Болота сохнуть, дерева квітнуть,
ростуть розпусти рядки на тілі.
Усі хірурги є чемно митні
і митно чемні, і неумілі.

Це точно листя, ніяк не трави -
це вільні ями твоїм обличчям.
Для тебе вже не наступить травень,
до тебе більше не прийде відчай.

Дощі і грози, наступне - спека,
проходять тижні автомобільні.
Злітай до Риму, відвідай Мекку.
Смакую шкіру від цукру вільну,

як стерті диски чи змиті ноти.
Це не така вже приємна штука:
ця Жінка - блядь попри всі гризоти,
ця Дівчинка теж неодмінно сука.

Серцю хочеться справжнього вірша,
Бо фальшивого серцю не треба.
Так багато, моя найрідніша,
Я хотів написати для тебе.

Але як ці рядки відшукати?
В морі слів я їх серцем шукаю.
Так багато хотів я сказати –
Кожен вірш починався: "Кохаю…"

Бо інакше почати не можна.
Як щиріше сказати, не знаю.
Серце билося лунко й тривожно
І кричало: "Кохаю, кохаю…"

Це звичайний понеділок
Пересічний день життя
Де в буденнім ритмі звичнім
Люди ходять і мовчать

Ми по різні боки долі
Нас єднає сум в очах
І мені багато років
А ти завжди молода

Наші погляди зустрілись
Наші руки розійшлись
Твого голосу тремтіння
Мої вислови хриплять

Розірвати пута буднів
Марна справа в наші дні
І тому ми замовкаєм
Повертаємось назад

У звичайний понеділок
Пересічний день життя
Де в буденнім ритмі звичнім
Люди ходять і мовчать

Тюрма ночей на березі вогню.
Межа самотності і святотатства.
І ваша фраза “більше не люблю”
Мені здається витвором дивацтва.
Моя весна вповзає на перон,
І їде в ніч розтерзаних ілюзій.
Я все кричу у рупор, в мегафон.
А голос розчиняється у блюзі.
Лукаво дощ спадає із небес.
Муркоче кіт на старім покривалі.
А я іду на полум’я в Фарес.
І викидаю давнії скрижалі.
Не наздогнать… Далеко ваш вагон.
Промчався плин стороннього безмежжя.
І тільки стогін зчавлених колон
Вдаряє в мозок десь на узбережжі.
Не океан, не пил, не лицедій…
Вже не людина, навіть не оркестр.
Я вічний привид замку “Колізей”,
І на моїх раменах поліестер.
Весь час померлий в лоні бачу світ.
Моїм думках самотньо і прозоро.
Вас вже немає… Я — останній Сід,
Від мене тягне сутінками й мором.
Я не втомився, просто я помер.
У кельї часу я розбив годинник.
Я вже не я, а тільки офіцер,
Що йде з війни на ріг у свій могильник.

закриваю очі
поцілунків смак
я тебе так хочу
обійняти так

запотіло скло
в автомобілі
траси замело
і думки летіли

давай буде день
давай налиєм ніч
в один бокал давай
і вип’єм її залпом
смакуючи під ранок
і губи вже сухі
безпосередньо в очі
на вушко я кохаю

і в життя листопад
солоду насипав
я живу сьогодні
і для тебе завтра

давай налию чаю
давай налию кави
давай розгоним хмари
тільки разом давай

Архаїко, агов! У днів переплетінні
Раз ми і досі є, то, значить, і були.
Чи будемо? Хто зна, бо пальці-павутиння
І витоки душі, і пам"ять обплели.

Най місяць-калита, зіркований незвично,
Крізь шибу, як колись, у хату загляда,
Бо дуже допекла мала підступна миша -
В шухляді письмена по букві доїда.

Куди не глянь - то цвіль, пилюка, перетління.
Од віника павук за образи сховавсь.
Архаїко, ти вся в чіпкому павутинні.
В затертих ружах ти на рушниках жива.

Хоч ти й тепер од нас, архаїко, живіша,
Та чи грядущим в те повіриться колись?
Поки хто прожене малу підступну мишу,
Вона в шухляді всю історію доїсть.

Хтось сам собі - всевишній.
Хтось - нижчий від усіх.
Одні ридають віршами.
Для інших вірші - сміх.

У когось - тіло тлінне.
А в когось - і душа.
Клянеться хтось калиною,
Ховаючи ножа.

