***
Розставити крапки над «і»,
чи звичайну трикрапку, як символ.
Самотність як колір води,
Акваріум. Страшно і зимно.

Сказати звичайні слова
Чи дати можливість фантазії.
Самотність на вигляд крива,
Математично без партії.

Дивитись очима услід
Чи діри свердлити в асфальті.
Самотність на дотик, як лід,
Самотність – синонім «вмирати».

Чула я твій загадковий сміх,
Падала до твоїх сильних ніг,
Бачила, що робиш ти зі мною,
Мріяла стати твоєю весною.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Знала я, що ти не зробиш крок,
Шукала ключ, щоб відімкнути замок,
Слухала, про що говорять дощі,
Мріяла стати твоєю вночі.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Манго на смак, як морква,
сонце - бузкового кольору.
Ось так проживаєм відміряні роки,
піддаючись фантазіям хворим.

Одне в одному вишукуєм вади,
у зраді підозрюєм, у ворожбі.
До оселі нашої сарана занадилась,
опинились в друзях спільні вороги.

Мій чай давно вже вихолов,
твій не димить кальян,
очі наші вихолощені,
затерлись імена...

Ти снігом тепло-білим
наповни мені ванну,
у супер-маркет по каву збігай
і разом із снігом розтанемо.

Побіжим із стічними водами,
будем співати у трубах,
давай влаштуєм самі собі проводи
і навік нерозділені будем!

Очі подібні до старої міді
на куполах соборів -
такі ж зелені і такі ж
вдавано холодні,
металеві, але той метал ніжний, первісний, мінливий,
як розплавлений час.
Руки - довгі, тонкі,
з пальцями-цяхами,
що вбивають ритми у деку гітари -
грати ж бо не вміють по-іншому.
Волосся - дроти високовольтних ліній,
пояких пробігає струм із тисяч дотиків.
Вуста - роззявлена паща голодного лева,
чи пелюстки соняшників - однаково усміхнені.
Хребет - вісь неіснуючої нині планети,
а лоно - бермудський трикутник, чи озонова дірка -
ніхто ще не повертався...

***
Самотність на колір біла,
Така, як стіни палати.
Ти чуєш, як плачуть крила
У птаха, що вмів літати?...

Самотність на колір сіра,
Така, як очі асфальту.
Ти бачиш: зривають пір’я
Із птаха, що вмів літати?..

Самотність на колір чорна.
І в ній наче у домовині...
І що тепер стало з птахом,
Що очі мав як... у людини?..

Самотність – вона прозора
І ти вже на дні плящини.
Ти бачиш нитки узору
Душі, що у людини...

Пішов...
Не зачинив за собою двері,
бо поспішав на потяг.
На потяг, що їхав до Неї.
В кімнаті нашій завили протяги.
У квартирі моїй стрибає вітер -
діти з вулиці вибили шибки.
На підлозі стогнуть зів'ялі квіти-
їх просто не встигли полити.
Від подушок наших літає пір'я,
сигарети зітліли у банці кавовій,
кішка вмерла - не хотіла повірити,
що ти мене раптом зрадив.
Я постаріла літ на двісті!!!
Поховайте мене в моїй ванній,
оголосьте зниклою безвісті,
я вберуся у сукню рвану.

Нам снились суничні галявини -
ми лежали від сонця п'яні,
а потім збивали халявами
ягоди цнотливо-рум'яні.

Ти пішов і забрав останню
скибку черствого хліба,
а натомість залишив виразки,
що й до тебе мала без ліку...

грець з тобою - не буду плакати,
не збиратиму скло побите
і не дам тобі знову внадитись -
не ведуся на всохлі квіти!

Принцип: "стукайте й вам відчинять"
чомусь не діє на тебе.
не знаю, як інші в подібних випадках чинять,
я ж просто беру і тікаю в небо.

провокаційні пичання на кшталт "навіщо?"
часом навідують хвору уяву.
Я на себе ярлик повісила
про непотрібність явну й удавану.

я заплуталась в лабіринті із судин і волосся,
я, блукаючи, марю про втіху тіла.
пророцтво старого мольфара збулося - не знайшовши тебе,
взялася інеєм...

