
Ведь лучше смерть у тишины…

4 апреля, 2006 года

Что лживость значит для тебя?
В каком тряпье она одета?
Любовь твоя лишь ей верна,
Где ты – она всегда раздета…

Нагая, чистая стоит,
У ног твоих переминаясь.
И как ручей в тебе бежит.
Достичь всего в тебе желает!

И ходатайство ее уст
Без препинанья шепчет в уши,
Чтоб только ты мотал на ус
И веял речь в чужие души…

Ее тепло, твоя печаль –
Несовместимы в жизни вовсе!
Она сильнее тебя! Знай!
И может она также больше!

Ты раб ее, как мой в прошедшем!
В твоей душе она живет!
И не пытайся мне перечить,
Так как она мне рот заткнет!!!

Ты без нее – дитя природы –
Так много значит то она!
Все двери, высоки пороги
Всегда открыты для тебя!

Ты – гость ее, когда захочешь
И угощенья все – твои!
Получишь все, чего попросишь,
Ведь ты в гостях у самой Лжи!!!

Робеть не стоит – ты как дома,
Ведь Вы так близко с нею вновь!
Она нагая, ты – раскован,
Что нужно, дабы не любовь?!

Она пылает, без сомненья,
Тревожит Ваши тело, кровь.
И Вы на гране вожделенья
И чувством делитесь со мной!

3 апреля, 2006 года

Не поделенные судьбы –
Не шлифованный брильянт!
Все надежды в этом дурны,
Все попытки – все пустяк!

Детства робость, непорочность,
Все под камень залегло.
Все становится жестоко.
Но и это – все равно!

Ты продал все это времю,
Ты убил во мне любовь!
Незначимую проблему
Превратил в большой огонь!

Безответность чувств жестоких
Ты испытывал всегда!
Хватит! Все! Жалеть?! – Довольно! –
Слушай же, какая я!!!

Вкус твоих незримых ядов
Привлекал меня давно,
И, не чувствуя преграды,
Я прощала тебе все!

Я глотала все, что было,
Запивала, чем могла,
Но в твоей душе уныло
Вырастала змей змея!

Ты не мог любить, а верил
В то, что я, как и она –
Разобью все то, в что верю
И отдамся тебе вся!

Но забыл, что я – сильнее –
Не отдам тебе всего!
Я в тебя уже не верю!
Поступай, как хочешь! Все!!!

Подавись своим желаньем
И скажи, что хочешь мне –
Я послушаю страданья
В набрехавшейся душе!

Бедности ее частицы
Нет нужды обогатить –
Так как главное не дышит –
Уваженье должно жить!!!

3 апреля, 2006 года

Прощанье сволочи капризной,
И для меня, и для другого,
Сравнится лишь с родной отчизной-
Как с состоянием больного!
Любви желанья и укоры-
Здесь неуместен будет брак.
И сыроватки яд - уколы –
Все будет лишним и не так!
Любовь к отчизне и к другому,
Подонка местного души,
Неповторимого такого.
Как яд и виды простоты.
Любви огонь, пыланье страсти –
Какого черта, кто родил?!
Прибеглые к надеждам страсти –
Кто их до жизни допустил?!
Как будто яблони без цвета.
Плоды всех ярче «выдает»:
«Вы угощайтесь» на здоровье,
Оно всю боль с души крадет!
Заткните рот гнильем из листьев,
Насколько будет силы в Вас!
Ведь не дышать – гораздо легче,
Простить его, страну и нас!
Зачем лелеять муки счастья –
Закрыть глаза и улететь,
Ведь легче будет нам прощаться,
Когда готовы умереть!
И блядь планеты удрученной,
И сволочь местной пустоты
Сгребается в одну колонну
И начинает срач нести –
Так наши души после горя
Из-за прощания любви,
Будь то отчизна или стоны
Его блядующей души...
3 апреля,2006 года

Почему же так жестоко
Ты ценишь во мне добро?
Почему лишь взглядом ока
Убиваешь ты его?

Предпочтенье колорита
Для тебя – отдельный грех.
Составляешь план гамбита,
Ждешь победный лишь успех!

Да, ты терпишь – я все вижу,
Объяснения ищу.
Видишь, ты сейчас потише –
Разве плохо, я спрошу?!

Ну, пойми, терпенье нужно,
Без него тебе никак!
Для тебя терпенье – скучно,
А поссорится – пустяк!

Я хотела убедиться,
В том, что ты роднее стал,
Но дал волю усомниться-
Ты себе не изменял!..

Мне хотелось тебя слышать
И сильнее ощущать.
Я забыла правил дышло
И осмелилась писать!

Твой ответ и поведенье
Не смутили вновь меня.
Отдала я предпочтенье
Без отдачи для себя…

Пусть та будет – я не против,
Что писала, то прошло.
Оббивая зря пороги,
Не зайду я далеко!..

Не ищу я осужденья
И люблю тебя таким.
Пусть далек ты к очищенью-
Не сравнить тебя с другим!!!
5 марта, 2006 года

Без слов…
Все окончательно прошло,
С горы как камень опустившись,
На дне глубоком залегло,
И все…
Надеждами опять проникшись…
Без слов…
Без суеты, шагов и криков,
Без выяснений вновь и вновь.
И я смогла позволить блику
Закрыть и разум, и любовь.
Без слов…
Ушли мы друг от друга.
Забыли все, ушли…И ВСЕ..!
Настала в наших буднях скука
И чем заменишь ты ее?..
Ничем, никем и лишь собою
Во все года и времена
Ты удаляла запах горя,
Но лишь на время, как всегда…
Без слов…
Его забудь ты поскорее,
Ты долго этого ждала!
Теперь сама ты у причала
И мост уже переплыла!
Без слов…
Ты остаешься и живи,
Владей всей жизнью полноправно!
Ему глазами все скажи
И все прости, но не буквально!
Возьми в кулак все то, что было,
Не вспоминай – себе назло!
И помни, как это случилось!-
Красиво, тихо и без слов…
19 марта, 2006года

Что может женщина прощать,
По тропам жизненным ступая?
Она одна лишь может знать
Цену названия «живая»!!!

Так много боли и потерь,
В руках, несущих ей награды!
Не уставая, словно зверь,
Готова уж на все, но ради...!

Жестока, сильна и мудра!
В ее руках – начало жизни!
Любить не устает она!
И пусть желания – капризны

Ей нет цены на этом свете.
Незаменимая она!
Как двигатель любви столетья,
Готова в жертву дать себя!

За мир, за счастье, за любовь
Она готова пасть собою!
И не пугает ее кровь,
А боль ничто вообще порою!!!

Как может женщина терпеть,
Годами чувства приглушая?
Она же хочет все иметь!
И, потому, не уступая

Убьет любого на пути,
Отдаст себя во имя рая!
И все за то, чтобы дойти,
И вновь любить, и вновь прощая!!!

Она идет, вперед ступая!
А мир ведь ей принадлежит!
Сильнейшей речью всех пугая,
Телам вручает дар «ЛЮБИТЬ»!

Глаголев правду про сильнейших в этом мире,
Мои слова, возможно, и не значут!
Когда мужчины плачут в спины милым,
Я точно знаю, женщины не плачут!!!

11 июля, 2006года.