Комусь - у тиші млосно.
Хтось - вуха затуля...
Не розмовляймо голосно -
Не чути солов"я!

Хтось - гасить в небі зорі.
Хтось - білить перший сніг.
Скажи мені, історіє,
Запам"ятаєш всіх?

Зоряні хмари нависли –
Зоряний литиме дощ.
В грудях великого міста
Вже відчувається дрож.

Скине земля очманіло
Сукню брукованих площ.
Спрагою змучене тіло
Питиме зоряний дощ.

Земля живе і плаче, як людина,
У жилах не вода пульсує, - кров,
Та смерть Землі, її лиха година –
Не наслідок природних катастроф.

Який безжальний часу ураган,
Змітає все, не залишає сліду.
На місці, де вирує океан,
Лежала таємнича Атлантида.

Сьогодні розквітає диво-сад,
А завтра лише спалена пустеля…
Не вірю я, що є шляхи назад,
Що є такі похмурі паралелі.

А вірю в щастя і людський талан,
Від воєн не залишиться і сліду,
На місці, де вирує океан,
Збудують люди нову Атлантиду.

Свято закінчилося нічим
Недоречні квіти, присмак втоми
Торт із вишень з кремом несмачним
Свято закінчилося безсонням.
Поцілунки... подарунки...
Стоп!!!
Це Шампанське кисле і пузате
Я не хочу ваших "чіля-гоп"
Я не хочу вас у своїй хаті.
Свята наче й зовсім не було
Сивина доплелась до волосся
Свято не для мене для - когось
А мені всміхатись довелося...

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Гудів зухвало рій цикад.
Далеке дно і спини риби
І місяць - яблучний цукат.
І сині, білі, жовті гори
Складали наш янтарний світ.
Як пазли падали на трави
Магнолій квіти - дивоцвіт.
Приокенський теплий вітер
Плісирував доріжки хвиль.
Коштовні світлячки літали
Освітлюючи сотні миль.
Торкаючись, ми віддавались
Морфемній силі почуття.
Заціпеніли в медіанах
Свідомі натяки життя.

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Скінчилось літо - теплокрах.
І поцілунок твій останній -
Пісок солоний на устах.

Як на жовтень, сипались зірки.
Хтось трусив сузір*я навіженно.
Врівноважились небесні терези,
Нагойдались вволю каторженні.
Все тремтіло і кружляли дні,
Збунтувалися нічні метеорити,
Зупинилися годинники земні.
Кінець світу. Що не говори ти.
Вмить всі речі звелися в одне
Інтерконсонантне тверде серце.

А до чого зводиться одне?
Як же називається одне це?

Коли сонце перейде у третій клас
Я відкрию двері для світанку.
Свараглоки сколихнуться враз,
Виплюнуть на землю свіжу манку.
Сонце гордовито нависа.
Абсолют межі, межа згорання.
Сонце перейшло у третій час,
За межу під назвою ПІЗНАННЯ.
Знаю…
Ти мене не зрозумів.
Просто ключик втрачений назавжди.
Сонце перейшло у третій зміст.
Сонце подалось у треті мандри.

Зізнайся чесно:
Ти у неї – перший
Хто вбив її і навіть не здригнувся.
Кусючий шершень,
Безголовий вершник
Питання «ікс» у відповідь прибульця.
Ну не бреши!
Ти – першопроходимець
По її тілі і країні болю
Жало оси,
Липка покута вулиць
У стінах ненасичених Любов’ю.
Не будь смішним,
Залиш для когось сльози.
Ти ж бо Мужчина - гордий і безстрашний…
………………………………………………
Ти перший з тих
Хто витер свої ноги
В жіночу душу створену для щастя.

Матріархат
І всі ми - госторозорі.
Заманюємо здобич на гачок.
Побережись!
Вже витонченні пальці
Метають стріли. Ви все про смичок?
Проігноруйте!
Довгов*язі речення
Про вічну ніжність надто естетичні.
Якщо і брати в руки інструменти,
То тільки ексклюзивно - екзотичні.
Мисливствознавці
Ми вогнем запалюєм
Рутину понадмірної чутливості.
І хто нам Єва?
В чому її істина?
Ми прагнемо вже іно експресивності.