Втаємничені, зламані, зраджені,
заплакані, з хворими серцями і чистими сумліннями,
голодні, спраглі істини, перманентно натхненні і знуджені,
дивні, розхристані, непочуті,
з тьмяними думками і холодними очима...
Будем лежати і дивитись на небо.
Або на стелю.
Яка різниця?
Головне, що не разом...

Часом марю, що я - акула,
запхана у трилітрову банку,
що мені бракує часу і простору
і я все рідше прокидаюсь зранку.
я зрослася із снами, це точно!
Інакше б звідки у мене взялося
три ряди зубів і плавці на спині?
Чому б мені стало тісно у моїй порожній квартирі?
Чому б я, аби не стала акулою,
так полюбила запах крові
і з якої причини мала б тіло вкрити лускою?
І якого хріна я б задихалася
лежачи тут,
під лампочкою, потужністю у 100 Вт?!

Зіграй на мені, як на скрипці...
зіграй мене, якщо зможеш.
виграй мене в лотерею,
чи просто виграй...
Що б не обрав - переможеш!

Я ковтала ноти колесами,
я вводила їх під шкіру
і внутрішньом'язово, як кетамін,
я нюхала ці згустки світла і темряви...
ноти скінчилися.
згасла музика.
кайф припинився.
у мене ломка...

* * *
Схаменутися від бажання…
Відсахнутися від небес…
Пояснити… Слова тут зайві
… Надто близько цей стук сердець!

Схаменутися, чи злякатися?
Відсахнутися, чи втекти?
Від бажання тобі віддатися,
Й небажання кудись іти…

До останку напитись пристрасті,
Не зронивши жодну краплину…
До останку втопитись в ніжності…
Я жадаю цього мужчину!

Сканую тебе...
Мої очі зупиняються на кожному
міліметрі твоєї шкіри.
Мій язик обмацує всі шпарини у твоїй підсвідомості.
мої пальці вивчають гладкість твого волосся,
а ніздрі вловлюють ледь помітний
запах страху
переді мною,
що витікає із тебе
березовим соком.
Ти починаєш тремтіти, немов від холоду,
але ж ми з тобою знаємо, що то інше.
Сканую нижче...

Навіщо люди носять червоне???
від цього кольору тхне смертю і зрадою.
Відразу згадую індиків, або кроликів у бабусиному селі.
і стає ніяково, адже знаю:
тварини все-одно будуть з'їдені.
Червоним брешуть, блюють,
плачуть за втраченою цнотою,
залишають вже НЕкоханих
за філіжанкою кави, що, холонучи,
набуває червонуватого присмаку,
фарбують підлоги у псх-лікарнях,
оббивають м'які фотелі
в борделях.
червоний - колір пристрасті і розпусти,
дешевих парфумів,
еротичної білизни
сутани Папи Римського,
вбрання ката,
газети "Комуніст"
дитячого і дорослого порно,
шуби Діда Мороза, його носа
і героя коміксів
Супер Мена,
національних і державних символів
(наприклад, калини чи стягу СРСР),
артеріальної і венозної крові...
Носячи червоне, відчуваю себе
биком і ганчіркою перед його носом
І, як і весь натовп -
обожнюю кориду...

Знов панікую. Врешті знати будете:
Нікчемний я, дурний і нещасливий,
Всі ваші фрази, праведно-осудливі,
Тавром ввіп'ються радо в плоть вразливу.
Я - ліра, Лірів блазень. Засторогою
У королевих вухах жарт мій свище.
За ним спішіть думками! А дорогою
Не думайте, що в мене на горищі.
Творіння власні, - лайтеся і смійтеся, -
М'ячем пасую у юрму шалену.
Не жду хвали. Їх копайте, не бійтеся,
Лише не озирайтеся на мене.

Це байка, що Ерос сліпий, - він же найманець-кілер,
Твій внутрішній космос занурить в безодню хаосу,
Як "зніме" мішень, коли влучно у серце уцілить
Й "контрольним" розбризка навкруг самовпевнений мозок.
Своє кожен має. Концтабір на двох такий милий.
Замовкни ж бо,ratio! Досі у простір белькочеш?
Могутній Зевес обернувся биком сніжно-білим,
Щоб звабити "тьолку". А що ти од смертного хочеш?
Я мушу зізнатись: живу в романтичнім полоні,
І, може, боротись із цим навіженством не треба.
Пояснення зайві. Поставить нам марш Мендельсона
Обкурений діджей в пронизливо-синьому небі.

(твоя)
Зарезервоване місце на кладовищі -
Бджолині соти.
Волхви чаклують, йдучи дорогою
В свої висоти.
Переноситься душа стрімка
В землі тенети.
І вібрують вогнисто контури
Чудо планети.
Небезпечно прямує сонце в храм
Дитя Дажбога.
Перевтілення в птаха сизого -
Твоя дорога.

* * *
(моя)
Музикант виконує тишу
На фортеп*яно.
Проростають пагони настрою
В серці весняно.
Набухають барабанні перетинки
Вторять звуку.
В паралелях шукаю зношену
Душевну муку.
Березнева реанімація -
Слова до Бога
Спопеляють уста мої.
У Рай - дорога.

* * *
(наші)
Ми з тобою не зустрінемось в світах.
Наші образи - безликі монументи.
Змиє дощ цілунки на мостах.
Все ж не мікро - ми,
Ми - макроелементи.

Ненавиджу тихо тебе,
Ненавиджу все те, що бачу,
Ненавиджу ім"я твоє,
Ненавиджу себе і плачу.

Забудь, якщо зможеш, мене,
Забудь, коли прийдеш до тями,
Забудь і не згадуй мене,
Забудь, усій серце думками.

Пробач, мій маленький, за все,
Пробач за мої щирі сльози,
Пробач і підтримай мене,
Пробач, що в душі моїй грози...

Моя свободо! Спалюю вогні!
Іду в сніги останнього пришестя.
І на мольберті пошесті і честі
Я намалюю П’єра Валері.
Сміється пломінь стомленого сну
Самотньо б’є годинник на терасі
Спадає сніг на траси і каркаси.
І грає скрипка музику пісну.

На каруселі стомленого щастя
Я прокручусь, і встану на траву.
І будуть хмару зчісувати рясно
Самотність крапель. Далі я живу.

Булькоче сніг, ногами грим у двері.
На вікнах крига, стомлена й п’янка.
А я іду самотньо по планеті,
І вже не треба пуп’янка й вінка.
Самотньо двері зачиню у ліжко.
І прийде пес, кудлатий і сліпий.
І будуть миші гратися уліжно.
А поруч небо — і священний Пій.

На каруселі стомленого щастя
Я прокручусь, і встану на траву.
І будуть хмару зчісувати рясно
Самотність крапель. Хочу — і живу.

Більше не буде сміятись
весна
на узбіччі
мого кучерявого серця
вийди надвечір
на струм
там межа
грає сліпий баяніст
б’є ракета
космос
реактор
cолодка вода
стомлена в солоні вітру і хліба
землю пропитує
сонячна крига
буду лежати й чекати на два
ока небесних, допоки не вийде
хмара, що біла, в петельках весни
час зупинився на светрі
і меви
все пролітають над сном і пливуть.
мальви озер і пеони світанку
сум’ятна в серце вростає трава
зелень здіймає всі стелі і хатки
кратер весни, виливається лава —
піна небесна, що зветься Десна
все у воді і смішнім абсолюті
весело світ перекинув місток
треба хіба що знайти ще ілюзій
і посадити у землю росток

мені наснився носоріг
він грав на скрипці в білім парку
самотньо лазив, пив із банки
і тупотняво в небо біг
зелений, наче крокодил...
самотньо йшли по парку люди
і грали кульками на блюді
і золото кидали вслід
а носоріг мене спинив
дивився в очі чорно-білі
і його ріг, мов ночі зілля,
мене із ноти сотворив.