Стоїть непорушно обвуглений глечик
Як дерев'яний солдатик.
Мереживом пишним розкинулись тріщини
У пам'ятні дати.
Ще пращури в ньому сливи носили
До Рожаниці.
Дбайливо гукали молитву до сонця
Просили пшениці.
Сьорбнути би з нього сюжетоскладання
У дивосім'ї.
Що сіяли радість по землях родючих
Кохання насінням.
Епізодичність - у кожній частині,
Стоїть жовтолиций.
Розбухлий, так ніби чекає дитину
Велично іскриться.
Старий, непорушний, обвуглений глечик
Як пам'ятна дата.
Проходять серця нечуттєві до болю,
Серця як солдати.

Побережжя побережи
Мої спогади, його подихи.
Поверхнево повештатись дай
Моїм подивам, його поглядам.
Піраміда моїх сподівань
Піднебесся поважно торкається,
Половинки пригніченних мрій
Підозріло в пасьянси складаються.
Передумала, переплакала,
Перекроїла всі бажання.
Із наядами прибережними
Пережила порожнє кохання.
Побережжя побережи
Лиш для спогадів -
Його погляди.
Лиш для подиву -
Його подихи...

Залишусь сьогодні немислимо хвора і п’яна,
Продавши за чвертку останній задавнений біль.
Я знаю занадто… цей стан вже близький до кохання
Обсвистує небо останні згорання надій.
У скронях відстукують відлік останній куранти,
А я бездієва напилась сьогодні думок.
Шампанське тривог, лікери під назвою «Втрати».
Не в зоні досяжність…
Не в межах…
Відсутній зв'язок
І коштів замало поповнити фракції серця.
Замілко борюхкатись в крові останніх подій.
Нап’юся сьогодні, таке от немислиме щастя,
Продавши за чвертку останній задавлений біль.

Весни не буде! Вертайте сизокрилі!
Перетворилось сонце в ржавий німб.
Цей сірий світ залишився безсилим
Диявол сплодородив цілий рід.
І видива з’явились незбагненні,
Віра у бога – створений бовван,
Церкви в хрестах і правда очорненна,
А ПРАВДУ розпродали всю чортам.
Ці люди щиро вірять у НІЧОГО
Божки у храмах, ідоли в серцях.
У цих людей нема… нема святого.
Традиція забита ніби цвях.
Молитви що написані «святими»
Глаголяться на пам'ять, як вірші.
Світ кошенят! Незрячих між сліпими
Вірять у ЩОСЬ «спасителі» душі.
А Бог заплаканий глядить на те «поклонство»
Корупцію у церкві, бізнес «хай».
Спотворено усе до храму в серці,
Нав’язано, надумано за пай.
Отож вертайте, милі сизокрилі,
Як я сказала вже: весни нема…
І бога теж… Спотворено з корінням.
У світі світла в дійсності пітьма.

* * *
Насильство над Собою
Вбивство сутності
Не торкнешся рукою
Неіснуючий
Цей номер телефону
Глюки пам’яті
Так схожий на ікону
Віртуальності
Згвалтованість ілюзій
Пересилююсь
Ярлик «хороші друзі»
Сотня «Вірую»
Запліднення вагань
Для чого?
Варто?
А може цей вогонь
Пророчить втрати?
Вагітність помилок
Боїться тверджень
Насильство в світ думок
Без попереджень
Народжується страх
Потуги болю
І все ж таки в очах…
… Вогні сльзою…

Хтось просто зник...
Забракнуло пояснень
Гіпнотизують безміром гудки
В тарифі "Ніч"
В тарифі без побачень
Без мейлів, без коментів, рух душі...

Хтось просто зник
Без зайвих компроматів
Зсоталась ніч у величезний біль
В тарифі "Крик"
Забракнуло пробачень
В тарифі "Крик"
Задорого для снів...

Вітер пісню журливу співає,
Жовте листя спадає на плечі.
І нічого на світі немає,
Тільки цей листопадовий вечір.

Заблукала у сірому небі
Ніжна музика простоволоса.
Я колись повернуся до тебе
У холодну заплакану осінь.

Миють хмари, діряві, як сито,
Геть пожовклі березині коси.
І нічого немає на світі…
Осінь…

* * *
А не можна сказати тихо.
Та й в загал, а чи варто казати?
Ця любов надто схожа на лихо,
Телефонні розмови закляттям…
Ця любов…
Наїжачилась відстань
І напнулись зиг-загом дороги.
Нам для тіла несуджена грішність,
Пелюсткам не судилось у ноги..
Почуття посадили в простори,
А вустам заборонено дотик.
Дивний стан коли з над любові
Кілометрами дивиться погляд.
І коли вже константні проблеми.
Віра в зміни пришвидшує кроки…
Ти торкаєшся словом до мене,
Поцілунки обпалюють щоки.
І не можна про все оте тихо…
Про святе не говорять словами.
Лише погляд задивлений в відстань
Й нечитабельний крик між рядками.

"Чорні сутінки бару просякнуті димом і
дивом
Ще не займаних пальців,що прагнуть
гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку -
віриш ? -"

Пасічник Наталя.


Ми неслися в густім і розпеченім
ультрамарині
над прошитою білим пунктиром стрілою
дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній
кабіні,
а довкола - лиш скелі, забуті і
людом І Богом.

Ледь прикриті дві бруньки, із зрілістю
ще не знайомі,
та для неї давно не підручник уже
Камасутра.
Що Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий
Вайомінг -
Вже позаду у дзеркалі все проминуле
й забуте.

Моя "Західна Зірка" - пір"їна
шістнадцятитонна
Доганяє дві жовті троянди, та марні
старання.
Ніч народить - вони пролетять над
дорожнім бетоном
і помруть, перерізані скальпелем
променів ранніх...

...Ті дві жовті троянди - такі ж, як на столику
в барі
світлоокої жінки у темному закутку.
Знову
З-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном
у парі
під склепінням із диму і дива снують
вечорово...

...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він
винуватий,
шо цей бар нагадав те, чого вже не
буде ніколи.
Те, що мав,- не зберіг, що знайшов - безтурботно
розтратив,
І розлитим вином сподівання із столу -
додолу.

Переплуталось все - що далеке було,
стало близьким.
Ці містечка прилизані - зачіска
Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява, як те остогиджене
віскі.
Стрімко б'є течія об човЕн
І загублені весла.

Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного
раю,
доля - млин, календар ллє на нього секунди
й хвилини.
І помалу окремо - на душу і плоть
розтирає
те, що мало би бути до самої смерті
єдиним.

...А Маестро на клавіші тисне і марить
Парижем,
І не знає, що в ньому грабового лісу
задума,
І лібретто йому на дорогу шартрез
не напише.
Бо землянам - Земля, а на Марсі дороги
задуло.

А мені б хоч на мить світлоокої дами
розкутість,
Над Тернополем місяць до сонного озера
ласий...
...А мулатка регоче до сивого негра
на кутні,
що під банджо фальшивить старі африканські
романси.

І знову нам не холодно й не тепло.
Ще довго до глобальних потеплінь.
О Боже мій, це боляче нестерпно,
Коли ти ані добрий, ані злий.
Коли ти нині зовсім, як учора,
Хіба от зморшка зайва на чоло.
І споконвічне "біле або чорне?"
На нашій долі сірістю збулось.
Хитає вітер постаттю із диму.
Це, може, я, а, може, справжній ти...
Сховати все в недосконалу риму,
Яка за себе потім відомстить!
На піврядку вмирать для воскресіння
І рахувати зморшки на чолі...
Нехай буде глобальне потепління!
Хіба не треба душам потепліть?

Хиткі мости будують для падінь.
А як же сильно хочеться не впасти!
Стоїть душа над прірвою, мов тінь,
Тримаючись за промінь, як за щастя.
Скрипучий міст, розхитаний, мов мить,
Що вислиза, тікаючи до краю...
Болить душа. І добре, що болить,-
Тепер її принаймні відчуваю.
Та ж ось вона, дарма, що, наче тінь,
В передчутті жаданої утечі.
Уже готова навіть до падінь,
Бо не завжди за ними - порожнеча.
Вхопившись в крила вітру, на льоту
На мить зі світом порівняюсь зростом.
Життя прожить - це наче впасти з мосту,
Лиш потім осягнувши висоту.