куди втікає день
від світлого причастя
і байдуже іде
самотній апельсин
ховає знак біди
лукавий гість
на щастя
і хай собі іде
не треба
мій полин
зів’ялий
догоряє
і небо сипле фарби
на золоте волосся
а ти ідеш у світ
самотню блимнув трактор
по коліях бездолля
ідеш на світ, мурашко
і бачиш краплю дня
то дощ дощив дощисто
чекаючи на тебе
він купував букети
бузку
і ще жоржин
і ти мене цілуєш
мов мак серпанок неба
у світі тільки двоє
це ти і твій букет

ти мене не помітиш
на шпаркому асфальті.
буде сонце сквозити
крізь смішне одіяло
ти не бачиш на листі
золотистих оскомин
і не чуєш, як в небі
пролетів едельвейс.
він шукає у лісі
але пошук спиняє
гуркіт світу і пішки
ми ходили в воді
але хтось вже не може
роз’єднати на двоє
і лишається чути
як курличе тюльпан.
ти не чуєш бо
я
хворобливий і смішний
вибігаю на небо
а трамваю нема
ти мене поцілуєш
і прокинеться чайка
наш малюнок —
це ребус,
але
він
тільки
наш

в передчутті театру сьогодні вийду
з темного під"їзду у літню ніч
і залеліє пахощами кущ бузини:
квіти білі малі,
соромливо
аромати
розгублюють.
я вип"ю прохолоду місячного сяйва
і очима завоюю світ зірок і неба,
похапцем поцілую вечірнє повітря:
свіжі атоми якого
поглинули
білоцвіття
мрійливість.
а потім опущусь у вишневий партер
і оглянусь, чи не має де милого
хлопчика,
на якого крадькома кидатиму
погляди...

Прохала тебе:
Візьми мою волю
У свої долоні
І не відпускай.
Благала тебе:
Знівеч мою долю,
Залишися зі мною
І запам"ятай.

Що любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Що любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Питала себе:
Чому я не можу
Здолати огорожу
І швидко втекти.
Карала себе:
Я так його хочу
Всім серцем дівочим,
А він мене – ні.

Бо любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Бо любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Відкриєш очі і згадаєш,
Якими пристрасними були почуття,
Відкриєш очі і відчуєш
Ласкавий поштовх нового життя.

Не зможеш серце зупинити,
Яке стучить у два удари,
Не зможеш думку відхилити,
Яка лякає, мов примара.

Чому? За що? Хіба я винна,
Що божевільно так любила,
І не жалію, що зробила,
Теплом своїм вночі зігріла.

Блукає погляд, щось шукає,
Але самотня ти в кімнаті,
І в серці назавжди вмирає
Любов, яку не дасть своїй дитині мати…

Писанку писала візерунками:
Дивні птахи і тварини неземні.
Знаки, що зливалися у образи
Загадкові. Екзотичні. Називні.

Фарби перемішувала в репліки,
В вибух ніцшеанського буття.
Парадокс - моя інтерпретація,
Імпульсивний позитив життя.

Механічно позбувалась мовлення
Як пройдисвіт у країні Ніжності
Героїчно зображала втрачене в
Самовдосконаленні, в суміжності.

про мене забули, я забутий митець,
не на хвилю чи дві,
забули аж на цілу годину...
руки трусять палітру,
пензлик лінії зводить
і марнує фарби охрові,
вже не вдасться картина -
сонце впало у море,
потопилися в ньому і птиці,
хвилі притихли, вже не схожі
на бурю, чи хоч би прилив.

я - утомлений в славі, я їх герой,
а про мене забули на цілу годину,
я покину мольберт,
я покину цей хрест
і, напевне, подамся в матроси,
може, хоч тоді, я пізнаю,
що таке дійсне,
не мальоване море!..

Візьми уривки фраз чи слів. Забудь про рими.
Якесь слівце солоне домішай.
Торкнись безпрограшно того, що незбориме, -
Із сексуальним потягом пограй.
Удай, що з психікою в тебе негаразди,
Що в підсвідомість входиш, як шаман.
Встроми пір’їною філософічну фразу,
Про історичний не забудь туман.
Тепер у колі друзів прочитай
І привітання стримано приймай.
10.06.2006

частина 1

у ще один холодний ранок
вибігали залізові трамваї
і несли у собі торби, м"ячі
і газети, і сніданки,
вчорашні сварки, завтрішні мрії,
зіпсовані нерви і зуби,
невинних дівчат і розпусних
дядьків,
бабусь із минулим,
немовлят із майбутнім -
певно, відсутність чогось
із того їх єднає найбільше
докупи.