І знов у людях кригу розтопи,
Сопілко, що калиново калинна,
Бо тісно в світі зрячим і сліпим,
Усім прокляттям і благословінням.
Чом ніч в очах, коли надворі день?
Чому душа розчахнута, мов гілка?
Чому тобі не вистача легень,
Аби життя вдихнути у сопілку?!
Для неба ти не вищий од трави,
Не гарячіший попелу багаття.
Радій хоча б із того, що живий,
Коли не заслуговуєш на щастя.

2006

Хочеш пізнати дорогу, що бігла на схід,
Впавши горілиць у трави, навіки заклякла,
Йти проти сонця і словом поцілити в світ
Ти, хто поцілений в серце Стрільцем Зодіака.

Знаєш, як важко за плугом іти і конем,
І розпашілим тікати у сни непророчі.
Знаєш, дорога до себе коротшає з днем,
Тим, що потуплює в невідь обпалені очі.

Віриш у те, що бувають вуста не німі,
Віриш і в те, що дорогою зможеш прозріти.
Всесвіт і Несвіт - таки паралельні прямі -
Мають в поціленім серці зійтись і згоріти.

Мені подобаються
драматичні паузи
у твоїх історіях.
Завмираю в передчутті
неймовірного
вірю
кожному слову.
знову
пауза
літнім
гамузом,
гаміром
кружляють між нами
миті.
Ми ще не в раї,
але вже близько
слизько
стояти поруч -
зовсім тепло й спокусливо
змусити
тебе, себе не піддатись
вину, що вже випито
вилити
тобі на руки
трохи ніжності,
трохи ночі
хочу...

Я прогризла у небі дірку
і з неї викотилося сонце.
Воно здивовано дивилось на мене
і крутило біля скроні пальцем.
Стояла розгублено...
Було незручно, що порушила звичний сонячний розпорядок:
сходити вранці і
знову заповзати за небесну ширму надвечір...

Але ж так хотілося!!!
З дитинства мріяла
мати особисте сонце.
Посадила б його у клітку,
годувала б його печивом і молоком,
вигулювала б, як песика,
на мотузці
(аби не потрапило під авто),
пестила б,
давала б прочухана
за розбитий глечик
і розкидані іграшки,
вкладала б спати, накриваючи пухнастою ковдрою...

Але сонце не далось до рук -
лише жбурнуло в очі
жмут колючих променів.

Побіжу, мабуть,
за нитками і голкою -
дірку в небі зашию -
нехай досипає тих три години,
що залишились до світанку...

Чи має воїн право на сльозу,
Плачем гасить пожежі поєдинків?
Лишіть зіницям жінчиним росу -
Не посягніть на привілеї жінки!
Це вам дано вертати на щиті,
Ваш кінь за вами кинеться у прірву.
Та й вам забракне темряви в пітьмі,
Коли у жінки заберете віру!
Най ліпше ворон карістю очей
Уп"ється й щит розіб"ється на друзки,
З могили світ за очі утече
Калина - не залишиться й галузки.
Не має воїн права на сльозу!
Не оскверняйте привілею жінки.
Вас на щиті лелеки донесуть,
Лиш не гасіть дочасно поєдинку!

Ми такі на світі неприкаяні,
І волочим крила по землі.
Чи то небом прокляті за Каїна,
Чи самі ми небо прокляли.
не лікуєм душі - заліковуєм.
Запеклися кров"ю молитви.
в сьогоденням вічності датованій
вже не знаєш: мертвий чи живий.
Чи у зграї мовчки воронячити,
Поки врешті крила одітнуть,
і чекать, чекать, коли "віддячити"
Знову прийде Цезареві Брут.
А таки усе на світі правильно,
І частуєш душу батогом.
І свого шукає Каїн Авеля,
Брут шукає Цезаря свого.

Хочеш, долю видобудь із каменю,
Тільки сам, прошу, не скам"яній.
Нас і так неправдою покарано
На землі чужинницько-своїй.
Нас до нитки спродано на торжищах,
До сльози зголосено в піснях...
Вигрій долю на родовім вогнищі -
Ще останній пломінь не прочах.
Ще земля до неба так і тулиться,
Ще вуста бувають не німі...
Пракриниця мулом захлинулася,
Ти із неї долю підійми.
А душа, бо мусить, то й терпітиме
На землі, що й нині ще - свята.
Видобудь із каменю не ідола,
а меча, тризуба і хреста.
2006

Сьогодні зорі спродував звіздар,
Кому - за щастя, а кому й за гривні.
І відмовлялись ночі на вівтар
Свої пісні покласти треті півні.
Ще хтось живий, ридаючи, просив,
А хтось дійшов Харонових причалів,
І в тиші до надриву голоси
На ланцюзі короткому пручались.
За душу зорі спродував звіздар.
Були охочих зграї прокажені.
Хтось зір гострив і очі видирав,
Дзвенячи лунко зорями в кишені.
Хтось поступався місцем у раю
(Хоча не мав, по суті, і у пеклі)...
"Я, люди, зорі... зорі продаю!.."
І враз ікони інеєм затерпли,
Осиротіла на вогонь свіча,
І зник звіздар, збеззоріла кишеня.
А третій півень дня не возвіщав,
і нічим було викупить прощення.

Ми - покоління кави і цигарок,
снікерсів, кока-коли, піци...
Ми - пластмасові діти
з акриловими нігтями,
штучним волоссям,
латексними презервативами,
синтетичним одягом,
фалоімітаторами,
дієтичним пивом,
глянцевими журналами,
фарбованим хутром...
Наші герої - кілери,
наші антиподи - ветерани війн.
Ходимо у нічні клуби,
нюхаємо кокс,
займаємось сексом у туалетах,
ставимо раком етичні норми,
нав'язувані тими ж ветеранами.
Ми вивчаємо юриспруденцію,
аби безкарно порушувати закон
і стаємо дантистами,
аби заробляти більше.
Катаємось взимку на сноубордах,
влітку їздтимо до Туреччини,
(або до бабусі в село)
і доводимо всім - нам не гірше!

Не грайся зі мною в демократію!
Не давай мені вільного вибору!
Не покладайся на мою чесність,
не гадай, що я здатна на дію.
Не!..
Я дурна і нечесна з тобою,
я синя та інертна, як неонова лампа,
я схожа на дощ,
який падає з неба лише тому,
що хтось захотів,
я подібна до зірки, яка згасла
за сто мільярдів років
до твого народження - від мене лишився запізнілий відблиск.
Не грайся зі мною в демократію!
якщо вірити Арістотелю- це найгірший з режимів -
режим очікування...

Коли ніч наповнить своїми слізьми
мою чашку з-під учорашнього чаю,
коли дощ за вікном доспіває схололу пісню,
коли волоцюга доп'є пляшку своєї надії останню
я прокинусь.
І побачу тебе...

Лишила в тебе на руках свій запах.
Ненароком, просто так трапилось...
Не дивись на мене із захватом -
не люблю я вляльковість гратися.

Я благаю, не роздягай мою душу -
не побачиш нічого крім падолисту.
За сценарієм зараз заплакати мушу,
проте, як завжди, всміхнуся, навмисно.

Давай краще блукати нетрями,
пити чай у мене на кухні,
цілуватись давай до нестями
і кохатися мовчки будемо.

Спати вдень, при зашторених вікнах
і вдавати, що ніц не трапилось,
розмовлятимем про політику,
голод в Африці та інфляцію...

По обіді ти йтимеш додому,
я лишатимусь досипати,
відчуваючи смертну втому,
адже знов довелось зіграти...

Нудні ці роздуми про вічне
хвилинами безжурно хляпають
а у житті усе трагічне
стає, та сльози щось не капають

Великий Фарс іде до бою
гальмує весь прогрес собою
і у час спеки, а чи зною
так жити думкою одою:
я просто хочу бути живою
без тебе, чи з тобою,
Сум...

Коли дійду уже до мрії майже.... впаду!
не доведу своїх думок я все одно до ладу
не зрозумію сенс життя до смерті
усі думки мої і висновки – давно затерті
Часом...

Ніч...
дикий розпач чи щастя.......банально!
я дивлюсь на життя так загально,
як на цукерку, в якої давно вже вийшов термін придатності.
напевне я сховала її ще в глибокому дитинстві,
щоб з’їсти потім.
23.06.06

Хрусь гробової кришки –
то гупнули мої двері
я справді сховалась нишком
в своїй маленькій печері

я знову тут маринуюсь,
як труп в хробаків салаті
а потім я намалююсь
і піду людей лякати

я стану, як повний місяць:
приречена і щаслива
і пофіг мені, де мій витязь,
я сама. я юродива.