і хлопчика несли трамваї...
"трамвай за трамваєм,
а за тим трамваєм..."
хлопчика з червоною цукеркою
на дерев"яній паличці,
хлопчика з портфеликом
набитим книжками,
хлопчика з думками
про колєгів з вулиці,
хлопчика з маленьким минулим
і великим майбутнім...

Дзвенить у струменях пожовкле літо,
Струміє, рветься у політ.
Чарує маревами світло,
Заколисати прагне світ.

І я так само, як колишня,
Вплету чар – зілля у свічках.
Твій сніг в душі моїй спин – пісня,
Хай заблукає у руках.

Палить стібком снів п’яне місто,
В обіймах шаленіє квіт.
Лиш у думках бурштин – намисті
Лілея збудить віри слід.

Стиха поскрипує сніг на долоні
Все ще мандрує у вирі морів.
Лише довкола мандрівкою дзвони
Нам сповіщають чуттєвості спів.
Все ще повернеться примхою долі
Будуть летіти сніжинки до снів.
Все ще повернеться знову і знову,
Тільки залишаться думи з полів.
Дивною стежкою сніг ліг на скроні,
Він не байдужий до моїх думок.
Лише відчую – і я у полоні
Його пестливості, вірності крок.

Жартували чортики з вогнем -
Крила янголятам обрізали.
Смаковитіше, тягучіше, ситніше
Фосфоричну блідність обгризали.

Розпалили чортики азарт -
Танці феєрично танцювали.
Вибухи - за вибухом. Рок арт
Голі панни в п*яти вибивали.

Ксерокопії замучених обличь -
Темним силам вільно піддавались.
Жартували янголи з вогнем -
Світ зомлів. Вважай дожартувались.

Акуратно краяла любов -
На сніданок.Впала турка з кавою.
З ввігнутими кутиками уст,
Ти здавалась дивно нецікавою.

Нарцисично посміхався день
Крізь шибки. І масляні калюжі
Контурно вливалися в пейзаж
З назвою гнітючою "Байдуже".

- Що зробив я із твоїм життям?
- Мінне поле. Прояв окупації.
Делікатний твій слов*янський шарм.
Божевільно-небезпечна грація.

Малесенькі будиночки
Обплетені плющем.
Графічно територія
Поділена дощем.
Цікаве спостереження:
В тюрбанах ліхтарі,
Вібрують, як конвеєри
Приблудні комарі.
Оцей роман закінчено -
Знайоме відчуття.
Як кислотою болісно
Обпалене життя.
Тепер - через Атлантику
У сорочині вишитій.
Слова ковтай несказані
В еміграційні тиші ти.

Встаючи з кімнаних м'яких частин
Роблять крок по напівкрихкому паркету
Раніше сонця що сходить
З-за будинків лікарень кіосків
Їх перша ранкова зоря спалахує
Свічею в моторі внутрішнього згорання

Продуті урбо-бризом
З відчиненого вітрового скла,
Крізь потріскане скло попереду
Бачать перший придорожній гравій
Просвітлення сірого асфальту
Посіченого/зшитого дорожньою розміткою

Вони перемовляються між собою
Так наче й на своїй латинській
Так наче прочитують мантри:
"Я нині на одинадцятому, ти -
На дев'ятому, а де той курва
Стьопа, що мав виїати двадцять по..."
Спльовують вниз та тягнуть руку до пачки

Перший сніданок - безумовно
Гільза "Прими" чи "Бонду" у крайньому разі
Дим який поглинається з ковтками
Розчинної кави в білому тонкому пластику
Придбаній на кінцеві
За гроші сховані вчора під сидіння

Поділене сегментами коло керма
Тримається ніби само, коли
Треба відраховувати здачу з двадцятки
Перемкнути передачу під час
Розмови по пошарпаному мобільнику
І голос ніби сам проказує
Дверима не гупайте - то не холодильник

Вони не пам'ятають реклами в салоні
Що майоріє яскравими прямокутниками
На синтетичній обшивці
Проте вони знають що молоток
Щоб розбити скло має знаходитись у водія
А пасажири зобов'язані
Не курити в салоні
І не їсти зернята соняшника
Так ніби інші зернята чимось ліпші

Вони можуть не пустити в салон
Ветеранів війни та праці
Що їдуть з городів з мотиками
Чи афганців чи сліпих дітей
Якщо в салоні вже доволі пільговиків

Крити матом - нормально
особливо поліціянтів
блонднок за кермом
працівників дорожньої служби
провідниць трамваїв
чи водіїв тролейбусів
Що можуть відбити дзеркало

Віддати мікровібраціям
в жертву чоловічу силу
Це вже не настільки страшно
Страшно - коли летить шарова
Коли обблюовують салон
Страшно - пропоустити перед себе "десятого"
На кінцевій
Страшно - коли вже вдома тиснеш на педаль
Бо світ поза маршрутом
Це біла пляма на мапі життя

Сльози на нотному стані,
Крила сонцем зігріті,
Сьогодні мрія в останнє
Танго таньцює в провітрі.

Та завтра висохнуть сльози,
Зневаги зникне брутальність.
З першим променем ранку
Перетворитсья мрія в реальність.

Лише завдяки твої волі
Крізь асфальт пробиваються квіти,
Від сяйва у погляді твому
Бажання з'являється жити.

Сили волі додай свої мрії
Вона в твоє життя вдихне надію.

Шляхи сіріють, бубнявіє день,
Немов срібляник, що пожбурив Юда,
Щербатий місяць покотився – день!
На денці кава, ти ласкава – буде!
Застиглу гриву сонце кам’янить,
У шорах місто – огир мій сталевий.
Трамваї крешуть іскри з-під копит,
Під’їзди позіхають, наче леви.
Пусти, вже мушу йти. Схрестились знов
Шаблі знайомі – герць провулкам сниться;
Фарбовані русалки… Ха! Любов,
Мавки… Кривавогубі упириці;
Хтозна, хто з них! П’янкий калейдоскоп;
Тонке дівча… Бал-маскарад… Джульєтта!
Під три чорти! Чи той… У монастир,
Офеліє! Регочуть кастаньєти.
Я – серед гострооких пікаро,
Тут вітряки глузують з Дон Кіхотів,
Недопалками в попільницях площ
Бомжі й старці: утілена скорбота.
Щоб вижить в місті сонячнім і злім,
Зміїний розум, ікла леопарда;
Любити й жити хочу! Ну, а ти –
Засохла квітка в грубім фоліанті.
Замкнись, Офеліє, в монастирі,
Ще стрінемося, може… Будь щаслива!
Ліанами вібрують угорі
Дроти… Насвистує хижак-мисливець:
«Будь здорова, моя мила! Я не твій.
Розлучила нас жорстока сила!»

Ти гладиш кучері мої,
І зазираєш в очі;
Троянд, кохання, солов’їв, -
Чого ти, німфо, хочеш?

Ось думка вирина нараз,
Стискають пальці ручку:
Я маю статус - віршомаз,
Немов ношу обручку.

О музо лагідна моя,
Чарівна і ласкава!
Підземна Полтви течія:
Людське життя лукаве;

Куди брудний прямує плин,
З жахливим вмістом хлору?...
Благенький фільтр стоїть один, -
Сумління тихе й хворе;

Та аркуш біль мій збереже,
Що в строфи тісно вбганий;
Ну досить. Спати ляжу вже:
Вставати завтра рано.

Приходять раніше за день
Підводяться із залізного ліжка
На пружинах із вовняним матрацом
З подушки з курячого піря
Вони стогнуть про себе про спину
І загортаються у вовняну хустку

Виходять на пустельні вулиці
І перші дегустють повітря
Зимовий морозяний тріскт
Ледь прибиту росою пилюку улітку
Запріле листя і потовчені каштани
Бруньки і свіжу траву над теплотрасою

Їх березови і логзові мітли
Із держаками що списами спрямовані в небо
Теблички і написом "ходу нема"
Як щити що зауляють небезпеку
Квадратні шухлі для недопалків
Як атичні підносидля бісеру і фруктів

Їх помаранчева кольчуга змушує
Випадкового ранкового мандрівника покинутись
Із зовсім сезонного арсеналу
Беруться вертикальні сокири
Лапаті шухлі для снігу
І загострені чавунні дротики-ломи

Вони швидко підіймаються східцями
А птім чи не годину долають
Свій щоденний шлях назад - з Голгофи
І як льодовик чи лавина
Змітають униз використані сірники
Недопалки, бите скло і пачки чіпсів