Вийти за межі реальності
Рутинно розбитого рила
Триклятої трансцендентальності,
Яка всіх просто втомила

Втопитися нафіг у крові
Порізаного пальця папером
Дибільна рима „любові”
Вискакує старезним хером

Напевне й поняття любові
Вигадали старі імпотенти
Щоби добратись до крові
А потім і мозок зжерти

Так боляче коли надто комфортно
Ілюзія речей навколо
А в серці ножа поворотно
Хтось крутить по колу, по колу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знову прикладусь до чарки
Цигаркою розпалю мрії
І ніби я сестра циганки
Станцюю в чорта на весіллі

Трохи більше вина
Трохи менше любові
Це не моя вина
Я забула смак крові

Цілувала всі рани
Забивала тобі памороки
Я твої бездиханні
Досі чую невпевнені кроки

Малювала тобі на спині
Ієрогліфи побачені в сні
Кров стікала по твоєму тілі
Бо ж порізи були страшні

Малювала я знаки ножем
По спині як по полотні
Твоя кров буде нашим ключем
Твої очі знову чужі

Зацілую тебе я до смерті
Твій останній подих – моя насолода
Всі слова, що я кажу не ті
І обличчя – вкрадена врода

Ніж потоне і видно лиш тінь
Стогін стихне і місяць зійде
Твоє фото повішу на стіну
Хай самотність мене не знайде

Намалюю собі пістолетом
Вбивче коло десь там на скроні
Це не буде злетом на небо
Всі дороги в пекло – мої

Люди будуть дивитись на нас
На ображених героїв Шекспіра
Та замовкнуть, все змінює час
І кінцева точка – могила

Він десь там ходить
П‘є чиєсь вино і слухає
Чиїсь чужі розмови
Він десь там ходить
Бавиться з дощем
І постійно поривається на сповідь
Він десь там ходить
П‘є чиюсь печаль
Купається навмисно в чиїсь крові
Він ходить там
А тут його нема
Як і не було тут його любові
Я ходжу тут
Марнію на очах
І посекундно падаю в провалля
Я ходжу тут
І на свій тихий жах
Знаходжу сторінки його зізнання
Я ходжу тут
І п‘ю його печаль
І повсякчас втрачаю краплі крові
Я ходжу тут
А там мене нема
Як і не буде там мої любові
Ми ходем десь
І танемо як лід
Ні там, ні тут не буде більше щастя
Ми йдемо десь
Обходим цілий світ
Але назад не можемо прокрастись
Ми ходем десь
Й п‘ємо свою печаль
Зникаємо з прокляттям крові
Ми ходем десь
І десь вже нас нема
Як і немає нашої любові

***
Ми зустрілись. Що сказати?
Декілька стандартних запитань.
Як дитина? Жінка? Мати?
В мене?
Добре все. Люкс стан
Є коханий, є робота...
Мама, тато всі живі...
Я сумна?
Здалося вкотре!
Втома осідлала мої дні
... Та нічого!
Ти як? Як ти?
... Розлучився?! Не зійшлись?!
Ми зустрілись...
Лягли карти?
Доля?
Випадок?
Сюрприз?...
... Ні не можу. Не п’ю кави
... Серце? Так, чомусь болить.
... Я не знаю.
Може завтра?
Або, як завжди „колись”...
... Та яке там дуже гарна?
Просто вдалий макіяж
... Що ти, що ти? Це вже зайве!
Ще не пізно...
Ранній час.
Ні, не треба проводжати...
... Телефон...
Ну, ти дзвони...
Ми зустрілись!
Попрощатись
Ми до ранку не змогли.
Все балачки... все розмови...
А як ти? Ні-ні, як ти?
.............................................
Не повернемо любові!!!
Ми зустрілись!
Ми – чужі!!!

* * *
Коханий тихіше! Я все розумію.
Коханий тихіше! Благаю помовч!
Бо крають слова твої небо те сіре.
Поріжуть до крові, розплачеться дощ.

Тихіше коханий! Благаю тихіше.
Я все розумію сьогодні без слів.
В артеріях – вітер, а небо чорніше,
Спадають ілюзії з мрій і дахів.

Комусь в парасолі, комусь у долоні.
Тихіше коханий! Благаю помовч!
Бо наша любов – це крила ворони,
Які приміряє на вулицях дощ.