В процесі дослідження області праці
Формуються задачі і методи
Для відколупування приліплени жуйок
Швидкісного протирання ліфта
Рівномірної дисперсії піскосуміші
Чи прорубуванні рівчаків у талому льоді

Вертаючись додому пополудні
Ці санітари квадратурного міста
Купляють батон, половинку чорного
Півкілограма гречки, пакет цукру
Грузинський чай, сто грамів тюльки
І засинаючи на бамбетлі пропускають
Час коли сутеніє: раніш чи пізніше
Не залежно від літньості чи зимовосі
Часу за яким цокає годинник
Із римськими цифролітерами у колі

Монотонний гуркіт тарілок
Хаотичне гримання підносів
Зовсім вже рідкий дзенькіт горняток
Що в порцелянові шматочки
Розлітаються від дотику
До керамічої плитки

Стоячи за довгим прилавком,
Перепрошую, узагальненою стійкою
Закладу студентського хачування
Вони з металевих квадратів
Викладують на кружальця тарілок гарнір
Або кружальця побілілих монет
Відпускають квадрати-ємності каси

Їм не потрібні унікальний парфюм
Бо пара від запрілих котлет
Афродизіяки смаженої цибулі
Тушкованої у другосортній олії
Капусти, картопі і інших інгридієнтів рагу
Утворюють ідомий небагатьом запах-код.

Вони виливають окріп у горнята
Щоб вийшов дивний чай а-ля Віра Коломієць:
"Окропу відро і заварки доволі
Ви не бкли у гнас на полі
Отже не знаєте справжнього чаю"

Ці жінки-коралі вправно курсують
Долаючи з підносамиу руці
І вологою сердючою шматкою з колгот
У іншій, на тій що ще лигився перстень
Барикади із порозкидуваних стільців
І забутих сумок та парасоль

Чепчик на попсутому від хімії
Посивілому часто синюватому волоссі
Тримається ніби керований божою силою
Він білим вітрилом коралика
Формою гондоли, свіжістю крохмалю
Утворює модифікований долею німб

Вони точні як китайські лучники
Бо вчасно чують особливий характерний
Гуркіт баняка, клацання мікрохвилівки
Що сповіщають про прихід вечора
Чути останні лемент із награною злістю
На студентів що вперто не йдуть геть

Вони виходять на дві
Вдихають парникове свіже повітря
Роблять впевнений видих
І йдуть готувати вечерю дітям..

Рано - вранці, на світанні
Сонечко співало,
Своїм співом променистим
Зорі колихало:
"Засинайте, мої любі,
Скоро Вам вставати,
Адже, знову прийде нічка,
Треба працювати."
Й засинали по - маленьку
Зірочки - сестрички.
І співало і вмивалось
Сонечко з кринички.
Вже по небі променистім
Сонечко мандрує,
І промінчики свої
Людям всім дарує.
"Прокидайтесь, мої любі, -
тепло так співає, -
Адже день прийшов новий!
Всіх земля вітає!"

Сумно на душі, холодно і лячно,
Погляну у вікно з надією в життя!
А там лиш пустота, голо все і мрачно!
І спогад про красу летить у забуття!

А як закрию очі, аби згадать по казку...
Про золото дерев, про листя оксамит.
Відразу все чудово! Життя фарбую в краску!
О, Боже, як я хочу цю зупинити мить!

А час летить, на крилах сподівання!
І дощ співає пісню.
Про що? Не знає й сам!
Як хочеться мені, щоб пісня називалася "Кохання"!
А крапельки дощу, щоб танцювали нам!

Я посміхнусь...
Стою сама в кімнаті.
А за вікном вже пізня осінь без надій!
І дощ іде, і час летить, а я сиджу в халаті,
Гадаючи про радість від нездійсненних мрій!

Тихо Дніпро несе свої сині води
В хвилях Сонце блищить наче зброя сталева
Вічно могутній і вічно тече.
Берегів обережно торкає,
Пестить хвиля піски та каміння.
Кораблі на долонях тримає
Наче мокре, холодне листя.
Вічно могутній і вічно тече.
Чи на кручах міста виростають
Чи стоять під водою села
Вічно могутній і вічно тече.
Оживе в карооких люстерках
Свою душу на мить побачить –
І несе свої води далі
Вічно могутній і вічно тече.

Дерева вдяглись у пальто золоте!
І сонечко грає промінням!
Здається розквітло життя молоде,
І в землю пустило коріння.

Це пісня життя, що лльється з землі,
Це пісня осінньої казки.
Таночок веселий танцюють у сні
Листочки із жовтої краски!

Як добре і радісно всім на землі!
Життя все у кольорі сонця.
Й не хочеться думать, що вже не у сні,
Земля буде стукать в віконце

Плаче небо прохолодно й рясно,
Ось сльоза упала на щоку мені,
А душі чомусь так стало страшно,
Ніби бачу я себе у далині!

Я іду вся радісна й нещасна!
Не дивлюсь, а ні вперед,а ні назад,
Лише сукня літня та прекрасна
На мені одягнена на лад!

Я іду й нікого я не бачу,
Просто йду, іду сама в житті,
Не боюся, що свою я вдачу
Утоплю в своїй же самоті!

Я живу...Живу своїм життям!
Це життя моє і більш нікого!
Зачиняю двері в душі храм!
Зачиняю серце від чужого!

Я живу...Й так хороше мені!
Маю все, і волю, і надію!
Усмішку дарую я весні!
Віру маю! Всі здійсняю мрії!

Вмить прокинулась!
І ще одна сльоза!
Із щоки моєї впала на долоню!
Я стою на місці... а душа...
З розумом і серцем вже в погоні!

І біжу я десь в країну мрій...
Доганяючи себе в прекраснім тоні!
Хочу я впіймати образ свій,
І сльоза знов падає на скроні...

Майбутнє!Я тебе боюсь!
Боюсь я втратить свої мрії!
Закрию очі і молюсь
Аби жили в душі надії!

Надія жити і творити,
І віра в святість і красу!
Любов"ю хочу опивитись,
Їх трьох я в серці понесу!

І буду йти в житті я сміло!
Та все ж я думаю чомусь!
Аби не впасти десь уміло!
Майбутнє я тебе боюсь!

Болить душа...Так сильно!Боже, мій!
Так тяжко жити в світі!
Я й не знала...
Єдине що я хтіла - просто жить!
Та Доля мені інше розказала!

Ти повела мене далеко,
в інший світ!
Там не сміються діти і не має ласки!
Там не біжить від праці гіркий піт!
Й ніхто не заспіває наніч казки!

Ой, що ж робить?...
Я так люблю казки,
І пісню мамину про сонечко і квіти!
А там лише одні страшні куски...
Життя мого...І спогади про літо!

Там смерть живе, там холод і біда -
"Три вірні друга" нашого будення!
А ти, о рідна, Доле, молода,
Чому пішла шляхами сьогодення?

Я так хотіла бачити весну!
І очі мамині, що радістю налиті!
Я так любила бігать "на ходу",
І яблука любила "не помиті"!

Та час іде...
І Доля підроста...
Уже доросла, має вже "свій розум"!
Там чом ведеш у те брудне сміття
Ту дівчинку, на сонечко що схожа?

Холодний погляд вічності морозить
Шпанує нерви відчутя біди
Харон вже душі на той бік не возить
Або пливи або у брід іди.
Душа очищена вже сподівалась
Омито з тіла муки піт і бруд
А як колись все гарно починалось...
Та поряд з Цезарем живе у тобі Брут
Ножі заточено заховано в туніки
А ти ще тішишся що все так добре йде
Радієш бо життя- воно навіки
А листя вже жовтіє і паде
Чекають в колонаді тихі тіні
Чекають довго твій незмінний шлях -
Це їх робота - і вони не винні
А кров змивається не сохне на руках
Ти все ж біжиш ти впевнений що зранку
Наздоженеш оту манливу мить
Виходиш на поріг і падаєш на ганку
І тільки тиша у вухах дзвенить...

Як іронічний натяк,
Без табу
Черстві слова посипались потужньо.
На толерантні, витончені дні.
Скривилось сонце.
(Випрямилась мужньо).
І електрично спазмами взялась
Забруднена, утомлена незвичність.
(Ти посміхнулась).
Дибки піднялась
Похабно скривджена душевна
романтичність.