Кривий ятаган світанку, і тінями впали коси,
Острижена ніч мігрує, а місяць біжить услід;
Від буйного літа нині щедрішою стала осінь,
Вона – в ловеласа-сонця кохана спізнілих літ.

В шерензі, немов солдати, Деметри дари від рана,
Сповита, і на базарі капуста городом снить,
Розмова шумить у кухні, неначе вода із крана,
І зчищую з картоплини я темних ілюзій гніт.

Вже терка, мов леді Макбет, в крові уся буряковій;
А він ще лежав спокійно в коробці - тісній труні,
Крізь сльози кришу цибулю – вже все до борщу готове,
Крізь бурю гучних овацій на сцену ступив сірник.

Один диригента помах, аутодафе коротке –
І ось у вогні ясному ущент єретик згорів;
Тобі нагорода вища – не лестощів шум солодкий:
Червоний борщу Везувій на нашім пашить столі.

Життєвий килим. Влігся мудрий лев.
І відступила смерть на дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Я раб себе, небіжчик самотини.
Розкол і біль. Хрустить гілля думок.
Бентежить плин прискореного часу.
І не горить на столику дашок.
А на шпалерах — погляд ананасу.
Самотньо плин кульгає на перон.
Але його ніхто вже не зустріне.
Гуде трамвайчик. Чути обертон
хвилянь і каянь. Прогинає спину
останній лев, що килим розідрав.
Хвилини пір’я потонули в часі.
Моє обличчя обвива удав.
Я лабіринт без Мінотавра... Класик...
Чужі роки проходять на столі.
Більярд ідей і хвилювань бентежних.
І тільки сіль самотньої землі
втопає в морі марностей безбережних.
Кудись подівся компас і ціпок...
Іду мов тінь, пливу на роздоріжжі
чернеток світу. Мабуть, то мій рок?
І час зростає, наче в ньому дріжджі.
Життєвий килим. Спочиває лев...
Чекає небуття вже дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Сміливий раб... небіжчик самотини...

Так сталося, нічого вже не повернути,
Але не знаю чи простити, чи тебе забути.

Чи камнем в прірву полетіть?
Якби все знати заздалегідь.

Хіба могло так статись, що ця казка
Була моя й твоя поразка?

Була б щасливою для нас обох,
Про це міг знати лиш Всевишній Бог.

Та йде життя і має воно в собі,
Білий вельон і хустку у жалобі.

Як чорне й біле, ніч і день,
Зіграє доля різних нам пісень.

Хоч люди є найвищі із земних істот,
Та часто піддаються марноті-марнот.

Такі ми є і так заведено у нас
Усе розставе і покаже час.

Погляньте лиш на милих голубів,
Їх воркутіння - це небесний спів.

А лебеді, їх вірність лебедина.
Хіба уміє так любить людина?!

Кажуть, що кохання - квітучий сад душі,
Та потребує він плекання на землі.

Так часто об скарб безцінний ноги витираєм,
Як жити в світі і самі не знаєм.

Багатство, вроду ми цінуєм,
Серця ж власного не чуєм.

* * *
Заплітаючи вечір в косу.
Зав’язавши на бант святу тишу.
Я залишуся дотиком сну
На твоєму сумному обличчі.

Я залишуся вітром знадвору,
Я постукаю в шибку й втечу.
Не любов, а лиш спогад любові
Принесу… Я тобі принесу.

Ну, а ніч – незаплетена панна
І ця тиша – байдуже дівча,
І це серце так схоже на рану –
Незавершений дотик пера.

Незачесане пустослів’я…
Вечір мовчки заплівся в ніч.
І скотилась із щік покірно
Сива тиша у сивий світ.

Самотність... грає привид... виє тигр.
Окасто вічність дивиться на сходи.
Лунає музика. Бетовен. Ти.
І грозові примарності природи.
Кульгає час... на ліжко впав цейтнот.
Рубає воду стомлений годинник.
Пройшов котяра. Грюкнув бегемот.
І ще якась тварина чи тваринник.
Бельканто слів... самотність із октав.
Блискучий лев розсівся на фотелі.
Раби із королів... Султан не спав...
І розплились на сонці акварелі.
Пап’є-маше... Курличе скринька. Змій...
збирає мотлох... Стомлений фламінго.
шукає склянки. Забарився Вій.
І тільки за вікном шепоче: “Інго...”